Діяльність української наукової еміграції після періоду національно-визвольної боротьби

Размещено на http://allbest.ru

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ЕМІГРАЦІЇ ПІСЛЯ ПЕРІОДУ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Марецька Юлія Іванівна - кандидат педагогічних наук, доцент, завідуюча кафедри педагогіки та педагогічної майстерності Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького

Бунчук Оксана Володимирівна - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та педагогічної майстерності Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького

Попелешко Юлія Іванівна - кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та педагогічної майстерності Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького

Постановка та обґрунтування актуальності проблеми. Сучасна Україна виборювала незалежність шляхом довготривалої боротьби багатьох поколінь українців за право мати власну державу. Одна з хвиль боротьби українського народу за державність припадає на перші десятиліття ХХ століття. В 1917-1920-х роках відбувається лютнева революція, яка дає змогу «зробити ковток свободи», однак державницькі устремління українського народу виявилися слабшими за обставини. Державність було втрачено, і тисячі борців за неї і її творців опинилися за межами України, передусім у країнах Європи. В радянські часи вони кваліфікувалися переважно як «українські буржуазні націоналісти», «вороги українського народу». Тому досліджувати таке суспільно-історичне явище, як еміграція, було заборонено. Але це не могло змінити тих фактів, що вищеозначена частина українського народу, адаптувавшись до нових умов, продовжувала і в умовах еміграції творити та розвивати українську освіту, науку, літературу.

Слід відмінити, що культурно-освітня діяльність української наукової еміграції протікала в контексті загальноєвропейського історичного процесу. Тому дослідження проблем її історії має важливе наукове значення і для відтворення цілісної історії українського народу, і для об'єктивного окреслення місця української освіти, науки й культури в загальноєвропейському історико-культурному процесі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Діяльність української наукової еміграції у країнах Європи у післяреволюційний період на сучасному етапі перебуває у стані дослідження та вивчення. У радянській історіографії питання, що стосувалися періоду українського національного відродження в першій третині ХХ ст., цілеспрямовано спотворювалось. Наразі, сучасними вченими знову піднімаються питання встановлення історичної достовірності найвагоміших подій з життя українських емігрантів та їх культурно-освітнього внеску. Для дослідження цього питання передовсім використовувались документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Окрім того, вагомий внесок становлять систематизовані спогади учасників тих подій, зокрема праці В. Вериги та В. Сім'янцева. Особливу увагу необхідно приділити праці польського дослідника К. Грунберга, який проаналізував польсько-українські відносини, зокрема приділив увагу саме політичній еміграції першої половини ХХ ст.

Мета статті полягає у висвітленні діяльності української наукової еміграції в країнах Європи у післяреволюційний період.

Виклад основного матеріалу. В українській історії першої половини ХХ століття важливе місце належить післяреволюційній українській науковій еміграції, яка з'явилася внаслідок Першої світової війни та поразки революції 19171920 рр., коли українські землі знову втратили незалежність. Найширша культурно-освітня діяльність наукової еміграції розгорнулася в країнах Європи. В історичних джерелах висвітлено досить багатогранно різноманітні сторони життя емігрантського середовища на рівні європейських країн, їх регіонів, розкрита діяльність політичних партій, громадських об'єднань, закладів вищої освіти, наукових і культурних інституцій, української преси тощо. Післяреволюційна українська наукова еміграція, перебуваючи в непростих умовах, спромоглася створити розгалужену мережу різноманітних громадських, культурно-освітніх, фахових організацій як можливості збереження національної ідентичності й адаптації до нових умов життя поза межами України.

Початки української еміграції сягають далеко вглибину віків. У всі часи, коли національно-визвольний рух за здобуття незалежності України зазнавав краху, його учасники змушені були покидати терени Батьківщини. Ми знаємо про мазепинську еміграцію на території Туреччини, Франції, Швеції та Польщі, відомо про козацьку еміграцію в Османській імперії та про українських політичних емігрантів з Російської імперії на поч. ХХ ст. Однак жодні з них не можуть зрівнятися з українською еміграцією, яку спричинила поразка національно-визвольної боротьби на рубежі 20-х років ХХ ст., бо саме тоді за кордон емігрували десятки тисяч найактивніших учасників подій 1917-1920 рр. Серед них були як видатні політичні діячі, так і військовослужбовці, представники наукової та культурної інтелігенції, робітники та селяни, які своїми діями активно підтримували ідею визволення України. На кінець 1920 р., внаслідок невдалих боїв та наступу червоних військ, розпочався наймасовіший перехід на територію Польщі командування УНР та українських військ. Передбачаючи катастрофу, на польську територію було переправлено Державну скарбницю, Державний Банк і Експедицію державних паперів [12]. Згодом за кордон перейшли цивільні державні інституції та військо, яких відіслали до таборів інтернованих: Каліш, Александров, Вадовіце, Стжалков [1, с. 216]. Уряд з цивільними установами розмістився в Тарнові та Ченстохові, куди 25 листопада прибув і Симон Петлюра [2, с. 308].

