Культ особи В. Путіна в контексті постмодерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУЛЬТ ОСОБИ ВОЛОДИМИРА ПУТІНА В КОНТЕКСТІ ПОСТМОДЕРНУ

Березовенко Антоніна Віталіївна,

кандидат філологічних наук

Анотація

культ путін політичний режим

У статті досліджуються особливості, характер функціонування та способи впровадження у буття російського суспільства моделі політичного режиму, який прийнято визначати терміном «культ особи». В умовах сучасної Росії його пов'язують із Володимиром Путіним.

У публікації представлено характеристики способів репрезентації особистості Путіна в інформаційному просторі як засіб творення культу особи. Зокрема, досліджується, як сьогодні використовуються нетипові для розповсюдження настанов офіційної влади формати різноманітних субкультур, як-от: попса, рок, реп тощо. Аналізуються також узвичаєні форми комунікаційної взаємодії «влада -- суспільство», до яких належать офіційні заяви президента Російської Федерації (РФ), посадовців керівного ешелону країни та керівників громадських організацій, контрольованих державою, а також очільника Російської православної церкви (РПЦ).

Досліджуються механізми впровадження у суспільну свідомість тих світоглядних парадигм, які забезпечують не тільки позитивну перцепцію функціонування поточної влади РФ у режимі абсолютного єдиноначалля, а й нав'язують розуміння цього способу управління країною як єдино надійного алгоритму успішного функціонування російської держави.

У дослідженні виведено принципову відмінність сучасного формату взаємодії диктатора і маси від традиційного. Сьогоднішня модель цієї взаємодії бачиться як доповнена оберненою версією до традиційної. Якщо в межах дії останньої маса наслідувала диктатора, то нині -- ще й диктатор «перетворюється» на кожного із маси. Зазначені процеси розглядаються в контексті маніпулювання явищами культурної гібридизації, які перебувають у річищі дії тенденцій постмодерну. Осмислення феномену культу особи у ширшому контексті постмодерної культурної ситуації дозволяє глибше розкрити природу цього явища, зрозуміти його корені та вплив на перспективи подальшого розвитку російського суспільства.

Ключові слова: культ особи, постмодерн, Путін, авторитаризм.

Abstract

Cult of personality of Vladimir Putin in post-modern context. Berezovenko Antonina

The article considers how the political regime, conceptualized as a cult of personality model, functions and how it is imposed onto Russian society. In contemporary Russia, the cult of personality model is associated with the regime of Vladimir Putin.

The article discusses the various approaches by which the personality of Putin is represented in Russia's information space in order to create a cult of personality. Particular attention is paid to atypical ways of spreading the ideology of official state structures through various formats, including subcultures of pop, rock, rap, etc.

The article also examines the standard forms of communication through which structures of power interact with society, including official statements of the president of the RF, of high government officials, leaders of civic organizations controlled by the state, as well as the head of the Russian Orthodox Church.

The article analyses mechanisms through which worldview paradigms invade societal consciousness, assuring not only a positive perception of the fact that the current power of Russia functions through the absolute leadership of one person, but also imposing the perception that this way of managing the country is the only reliable algorithm for the successful functioning of the Russian state.

In this research, the argument is that there is a key difference between the traditional format of interaction between dictator and the masses, and the contemporary format. Today's model of interaction can be viewed as a supplement to the standard or traditional model. If in the latter the mass followed the dictator, then today -- the dictator also is “turning” into everybody from the masses. The pointed process is examined in the context of the manipulation of phenomena of cultural hybridization, which are in the vein of post-modern tendencies. A rethinking of the phenomenon of the cult of personality in the broader context of the post-modern cultural situation allows us to learn more about the nature of this phenomenon, and to understand its roots and influence in the development of Russian society.

Keywords. Cult of personality, post-modern, Putin, authoritarianism.

Постановка проблеми

Починаючи з 2000 р. і донині управління спадкоємиці радянської імперії -- Російської Федерації -- пов'язане із Володимиром Путіним, який обирався на пост президента РФ чотири рази з необхідною для забезпечення конституційності ситуації перервою у чотири роки з 2008 до 2012-го. У цей період він був прем'єр-міністром РФ. Зрозуміло, що таке тривале перебування однієї людини на найвищій владній посаді країни з немонархічним політичним устроєм -- неординарне явище для новітньої історії. А оскільки, починаючи з 2000 р., темпи розширення присутності Путіна в суспільному житті та його інформаційному віддзеркаленні були неймовірно високими, це не могло не привернути увагу науковців і журналістів. Про середину 2000-х років стало можливим говорити уже як про час, коли в дослідників (у т. ч. й автора цих рядків Спостереження А. В. Березовенко щодо вербальних проявів формування культу особи В. Путіна. було оприлюднено у кількох доповідях (див.: Discourses of Power: Linguistic Profiles of Leaders of Today's Russia // Agents and Agencies: the (Re)Making of Identity in Russia Today. Harriman Institute of Columbia University. 2007. Oct 18. URL: https://harriman.columbia.edu/files/ harriman/AGENTS%20AND%20AGENCIES-%20THE%20 %28RE%29MAKING%20OF%20IDENTITY%20IN%20 RUSSIA%20TODAY%20%20Conference%20Program.pdf (дата звернення: 25.04.2019) ; Putin's Linguistic Dimension: Verbal Patterns and Intellectual Reference Points // Office of the Vice) усталилося бачення Путіна як особи, довкола якої формується культ, і саме цей факт визначає поведінку РФ як геополітичної одиниці. На тлі вказаних процесів агресивний характер політики РФ, розв'язані нею реальні та віртуальні воєнні конфлікти сформували ситуацію, за визначенням фахівців, гібридної війни, у якій найрізноманітніші лінгво-семіотичні знаки використовуються як зброя. Відтак саме ця якість гібридності послужила підставою для розгляду й аналізу природи культу Путіна в контексті культурної ситуації постмодерну, визначальною рисою якого є гібридність як така.

Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій

Фундаментальний аналіз гібридизації політичних процесів здійснено в колективній монографії «Світова гібридна війна. Український фронт» (2017) за редакцією В. П. Горбуліна [1] та в праці О. Рафальського і З. Самчука «Цивілізаційні перехрестя сучасного суспільства» (2018) [2]. Окремим аспектам дослідження особистості та політики Путіна присвячено роботи Д. Вінтера [3], Д. Терехова [4], Т. Вуда [5], М. Єльчанінова [6], Ф. Хілл та К. Ґедді [7], President. White House. Washington DC. 2006. June (лекція за запрошенням)). А. Арутюнян [8], А. Ґаррелс [9], В. Сперлінга [10] та ін. У статті Ю. Касіді та Е. Джонсон «“Путін, “Путініана” та питання пострадянського культу особи» [11] представлено аналіз формування власне культу особи Путіна та докладний огляд джерельної бази досліджень із проблеми, що розглядається (щодо періоду до 2010 р.).

