Боярство Переяславля Руського на службі у переяславських князів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боярство Переяславля Руського на службі у переяславських князів

Володимир Колибенко (Київ)

Ключові слова: переяславські бояри, Ратибор, Оргость, Станіслав Тудкович, Дмитро Іворович, Переяславль Руський, Володимир Мономах.

Kolybenko V. The Boyars of Pereyaslavl of Rus' in the service of the princes Pereyaslavl.

Key words: boyars of Pereyaslav, Ratybor, Orgost, Stanislav Tudkovych, Dmytr Ivorovych, Pereyaslavl of Rus, Volodymyr Monomakh.

Надзвичайно цікавою й досі недостатньо розробленою темою історичних досліджень вітчизняної історії давньоруської доби є проблема формування боярської верстви Переяславля Руського - одного з найдавніших і найзначніших центрів Русі. Давньоруські літописи та інші джерела донесли до нас не дуже велику кількість імен цих історичних осіб - менше двох десятків, однак більшість із згаданих були активними дійовими особами нашої історії епохи Середньовіччя, що робить кожного із них важливим елементом тогочасного суспільства.

Навіть побіжний огляд життєдіяльності цих діячів, часто згаданих у джерелах лише кілька разів, показує, наскільки важливе місце займали вони у житті переяславських, великих київських та інших князів, як багато від них залежало, і як часто саме вони вирішували долю того чи іншого князя. Спроба вияснення цих питань є метою даної розвідки. Цікаво також спробувати встановити зв'язок окремих бояр з певними волостями, населеними пунктами чи об'єктами, який, безумовно, існував, про що свідчать джерела. У цьому плані Переяславська волость є достатньо забезпеченою відповідними джерелами - писемними, топонімічними, антропонімічними та археологічними.

Однак, незважаючи на це, боярській верстві Переяславля Руського, на даний час, присвячено лише одну спеціальну публікацію, що вийшла друком у зарубіжному виданніRudnik Denis, Боярство Переяславского княжества,Slavia orientalis, tom LXV, NR 3, 2016, s. 585-592. Як не

дивно, у цій нещодавно опублікованій праці згадано лише одного боярина з Переяслава - легендарного Микиту Кожум'яку, який, згідно з літописною статтею 992 року, переміг печенізького богатиря й після цього потрапив до складу княжої дружини Володимира Святославича..

Найбільш цікавими фігурами, за наявними на даний час джерелами, нам видаються такі переяславські (за місцем життєдіяльності чи походженням) бояри як Ратибор, його сини Ольбег та Фома Ратиборичі, Оргость (Орогость), Станіслав, його сини Станіславич та Яків Станіславич, Дмитро Іворович. Діяльність інших переяславських бояр, згаданих, як правило, лише одного разу в джерелах, висвітлена надзвичайно скупо і потребує пошуку нових додаткових джерел (наприклад, епіграфічних). Такі можливості існують, що підтвердили випадки з Оргостем та Дмитром Іворовичем.

Дослідники, що займаються давньоруською історією Переяславщини підкреслюють: «Не буде перебільшенням сказати, що одним з найвпливовіших людей свого часу та безпосереднім помічником («правою рукою») Володимира Мономаха був боярин зі звучним, войовничим та підкреслено слов'янським іменем Ратибор. Ті декілька згадок цієї історичної особи, які донесли до нас літописи та інші джерела, пов'язані з надзвичайно важливими подіями у житті Русі. Безумовно, що найбільш відомий за джерелами Ратибор був найавторитетнішим переяславським боярином усього давньоруського періоду історії цього міста» [6, с. 156].

Складно не погодитись із даною думкою. Дійсно, ім'я цього боярина декілька раз фігурує в літописах у надзвичайно довгому (як для середньовічної доби) хронологічному діапазоні - близько 40 років. Далеко не кожен князь мав нагоду провадити свою діяльність протягом такого досить довгого відрізка часу й при цьому залишатись у полі зору авторів літописних та інших писемних джерел.

