Про князівство Литовське як Велике

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про князівство Литовське як Велике

Володимир Пришляк

(Рецензія на: Зенонас Норкус «Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій»)*

Давно відомо про певну нерівномірність і фрагментарність історичної литуаністики в сучасній Україні [15, с. 237]. Ситуацію трохи згладжує той факт, що за останні роки в європейській історіографії Зенонас Норкус. Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій / пер. з литовської ПетрА Білинський. Київ: Критика, 2016. 440 с., бібл., мапи, іл. також з'явилися цікаві праці, серед яких - студія шотландського історика Роберта Фроста [27; 30]. Тому, як справжній бонус для дослідників литовської доби, можна вітати монографію Зенона Норкуса «Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій», яку перекладено українською мовою за литовським виданням: Zenonas Norkus,

Nepasiskelbusioji imperija. Lietuvos Didzioji KunigaikStija lyginamosios istorines imperijp sociologijos poziьriu (Vilnius: Aidai, 2009. - 473 p.).

Наукову розвідку підготовлено в межах науково-видавничої програми Інституту критики й опубліковано за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету. Появу українського перекладу цієї книжки та її видання уможливила щедра підтримка Міністерства закордонних справ і Посольства Литовської Республіки в Україні в рамках програми розвитку та сприяння демократії (Development Cooperation andDemocracy Promotion Programme). Видання одразу увійшло до коротких списків рейтингу «Книжка року'2016» у номінації «Минувшина».

Автор (1958 р. н.) - відомий литовський філософ, соціолог та історик, професор кафедри соціології Вільнюського університету Зенонас Норкус. Випускник філософського факультету1981 р., а в 1984 р. - аспірантури Ленінградського університету. Він захистив кандидатську дисертацію з філософії логіки Едмунда Гуссерля. Стажувався в Базельському та Кембриджському університетах, Університеті Берклі та ін. Докторську роботу про філософію Макса Вебера і раціональний вибір успішно захистив у 2002 р. у німецькому Марбурзі.

Доба Великого князівства Литовського, Руського й Жематійського [23, с. 37] (далі - ВКЛ) - надзвичайно цікавий період не лише литовської, білоруської, української, але й польської минувшини. Детермінованість спільного історичного процесу настільки очевидна, що постійно проявляє себе в політичних міждержавних взаємовпливах на теренах сучасної Центрально-Східної Європи. За цим стоїть тривалий і колосальний історичний досвід спільного європейського простору від Балтики до Чорномор'я з домінуванням магдебурзького права, цехового ремесла й відносної релігійної свободи - хоча б на прикладі вільного поширення протестантських течій. Ці тенденції рідкісним випадком обминали агресивного східного сусіда ВКЛ - Московське царство. Воно було вибудуване, за влучним висловом В'ячеслава Липинського, як «готовий татарський державний поміст, який покривав пасивне, стояче й омертвіле в своєму поневоленню московське море» [13, С. 135]. У період Середньовіччя та в ранньо- модерні часи Московія продовжувала на державному рівні ревно плекати свій особливий варіант східної деспотії, хитромудро приправлений візантійською атрибутикою.

Монографія Зенонаса Норкуса розкриває віднедавна жваво обговорювану суперечливу проблему імперськості Литовської держави. У центрі уваги автора, який із погляду порівняльно-історичної соціології сформулював принципово нову думку стосовно минувшини ВКЛ, - одна з кардинальних проблем: чим було ВКЛ - імперією чи федерацією? [8]. Паралельно та в контексті позиціонують питання: чи давні литовці прийшли на землі Русі як завойовники, а чи, може, як визволителі? Якщо ВКЛ було імперією, то якою саме й чиєю? Коли воно стала імперією etc.?

Давню Литовську державу, посталу внаслідок зашвидкого розвитку «поквапного імперіалізму», потрактовано як патримоніальну імперію, що прагнула підкорити всі землі старожитньої Русі. Перспектива Вільна стати другим Києвом певний час була поважною історичною альтернативою фактично зреалізованому імперському проекту Москви як третього Риму. ВКЛ не зуміло вберегти міжнародну систему Центрально-Східної Європи від краху в другій половині XV ст. Утім, попри це, стало колискою аж трьох модерних народів, відігравши в історії регіону роль, сумірну з тією, яка в Західній Європі випала Франкській імперії Карла Великого. Методологічно новаторська, провокативна й ревізіоністична щодо усталених стереотипів книжка проф. Норкуса є першою системною спробою поставити історію давньої Литви в ширший проблемний і подієвий світовий контекст. Науковець для ґрунтовного переосмислення використовує, на перший погляд, нібито відомі факти та обставини, підбираючи концептуальний інструментарій сучасних теорій порівняльно-історичної соціології, імперіології й міжнародних відносин. З. Норкус як управний соціолог-компаративіст здійснює спробу пошукати відповідь на майже риторичне питання про ВКЛ як «несподівану імперію» чи, радше, як протоімперію.

