Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мінусники у просторі радянського терору (1917-1953 рр.)

Тамара Вронська

докторка історичних наук, викладачка,

Воєнно-дипломатична академія ім. Є.Березняка (Київ, Україна)

Олена Стяжкіна

Анотація

Мінусники - це вербальний та соціальний витвір радянської держави, яка через репресії, дискримінацію й контроль створювала спільноти «своїх» і «чужих», тавруючи останніх каральними методами та формуючи специфічну мову для їх позначення. У статті йдеться про особливу категорію громадян «країни Рад», яких було визнано «соціально небезпечними» й покарано забороною селитися в низці місцевостей СРСР після примусового «видалення» з місць постійного проживання, а також відбуття покарання у системі ҐУЛАҐ. Репресовані в такий спосіб люди отримували припис, де заборонені для них території позначалися як «мінус 6», «мінус 12» (цифри означали кількість визначених місцевостей, а слово «мінус» увійшло в радянську новомову як коренева конструкція поняття, що позначало репресовану та дискриміновану в такий спосіб спільноту). Метою статті є оприявлення мінусників, тривалий час практично «невидимої» для дослідників категорії репресованих. Зумовлені метою дослідницькі завдання полягають в аналізі процесу конструювання більшовицької концепції географічної ізоляції «нелояльних», практичного запровадження цього виду покарання, визначення логіки творення радянського простору як простору заборон. Методологія дослідження поєднує інструментарій історико-правового аналізу, соціальної антропології та концепції соціального творення простору. Наукова новизна полягає не лише у включенні до дослідницького тезаурусу нового поняття «мінусники», а й у розширенні загального уявлення про політичний терор і його наслідки. Режимність радянських територій аналізується не як прояв сталінської репресивної політики, а як органічна частина існування тоталітарного механізму, перші оберти якого відбулися одночасно із захопленням влади більшовиками. Подаються соціально-політичні портрети мінусників та причини набуття ними такого статусу. Простежується трансформація «карти заборонених просторів», з'ясовується логіка й парадигмальні зміни у творенні символічної радянської географії. Висновки. Доведено, що в арсеналі тотального терору, окрім добре відомих форм репресування (фізичне знищення, позбавлення волі, заслання), широко використовувалося «очищення» суспільства цільовою географічною ізоляцією громадян, визнаних «соціально небезпечними», а також колишніх в'язнів системи ҐУЛАҐ. Вислання й заборона на проживання в окремих місцевостях ставали ефективним механізмом соціальної інженерії пролонґованої дії. Створення великого загону мінусників було складовою процесу атомізації суспільства, конструювання просторової ієрархії, соціального відчуження людей і територій.

Ключові слова: терор, репресії, дискримінація, примусове виселення, мінусники, ізоляція, соціальна інженерія, режимні території, простір терору.

Abstract

Tamara Vronska

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Lecturer, Ye.Berezniak Military Diplomatic Academy (Kyiv, Ukraine)

Olena Stiazhkina

Minusnyky in the Space of the Soviet Terror (1917-1953)

Minusnyky (Minus-People) is a linguistic and social invention that was created by the Soviet state through the discrimination and control over the people. The Soviet state formed social groups of “soviet citizens” and “alien” marking “alien” with punitive methods and with creating a specific language to define them. Minusnyky is a specific category of residents of the Soviet state, that were recognized as “socially-dangerous” and were given a prohibition to live in a number of localities of the USSR. Residents, that were repressed by this method were given an attachment to their personal papers, where forbidden locations were marked as “minus 6”, “minus 12” etc. The digits meant the number of areas banned for living, and the word “minus” made its way into the Soviet newspeak as a root structure of the term defining a repressed and discriminated community. The purpose of the article is to reveal the Minusnyky (MinusPeople) that, for a long time, was an invisible category of repressed people for historians. The research goals include analyzing the process of constructing the Bolshevik concept of the geographical isolation of the mentioned persons, as well as institutionalization, instrumentalization, practical implementation of this kind of suppression of “disloyal” people and defining the logic of creating the Soviet space as a space of prohibitions. The methodology of the research connects the tools of historical and juristical analysis, social anthropology, and the conception of social space creation. The scientific novelty of the research lies not only in including a new concept Minusnyky into the research thesaurus but also in an expansion of a general understanding of the political terror and its consequences. The regime of the Soviet territories is analyzed not as a manifestation of Stalin's repressive policies but as an organic part of the existence of a totalitarian mechanism, the first rotations of which came at the same time with the capturing of power by the Bolsheviks. The socio-political portraits of Minusnyky and the reasons for gaining them such status are presented for the first time. The article traces the change of “forbidden map” and clarifies the logic and paradigmatic changes in the creation of symbolic Soviet geography. Conclusion. It is already proved, that the total terror, except the well known forms of repressions (physical eliminations, imprisonment, exiles), is widely used “purge” of the society by geographical isolation of residents, that were recognized as “social- dangerous”, and the former political prisoners of GULAG's. The forced eviction and prohibition of living in certain areas became an effective mechanism of the social engineering with long term action. Creating the big community of Minusnyky (Minus-People) was a part of society atomization process, creation of the soviet territorial hierarchy, social exclusion of people and territories.

Keywords: terror, repression, discrimination, forced eviction, Minusnyky (Minus-People), isolation, social engineering, regime territories, space of terror.

Розширення кола мінусників і мапи заборонених територій

Упродовж 1920-х рр. дореволюційна практика вислання в «географічний мінус» осіб, визнаних владою «соціально небезпечними», не лише поновилася, а й в умовах перманентної «надзвичайщини», укоріненої більшовиками в усіх сферах життя, набула небачених раніше масштабів. Свавілля, яке йменувалося «пролетарським правом», створювало для подібних заходів сприятливий ґрунт та умови. Нормативні акти, ухвалені в ту пору, розширювали повноваження органів внутрішніх справ і державної безпеки, нівелюючи чіткі критерії, котрі мали розмежовувати каральні заходи адміністративного та кримінального характеру, сприяючи нехтуванню засадами класичного права. А практика вислання реальних опозиціонерів або тих, кого влада вважала ними, у 1920-х рр., за словами Н.Муан, засвідчувала наявність успадкованого від імперських часів ієрархічного бачення простору¹.