Відома на даний час інформація про боярина Ратибора дозволяє стверджувати, що він походить з княжого роду з території сучасних польських земель. На це вказує його княже ім'я, поширене у ХІ-ХІІІ ст. виключно на тій території. Існують два пояснення того, як Ратибор потрапив на територію Русі, тобто до Києва. За першим із них, «пояснення криється у самому імені, яке присутнє в князівському іменослові північних слов'ян. Під час війни за датську корону між Магнусом Добрим та Свеном Естридсеном, у 1042 р., як один з союзників останнього, загинув князь бодричів Ратибор, а за рік вісім його синів. Очевидно, що ця війна не могла пройти не поміченою на Русі, хоча б через те, що Магнус свого часу був всиновлений Ярославом Мудрим. Чи не розпорядилась Кліо потрапити одному із онуків князя Ратибора на Русь, враховуючи, що боярин Ратибор мав народитись десь саме в роках загибелі князя бодричів? У цьому контексті слід звернути увагу на ім'я в середньовічному суспільстві, особливо ж у княжих родинах, де воно було не просто назвою, а представляло династію і легімітизувало право на владу. Такі династичні імена зазвичай повторювались у другому поколінні.

Таким чином, якщо вищенаведені міркування мають рацію, то високий статус Ратибора отримує своє логічне пояснення у його походженні від одного з синів ободритського князя» [1, с. 11].

За другим поясненням, «Ратибор міг потрапити на Русь дитиною після другого походу Ярослава Володимировича у Мазовію у 6555 (1047 р.), коли, згідно з ПВЛ, Ярослав ходив походом на мазовшан, переміг їх, убив їхнього князя Мойслава й покорив їх Казимирові» [6, с. 161].

Про дитинство Ратибора нічого не відомо, однак пізніше він несподівано з'являється у такому джерелі як «Житіє Феодосія Печерського» у досить молодому віці як боярин із близького оточення великого київського князя Ізяслава Ярославича. Це дозволяє бачити у ньому юнака, який виріс разом із синами Ярослава Володимировича й, на нашу думку, опосередковано підтверджує ідею про потрапляння Ратибора на Русь дитиною. І хоч у «Житії» Ратибора названо виключно його хрестильним іменем (Климент), у жодного з дослідників не виникає ніяких сумнівів стосовно приналежності обох цих імен (слов'янського автохтонного й хрестильного) одній особі - майбутньому переяславському боярину Ратибору-Клименту: «И се же пакы инъ боляринъ того же христолюбьця идый ніколи съ князьмь своимь христолюбьцьмь на ратьныя, хотящемъ имъ брань сътворити, обіщася въ умі своемь, глаголя, яко «аще възвращюся съдравъ въ домъ свой, то дамь святій Богородици въ манастырь блаженааго Феодосия 2 гривьні золота, еще же и на икону святыя Богородиця віньць окую». Таче бывъшю сънятию и многомъ от бою оружиемь падъшемъ. Посліже побіжени бывъше ратьнии, си же спасени възъвратишася въ домы своя. Боляринъ же забысть еже дасть святій Богородици. И се по дьньхъ ніколиціх^ съпящю ему въ полудьне въ храмині своей, и се приде ему глас страшьнъ, именьмь того зовущь его: «Клименте!» Онъ же въспрянувъ и сіде на ложи. Ти виді икону святыя Богородиця, иже бі въ манастыри блаженаго, пр^ъ одръмь его стоящю. И глас от нея исхожааше сице: «Почто се, Клименте, еже обіща ми ся дати, и ніси ми далъ? Нъ се ньіні глаголю ти: потъщися съвьрьшити обіщание свое!» Си же рекъши, икона святыя Богородиця невидима бысть от него. Тъгда же боляринъ тъ, въ страсі бывъ, таче възьмъ, имь же бі обЪщалъся, несъ въ манастырь, блаженому Феодосию въдасть, такоже и віньць святыя Богородиця на иконі окова. И се же пакы по дьньхъ немнозЪхъ умысли тъ же боляринъ дати Еваньгелие въ манастырь блаженааго. Таче, яко приде къ великууму Феодосию въ манастырь, имый подъ пазухою съкръвено святое Евангелие, и по молитві хотящема има сісти, оному не у еще явивъшю Еуангелия, глагола тому блаженый: «Пьрьвіе, брате Клименте, изнеси си святое Еуангелие, еже имаши въ пазусі своей и еже обіщалъ еси дати святій Богородици, ти тъгда сядемъ». Се слышавъ, онъ ужасеся о проповідании преподобьнааго, не бі бо никомуже о томь възв^тилъ. И тако изнесъ святое то Еваньгелие, въдасть блаженому на руці, и тако ^дъ и духовьныя тоя бесідьі насытивъся, възвратися въ домъ свой. И оттолі велику любъвь имяаше къ блаженому Феодосию и часто прихожааше къ нему, и велику пользу приимаше от него» [4].