Утім явище культу особи Путіна з точки зору кореляції його проявів та культурної ситуації постмодерну на сьогодні не дістало належної оцінки, відтак, на нашу думку, питання потребує спеціального розгляду.

Метою статті є висвітлення феноменальних характеристик культу особи Путіна, виявлення джерел та механізмів його формування, а також встановлення кореляції зазначених явищ із поточною культурною ситуацією постмодерну.

Виклад основного матеріалу

Як політик Володимир Путін присутній у світовому інформаційному просторі майже 20 років. Первісно він поставав у образі небагатослівного, скупого на слова офіцера, емоції якого неприступні для зовнішнього спостереження Відомо, що на початку своєї першої президентської каденції у 2000 р. на запитання журналістів «Що сталося із субмариною “Курськ”?» він коротко відповів: «Вона потонула». Пройшов рік, допоки Путін звернувся до сімей загиблих моряків публічно і продемонстрував належні для подібних обставин людські емоції. Примітно, що своєю початковою реакцією на цю аварію Путін фактично звів нанівець власні зусилля зі створення образу себе як людини не тільки великого потенціалу, а й відповідальної, чуйної, вдячної, без схильності до тоталітаризму, демократичної тощо, який був вибудуваний у книжці «От первого лица. Разговоры с Владимиром Путиным» (2000) [12]. Уже тоді для будь-кого, хто цікавився цим питанням, штучність його книжного образу стала очевидною (також див.: CNN.com - Russia denies 'friendly fire' sunk Kursk - September 8, 2000. URL: http://edition.cnn.com/2000/WORLD/europe/ 09/08/russian.kursk.02/index.html (дата звернення: 25.04.2019)).. Згодом як публічна особа він набув зовсім інших характеристик. Сьогодні очільник РФ постає як розкутий, майже для кожного глядача чи слухача «свій» медіа-співрозмовник, який проводить тривалі багатогодинні (інколи до шести годин) «загальнонаціональні прямі ефіри» з телестудії, у якій представлено всі прошарки російського суспільства. Під час таких ефірів «прості» росіяни (у студії або телефоном) ставлять президентові «незручні» запитання, на які він спонтанно відповідає.

Оскільки телебачення (ТБ) є найбільш доступним джерелом інформації для масової аудиторії, то саме воно стає найбільш впливовим ретранслятором продиктованих владою міфів, які пропонуються для споживання власне російській та закордонній аудиторії. Змістове наповнення інших джерел (різноманітних форматів кіберпростору, преси, радіо) також є суголосним телевізійному контенту.

Можна виокремити кілька тематичних блоків, що утворюються відповідно до таргет-задач, які розв'язує сучасна інформаційна продукція та які представляють собою цілісні наративи, присвячені: 1) створенню образу Путіна; 2) створенню образу Росії; 3) створенню образу «чужого», який структурно складається з образу Заходу та образу України одночасно.

Ці наративи часто співіснують у межах комунікативної події, переплітаються, доповнюють один одного і, зрештою, складаються у гіперміф «русского мира», центральною фігурою, героєм якого є російський президент.

Касіді та Джонсон [11], узагальнюючи зроблене та відштовхуючись від спостережень Ю. Левади, визначають формування культу особи Путіна як процес «створення дзеркала, tabula rasa», в якому кожен громадянин, комуніст чи демократ, журналіст чи політик міг би побачити (намалювати) ті бажані якості правителя, яких бракувало попереднім лідерам російської держави [11, с. 686].

Серед інструментарію розбудови культу автори виділяють такі традиційні засоби, як розповсюдження портретів лідера, включення до шкільних підручників біографічних відомостей про нього, пізніше -- інші форми тиражування його образу, як-от: поширення у неймовірних кількостях DVD «Навчаємося дзюдо з Володимиром Путіним», продаж на аукціонах за надзвичайно велику ціну футболок із його зображенням тощо.

Можливо, на початкових етапах правління Путіна для суспільства РФ і існував варіант «tabula rasa», у межах якого для росіян залишалася можливість «додати, домалювати» щось своє до образу Путіна. Нинішня ситуація, як засвідчують спостереження останнього часу, такої можливості нікому не лишає. І те, що може здатися результатом «свого» бачення, насправді є наслідком послідовного, систематичного впливу на російське суспільство, метою якого є вибудовування культу особи як найбільш ефективної моделі державності Росії в сучасних умовах з точки зору її поточного керівництва.

Зрозуміло, що культ особи у ХХІ ст. оформлюється відповідно до актуальних культурних тенденцій, які тепер окреслюються як постмодерн. Поточна культурна ситуація значною мірою зумовлюється безпрецедентними темпами інформаційної революції. Якщо ж говорити про період після 2014 р., то суттєвим фактором суспільного розвитку сучасності є інформаційна війна, яка, у свою чергу, є частиною гібридної війни, розв'язаної Росією проти України.

Гібридна війна -- це феномен, породжений постмодерним світом. У мові, літературі, мистецтві, моді важко не помітити еклектичних тенденцій, змішування жанрових ознак, усталених форм, «перекомплектації» структурних елементів, поєднання непоєднуваного тощо. Те саме спостерігається й у людських відносинах. Одним словом, якщо екстраполювати загальноприйняті ознаки постмодерну на реалії будь- якої сфери соціальної взаємодії, у т. ч. політики, виявиться, що отримані картини будуть подібними, незалежно від того, про яку сферу йдеться. Крім того, конденсованість життєвого ритму, густина інформаційного простору та швидкість інформаційного обміну стали такими, що «традиційне» не замінюється «новітнім», а співіснує з ним ³. Гібридні елементи утворюють «ще один арсенал», з якого можна формувати «цеглинки» -- елементи для творення «нового» (зокрема, воєнного наративу Росії, чи війни як такої, найпомітнішим героєм якої виступає Путін), а предметом воєнної суперечки стають лінгво-семіотичні цінності, які за потреби легко конвертуються у «casus belli» війни конвенційної.