Естафету попередніх років щодо створення численного загону мінусників перейняла кампанія з паспортизації, котра стартувала у СРСР наприкінці 1932 р., і яка сукупно із діями з підготовки Великого терору підняла «санацію» території радянської України на вищий щабель. На відміну від аналогічних заходів європейських імперій, які всередині країни використовували паспортні системи для уніфікації управління, вирівнювання громадянських прав, більшовики створювали механізми, котрі через запровадження та підтримку нерівності громадянських прав сприяли руйнації соціальних зв'язків, атомізації спільнот. Слід визнати, що такі методи європейські імперії застосовували в колоніях для підкорення й контролю поневолених Муан Н. Внутрисоюзные границы гражданственности: территориальное выражение дискриминации в Советском Союзе через паспортную систему // Режимные люди в СССР. - Москва, 2009. - С.259. Ширер Д.Р. Сталинский военный социализм: репрессии и общественный порядок в Советском Союзе, 1924-1953 гг. / Пер. с англ. А.Л.Раскина. - Москва, 2014. - С.354.. Натомість у практиках «внутрішньої колонізації» ЭткиндА. Внутренняя колонизация: Имперский опыт России / Авториз. пер. с англ. В.Макарова. - Москва, 2013. - 448 с. народів, що їх більшовики проголошували «своїми», паспортна система слугувала додатковим знаряддям терору.

Паспорт як документ, задуманий для ідентифікації особи та контролю за її пересуванням, увібравши у себе багато інших функцій, виявився ефективним інструментом соціально-політичного «оголення» у взаєминах між державою та людиною. Відсутність цього документа визначала спосіб життя й таврувала тих, кому відмовили в його отриманні та змусили залишити місцевості, де здійснювалася паспортизація, оселившись деінде. Оголосивши широке коло громадян «зайвими», їх, навіть без установлення факту якоїсь протиправної діяльності, лише за походженням чи належністю до певних прошарків населення, у насильницький спосіб «видаляли» з рідних домівок. Ці люди опинялися в певній географічно-соціальній ізоляції, утративши не лише право вільного пересування територією держави, а й можливості влаштуватися на роботу за фахом, здобути освіту тощо.

Спочатку такі заходи було проведено в Москві, Ленінграді, 100-кілометровій зоні навколо цих міст, у Мінську, Ростові-на-Дону, а також у Харкові з 50-кіломе- тровою смугою. Згодом, навесні -- влітку 1933 р., паспортизація та пов'язана з нею «санація» розгорнулася в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Сталіно Упостанові ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів» від 27 грудня 1932 р. згадувалися Москва, Ленінград, Харків, Київ, Мінськ, Ростов-на-Дону, Владивосток, Одеса. В інструкції від 14 січня 1933 р. йшлося про видачу цих документів у Москві, Ленінграді та 100-кілометровій зоні навколо, а також Харкові та 50-кілометровій приміській смузі. Уже 3 лютого 1933 р. паспортизація, а отже й відповідний статус, постановою РНК СРСР були оголошені в Маґніторську, Сталінграді, Баку, Ґорькому. Трохи згодом такі ж статусні зміни відбулися й у містах Батумі, Тифліс (Тбілісі). У постанові РНК СРСР №861 від 28 квітня 1933 р. «Про видачу громадянам СРСР паспортів на території СРСР» режимно-дискримінаційні заходи суттєво активізувалися. Відбулося розширення території, охопленої паспортизацією. Тепер ішлося не лише про вказані в постанові від 27 грудня 1932 р. населені пункти, а й про все населення міст, робітничих селищ, районних центрів, новобудов, а також працівників транспорту, радгоспів, МТС, і в межах 100-кілометрової смуги на європейському кордоні СРСР. У п. 10 згаданої постанови наводився перелік міст і місцевостей, які фактично зараховувалися до кола режимних: «Київ, Одеса, Мінськ, Ростов-на-Дону, Сталінград, Сталінськ, Баку, Ґорький, Маґнітогорськ, Челябінськ, Ґрозний, Севастополь, Сталіно, Перм, Дніпропетровськ, Свердловськ, Владивосток, Хабаровськ, Нікольськ- Уссурійськ, Спаське, Блаґовєщенськ, Анжеро-Судженськ, Прокоп'євськ, Ленінськ». Про це свідчила ремарка, що видача паспортів у згаданих містах здійснюється «на тих самих підставах, що й у Москві, Ленінграді та Харкові, у 100-кілометровій смузі навколо Москви та Ленінграда і в 50-кілометровій смузі навколо Харкова»..

Перший чіткий перелік стигматизованих режимом осіб подавався в таємному додатку до інструкції з видачі паспортів, затвердженій радянським урядом 14 січня 1933 р. До нього ввійшли всі, хто відбув покарання за політичними статтями, члени родин репресованих; позбавленці, розкуркулені та колишні «куркулі», що втекли з місць заслання й ін. Вронська Т. Запровадження паспортного режиму // Голод 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки. - К., 2003. - С.631-632. Згодом (у 1934, 1936, 1940 рр.) цей проскрипційний список уточнювався завдяки дрейфу в бік дедалі більших обмежень для справжніх та уявних політичних опонентів сталінізму. «Із запровадженням паспортної системи, -- зауважив Д.Ширер, -- належність до категорії “соціально шкідливих елементів”, котра існувала доволі давно, було офіційно визнано соціальним станом, що карався за законом» Ширер Д. Сталинский военный социализм... - С.314.. А термін «мінусники», який стосувався людей, котрим не видавали паспорти через підозру в нелояльності до влади та які могли проживати в населених пунктах не ближче «енного» кілометра від великих міст, ще міцніше вкоренився в радянському репресивно-каральному лексиконі та в побутовому мовленні.

Повноваження застосовувати вислання з обмеженням права проживання в інших місцевостях покладалося на так звані «паспортні трійки», створені у серпні 1933 р. при всіх регіональних підрозділах ДПУ. З огляду на те, що їх рішення затверджувалися Особливою нарадою, ця позасудова інституція не фігурувала ані у вироках, ані в реабілітаційних документах мінусників.

Паспортизація не випадково збіглася у часі з Голодомором, який у 1932--1933 рр. нищив українське село. Вона стала ефективною підмогою владі в дотриманні режиму надзвичайщини у сільській місцевості. Водночас карально-репресивні органи не відмовилися й від попередньої практики -- вислання в адміністративному порядку, зокрема з прикордонних районів, де місцеві мешканці, намагаючись вижити в голодні роки, удавалися до несанкціонованого перетину кордону, аби виміняти речі на продовольство. Такі вчинки кваліфікувалися як «шпигунство», «спроба втечі» з СРСР та ін.