Роль і значення української наукової еміграції у справі виборювання незалежної України незадовго до своєї смерті сформулював Симон Петлюра, голова Директорії УНР. У першому ж числі тижневика «Тризуб» С. Петлюра, під псевдонімом В. Марченко, опублікував статтю «Перед широким світом», де було визначено місію української професури. У статті, зокрема, зазначалося, що боротьба за Україну не завершилася відступом армії за межі батьківщини. На чужині українська еміграція мала виконати головні завдання: зберегти державні традиції, здобуті у боротьбі 1917-1921 рр., сформувати культурні цінності та організувати систематичну інформаційну діяльність. З огляду на ці завдання, важливе значення автором статті надавалося саме українській професурі і українським вишам та науковим осередкам. Як зазначав С. Петлюра, наука «більше як якась инша сфера... наочно демонструє нашу національну здібність до конструктивної праці і наявність за нами тих елементів державної творчості, що самі за себе промовляють і являються незаперечними доказами оправданности наших змагань в цьому напрямку. Саме наукові кола українців- емігрантів мали заявити про Україну всьому світові - через участь у міжнародних конференціях та виданнях, співпрацю з міжнародними установами тощо [7].

Українські емігранти хоч і були розпорошені по всій Європі, та все ж вони не втратили здорового духу та віри в повернення на батьківщину. Порятунком від психологічного нищення на чужині в умовах табірного життя стали духовна та творча праця, навчання, самовдосконалення. Велась активна культурно-просвітня діяльність у таборах, листування та зустрічі із українською науковою інтелігенцією, що теж жила за межами батьківщини. Щодо політичного життя інтернованих, то підтримувалось таємне листування з Україною, висвітлювались події, велась пропаганда, спрямована на відродження української державності. Саму еміграцію розглядали як тимчасову, що обов'язково зміниться поверненням на батьківщину.

На окремий розгляд заслуговує українська еміграція в Німеччині, що належала до числа найвпливовіших та найдинамічніших у політичному плані українських громад на континенті. Кількість українців-емігрантів, заангажованих у політиці, була порівняно невеликою - приблизно три тисячі осіб. Та й далеко не всі українські емігранти відзначалися максимальною політичною активністю.

Щодо освітнього рівня емігрантів, то найсприятливішою країною для української інтелігенції в 1920-1930 рр. була Чехословаччина. Саме в цій країні діяли три українські заклади вищої освіти, де мали змогу працювати та навчатися українці. Однак це, згідно із правовими обмеженнями щодо емігрантів, все ж не давало змоги українцям працювати на державних посадах, займатися підприємництвом та вільно влаштовуватись на роботу. Всі ці заборони часто приводили до того, що українці подавали прохання на зміну громадянства. І, якщо в першій половині 20 років ХХ ст. це були лише поодинокі випадки, то за якихось п'ять років набуло масового характеру.

З середини 20-х років ХХ ст. стабілізується становище української еміграції, воно дедалі більше набуває ознак своєрідного соціуму з чіткою внутрішньою організацією, політичним, громадянським та культурним життям. Так тривало до кінця 1930 років, до часу, коли знову змінилась політична ситуація в країнах Європи.

У місцях найчисленнішого проживання українців створюються громадські та культурно-освітні установи: школи, читальні, гуртки, різноманітні товариства, курси українознавства. Починають видавати різноманітні газети та журнали, друкувати науково-публіцистичну літературу.

Утворюються театральні студії, відкриваються українські науково-дослідні установи. У 1920 роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930 років, через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося. Поміж українськими осередками української діаспори зав'язалася тісна співпраця, утворено спільні установи і планувалися спільні заходи.

Одним з найчисленіших та найпомітніших центрів української політичної еміграції на початку 20-х років ХХ ст. стала Австрія, і, зокрема, її столиця Відень. Попри матеріальні труднощі, незнання мови, проблеми із працевлаштуванням та житлом значна частина емігрантів не відчувала жодних обмежень щодо політичної та партійної діяльності. В австрійській столиці перебували найпомітніші державні діячі доби Директорії та Центральної Ради. У силу різних історичних, політичних і культурних причин життя української наукової еміграції тісно пов'язане з двома історичними і культурними центрами Європи - Віднем і Прагою.