Даний фрагмент «Житія» описує низку подій, які сталися з Ратибором-Климентом протягом певного, не досить значного, проміжку часу. Після несподіваної загибелі його патрона Ізяслава Ярославича у 1078 р. Ратибор потрапив на службу до його молодшого брата - Всеволода Ярославича. На цій службі він знаходився аж до смерті останнього у 1093 р. й за цей час (1078-1093 рр.) з ним відбулося багато складних і непередбачуваних подій та ситуацій, із яких він, тим не менше, завжди знаходив вихід. Повернувшись до Переяслава орієнтовно у 1093 р., Ратибор став правою рукою Володимира Всеволодовича - старшого сина Всеволода Ярославича, і все своє подальше життя присвятив службі найвідомішому переяславському (потім - великому київському) князю, одному з найзначніших князів Русі.

Якщо службу Всеволоду Ярославичу Ратибор починав посадником у далекій і непередбачуваній Тьмуторокані, де його брали в полон князі-ізгої, то у Володимира Мономаха він став переяславським воєводою. Згідно з Іпатіївським літописом, Ратибор, його дружинники та його син Ольбег стали фактично виконавцями вироку над половецькими князями Ітларем та Кітаном, що прийшли у Переяславль домовлятися про мир після смерті великого київського князя Святополка Ізяславича: «В то же літо придоша половци, Итларь и Кытанъ, к Володимеру на миръ. Приде Итларь в градъ Переяславль, а Кытанъ ста межи валома с вои; и вда Володимеръ Кытанови сына своего Святослава въ тали, а Итларь бысть в граді с ліпшею дружиною. В то же время бяше пришелъ Славята ис Кыева к Володимеру от Святополка на нікое орудие; и начаша думати дружина Ратиборя со княземъ Володимером о погубленьи Итларевы чади ... . Вечеру сущю тогда суботному, а Итлареви въ ту нощь лежащю у Ратибора на дворі с дружиною своею и не відущю, что ся надъ Кытаномь створи. Наутрия же, в неділю, заутрени сущи годині, пристрои Ратиборъ отрокы в оружьи, и истобку пристави истопити имъ. И присла Володимеръ отрока своего Бяндюка по Итлареву чадь, и рече Бяндюкъ Итлареви: “Зовет вы князь Володимеръ, реклъ тако: обувшеся в теплі избі и заутрокавше у Ратибора, приідите ко мні”. И рече Итларь: “Тако буди”. И яко влізоша въ истобку, тако запрени быша. Възл^ше на истобку, прокопаша верхъ, и тако Ольбегъ Ратиборичь приимъ лукъ свой и наложивъ стрілу, удари Итларя в сердце, и дружину его всю избиша» [9, с. 148149].

У подальшому Ратибор також був задіяний у різних відповідальних справах, наприклад, був одним із послів від переяславського князя Володимира Мономаха до Давида Ігоревича, коли 30 серпня 1100 р. в Увітичах старші руські князі позбавили останнього частки в Руській землі: «И сдумавше послаша к Давыду мужи своі, Святополкъ Путяту, Володимеръ Орогостя и Ратибора, Давыдъ и Олегъ Торчина» [9, с. 181].