У політичній історії західної цивілізації символічним надбанням або ресурсом певної вартості аж до самого нового часу, ще одним, як на мене, явно запізнілим, але також умовним вододілом якого послужив 1648 р. як дата завершення Тридцятилітньої війни (а в українській і польській історії, відповідно, як дата початку Хмельниччини чи епохи «Вогнем і мечем»), була сама назва або статус імперії. Бути імперією в середньовічній чи ранньомодерній історії в багатьох випадках означало продовжувати класичну історію античної Римської імперії, перейняти її права та символи, принаймні бути рівним їй «другим» чи «третім «Римом». Разом із тим ідея імперії таїла в собі небезпеку й запросто могла перетворитися на тавро або ганебний ярлик. Достатньо згадати, що тривалий час імперія як форма державного устрою абсолютно не тішила слух «прогресивної частини» людства.

«Як «імперії» згадують ті багатонаціональні та етнічно неоднорідні політії, яким «творення нації» не вдалося або вдалося лише частково. Натомість історії тих, яким це вдалося, пишуть як історії «подолання феодальної роздробленості» та «творення централізованої держави», - робить висновок З. Норкус, уміло долаючи негативні конотації «імперії». Дослідник продовжує: «Слово “імперія ” втрачає лайливе значення, а колишній імперський статус більше не є причиною соромитися, перепрошувати й боязко очікувати того, що жертви імперіалізму зажадають репарацій чи компенсацій» [18, с. 2]. Саме таким утворенням було ВКЛ, централізаторська політика якого, державний устрій, етнічний склад, плани окремих правителів створили передумови до набуття цього статусу. Тогочасне ВКЛ стало великою державою Міжмор'я (Шегтагіит) на теренах Центрально-Східної Європи між двома морями - Балтійським і Чорним (про новітню ідею див. також: [16, с. 121-123]). Його кордони в XV ст. майже сягали певний час Калуги й Ржева на сході, Балтики та Галицької землі - на заході, Пскова й Тевтонського ордену - на півночі. Для цієї доби ВКЛ унікальне: «За величиною території та складністю етнічної і релігійної структури й соціальних відносин його можна порівнювати з Візантією, Росією чи імперіями Карла Великого та Карла V» [18, с. 39].

Децентралізація та занепад Галицько-Волинського князівства - «Королівства Русі» привели до епохальних змін. Подія 7 квітня 1340 р., коли у Володимирі на Волині було отруєно Болеслава-Юрія Тройденовича - короля «Малої Русі» (як названо його в Грамоті 1380 р. патріарха Ніла), відкрила нову добу. Вона тривала від 40-х рр. XIV ст. до 40-х рр. XVII ст. Це триста років, оповитих серпанком забуття, сповнених таємниць і парадоксів. І не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найважливіших проблем цього відтинку спільної литовсько-польсько-білорусько-української історії. Саме тоді, як свого часу слушно зазначив М. Грушевський, «пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів» [6, с. 3].

Доречною видається думка З. Норкуса про те, що «імперії- це не лише суб'єкти імперіялізму, але і його витвори. Тому історія литовського імперіялізму набагато давніша за історію Литовської імперії. Його витоки сягають додержавних часів, коли в одній смузі метаетнічного розламу, що розділяв балтські та слов 'янські землі, процеси етногенезу спродукували нову войовничу етнію - литовців, а ті розгорнули широкомасштабні грабіжницькі походи і невдовзі підкорили своїй гегемонії сусідні руські князівства. Власне, з цієї імперіялістської експансії постала й сама Литовська держава» [18, с. 364].

Першим із відомих князів, який об'єднав перед серйозною зовнішньополітичною загрозою з боку Тевтонського ордену литовські племена (литва, жмудь, корсь або курони, ятвяги, прусси, земгола чи жемгала, летигола або лотиші) в єдину державу, був князь Міндовґ (помер 1263 р.). Саме за його правління Литва розширилася за рахунок сусідніх земель: Полоцької та Вітебської. Міндовґ здійснював походи також на Смоленськ та Чернігів.