З австрійською столицею безпосередній зв'язок тягнеться з кінця XVIII ст., коли Відень стає політичною метрополією для частини українського народу. Тісні контакти, всебічне взаємопізнання і співпраця двох слов'янських народів - чеського і українського - в найбільшій мірі виявили себе в міжвоєнні роки, коли Прага перебрала на себе функції одного з найважливіших центрів української політичної, наукової і мистецької еміграції. Але крім того, в житті і діяльності українських емігрантів 20-30-х років існує ще й внутрішній взаємозв'язок між Віднем і Прагою, який позначився на багатьох значущих для української науки, освіти і культури справах. Більшість досліджень, присвячених УВУ, розкривають насамперед Празький період його діяльності, оминаючи такий важливий етап, як формування самої ідеї УВУ, її реальне втілення, закладення основ і функціонування (хоч і нетривале) у Відні.

Перша думка про необхідність організації і впорядкування наукового й освітнього життя українських емігрантів виникла в липні 1919 р. на зборах Українського Наукового Товариства у Відні, які відбувся пдр участі громадсько-культурних та наукових діячів, зокрема О. Олеся, В. Піснячевського, І. Горбачевського, С. Дністрянського, Д. Дорошенка. Збори ухвалили заснувати Український Культурний Інститут з місцем осідку в Празі і звернутися до уряду УНР, зокрема до посольства УНР в Чехословаччині, з проханням про фінансування інституту. Згідно з розробленим проектом інститут поряд з завданням теоретичного дослідження проблем науки і культури мав на меті розробляти практичні питання державного, економічного, культурно- освітнього життя1. Як писав Д. Дорошенко: «Цей інститут мав служити українським національним архівом, музеєм, бібліотекою, взагалі притулком для української культурної праці за кордоном, на випадок, якби зовсім упала українська державність і ми не мали би захисту на своїй рідній землі» [3]. З підготовленими матеріалами про заснування інституту наприкінці 1919 р. в Прагу до посольства УНР поїхала делегація професорів у складі І. Горбачевського, О. Колеси і С. Дністрянського. Недовготривалі переговори з представниками уряду УНР про фінансування закінчилися безрезультатно. О. Колеса в одному з документів у зв'язку з перенесенням майбутнього українського університету до Праги з приводу переговорів зазначав наступне: «... старання лишилися без успіху, бо українське посольство в Празі не вважало відповідним тою справою займатися» [8]. Головою посольства УНР у Празі в той час був М. Славінський, який повністю відображав ставлення уряду УНР як до ЗУНР, так і до її наукових репрезентантів зокрема.

Впродовж 1919-1920 років в Австрії інтенсивно зростала кількість емігруючої української молоді, яка одразу ж після прибуття записувалася на навчання в вищі навчальні заклади, віддаючи перевагу університетській освіті. Значне скупчення української молоді, зокрема у Відні, було одним з поштовхів для українських учених-емігрантів до створення тут українського науково-навчального закладу. Цьому сприяла також та обставина, що навчаючись в австрійських закладах, українська молодь здобувала освіту, не отримуючи жодних знань з українознавства і не маючи можливості вчитися рідною мовою.

У кінці вересня 1920 р. українські вчені О. Колеса, С. Дністрянський, С. Рудницький, Д. Антонович ввійшли до складу Союзу українських журналістів і письменників (далі - СУЖіП) як члени новозаснованої секції академічних викладів, яка поставила перед собою завдання організувати навчання української молоді на чужині. Слід зазначити, що діяльність цих професорів, які так наполегливо шукали шляхів та можливості щез 1919 р. організувати українські наукові сили в еміграції, протягом довгих років, починаючи з кінця XIX ст., пов'язана зі справою відкриття українського університету та розвитку освіти взагалі. О. Колеса та С. Дністрянський як українські депутати з 1899 та 1907 років до австрійського парламенту, неодноразово виступали з промовами, робили депутатські внесення в справі утворення самостійного українського університету в Галичині.

Не лише політична діяльність, але, без перебільшення, все життя О. Колеси пов'язане з обороною й утвердженням права українців на освіту, у тому числі університетську. З 1896 р. учений займав у Львівському університеті різні посади - від заступника професора кафедри української мови і літератури до директора семінару української філології і декана філософського факультету. В семінарі під його керівництвом брали участь майбутні відомі науковці С. Томашівський, В. Гнатюк, С. Людкевич, М. Возняк, М. Федюшка. В 1906 р. Колеса заснував український народний університет під назвою «Товариство українських наукових викладів ім. П. Могили». В українському парламентарному клубі у Відні він виконував обов'язки голови шкільної комісії і референта університетської справи, а під час Першої світової війни був одним із засновників та віце-президентом Загальної Української Культурної Ради. При його безпосередній участі були створені українські школи в таборах українських біженців у Гмюнді, Вольсбергу, Гредігу. Саме О. Колесі належить ідея заснувати секцію академічних викладів при СУЖіП, керування якою було йому і доручено [11].

