Культура України на етапі становлення незалежності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

На кожному етапі розвитку суспільства культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний прогрес, як чинник, що зумовлює та забезпечує нову якість життя, як спосіб формування і утвердження єдиної національної ідеї, як засіб зміцнення національного духу. Одним з найважливіших завдань держави є підтримка та розвиток національної культури. Стрімке зростання значення культури країни під час становлення її незалежності пов'язано не тільки зі трансформаційним характером суспільства, а й з природою культури як особливого феномена суспільного життя.

Культура є одним із найважливіших елементів людської діяльності, що пронизує всі сфери людського життя - від матеріального виробництва і простих потреб до найвеличніших і найтонших проявів людського духу. Культура впливає на мову, виховання, освіту, правову, виробничу і побутову сферу, дозвілля, стиль мислення тощо, тобто на весь спосіб життя суспільства і особистості. За рівнем культури оцінюється рівень розвитку суспільства. Культура - багатоаспектне, багатофункціональне явище, що відображає соціально-історичну різноманітність людей, етносів, соціальних груп.

Метою статті є ознайомлення зі станом національної культури України у період набуття нею незалежності. А також виявлення характерних особливостей української культури під час трансформаційних перетворень.

Вивченням проблемних питань, пов'язаних зі встановленням та перебудовою національної культури у період набуття нею незалежності займались багато вітчизняних та зарубіжних науковців. Теоретичні засади формування та історичний розвиток національної культури досліджували: І. В. Арістова, С. В. Дрожжина, В. С. Шестак, Н. С. Фесенко, І. Г. Ігнатченко, М. М. Мальований, В. Г. Чернець та інші.

Національно-духовне оновлення нашої культури почалося ще в період «перебудови» в Радянському Союзі, коли ідеї демократизму та толерантності почали проникати в суспільну свідомість. Та передумови реалізації ідей незалежності були закладені вже у другій половині ХХ ст. Ідеї покоління «шестидесятників», діяльність дисидентів, Гельсінської спілки, чисельні організації, письменники, діячі культури, що не втомлювалися наголошувати на самобутності української нації, підготували передумови реалізації бажання українського народу бути незалежним, що і стало можливим у 1991 р.

Після проголошення незалежності України в умовах нової соціокультурної реальності значно підвищився статус національної культури, і особливої актуальності набули питання української історії, мови та культури. Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється українська національна ідея. Інтенсивне освоєння культурної спадщини, ідея духовного відродження як передумови і складової частини економічного, соціального, державного відродження передбачала повернення народові культурних цінностей минулого, вилучених, сфальсифікованих протягом десятиліть тоталітаризму. Це стало шляхом до нової культурної свідомості та нової культурної реальності. Безумовно, важливою при цьому є активна підтримка культурної політики держав [1, с. 19]. культура національний радянський соціальний

Новий термін «корпоративна культура» здається таким тільки на перший погляд. На зорі монополізму, коли засновник найбільшої автомобільної корпорації Форд вітався зі своїми робітниками за руку і вітав їх з сімейними урочистостями, він створював на своїх заводах саме цю саму культуру - загальну сприятливу атмосферу серед персоналу всіх рівнів - ефемерне явище, яке не можна торкнутися в буквальному сенсі, але чиї плоди дуже матеріальні, так як безпосередньо сприяють збільшенню доходів компанії [4, с. 155].

У перші роки українського відродження розпочалася робота з реконструкції деформованої культури, покладена на Комісію Верховної Ради з проблем культури й духовного відродження, Міністерство культури, численні громадські об'єднання, асоціації, товариства, академії. До життя почали повертатися набутки, що досі були під забороною [3, с. 4-5].

З проголошенням незалежності України держава відчула гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, - в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Великий вплив на розвиток нової національної культури здійснила Декларація про державний суверенітет, яка була прийнята 16 липня 1990 року, а ще 21 червня цього ж року - «Закон про пресу та інші засоби масової інформації», затверджений Верховною Радою, який проголошував ліквідацію цензури. Тобто розпочався радикально новий етап реанімації та умовно-відносного розвитку української культури, який почався із заповнення її «білих плям» через відкриття спецфондів у архівах, якими тепер могли скористатися не лише «посвячені» працівники служб безпеки та інших контрольно-ревізійних, каральних органів, але й науковці та журналісти - за правом законів, прийнятих у перші роки незалежності України, серед яких закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», закон «Про інформацію» [6, с. 20].

Важливим кроком у цьому напряму стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 року «Основ законодавства про культуру». Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрями розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ «Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин», завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.

Серед важливих нормативно-правових актів у галузі культури, які після 1991 року ухвалила Верховна рада були «Закон про бібліотеки», та «Закон про музеї», укази Президента «Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва» та «Про державну підтримку клубних закладів» [6, с. 21].

