"Спецоїдство" та "спецоманія": радянська влада та інженерно-технічні фахівці Донбасу на початку 1920-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Спецоїдство" та "спецоманія": радянська влада та інженерно-технічні фахівці Донбасу на початку 1920-х рр.

Постановка проблеми

радянський інженерний фахівець донбас

Проблема взаємодії радянської влади та дореволюційних спеціалістів, залучених до роботи в промисловості Донбасу як предмет наукових досліджень розглядається переважно в контексті так званих " спецоїдських" процесів (у першу чергу " Шахтинської справи"), що розпочинаються з кінця 1920-х років. Однак не менш цікавим є попередній період, від моменту встановлення радянської влади в Донбасі й до початку широкого наступу на дореволюційних спеціалістів. Суперечливий характер соціальної позиції інженерно-технічних фахівців протягом 1920-х рр. певною мірою підготував підґрунтя та забезпечив широку суспільну підтримку ініційованим радянською владою "спецоїдсь- ким" процесам. Термін "спецоїдство" використовувався вже з початку 1920-х рр., щоправда, поруч із іншим - "спе- цоманією", що в парі передавали неоднозначний характер ставлення до інженерно-технічних фахівців у тогочасному суспільстві.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблематика "спецоїдських" процесів добре представлена в низці праць українських дослідників: В. М. Нікольського [1-2], Г В. Касьянова [3], С. П. Гнітько (С.П. Лясковської) [4], О. В. Струченкова [5] та інших. В означених публікаціях особливу увагу приділено технічній інтелігенції Донбасу, її якісним та кількісним характеристикам, а також детально висвітлені судові процеси проти науково-технічних фахівців, які обіймали керівні посади на промислових та вугільних підприємствах Донбасу. Однак хронологічно розгляд означених питань ведеться від кінця 1920-х років, натомість початковий етап взаємодії радянського керівництва та "старих" спеціалістів залишається недостатньо дослідженим.

Метою роботи є виявлення основних складових політики радянського керівництва стосовно технічної інтелігенції, залученої до процесів управління промисловими та вугільними підприємствами Донбасу на початку 1920-х років.

Виклад основного матеріалу

Соціальні потрясіння початку ХХ ст. закінчилися для промисловості Донбасу руйнацією, значною деградацією. Політичний проект нової влади, націлений на знищення капіталістів як класу, а разом із ними й капіталістичних відносин, та контроль з боку держави за виробництвом і розподілом не тільки не подолали кризи, а й, навпаки, погіршили стан і без того розхитаної економіки. Свою специфіку означені процеси мали в Донбасі, який розглядався радянською владою як основна паливна база нової держави, від стану та перспектив розвитку якої залежала подальша доля революційних завоювань.

За таких умов з особливою гостротою постало питання залучення до процесів відтворення промисловості Донбасу дореволюційних фахівців, які здебільшого прохолодно зустріли радянські новації, оскільки значною мірою втрачали свій попередній соціальний статус.

За умов встановлення радянської влади перед більшістю непогано забезпечених фахівців постало питання про власне майбутнє. Частина з них обрала еміграцію. Більшість із тих, що залишилися в країні, були змушені адаптуватися до нових умов. Процеси адаптації ускладнювалися тим, що сама ситуація протягом першої половини 1920-х рр. продовжувала залишатися нестабільною, швидкоплинною, що вимагало від людей значних зусиль у сенсі пристосування до мінливої дійсності.

Колишні фахівці Донбасу задіяні на промисловому виробництві, за радянських умов опинилися в складній соціальній ситуації. З одного боку їх розглядали як представників забезпечених верств населення, що обслуговували інтереси капіталістів-експлуататорів, тож у цілому - як чужих та ворожих, з іншого - влада розуміла, що для виведення економіки з кризи партійно-командних вказівок буде, вочевидь, недостатньо й фаховий підхід до справи є необхідним.