Важливо зазначити, що, незважаючи на винятково вправне, можна сказати, філігранне маніпулювання процесами культурної гібридизації, їх, мабуть, правомірно вважати цивілізаційною універсалією (а не винаходом Росії), з якої, однак, керівний ешелон РФ максимально користається. О. Рафальський та З. Самчук зазначають, що «по мірі зростання кількості інновацій на одиницю часу зменшується хронологічна відстань до того минулого, яке в багатьох відношеннях вже застаріло, тому стало для нас чужим і незрозумілим. Часове стиснення сучасного пов'язане з ефектом темпорального згущення інновацій, зміст якого полягає в тому, що зростання кількості оновлюваного доповнюється зростанням кількості застарілого. Внаслідок підвищення швидкості старіння культури зростає кількість елементів, що належать сучасному і водночас є атрибутом минулого» [2, с. 143-144].

Ймовірно, немає більш сприятливого тла для вибудовування культу особи, ніж ситуація війни, протистояння. І для Росії (як і для всякої імперії), що іманентно тяжіє до загарбання, його предметом стає інформаційний простір у широкому розумінні, а у вужчому -- це культурні форми, символи, жанри. Іншими словами, російська влада сьогодні проникає в усі ніші буття суспільної свідомості у своїй країні, а в міру можливостей -- і в інших країнах. Усе, що мало хоч якусь феноменальну цінність Показовим проявом процесу семіотичного аутсорсингу, апропріації є будівництво у підмосковному селищі Кубінка зменшеної копії Рейхстагу, про що міністр оборони РФ С. Шойгу поінформував Держдуму РФ у 2017 р. [13]. Коментарі міністра щодо призначення будівлі (відігравати роль об'єкта штурму юнармійців під час їхніх періодичних зльотів і тренувань), відповідаючи шуканням російських політтехнологів у мультиплікації пережиття перемоги над агресором - фашистською Німеччиною та відтворення «рудиментів радянської політичної культури, яка базувалася на протистоянні та боротьбі “наших і ворогів”» [14, с. 148 ], як зазначає В. Лозовий, не відміняють, однак, розуміння основного у цій події: тепер у Росії є «свій Рейхстаг». у минулому або має тепер, стає предметом зацікавлення та апропріації з боку російської влади, уособлюваної Путіним, відтак перетворюється на канал розповсюдження владних настанов. Наприклад, президент РФ широко демонструє свою причетність до неофіційної культури -- популяризуються його зв'язки з репером Тіматі (Тимуром Родрігезом), який двічі був довіреною особою Путіна на виборах, з очільником байкерського клубу «Нічні вовки» Сашею Хірургом (Олександром Залдостановим), який попри відому дотичність до кримінального світу отримав від Путіна п'ять державних нагород [15] Докладніше про це див. [15]..

Відомо, що субсоціуми реперів, байкерів, попсових фанів організуються довкола однієї особи і постають як мікромоделі культу особи-політика. Вони є неоціненними резонаторами: 1) принципів організації соціуму, які в сукупності складають культ особи; 2) власне провладних наративів і настанов.

Так, наратив Путін vs Захід опукло представлений у попсовому варіанті -- пісні на слова О. Ліхачова «Владімір Путін -- молодець!» (2015). У ній політичний курс сучасної Росії отримує абсолютно схвальну характеристику, а одноосібним автором досягнень і носієм успіху Росії виступає Путін. Ця думка винесена й у назву твору та закріплена повторами панегіричного приспіву: «Володимир Путін молодець, / Політик, лідер і борець, / Наш президент країну підняв, / Росію Путін не зрадив (тут і далі переклад наш. -- А. Б.)». Приспів повторюється тричі (усього 12 рядків), що становить трохи менше половини від загальної кількості рядків (приблизно 40 %), яких у пісні 29.

Довідково. Володимир Путін -- молодець!

Багато років пройшло з тих пір, / Коли в Союз проник розкол, / З перебудовою підло влився, / Коли занавіс відкрився. / Захід облетіла птиця, / Кровожерлива орлиця. / Але прийшов Володимир Путін / І сказав -- жить краще буде! / Володимир Путін -- молодець, / Політик, лідер і борець, / Наш президент країну підняв, / Росію Путін не зрадив. / У новий вік ввійшла Росія / І зітхнула з новою силою, / Курс взяла на відродження / Після Божого забуття. / Єврозахід розлютився, / Брудною брехнею навалився, / Ввічливо відповів Путін / -- Нас не чіпати, ми не жартуєм! / Володимир Путін -- молодець, / Політик, лідер і борець, / Наш президент країну підняв, / Росію Путін не зрадив. / Володимир Путін -- молодець, / Політик, лідер і борець, / Наш президент країну підняв, / Росію Путін не зрадив. / Володимир Путін -- молодець, /Політик, лідер і борець, / Наш президент країну підняв, / Росію Путін не зрадив. / Слава Росії! (Олег Ліхачов).

Зміст решти 17 рядків пісні присвячений уславленню окремих чеснот Путіна: він «сильний», «відважний», «вірний», а також він той, хто дає Росії відродження. Цікаво, що в цьому Путін -- за задумом автора слів пісні -- перевершує Бога, який до появи Путіна на політичному горизонті не пам'ятав про існування Росії. Але, згідно з текстом, після того як Путін нагадав Богові, що Росія є, ситуація виправилася («Курс взяла на відродження / Після Божого забуття»). Путін одноособово різко змінює порядок речей у країні на краще («Але прийшов Володимир Путін / І сказав -- жить краще буде!»). Слово Путіна, як слово Бога, тотожне дії. Як справжній герой (деміург), він самотужки протистоїть Заходу, який перебуває під впливом Америки, втіленої в образі «кровожерливої орлиці». Отже, у межах цього наративу, на думку автора тексту пісні, у своїй потузі та у своїх чеснотах Путін випереджає всіх інших дійових осіб -- Бога, Росію та Захід.

У багатьох пісень, присвячених Путіну, сюжетна лінія спрощена, практично пунктирна, їхні тексти майже повністю складаються з рядків, де повторюється слово «Путін». Наприклад, текст пісні «Такого, як Путін!» складається з 28 рядків, і тільки 6 із них не містять прізвища президента РФ.

Але є і цілком програмні, повноцінно політично навантажені опуси, як-от: «Дядя Вова, ми з тобою!» (2017) або «Наш Президент Володимир Путін -- Чорні Берети».

У першій пісні Путін позначений неформальним словосполученням -- звертанням до президента «дядя Вова», бо її співають діти. Пафос твору втілює рефрен: «Якщо головний командир / Покличе в останній бій, / -- дядя Вова, ми з тобою!» Але лапідарно представлена й політична частина на злобу дня: «Не дістанеться гряда самураям ніколи. / Грудьми станемо за столицю бурштина. / Севастополь наш і Крим для нащадків збережемо. / У гавань Батьківщини Аляску повернемо».