У травні 1991 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту», що визначав школу як основу духовного, соціального, економічного та культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, згідно з даним законом, повинна була ґрунтуватися на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості та взаємоповаги між націями та народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою появилась значна кількість ліцеїв, гімназій та коледжів.

Як і інші сфери культури, наука України на початку 90-х років перебувала у тяжкому стані. Попри видимі зміни у культурно-політичному житті країни, наука залишалась осередком застою, де бюрократизація пронизала всі ланки наукових закладів. Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 році Української наукової асоціації (УНА), яка мала сприяти відродженню української науки і виведення її на світовий рівень [8, с. 5-6].

У період встановлення державності, процеси оновлення культури суспільства охопили, в більшій мірі, літературу. Національні письменники та поети звільнювались від комуністичної ідеології, почалась переоцінка суспільних ідеалів, історичних подій та політичних процесів. Вагомий внесок у відновлення національної культури та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та їх друковані праці: «Літературна Україна», «Вітчизна», «Жовтень», «Київ» та інші.

Багато складних проблем постало перед національним театральним мистецтвом. Усі проблеми полягали у тому, що незалежна Україна дістала у спадок велику частку русифікованих театрів, тому перед суспільством України поставала необхідність відроджувати та трансформувати власне театральне мистецтво. Тому першими здобутками нового українського театру стає те, що такі драматичні театри, як Київський імені Івана Франка та Львівський імені Марії Заньковецької здійснили низку талановитих постановок, які увійшли до скарбниці театрального мистецтва [2, с. 17].

Зі встановленням національної незалежності нашої країни, відбулися зміни і в українському кіно. Першим етапом змін став початок підготовки режисерів та сценаристів. Почали створюватися українські фільми, які здобули славу як в Україні, так і за її межами. Найбільш відомими стали фільми: «Лебедине озеро. Зона» С. Параджанова та Ю. Іллєнкаі «Голод-33»О. Янчука. Фільм «Лебедине озеро. Зона» С. Параджанова та Ю. Іллєнка у 1990 році вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю у Канах. У 1991 році постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, на якому демонструвалося понад 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів [5, с. 18-19].

Позитивні зміни відбулися і у сфері засобів масової інформації, а саме: почали виходити періодичні видання в містах, де раніше про це не могло бути і мови. Це журнали «Поріг» у Кіровограді та «Борисфен» у Дніпропетровську. Як великий видавничий та культурний центр заявив про себе Харків, в якому було відкрито низку видавництв. Почала виходити періодика різних товариств, громадських об'єднань та партій, зокрема «Золоті ворота», «Товариства України», «Демократ» та «Час» [7, с. 151].

Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці 19 століття, призвели до розселення великої кількості українців на чужині. Проте після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним народом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки та культури. У зарубіжних країнах, де була зосереджена велика кількість українців і населення українського походження, були створенні численні прогресивні, культурно-просвітницькі та інші товариства, видавалася україномовна періодика, були організовані школи з українською мовою навчання [1, с. 20].

Таким чином, можна стверджувати, що культура - це процес створення, збереження, накопичення, відтворення і поширення матеріальних і духовних цінностей, в якому найповніше розкривається багатство сутності держави, відображаються її найвищі прагнення, ідеали, і в результаті якого формується єдиний національний культурний простір. Українська культура пройшла тернистий шлях трансформації під час встановлення незалежності країни. Проте суспільство України змогло зберегти цінність національної культури та перетворити здобутки минулого у нову незалежну українську культуру.

Література

1. Арістова, І.В., 2010. `Соціальна функція держави як визначальна категорія права соціального забезпечення України', Форум права, №2, с.18-21.

2. Дрожжина, С.В., 2010. `Культурна політика як проблема сучасного соціокультурного процесу', Донецьк, 17 с.

3. Ігнатченко, І.Г., 2011. `Форми та методи державного управління культурою в Україні': автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право», X., 20 с.

4. Красніцька, Г.М., 2015. `Методологічні засади формування корпоративної культури', Науковий вісник «Гілея», с.155.

5. Мальований, М.М., 2013. `Культура як суспільне явище (методологічний та методичний аспект розгляду)', Горизонти освіти, №3, с.154-163.

6. Фесенко, Н.С., 2011. `Державне регулювання розвитку культури на регіональному рівні': автореф. дис. . канд. наук з держ. упр.: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління», X., 18 с.

7. Чернець, В.Г, 2014. `Держава і культура: онтологічний аспект', Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: наук. журнал, К.: Міленіум, №4, с.3.

8. Шестак, В.С., 2012. `До визначення поняття «культура» як об'єкта культурної функції держави', Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ, №2 (49), с.3-8.

Размещено на Allbest.ru