Державний центр Української Народної республіки в екзилі у 1920-1992 рр.: історіографія проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний інститут стратегічних досліджень

Державний центр УНР в екзилі у 1920-1992 рр.: історіографія проблеми

Василь Яблонський

кандидат історичних наук, доцент, радник при дирекції

Анотація

Мета статті полягає в аналізі історіографічної бази проблеми оцінки діяльності Державного центру УНР в екзилі в 1920-1992 рр. Методологічна основа - неупереджений типологічний аналіз праць з окресленої проблеми. Використано порівняльний, проблемно-хронологічний і метод ретроспективного аналізу. Це дозволило зіставити різні думки й оцінки діяльності та леґітимності Державного центру УНР в екзилі. Наукова новизна полягає в концептуальному огляді ключових розвідок вітчизняних і зарубіжних авторів, деякі з яких маловідомі для академічної спільноти. Поза академічним дискурсом також приділено увагу широкому колу дотичних праць - брошурам, мемуарам, статтям тощо. Висновки. Діяльності Державного центру УНР в еміґрації присвячено низку академічних праць, статей і мемуарів, що висвітлюють окремі аспекти проблематики й не містять її вичерпного аналізу впродовж усього періоду існування ек- зильного уряду. Комплексна характеристика студій, присвячених досліджуваній проблемі, дає підстави говорити про те, що досить суперечливі позиції дослідників щодо політичної і правової оцінки створення, юридичного становища та діяльності Державного центру УНР в екзилі в українській історіографії спричинені їх різними політичними та ідеологічними позиціями. Тож на сьогодні бракує всебічних розвідок, які подавали б цілісну картину діяльності еміґраційного уряду УНР. Подальшого висвітлення потребує й питання його юридичного статусу з погляду міжнародного права.

Ключові слова: державницька традиція, історіографія, політична організація, українська дипломатія, українська політична еміґрація, український визвольний рух, Державний центр УНР в екзилі.

історіографічний екзил український республіка

Vasyl Yablonskyi

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Docent,

Adviser to Directorate, National Institute for Strategic Studies (Kyiv, Ukraine)

State Center of Ukrainian People's Republic in Exile in 1920-1992:

Historiography of the Problem

Abstract

The purpose of the article is to analyze the historiographical basis of the problem of evaluating the activities of State Center of Ukrainian People's Republic in exile in 1920-1991. The methodological basis is a critical typological analysis of related works. During the study the author used the comparative, problem-chronological method and the method of the retrospective analysis. This allowed to compare different opinions and assessments about the activities and legitimacy of State Center of Ukrainian People's Republic in exile. The scientific novelty is a review of key explorations of domestic and foreign scientists. Apart from academic discourse, attention is also paid to a wide range of relevant works - brochures, memoirs, articles, some of which are little known to the scientific community and the general public. Conclusion. A number of academic works, memoirs and articles are devoted to the activities of State Center of Ukrainian People's Republic in exile. The complex description of scientific works devoted to the researched problem gives grounds to say that quite contradictory positions of researchers on political and legal assessment of creation, legal status and activity of State Center of Ukrainian People's Republic in exile in Ukrainian historiography are caused by their different political and ideological positions. Therefore, today there is no comprehensive academic intelligence that would reflect a holistic picture of the activities of Ukrainian People's Republic government in exile. The issue of the legal status of the emigrant government of Ukrainian People's Republic from the point of view of international law also needs further coverage.

Keywords: state tradition, historiography, political organization, Ukrainian diplomacy, Ukrainian political emigration, Ukrainian liberation movement, State Center of Ukrainian People's Republic in exile.

Після поразки Української революції 1917--1921 рр. вищі органи влади УНР продовжили роботу в еміґрації. Аналіз цієї діяльності висвітлюється у численних працях істориків, мемуарах сучасників і членів уряду, науково-публіцистичних виданнях. Дотепер наведена тема перебуває у фокусі уваги вітчизняних і зарубіжних дослідників, оскільки її актуальність зумовлена потребою конструювання нового національного ґранднаративу, в якому робота Державного центру УНР в екзилі постає вагомим етапом визвольних змагань, досвідом української дипломатії та державницьких прагнень (у цьому сенсі «історизація» ДЦ УНР є інтеґральною частиною сучасності). Диґіталізація науки відкриває додаткові можливості для аналізу історіографії проблематики, позаяк джерела й розвідки, раніше маловідомі або зовсім невідомі науковій спільноті, сьогодні розміщено у Всесвітній мережі.

Поза межами України роботу ДЦ УНР упродовж десятиліть аналізували представники діаспори, серед яких були й колишні урядовці. Вони опублікували низку статей, брошур, мемуарів, нарисів, де йшлося про діяльність ДЦ УНР в екзилі. Українська зарубіжна історіографія, попри публіцистичний стиль викладу, містить строкатий фактичний матеріал, подає різні (часом полярні) оцінки учасників або сучасників подій, у тому числі з посиланням на документи й листування.

Свої спогади про події 1920-х рр., зокрема, виклав прем'єр-міністр і міністр внутрішніх справ уряду УНР періоду Директорії І.Мазепа. Першим рокам діяльності ДЦ УНР в еміґрації присвячено третю частину праці Мазепа І. Україна в огні й бурі революції: 1917--1921. -- Ч.3: Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. - Прага, 1943.. Автор, серед іншого, докладно висвітлив обставини зменшення активності українського визвольного руху на початку 1920-х рр. і контраверсійні обставини військово-дипломатичних взаємин УНР і Польщі.