У другій пісні «Наш Президент Володимир Путін -- Чорні берети» змальовано динаміку позитивних змін, яких зазнала Росія внаслідок правління Путіна -- лідера, завдяки якому росіяни, що перебували в стані непритомності і взаємних чвар, «встали з колін»: «Це було нещодавно, у пам'яті поліняки (в оригіналі -- поленья. -- А. Б.) / Гнули нас, змушуючи впасти на коліна, / Прибираючи до рук усе, що погано лежало, / Запускаючи під шкіру смертоносне жало. / Ми не відали часто, що самі творили, / Як звірів, нас один на одного нацьковували. / А зараз -- із подивом і навіть з образою, / Як піднятися посміли, звідкіля ваш лідер?»

Треба сказати, що використання у нинішніх обсягах модусу попси (як і року, репу, хіп-хопу) для втілення політичних ідей є новацією інформаційного дискурсу сучасної Росії. На сьогоднішній день склався доволі обширний масив пісень До цих творів належать, наприклад, такі: «Такого, как Путин!» (англ. версія «You must be like Putin!»), автор: А. Елін, виконання: гурт «Поющие вместе», 2004 (поп); «Go Hard Like Vladimir Putin», виконавець: дует A.M.G. (Architects Music Group), автори: К. Кінг, Б. Маніачі, 2014 (реп); «Лучший друг» («Идём плавно, он главный!»), автор музики: Тіматі, автори слів: А. Н. Морозов, Т. І. Юнусов, виконавець: Саша Чест, 2015 (хіп- хоп/реп); «Барак Обама vs Владимир Путин. Эпичная Рэп Битва!», автор: Руслан Тушенцов, CrazyMegaHell (CMH), 2015 (реп); «Володя, Володя», автор: Н. Рудіна, виконавець: Натали, 2015 (поп); «Мой Путин», автор: Машані, виконавець: Машані, 2015 (поп); «Путин Вова - чума! Ко Дню рождения Владимира Путина», автор: мультиплікатор Сноумен Нарисованный (псевдонім), 2015 (поп); «Путин может» (римейк пісні «Папа может»), агітмультфільм, 2012 (поп); «Rootin' Tootin' Putin», автор і виконання: «The Allen Dulles Band», 2016 (рок-н-рол); «Дядя Вова, мы с тобой!», автор: А. Гатинський, виконання: хор волгоградських кадетів за участі депутата Держдуми РФ Анни Ку- вичко, або дует: Вячеслав і Ніколай Антонови, 2017 (поп) та ін. (див.: [16]). з кліпами та без них, які доводять на зрозумілому для пересічного населення рівні ті ж настанови, що містяться й у офіційних політичних заявах. І, якщо до Путіна «попса» перебувала в опозиції до влади (оскільки в радянській культурній парадигмі вважалася продуктом негативних західних впливів, а в пострадянській -- була, якщо і не «чужою», то напевне (як і рок, хіп-хоп чи реп) дуже віддаленою від офіційної сфери культурною формою), то за нинішніх обставин вона стає провідником продукованих владою ідей про надцінність Росії та самого Путіна, які в контексті вказаних наративів ототожнюються.

Загальновідомо, що інформація (у т. ч. для зовнішнього споживання) в сучасній Росії є дозованим і строго контрольованим продуктом. Однак це не відміняє факту її впливу на суспільну свідомість всередині Росії та поза її межами.

Наратив про сучасну Росію, у центрі якого перебуває образ Путіна, що адресований західній аудиторії західними ж медіями, вартий особливої уваги. Хоча кількість публікацій (особливо фотопублікацій) про Путіна поза межами РФ є неймовірно великою сукупності фотофрагменти із зображенням Путіна, представлені у зазначеній фотогалереї, підтверджують образ президента Росії, який Кількість публікацій на тему Путіна сягнула таких масштабів,, свою увагу зосередимо на особливо ілюстративній фотогалереї Елізабет Гріффін у журналі «Есквайр» [18], яка присвячена 63-й річниці від дня народження російського президента. Ця добірка вміщує 30 дуже різних за сюжетом фотографій Путіна, а також вельми очікувану, з нашої точки зору, преамбулу до них. У ній авторка, цитуючи Вінстона Черчилля, зазначає, що Росія -- це оповита таємницею загадка, містерія. І далі Гріффін наводить найкраще підтвердження справедливості такої тези, що вік Путіна «...не заважає йому насолоджуватися екстремальними, несподіваними і, сказати би, дивовижними видами діяльності у його житті». На завершення Гріффін підкреслює: «Цей чоловік дійсно є містерією». Зі сказаного висновується тотожність: Росія є містерією, Путін є містерією, відтак Путін -- це загадкова Росія.

Вище згадувалося, що інформаційний простір Росії (в т. ч. й кіберпростір) є практично повністю контрольованим. Тому те, що потрапляє до західних ЗМІ, продукт, який є безумовно санкціонованим Росією. Понад те, він значною мірою і нав'язується для споживання поза межами РФ. Адже, як слідом за Віктором Гюго зауважив Серж Московічі: «Змусити натовп розглядати вас -- означає здійснити акт влади» [19, с. 136]. У світлі цього коментарі Гріффін до її журнальної фотосерії звучать як абсолютно суголосні бажаному самозображенню лідера РФ.

формується самою російською владою для росіян і неросіян. У цілому вони працюють на ту ж ідею, яка представлена у пісні «Владімір Путін -- молодець!». Фотосвітлини складаються в образ супермена Путіна, який долає будь-які перепони та приборкує природні стихії, до нього прихильні. Його можна побачити всюди: він керує човном, спускається під воду в батискафі, здіймається у небо. Він -- людяний батько нації, «рука, що дає», він годує і безпомічних звірят, і хворих дітей. Він не цурається і духовно-мистецької сфери -- публіка може бачити, як він танцює, грає на фортепіано, молиться у церкві. Оскільки Путін може все, то не дивно, що він постає перед глядачем в образі пілота, моряка, військового. Але особливою яскравістю вирізняється фотопасаж, де колишній офіцер спецслужб з'являється в іпостасі стоматолога. І хоча цей сюжет може здатися на перший погляд досить неочікуваним, з точки зору пропагандистської надзадачі часів інформаційної війни це виправдано і доречно -- у цьому образі нинішній російський президент уподібнюється до безпрограшного, з точки зору популярності в Росії і на Заході образу Петра І (Великого). Останній, як відомо, крім того, що побудував рідне місто Путіна Петербург, серед іншого ще й лікував зуби у своїх підданих. Так створюється стимул для порівняння, ототожнення, відтак встановлюється бажаний асоціативний зв'язок між образами Петра І та Путіна.

