Дев’ять днів “Золотого вересня” 1939 року у спогадах українських емігрантів зі Львова

Размещено на http://www.allbest.ru/

еміґрант радянський окупація львів

Стаття з теми:

Дев'ять днів “Золотого вересня” 1939 року у спогадах українських емігрантів зі Львова

Зоя Баран, Львівський національний університет імені Івана Франка кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн

У статті на основі опублікованих у повоєнний час, головно в США, спогадів українських львів'ян-еміґрантів відтворено перші дев'ять днів радянської окупації Львова 1939 р. Автори мемуарів - люди різного роду занять та віку: письменники, правники, лікарі. Їхні спогади та опубліковані матеріали, зібрані безпосередньо під час та після згаданих подій, дозволили відтворити перші враження міщан про вояків Червоної армії, радянських чиновників (чоловіків та жінок), які прибули до міста. Можна виокремити дві прикмети радянських людей, які кидалися у вічі всім без винятку авторам: бідність, що свідчило про справжню економічну ситуацію в УРСР та СРСР, та відсутність елементарних норм культури поведінки, що віддзеркалювало соціально-побутовий уклад життя радянської людини загалом. Щодо суспільних настроїв, то, з одного боку, українська людність міста перебувала в ейфорії від звільнення з-під польського панування, з іншого, зважаючи на зовнішні ознаки прибулих, манеру поведінки та дії новопосталої влади, сприйняло її з недовірою, а подекуди, й з острахом. І небезпідставно, оскільки закриття часописів, перші арешти громадських та політичних діячів поклали край сподіванням на українізацію та демократизацію життя в місті. Львів змінювався не лише політично, але й під впливом радянізації швидко відбувалася трансформація публічного простору, культурних моделей.

Ключові слова: Львів, “золотий вересень 1939”, радянська окупація, Червона армія.

Унаслідок радянсько-німецьких домовленостей 1939 р. Західна Україна опинилася у сфері інтересів СРСР. Отож, війська Червоної армії перейшли кордон 17 вересня 1939 р. і незабаром увійшли до Львова. Історична пам'ять про той час відображена в численній мемуарній літературі. Спогади передають атмосферу епохи, віддзеркалюють суспільні погляди, що панували в тогочасному Львові. Звісно, мемуаристика є джерелом суб'єктивним, а тому потребує критичного аналізу із залученням інших матеряалів.

Однією з перших, “по гарячих слідах”, збирала спогади та згодом їх опублікувала відома представниця галицького жіночого руху міжвоєнного часу Мілена Рудницька. Йдеться про збірник “Західня Україна під большевиками” з матеріялами про першу радянську окупацію вересня 1939 - червня 1941 років1. Це переважно записи громадян Львова різного статусу та занять без зазначення авторства. Однак серед них важливо виокремити спогади голови товариства “Просвіти” Івана Брика (1879-1947); старійшини галицького політикуму Костя Левицького (1859-1941); теолога, письменника Гавриїла Костельника (18861948). Цікавими є також спогади на той час львів'янина, активного громадського діяча, згодом відомого фольклориста Івано-Франківщини Івана Прокопова(06. 03. 1901, с. Слобода Рунґурська Івано-Франківської обл. - 1973). Зацікавили нас ці сюжети з огляду на можливість їх порівняння зі спогадами інших львів'ян, котрі з політичних причин емігрували за кордон упродовж 40-х років і там опублікували свої мемуари. Власне вони й стали джерелом для написання цієї студії. Серед авторів: Осип Назарук (31. 08. 1883, м. Бучач Тернопільської обл. - 31. 03. 1940, Краків, Польща) - громадський і політичний діяч, письменник, публіцист; Адольф Слиж (25. 08. 1889, с. Слобідка Лісна Івано-Франківської обл. - 06. 04. 1971, Нью-Йорк, США) - український правник; Іван Німчук (12. 02. 1891, с. Джурин Тернопільської обл. - 01. 05. 1956, Едмонтон, Канада) - журналіст, редактор низки українських видань; Наталя Яхненко (літературний псевдонім Наталії Зибенко-Пирогової - дочка лікаря Миколи Пирогова; 03. 09. 1903, Ковель Волинської обл. - 1995, Сідней, Австралія) - письменниця, у перші дні радянської окупації працювала в кооперативному товаристві Сільський Господар), Михайло Логаза (09. 10. 1906, с. Підпечари Івано-Франківської області - 11. 01. 1989, м. Сиракузи, США) - лікар, меценат, член НТШ; Мирослав Семчишин (26. 08. 1910, с. Почапи Львівської обл. - 05. 02. 1999, м. Чикаґо, США) - випускник філософського факультету Львівського університету, у міжвоєнний період вчитель української мови львівської академічної гімназії, в 1939-1941 р. викладав у Львівському університеті, автор численних праць, зокрема монографії “Тисяча років української культури” ; Остап Тарнавський (псевдоніми Тарас Кульчицький, Лесь Юрчик, 03. 05. 1917, Львів - 19. 09. 1992, Філадельфія, США) - поет, перекладач, письменник, літературний критик; Мирослав Харкевич (1917, с. Іллінці Івано-Франківської обл. - 02. 10. 2001, Чикаго, США11) - лікар, член ОУН; Степан Мудрик (псевдо “Мечник”, 05. 10. 1919, с. Криве Львівської обл. - 20. 04. 2004, Новий Ульм, Німеччина) - член ОУН; Михайло Яворський (10. 04. 1921, с. Явора Львівської обл. - 30. 03. 2016, Нью-Йорк, США) - письменник, член ОУН, професор політології Міського Університету Нью-Йорка; Степан Петелицький (24. 05. 1923, с. Ушня Львівської обл. - 2018, Ванкувер, Канада) - в'язень нацистських таборів Освенціму та Ебензе.