Наріжним каменем, на наш погляд, для вивчення діяльності еміґраційного уряду є дослідження одного з колишніх очільників УНР у вигнанні, активного громадського діяча, журналіста М.Лівицького Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. -- Мюнхен; Філядельфія, 1984. -- 72 с.. Автор висвітлив діяльність влади УНР в еміґрації у цілому, особливо не деталізуючи окремі її аспекти. Так, лише фраґментарно розкрито роботу дипломатичної служби, обділено увагою військову ділянку роботи, зв'язки з Україною. Це й не дивно, адже М.Лівицький покликався переважно на власні спогади та спостереження. Апелював він і до документальних свідчень, проте останні представлено недостатньо повно. Позиція автора зводиться до того, що, попри всі внутрішні суперечки й переїзди урядовців ДЦ УНР, він залишався провідним представницьким органом українських політичних сил, який мав на меті консолідувати розпорошені організації та угруповання. М.Лівицький, підсумовуючи об'єднавчу роль ДЦ УНР в українському визвольному русі, солідаризувався з твердженням А.Юриняка, автора статті «Партійність і державність», опублікованої в нью-йоркському часописі «Свобода» 30 грудня 1975 р.:

«Аж дивно, що ми, -- бувши, як кажуть, “не вчорашні”, а маючи чималенький досвід з доби наших визвольних змагань і пізніше, -- не вміємо чи не хочемо використати той незаперечний факт, що тут, в еміґрації, маємо законних представників нашого останнього уряду в Рідній Землі, який не зрікся своїх прероґатив і не був їх позбавлений своїм народом, а був змушений залишити Батьківщину під навалою ворога-окупанта. Кожна політично думаюча людина в іншому народі обов'язково вхопилася б за цей атут у боротьбі за суверенність. А в нас він недооцінений і марнується. Веду мову про Державний центр УНР; це власне він має те, чого не мають інші претенденти на владу, а саме: спадкоємність, тяглість державности, ненакине- ної окупантом, а як вияв суверенної волі народу на Рідній Землі» Див.: Там само. -- С.70--71..

Полемізуючи з сучасниками, прибічниками національно-демократичних переконань, украй критичну позицію стосовно статусу й перспектив ДЦ УНР із притаманним йому риґоризмом висловив М.Шаповал Шаповал М. Занепад УНР. -- Прага, 1928. -- 44 с.. На його думку, факт існування «петлюрівського» еміґраційного уряду не є доказом суб'єктності Української держави або тяглості її інститутів, а лише формою політичної організації державницького спрямування. Його зовнішньополітична вага, на думку автора, декларативна, обмежена та суттєво не впливає на стан справ в УСРР Там само. -- С.26, 39--40.. Своїм опонентам автор закидав нерозуміння реальної ситуації, яка, на його думку, полягала у цілковитій поразці українського визвольного руху, відсутності серйозних ресурсів щодо його представництва в еміґрації.

Для дослідження вказаної теми важлива праця дипломата, міністра закордонних справ УНР в екзилі О.Шульгина Шульгин О. Без території: Ідеологія та чин уряду УНР на чужині. -- Париж, 1934. -- 252 с.. Це нарис ідеології УНР, що містить загальний огляд діяльності її уряду в еміґрації. Наведено чимало різноманітних документальних джерел, наголошено на окремих аспектах зовнішніх зносин і контактів в еміґрації, висвітлено співпрацю з міжнародними організаціями. Особливої уваги заслуговують матеріали, які стосуються Голодомору 1932--1933 рр. і тогочасних польсько-українських взаємин Там само. - С.206-215..

Суттєвим внеском у вивчення діяльності еміґраційного уряду УНР став збірник за редакцією Л.Винара та Н.Пазуняк Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали / Гол. ред. Л.Винар; заст. гол. ред. Н.Пазуняк. -- Філядельфія; К.; Вашинґтон, 1993. -- 494 с.. Ця публікація 1993 р. містить найважливіші документи ДЦ УНР та нариси про його очільників, супроводжується змістовними коментарями укладачів. Це -- перше комплексне видання джерел з історії діяльності інституції впродовж понад 70 років. Ширша документальна основа дозволила висвітлити більшу кількість різних аспектів проблеми.

Фраґментарно інформація про роботу еміґраційного уряду УНР в культурно- освітній сфері впродовж 1921--1938 рр. відображена в монографії С.Наріжного Наріжний С. Українська еміґрація: культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. -- Ч.1. -- Прага, 1942.. Дослідження побудоване на унікальних матеріалах Музею визвольної боротьби, який був вивезений у 1945--1946 рр. до СРСР, і дотепер його матеріали не віднайдено. Тож ця праця водночас і аналітичне авторське дослідження, і антологія джерельних матеріалів.

Значну кількість публікацій в українській закордонній історіографії присвячено окремим громадсько-політичним діячам. Зокрема Д.Дорошенко написав про О.Лотоцького (міністра внутрішніх справ УНР в екзилі у 1927--1930 рр.). Чимало праць -- як компліментарних, так і критичних -- присвячено головному отаманові УНР С.Петлюрі Дорошенко Н. Уривки споминів // Український літопис. -- Ч.1. -- Ауґсбурґ, 1953. -- С.145; Іванис В. Симон Петлюра -- Президент України. -- Торонто, 1952. -- 258 с. Корбут С. Симон Петлюра. -- Л.; Краків, 1941. -- 52 с. Лотоцький О. Симон Петлюра. -- Париж, 1936. -- 118 с.; Полтава Л. Симон Петлюра: Альбом-біографія. -- Париж, 1949. -- 16 с.. Деякі з них, хоч й апологетичні, становлять справжню бібліографічну рідкість Див., напр.: Симон Петлюра. -- Гайденав, 1946. -- 24 с.; Симон Петлюра: Символ нашої державности. -- Буенос-Айрес, 1959. -- 32 с..