Використовували й сімейне заручництво -- покарання родичів утікачів. Так, стосовно родини Прилипків (брат, дві сестри) з с. Пороги Ямпільського району на Вінниччині Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР 19 квітня 1933 р. винесла вирок: «Позбавити права проживання у 12 п.п. (прикордонних пунктах -- Авт.) строком на три роки». Такий (до речі, некоректно сформульований Саме так помилково (інструкція не передбачала такого запису) формулювали у вироках: «п.п.». «Прикордонні пункти» згадувалися серед 12 «мінусів».) присуд було спричинено тим, що їхній брат Олександр у серпні 1932 р. перетнув Дністер, утікши до Румунії. Матір згаданої особи -- Марфу (1871 р. н.) тим самим рішенням позасудовий орган покарав трирічним засланням у північний край Державний архів Вінницької обл. (далі - ДАВіО). - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.12581. - Арк.29.. Родину Прилипків реабілітували лише 1998 р.

28 квітня 1933 р. Особлива нарада при колегії ДПУ УСРР позбавила права проживати в рідній оселі кількох селян із Київщини: Г.Стрілковському, С.Степенку, З.Купріянчуку присудили «мінус 12». Георгій Стрілковський (1895 р. н.) з с. Мар'я- нівка Васильківського району, незважаючи на свою посаду секретаря колгоспу, був обвинувачений у «розкольницькій діяльності» та «агітації проти заходів радянської влади на селі». У провину поставили й те, що його дружина доводилася дочкою колишньому поміщикові, а також згадали службу у військах гетьмана П.Скоропадського Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ТТДАГО України). - Ф.263. - Оп.1. - Спр.28969. - Арк.1, 20-23.. Схоже обвинувачення висунули шкільному вчителеві з с. Луки Таращанського району Саві Степенку (1894 р. н.) Там само. - Спр.29226. - Арк.4, 27, 33. Там само. - Спр.28913. - Арк.1-1 зв., 8-8 зв.. Мешканцеві с. Пустоварівка Сквирського району селянинові-одноосібнику Захарові Купріянчуку (1897 р. н.) інкримінувалася служба в армії Директорії УНР, а також «агітація проти колгоспного ладу». В обвинувальному висновку зафіксовано, як він неодноразово заявляв: «Колгоспи довго не проіснують, люди не терпітимуть такої наруги та насилля, адже забирають весь хліб до фунта»¹¹. До числа мінусників, засуджених того дня, потрапив і рахівник колгоспу з с. Узин Білоцерківського району Дементій Німак (1896 р. н.) -- через «приховування хліба, захист куркульського елементу, шкідництво, розкол суспільного господарства» Там само. - Спр.29151. - Арк.1-2, 20-21.. Усіх цих громадян було реабілітовано лише в 1989 р.

Реєстр вигнанців із Київщини в ту пору (як і пізніше) поповнять ще багато селян. Їм пощастить уникнути найсуворіших санкцій -- позбавлення волі або депортації на Крайню Північ Росії. Але й таке покарання було спричинене лише виявами незгоди з більшовицькими методами господарювання на селі. Цим людям, які здебільшого навіть не належали до заможних прошарків, інкримінували «агітацію та пропаґанду», інші доволі важкі обвинувачення.

Неминуче виникає запитання: чому такі «гріхи», як і в 1920-х рр., коли слідство вимагало застосування санкції «ув'язнення в концтаборі», зрештою виливалися у винесення Особливою нарадою більш м'якого вироку? Не виключено, що це було спричинено підготовкою до ухвалення спільної вказівки ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про припинення масових виселень селян, упорядкування арештів і розвантаження місць ув'язнення (позбавлення волі)» від 8 травня 1933 р. Трагедия советской деревни: Коллективизация и раскулачивание: 1927-1939: Документы и материалы: В 5 т. - Т.3: Конец 1930-1933 / Под ред. В.Данилова, Р.Маннинг, Л.Виолы. - Москва, 2001. - С.746-750., якою фактично оголошувалося про необхідність згортання гострих форм репресій. Утім це припущення вимагає серйознішої арґументації.

Упродовж 1934--1935 рр. відбувалася реорганізація карально-репресивних, а відтак і позасудових органів, що відчутно позначилося на долі потенційних мі- нусників. Відповідно до постанови ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. органи державної безпеки ввійшли до структури народного комісаріату внутрішніх справ. Було скасовано судову колегію і «трійки», які існували у системі ОДПУ, а також Особливу нараду при ДПУ УСРР. Право на позасудові репресії зберігалося лише за Особливою нарадою при НКВС СРСР. Оновленим положенням про цей орган, ухваленим восени того ж року, як і раніше, передбачалися репресії щодо осіб, визнаних «суспільно небезпечними».

За часів «нового пришестя» Особливої наради вона отримала ширші повноваження: право ув'язнення до таборів на 5 років (від 1937 р. -- на 8, згодом і на 10 років; у 1941 р. -- навіть розстріл, а по війні -- 25 років позбавлення волі); вислання до 5 років під гласний нагляд із забороною проживання у столицях союзних республік та великих містах СРСР; «видалення» за межі країни іноземних підданих Мозохин О.Б. Право на репрессии: внесудебные полномочия органов государственной безопасности, 1918-1953. - Москва; Жуковский, 2006. - С.138..

Убивство С.Кірова 1 грудня 1934 р. стало формальною причиною чергової «санації» великих культурно-промислових центрів країни. Цього разу примусове вислання колишніх «активних троцькістів і зінов'євців», зокрема з Донбасу, Харкова, Дніпропетровська, Києва, Одеси, назвали «перекиданням соціально чужих та антирадянських елементів» Хлевнюк О.В. Политбюро: Механизмы политической власти в 1930-е гг. - Москва, 1996. - С.143-148. до інших місцевостей. Хоча по суті згадані категорії осіб були такими самими мінусни- ками, як і ті, кого примусово виселяли рішенням Особливої наради.

Вірогідно, невипадково саме у цей час (10 січня 1935 р.) при республіканських НКВС та обласних управліннях клонували ліквідовані роком раніше паспортні «трійки», назвавши їх тепер «міліцейськими». Ці реанімовані структури мали завдання «видаляти» з міст кримінальних і «декласованих» «елементів», а також «злісних порушників» паспортного режиму, керуючись положенням про Особливу нараду. Остання й затверджувала всі рішення згаданих «трійок» Мозохин О.Б. Право на репрессии: внесудебные полномочия органов государственной безопасности, 1918-- 1953. - С.143..