Урятувати промисловість і загальмувати процес зменшення кількості робітників більшовики спробували воєнно-комуністичними заходами. Однак, опинившись у стані глибокої економічної, політичної та соціальної кризи, з огляду на крах сподівань щодо світової революції партія більшовиків була змушена сконцентрувати всі свої зусилля на внутрішніх проблемах і кардинально переглянути своє ставлення до можливого подальшого розвитку процесу соціалістичного будівництва. Одним із найважливіших напрямків нового економічного проекту стали плани щодо розвитку промисловості, які передбачали децентралізацію системи управління економікою (заміна системи главків трестами та синдикатами), перегляд питання власності (передача в оренду дрібних вугільних підприємств, у приватну власність - підприємств торгівлі та обслуговування, тощо), а також модернізацію народного господарства на основі нового на той час джерела енергії - електрики (за планом ГОЕЛРО).

Процес децентралізації системи управління економікою проводився досить специфічно (оскільки створення трестів та синдикатів доручили главкам, які планувалося скасувати), що призвело до збереження адміністративних рис в інституціях, які мали бути орієнтовані на ринкові методи господарювання [6].

Передача підприємств у приватну власність носила доволі обмежений характер, оскільки держава залишала під своїм контролем великі промислові підприємства, передаючи в оренду лише дрібні підприємства, а в приватну власність - невеличкі підприємства із кількістю працюючих в 1-3 особи переважно зі сфери торгівлі чи обслуговування [7]. Завдання цього сектора промислового виробництво полягало в забезпеченні населення всім необхідним, чого так бракувало в роки війн та революцій. У той же час держава зберігала контроль над стратегічними та великими підприємствами, концентруючи в них основну масу робочого класу Донбасу Так, на 1924 р. 98,9 % робітників та службовців Донбасу працювали на державних підприємствах, а 1,1% - були у віданні кооперативних та приватних підприємств [8]. Таким чином, навіть у роки найширшо- го розповсюдження приватновласницьких стосунків радянська влада залишала за собою контроль за провідними та стратегічними галузями, забезпечувала концентрацію робочого класу на великих державних підприємствах. Це засвідчує подвійний характер перетворень в умовах нової економічної політики, її половинчастий характер.

Дореволюційні спеціалісти, долучені до процесів реанімації радянської економіки та промисловості в Донбасі і на добровільній основі, і через мобілізації, були поставлені в складні умови. Погане постачання продовольством та технічними матеріалами, безвідповідальне ставлення до роботи в сукупності з партійно- директивними методами відбудови економіки змушували технічний персонал, що погодився співпрацювати з радянською владою, наголошувати на неможливості реалізації поставлених завдань за наявних умов. Так, наприклад, у 1922 р. у вугільній промисловості нез- балансованість процесу видобутку вугілля призводила до проблем із його зберіганням, вивезенням, убез - печенням від розкрадань. Накопичення вугілля призводило до його самозапалення, що зводило нанівець усі зусилля з його видобутку [9]. Лякали фахівців і можливі зміни політики в системі управління вугільної промисловості через кадрові зміни (у резолюції ІІ пленуму Луганського повітового комітету КПбУ у лютому 1922 р. зокрема йшлося про звільнення Г Л. П'ятакова та М. І. Калініна з посад ЦПКП та Губернської спілки гірників) [10].

Подвійність радянських настанов стосовно старих спеціалістів робила їхню соціальну позицію непевною. Проблеми в стосунках між інженерно-технічними спеціалістами, що працювали в промисловості Донбасу та місцевими партійними структурами, задоволення інтересів фахівців на тлі незабезпеченої навіть елементарним армії працівників викликало незадоволення останніх та сприяло пробудженню в них "пролетарського інстинкту", спрямованого проти "нових буржуїв". Останнє проявилося у вигляді вбивств інженерно-технічних спеціалістів Донбасу, які зазвичай отримували широкий розголос і підтримку в робітничому середовищі та супроводжувалися вимогами звільнити убивць.

