Дипломатична діяльність уряду П. Орлика щодо Франції та Османської імперії в 1710 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломатична діяльність уряду П. Орлика щодо франції та Османської імперії в 1710 році

Ю.В. Подрєз

У зв'язку з активізацією процесів сучасного входження Української держави до різних міжнародних європейських та азіатських союзів, історики, політологи все частіше занурюються у минуле, щоб дослідити зв'язки України як суб'єкта міжнародного права із країнами Центральної, Східної, Південно-Східної Європи, а також Малої Азії.

На початок ХУІІІ ст. на події, які розгорталися в контексті Північної війни, впливало довголітнє протистояння монархічних дворів Франції та Австрії. Саме від перебігу запеклої геополітичної суперечки династій Габзбургів і Бурбонів залежали міжнародні позиції Османської імперії, Московської держави, Швеції та уряду П. Орлика. Розуміючи це, шведська та козацька дипломатія як останній шанс реабілітуватися після поразки 1709 р. намагаються використати французьку та турецьку карту для реабілітації своїх сил, можливостей та авторитету на міжнародній арені.

Дипломатична діяльність уряду П. Орлика залишається недостатньо дослідженою. Окремим аспектам даної проблеми приділяли увагу в своїх працях І. Борщак, В. Різниченко, Б. Крупницький, Т Мацьків, О. Субтельний, О. Оглоблин та ін. Однак більшість з них аналізували діяльність тільки гетьмана-емігранта Пилипа Орлика.

Мета статті - дослідити дипломатичні відносини уряду П. Орлика з Французькою державою та Османською імперією після Полтавської битви та з'ясувати їх стратегічне значення в ході Північної війни.

Отримавши гетьманську булаву, П. Орлик відразу ж узявся за продовження справи свого попередника І. Мазепи. Для допомоги українському війську гетьман вирішив увійти в дипломатичні зносини з Туреччиною, яка ще на початку 1710 р., шукаючи порозуміння, підписала з Московщиною мирний трактат. Також і Карл XII, який став протектором України, вирішив звернутися по допомогу до Туреччини.

Планам шведського короля щодо захоплення Москви не судилося здійснитися. Армія Левенгаупта та Крассау зазнала поразки, отже ставало очевидним, що перебування Карла ХІІ і П. Орлика в Бендерах може затягнутися. Український та шведський керманичі чудово розуміли, що покращити своє становище тепер можливо тільки вигравши дипломатичну війну. Протягом наступних років П. Орлик докладав максимум зусиль, аби схилити на свою сторону європейські держави, особливо Францію, в якій він вбачав сильного союзника.

Після поразки під Полтавою та переїзду до Бендер з Карлом ХІІ було близько 1000 шведських вояків і рештки армії гетьмана Івана Мазепи та кошового отамана Гордієнка, які нараховували близько 2000 осіб1.

Бачачи, що ситуація стає дедалі складнішою, Карл ХІІ за допомогою шведських дипломатів, які перебували в Оттоманській імперії, намагався схилити султана Ахмеда ІІІ до воєнних дій проти царя Петра І та до укладення шведсько-турецько-українського союзу. Але успіх дипломатів спочатку зводився тільки до того, що великий візир Алі Чорлілі-паша обіцяв від імені турецького султану надати супровід з 5000 вояків, щоб Карл ХІІ зі своїми союзниками міг повернутися до Швеції через Польщу2.

Відповідно до стратегічного плану, Карл ХІІ сподівався, що турецький напад на Україну відволіче російські війська і примусить їх залишити Польщу, що значно послабило б її оборону, а король Август II - союзник Петра І - залишиться без підтримки. Потім союзні війська мали б вигнати Августа II з Польщі, відновити на польському престолі Станіслава Лещинського і приєднати Польщу до антиросійської коаліції. Згодом передбачалася військова кампанія проти Росії. Серед європейських держав Англія, Нідерланди і

Німеччина у кращому разі повинні були лишатися нейтральними. Антиросійська коаліція розраховувала на підтримку Франції.

У зв'язку з такими подіями, Константинополь став центром активних дипломатичних інтриг. З одного боку, шведські, французькі й українські дипломати намагалися залучити Туреччину до антиросійського альянсу, з другого - поляки й росіяни прагнули випередити їхні дії.