«Отже, Литва стала імперією як імперія Ґедиміна», - констатує З. Норкус [18, с. 300]. За правління (1316-1341) цього найпершого «збирача руських земель» [26, с. 138] почалося нове розширення території держави. ВКЛ увібрало значні території на сході та півдні: Мінськ, Оршу, Берестя, Пінськ, Туров. Приєднання нових земель відбувалося як шляхом завоювань, так і за допомогою добровільного входження руських князівств під зверхність великого князя литовського.

За синів Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута територія ВКЛ значно розширилася. Початок доби литовської політичної зверхності над Західним Поліссям і Волинню покладено в 1340 р. [18, с. 287]. Тоді син литовського князя й засновника династії Ґедиміна - Любарт-Дмитро, який згодом став «політичним русином», почав князювати спочатку на Волині, зокрема в Луцьку, а потім номінально й у Галицькому князівстві [24, с. 48-51]. Останнє після сорокарічної запеклої боротьби відійшло до Польської Корони. Отже, Волинське князівство внаслідок територіальної інкорпорації, стало першим реальним надбанням ВКЛ в українських землях [14, с. 115]. Згодом до складу ВКЛ у 1357-1358 рр. включено Чернігово-

Сіверщину; у 1363 р. - Поділля; 1362-1363 рр. - Київщину та Переяславщину. Саме з цього часу історія українських земель стає тісно пов'язаною з історією ВКЛ, а згодом і Польського королівства. Як очевидно 90 % усіх земель ВКЛ складали тоді східнослов'янські землі, які стояли в економічному та культурному відношенні, певно, дещо вище власне Литви. ВКЛ перейняло в руських земель систему адміністративного устрою, судочинство, військову організацію. Населення, котре дотримувалося язичництва, прийняло християнство за православним зразком. Не маючи своєї усталеної литовської'/ жемайтійської писемності, Литва перейняла «руську» мову [11, с. 128] (деякі вчені не без підстав під цією назвою розуміють один із варіантів староукраїнської або старобілоруської мови) як державну. Отже, дослідники часто й невипадково називали ВКЛ «Литовсько-Руською державою» [19, с. 96].

Литовські князі до кінця XIV ст. не порушували суспільно-політичного ладу в українських і білоруських землях. Місцеві князі ставали васалами або нових удільних князів, або великого князя литовського на основі договорів (рядів) чи присяжних грамот. За цими документами, вони повинні були вірно служити сюзерену, сплачувати щорічну данину, брати участь у його військових акціях. Сюзерен зосереджував у своїх руках зовнішню політику держави, не втручаючись у внутрішнє життя удільних князівств. Однак цей неухильний інкорпораційний процес гальмувався існуванням на території Західного Полісся, Волині та Поділля удільних князівств Рюриковичів та Ґедиміновичів [4; 5]. Отже, ВКЛ було конгломератом майже самостійних напівдержав, пов'язаних між собою наявністю єдиного сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів.

Пізньосередньовічна Литовська держава повела енергійну боротьбу із золотоординським пануванням на своїх кордонах, зокрема в українських землях. Це також схиляло на бік ВКЛ руських князів. Помітною віхою на цьому шляху стала перемога на Синіх Водах 1362 р. Сильні литовсько-українсько- білоруські війська на чолі з Ольґердом зуміли перехопити ініціативу у свої руки й дощенту розгромити монголо-татар. Після цієї битви кордони ВКЛ сягнули пізнішого Запорожжя, берегів Чорного моря між гирлами Дніпра та Південного Бугу. Племінники Ольґерда, князі Юрій, Олександр, Костянтин Коріатовичі, вибили тоді ординців із Поділля. Фактично влада Золотої Орди (Улуса Джучі) в українських землях була ліквідована за правління великого князя литовського Вітовта Кейстутовича (1392-1430). Цей князь, для правління якого характерний «султанський патримоніялізм» (за М. Вебером) [18, с. 302], здійснив два переможні походи проти Золотої Орди в 1397-1398 рр., досягнув гирл Дніпра та Дону, розбив ворожі війська в Криму. Але третій похід князя Вітовта закінчився невдало. 12 серпня 1399 р. у битві над Ворсклою переважаючі сили золотоординських ханів Тимур-Кутлука, Едигея розбили війська Вітовта. Через деякий час, однак, ВКЛ відновило успішну боротьбу з ординцями й навіть розширило свої володіння на півдні. Зрештою, без Кревської унії з Польською Короною ВКЛ навряд чи зуміло б так успішно продовжувати свою територіальну експансію на руські землі.