449

Авторам одинадцяти мемуарів, які переважно видані у США, було станом на 1939 рік від 14 до 56 років. Свої спогади вони писали вже у зрілому віці. Проаналізовані джерела дали можливість виокремити такі аспекти у висвітленні перших дев'яти днів радянської окупації Львова - “золотого вересня” 1939 року - як образ воїна Червоної армії та перших радянських чиновників, їх дружин, формування нової військової та цивільної адміністрації, побут, реакція української громади міста.

Уже з початком Другої світової війни до Львова масово почали прибувати втікачі з західних регіонів Польщі, серед яких чи не найбільше було євреїв, які рятувалися від ймовірних погромів унаслідок німецької окупації Польщі. У п'ятницю 22 вересня 1939 р. Червона армія зайняла Львів. Командування польського війська в місті оголосило про свою капітуляцію та за домовленістю з радянськими військовими очільниками польська залога - 15 тис. солдат та 1500офіцерів-склалазброю, агарантію недоторканности та право покинути Україну отримали всі офіцери та генерали. Однак умови протоколу були порушені радянською стороною: частини Червоної армії та НКВС при виході з міста оточили колони поляків та заарештували їх. Про успіх акції було негайно повідомлено до Москви. Відразу зазначимо, що в жодних спогадах не згадуються розстріли польських воїнів та поліцейських, здійснені радянськими солдатами у перші дні, хоча це встановлений факт. Водночас, щоб розвантажити потік військовополонених та посилити моральний розклад польських військових частин 23 вересня нарком оборони СРСР Климент Ворошилов надіслав наказ командуванню Українського фронту звільняти військовополонених селян-українців, мобілізованих на території Західної України. На основі того наказу командувач Українського фронту Семен Тимошенко видав розпорядження негайно відпустити по домівках полонених солдат - українців і білорусів, батьки яких мешкають на теренах Західної України та Західної Білорусі. Про марш “безладної юрби вояків у польських уніформах, але без зброї” “від сторони Львова” з характерним білоруським акцентом згадувала у своїх спогадах Наталя Яхненко.

Напередодні та під час вступу Червоної армії до Львова, літаки розкидали над містом листівки українською мовою. У них йшлося про визволення українського народу з польської неволі, передання землі селянам та фабрик робітникам, обіцянки розвитку української культури та науки. Були також запевнення про те, що радянська влада не цікавиться минулим громадян, а вимагає тільки лояльности до себе. Що цікаво, частина листівок містила промови послів УНДО в польському Соймі, зокрема Дмитра Великановича, який подав статистику полонізації українського шкільництва. Однак згодом Д. Великановича, як і майже всіх послів і сенаторів, інших діячів українського руху радянська влада заарештувала і вивезла з краю.