Розповсюдження такого виду злочинів було безпосередньо пов'язане з тими змінами в суспільних відносинах, які відбувалися у зв'язку з переходом до непу. У спеціальному секретному повідомленні для ЦК КП(б)У був описаний випадок замаху на життя управителя копальнею інженера Алешковича з боку виключеного з партії Нестерова. Сам факт можна було б розглядати як зведення особистих рахунків, якби не реакція інших робітників: "Комосередок копальні (ім. Артема) виніс резолюцію про те, що Нестеров діяв на підставі пролетарського інстинкту, наполягаючи на звільненні його. У складі осередку біля 40 комуністів-робітників". Таким чином, ми бачимо, що вчинок Нестерова не тільки не був засуджений, а, навпаки, ще й підтриманий щонайменше 40 робітниками копальні. Схожий за сценарієм випадок, який відбувся на Ольгівському руднику, але закінчився вбивством управителя копальні техніка Монсорова, ще більше прояснює, що ж саме відбувалося в цей час у Донбасі. Убивцею на цей раз були секретар кустового бюро комосередків та завідувач оргвідділу. При цьому в процесі проведення слідства в коло причетних до цього вбивства втягувалися все нові комуністи. Чим саме були викликані такі дії з боку представників Комуністичної партії, що відбувалося в їхній свідомості в умовах переходу до нової економічної політики, досить чітко пояснив секретар Луганського повітового парткому Магідов, який прокоментував убивство Мон- сорова так: "Тут ми маємо справу з глибоким нерозумінням нової економічної політики, спецам дали права - вони пригнічують - треба їх убивати. Одним словом, синдикалістський ухил робітничої опозиції призвів до анархістського терору" [11]. Отже, уже навесні 1921 р. Донбас був визначений як неблагополучний регіон відносно ставлення до спеціалістів із боку виробничих партійних осередків; як свідчать документи, протягом 1921 р. цю проблему в Донбасі вирішено не було. На початку 1922 р. у Донбас була направлена спеціальна комісія в складі Д. З. Мануїльського, В. Я. Чубаря та Г К. Орджонікідзе, яка констатувала складнощі в продовольчому забезпеченні, катастрофічний стан залізниць, а також рекомендувала припинити притік робітників із Півночі (у Донбасі вже давало про себе знати безробіття) та доручила ВУНК провести розслідування по вбивствах та замахах на інженерів Донбасу [12]. Після цього проблема поступово вирішується, але вороже ставлення робітників до адміністрації підприємств, технічного персоналу залишилося й надалі [13].

Подібні вбивства спеціалістів не були особливістю Донбасу. Це саме спостерігалося й на рудниках Уралу, тож можна вважати подібні дії універсальною реакцією суспільства на суттєву розбіжність між ідеологічними настановами та реальним досвідом життя. Скандальними ставали й випадки самогубств спеціалістів, наприклад, предметом обговорення партійних комітетів стало самогубство головного інженера Московського водопроводу В. В. Ольденборгера через неможливі умови роботи, що були наслідком некомпетентності та неприпустимих дій і членів комосередку й органів влади [14].

За таких умов ЦК РКПб змушений був удатися до роз'яснень (у першу чергу профспілкам) щодо основих настанов влади стосовно спеціалістів: "Якщо всі керівні установи, у тому числі і компартія, і радянська влада, і профспілки, не досягнуть того, щоб як зіницю ока берегти будь-якого фахівця, що працює добросовісно, із знанням своєї справи та з любов'ю, хоч би й чужого комунізмові ідейно, то ні про які серйозні успіхи у справі соціалістичного будівництва не може бути й мови. Ми ще не скоро зможемо досягти, але обов'язково мусимо досягти того, щоб спецам як соціальній верстві, що залишиться собою й надалі до досягнення найвищого ступеня розвитку комуністичного суспільства, жилося краще при соціалізмі, ніж при капіталізмі в сенсі матеріальному, у справі товариської співпраці з робітниками та селянами та й у відношенні ідейному, тобто в сенсі задоволення від власної роботи, усвідомлення її суспільного значення при незалежності від корисних інтересів класу капіталістів. Ніхто не погодиться визнати поставленим хоча б якось терпимо відомство, у якому не провадиться добре поставленої та результативної в практичному розумінні роботи щодо всебічного забезпечення спеців, заохочення кращих із них, захисту та охорони їхніх інтересів тощо" [15].