С. Дністрянський після закінчення Віденського, Берлінського та Лейпцігського університетів з 1898 до 1918 року працював доцентом та Професором цивільного права Львівського університету6. На початку 1920 р. вчений поряд з іншими українськими діячами заснував Товариство прихильників освіти у Відні і очолив його. Початок діяльності С. Рудницького в сфері освіти датується 1908 р., коли він був обраний приват- доцентом, а з 1910 р. - доцентом філософського факультету Львівського університету. В 19151918 роках він викладав географію в Академії експорту і світової торгівлі та Інституті культурних досліджень у Відні [4]. Історик мистецтва Д. Антонович після навчання в Київському та Харківському університетах, а з 1906 р., за кордоном, у Франції, Німеччині та Італії, викладав історію мистецтва в Київській мистецькій школі та Київській консерваторії ім. М. Лисенка. Перебуваючи в еміграції у Відні, він працював над написанням лекційного курсу з історії українського мистецтва [9]. Таким чином, справою організації навчання української молоді у Відні займалися українські професори, які мали великий досвід викладацької, наукової та організаційної праці на ниві освіти [6]. Заходи вчених-емігрантів у справі організації студії для українських студентів, як в цілому мета і завдання секції академічних викладів, знайшли всебічну підтримку та прихильне ставлення Управи СУЖіП, зокрема його голови В. Кушніра та заступника голови О. Олеся. В результаті підготовчої роботи протягом жовтня - листопада 1920 р. члени секції академічних викладів склали тематику лекцій та забезпечили виклади лекторськими силами. Відкриття цих наукових викладів відбулося 30 листопада, де О. Колеса у вступній промові сказав: «На аполітичному і безпартійному ґрунті зійшлися ми всі для збереження і поглиблення культурних цінностей, так занедбаних в часі воєнних лихоліть. Усіх нас оживляє думка, щоби нашому громадянству, а особливо нашій молодіжі, якої велика частина лягла на кровавому шляху в боротьбі за волю рідної країни, треба тій решті, недоступній для університету на своїй землі, - стати в науку в рідній школі»

Висновки та перспективи подальших розвідок напряму. Становище української еміграції в Європі змінювалось із віддаленням подій 1917-1920 рр., змінювався її статус, але попри те вони жили думкою про Україну, про повернення на батьківщину. Вони мріяли бачити її вільною та самостійною. Через певні воєнні невдачі в боротьбі з більшовицькою Росією, пов'язані насамперед із недоотриманням обіцяної допомоги з боку інших держав, ці люди опинилися на чужині. Дехто з них повернувся на батьківщину, але сталінська машина терору згодом поквиталася за їхні національно-свідомі ідеї, дехто переїхав за океан, шукаючи кращої долі для себе, але більшість все ж таки залишилась поблизу України, з надією повалити нав'язаний більшовицький режим. Ці люди згодом долучилися до боротьби за незалежність України в роки Другої світової війни.

українська наукова еміграція післяреволюційний

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923 рр. Т. 2. Львів, 1998.

2. Grunberg K., Sprengel B. Trudne sqsiedztwo (Stosunki polsko-ukrainskie w X-XX wieku). Warszawa, 2005.

3. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920. Мюнхен, 1969. С. 467.

4. Львівський обласний державний архів, ф. 26, оп. 5, спр. 873, арк. 18; Про наукову роботу Рудницького див.: Потульницький В.А. Вказ. праця. С. 275-286.

5. Львівський обласний державний архів, ф. 350, оп. 1, спр. 873, арк. 16-20.

6. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819-1991). К., 1994. С. 226 - 238; 262 - 271.

7. Sydorcuk Taisa. Kulturelles Leben der Ukrainischen Emigration in Osterreich zwischeen den Weltkriegen. Studien zu Deutcch. Ukrainischen Beziehungen. Ukrainische Freie Universitat. Munchen, 1996. Nr. 2. s. 61 - 93.

8. Петлюра С. Статті, листи, документи / Упоряд. В.Сергійчук. Т. 3. Київ 1999.

9. Statni ustredni archiv v Praze. Ukrajinske Museum. 13. 351. 1.

10. Statni ustredni archiv v Praze. UM. 28. 648. s. 12.

11. ЦДАВО України в Києві. ф. 4433. оп. 1. спр. З. арк. 408.

12. ЦДІА України у Львові. ф. 309, оп. 1. спр. 2085. арк. 8-33.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ). Ф.1075. оп. 2. спр. 9.

Размещено на Allbest.ru