Наступного зимового місяця до владного та «чекістського» тезаурусу було запроваджене визначення «режимна територія» (котре існувало й доти за умовчанням). Воно використовувалося в наказі НКВС СРСР від 14 лютого 1935 р., яким оголошувалася чергова (на додаток до попередньої від 14 січня 1933 р.) інструкція з паспортної роботи. Окрім суто організаційних нюансів, укотре регламентувалися заборонні заходи та дискримінаційні застереження для мінусників Вронська Т. Запровадження паспортного режиму. - С.635.. За словами Д.Ширера, «із середини 1930-х рр. поліцейські органи визначали не тільки громадянський статус людей, а й соціальну та географічну конфіґурацію соціалізму в Радянському Союзі» Ширер Д. Сталинский военный социализм... -- С.25..

Реалізовуючи задекларовані заходи з «очищення» території СРСР, найбільшу активність «чекісти» розгорнули в «колисці революції» -- Ленінграді. Із цього міста впродовж лютого 1935 р. «видалили» майже 12 тис. осіб (4833 голів родин та їхніх родичів), стигматизованих тавром «колишні люди», народженим у надрах радянських органів держбезпеки. Більшість цих громадян не становили жодної загрози владному режиму, а просто не вписувалися до нового соціального стандарту більшовицької держави. У квітні 1935 р. операція з «очищення» Ленінграда вийшла за його межі у 100-кіло- метрову смугу навколо. Уже на 25 квітня звідси вислали 22 511 нових мінусників Котельников К. 1935 год: Операция «Бывшие люди» [Електронний ресурс]: https://diletant.media/ articles/36288190/.

Далі подібна акція відбулася й у Києві, про що у квітні 1935 р. наркомові внутрішніх справ УСРР В.Балицькому доповів начальник обласного управління НКВС М.Шаров Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі -- ГДА СБУ). -- Ф.16. -- Оп.28. -- Спр.13. -- Арк.72.. Д.Ширер зазначає, що масштаби репресій, пов'язаних із паспортизацією та «санаціями», які були одним із завдань при її впровадженні, важко оцінити, однак у масштабах усього СРСР вони зачепили «сотні тисяч людей, імовірно наближаючись до одного мільйона» Ширер Д. Сталинский военный социализм... -- С.254.. Створивши свій власний прошарок «каторжан» та «висланих», більшовицька влада у червні 1935 р. спровокувала «самоліквідацію» Всесоюзного товариства колишніх політичних каторжан і засланих поселенців, припинила вихід у світ її друкованого органу «Каторга й заслання» Див.: Всесоюзное общество политкаторжан и ссыльнопоселенцев: Образование, развитие, ликвидация: 1921--1935 / Сост. Я.В.Леонтьев, М.Юнге. -- Москва, 2004.. Паралелі між радянською та царською політикою ставали дедалі очевиднішими, а кількість людей, котрі могли їх завважити, неухильно зростала.

Однак якщо ці паралелі були очевидними для жертв, то організаційна складова тих акцій виявилася не зовсім зрозумілою для виконавців. Тому в наркоматі внутрішніх справ підготували чергову вказівку, яка стала «дороговказом» для співробітників відомства й сумною перспективою подальшого життя -- для мінусників. Ідеться про інструкцію НКВС СРСР від 17 серпня 1935 р., у котрій, окрім інституту заслання, регламентувався протокол і процедура примусового виселення для осіб, визнаних «соціально небезпечними», а також контроль за ними на наступні десятиліття. До того ж чітко виокремлювалися дві категорії мінусників. Для першої (пункт «а»), яких «видаляли» на строк до 5 років із забороною проживати в певних місцевостях без гласного нагляду, у спеціальному додатку №1 фіксувалося: «Особи, вислані в адміністративному порядку за постановою Особливої наради (при НКВС СРСР -- Авт.) позбавляються права проживання: у наведених нижче населених пунктах: Москва, Ленінград та 100-кілометровій зоні навколо них; Київ і 50-кілометровій прилеглій місцевості, Харків, Сталіно, Дніпропетровськ, Кримська АСРР, Азово- Чорноморський, Північно-Кавказький край, ЗСФРР, Свердловськ, Маґнітогорськ, Чита, Хабаровськ, усі населені пункти прикордонної смуги» Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (далі -- ГДА МВС України). -- Ф.45. -- Спр.3. - Арк.51. («мінус 15»). На мінус- ників, згаданих у пункті «б» цього документа, чекали суворіші обмеження. Вони перебували під гласним наглядом, що передбачало періодичну (кожні три дні, раз на два тижні, або щомісяця -- це визначав регіональний підрозділ наркомату внутрішніх справ) «явку» для реєстрації за місцем проживання. їм заборонялося оселятися не лише у згаданих вище місцевостях, а й у режимних пунктах, установлених НКВС Там само. - Арк.52..

Після цього відомчого «лікнепу» робота виконавців на місцях пожвавилася. У 1936 р. відбулися чергові акції з «очищення» Києва та населених пунктів Одеської, Дніпропетровської, інших областей УСРР Вронська Т., Кульчицький С. Радянська паспортна система // Український історичний журнал. -- 1999. -- №4. -- С.4..

Слід зазначити, що із запровадженням паспортної системи й закріпленням в юридичній «новомові» терміна «режимна територія» частково змінилася логіка творення репресивної радянської географії. Заборонені та дозволені для проживання «шкідливих елементів» місцевості «перетворювали мапу країни на мозаїку соціалістичних і несоціалістичних частин» Ширер Д. Сталинский военный социализм... -- С.321.. «Режимний статус», з одного боку, залишався історією про страх більшовиків перед реальними й уявними опонентами, однак, з іншого, він «давав режимним містам певні привілеї в постачанні та зводив їх у ранґ місць “соціалізму, що переміг”» Там же. -- С.322.. «Шкідливим елементам» заборонялося жити не тільки там, де вони потенційно могли здійснювати «ворожу діяльність» проти безпеки країни або її лідерів, а й на курортах Північного Кавказу та Криму, де полюбляли відпочивати останні Орлов И.Б. Советский курорт 1930-х гг.: на «экспорт» и для внутреннего пользования // Современные проблемы сервиса и туризма. -- 2009. -- №3. -- С.25--30.. їм не можна було мешкати там, де були така- сяка ситість і (порівняно з «дозволеними» регіонами) налагоджена система постачання. Покарання простором у цій новій логіці означало витіснення призначених «ворогів» на голодні, некомфортні, небезпечні території та використання цих «ворогів» для їх освоєння. Марґіналізація людей із середини 1930-х рр. ішла поряд із символічною марґіналізацією просторів «країни Рад». І на цих теренах, придатних для примусово виселених, радянські, у тому числі й українські, партійці з подивом знаходили «найбільшу кількість відсталих [...] ворожих настроїв» Секретар ЦК КП(б)У С.Косіор у виступі на лютнево-березневому 1937 р. пленумі ЦК ВКП(б) зазначав: «Перепис показав, що в нас є ще чимало прикладів страшної дикості, консерватизму, зашкарублості навіть у містах. Я не кажу вже про маленькі містечка, ведмежі закутки. Там ми викрили найбільшу кількість відсталих настроїв, найбільшу кількість ворожих настроїв» (цит. за:КошелеваЛ.П., Наумов О.В., Роговая Л.А. Материалы февральско-мартовского пленума ЦК ВКП(б) 1937 г. // Вопросы истории. -- 1993. -- №6. -- С.8)..