У січні 1429 р. відбулася міжнародна дипломатична зустріч у Луцьку - другій південній столиці ВКЛ на Волині. Скликано з'їзд на Водохреще з відома та за згодою імператора Священної Римської імперії, короля угорського, німецького й чеського Сигізмунда І Люксембурзького за ініціативою великого князя литовського Вітовта з метою вирішення низки нагальних політичних та економічних питань [23, с. 657659; 21, с. 93-94]. Через суперечки між головними його учасниками з'їзд не мав суттєвого впливу на політичне життя тогочасної Центрально-Східної Європи. Однак в історичній літературі його інколи хибно класифікують сучасними термінами як один із перших європейських «самітів», «першу в історії міжнародної політики багатосторонню зустріч на найвищому рівні» чи навіть ледве не «прообраз» Європарламенту, що не зовсім відповідає історичній дійсності [22; 2, с. 14, 53].

Якщо в боротьбі із Золотою Ордою ВКЛ, урешті-решт, вийшло переможцем, то складніше відбувалася його боротьба з агресією Тевтонського ордену. Небезпека нищення й загибелі змусила литовських правителів шукати союзника в протистоянні з тевтонцями. Таким союзником унаслідок обставин стало Польське королівство, яке наприкінці XIV ст. опинилось у скрутному становищі, ставши залежним від Угорського королівства. Разом із тим із кожним роком наростала невпинна агресія на сході з боку Великого князівства Московського, а з 1547 р. - Московського царства. І хоч перемога в 1514 р. під Оршею та інші звитяги ВКЛ скріплювали надію на самостійне існування, усі ці події тією чи іншою мірою в підсумку привели спочатку до Кревської 1385 р., Городельської 1413 р., а згодом і до Люблінської 1569 р. уній [20, с. 96]. О. Галецький убачав у цьому факті більш-менш удале втілення в життя федералістичної «Яґеллонської ідеї», яка протистояла імперській [29; 16, с. 58-60].

Ідея Translatio imperii (лат. - «переходу імперії») у праці З. Норкуса фігурує як спроба символічного перейняття владною елітою ВКЛ античних канонів імперської традиції. Аналізуючи історіографічний доробок, автор усе ж висловлює сумнів, власне, про імперську сутність ВКЛ, незважаючи на солідну територію в геополітичному вимірі [18, с. 60].

У другому розділі наукової розвідки аналізується складна методологічна аналітика сучасної порівняльної імперіології. З. Норкус означує імперію як політію за чотирма параметрами: 1) широка територіальна експансія; 2) гегемонія або ж прагнення до неї в міжнародній системі; 3) етнічно-культурна неоднорідність та політично панівна етнокультурна меншість; 4) поділ території на панівну метрополію та підкорену їй периферію [18, с. 77, 155-156]. Застосування кліометрії (зокрема критеріїв піднесення, зрілості й падіння імперій авторства естонського політолога Р. Тааґепери), теорії міжнародних відносин, компаративістики, державного права та порівняльної політології, кліодинаміки, проте, так і не змогло прояснити до кінця причин кризи державності ВКЛ, наслідком якої став Люблін-1569 [18, с. 185]. Ключем до розуміння природи імперії для автора слугують структурна теорія імперіалізму Й. Ґальтунґа [28] і типологія імперій О. Мотиля [17, с. 30-38].

З. Норкус слушно зауважує про метрометричну територіальну експансію Литви, стрімкий успіх Ольґердового імперського проекту, протиставляючи федеративні риси «гегемонічної» ВКЛ явній «територіальній імперії» у вигляді унітарного й централізованого Московського царства [18, с. 223, 225, 260]. Водночас науковець відзначає «еластичну твердість» ВКЛ, порівнюючи його з попередницею - Київською державою: «Імперія Рюриковичів дуже швидко перетворилася у міжполітійну анархічну систему Київської Русі, а імперія Ґедиміновичів трансформувалася в інституційну державу, набуваючи й деяких ознак територіальної імперії. Давня Литовська держава зуміла пережити й ту династію, яка зробила її імперією, адже державність ВКЛ збереглася й після того, як воно ввійшло до складу федеративної Речі Посполитої Обох Народів» [18, с. 270].