Не можна обійти увагою публікацію М.Добрянського, яка містить аналіз стану справ у ДЦ УНР, проблем і перспектив його діяльності, а також майбутнього українського визвольного руху у цілому Добрянський М. До питання кризи в Державному Центрі УНР. Інститут і асоціяція. -- [Б. м.], 1955. -- 64 с.. Автор обстоював думку, що попри ідеологічні розбіжності репрезентантів еміґраційного передпарламенту, він залишається представницьким органом УНР і провадить боротьбу за майбутню суверенну Україну Там само. -- С.14--16..

Важливі питання досліджуваної теми знайшли відображення на шпальтах наукових і публіцистичних часописів: «Тризуб», «Українська громада», «Українська трибуна», «Нова Україна», «Вісті комбатанта», «Свобода» Див. оцифровану бібліотеку спадщини української еміґрації: [Електронний ресурс]: http://diasporiana.org'.ua/. Див. також: Яблонський В.М. Консолідація українських еміграційних політичних сил і гетьманський рух (середина 1940 -- початок 1950 рр.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. -- Т.25. -- Кам'янець-Подільський, 2015. -- С.362--370.. Тут публікувалися перші історіографічні дослідження. У 1960-1970-х рр. значну роботу провела редакція журналу «Український історик», де було опубліковано праці діячів УНР, оприлюднювалися огляди джерел і статті діаспорних дослідників Оцифровані повнотекстові випуски журналу за 1965--1991 рр. див.: [Електронний ресурс]: https://web. archive.org/web/20161030105352/http://www.ex.ua/75025836.

Частково проблематику, що нас цікавить, висвітлено в публікаціях представників ДЦ УНР в екзилі -- А.Яковлева, О.Шульгина, М.Паньківського, М.Лівицького, Я.Рудницького та ін. Яковлів А. Основи Конституції УНР. -- Нью-Йорк, 1964. -- 63 с.; Паньківський К. Від комітету до Державного центру. -- Нью-Йорк; Торонто, 1968. -- 282 с. Так, відомий урядовець А.Яковлів, полемізуючи з вельми критично та скептично налаштованим М.Шаповалом, зауважував, що

«державний центр і уряд УНР посідають всі законні права і леґальний титул влади УНР. Ці права і титул уряд УНР не узурпував [...], а дістав від Української конституанти, від Трудового конґресу. Уряд УНР тримає леґальний титул влади не тому, щоб з ним були пов'язані якійсь персональні вигоди для його членів, [...] і не з жадоби до влади, а тому, що права верховної влади були “покладені” на Директорію волею Трудового конґресу» Яковлів А. До питання про легальність уряду УНР // Тризуб. -- 1928. -- №43. -- С.15..

Книга спогадів голови уряду УНР в екзилі (1945--1948 рр.) К.Паньківського- мол. висвітлює перебіг подій, пов'язаних із діяльністю ДЦ УНР у 1944--1949 рр. Ця публікація мала неабиякий резонанс у середовищі української еміґрації, викликавши як схвальні відгуки, так і жорстку критику. Побіч зі власними думками і споминами про долю українських вигнанців у Німеччині, Польщі, США, автор подав листи, декларації, комунікати й доповіді з 1944--1945 рр. («їх завдання -- передати думки і настрої тих часів, незакрашені мудрістю пізніших днів») Паньківський К. Від комітету до Державного центру. -- С.6..

Міркування президента УНР (1967--1989 рр.) М.Лівицького щодо бачення ним перспектив діяльності ДЦ УНР подано в його працях «Вимушена відповідь» Лівицький М. Вимушена відповідь. -- Neu-Ulm, Donau, 1960. -- 32 с.; Його ж. Перспективи української визвольної політики. Українська Народна Республіка -- дороговказ на майбутнє. -- Нью-Йорк, 1965. -- 48 с.. Автор аналізував історичний досвід українського визвольного руху, його поразки й перспективи, подавав своє бачення майбутнього Української держави, у тому числі посилаючись на тривалу працю свого батька, А.Лівицького, епістолярна спадщина якого нещодавно стала доступною широкому загалу Лівицький А. Листування (1919--1953 рр.) / Упор., вступ. ст., заг. ред. Я.Файзуліна. -- К., 2019. -- 688 с..