Однак проти настанов партії працював конкретний досвід на місцях. За конфліктами часто проглядалася специфіка ставлення до призначень на керівні посади, коли на першій план виходила партійна приналежність та лояльність до режиму, які заступали собою професійність. Так, члени Олександро-Грушевсь- кого районного комітету КПбУ, характеризуючи призначення та роботу голови Гірничого управління Кузнєцо- ва, зазначали: "Не знаючи всіх тих, хто його оточує у Гірничому управлінні, він тим самим дав укритися в себе багатьом особам, що не мають жодного уявлення про гірничу промисловість та мають до неї таке ж відношення, яке ми маємо до закулісної гри Антанти, але які увійшли завдяки невтручанню місцевих революційних сил під захист Управління. Багато хто з них веде відверту агітацію проти радянської влади. Маючи привілейоване становище, вони цим хизуються, знущаються з робітників, говорять їм, що ваша радянська влада не про вас, а про нас, у нас гарні квартири, прислуга, коні та прольотки, шкіряні костюми та велика зарплата, а вам нема що взути, нема чим прикрити своє голе тіло, ви голодуєте. Хіба цього ви прагнути і хіба це обіцяли вам більшовики? Так кажуть вони робітникам, а Гірничому управлінню висувають вони категоричні вимоги на все більші привілеї для себе, стверджуючи, що інакше вони не зможуть продуктивно працювати, тож і не збільшиться видобуток вугілля" [16].

У ситуації, коли влада, з одного боку, була максимально зацікавлена у відтворенні промислового потенціалу Донбасу й мусила покладатися на спеціалістів, а з іншого, вдавалася до публічних декларацій з приводу перемоги над капіталістичним суспільством, у населення виникало відчуття подвійних стандартів: "Найбільш складна ситуація у житті цього району (Олександро- Грушевського - О. М.) почалась із того часу, як у нас з'явилися особливі відділи та уповноважені Подонбасу З цього моменту нас остаточно ізолювали від робочого класу Особливий відділ зайнявся арештами робітників та недоторканістю спеців та тих, хто видає себе за них. З нашої точки зору, Особливе відділення нічого, крім розкладання та самопостачання, району не дало. Є ціла низка фактів, що вказують на далеко не революційні дії Особливого відділення. Й ось останній номер цього відділення № 5 як виголошення арештованими цілого зібрання відповідальних працівників-комуністів, прагнення арештувати членів Трійки з ліквідації економічної моці буржуазії, що одночасно є членами виконкому та райпарткому і все це лише за те, що місцева революційна організація насмілилася втрутитися у сферу кам'яновугільної промисловості, намітивши списки тих, хто підлягає експропріації - торговців, торговців та спекулянтів у минулому, а тепер - виголосили себе спеціалістами та примазалися до Вугільної промисловості" [17].

Тональність документів (передусім партійних, оскільки персоніфіковані джерела, які б передавали ставлення спеціалістів представлені лише в опосередкованому вигляді - через цитування їхніх позицій у партійних повідомленнях чи в доповідях, підготовлених НК- ДПУ) демонструвала низку протиріч навколо "старих" спеців. По-перше, у них відчувалася сильна потреба, тому й керівництво радянської держави з раціональних міркувань було готове піти на значні поступки у створенні сприятливих умов життя та роботи спеціалістів. По-друге, представники партійних структур на місцях, головним завданням яких було проведення нової ідеологічної лінії, залучення населення на бік радянської влади, погано сприймали можливості та нові позиції кваліфікованих спеціалістів, оскільки останні однією своєю наявністю підривали концептуальні настанови нового суспільства. І, по-третє, важливою складовою цих протиріч були самі спеціалісти, що аж ніяк не були однорідною масою та по-різному артикулювали власну позицію та використовували ті можливості, що створило для них нове суспільство.