Перше враження від радянських військ, як свідчать спогади, однакові: розчарування від побаченого зовнішнього вигляду вояків та техніки, що її супроводжувала. Степан Петелицький у своїх спогадах писав, що “був дуже здивований тим, наскільки бідний і обшарпаний вони мали вигляд. Війська були погано обмундировані і оснащені, на відміну від пишної аристократичної армії, під якою ми жили в часи польської окупації. Нам здавалось дивним і вселяло сумніви, коли, незважаючи на їх очевидну нужденність, совєтські представники наполегливо всім розповідали, як у СССР всі громадяни мають повну зайнятість, медичне обслуговування, освіту, продукти харчування, житло і оплачувані відпустки”. Подібні враження в Івана Німчука: “побачили совєтські танки. Залога тих танків... була якась вистрашена і виглядала така перемучена, якби мала за собою бодай кілька місяців боїв і тисячі кільометрів пройденої дороги. Тим часом червона армія вїздила до Львова без одного вистрілу, бо хто ж мав ставити їй опір”. І далі: “червона армія була дивно виснажена і виголоджена, до того ж вся вона мала на собі такі нужденні уніформи, що вони просто відбивали своєю вбогістю та знищенням від добірної якости уніформ, що їх носили вояки німецькі чи польські”. “Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів - здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну”. Осип Назарук описує свої враження так: “За якийсь час почав над'їздити цілий ряд совітських танків з великим звенькотом і тарахкотінням. Ті танки були великі і малі, ріжного вигляду, але всі помальовані однакою краскою, якоюсь бурою. Деякі були щільно замкнені, на деяких видно було червоноармійців. Вони держали кріси в руках і дивилися у вікна, мабуть побоюючись, що будуть в них стріляти. Одяги їх були гірші від одягів польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Вигляд совітських жовнірів був переважно марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих рослих солдатів бувшої царської армії. Червоноармійці займали Львів мовчки: не чути було не то співу, але навіть не видно було, щоб вони говорили між собою або засміялись”. Наталя Яхненко також підкреслила, що “зовнішній вигляд червоноармійців був далекий від хвацького”, всі “були пострижені “під нульку”, мали на собі не шкіряні, а брезентові чоботи, з яких часто “виглядали крізь діру пальці ніг”. Звернула вона також увагу на “недоживленні” солдат, тому “коли відчинилися наші пекарні з цим чудовим пухким ясним хлібом, вони негайно вмішалися в чергу за ним із місцевим населенням. Вони поводилися цілком спокійно та здержливо”.

Сприйняття людністю міста радянських вояків було різним: від негативного до відверто радісного. Так, Остап Тарнавський згадує: “одні споглядали вояків у рудих, не надто шиковних одностроях з погордою, інші з недовір'ям, хоч і були такі, які раділи... Між вояками було багато українців, які розмовляли українською мовою, навіть і старшини. Це напевне була запланована показуха, мовляв, братів визволяють рідні брати-українці. Армія увійшла в місто у великих танках, хоч і відкритих, бо й не було потреби їх закривати, ніхто не планував ні одного вистрілу. Пригадую, як на вулиці вийшли львів'яни, головно українці, бо поляки все ще не знали, як їм поступати й яка їхня доля, з танків виходили старшини і ставали до розмови з охочими розмовляти”. Наталя Яхненко наголошує, що згодом стало зрозумілим: “такий був наказ згори: поводитися так, щоб не викликати ворожих почувань у місцевого населення. Вони ж бо прийшли “визволяти”, а не “завоювати”. “Компартія подбала про те, - згадував М. Семчишин, - щоб між “визволителями” Західньої України були й українці.. ,”. Однак прозріння прийшло невдовзі після “золотого вересня”, коли радянська влада “почала показувати своє справжнє обличчя”. М. Семчишин виділив два періоди радянської окупації Західної України: “лагідної пропаганди, прикрашеної українізацією”, коли населення раділо таким запровадженим заходам, як українській мові та пісні, написаним українською мовою, залученню до праці в адміністрації українських громадських діячів, та “суворого натиску і абсолютного послуху всім розпорядженням влади”. А наслідки такої стратегії населення вже відчуло “взимку 1939-40 рр., коли розпочалося вивезення у Сибір та Казахстан”.

Польське населення міста зайняло вичікувальну позицію. “Було доволі інтелігентних поляків, - згадував Михайло Логаза, - яких “наше” визволення сильно заскочило; вони опинились у ситуації, в якій ніяк не могли себе знайти”.

Львів'яни частували воїнів цигарками та задавали їм безліч запитань, водночас розуміючи, що на всі питання буде лише одна позитивна відповідь: в СРСР все чудово. Адольф Слиж згадував агітацію радянських воїнів, які переконували, “що в них всего довільно єсть, але двох тижнів вивезли зі Львова всі товари і віктуали і за хлібом треба було стояти в ряді 2-3 год. перед склепом”. Дійшло до курйозів, коли на питання одного жартівника чи продається в СРСР косинус, червоноармієць без вагань відповів: “по три рублі фунт”. Відповіддю, що в Радянському Союзі всього є багато, завершувалися і питання на кшталт: “А шкарлятин у вас много? ”, “А Амстердамів у вас много? ”.