Остання згадка у літописанні про Ратибора пов'язана вже з великим київським княжінням Володимира Мономаха, коли було створено так звану «Широку Руську Правду» («Пространную правду») - звід давньоруського законодавства, тобто другу кодифікацію писаного руського права, до складу якої входили різні за часом та походженням закони. У статті 53 цього документа вказано: «Уставъ Володимірь Всеволодича. А се уставилъ Володим^ъ Всеволодичь по Святополці, созва дружину свою на Берестовімь: Ратибора Киевьского тысячьского, Прокопью Білогородьского тысячьского, Станислава Переяславьского тысячьского, Нажира, Мирослава, Иванка Чюдиновича, Олгова мужа, и уставили до третьяго різа, оже емлеть въ треть куны; аже кто возметь два різа, то то ему взяти исто; паки ли возметь три різьі, то иста ему не взяти» [10].

На думку сучасних дослідників з Ратибором слід пов'язувати зведення на території дитинця Переяславля Руського (точніше - на території відомого з літопису Ратиборового двору) невеликої безстовпної, майже квадратної у плані церкви з однією напівциркульною апсидою із східного боку. Її було виявлено під час досліджень М.К. Каргера у 1952 р. й, на думку дослідників, вона була присвячена патрональному святому Ратибора - св. Клименту [7, с. 11].

Двоє синів Ратибора також згадані у літописанні. Очевидно, старший із них - Ольбег Ратиборич - згадується у вже цитованій вище літописній оповіді про убивство у Переяславлі Ітларя та Кітана. Другий - Фома Ратиборич - у 1116 р. «ходи Вячеславъ на Дунаи с Фомою Ратиборичемъ и пришедъ къ Дьрьсту и не в^півше ничто же воротишася» [5, стб. 284].

У 1121 р. Фома Ратиборич був посадником прикордонного міста Червена і захищав його від Ярослава Святополковича та поляків: «томъ же літі приходи Ярославъ с Ляхы къ Чьрьвну при посадничи Фомі Ратиборичи и воротишася опять не в^півше ничто же» [5, стб. 286].

Підсумовуючи, можна констатувати, що боярин Ратибор майже півстоліття успішно служив трьом руським князям - Ізяславу та Всеволоду Ярославичам, Володимиру Всеволодовичу, закінчивши свій життєвий шлях у віці близько 70-ти років на найвищій боярській посаді, яка існувала на Русі - київським тисяцьким. Службу розпочав дуже молодою людиною, так само рано розпочинали свою княжу кар'єру всі давньоруські князі. Сини Ратибора також служили Володимиру Мономаху.

Ще один відомий з джерел переяславський боярин - Оргость (Орогость), також виконував важливі доручення Володимира Мономаха. Перш за все слід згадати його участь у вже згаданому Увітицькому з'їзді 1100 р., коли він разом з Ратибором був послом Мономаха до Давида Ігоревича [9, с. 181]. Отже, у цей період Оргость, разом з Ратибором, були найближчими довіреними особами Володимира Мономаха.

Очевидно, що боярин Оргость розпочав свою службу у Володимира Мономаха задовго до 1100 року. Вірогідно, він був старшим по віку від Ратибора, й служив Володимиру Мономаху ще з «чернігівського» етапу його княжої кар'єри. Свідченням цього є існування неподалік від Чернігова літописного міста Оргощ, згаданого у літопису значно пізніше, під 1159 р., як запустіле місто [5, стб. 500]. Володимир Мономах міг надати у свій час це «місто» Оргостеві за його службу.

Серед виявлених під час досліджень експедиції М.К. Каргера у Переяславі- Хмельницькому монументальних культових споруд привертає увагу церква-усипальня, збудована на території «окольного міста» давньоруського Переяслава. На думку дослідників, її будівництво можна датувати рубежем ХІ - ХІІ ст. - періодом активної діяльності боярина Оргостя в Переяславлі Руському. Можливо, саме він був її фундатором [7, с. 16-17].