Усвідомлення цієї складної ситуації, що несла в собі фактично взаємовиключні компоненти - долучити до розбудови Донбасу "старих" спеціалістів і показати робітникам революцію в дії - змушувала керівні органи до пошуку виваженої політики стосовно спеціалістів.

У 1923 р. Донецький губернський комітет КПбУ розробив та відправив до ознайомлення обмеженому колу осіб секретний "Політичний лист про зміну питання про спеціалістів (усім окркомам та комуністам-господарни- кам Донбасу)". Цей документ пропонувалося не оприлюднювати, а лише довести до відома слухачів на закритих зібраннях окркомів, а також - до окремих секретарів кустових та районних комітетів, окремих комуністів- господарників та професіоналістів. Остання вимога була зумовлена необхідністю не налякати спеціалістів і, у першу чергу, реакційно налаштованих фахівців, щоб не перешкодити їх нормальній роботі задля інтересів радянської влади.

У цьому документі головний акцент було зроблено на необхідності сегментації інтелігенції та виробленні відповідних стратегій залучення до співпраці з радянською владою кожного із сегментів.

На думку авторів цього політичного листа, на той момент у неоднорідному середовищі інтелігенції можна було виокремити три основні типи за настроями: 1) старі верхи; 2) середні шари; 3) молоді шари. Закладений у цій класифікації віковий розподіл поглиблювався в документі наданням характеристики кожній групі, за рахунок чого через вікові ознаки починають проступати додаткові параметри - рівень кваліфікації, ставлення до радянської влади та до інших груп інтелігенції: "До першого типу належить висококваліфікований елемент. Це значні специ, у старий час вони займали високе положення й у нас на виробництві займають командні посади. Налаштовані категорично проти радянської влади, не вірять у неї. Спеців другого типу, що добровільно та з інтересом працюють у нас, вони звинувачують у хитаннях та в тому, що ті без бою здають свої позиції, не розуміють, куди йдуть. У Європі, на їхню думку не таке тепер становище, щоб потрібно було інтелігенції без бою здавати свої права. До молодих спеців третього типу (що енергійно працюють у нас на виробництві) ця верхівка старих спеців ставиться зверхньо. Мовляв, нічого в житті не бачили кращого, за радянський рубль та мандат все зроблять. Злість на молодих в них така сильна, що навіть не розмовляють із ними. До цього типу належать найбільш реакційні шари інтелігенції" [18]. Фактично визнавалося, що ця група фахівців не готова до співпраці з більшовицькою владою, налаштована до останньої вкрай критично та фактично перебуває в стані очікування зовнішньої допомоги та повернення старого ладу.

Не менш цікавою є характеристика другого типу представників технічної інтелігенції. На відміну від першої групи, вони орієнтовані не назовні, а навпаки, - оцінюють внутрішні переваги та можливості нового ладу, хоча й мають значний критичний потенціал щодо його оцінки: "До другого типу належать так звані середні шари спеціалістів. На виробництві вони, як правило, знаходяться на других місцях, але тягнуться до командних посад. Це інтелігенція зміновіхівського толку Більшовиків не дуже звинувачують у прорахунках та негараздах, уважаючи це продуктом старого режиму Більшовиків визнають найактивнішими будівниками, тому й уважають законним наше зміцнення. Уважають, що варто допомогти радянській владі, що їм зараз потрібно виконувати роль, яку їм відвела історія. Проти реакційних поглядів верхів першого типу негативно налаштовані, уважаючи це зрадою. Мають сильне національне почуття. Нас уважають збирачами Росії, що відтворюють Російську державність. Допоки Росія існує, кажуть вони, поки панування руської людини видно в усьому до тих пір будь-хто, хто йде проти Радянської влади - ворог Росії. Тримаються думки, що допоки Радянська влада визнається переважною більшістю населення, потрібно бути, за їх висловом, із народом" [19]. Критичний потенціал цієї групи торкався передусім радянських методів внутрішнього управління. Головну перешкоду на шляху нормального управління економікою в цілому та промисловістю Донбасу зокрема вони бачили у втручанні партійних комітетів у роботу, особливо за умов фінансових та господарських проблем. Звідси випливала і їхня вимога щодо певної свободи, обмеження втручання в роботу з боку представників влади та організованого пролетаріату.