Зарубіжні публікації становили своєрідну, але реальну історіографічну основу, що на неї вже могли спертися дослідники в незалежній Україні. Серед сучасних фахівців різні аспекти діяльності ДЦ УНР в екзилі студіювали С.Литвин, Ю.Недужко, Д.Будков, Т.Шинкаренко, В.Сідак, О.Дудко, В.Швидкий, Г.Михайленко, О.Малюта, В.Ульяновський, В.Гаврик, О.Швед, В.Парандій та ін. Див., напр.: Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20-40-і рр. ХХ ст.: боротьба за національну державність як форму організації повсякденного життя української еміграції // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. -- Вип.12. -- К., 2007. -- С.287--308; Недужко Ю. Боротьба української діаспори за демократію та державну незалежність України (кінець 70-х -- початок 90-х рр. ХХ ст.) // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. -- Вип.11. -- Острог, 2008. -- С.90--112; Його ж. Українська діаспора в процесі відновлення державної незалежності України (середина 40-х -- початок 90-х рр. ХХ ст.). -- Луцьк, 2009. -- 620 с.; Парандій В. Передумови формування державної інституції ДЦ УНР в екзилі // Порівняльно-аналітичне право. -- 2017. -- №3. -- С.44--47; Сідак В. Військова спецслужба Державного Центру УНР в екзилі та її керівники (1926--1938 рр.) [Електронний ресурс]: http://warhistory.ukrlife.org'/1_02_8. htm; Яблонський В.М. Особливості сприйняття УНР в Україні після проголошення незалежності // Вісник Маріупольського державного університету: Серія «Історія. Політологія». -- Вип.20. -- Маріуполь, 2017. -- С.163-171. Попри різницю в поглядах й оцінках, усі сходяться на тому, що ДЦ УНР постав за несприятливих міжнародних обставин міжвоєнної доби, коли його суб'єктність у світовій дипломатії залежала від ситуативних інтересів і мотивації союзників (у першу чергу Польщі, Франції, США), зацікавлених (або не зацікавлених) у відновленні суверенної України. Дослідники відзначають вагомий внесок української діаспори країн Заходу у здобуття державної незалежності України. Зусилля закордонних українців було спрямовано на проведення масштабних міжнародних інформаційних кампаній щодо захисту прав і свобод людини, висвітлення правдивої історії України, дискредитацію радянської влади.

Окремо варто зупинитися на ґрунтовній праці В.Трощинського Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. -- К., 1994. - 260 с.. На основі широкого масиву джерел тут здійснено аналіз української еміґрації міжвоєнного періоду. Окремий розділ присвячено ДЦ УНР, в якому досліджується становлення та еволюція еміґраційного уряду. Автор у полеміці з Я.Рудницьким, слідом за В.Маркусем Маркусь В. Екзильний уряд Української Народньої Республіки в міжвоєнний період (1921-1939): Міжнародно-правна та порівняльна аналіза // Сучасність. -- 1986. -- Ч.12. -- С.70-84., доходить висновку що

«його міжнародно-правне існування як екзильного уряду тривало лише короткий час безпосередньо після залишення України, коли він перебував у Тарнові. Згодом він став з погляду міжнародного права політичним центром, що символізував [...] ідеали незалежності тієї держави, що існувала в 1917--1921 рр., але урядом в екзилі (в технічному сенсі слова!) він перестав бути вже в 1922--1923 рр.» Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція... -- С.98..

До базових праць української історіографії, в яких глибоко висвітлено різні аспекти діяльності ДЦ УНР, слід віднести розвідки В.Піскун, В.Трощинського, Д.Вєдєнєєва і Д.Будкова, І.Срібняка Див., напр.: Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті рр. ХХ ст.). -- К., 2006. -- 672 с.; Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція...; Вєдєнєєв Д., Будков Д. Юність української дипломатії: Становлення зовнішньополітичної служби Української держави: 1917--1923 рр. -- К.: К.І.С., 2006. -- 370 с.; Срібняк І. Військова діяльність уряду УНР в екзилі (1921--1923 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. -- К., 1995. -- 216 с. Український історичний журнал. - 2020. - №4.

Монографія В.Піскун присвячена дослідженню феномену української політичної еміґрації. Обмежившись періодом 1920-х рр., авторка всебічно висвітлила проблеми соціальної адаптації, політичної поведінки, мотивації еміґрантів. Вона проаналізувала їх громадянську позицію, національну свідомість, політичний вибір. Значну увагу приділено описові диверсійних акцій більшовиків в еміґрантсько- му середовищі, спрямованих на його дискредитацію, тиск і підкуп чільних діячів.

Праця Д.Вєдєнєєва і Д.Будкова, базована на широкому колі архівних документів та літератури, уперше комплексно висвітлює процес організаційно-правового й функціонального становлення дипломатично-консульської служби різних історичних форм української державності 1917--1923 рр.: національно-республіканської періодів Української Центральної Ради і Директорії, гетьманської, радянської (УСРР), ДЦ УНР в екзилі. У розвідці розглядаються міжнародні умови формування дипломатичних відомств, їх службові завдання, процес творення центрального апарату, дипломатичних і консульських представництв, питання управління ними, підбір та розстановка кадрів. Окремо аналізується проблема стосунків між дипломатією УСРР і радянськими органами держбезпеки.

Упадає в око й така особливість сучасної української історіографії: основна увага дослідників прикута переважно до міжвоєнної доби, тоді як повоєнна діяльність уряду, зокрема УНРади, залишилася на марґінесі. Ми виходимо з тієї думки, що Державний центр -- еміґраційний уряд УНР -- і таким залишався впродовж усього періоду свого існування. За різних періодів він із більшою чи меншою успішністю провадив свою діяльність. Арґументом проти такої позиції є відсутність міжнародного визнання. Українські уряди (1917--1921 рр.), попри підтримку в Україні, не завжди мали визнання провідних акторів світової зовнішньої політики. Понад те, 1919 р. на Заході владу Директорії УНР уважала мало не більшовицькою, але це не завадило країнам Антанти згодом визнати СРСР та УСРР, іґнорую- чи уряд УНР.

Такий арґумент був би важливий для екзильного уряду як усталеного політичного інституту, який за певних причин змушений полишити свою територію й вести боротьбу за повернення. Зовнішнє визнання, за всієї його важливості, не було визначальним (критичним) для українського еміґраційного уряду, який у вигнанні змушений був доводити не тільки право свого народу на власну державність, але й часто-густо просто нагадувати про наявність такого народу. Зрозуміло, що аналогія не є доказом, однак нікому не спадає на думку відмовляти в леґітимності уряду СРСР лише з тієї причини, що тривалий час його не визнавали провідні країни світу.