Шведські інтереси представляв польський дворянин, генерал- майор Станіслав Понятовський. Французькі дипломати також активно діяли в Оттоманській столиці, їхньою метою було схилити султана до нападу на Австрію і Польщу, щоб зменшити тиск на Францію. Саме тепер досить цікаво почали складатися стосунки між українським та французьким урядом.

На початку березня 1710 р. французьким королем було призначено нового посла в Константинополі - Дезайєра, який прийшов на зміну Деферріолю. По дорозі до Константинополя Дезайєр приймає рішення відвідати Бендери, де виявляє бажання особисто познайомитися з Карлом ХІІ3.

6 березня 1710 р., під час аудієнції, французький посол заявив, що король Франції готовий виступити посередником у переговорах між Швецією і Московщиною щодо встановлення миру. Але Карл ХІІ відмовився, посилаючись на попередні домовленості: «я маю зобов'язання перед моїми союзниками: королем Станіславом

Лещинським і козацькою нацією...»4. Цікавим для нас є той факт, що саме шведський король закликає французького посла познайомитися з П. Орликом, «що має великий вплив на хана і на справи Порти.»5.

11 березня 1710 р. Дезайєр зустрічається з П. Орликом. В ході цієї зустрічі гетьману вдалося запевнити посла, що війна Порти з Москвою буде вигідною і для Франції. Саме в цей час до рук Карла ХІІ потрапив перехоплений лист, який стосувався безпосередньо українського населення, зокрема в ньому йшлося про переселення або знищення козацтва та заселення території південних степів німцями: «маючи забезпечений тил, цар зможе завоювати Крим та піти навіть далі..»6.

Саме ця обставина зіграла на користь українській делегації. Адже, дізнавшись про перехоплений лист і про те, що він вже в руках французького посла, український гетьман разом із Гордієнком намагалися переконати Дезайєра в тому, що плани цісаря по відношенню до України не є випадковим явищем. Орлик зауважує, що Йосиф ще з ХУІІ ст. цікавиться могутністю Москви і через це активно підбурює московського царя Петра І знищити і Україну, і Крим. Якщо інші країни не втручатимуться, то, як говорив П. Орлик, Москва зміцнить своє становище на Чорному морі і в Криму. І таким чином складе велику загрозу європейським державам. «В інтересах Франції підтримати козацьку націю і заступити наші інтереси перед Оттоманською Портою»7. І саме з цього часу, на думку А. Дюма, починається тісна співпраця українського гетьмана з французьким двором8.

Оскільки після цієї зустрічі Дезайєр отримує нові інструкції від міністра закордонних справ Торсі, в яких закликалося вести спільні дії з шведським королем та підтримати войовничі наміри Туреччини щодо Московщини, то можемо зробити висновки, що представники української політичної еміграції відігравали далеко не останню роль у великій Європейській стратегічній грі, а наведені П. Орликом аргументи та докази остаточно переконали Францію вступитися за українські інтереси.

Не менш важливими були стосунки П. Орлика з кримським ханом. Тут його дипломатична акція мала безперечний успіх: він не тільки добився довіри в хана Девліт-Герея, але й схилив його до думки, що війна з Петром І є необхідною як для України, так і для Туреччини та Криму. Л. Мельник припускає, що П. Орлик міг познайомитися з ханом тоді, коли той перебував у Бендерах у квітні- травні 1710 р. Листування між ними почалося восени того ж року. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, в складі якої були прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович.

Місія, що мала на меті українсько-татарський союз, пройшла успішно. Вже 23 січня 1711 р. було підписано угоду про союз між козаками і ханом на ґрунті повної незалежності України, причому без згоди гетьмана і Війська Запорізького хан не повинен був укладати мир з росіянами. Під час майбутньої війни татари гарантували спокій і безпеку населенню України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, та донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські.

У першій статті попереднього проекту договору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) йшлося про те, що, незважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції» 9. дипломатичний імперія стратегічний війна

Так, уперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла ХІІ Густава.

Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв'язок з татарами як рівноправний: «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України»10. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] буде вільним народом». Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Й. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Тоді ж у січні призначив Орлик постійного свого резидента при татарськім дворі; ім'я його, правда, залишилося нам невідомим.