Отже, перед аудиторією постає винятковий за своєю багатогранністю та інтенсивністю позитивного забарвлення образ бездоганного президента-батька, для якого немає нічого неможливого. Це -- лейтмотив пісні у виконанні дитячого хору, якою супроводжується мультфільм із недвозначною назвою «Путін може все, що завгодно!» [20] що у самих же західних ЗМІ деякі аспекти такого стану речей стали оцінюватися як «одержимість Путіним» (див.: [17]).. Символічно, що вона є римейком пісні «Тато може все, що завгодно!», де слово «тато» замінено на «Путін». У тексті йдеться, зокрема, про сплату за спожитий газ доброчесними платниками та його відключення для тих, хто не платить, тобто змальовується картина взаємовідносин у світі дорослих, де в ролі батька постає Путін (адже недаремно замість слова «тато» в оригіналі пісні у римейку вживається слово «Путін», а росіянам (можливо, й українцям як нещодавнім компатріотам, а в традиційному російсько-радянському наративі «майже росіянам») відведена роль дітей (саме дитячими голосами виконується пісня).

Ця ж патерналістська модель нав'язується російському суспільству через аналогійні конструкції, як-от у промові російського патріарха Кирила: «Пам'ятник князю Володимиру -- це символ єдності всіх народів, батьком яких він є, а це народи історичної Русі, які нині проживають у межах багатьох держав. <...> Пам'ятник батьку може бути всюди, де живуть його діти. <...> У цьому немає ніякого протиріччя, але погано, якщо діти забувають, що у них один батько» [21].

Важливо підкреслити це нав'язування ідеї «одного батька» в межах патерналістської схеми, оскільки саме в умовах культу особи це не тільки очікуване, але фактично прескрибоване явище. Завдяки цьому образи Путіна і «тата» зливаються в один образ Путіна-батька, який невідворотно постає римейком образу «батька народів» Йосипа Сталіна. Завершальний рядок пісні «І ніхто таким, як Путін, не може бути!» покликаний остаточно сформувати в аудиторії бачення Путіна як надлюдини та вивести його в суперпозицію незрівнянного батька-кумира.

Величність образу Путіна є такою не тільки для росіян -- його масштабність очевидна й у зіставленні зі світовою спільнотою та її лідерами. Наприклад, 20.12.2018 р. на Щорічній великій прес-конференції, говорячи про наміри Росії розбудовувати свою безпеку, Путін закликає Захід «не пищати», коли він (Росія) вживатиме «якісь кроки» (тобто кроки малозначущі, не варті особливих зусиль для нього (Росії), але настільки грізні для потенційних ворогів Росії, що їхня очікувана реакція може бути визначеною тільки дієсловом «пищати»): «Звичайно, треба буде забезпечити свою безпеку якимись кроками. Хай тоді не пищать (курсив наш. -- А. Б.) з приводу того, що ми добиваємося якихось переваг» [22]. У наступному реченні поряд із росіянами Путін повчає й західну аудиторію, розтлумачуючи значеннєву різницю між поняттями «перевага», «баланс», «безпека», чого самостійно ця аудиторія вочевидь осягнути не спроможна: «Ми не переваг добиваємося, а баланс зберігаємо і забезпечуємо свою безпеку (курсив наш. -- А. Б.)» [22]. У підсумку Путін постає «великим» у віковому сенсі -- він той, хто є ментором для «менших», не таких інтелектуально потужних співкомунікантів, а також той, хто є «великим» у сенсі свого власного фізичного масштабу. Для нього голос уявного «іншого» звучить як писк -- звук, властивий комахам або зовсім маленьким чи слабким істотам. Такою вимальовується пропорція, у якій Путін бачить себе та решту світу.

Відомо, що тоталітарна комунікація характеризується високим рівнем виявлення мімезису, коли маси копіюють особливості поведінки, уподобань, мовлення (аж до акцентологічних характеристик та повторення помилок) лідера групи. Так комунікативна поведінка мас уніфікується і перетворюється на копію, зліпок поведінки того, хто її очолює. Відомо, що в епоху Сталіна такими ознаками були грузинський акцент, фрази генсека-генералісимуса та напіввійськовий френч. В епоху Горбачова у частини членів політбюро стали проявлятися такі ненормативні риси мовлення, як-от: білабіальна (українська) вимова звука [в], ненормативне, але таке саме, що й у генсека, наголошення [мышление] тощо.

Прийшовши до влади, Путін продемонстрував, з одного боку, мовлення грамотне, плинне, фонетично досконале, а з іншого -- таке, яке включало і просторіччя, і сленг, і арго, і навіть слабо евфемізовані обсценні елементи Одним із багатьох прикладів використання субституту брутального вислову «хрен его знает» Путін продемонстрував під час своєї останньої Великої прес-конференції: «Ну, із Світового океану стрільнув підводний човен балістичною ракетою, та, хрін його знає, вона у ядерному чи неядерному (виконанні. - А. Б.), спробуй-но розберись» [22]..

Подібного мовлення жодна допутінська влада -- радянського чи раннього пострадянського періоду -- не презентувала публіці. Пояснень цьому є декілька. Особи, які були біля керма СРСР чи РСФСР до Путіна, незважаючи на всю специфіку свого правління, послуговувалися якщо і не тотожною системою ціннісних координат, що прескрибувалася решті населення країни, то в усякому разі декларативно на неї орієнтувалися. Тому радянський і дорадянський керівний ешелон РФ дотримувався нормативності у публічному мовленні. Влада, асоційована з Путіним, має зовсім іншу природу, характеризується більшою мірою цинізму та значно більшим кутом відхилення «декларованого» від «дійсного». Тому сьогоднішній президент РФ вдається до використання непристойних жартів чи обсценізмів (у т. ч. евфемізованих) у публічному мовленні. У своїй вербальній поведінці президент виходить за межі узвичаєних у публічній комунікації джерел впливу на аудиторію, додаючи до свого арсеналу ті заборонені культурними табу комунікативні засоби, які інші учасники публічної взаємодії не застосовують, дотримуючись суспільної культурної конвенції у цій сфері Варто зазначити, що поточний російський істеблішмент, не відхиляючись від традицій «класичного культу особи», наслідує свого лідера в публічних виявах вербальної агресії. Приклада-.