Наступний арґумент -- стан війни з новим режимом на власній території. Зрозуміло, що наявні ресурси не дозволяли еміґраційному уряду вести боротьбу на рівних. Утім протистояння (в тому числі юридичне й навіть семантичне -- за образи, символи, смисли) між УНР, з одного боку, і УСРР/УРСР та СРСР -- з іншого, не припинялося аж до колапсу Радянського Союзу в 1991 р. Воно набувало різноманітних форм: військове (розвідувальне, терористичне), інформаційне, ідеологічне, наукове, культурне тощо, але ніколи не втрачало актуальності й політичної напруги.

Крім того, ми не повинні забувати, що дискусія 1980-х рр. між В.Маркусем та Я.Рудницьким про те, чи був ДЦ УНР «справжнім» екзильним урядом, стала ні чим іншим, як продовженням суперечки, започаткованої в першій половині 1920-х рр. противниками Директорії та С.Петлюри Погляди Я.Рудницького див.: Рудницький Я. ДЦ УНР в екзилі між 1941 і 1991/2 рр. -- Оттава, 1995. -- 96 с.; Його ж. В 65-річчя екзилю уряду УНР (1920-1985). - Оттава, 1985. - 24 с.. Ціна питання залишалася тією ж -- право на лідерство в українському визвольному русі. З'являлися нові його учасники, але привілей називатися урядом залишався в ДЦ УНР. Тому, на нашу думку, сучасні дослідники мали б із більшою обережністю переносити проблеми такого протистояння на сучасне історіографічне поле. Дискусії республіканців і монархістів, націоналістів та демократів, і право уряду -- це проблеми однопорядкові в розумінні внутрішньої боротьби за лідерство. Теза частини української еміґра- ції, що її обстоювали опоненти С.Петлюри після його загибелі, про перетворення ДЦ УНР на громадську організацію, на наш погляд, контраверсійна й недостатньо обґрунтована.

Окремо розглянемо монографію Д.Яневського ЯневськийД. Політичні системи України 1917-1920 рр.: спроби творення і причини поразки. -- К., 2003. -- 767 с.. Оминаючи дискусійні твердження автора щодо окресленого ним періоду, зупинимося лише на деяких питаннях, які безпосередньо стосуються нашої проблематики. Дещо поверхово підходить дослідник до проблеми леґітимності політичних режимів на території України в 1917--1920 рр. Уважаючи їх нелеґітимними (за винятком ЗУНР), він виходить за межі існуючої наукової дискусії, створюючи собі досить комфортні та стерильні умови, за яких йому немає конкурентів Там само. - С.440.. І якщо у частині тверджень щодо радянських режимів в Україні з автором можна погодитися -- це була влада, привнесена ззовні у мілітарний спосіб, то подібна оцінка двох УНР та Української Держави є великим перебільшенням. Говорячи про леґітимність режимів, автор послуговується критеріями, які були б слушними за сталого державного розвитку, а не за умов світової і громадянської воєн, революційних подій та відсутності традицій демократії й парламентаризму. Очевидно, що через незавершеність (за Д.Яневським) тієї чи іншої політичної системи говорити про ступінь її леґітимності не зовсім коректно.

Часто приймаючи позицію одних сучасників тих подій, Д.Яневський так само послідовно не сприймає позицію інших. У праці наскрізно проходить прихована або й відверта дискусія з поглядами С.Петлюри. З огляду на формат цих міркувань, наведемо лише один приклад. Так, полемізуючи з головою Директорії щодо незавершеності боротьби за незалежність України 1920 р., автор імперативно стверджує: «Історичний факт залишився історичним фактом: Українська Народна Республіка припинила своє існування» Там само. - С.375.. Дискутувати з таким безапеляційним висновком тут, очевидно, немає потреби, оскільки подальша історія ДЦ УНР якраз і є предметом розгляду цієї статті. Але якщо послуговуватися не тільки законами формальної логіки, але й історичними фактами, то варто зазначити, що УНР юридично припинила своє існування 24 серпня 1992 р. з передачею Державним центром своїх повноважень чинним президентові та урядові вже незалежної України.

Юридичні нюанси утворення ДЦ УНР в еміґрації розглядає І.Панова Панова І. Утворення Державного центру УНР в екзилі: політико-правовий аспект // Часопис Київського університету права. -- 2009. -- №3. -- С.78-85.. Дослідниця наголошує на суперечливості оцінок в українській історіографії щодо політичної і правової ваги постання ДЦ УНР як інституту влади. Задля деталізації питання утворення українського уряду в еміґрації вона зосереджується на юридичному аналізі тогочасних подій і нормативних документів. На думку історикині, ДЦ УНР діяв леґально як громадська організація, створював свої органи та структурні підрозділи в різних країнах, брав активну участь у різних міжнародних і громадських організаціях, вів пропаґандистську й видавничу діяльність. Водночас, як зауважив В.Трембіцький, уряд УНР в еміґрації продовжував дієву нормотворчість. Утім нормативні акти ДЦ, через його статус громадської організації, не мали юридичної сили та відігравали роль документів програмного й організаційно-установчого характеру Трембіцький В. Правні підстави екзильного уряду України (1920-1985) // Око світу. -- 1986. -- №2. -- С.35..