Неабияке значення для потенційних мінусників мала постанова РНК СРСР №1441 від 8 серпня 1936 р. про зміни та доповнення інструкції щодо видачі паспортів у режимних місцевостях Союзу РСР, затверджена радянським урядом ще 14 січня 1933 р. ГДА МВС України. -- Ф.45. -- Оп.1. -- Спр.5. -- Арк.36--37. Цей документ уточнював і розширював коло стигматизованих: «У містах Москві, Ленінграді й Харкові, 100-кілометровій смузі навколо Москви та Ленінграда, 50-кілометровій смузі навколо Харкова Тут знову (як і в багатьох інших документах, вірогідно через неуважність або банальний примітивізм -- копіювання попередніх приписів) простежується різночитання щодо 50-кілометрової смуги навколо Києва й Харкова. Перед тим і пізніше ця зона визначалася або лише навколо Харкова, або Києва (після перенесення туди столиці УСРР). не видаються й не прописуються паспорти особам, які відбули строкове позбавлення волі або заслання за вироками судів чи Особливої наради при НКВС СРСР (до створення НКВС СРСР -- колегії ОДПУ), котрі вступили у силу, за такі злочини: шкідництво, дезертирство, шпигунство, ухилення від призову на військову службу, пропаганда й агітація, розкрадання громадського майна, умисне вбивство, групове зґвалтування, скуповування та продаж бойової стрілецької зброї». Окрім того, паспортні органи було зобов'язано всім громадянам, які відбули покарання за вироками та рішеннями згаданих вище судових і позасудових установ, перебіжчикам із-за кордону, а також позбавленим виборчих прав робити в паспортах обмежувальний запис: «Виданий на підставі п. 11 постанови РНК СРСР за №861 від 28.IV. - [19]33 р.» ГДА МВС України. -- Ф.45. -- Оп.1. -- Спр.5. -- Арк.36..

Згадані нововведення й уточнення було продубльовано та деталізовано в наказі НКВС СРСР №094 від 16 серпня 1936 р. Там само. -- Арк.35--35 зв. Цей документ спільно з урядовою постановою визначав алгоритм діяльності органів внутрішніх справ щодо «санації» території країни від «соціально небезпечних» категорій громадян.

Чергові жорсткіші зміни для мінусників відбулися вже навесні 1937 р., коли 8 квітня політбюро ЦК ВКП(б) затвердило нове (вже третє від початку створення цього поза- судового органу) положення про Особливу нараду при НКВС СРСР. Знову, як і раніше, підтверджувалися її повноваження щодо вислання на строк до 5 років під гласний нагляд у місцевості, список яких мав визначати наркомат внутрішніх справ, із супутньою забороною проживання у столицях союзних республік, великих містах і промислових центрах СРСР. У згаданому документі містилася й новація. Особлива нарада отримала право позбавляти волі осіб, визнаних «соціально небезпечними», на строк від 5 до 8 ро- ків Лубянка: Сталин и Главное управление госбезопасности НКВД: 1937--1938: Документы / Под ред. акад. А.Н.Яковлева; сост. В.Н.Хаустов, В.П.Наумов, Н.С.Плотникова. -- Москва, 2004. -- С.126--127.. Останнє, а також те, що відтоді вже всі вислані без винятку мали перебувати під гласним наглядом органів держбезпеки, означало, що готується чергова хвиля терору.

23 травня 1937 р. з'явилася постанова політбюро ЦК ВКП(б), якою оголошувався старт кампанії примусового «видалення» з великих міст СРСР осіб, виключених у попередні роки з лав партії і членів родин «ворогів» радянської влади, об'єднаних під абревіатурою ЧСЗБ (член сім'ї зрадника Батьківщини; рос. ЧСИР -- «член семьи изменника Родины»). У документі зазначалося: «Усі сім'ї троцькістів, зінов'євців, правих децистів та учасників інших антирадянських терористичних і шпигунських організацій, розстріляних та засуджених до позбавлення волі на строки від 5 [років] і вище -- із Москви, Ленінграда й Києва виселити в непро- мислові райони Союзу з прикріпленням на проживання до визначених пунктів» Там же. -- С.189--190.. Отже йшлося про фактичне заслання. За три тижні, 15 червня 1937 р., союзний НКВС підготував інструкцію про порядок реалізації цього задуму та визначив строки (від 25 червня до 25 липня). Утім за вже усталеною традицією виконавці перевершили наміри партійних вождів, адже не лише розширили до шести перелік міст (додано Ростов-на-Дону, Таганрог, Сочі), звідки мали примусово «видаляти» «ворожі» родини, а й по-своєму прочитали визначення «непромислові райони СРСР» («республіки Середньої Азії, Башкирія, Красноярський край, Північна, Кіровська, Оренбурзька, Омська та Челябінська області»), що й закріпили у своїй інструкції Рогинский А., Даниэль А. «Аресту подлежат жёны...» // Узницы «АЛЖИРа»: Список женщин-заключённых Акмолинского и других отделений Карлага / [Сост. В.М.Гринёв и др.]. -- Москва, 2003. -- С.8.. Через поспіх або навіть свідомо «забули» вказати строки такого покарання, хоча це передбачалося всіма попередніми реґламентними документами.

Невдовзі стало зрозуміло, чому «чекісти» так квапилися і «плутали» види поза- судової репресії -- активно готувалася чергова масштабна операція з репресування широкого кола громадян, яка стартує в липні 1937 р. після оперативного наказу НКВС СРСР №00447.