Зважаючи на декларування атеїстичних поглядів радянських людей, певний подив викликала зовсім інша поведінка прибулих до Львова. Так, часто поранені солдати кликали до себе священика, були випадки хрещення та вінчання, “як тільки “совєтчики” зорієнтувалися, що такі речі не були ще заборонені в новоокупованих землях”.

Цікавими є спогади про першу хвилю радянських жінок, які прибули до Львова разом з військом. Вони особливо вирізнялися своїм зовнішнім виглядом: одягнені у шинелі, “як і вояки та підперезані ремінними поясами. Але завдяки ширшій будові костей та більшому багатству грудей, ніж жінки Заходу, вони виглядали немов дві снігові кулі, насаджені одна на другу. Цей вигляд “снігової баби” підкреслювався ще тим, що на головах вони мали дуже обтиснені баретки, натягнені майже до брів, що створювало форму третьої малої кулі. “Добре одягнені жінки військових зачиналися від капітана або майора вгору, при чому ознакою соціяльного статусу було хутро із сибірських білок. ”. Червоноармійці погоджувалися з наявністю істотних відмінностей від львівських пань, наголошуючи на важкій праці їхніх жінок. Львів'янки мали можливість переконатися у тому, “спостерігаючи, наприклад жінок, заквартированих лейтенантів, як вони зручно розколювали сокирами купи дров або шурували підлоги, або прали на пральних дошках білизну”. Поступово до міста почали прибувати “канцелярійні робітниці”, які були одягнені “непогано, бо вони мали більше доступу до товарів, а також підробляли собі збоку, писаннями на друкарських машинках вдома”.

Львів'янки, наслідуючи модниць з Варшави та Відня, критично оцінювали зовнішній вигляд прибулих, стверджуючи, що “можна було побачити найбільш дивовижні комбінації одягу”: хутряний короткий жакет з-під якого виглядала напівпрозора сукня., а все закінчене повстяними валянками”. Львів'янки, в кімнатах яких розселили радянських жінок, згадували про своє здивування від побаченої “жалюгідної білизни”, а то і її відсутности. “Зате тутешня білизна мала. величезний попит, особливо нічні вишивані сорочки., залюбки ношені влітку, як сукні, а також до театру та танців”, - згадувала Наталя Яхненко. Відчуття місця та відповідного до нього одягу не було характерне для прибулих: так вчителька могла прийти на заняття “в довгій до землі вечірній сукні, з вирізом на спині по талію”. А чиновниці вищої ранґи, мешкаючи в готелі “Жорж”, прийшли на сніданок “в піжамах і були випрошені нашими кельнерами зі стримуваною злорадістю”. Серед головних жіночих уборів були або хустки, або берети, головно червоного кольору. Їх носіння стало приводом до наступного дотепу: на запитання, чому радянські жінки носять червоні берети, відповідь була такою: “Щоб і воші мали свій червоний куток”, пояснюючи, що червоний куток - це місце в кожній установі з портретами “великих вождів”, червоним прапором та офіційною пресою. У цій ситуації, кожен, навіть “бідний пролетар, став почувати себе вищим культуртрегером у порівнянні з цими “дикунами”, “Азіятами”, як їх прозивали”. Мешканців Львова вражав низький рівень освіти та культури у радянських людей, не лише у простих солдатів та урядовців, але й у вищого командного складу.

Однак поступово щоденне життя львів'ян почало змінюватися: жінки в містах перестали носити капелюшки, одягаючи звичайні сірі хустки; мужчини замість капелюхів “почували себе краще в кашкетах”. У громадських місцях “скрізь відчувалося грубіянство”. Львів поволі пролетаризувався “і все йшло під стиль вуличного натовпу”. “Для совєтських людей наше зубожіле життя представлялося, як поліпшення їхнього. Для нас же спосіб життя, привезений ними, був деґрадацією та нуждою. Вони подивляли нашу чемність у публічних місцях, а ми вважали, що у нас росте грубіянство”, - зробила висновок Наталя Яхненко. З метою самозбереження львів'яни досить швидко перебрали нав'язаний їм стиль одягу та манеру поведінки. Два способи життя зустрічалися у Львові 1939 року: “на сході совєтські люди добивалися “командировок”, себто перенесення до Західньої України, щоб ще скористатися з рештків буржуазних благ та понакупувати, що тільки ще було”. А вже через місяць панування у місті радянської влади, сучасники писали: “Назовні це вже був інший Львів: якийсь тупий, сумний, гейби заплаканий...”, а “польські вчорашні великі пані, обмотані “бабушками”, вдавали правдивих пролетарок і ставали в кожний “хвостик” з надією щось дістати чи купити”.