У цьому ж тематичному річищі висвітлюється проблематика у статті І.Музики, присвяченій вивченню документальної спадщини ДЦ УНР в еміґрації як пам'ятки правової думки Музика І. Документальна спадщина ДЦ УНР в екзилі як пам'ятка правової думки // Правова держава. -- Вип.29. -- К., 2018. -- С.505--514.. Авторка розглянула основні напрями політико-правової думки громадських діячів і політичних угруповань, які брали активну участь у діяльності ДЦ УНР в екзилі. Вона проаналізувала постанови, декларації, меморандуми, ноти, резолюції, звернення, програмні документи політичних партій та інші джерела, що дають уявлення про особливості й еволюцію політико-правової думки керівництва, осередків.

«Конституцію», що нею керувався ДЦ УНР у 1948-1992 рр., проаналізував автор цих рядків Яблонський В. «Конституція» Державного центру УНР в екзилі у 1948--1992 рр. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917--1921 рр. -- Вип.10. -- К., 2014. -- С.330--348; Його ж. Історичні передумови виникнення та діяльності екзильного уряду УНР // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. -- Т.23: На пошану професора С.А.Копилова. -- Кам'янець- Подільський, 2013. -- С.380--387.. Було розглянуто обставини ухвалення і зміст «Тимчасового закону про реорганізацію Державного центру УНР в екзилі», підписаного президентом УНР А.Лівицьким 10 червня 1948 р. На нашу думку, з одного боку, він створював умови для практичної діяльності всіх інститутів і структур ДЦ УНР, з іншого -- забезпечував важливий символічний зв'язок із конституційними законами періоду Української революції, що означувало безперервність боротьби українців за відновлення незалежності своєї держави Там само. - С.347-348..

Роботу керівних органів ДЦ УНР (у статті їх названо «політично-громадськими органами УНР») упродовж усього періоду існування еміґраційного Державного центру побіжно проаналізовано у статті О.Вовк і Ж.Дзейко Вовк О., ДзейкоЖ. Політично-громадські органи Української Народної Республіки в 1920-1992 рр. (історико- правовий аспект) // Часопис Київського університету права. - 2002. - №4. - С.65-72.. Крізь призму «Тимчасового закону про реорганізацію Державного центру УНР в екзилі» автори оцінюють «способи організації органів УНР» як президентсько-парламентську республіку, розглядають основні положення закону, цілком доречно акцентують увагу на визначенні ним «компетенції складових частин Державного центру УНР». Однак стаття не містить визначення поняття «політично-громадські органи УНР в екзилі», яке винесене у заголовок. Також автори не врахували суттєвих трансформацій, що їх зазнав документ від моменту ухвалення. Опрацьовуючи текст закону в редакції 1989 р., дослідники кваліфікують його як текст, ухвалений 1948 р., не аналізуючи зміни, які вносилися до нього на сесіях УНР із другої по десяту.

Соціально-політичний аспект діяльності ДЦ УНР у своєму дисертаційному дослідженні розглянула В.Парандій Парандій В. Діяльність Державного центру Української Народної Республіки в екзилі: соціально- політичний аспект (1920-1944 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - Кам'янець-Подільський, 2012. - 19 с.. Дослідниця також проаналізувала роботу військової спецслужби ДЦ УНР в еміґрації впродовж 1926--1936 рр., зокрема на тлі протистояння радянським органам держбезпеки Парандій В. Діяльність військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі (1926-1936 рр.) // Юридич-ний науковий електронний журнал. - 2015. - №6. - С.27-31 [Електронний ресурс]: http://Lsej.org'.ua/6_2015/7.pdf. Авторка слушно зазначила: «Праця української еміґрації, а серед неї й уенерівської, не була марною, її активні діячі чесно і наполегливо боролись за незалежну Україну. Проте на тому історичному етапі перемогти не змогли. Але вони наблизили цю перемогу» Там само. - С.30..

Розлога документальна база аналізованої проблематики міститься в тематичному збірнику -- своєрідній антології джерельної бази з досліджуваної теми Український парламентаризм на еміграції: Державний центр УНР: Документи і матеріали, 1920-1992 / Упор. В.Яблонський. - К., 2012. - 840 с. Див. також: Яблонський В.М. Українська політична еміграція УНР й традиції парламентаризму у ХХ ст. // Вісник Кам'янець-Подільського Національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. - Вип.6: На пошану професора А.Г.Філінюка. - Кам'янець-Подільський, 2013. - С.600-610.. Тут оприлюднено документи українських еміґраційних представницьких органів--Ради Республіки (1921 р.) та Української Національної Ради (1948-1992 рр.). Переважну більшість матеріалів в Україні опубліковано вперше. Наведена у виданні колекція унікальних історичних документів, які охоплюють 72 роки діяльності ДЦ УНР в екзилі, унаочнює його спадщину, засвідчуючи неперервність демократичних традицій українського парламентаризму й державності впродовж ХХ ст. Збірник містить звіти, промови керманичів, резолюції, декларації, котрі розкривають головні напрями багатовимірної діяльності УНРади як структури ДЦ УНР.