Така мовна поведінка президента РФ є виявом звичайної вербальної агресії, яка має на меті продемонструвати, що комунікант Путін є «сильним лідером», а одночасно відіграє функцію залякування «чужих» і консолідації «своїх» проти ймовірних «поганих чужих». Можна говорити також і про подвоєння ефекту впливу. Руйнування культурних табу, культурного порядку в процесі публічної комунікації (що саме по собі є сильним засобом впливу на аудиторію) підсилюється ще й тим, що воно здійснюється особою, покликаною за своєю соціальною функцією захищати, а не порушувати чинний порядок речей. Такий рольовий дисонанс, звичайно, потенціює вплив на слухачів, надає йому контрастності, а, значить, поглиблює його.

Тим яскравішим виглядає включення образу очільника РФ у контексти, насичені аристократично-монархічними алюзіями. Тут прізвище «Путін» з'являється в оточенні прізвищ не тільки російського дворянства: Толстой, Шувалов, Наришкін та ін., ай російських монархів також. Наприклад, у звіті про Установчі збори Російського історичного товариства 2012 р. зазначається, що, «враховуючи історичні традиції, відповідно до яких Почесним головою Імператорського російського історичного товариства були перші особи (курсив наш. -- А. Б.) держави -- Олександр ІІІ та Микола ІІ, Сергій Наришкін за пропозицією державного секретаря Республіки Татарстан Мінтімера Шаймієва звернувся до Президента Російської Федерації В. В. Путіна з проханням очолити Піклувальну Раду Російського історичного товариства» [23].

Таким чином, Путіна включено в один ряд із російськими імператорами. Ця діаметрально інша (відносно розглянутих вище) культурна ніша також стає джерелом постачання рис для образу президента РФ з її характерними обертонами. Врешті амплітуда вербально-семіотичної практики Путіна охоплює всі можливі комунікативні регістри і коливається від обсценних явищ до елементів, пов'язаних з аристократично-сакральним буттям (адже імператори -- помазаники Божі ¹¹), явно корелюючи з амплітудою його паравербальної поведінки, що коливається від опускання на дно морське до ширяння у небі на чолі журавлиної зграї. ми можуть бути вживання елементів низького просторіччя та обсценного репертуару на офіційному рівні міністром іноземних справ Сергієм Лавровим (див.: Прес-конференція з міністром іноземних справ Саудівської Аравії Аделем аль- Джубейром. 2015. 11 серп. URL: https://www.youtube.com/ watch?v=WdnEx13C904), а також директором департаменту інформації і преси МЗС РФ Марією Захаровою (див.: Вы кого пугать-то собрались?! Пугалка не выросла ещё! Захарова ВРЕЗАЛА англосаксам! Браво, Маша! 2018. 14 берез. URL: https:// www.youtube.com/watch?v=vHDd31NEpGY (дата звернення: 10.04.2019)).

Порівнюючи комунікативну поведінку російського «диктатора ХХІ століття» з поведінкою його попередника у ХХ ст. -- класичного диктатора Сталіна, можна відкрити й іншу новацію. Як зазначалося, комунікативна практика самого Путіна і структура його образу (це легко бачити з того, що доносять до ширшої аудиторії ЗМІ), виявляється у безмежній кількості різноманітних іпостасей, у т. ч. й протилежних. На зміну традиційному формату взаємодії «диктатор -- маса», у якій остання є блідим відбитком образу диктатора (коли маси «імітують свого лідера, носять його ім'я і повторюють його жести» Справедливо буде додати ще одну деталь - Путін може не тільки дорівнюватися до сакралізованих образів імператорів, але також і бути попереду Святійшого Патріарха у просторі тексту, тобто бути святішим від святішого, як-от у фрагменті: «Президент Росії Володимир Володимирович Путін і Святійший Патріарх Кирило взяли участь у відкритті памятника на місці загибелі великого князя Сергія Олександровича у Кремлі» (див.: [24]). Цілком у цьому дусі, яскраво описаному Московічі [19, с. 103] розгортаються події у сучасній РФ. Низку ілюстрацій міметич- ної поведінки поточного істеблішменту РФ, що наведені в цій статті раніше, можна продовжити. Так, Марія Захарова, відтворюючи рольову екстравагантність Путіна у публічній сфері, постала на відкритті 39-го Московського міжнародного кінофестивалю не тільки як директорка департаменту інформації та зв'язків з громадськістю МЗС РФ, але також як авторка слів та композиторка пісні «Верните память!», якою цей фестиваль урочисто відкрився (див.: [25]).), приходить інший формат. І в межах цього іншого формату Путін не очікує, щоб його стали наслідувати -- зовсім навпаки. Він сам розчиняється в масі, «входить в образ кожної соціальної чи вікової групи, тим самим стаючи для неї “своїм”» (цілком у дусі технік секретних служб, коли агент набирає всіх характеристик оточення, зливаючись із ним). За цих обставин практично кожен росіянин може відшукати в ньому «свої» риси, тобто підґрунтя для ідентифікації. Сучасна російська модель взаємодії лідера і маси бачиться як доповнена ще й оберненою версією до традиційної, в якій маса наслідувала диктатора, а не диктатор перетворювався потроху на кожного з маси. Так, виступаючи на мітингу після виборів на пост президента після 2012 р., він прямо заявляє своїм виборцям, що це не вони -- команда, яку він очолює, а, навпаки, президент і його оточення -- це команда народу: «Ми -- ваша команда! <...> Я -- член вашої команди!» Див.: иЯЬ: https://www.youtube.com/watch?v=IFCQg5Gk3A (дата звернення: 10.04.2019)..

Втім, якщо говорити про інтелектуальну сферу, тут Путін дотримується старих технік і виступає послідовним носієм практик Сталіна, який «знався» на багатьох галузях науки -- від військових до мовознавчих дисциплін. У цьому випадку подібно до Сталіна, що свого часу «постав як Ленін геаіуіуш (латин. воскреслий)» [19 с. 145], Путін постає як Сталін геашуш. У цьому контексті логічними виглядають регулярні промови Путіна на засіданнях Російського географічного товариства, Російського історичного товариства, Російського військово-історичного товариства, Товариства любителів російської словесності. У них він навчає істориків, як саме належить писати історію Росії, України, Криму, світу, географів -- навчає географії й розумінню цієї галузі як основи російського патріотизму та запобіжника зазіхань зовнішніх недоброзичливців тощо.

Коментуючи прийняття християнства Володимиром Великим, Путін виявляє таку обізнаність із мотивами князя прийняти християнство саме в Херсонесі, що в аудиторії закономірно складається враження, наче Путін -- це реінкарнований Володимир Великий (Володимир гедшуш).