Зайнявши місто та виконуючи поставлені завдання - організувати постачання міської людности харчами, створити озброєні робітничі загони для встановлення революційного порядку, селянські комітети із представників незаможників і середняків, щоб захопити поміщицькі та монастирські землі - радянські уповноважені почали формувати тимчасові органи влади, оскільки для легітимного оформлення нової політичної системи потрібен був час. Про це ж йшлося у зверненні від 29 вересня 1939 р. командувача Українського фронту Семена Тимошенка “До трудового населення Західної України”. Повноваження на втілення в життя перелічених заходів отримали політичні працівники в армії та НКВС. Частина службовців Польської Республіки втекла на Захід, інша очікувала подальшого розвитку подій. “Вкоротці потворили ріжні уряди і Суди і обсадили своїми урядовцями, а в школах вчили наші вчителі, але управителі шкіл були наслані зі Сходу. До викладів на Університеті покликували і наших професорів і деяких правників”. У державні установи прибували демобілізовані комісари “у військових шинелях, але без відзнак на цивільних кашкетах”.

Українські політичні діячі в перші дні окупації мали неодноразові зустрічі у канцелярії найстаршого галицького політика Костя Левицького. Для презентації інтересів української спільноти перед новою владою вони вирішили створити тимчасовий Допомоговий комітет. Очолив його К. Левицький, секретарем обрали головного редактора часопису “Діло” Івана Німчука. На нарадах також “виринула думка вислати до нової влади делегацію центральних культурно- освітніх та економічно-господарських установ, що мала добитися легалізації діяльности тих установ”. Делегацію у складі 20 осіб очолив Кость Левицький (серед делегатів відомі галицькі політики та громадські діячі Роман Перфецький, Степан Баран, Кирило Студинський, Зеновій Пеленський та ін.). Вже 23 вересня вони прибули до першого коменданта Львова генерала Г Іванова на розмову, яка, за спогадами учасників, “пройшла гарно і гладко”. Зокрема цивільний представник радянської влади (голова Львівського міського ревкому) Гаврило Міщенко “українською мовою, розбалакався ширше та обіцяв, як це і є в звичаю большевиків, українському народові всякі блага: і свободу, і землю, і вільний розвиток української культури й господарського життя, і гарячу підтримку радянської влади для всіх добрих українських починів. Запевняв теж, що совєтська влада несе українському народові не тільки визволення, але й добробут, при чому вона не звертатиме уваги на дотеперішню діяльність громадян, вимагатиме тільки від усіх повної льояльности”. За оцінкою К. Левицького “Слова були добрі, а діла побачимо”. І всупереч обіцянкам, уже через кілька днів розпочалися арешти українських діячів, серед яких 30 вересня ув'язнено і Костя Левицького. “Ніхто з нас не сподівався, - згадував Осип Назарук, - щоб такого старого діяча, який скінчив уже 8-й десяток літ свого життя і від яких 20 літ не займався політичними справами, а працював у кооперації”...ув'язнили.

Серед іншого на зустрічі з радянським тимчасовим керівництвом йшлося про продовження видання часопису “Діло”. Але, як згадує Остап Тарнавський, “вже в суботу, 23 вересня, у будинку “Просвіти”...з'явились три старшини в одностроях і заявили, що вони редактори. [[...]] Д-р Німчук показав їм редакцію і друкарню з вірою, що все ще можна буде затримати “Діло” як незалежний часопис. Та в неділю прибуло до редакції вже яких сорок редакторів на чолі з редактором “Комуніста” з Києва Андрієм Терентійовичем Чеканюком, і вони стали господарями будинку”.

Власне Іван Німчук згадує про нараду українських журналістів (приблизно 80 осіб), що скликав 25 вересня А. Чеканюк і котра відбувалася у будинку “Просвіти” (пл. Ринок, 10). На зустрічі був присутній письменник Олександр Корнійчук, “який грав роль дуже ввічливого і приязного в розмовах співбесідника”. Однак, з вуст радянського чиновника А. Чеканюка звучали звинувачення в “угодовській політиці” щодо Польщі й жодні пояснення суті політики нормалізації УНДО до уваги не бралися. У той же день з друкарні “Діла” вийшов перший номер газети “Вільна Україна”.