Незважаючи на те, що наприкінці червня -- у першій половині серпня 1937 р. відбулися перші акції з «очищення» Москви та Ленінграда, реґламентовані партійною постановою й інструкцією союзного НКВС від 15 червня, у вищих ешелонах влади та карально-репресивних органах деякі посадовці нарешті зрозуміли, що цей документ хибує неточними визначеннями. Окрім цього, остаточно визріла ідея деталізації й розширення палітри репресивних заходів. З огляду на оновлені перед тим повноваження Особливої наради, це було цілком «логічним» кроком.

У першій половині липня 1937 р. одна за одною з'явилися кілька директив НКВС СРСР, з яких випливало, що заслання родичів «найзапекліших ворогів» (засуджених військовою колегією Верховного суду СРСР) призупиняється, плануються суворіші заходи --позбавлення волі у спеціально створюваних для них таборах. Тоді ж виконавцям репресій на місцях розтлумачили, кого саме належить включати до проскрипційних переліків «потенційно небезпечних» родин: дружину, чоловіка, дітей, а також осіб, які перебували на утриманні годувальника (батько, матір, брати, сестри) Там же. - С.9.. Отже рельєфно окреслювалося коло майбутніх жертв і радикальна зміна концепції сталінського терору: з одного боку, заслання для членів родин репресованих військовослужбовців та деяких категорій цивільних уважалося надто м'яким заходом, з іншого -- такий вид покарання планували замінити примусовим виселенням із певних місцевостей із відповідними географічними обмеженнями, або застосовувати паралельно.

Це остаточно стало зрозумілим після появи 1937 р. двох базових директив НКВС СРСР -- №00447 (від 30 липня) і №00486 (від 15 серпня). У першій, окрім стратифікації «ворогів народу» на три категорії і створення позасудових «трійок», містився припис щодо позбавлення волі членів сімей «зрадників Батьківщини» в ґулаґівських таборах. Визначався й алгоритм відправлення їх у «географічний мінус». Отже в документі йшлося: «Сім'ї репресованих за першою категорією, які проживають у Москві, Ленінграді, Києві, Тбілісі, Баку, Ростові-на-Дону, Таганрозі та в районах Сочі, Ґаґри й Сухумі, підлягають виселенню з цих пунктів в інші області за їхнім вибором, за винятком прикордонних районів» Цит. за: Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.). - К., 2013. - С.147.. Остання ремарка суттєво відрізнялася від задекларованого в директиві від 15 червня, оскільки тепер ішлося про фактичне вислання, а не заслання. Дивно, але «профільна» для членів сімей «зрадників Батьківщини» директива союзного наркомату внутрішніх справ, що вийшла 15 серпня 1937 р., «замовчувала» долю мінусниць. Забігаючи наперед, варто зауважити, що, вірогідно, якраз саме тому ця категорія покараних лише зрідка потрапляла до відомчої статистики. Щоправда, у наказі НКВС СРСР №00486 виконавці виявили надмірну «пильність» стосовно дітей із «ворожих» сімей, приписавши влаштовувати їх лише в ті дитбудинки, що розташовані поза великими містами, а також якомога далі від колишніх місць проживання родин, із котрих вони походили. Отже й ці найменші за віком «вороги» радянської влади апріорі ставали мінусниками.

Доповідна записка начальника УНКВС по Київській області М.Шарова від 21 серпня 1937 р., адресована наркомові внутрішніх справ УРСР І.Леплевському, окрім бадьорого рапортування про «вислання» (реально -- заслання у віддаленні місцевості СРСР) 403 київських «ворожих» сімей (1038 осіб), містила інформацію про розгубленість щодо застосування іншого виду репресій. «Оформлення значної кількості справ на виключених із КП(б)У нами відкладено. Це стосується колишніх комуністів, виключених із КП(б)У не за безпосередню причетність, а за зв'язки та приховування троцькістів і правих», -- зазначав М.Шаров. І далі продовжував: «На наші неодноразові запити стосовно цієї категорії до цього часу ми відповідей не отримали, через що питання про вислання цих осіб із Києва залишається відкритим» Бажан О. «Ми всіх ворогівнароду зметемо з лиця землі, щоб не бруднили наш Радянський Союз...»: Великий терор на Київщині в 1937--1938 рр.: механізм, діапазон, специфіка // З архівів ВУЧК--ГПУ--НКВД-- КГБ. - Вип.1(47). - К., 2017. - С.22..

З огляду на «прогалини» директиви й розгубленість виконавців, 23 серпня 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський розіслав своїм підлеглим на місця наказ НКВС СРСР №00486 у супроводі циркулярного роз'яснення «про виселення дружин зрадників Батьківщини, членів правотроцькістських шпигунсько- диверсійних організацій» Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці. -- С.152-153..

Але не лише в УРСР, а й в інших союзних республіках не розуміли, як розрізняти та застосовувати до членів сімей «зрадників Батьківщини» заслання й вислання. І надалі жоден із директивних приписів, відомчих документів НКВС не прописував процедуру примусового виселення мінусників з їх числа. Певне розуміння алгоритму та розмежуванні цього виду репресування й заслання з'явилося лише пізньої осені 1937 р., коли, набравши обертів, найсуворіші репресії проти дружин за «національними лініями» було раптом пригальмовано. 22 листопада заступник наркома М.Єжова М.Фриновський направив усім НКВС та УНКВС указівку (курсив наш -- Авт.): «1. Припинити арешти дружин репресованих за польською, німецькою, харбінською та румунською операціями. 2. Дружини засуджених за цими операціями будуть найближчим часом розселені, для чого подайте цифрові дані [про] кількість дружин і дітей, які підлягають виселенню. 3. Повідомте кількість арештованих дружин, які на цей момент утримуються у слідчих тюрмах, [а] також число відібраних дітей для визначення їх подальшого направлення (до дитячих будинків системи наркомпросу і НКВС -- Авт.)» Там само. - С.155..

І справді, долі заарештованих до листопада 1937 р. жінок склалися по-різному. Декого з них устигли засудити до позбавлення волі, інших утримували в тюрмах, частину «розселили» -- вислали в адміністративному порядку, причому як підставу для цього репресивного заходу продовжували використовувати інструкцію від 15 червня 1937 р. (котра вже практично «не працювала» на той час, але й не була формально скасована), а також наказ НКВС СРСР №00486, що, як уже зазначалося, не містив приписів стосовно вислання або гласного нагляду для членів сімей «зрадників Батьківщини».