Але Орлик на цьому не зупинявся. Він намагався розвивати свою дипломатію в усіх напрямках як щодо створення антимосковської коаліції, так і з метою забезпечення собі вірних союзників. Отже важлива його дипломатична діяльність на Сході. Представником там був генеральний осавул Григорій Г ерцик. Його за згодою татарського хана та шведського короля відправлено було до донців, тобто до прихильників Булавіна, які сховалися від московської помсти на території Кубанської орди, але мали зв'язки з Військом Донським. З ними Герцик зав'язав тісні стосунки, прагнучи долучити їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. прибули їх посланці на аудієнцію до шведського короля.

Та цим місія Герцика не обмежилася. Він побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося зав'язати зносини з казанськими татарами і башкирами. Внаслідок його діяльності була також отримана цінна інформація про перебування значної кількості полонених шведів, непокірних донців і колишніх бунтівників-стрільців в Азові, що вплинуло на стратегічні плани шведського короля.

В Царгороді навесні 1710 р. не було помітно особливо активної діяльності. П. Орлик мав офіційне запрошення від турецького уряду через бендерського сераскира, але не поїхав до столиці, тому що його затримав шведський король. Є відомості, що Запорозьке Військо збиралося вислати делегацію до Царгороду, але чи було її вислано, залишається нез'ясованим. Дипломатичну службу тут в основному здійснювали, як уже зазначалося вище, поляк Станіслав Понятовський, який постійно перебував у Царгороді, та француз Дезайєр, а також київський воєвода Йосиф Потоцький і граф Тарло

А. Єнсен стверджує, що з поляками, прихильниками Станіслава Лещинського, не було згоди. Псували стосунки різні питання, серед яких особливе значення мала справа державної належності Правобережної України Як засвідчують документи, виникали непорозуміння і між Карлом ХІІ та представниками Молдавії, король навіть скаржився на них уряду Туреччини. Поряд з цим російський посол скаржився, що козаки, які перебували з королем Швеції, захопили декілька москвичів на кордоні Польщі, а це проти міжнародного права.

За два дні до оголошення війни Туреччині Андразель, секретар Дезайєра, виїхав у Бендери, щоби на місці слідкувати за подіями. В листі зі звісткою про вирішення війни Дезайєр «покладав великі надії на хана і на козаків Орлика».

Отже, не зважаючи на складні обставини, в яких опинилися шведський та козацький керманичі після поразки під Полтавою, їм вдалося згуртуватися і в короткі терміни неймовірними дипломатичними зусиллями схилити на свій бік Францію та Кримське ханство. Протягом 1710 р. головним завданням шведської і української дипломатії було прагнення втягнути Туреччину у війну з Московщиною, що, завдяки спільним і злагодженим діям Швеції, уряду П. Орлика та Франції, вдалося досить успішно.

Література

1. Хорунжий Ю. Пилип Орлик // Урядовий кур'єр. 1998. 10 жовт. С.5.

2. Єнсен А Орлик у Швеції // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів, 1909. Т. ХСІІ, кн. 6. С. 95-97

3. Hurmuzaki E. Documente ргтїуге la istoria Яошвпііог Suplement 1. Vorlumel 1. 1518-1780. Bucurescti, 1886. С. 384

4. Молчанов Н. Дипломатия Петра Великого. М., 1984. С. 205

5. Хеггман Б. Шведсько-українська велика стратегія щодо Росії (1709-1714 рр.) // Київська старовина. 1994. № 6. С. 73.

6. Къ пребьіванію Карла ХІІ въ Бендерах. Документы, известия и замтеки // Киевская Старина. Киев, 1889. Т. 27(4). С. 642.

7. Борщак І. Гетьман П.Орлик і Франція // УІЖ. 1991. № 8. С. 97

8. Петрушевич А. Филиппъ Орликъ. ПослЬдній польскій гетьманъ Украины. 1709-1742 г. Львовъ, 1872. С. 11

9. Борщак І. Українська і французька дипломатія // Нова Україна. Прага-Берлін, 1923. № 3. С. 136

10. Дюма А. Петр І и Карл XII // Нева. 1993. № 17. С. 273.

11. Переписка и другие бумаги шведского короля Карла ХІІ, польського Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, Генерального Писаря Ф. Орлика, и Киевского Воеводы Іосифа Потоцкого. М., 1847. С. 44-45.

Размещено на Allbest.ru