Наступною групою, на думку авторів документа, є молоді спеціалісти, які щойно здобули освіту та отримали посади інженерів: "... ці шари відчутно тиснуть на радянську роботу, йдуть на всі керівні посади, намагаються похизуватися власними проектами, вимагають для себе ширших прав. Допоки техніки, кажуть вони, будуть лише виконавчою силою, але не будуть мати прав та відповідальності, вони не зможуть відповідати за виробництво" [20]. Цікавим є їх позиціонування власної групи стосовно інших груп інтелігенції. До старих спеціалістів вищого рівня вони ставилися відверто ворожо, уважали, що більшість із них фінансується з-за кордону (що мало свої підстави, оскільки протягом 1920-х років відбувалися доволі жваві контакти між підприємствами Донбасу та закордонними постачальниками чи партнерами). З боку "молодої" групи також звучали нарікання стосовно кваліфікації старих кадрів, яких звинувачували в тому що вони просто придбали дипломи чи отримали їх завдяки протекції, а тому не мають необхідної кваліфікації. До того ж вони "... практично всі є власниками - колишніми акціонерами, тому реакціонери й хочуть повернути Миколу ІІ. У молодих спеців третьої групи сильне прагнення виштовхнути цю реакційну верхівку спеців. До середніх шарів спеців зміновіхівського толку ці молоді специ ставляться поблажливо. Уважають їх м'якотілими, такими, що коливаються, не мають впевненості, але з ними можна спрацюватися" [21].

Означений документ цікавий не лише намаганням сегментувати технічну інтелігенцію та знайти певні стратегії щодо максимально ефективного використання кожної з виділених груп, а й пошуком "точок опертя" серед цієї групи, які б у подальшому могли скласти висококваліфіковану в теоретичному та практичному сенсі групу спеціалістів, лояльних до ідеології радянської держави. Очевидним було те, що на момент 1923 р. радянська влада не була готова відмовитися від допомоги старих спеціалістів, попри налаштованість значної кількості останніх реакційно по відношенню до радянської влади. Відтак влада мусила шукати певного балансу між раціональною необхідністю залучення старих фахівців для розбудови економіки та прагненнями побудови нового ладу та нових соціальних відносин. За таких умов влада знайшла спосіб розв'язання проблеми без власного втручання. Ставку було зроблено на внутрішні суперечки в середовищі інтелігенції, певні групи якої за планом повинні були самі заблокувати діяльність "старих", реакційно налаштованих фахівців: "Розбіжностей з інтелігенцією в нас багато, є і вірогідно будуть. Але ми зобов'язані використовувати поворот інтелігенції в бік радянської влади, що спостерігається тепер, особливо після З'їзду наукових працівників, спираючись на ворожнечу груп, що утворилися всередині неї. Ми повинні цей процес поглиблювати, всіляко заманюючи та залучаючи близькі нам шари спеціалістів у профспілки, господарський та радянський апарат, залучаючи їх навіть у сферу партійного впливу Ми повинні допомогти їм позбавити політичного впливу реакційні шари спеців. Останні повинні лише технічно використовуватися" [22].