Відкриття пам'ятника князю Володимиру у Москві перетворюється на акт поглибленого нав'язування патерналістської моделі, центром якої є Володимир (і вже байдуже, який саме -- Володимир Великий чи Володимир Путін. Адже у парадигмі міфологізованої суспільної свідомості реінкарнація (воскресіння) постає не як уявна сутність, а як частина актуальної політичної доктрини, і ці два образи в контексті творення культу мають зливатися в один. Сьогоднішній президент Росії абсорбує весь семіотичний потенціал своїх попередників -- батьків нації, але передусім -- київського князя Володимира Великого).

На посилення такого суспільного ефекту працює і повідомлення про цю подію на сторінці офіційного сайту президента РФ. Текстовій частині інформації передує фото, на якому Путін зображений у спосіб, де видно тільки його погруддя на фоні постаменту пам'ятника (власне фігури князя Володимира глядач не бачить, а бачить тільки поділ його одягу та частину чобота), на якому можна прочитати написане золотом «Князь Владимир». Композиція фото- світлини побудована так, що після слів «Князь Владимир» на одному рівні із цим написом (буквально як його частина) розміщується зображення голови (обличчя) президента Путіна, який теж є Володимиром Для спостерігачів, обізнаних з античною міфологією, композиція цієї картинки містить також явні алюзії з міфічною сценою народження Афіни Паллади з голови бога богів Зевса. Зведення пам'ятника князю Володимиру - це дітище, «народжене» з голови Володимира Путіна, а отже, останній виявляється причетним і до семіотичної ніші господаря античного божественного пантеону - Зевса. У свою чергу, Зевс уподібнюється до Володимира Великого і своєю буттєвою траекторією. За словами ще одніє промовиці на відкритті пам'ятника - Наталії Солженіциної - князь Володимир (так само, як за міфом це зробив Зевс) у якийсь момент «озирнувся на своє життя, засудив у ньому те, що було неправедним і темним, узяв із собою все добре, чим був наділений, і рішуче повернувся до світла» [26]. Це ж саме зображення Путіна примітне ще одним - на ньому саме обличчя президента РФ окреслене колом, яке, хоча і є частиною технічного забезпечення роботи сайту і визначає інтерактивну зону вмикання відео- ряду, проте невідворотно асоціюється з німбом святих. Отже, у межах культурного канону сучасної Росії символ, який за християнською традицією застосовується на позначення святості зображуваного персонажа, непротирічно поєднується з образом президента РФ. Зрештою, і християнські, і дохристиянські алюзії у межах цієї комунікативної ситуації пов'язуються з однією особою, довкола якої вибудовується культ.. Так замикається коло уособлення та семіотичного привласнення владного потенціалу Володимира Великого, стирається межа між князем Володимиром і Володимиром Путіним.

Процес вербального насадження патерналістської моделі особливо опукло проступає у текстах офіційних мовців на цій церемонії -- самого Путіна та патріарха Кирила [26; 21] Йдеться про висвітлення цієї події у текстах офіційних сайтів президента РФ та РПЦ (див.: [26; 21]).. Промова останнього, наприклад, містить таку розлогу аналогійну конструкцію: «Пам'ятник князю Володимиру -- це символ єдності всіх народів, батьком яких він є, а це народи історичної Русі, що нині проживають у межах багатьох держав. <...> Пам'ятник батьку може бути всюди, де живуть його діти. <...> У цьому немає ніякого протиріччя, але погано, якщо діти забувають, що у них один батько» [21]. Як бачимо, тут уміщено кілька важливих для формування культу настанов. По-перше, Володимир -- це особа, яка відіграє роль батька. По-друге, Володимир-батько є таким не тільки для росіян, а й для всіх інших народів «історичної Русі» (тобто українців та білорусів), а, значить, його влада має більш універсальний характер і простягається поза кордони сучасної Росії. Ці кордони фактично постають як надлишкові -- адже авторитет батька їх легко долає. По-третє, поведінка інших народів «історичної Русі» (України та Білорусі) оцінюється як «погана», тому що вони забули, що батько в них один, відтак їх, як і будь-яких інших дітей, за погану поведінку може бути покарано (тому анексія Криму такою перестає бути і, навпаки, набуває якості закономірного, очікуваного і справедливого вчинка батька).

Ці настанови потенціюють, освячують сказане самим Путіним, на початку та наприкінці промови якого пригадується свято «День народної єдності», а між цими пригадуваннями зазначається, що «князь Володимир назавжди увійшов в історію як збирач і захисник руських земель, як далекоглядний політик, який будував основи сильної, єдиної, централізованої держави, яка об'єднала в результаті в одну величезну сім'ю (курсив наш. -- А. Б.) рівні між собою народи, мови, культури та релігії» [26], а також про те, що хрещення Русі стало «спільним духовним джерелом для народів Росії, Білорусії, України» [26]. У такому контексті назва свята «День народної єдності» читається амбівалентно і як єдність народів Росії, і як єдність народів України, Білорусі, Росії у сім'ї, створеній Володимиром, і, самозрозуміло, із центром у Москві: «Символічно, що воно (відкриття пам'ятника. -- А. Б.) проходить у День народної єдності саме тут, у центрі столиці, біля стін древнього Кремля, у самому серці Росії» [26]. Пропоноване російськими ЗМІ тлумачення: «День народної єдності -- це день перемоги над внутрішньою ворожнечею і чварами» [27] нікого не повинно вводити в оману, оскільки практика російської держави і сьогодні, і ретроспективно показує, що межа між «внутрішнім» та «зовнішнім» для керівників РФ за потреби легко зникає (наприклад, як у випадку з анексією Криму), а те, що було «зовнішнім», включається до «великої сім'ї», а далі «включене зовнішнє» позбавляється імені -- за півроку анексії Кримська АР перестала існувати, перетворившись на частину Південного федерального округу Росії. Далі нещодавньому «зовнішньому» не залишається нічого іншого, як тільки бути щасливим у «великій сім'ї», з якої виходу немає -- адже немає навіть назви того «зовнішнього», що було приєднане як таке, а, значить, і підстави для виходу назовні виявляються стертими також.

Беручи до уваги спостереження Московічі про те, що «історія політичних режимів по суті представляє собою всього лише повільні зміни влади батьківського типу», а за будь-якими упорядкуваннями соціального життя через створення державних механізмів все одно виявляються лише «певні різновиди примітивної влади голови сім'ї, зразкового та ідеального» [19, с. 16], дозволяє припуститися думки про те, що просування патерналізму, ідеї «одного батька» біля керма як суспільної домінанти -- це традиційна основа, на якій також без якихось новацій вибудовується культ особи Путіна.