Двічі у джерелах згадується переяславський боярин Станіслав. Вперше він фігурує на сторінках «Руської Правди», у вже згаданій вище (у зв'язку з Ратибором) статті 53 як переяславський тисяцький і один з активних учасників її нової редакції. М.Б. Свердлов простежив родинні зв'язки цього боярина й встановив, що «Иванко Чудинович - сын Чудина, киевского боярина и княжого мужа Изяслава Ярославича, двоюродный брат переяславского тысяцкого Станислава Доброго Тудковича. Поскольку в ПП он назван княжим мужем Олега Святославича, можно предположить, что его отец Чудин остался в Киеве после изгнания Изяслава и стал служить Святославу Ярославичу в его великое княжение, а его сын Иван продолжал эту службу у Олега Святославича» [10].

Виходить, що двоюрідні брати Станіслав Тудкович та Іванко Чудинович у той час були наближеними особами двох князів-суперників - також двоюрідних братів Володимира Мономаха та Олега Святославича, і, як і їх князі, відверто ворогували, незважаючи на родинні зв'язки.

Вдруге боярин Станіслав згаданий у великій літописній статті 1135 р. у зв'язку із загибеллю на Переяславщині Василька Леоновича (Марічича). У цій статті його названо повним слов'янським автохтонним іменем і по батькові, а також назване його прізвисько - Станіслав Тудкович Добрий [5, стб. 298]. У цей час він служив воєводою у Мономахового сина Ярополка Володимировича, під час невдалого бою проти Ольговичів потрапив до них у полон і в джерелах більше не згадувався, можливо, помер чи загинув у полоні.

Джерела містять свідчення про двох його синів. Старший із них названий у літопису тільки по батькові - Станіславич. За літописом він служив у березні 1148 р. городець- остерському князю Глібу Юрійовичу, який намагався захопити Переяслав, вибивши звідти Мстислава Ізяславича. Однак, останній зумів зібрати достатні для відсічі сили й дав рішучу відсіч нападникам. У результаті бою Станіславича було захоплено в полон і переяславці стратили його як зрадника [5, стб. 364].

Ще один син боярина Станіслава - Яків Станіславич - згадується у посланні константинопольського патріарха Луки Хрисоверга до князя Андрія Боголюбського. У поширеній редакції цього послання патріарх повідомляє про отримання грамоти князя, яку доставив його посол - Яків Станіславич [3, с. 142].

Ще одним переяславським боярином з оточення Володимира Мономаха був Дмитр Іворович, який згадується у літопису під 1109 р. За дорученням Володимира Мономаха він ходив на Дон (тобто - Сіверський Донець) і захопив там тисячу половецьких веж [5, стб. 260]. Серед давньоруських написів (графіті) Софійського собору у Києві є напис, зроблений під час церемонії поховання князя Всеволода-Андрія Ярославича 14 квітня 1093 р. На думку Ф. Андрощука, цей напис зробив саме Дмитро Іворович, оскільки він вказав у ньому своє ім'я [2, с. 109].

Підсумовуючи вищенаведене, слід, очевидно, також погодитись із думкою М.М. Корінного: «В силу конкретно-исторических условий политического развития

Переяславского княжества его боярство не проявляло оппозиции к княжеской власти, как это имело место в то время в Киеве, Новгороде, позднее - в Галиче. Такое положение здесь сложилось вследствие того, что постоянная опасность половецких вторжений и организация княжеских походов для их отражения, а также пристальная опека переяславского князя со стороны великих киевских князей лишали местное боярство возможности претендовать на самостоятельную политическую роль» [8, с. 91].

Отже, діяльність усіх наведених вище бояр була прямо чи опосередковано пов'язана з найвідомішим переяславським князем Володимиром Всеволодовичем Мономахом та його безпосередніми нащадками. Більшість з названих бояр зробили блискучу кар'єру при цьому князі, незалежно від того, як склалася їх доля після його смерті чи яку кількість років вони прожили. Вони залишили свій слід у літописах чи епіграфічних пам'ятках, топоніміці, частина з них, як і їх патрон, були фундаторами кам'яних культових монументальних споруд Переяславля Руського. Разом з Володимиром Мономахом вони творили вітчизняну історію середньовічної доби.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

переяславський боярин володимир мономах

1. Алфьоров О.А. Нові сфрагістичні дані про Тмутараканського посадника Ратибора (за матеріалами колекції О. Шереметьєва) // «ПриPONTийский меняла: деньги местного рынка». Тезисы докладов и сообщений ІІ Международного Нумизматического Симпозиума (Севастополь, 14.09.19.09.2012). Севастополь, 2012. С. 9-11.