Лист застерігав від двох основних крайнощів у ставленні до спеціалістів - "спецоїдства" та "спецоманії". Перше потрактовувалося як недооцінка значущості фахівців, недостатнє покращення їхнього матеріального стану відсутність товариських стосунків із ними та недостатнє включення в спільну роботу "Спецоманія" розглядалася як переоцінка фахівців, виплата заробітної плати значно більшої, ніж у робітників, утримання на посадах колишніх купців, білогвардійців, офіцерів, що не мають відповідної кваліфікації, натомість корис- таються пільгами та можливостями, що надають високі посади: ".результат спецоманії - сліпа довіра до фахівця, недбале ставлення до перевірки його роботи. Це призводить до загострення настроїв та незадоволення робітників" [23]. Очевидна наявність цих двох крайніх варіантів примушувала радянську владу поставити на порядок денний питання про необхідність детального вивчення світобачення спеціалістів, яке необхідно було здійснити вкрай обережно, щоб не відштовхнути тих, хто виявляв прихильність до влади та підтримував її. Обережному з'ясуванню підлягали: ставлення спеціалістів до власної роботи; до підприємства, його недоліків та успіхів; до господарської політики радянської влади; до політики керівних господарських органів (Донвугілля, Південь-Сталь, Хімвугілля тощо); до роботи в технічних секціях; до профспілок та участі в них; до радянської та партійної роботи, партосередків та участі в них; до робочої маси, роботи в її лавах; до повороту в ставленні інтелігенції до радянської влади та до проведення з'їздів наукових діячів; до зовнішньої політики та міжнародних подій.

У підсумку зазначимо, що ставлення до інженерно- технічних фахівців, задіяних у промисловості Донбасу на початку 1920-х років характеризувалося компроміс- ністю та певною невизначеністю. Необхідність залучення дореволюційних спеціалістів усвідомлювалася у зв'язку з розумінням неможливості відтворити вщент зруйнований Донбас лише командними методами, без опертя на спеціальні знання. Однак поступки фахівцям, створення для них умов життя, наближених до їхнього дореволюційного стану викликали обурення серед робітників, які не розуміли таких поступок "новим хазяїнам". За таких умов влада зробила ставку на внутрішні протиріччя в середовищі самої інтелігенції, залишивши собі роль відстороненого спостерігача та фіксатора основних параметрів лояльності чи нелояльності фахівців. А започаткування процесу прискіпливого стеження за фахівцями, яких у кожній дії перевіряли на лояльність радянській владі, відкривало можливості обґрунтованого обрання та призначення на посади "по- радянськи налаштованих" працівників.

Література

1. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження : [монографія] / В. М. Нікольський. - Донецьк : Вид-во ДонНУ, 2003. - 624 с.

2. Нікольський В. "Шахтинська справа" / В. Нікольський // Довідник з історії України. - 2-е видання - К., 2001- С. 10741075.

3. Касьянов Г. В. "Шахтинська справа" (Про жертви сталінських репресій у Донбасі 1928 ) / Г. В. Касьянов // Під прапором ленінізму - 1989. - № 22. - С. 55-61.

4. Гнітько С. "Кадри вирішують все..." : до 70-річчя судових процесів над технічною інтелігенцією / С. Гнітько // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1998. - № 1,2. - С. 80-96.

5. Струченков О. В. Умови праці інженерно-технічних спеціалістів промисловості Донбасу в добу радянської модернізації (кінець 1920-х - 1930-і роки) / О. В. Струченков // Нові сторінки історії Донбасу - Кн.13/14. - С. 260-274.

6. Нікольський В. НЕП 1920-х років на Донбасі: досвід для сьогодення / В. Нікольський // Схід. - 1996. - № 5-6. - С. 59.

7. Статистика Донбасса. - 1923. - № 4-5. - С. 35.

8. Статистика труда в Донбассе. Орган Донецкого губернского совета профессиональных союзов. - 1925 (июнь). - № 2. - С. 42.

9. Державний архів Донецької області, ф.П-1, оп.1, спр. 1009, арк. 5-6.

10. ЦДАГОУ, ф.1, оп. 20, спр. 410, арк. 20.

11. Державний архів Донецької області, ф. П-1, оп.1, спр. 600, арк. 87.

Размещено на Allbest.ru