Порядок у місті мала забезпечувати новостворена міліція, хоча, як згадують очевидці, і вона була розгублена, “бо не знала ні своїх прав, ні обов'язків, ні людей”. Перша маніфестація, організована КПЗУ (близько 300 осіб), пройшла в неділю 24 вересня. На всіх львівських кам'яницях за одну ніч появилися червоні прапори, що, як згадує Іван Німчук, було легко зробити, “бо сторожі домів повіддирали з дотеперішніх польських прапорів їх білу частину, і червоні прапори були готові”.

Отже, судячи зі спогадів очевидців, підтверджених студіями науковців, у вересневі дні загалом у Галичині та, зокрема, у Львові, панувала ейфорія, пов'язана з визволенням краю від польського панування. Хоча можна погодитися з твердженням українських дослідників, що “зовнішній ентузіязм багатьох мешканців не можна ототожнювати з радянофільством”, а швидше розцінювати як “спонтанну реакцію на падіння” польської влади. Тому не дивно, що Червону армію подекуди зустрічали квітами та хлібом-сіллю, а свою лояльність до нової влади засвідчували відомі громадські діячі Львова (композитори Станіслав Людкевич і Володимир Барвінський, лікар Мар'ян Панчишин та інші).

У різних спогадах містяться однакові сюжети, повторення яких можуть свідчити про те, наскільки глибоко саме вони врізалися в пам'ять. Йдеться, насамперед, про дві прикмети радянських людей, які кидалися у вічі: бідність, що було показником економічної ситуації в УРСР та СРСР загалом, та відсутність елементарних норм культури поведінки, що свідчило про соціяльно-побутовий уклад життя радянської людини. І якщо бідність ще могла викликати співчуття, то невихованість вражала і викликала відразу. Хоча через інстинкт самозбереження львів'яни досить швидко адаптувалися та сприйняли нав'язану манеру поведінки, принаймні в зовнішніх вимірах.

References

1. Bonusiak, Wlodzimierz. “Mieszkancy Lwowa podczas II wojny rewiatowej”, Lviv: misto - suspilstvo - kultura: Zbirnyk naukovykh prats. T. 6: Lviv - Krakiv: dialoh mist v is torychnii retrospektyvi. Za red. Oleny Arkushi 3 Mariana Mudroho. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna. Spetsialnyi vypusk, (Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka, 2007). 535-545. (in Polish)

2. Danyliuk, Arkhyp. Shliakhamy Ukrainy. Etnohrafichnyi narys. (Lviv: Vydavnytstvo “Svit”, 2003), 256 s. (in Ukrainian)

3. Helei, Stepan. Dmytro Velykanovych”, Naukove tovarystvo Shevchenka. Entsyklopediia. T 2.: Bibl- Ves. Red. tomu: O. Kupchynskyi (Vidp. red.), O. Savula, N. Fedorchak. Naukove tovarystvo im. Shevchenka; Instytut entsyklopedychnykh doslidzhen NAN Ukrainy. Kyiv, Lviv, Ternopil, 2014, 543-544.

4. Kharkevych, Myroslav. Ya vas ne zabuv Spohady 1935-1935. (Niu-York, Chikaho: Nakladom ukrainsko-amerykanskoi fiindatsii Volia, 1997). 288 s. (in Ukrainian)

5. Kharkevych, Myroslav. http://www.legacy.com/memorial-sites/veterans/profile- search.aspx?&firstname=Myroslaw%20&lastname=%20Charkewycz%20&daterange=9999, dostup otrymano 9 chervnia 2018. (in English)

6. Khrushchev, Nykyta. Vremia. Liudy. Vlast. (Vospomynanyia). Knyha 1. (Moskva: “Moskovskye Novosty”, 1999). http://militera.lib.ru/memo/russian/khruschev1/15. html, dostup otrymano 11 chervnia 2018. (in Russian)

7. Lohaza Mykhailo. Take to v nas zhyttia. Spohady -promovy - esei - komentari. Vybrane pro okhoronu zdorovia. (Syrakiuzy; Niu York, 1985). 353 s. (in Ukrainian)

8. Longchamps de Berier, Roman. Arkhiv Lvivskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Franka, f. R-119, op. 1, spr. 102. (in Ukrainian)

9. Longchamps de Berier, Roman. Derzhavnyi arkhiv Lvivskoi oblasti, f. 26 Universytet imeni Yana Kazymyra u Lvovi, op. 5, spr. 1096;op. 6, spr. 839. (in Ukrainian)

10. Lutskyi, Oleksandr. “Intelihentsiia Lvova (veresen 1939 - cherven 1941 rr.)”. Lviv: misto - suspilstvo - kultura: Zbirnyk naukovykh prats. Za red. Mariana Mudroho. (Lviv: LDU im. Ivana Franka, 1999), 574-591. (in Ukrainian)

11. Lystuvannia z ustanovamy, pidpryiemstvamy po hospodarskykh, administratyvnykh ta inshykh pytanniakh, Derzhavnyi arkhiv Lvivskoi oblasti, f. R-221, op. 1, spr. 34 ark. 293). (in Ukrainian) Lytvyn, Mykola, Lutskyi, Oleksandr, Naumenko, Kim. 1939. Zakhidnoukrainski zemli Ukrainy.