Мінусницями ставали не лише мешканки великих індустріальних центрів і малих міст республіки, як це реґламентувалося згаданими вище документами, а й селянки. Приміром, Марфу Шостак (1900 р. н.) -- дружину розстріляного 9 листопада 1937 р. поляка Антона Станіславовича Шостака (1899 р. н.) А.Шостака реабілітовано в 1964 р., його дружину -- у 1965 р. з с. Городещина Поліського району на Київщині рішенням Особливої наради вигнали з домівки, позбавивши права проживання у 12 населених пунктах СРСР упродовж п'яти років Реабілітовані історією: Київська область. -- Кн.2. -- К., 2007. -- С.722..

Упадає в око, що згадана та деякі інші жінки отримували «мінус 12» у той час, коли вже набули чинності норми щодо заборони для таких, як вони, проживання в 15 населених пунктах. Отже небезпідставним буде припущення, що співробітники НКВС у період Великого терору, як і до того, достеменно не володіли приписами своєї ж відомчої бази, неуважно й недбало виконуючи настанови.

Вивчення справ мінусниць 1937--1938 рр. дає змогу переконатися, що більшість із них усе ж отримали «мінус 15». Так, 2 вересня 1938 р. саме в такий спосіб покарали мешканку м. Козятин Вінницької області Марію Качуровську (1907 р. н.) М.Качуровську реабілітовано 17 грудня 1958 р., заарештовану слідом за чоловіком 10 жовтня 1937 р. Її справу передали на розгляд Особливої наради ще 14 листопада того ж року, а присуд з'явився лише за рік. Весь цей час жінку утримували в тюрмі Бердичева ДАВіО. - Ф.Р-6023. - Оп.4. - Спр.8335. - Арк.1-2, 9, 12, 17, 22..

Після восьмимісячного перебування за ґратами вислали з с. Вишеград Макарівського району сукупно з п'ятирічною забороною проживання в 15 населених пунктах (постанова Особливої наради від 2 липня 1938 р.) і Мотрону Фумич (1887 р. н.) -- дружину поляка з Київщини ЦДАГО України. - Ф.263. - Оп.1. - Спр.66552. - Арк.8, 14, 18, 21-21 зв.. Схожою виявилась доля іншої мі- нусниці -- акушерки з м. Кагановичі (нині -- Поліське) Віри Кислової (1900 р. н.). «Знала про к[онтр]р[еволюційну] шкідницьку роботу свого чоловіка й не повідомила про це відповідні органи», -- записали в обґрунтуванні для розгляду справи на Особливій нараді. 21 червня 1938 р. позасудовий орган ухвалив вердикт вислати жінку з малої батьківщини, позбавивши «права проживання в 15 пунктах строком на 5 років, рахуючи від 4 листопада 1937 р.» Там само. - Спр.32239. - Арк.4, 16, 25. В.Кислову реабілітували в 1964 р..

У 1938 р. таке саме покарання лише за те, що були дружинами своїх чоловіків, отримали Ніна Стрілковська (1891 р. н.) з Київщини, Ганна Смоляр (1902 р. н.), Ганна Бишевська (1899 р. н.), Явдоха Бржезовська (1898 р. н.), Текля Варяниця (1902 р. н.) з Дніпропетровщини, Віра Зільбершер (1901 р. н.) з Харківщини, Марія Лаврова- Козир (1912 р. н.) з Полтавщини Там само. - Спр.56468; Національний банк репресованих ([Електронний ресурс]: http://www.reabit.org.ua/ nbr/). - Записи №105303, 102751, 99926. та багато інших жінок, які до арешту мешкали в різних регіонах УРСР. Усіх згаданих мінусниць реабілітували в 1989--1991 рр.

Характерною ознакою примусового виселення, якого зазнали названі вище та інші люди, був той факт, що воно відбувалося без супроводу гучних кампаній у радянській пресі й узагалі поза полем зору широкого загалу. «Виховний момент» спрямовувався на локальні, невеликі та почасти не надто забезпечені газетами спільноти. Виразне послання «так буде з кожним/кожною, хто піде проти більшовиків» формувалося як наочний досвід бачення спустілих хат, кімнат, квартир. Цей досвід закріплювався чутками -- не менш надійним інструментом моделювання соціальної поведінки, аніж преса. З іншого боку, таке покарання, з огляду на жорстокість радянських репресивних заходів, сприймалось як шалена удача або навіть милість, виявлена з боку влади. Адже люди залишалися живими, і не в таборі або в'язниці. Не виключено, що це могло слугувати доказом наївної впевненості численного загалу радянських громадян у «справедливості» системи. Примусова, репресивна мобільність їх, спричинена висланнями, могла б розглядитися й у широкій перспективі постання модерного суспільства, якби географія пересування не була чітко окреслена дозволеними та забороненими територіями. Освоєння простору заходами репресивного виселення не розширяло межі можливої мобільності, а натомість консервувало традиційний селянський погляд на навколишній світ як на чужий і ворожий. Однак подолання страху перед простором для декотрих людей було рятівним механізмом уникання репресій.

Серед жінок, чиї чоловіки зазнали переслідувань, траплялися й такі, які після примусового «видалення» з квартир, не очікуючи на арешт чи інші дискримінаційні заходи, разом із дітьми буквально тікали з великих міст. Іншими словами -- удавалися до «самомінуса», аби у глухих закутках перечекати чергову хвилю терору, уберегти залишки сім'ї від повного знищення.

21 травня 1938 р. було розширено коло позасудових органів, які мали право ухвалювати рішення щодо заслання та примусового виселення членів сімей «зрадників Батьківщини» з великих промислових центрів УРСР на 5 років, як і перебування під гласним наглядом за місцем проживання. Відповідно до інструкції, оголошеної наказом НКВС СРСР того дня Трагедия советской деревни: Коллективизация и раскулачивание: Документы и материалы. - Т.5: 1937-1939. - Кн.2: 1938-1939. - Москва, 2066. - С.123-126., подібними повноваженнями наділялася не лише Особлива нарада, а й регіональні міліцейські (колишні паспортні) та оперативні позасудові «трійки», створені за наказом №00447.

Кількість мінусниць із числа членів сімей «зрадників Батьківщини» в УРСР, як і СРСР загалом, визначити неможливо. Частка покараних у такий спосіб не подавалася у звітах НКВС. Є лише уривчасті дані, що не дають змоги встановити масштаби. Приміром, з інформації, наведеної Київським обласним управлінням НКВС (за період від 1 червня 1937 до 8 січня 1938 рр.), можна зрозуміти, що за межі Києва було вислано 719 сімей у складі 1564 осіб ГДА СБУ. - Ф.16. - Оп.30. - Спр.105. - Арк.288.. Але достеменно з'ясувати, хто з них був відправлений у заслання, а хто -- «видалений» зі столиці радянської України із забороною оселятися в певних місцевостях, важко.