Поступова політико-культурна асиміляція українських і білоруських родів, на відміну від їх жорсткого етнокультурного нівелювання, лише підсилила владну еліту ВКЛ. Із її надр, зрештою, творилася політична нація [12, с. 79-85]. Загалом успішна інтеграція, насамперед, білоруських земель у метрополію ВКЛ надає їм право вважати та охоче іменувати його також «своєю» державою [9; 3, с. 5 etc.]. Натомість поява ідентичності на кшталт gente lituanus, natione polonus стала можливою вже після 1569 р., часто під потужним впливом квазиімперського концепту Antemurale Christianitatis (передмур'я християнства) [18, с. 279, 309] та інших вагомих чинників.

Стосовно окреслення устрою новоутвореної Речі Посполитої як держави, то, на думку З. Норкуса, для неї найдоречніше застосувати термін асиметричної імперської федерації чи імперської конфедерації. А чи була польсько-литовська Річ Посполита імперією? З огляду на викладену в монографії загальну концепцію імперій та імперіалізму, це питання залишається відкритим для дискусії [18, с. 359-360].

Виникнення, зрілість і занепад ВКЛ добре ілюструють сім історичних мап, розміщених на початку видання. князівство литовське норкус

Отже, автор праці підводить вдумливого читача до таких висновків:

Утвердження Європейського Союзу як довгострокового політичного проекту дає змогу й заохочує по-новому та більш позитивно поглянути на давніших об'єднувачів на теренах Центрально-Східної Європи. Одним із таких інтеграторів та своєрідною предтечею ЄС і було до середини XVI ст. ВКЛ. На його колишній території формувалися ранньомодерна Литва, Білорусь та Україна.

У другій половині XIV ст. за територією ВКЛ стало найбільшою державою Європи. Секрет такого швидкого просування ВКЛ як «лагідної імперії» полягав у тому, що, ставши за своєю сутністю поліетнічним державним утворенням, воно не провокувало переваги якогось одного етносу над іншим. Фактично держава розширювалася за рахунок органічного злиття династій - старої руської Рюриковичів і нової литовської Ґедиміновичів. Майже хрестоматійне гасло «Старовини не чіпаємо - новизни не вводимо» почасти сприяло практично безболісній інкорпорації Русі до складу ВКЛ і перетворенню її, за висловом Миколая Радзивілла Чорного, на respublica bene ordinata (добре впорядковану державу), що тоді домінувала на теренах від Балтики до Чорномор'я й багато в чому визначила подальшу історичну долю всіх народів Центрально-Східної Європи.

Піднесення Московії - своєрідного ідеологічного бастарда Візантійської імперії - було неминучим. Якби цьому вчасно завадило ВКЛ, майбутньої «єдиної та неподільної» й територіальної Російської імперії [10; 1, с. 32-43] могло й не бути. Трагізм тодішньої геополітики полягав також і в тому, що цьому сприяли брак політичної волі, небажання правлячих кіл ВКЛ та її сусідів зберегти багатополісну міжполітійну систему, яка складалась у Центрально-Східній Європі в середині XV ст.

Хочеться вірити, що історичний досвід ВКЛ - як позитивний, так і не зовсім, переосмислять сучасні історики, а заодно й політики України, Білорусі, Литви та Польщі. Лише тоді вони в черговий раз не прогавлять шансу для консолідації на теренах Центрально-Східної Європи.

Джерела та література

Безансон А. Свята Русь/пер. із франц. Т. Марусик. Київ: Кліо, 2017. 112 с.

Бумблаускас А. Велике князівство Литовське: погляд з Вільнюса на Луцьк і Київ/передмова Русина О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. [та ін.]. Україна: литовська доба 1320-1569. Київ: Балтія-Друк, [2008]. С. 5-18.

Вялікае княства Літоускае: энцыклапедыя: у 2 т. Мінск: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броукі, 2005. Т. 1: Абаленскі - Кадэнцыя. 688 с.

Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль: іст.-генеалог. дослідж. Львів: Ін-т українознав. ім. І. Крип'якевича НАН України, 2000. 649 с.

Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст.: іст.-генеалог. дослідж. Львів: Ін- т українознав. ім. І. Крип'якевича НАН України, 1996. 256 с.

Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. /[редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін.]. Київ: Наук. думка, 1995. Т. VII: Козацькі часи - до року 1625. 628 с. (Серія «Пам'ятки історичної думки України»).