12. (Lviv: Instytut ukrainoznavstva im. Krypiakevycha NAN Ukrainy, 1999), 152 s. (in Ukrainian) Lytwyn, Mykola. “Wojskowa kampania niemiecko-sowiecka roku 1939 w Galicji” in Od wojny do wolnowci. Wybuch I konsekwencje II wojny awiatowej 1939-1989, redakcja naukowa Marek Andrzejewski, Grzegorz Berendt, Tomasz Chincinski, Andrzej Trzeciak. Gdansk - Warszawa: Wydawnictwo Naukowe Scholar Spolka, 2010, 40-58. (in Polish)

13. Mashynopysni kopii materialiv z hazet z povidomlenniam pro zvilnennia Lvova i Ukrainski Narodni Zbory, Derzhavnyi arkhiv Lvivskoi oblasti, f. R-300, op. 1, spr. 44. (in Ukrainian)

14. Mechnyk, Stepan. Pid troma okupantamy: spohady ukrainskoho revoliutsionera-pidpilnyka. Pamiati polehlykh Heroiv za voliu Ukrainy. (London: Nakladom ukrainskoi vydavnychoi spilky, 1958). 106 s. (in Ukrainian)

15. Naumenko, Kim. “Misto naperedodni i na pochatku svitovoi viiny” v knyzi Istoriia Lvova. U trokh tomakh. Tom 3. Lystopad 1918 - poch. OO2 st. Redkolehiia Yaroslav Isaievych, Mykola Lytvyn, Feodosii Steblii, (Lviv: Tsentr Yevropy, 2007). 163-169. (in Ukrainian)

16. Nazaruk, Osyp. Zi Lvova do Varshavy. Utecha pered sovitamy v pamiatnykh dniakh 2-13 zhovtnia 1939 roku. (Lviv: Naukove tovarystvo im. Shevchenka, 1995). 96 s. (in Ukrainian)

17. Nekroloh. Michael Jaworskyj, http://www.pagosasun.com/michael-jaworskyj/, dostup otrymano 9 chervnia 2018. (in English)

18. Nimchuk Ivan. 595 dniv sovietskym viaznem. (Toronto, 1950). 238 s. (in Ukrainian)

19. Petelytskyi Stepan, Do Osventsimu za Ukrainu. Per. z anh. O. Terekha. (Kyiv: Suspilna Sluzhba Ukrainy, 2000). 120 s. (in Ukrainian)

20. Prokopiv, Ivan Vasylovych. Spohady. Lvivska natsionalna naukova biblioteka Ukrainy imeni V Stefanyka. Viddil rukopysiv, f. Prok. 75, p. 7. 193 s. (in Ukrainian)

21. Redzik, Adam. “Szkic o dziejach uniwersytetu Lwowskiego w latach 1939-1946”. Lviv: misto, suspilstvo, kultura. Tom 6. Lviv - Krakiv: dialoh mist v istorychnii retrospektyvi. Za red. O. Arkushi i M. Mudroho. Spetsialnyi vypusk Visnyka Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna. (Lviv: Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka, 2007). 577-592. (in Polish)

22. Semchyshyn, Myroslav. Z knyhy Leva. Ukrainskyi Lviv dvadtsiatykh-sorokovykh rokiv. Spomyny. (Lviv: Naukove tovarystvo im. Shevchenka, 1998), 146 s. (in Ukrainian)

23. Shevelov, Yurii (Iurii Sherekh). Ya, meni, mene... (i dovkruhy). Spohady. Vydavnytstvo chasopysu Berezil, 409 s. http://shron1.chtyvo.org.ua/Sheveliov_Yurii/ Ya_mene_mene_i_dovkruhy_Spohady.pdf (in Ukrainian)