2. Андрощук Ф. К истории контактов между Швецией и Южной Русью в ХІ - ХІІ веках // ДьнЪслово: збірка праць на пошану дійсного члена Національної академії наук України Петра Петровича Толочка з нагоди його 70-річчя. Київ, 2008. С. 100-111.

3. Древняя Русь в свете зарубежных источников / под. ред. Е.А. Мельниковой. Москва, 2013. 624 с.

4. Житие Феодосия Печерского // Библиотека литературы Древней Руси / РАН. ИРЛИ; под ред. Д.С. Лихачева, Л.А. Дмитриева, А.А. Алексеева, Н.В. Понырко. Том 1: XT-XTT века. URL: http://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4872 (дата звернення 12.02.2018).

5. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. Том второй. 2-е изд. Москва, 2001. 648 с.

6. Колибенко О.В. «Вислі» монети від боярина Ратибора // Ruthenica. Київ, 2017. № 14. С. 156173.

7. Колибенко О.В. Двори середньовічного Переяслава (кінець Х - середина ХІІІ ст.) // Наукові записки з української історії: зб. наук. стат. Тернопіль, 2006. Вип. 18. С. 3-20.

8. Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х - первая половина ХІІІ века. Киев, 1992. 312 с.

9. Повесть временных лет / под ред. В.П. Адриановой-Перетц. Москва: Ленинград, 1950. Ч. 1.

404 с.

10. Русская Правда (Пространная редакция) // Библиотека литературы Древней Руси. Том 4: XII век. URL: http://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4947 (дата звернення 15.02.2018).

REFERENCES

2. Androshchuk, F. (2008), K istorii kontaktov mezhdu Shvetsiey i Yuzhnoy Rus'yu v ХІ - ХІІ vekakh, Dnislovo: zbirka prats na poshanu diisnoho chlena Natsionalnoi akademii nauk Ukrainy Petra Petrovycha Tolochka z nahody yoho 70-richchia, Kyiv, S. 100-111.

3. (2013), Drevnyaya Rus' v svete zarubezhnykh istochnikov / pod. red. E.A. Mel'nikovoy, Moskva,

624 s.

4. Zhitie Feodosiya Pecherskogo, Biblioteka literatury Drevney Rusi / RAN. IRLI; pod red. D.S. Likhacheva, L.A. Dmitrieva, A.A. Alekseeva, N.V. Ponyrko. Tom 1: XI-XII veka, URL: http://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4872 (data zvernennya 12.02.2018).

5. (2001), Ipat'yevskaya letopis', Polnoe sobranie russkikh letopisey, Tom vtoroy, 2-e izd., Moskva,

648 s.

6. Kolybenko, O.V. (2017), «Vysli» monety vid boiaryna Ratybora, Ruthenica, Kyiv, N° 14, S. 156-173.

7. Kolybenko, O.V. (2006), Dvory serednovichnoho Pereiaslava (kinets Х - seredyna XIII st.), Naukovi zapysky z ukrainskoi istorii: zb. nauk. stat., Ternopil, Vyp. 18, S. 3 -20.

8. Korinnyy, N.N. (1992), Pereyaslavskaya zemlya, X - pervaya polovina ХІІІ veka, Kiev, 312 s.

9. (1950), Povest' vremennykh let / pod red. V.P. Adrianovoy-Peretts, Moskva, Leningrad, Ch. 1, 404 s.

10. Russkaya Pravda (Prostrannaya redaktsiya), Biblioteka literatury Drevney Rusi, Tom 4: XII vek,

URL: http://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=4947 (data zvernennya 15.02.2018).

Размещено на Allbest.ru