Діяльність ДЦ УНР в еміґрації впродовж Другої світової війни, спрямовану на відновлення незалежності України, висвітлено у статтях В.Яблонського та В.Парандій Яблонський В. Державний центр УНР в роки Другої світової війни // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. - Т.24. - С.327-337; Його ж. Ісак Мазепа в «огні й бурі революції» та еміграції // Вісник Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Історичні науки. -- Вип.3: До 20-річчя кафедри історії України. -- Кам'янець-Подільський, 2010. -- С.353--362; Його ж. Листи з провідних кругів УНР // Історичний збірник Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Богдана Хмельницького. -- Вип.2. -- Мелітополь, 2014. -- С.152--161; Його ж. Тоталітаризм чи демократія: боротьба ідей в українському еміграційному середовищі (20--30 рр. ХХ ст.) // Українознавчий альманах. -- Вип.13. -- К.; Мелітополь, 2013. -- С.185--191; Парандій В. Діяльність Державного центру УНР в роки Другої світової війни // Педагогічний вісник. -- 2015. -- №1(39). -- С.13--17.. Зроблено акцент на політичних процесах у середовищі «петлюрівської» частини української еміґрації, окреслено зовнішньополітичні пріоритети еміґра- ційного уряду УНР. Автори визначили ключові проблеми організаційно-політичної діяльності ДЦ УНР на території країн перебування, окупованих третьою стороною -- роз'єднаність і наявність двох керівних осередків у Франції та Польщі. У статтях привернуто увагу до спроб еміґраційного уряду щодо відновлення своєї присутності на території України та чинників провалу такої політики.

Окремо доречно згадати розвідки польських істориків 2000-х рр. Насамперед доробок З.Карпуся й Е.Вішки Karpus Z. Russian and Ukrainian prisoners of war and internees kept in Poland in 1918--1924. -- Torun, 2001. -- 190 s.; Wiszka E. Emigracja ukrainska w Polsce 1920-1939. - Torun, 2004. - 752 s.. З означеної тематики також з'явилася монографія Я.Бруського Bruski J. Petlurowcy: Centrum panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919-1924). -- Krakow, 2000. - 600 s.. Діяльність ДЦ УНР у Польщі у своїй статті декілька років тому висвітлив Я.Пісулінський Pisulinski J. Centrum panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie w polskiej polityce zagranicznej po 1926 r. // Історичний архів. - Вип.5. - Миколаїв, 2010. - С.120-124.. Він же опублікував розлоге дослідження «українського питання» в польській зовнішній політиці міжвоєнного періоду, беручи до уваги історичний досвід УНР, ЗУНР та УСРР Pisulinski J. Nie tylko Petlura: Kwestia ukrainska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918-1923. - Torun, 2013. - 480 s.. Польські автори ґрунтовно розглядають лише міжвоєнний період діяльності ДЦ УНР, який пов'язаний із перебуванням еміґрантського уряду на території їхньої Батьківщині в контексті його співпраці з Ю.Пілсудським.

Отже аналіз найважливіших публікацій про діяльність ДЦ УНР дозволяє не лише констатувати розширення відповідних знань, а й виявити кілька проблем. За певними винятками предметом дослідження у проаналізованих працях ставали окремі аспекти діяльності української еміґрації, її дипломатії, ідеології, організаційної структури, лідерів. Боротьба ідеологій між українськими політичними силами часто досліджувалася в дискурсі «соціалізм -- монархізм -- націоналізм». Подібний підхід акумулював у понятті «соціалізм» всі політичні партії та групи, які не могли належати ані до монархізму, ані до націоналізму за визначенням. Очевидно, що слід насамперед визначити чіткіше, яке місце повинно бути приділене кожному зі згаданих факторів у загальній картині, яка реальна вага кожного з них і як ці фактори співвідносяться один з одним. Поза сумнівом, діяльність ДЦ УНР потребує подальших серйозних досліджень.

References

Bruski, J. (2005). Petlurowcy: Centrum Panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie (1919-1924). Krakiv. [in Polish].

Dobrianskyi, M. (1955). Do pytannia kryzy v Derzhavnomu Tsentri UNR; Instytut i asotsiiatsiia. B. m. [in Ukrainian].

Doroshenko, N. (1953). Uryvky spomyniv. Ukrainskyi litopys, 1, 145. Augsburg. [in Ukrainian].

Ivanys, V. (1952). Symon Petliura - prezydent Ukrainy. Toronto. [in Ukrainian].

Karpus, Z. (2001). Russian and Ukrainian prisoners of war and internees kept in Poland in 1918-1924. Torun.

Korbut, S. (1941). Symon Petliura. Lviv, Krakiv. [in Ukrainian].

Livytskyi, A. (2019). Lystuvannia (1919-1953 roku). Kyiv. [in Ukrainian].

Livytskyi, M. (1984). DTs UNR v ekzyli mizh 1920 i 1940 rokamy. Miunkhen, Filadelfiia. [in Ukrainian].

Livytskyi, M. (1965). Perspektyvy ukrainskoi vyzvolnoi polityky. Ukrainska Narodna Respublika - dorohovkaz na majbutnie. Niu-York. [in Ukrainian].

Livytskyi, M. (1960). Vymushena vidpovid. Niu-Ulm. [in Ukrainian].

Maliuta, O. (2007). Orhany vlady ZUNR ta UNR v ekzyli u 20-40-i rr. ХХ st.: borotba za natsionalnu derzhavnist yak formu orhanizatsii povsiakdennoho zhyttia ukrainskoi emihratsii. Ukraina ХХ st.: kultura, ideolohiia, polityka, 4, 287-308. Kyiv. [in Ukrainian].

Muzyka, I. (2018). Dokumentalna spadshchyna DTs UNR v ekzyli yak pamiatka pravovoi dumky. Pravova derzhava, 29, 505-514. [in Ukrainian].

Neduzhko, Yu. (2008). Borotba ukrainskoi diaspory za demokratiiu ta derzhavnu nezalezhnist Ukrainy (kinets 70-kh - pochatok 90-kh rr. XX st.). Naukovizapysky Natsionalnoho universytetu „Ostrozka akademiia": Istorychni nauky, 11. 90-112. [in Ukrainian].