24. Slyzh, Adolf. Lita. Spohady. (Lviv: Manuskrypt, 2014), 156 s. (in Ukrainian)

25. Tarnavskyi, Ostap. Literaturnyi Lviv, 1939-1944: spomyny, (Lviv: Piramida, 1995), 136 s. (in Ukrainian)

26. Velykanovych, Dmytro. “Shkilna polityka suproty Ukrainy (z promovy posla Velykanovycha, vyholoshena na plenarnomu zasidanni soimu 21 liutoho 1936 r. pry biudzheti ministerstva osvity) ”, Ridna shkola (Lviv), 1936, ch. 7-8, s. 108-109. (in Ukrainian)

27. Velykanovych, Dmytro. “Ukrainske vchytelstvo v Polshchi u svitli statystyky”, Ridna shkola (Lviv), 1936, ch .19, s. 193-95. (in Ukrainian)

28. Velykanovych, Dmytro. “Ukrainske vchytelstvo v Polshchi u svitli statystyky”, Svoboda. Ukrainskyi shchodennyk (Dzherzi Syti), 22. 10. 1938, rik XLVI, ch. 246, s. 2-3. (in Ukrainian)

29. Vilna Ukraina. Orhan politychnoho upravlinnia Ukrainskoho Frontu. Lviv, 25. 09. 1939. № 1; 26. 09. 1939. № 2; 28. 09. 1939. № 4; 29. 09. 1939. № 5. (in Ukrainian)

30. Yakhnenko, Natalia. Vid Biura do Bryhidok. Trokhy spohadiv z 1939-1941 rokiv. (Lviv; Beralia; Miunkhen, 1986), 263 s. (in Ukrainian)

31. Yavorskyi, Mykhailo. Potsilunok Leva. Roman. (Lviv: Literaturna ahentsiia Piramida, 2006), 264 s. (in Ukrainian)

32. Zakhidnia Ukraina pid bolshevykamy. Uporiad. Milena Rudnytska. (Niu-York: Naukove tovarystvo im. Shevchenka v USA, 1958). 494 s. (in Ukrainian)

NINE DAYS OF “GOLDEN SEPTEMBER” 1939 IN THE MEMOIRS OF UKRAINIAN EMIGRANTS FROM LVIV

Zoya BARAN, Ivan Franko National University of Lviv Department of Modern and Contemporary History of Foreign Countries

The article is based on published in the postwar period, mainly in the United States, eleven memo3rs of Ukrainian emigrants from Lviv The author describes the first nine days of the Soviet occupation of Lviv in 1939. Memoirists are people of various occupations (writers, lawyers, doctors) and age (as of 1939 they were from 14 to 56 years old). Their memories, were collected and published directly during and after these events, and to reproduced the first impressions of Ukrainian burghers about the Red Army soldiers and soviet officials (men and women) who arrived in the city. The most striking thing about this is the horrific appearance of the soldiers, which showed the signs of hunger and, to a certain extent, the economic crisis in the state they were representing. Similar arguments can be applied to military equipment. These impressions left the inhabitants puzzled because of the possibility of comparisons with the state of the previous Polish and German troops. The next characteristic feature of the Red Army soldiers and Soviet officials is the fear: they were forced to praise the Soviet reality, to always be fully equipped, to speak and act constantly looking around. Low level of education, inability to express themselves and behave according to the situation - the features, that were seen by Lviv citizens of Soviet officials. Women of Lviv who followed the fashionistas from Warsaw and Vienna were most surprised at the sloppiness, the lack of taste and style in Soviet women who did not have a sense of dress appropriate to the place. Thus, it is possible to distinguish two signs of the Soviet people: the poverty, which demonstrated to the real economic situation in the Ukrainian SSR and the USSR, and the lack of elementary norms of the culture of behavior, which reflected the social and everyday way of life of the Soviet man in general. Through the instinct of self-preservation, the Lviv adapted rather quickly and accepted the imposed manner of behavior, at least in its external dimensions. Soviet propaganda of unconditional atheism was not accepted among the people of Lviv. Evidence of this was the numerous cases of weddings and baptisms. Regarding public attitudes, the Ukrainian population of the city was in euphoria from liberation from the Polish rule On the other hand, the manner of behavior and actions of the newly-established authorities, took it with distrust, and sometimes with fear. However, many representatives of the Ukrainian intelligentsia began to fulfill their duties, believing in the declaration of Soviet power. A proof of loyalty to the new government should be the decision of the leadership of the legal Ukrainian political parties to cease activities. However, the closure of the periodicals and the first arrests of public and political figures (including the oldest representative of Ukrainian politics, 80-year-old Kost Levytsky) put an end to the hopes for Ukrainianization and democratization of life in the city.

Key words: Lviv, “Golden September 1939”, Soviet occupation, Red Army.

Размещено на Allbest.ru