Досліджуючи етіологію культу особи у ХХ ст. (Муссоліні, Сталін, Гітлер), Московічі у своїй книзі «Вік натовпів» говорить про те, що Гітлер настільки методично, старанно наслідував Ле Бона, що його «Майн Кампф» у цілому може сприйматися як «дешеве копіювання Ле Бона» [19, с. 26], а специфічно ідеї пропаганди, висунуті у цій книжці, взяті Гітлером із «Психології натовпу» Ле Бона та «“Групового Я” МакДаугола» [19, с. 27].

Треба сказати, що спостереження за сучасним режимом Путіна мимохіть формують переконання в тому, що роботи самого Московічі не пройшли повз увагу «колективного Путіна» (зокрема, опублікована 1981 р. книжка «Вік натовпів») і читаються за нинішніх обставин практично як сценарій, за яким формується та підтримується культ особи Путіна сьогодні. Це проявляється у структурі образу, механізмах його впровадження у суспільну свідомість (навіювання, міфологізація, нехтування логічними розривами у постулатах), використанні найдрібніших (аж до лібідозних) реакцій як важелів формування прив'язаності маси до лідера тощо. І навіть «занурення» образу вождя Путіна у хаос найрізноманітніших соціокультурних контекстів у дусі постмодерну не залишають місця сумнівам щодо наміреності й цілеспрямованості цих дій. По суті вони є планомірною реалізацією сценарію вибудовування культу вождя Росії, яка «завжди тяжіла до тоталітарно- деспотичних форм правління» [28, с. 262].

Суттєва роль у цьому сценарії відводиться творенню кумира через ім'я. Так, Владислав Сурков Можливо, газетною публікацією В. Суркова можна було б легковажити в контексті досліджуваної тематики як непоказовою для аналізу політичних процесів Росії. Проте, якщо взяти до уваги наближеність Суркова до президента РФ як його помічника, усталеність використання непрямих способів впливу на суспільство, а також те, що «Независимая газета» послужила трибуною виголошення передвиборчої програми самого Путіна у 2012 р., то видається доцільним уважніше дослідити цей допис і в змістовому, і в стилістичному аспектах. у своїй статті «Довга держава Путіна» [29] говорить про те, що «російській (в оригіналі -- русской. -- А. Б.) історії відомі, таким чином, чотири основні моделі держави, які умовно можуть бути названі іменами їхніх творців: держава Івана Третього (Велике князівство/Царство Московське і всієї Русі, XV--XVII століття), держава Петра Великого (Російська імперія XVIII--XIX століття); держава Леніна (Радянський Союз, ХХ століття); держава Путіна (Російська Федерація, ХХІ століття). <...> отже, і через багато років Росія все ще буде державою Путіна, подібно до того, як сучасна Франція до сих пір називає себе П'ятою республікою де Голля, Турція (при тому, що при владі там зараз антикемалісти), як і раніше, спирається на ідеологію “Шести стріл” Ататюрка, а Сполучені Штати і донині звертаються до образів і цінностей напівлегендарних “батьків-засновників”» [29].

Як бачимо, через синонімію та аналогію, через простий перелік імен в одному ряду утворюється тканина культу. Вище було розглянуто прирівнювання Путіна до російських імператорів ХІХ--ХХ ст. Тепер його ім'я включається в один ряд із визначними історичними особистостями не тільки російської історії, але також історії світової (примітно, що до переліків сучасних світових лідерів Путін не включається). Зрештою з'являється й нове ім'я Росії: «Російська Федерація ХХІ століття» стає «державою Путіна», тобто його творінням, дітищем, його похідною, його функцією. У світлі таких пропонованих публіці російською владою настанов, якби Путін прямо заявив слідом за абсолютним монархом Франції Людовіком ХІУ «Держава -- це я!», то це не дисонувало би з ідеологічними обґрунтуваннями поточного режиму РФ.

Не менш важливим фактором і складником вибудовування культу є віра, «вертикаль довіри», як її називає Сурков у цитованій вище статті. За його твердженням російське «...суспільство довіряє тільки першій особі. Чи справа тут у гордості ніколи ніким не упокореного народу, чи у бажанні зробити більш прямим шлях правди <...>, але це факт, і факт не новий. Нове те, що держава цей факт не ігнорує, враховує і з нього виходить у своїх починаннях». Тобто, заміна інституціональних структур владою однієї особи кваліфікується і впроваджується у суспільну свідомість не як узурпація влади, а якраз як виконання волі вільнолюбного російського народу, який, за твердженням Суркова, здавна прагнув звести владні інститути до однієї особи, але тільки нинішній режим (тобто сам Путін) виявив здатність сприйняти такі прагнення як керівництво до дії і заходився сам та змусив чиновництво ретельно втілювати їх у життя.

Крім того, Сурков, застерігаючи читача від «спрощеного бачення» суспільної взаємодії в сучасній Росії, закликає не зводити цю взаємодію до «віри в доброго царя». Але не тому, що Путін не є царем, а тому, що «глибинний народ зовсім не наївний і навряд чи вважає доброзичливість царським достоїнством (курсив наш. -- А. Б.)» [29]. Тобто не постає питання про наявність царя чи правомірність цієї наявності, а постає питання про те, який він або яким він має бути, цей цар. Так створюється аксіологічна засада природності ситуації, вводиться у межі норми для російського суспільства мати на чолі держави царя у ХХІ ст.; його наявність формулюється в тексті як даність, як факт, як тема, а не рема повідомлення. Водночас публіці пропонується і спокусливий зразок перцепції такої ситуації, а саме -- модель, відповідно до якої (для тих, хто хоче уподібнитися генію людства Альберту Ейнштейну згідно із текстом статті) належить припасувати оцінку Бога мислителем до оцінки громадянами «правильного правителя» (тобто царя) Путіна: «Изощрен, но не злонамерен». Отже, локуси образів «правильного правителя», царя, бога і Путіна у семантичному просторі збігаються. Відтак розуміння правильності облаштування соціального буття за алгоритмом абсолютного єдиноначалля, не затьмареного інститутами держави чи громадянського суспільства, що базується суто на прямій взаємодії «правильний правитель -- народ», якого правитель «слухає та чує», а той, у свою чергу, йому «просто вірить» ¹⁷, постулюється як безсумнівно привабливе, навіть бажане для кожного громадянина Росії.