Грушевський М. Новіша література по історії В[еликого] кн[язівства] Литовського. Твори: у 50 т. Львів: Світ, 2007. Т. 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)»/упоряд. М. Капраль, А. Фелонюк. С. 285-302.

Дикань К. «Непроголошена імперія...» Зенонаса Норкуса: новий погляд на історію Великого князівства Литовського. Україна молода. 2017. 4 січня. URL: http://www.umoloda.kiev.ua/number/3102/196/107492/ (дата звернення: 10.12.2017).

Ермаловіч М. Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоускае. Мінск: Беллітфонд, 2003. 448 с.

Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад/пер. з нім. Х. Назаркевич; наук. ред. М. Крикун. Львів: Вид-во Укр. католиц. ун-ту, 2005. ХІІ+360 с. (Серія «Історія країн світу»; вип. 2).

Крауцзвіч А. Стварэнне Вялікага княства Літоускага/навук. рэд. Г. В. Штыхау. RzeszOw: Uniwersytet Marii Curie-Sklodowskiej w Lublinie, Filia w Rzeszowie, 2000. 238 с. (Seria «Rozprawy i monografie Wydzialu ekonomicznego», nr 17).

Кяупене Ю. Палітычная нацыя Вялікага Княства Літоускага. Літоуская перспектива. ARCHE Пачатак. 2009. № 9 (84), кастрьічнік: Літва і Беларусь: тисяча год разам. С. 72-85.

Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Твори». Т. 3: Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті /ред. Л. Р. Білас, Я. Пе- ленський. Філадельфія: Східно-Європейський дослід. ін-т ім. В. К. Липинського, 1991. LXX+346 с.

Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. 2

е изд. Москва: Московская художественная печатня, 1915. 401+ІІІ с.

Лукачук О. Основні напрями досліджень історії Великого князівства Литовського в сучасній українській історіографії. Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 2011. Вип. 46. С. 235-251.

Машкевич М. Східна польська політика у ХХ - на початку ХХІ ст.: концепції та інтерпретації/пер. з пол. та наук. ред. Сергій Сєряков. Київ: Ніка-Центр, 2015. 311, [1] с. (Серія «Ідеї та Історії»; вип. 13).

Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження/авторизов. пер. з англ. П. Грицак; наук. ред.

О. Бетлій. Київ: Критика, 2009. 200 с.

Норкус З. Непроголошена імперія. Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій/пер. з литовської Петро Білинський. Київ: Критика, 2016. 440 с.

Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності/пер. з англ. Р. Клочко. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016. 496 с.

Плохій C. Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі/авторизов. пер. з англ. М. Климчук, Т. Цимбал. Київ: Критика, 2015. 430 с.

Сагановіч Г. Нарыс гісторыі Беларусі ад старажытнасщ да канца ХУЛІ стагоддзя. Мінск: Энцыклапедыкс, 2001. 412 с.

Садовнік Т., Бірюліна О., Баран В. Європейський з'їзд 1429 року в Луцьку. Луцьк: Зоря, 2005. 32 с.

Стрийковський М. Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси/пер. з пол. Р. Івасів; В. Пепа; з лат. І. Козовик, Р. Паранько; відп. ред. О. Купчинський. Львів: НТШ, 2011. 1074 с. (Серія: «НТШ. Історичні джерела», т. 10).

Троневич П. Великий князь Дмитрій-Любарт і його сучасники: історико-краєзнавчий нарис. Луцьк: Твердиня, 2011. 192 с. (Серія «Пантеон»).

Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского/отв. ред. Ф. П. Шевченко. Київ: Наук. думка, 1987. 181, [2] с.

Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-е вид, переробл. та розшир. Київ: Критика, 2005. 584 с.

Frost R. The Oxford History of Poland-Lithuania. Vol. I: The Making of the Polish-Lithuanian Union, 1385-1569. Oxford: Oxford University Press, 2015. 564 p.

Galtung J. A Struktural Teory of Imperialism. Journal of Pease Research. 1971. Nr 8 (2). Р. 81-89.

Halecki О. Idea jagiellonska. Lwow: Ossolineum, 1937. 27 s.

Kiaupiene J. [rec.] Frost R. The Oxford History of Poland-Lithuania. Vol. I: The Making of the Polish-Lithuanian Union, 1385-1569. Oxford, 2015 Lithuanian Historical Studies. Vilnius, 2015. Vol. 20. P. 247-251.Размещено на Allbest.ru