Аналіз справ мінусниць, покараних слідом за своїми чоловіками, переконує, що такі, порівняно м'які, вироки ухвалювалися здебільшого на другому етапі кампанії Великого терору. Уже восени 1938 р. вийшли директиви НКВС СРСР, якими операцію з репресування членів сімей «зрадників Батьківщини» спочатку було звужено за своїми масштабами Ідеться про наказ НКВС СРСР від 17 жовтня 1938 р., яким скасовувалася невідворотність репресування дружин слідом за чоловіками. Відтепер покарання залежало від часу спільного проживання дружини зі своїм чоловіком та рівня її «соціальної небезпечності»., а згодом і зовсім припинено. Це сталося у загальному контексті згортання репресій паралельно з констатацією величезних прорахун- ків і спотворень у роботі НКВС та прокуратури, зафіксованих у спільній постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. (якою, до речі, було ліквідовано всі сумнозвісні «трійки») Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сборник документов. - Т.1: Накануне. - Кн.1 (ноябрь 1938 г. - декабрь 1940 г.). - Москва, 1995. - С.3-8..

Проте припинення масштабних репресій відчутно не вплинуло на долю вже покараних, зокрема й мінусниць, примусово виселених рішеннями позасудових органів. Лише влітку 1939 р. в надрах НКВС раптом виявили підвищений інтерес до згаданих категорій. За офіційною версією цю увагу було «навіяно» численними зверненнями і скаргами репресованих за сімейною спорідненістю та їхніх родичів.

У наказі НКВС СРСР «Про адміністративне заслання та виселення», який з'явився 1 червня 1939 р., наголошувалося, що в компетенції Особливої наради, як і раніше, залишаються права, надані їй постановою ЦВК та РНК СРСР від 5 листопада 1934 р., зокрема вислання до 5 років і заборона проживання в певних місцевостях. З огляду на те, що багатьом «видаленим» із місць постійного мешкання не визначили часові рамки такого покарання, функціонери -- виконавці репресій -- «благородно» наголошували, що віднині строк «виселення обчислюються з дня арешту, про що спеціально фіксується в рішенні Особливої наради» ГДА СБУ. - Ф.9. - Спр.617. - Арк.266-277..

У цій самій директиві містилася вказівка наркомам внутрішніх справ союзних республік, регіональним і лінійним підрозділам НКВС узяти всіх висланих на спеціальний облік; видати їм паспорти, замість документів, що в них є; звільнити осіб, які відбули свої строки або були неправильно засуджені. На відміну від попередніх реґламентних настанов, нарешті подавалося чітке визначення поняття «адміністративне вислання»: «Міра покарання, коли особа, стосовно якої Особлива нарада виносить таку постанову, виселяється з постійного місця проживання під гласний нагляд органів НКВС із забороною проживання в певних місцевостях СРСР» Там само. - Арк.266-267.. Перелік останніх, стратифікований у двох списках (№1 і №2), було зафіксовано окремо, відповідно у §7--8 наказу. Прикордонну зону, усі столиці республік СРСР, зокрема Київ, Харків із 50-кілометровою зоною навколо них, а також Ростов- на-Дону, Сочі та групу курортів Мінеральних Вод включили до першого проскрипційного реєстру. До другого ввійшли згадані вище міста, а також Дніпропетровськ, Запоріжжя, Сталіно, Ворошиловград, Вінниця та деякі інші Там само. - Арк.271-272. У списку №2 опинилися також міста Тула, Ярославль, Калінін, Сталінград, Свердловськ, Маґнітогорськ, Челябінськ, Перм, Ґрозний, Смоленськ, Куйбишев, Петрозаводськ, Воронеж, Орел, Карачев, Красноярськ, Саратов, Казань, Іжевськ, Іваново.. Таким чином, коло заборонених місцевостей, порівняно з інструкцією від 17 серпня 1935 р., суттєво розширилося і включало 27 великих промислових центрів. Мінусникам, які отримували вужчі обмеження -- заборону оселятися в місцевостях за списком №1, у 10-й графі паспорта записували: «На підставі §7 інструкції, оголошеної наказом НКВС СРСР №0143 за 1939 р.». Решті громадян, котрі мали суворіші обмеження в пересуванні: «На підставі §8 інструкції...».

Лише за два з половиною місяці після появи згаданої директиви -- 16 серпня 1939 р. -- за підписами наркома внутрішніх справ і прокурора СРСР вийшов наказ «Про перегляд справ адміністративно висланих із центральних міст», розісланий для виконання всім наркомам та прокурорам союзних республік, а також відповідним профільним керівникам у регіони. Документ починався словами, які не лише визнавали «перегини», а й указували на тих, хто їх припустився: «У ході масових операцій із виселення соціально небезпечних елементів із Москви, Ленінграда та ін[ших] центральних міст колишнім ворожим керівництвом НКВС допущено низку викривлень: вислання, як правило, здійснювалося без диференційованого підходу, не визначалися строки такого покарання, низку осіб зараховано до соціально небезпечних елементів без достатніх підстав». Утім далі, не зраджуючи усталеній концепції «пролетарської пильності», наголошувалося, що під ці (м'які репресивні) заходи потрапили й «активні вороги», котрі заслуговують більш серйозного покарання. У постановляючій частині документа наказувалося скасувати інструкцію НКВС СРСР від 15 червня 1937 р. про виселення з центральних міст осіб, виключених із лав ВКП(б), та членів родин репресованих, а також циркуляр НКВС і припис прокуратури №80 від 13 квітня 1938 р. з цього ж приводу. Особливій нараді при НКВС СРСР, окрім перегляду справ безпідставно висланих, рекомендувалося, ухвалюючи рішення щодо обмеження прав чи запровадження інших дискримінаційних заходів, обов'язково враховувати ступінь «соціальної небезпечності» кожного окремого громадянина. Після здійснення аналітичної та слідчої роботи пропонувалося «неправильно висланих» членів родин репресованих звільнити, а до «соціально небезпечних» і надалі застосовувати відповідні режимні обмеження з чіткою фіксацією строку дії, причому «найбільш небезпечних» -- арештовувати Вронська Т. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці... - С.232--233.. Отже незважаючи на скасування згаданих вище відомчих нормативних актів, керуючись якими з великих міст СРСР, зокрема й УРСР, у протиправний спосіб вислали членів родин репресованих, органи внутрішніх справ і прокуратура здебільшого акцентували на «просіюванні», а не на встановленні справедливості в повному обсязі.