Neduzhko, Yu. (2009). Ukrainska diaspora v protsesi vidnovlennia derzhavnoi nezalezhnosti Ukrainy (seredyna 40-kh - po- chatok 90-kh rr. ХХ st.). Lutsk. [in Ukrainian].

Pankivskyi, K. (1968). Vid komitetu do Derzhavnoho tsentru. Niu-Jork, Toronto. [in Ukrainian].

Panova, I. (2009). Utvorennia Derzhavnoho tsentru UNR v ekzyli: polityko-pravovyi aspekt. Chasopys Kyivskoho universytetu prava, 3, 78-85. [in Ukrainian].

Parandii, V. (2015). Diialnist viiskovoi spetssluzhby Derzhavnoho Tsentru UNR v ekzyli (1926-1936 rr.). Yurydychnyi nauk- ovyielektronnyizhurnal, 6, 27-31. Retrieved from: http://lsej.org.ua/6_2015Z7.pdf [in Ukrainian].

Parandii, V. (2017). Peredumovy formuvannia derzhavnoi instytutsii DTs UNR v ekzyli. Porivnialno-analitychne pravo, 3, 44-47. [in Ukrainian].

Pisulinski, J. (2010). Centrum panstwowe Ukrainskiej Republiki Ludowej na wychodzstwie w polskiej polityce zagran- icznej po 1926 r. Istorychnyi arkhiv, 5, 120-124. [in Polish].

Pisulinski, J. (2013). Nie tylko Petlura: Kwestia ukrainska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918-1923. Torun. [in Polish].

Piskun, V. (2006). Politychnyi vybir ukrainskoi emihratsii (20-ti rr. ХХst.). Kyiv. [in Ukrainian].

Sidak, V. Viiskova spetssluzhba Derzhavnoho tsentru UNR v ekzyli ta yii kerivnyky (1926-1938 rr.). Retrieved from: http://warhistory.ukrlife.org/1_02_8.htm [in Ukrainian].

Sribniak, I. (1995). Viiskova diialnist uriadu UNR v ekzyli (1921-1923 rr.). Extended abstract of candidate's thesis. Kyiv. [in Ukrainian].

Trembitskyi, V. (1986). Pravni pidstavy Ekzylnoho uriadu Ukrainy (1920-1985). Oko svitu, 2, 35. [in Ukrainian].

Troshchynskyi, V. (1994). Mizhvoienna ukrainska emihratsiia v Yevropiyak istorychne i sotsialno-politychne yavyshche. Kyiv. [in Ukrainian].

Vovk, O. & Dzeiko, Zh. (2002). Politychno-hromadski orhany Ukrainskoi Narodnoi Respubliky v 1920-1992 rr. (isto- ryko-pravovyi aspekt). Chasopys Kyivskoho universytetu prava, 4, 65-72. [in Ukrainian].

Viedienieiev, D. & Budkov, D. (2012). Yunist ukrainskoi dyplomatii: Stanovlennia zovnishnopolitychnoi sluzhby Ukrainskoi derzhavy: 1917-1923 rr. Kyiv. [in Ukrainian].

Wiszka, E. (2004). Emigracja ukrainska w Polsce 1920-1939. Torun. [in Polish].

Yablonskyi, V. (2014). Derzhavnyi tsentr UNR v roky Druhoi svitovoi viiny. Naukovipratsi Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: Istorychni nauky, 24, 327-337. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2010). Isak Mazepa v „ohni i buri revoliutsii" ta emihratsii. Visnyk Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: Istorychni nauky, 3, 353-362. Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2013). Istorychni peredumovy vynyknennia ta diialnosti ekzylnoho uriadu UNR. Naukovi pratsi Kamianets- Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: Istorychni nauky, 23, 380-387. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2015). Konsolidatsiia ukrainskykh emihratsiinykh politychnykh syl i hetmanskyi rukh (seredyna 1940 - pochatok 1950 rr.). Naukovi pratsi Kamianets-Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: Istorychni nauky, 25, 362-370. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2014). ..Konstytutsiia" Derzhavnoho tsentru UNR v ekzyli u 1948-1992 rr. Problemy vyvchennia istorii Ukrainskoirevoliutsii 1917-1921 rr, 10, 330-348. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2011). Lyst D.Skoropadskoho do Dm.Andriievskoho. Visnyk Kyivskoho natsionalnoho linhvistychnoho universytetu: Seriia "Istoriia, ekonomika, filosofiia", 16, 81-86. Kyiv. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2014). Lysty z providnykh kruhiv UNR. Istorychnyi zbirnyk Melitopolskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu im. Bohdana Khmelnytskoho, 2, 152-161. Melitopol. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2017). Osoblyvosti spryiniattia UNR v Ukraini pislia proholoshennia nezalezhnosti. Retrieved from: http:// nbuv.gov.ua/UJRN/Vmdu_ip_2017_20_21 [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2013). Totalitaryzm chy demokratiia: borotba idei v ukrainskomu emihratsiinomu seredovyshchi (2030 rr. ХХ st.). Ukrainoznavchyi almanakh, 13, 185-191. Kyiv; Melitopol. [in Ukrainian].

Yablonskyi, V. (2013). Ukrainska politychna emihratsiia UNR i tradytsii parlamentaryzmu u ХХ st. Visnyk Kamianets- Podilskoho natsionalnoho universytetu im. Ivana Ohiienka: Istorychni nauky, 6, 600-610. [in Ukrainian].

Yanevskyi, D. (2003). Politychni systemy Ukrainy 1917-1920 rokiv: sproby tvorennia i prychyny porazky. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru