Системна криза нацистського "нового порядку" на теренах Райхскомісаріату "Україна" як наслідок реалізації окупаційної політики (1941-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Системна криза нацистського "нового порядку" на теренах Райхскомісаріату "Україна" як наслідок реалізації окупаційної політики (1941-1944 рр.)

Куницький М.,

кандидат історичних наук, заступник генерального директора, Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта" (Україна, Київ)

Аналізуються прояви кризових явищ нацистського "нового порядку" на теренах Райхскомісаріату "Україна". Автор розглядає ці явища у контексті особливостей реалізації мети та завдань гітлерівської окупаційної політики.

Ключові слова: експансія, Третій Райх, Райхскомісаріат "Україна", нацистська окупація, цивільна адміністрація, місцеве населення.

Український народ упродовж 1941-1944 рр. перебував у центрі нацистського соціального експериментаторства, став об'єктом нещадної експлуатації. Тому він і став одним із найбільш постраждалих у тій війні. Об'єктивне вивчення усіх напрямів нацистської окупаційної політики наблизить нас до розуміння сутності гітлерівського режиму, встановленого на теренах Райхскомісаріату "Україна" (далі РКУ). Цим і зумовлюється актуальність дослідження.

Окремі сегменти цієї багатогранної проблеми розглянуті у дослідженнях В. Рекотова [1, с. 90-101], М. Коваля [2; 3], О. Лисенка та Т. Першиної [4], О. Гончаренка [5]. Аналіз історіографічних напрацювань попередників вказує на ту обставину, що зазначена проблема усе ще потребує додаткових дослідницьких зусиль. Відповідно до цього, об'єктом дослідження визначається нацистський режим, встановлений на теренах РКУ, предметом окупаційна політика, яка спрямовувалась на українське суспільство.

Зазначимо, що на сьогодні вже не потребують доведення такі аспекти гітлерівського окупаційного режиму, як: а) домінування расових та ідеологічних аспектів "практикуючого" нацизму над військовими, економічними, соціально-культурними інтересами Третього Райху; б) міфологічність, апріорність та псевдонауковість основних вихідних, системоутворюючих положень нацистської ідеології; в) етатизм, месіанізм та експансіонізм; г) антидемократизм та тоталітаризм; д) широке застосування репресивно-каральних заходів та геноциду як типових засобів розв'язання соціальних та політичних проблем.

Реалізація основних засад нацистської окупаційної політики за її найбільш ортодоксальним гітлерівським зразком передбачала нещадну експлуатацію продовольчого, сировинного та трудового потенціалу України, збереження ненависних селянству колгоспів та радгоспів, варварське й хижацьке ставлення до місцевого соціуму, винищення окремих етнічних категорій населення і радянських військовополонених, масовий, нічим не обмежений терор проти інших категорій мирного населення, нещадну боротьбу із рухом опору та супротивом людей.

У цілому, як вже зазначалося, усі ці заходи мали на меті обезлюднити життєвий простір України, підготувати його для майбутнього заселення арійцями. Українцям готувалася роль напівосвіченого, позбавленого власної національної еліти етносу, який буде обслуговувати потреби панівної "арійської раси". Це не могло не викликати масовий супротив окупаційній політиці Третього Райху на теренах РКУ.

Для Німеччини життєво необхідною умовою продовження боротьби з СРСР та союзними військами було викачування усіх можливих ресурсів з України. Без них продовження війни було приречене на поразку.

Водночас єдиним засобом реалізації поставлених завдань стали виключно силові, репресивно-каральні заходи окупаційної адміністрації РКУ у її ставленні до місцевого населення й організації системи економічної експлуатації. Особливим "цинічним прагматизмом" прославився райхскомісар Е. Кох.

Незважаючи на певну "опозиційність" у цьому питанні А. Розенберга та окремих представників військових кіл і генеральних комісарів РКУ, жодного натяку на перегляд основних засад окупаційної політики так і не відбулося. Усі спроби вплинути на позицію А. Гітлера у цьому питанні (а лише він мав право переглянути цей політичний курс) завжди закінчувалися невдачею. Пропозицій же змінити окупаційну політику в Україні, яка вела правлячі політичні кола Німеччини до національної катастрофи, відомо немало.

Практично усі, хто пропонував змінити окупаційну політику в Україні, називали попередній курс помилковим. Так, відповідальний працівник окупаційної адміністрації фон Ромайер у своєму листі, направленому А. Розенбергу з Мелітополя 30 грудня 1942 р., констатував: "Наше управління східними територіями наближається до неминучої катастрофи, розміри якої ще неможливо передбачити".

Автор листа вбачав причини невдачі окупаційної політики у наступному: "Із введенням цивільної адміністрації ми обіцяли Україні, тобто українцям, досить багато. Виконали ж з усього цього лише невеличку долю і то лише на самому початку. З тих пір викристалізовується тенденція усе більш грубого абсолютного пограбування, для якого характерні більшовицькі методи.

Ми "наймаємо" величезні маси робочої сили для Німеччини, тобто затримуємо людей тим чи іншим способом, зганяємо їх до таборів, які в більшості випадків навіть не заслуговують цієї назви і тримаємо їх там під охороною до того часу поки не будуть подані необхідні вагони. Після всього цього ми відправляємо їх під плач і голосіння рідних, які в свою чергу, небезпідставно, враховуючи сам характер того, що відбувається, невільно згадують етапи на примусові роботи до Сибіру.

Ми конфісковуємо так багато зерна, що доводимо харчування народу до рівня нижчого, аніж прожитковий мінімум, і ставимо під загрозу збереження робочої худоби. Забороняючи забій худоби, ми не поставляємо м'ясо і менше всього турбуємося про забезпечення жирами". У листі критикуються й інші напрями окупаційної політики, зокрема у сфері торгівлі, виробництва, освіти, мовного питання, культури тощо [6, арк. 28, 29].

Подібних принципових реляцій, адресованих не лише більш поміркованому А. Розенбергу, а й відомому своєю жорстокістю Е. Коху в архівних документах можна віднайти немало. До райхскомісара із відкритою критикою проведених заходів в окупаційній політиці та своїми конкретними пропозиціями щодо їх перегляду зверталися й представники німецької номенклатури гебітскомісаріатів [7, арк. 12-23]. Усі вони, як правило, не ставлячи під сумнів ідеологію нацизму, пропонували пом'якшити ставлення німецької адміністрації до місцевого населення, реформувати колгоспи та наділити селянство землею, дозволити місцевому населенню отримувати освіту.

Здебільшого аналіз отриманих Райхсміністерством східних окупованих територій листів та донесень із пропозиціями пом'якшити окупаційну політику здійснював заступник начальника політичного департаменту цього відомства О. Бройтігам. Він також пропонував пом'якшити окупаційну політику, лояльніше ставитися до місцевого населення [8, с. 287, 288].

До усіх хиб та вад реалізації основних засад окупаційної політики на теренах РКУ додалися й інші, менш маловідомі, але також важливі фактори. Стосуються вони загалом неефективної роботи окупаційного апарату влади, а також управлінського конфлікту між А. Розенбергом та Е. Кохом, до орбіти якого були втягнуті усі відповідальні працівники РКУ.

На думку О. Гончаренка, управлінський персонал РКУ вразили деструктивні явища, які поряд із окупаційною політикою стали однією з причин кризи "нового порядку" в Україні. Вмотивовуючи це положення, дослідник називає ряд причин, які, на його думку, й стали причиною появи явищ деструктивного порядку. Звісно, що в умовах війни та окупації вони негативно позначилися на ефективності роботи владних структур РКУ. До них належать: значний рівень паралелізму та дублювання службової компетенції німецьких відомств (у тому числі й безпосередньо тих, що входили до структури РКУ), які діяли на окупованій території; протиріччя між адміністрацією військової зони окупації та центральним апаратом РКУ; відсутність реального правонаступництва в процесі передачі цивільним установам РКУ відповідних територій із відання військової адміністрації; неповноцінний контроль за роботою РКУ з боку Райхсміністерства східних окупованих територій; службові конфлікти між регіональними та центральними органами влади РКУ; високий рівень самостійності у прийнятті управлінсько-розпорядчих рішень з боку керівництва регіональними та місцевими адміністраціями РКУ [5, с. 126].

Але наймасштабніший управлінський конфлікт стався між А. Розенбергом та Е. Кохом. Останній, як відомо, пропонував проводити більш лояльну політику в окупованих землях України, але наражався не лише на нерозуміння А. Гітлера, а й на відкритий супротив вірного провідника ортодоксальної нацистської політики в Україні Е. Коха.

Райхскомісар взагалі намагався не виконувати отриманих вказівок від А. Розенберга, якщо вважав недоцільним їх застосовувати. У разі розгортання конфлікту райхскомісар відразу ж звертався за допомогою до А. Гітлера [9, арк. 146]. Райхскомісар ніколи не забував нагадувати своїм підлеглим, що його політика повністю узгоджена із позицією фюрера Третього Райху [10, арк. 3]. Роз'яснюючи підлеглим про особливості управлінської системи в РКУ, райхскомісар навіть не згадував про своє формальне підпорядкування райхсміністру східних окупованих територій [11, арк. 17].

Заручниками ситуації стали генеральні комісари, які на власний розсуд почали виконувати нормативні акти, отримані від Райхсміністерства східних окупованих територій та РКУ. Про те, що вони часто суперечили один одному, говорити зайве. Наприклад, генеральний комісар округи "Київ" на власний розсуд використовував нормативну базу, отриману від Райхсміністерства, хоч перед цим і отримав чіткий наказ щодо застосування наказів райхскомісара [12, арк. 103-105; 13, арк. 114].

В умовах "війни законів" райхкомісар не знайшов "кращого" виходу, як взагалі заборонити направляти генеральним комісарам нормативно-правову базу, котра надходила від Райхсміністерства східних окупованих територій. Відправною точкою цього рішення став травень 1942 р. [14, арк. 17]. З цього моменту генеральні комісари отримували документи лише від центральних установ РКУ, а відфільтровані витяги з імперського та райхсміністерського законодавства друкувалися у спеціальних збірниках документів РКУ й після цього направлялися на місця.

У свою чергу й генеральні комісари при підготовці локальної нормативно-правової бази також почали діяти на власний розсуд. Райхскомісар фактично втратив контроль за відповідними діями генеральних комісарів, оскільки в одному із розпоряджень просив надіслати до РКУ примірники вже надрукованих ними "Офіційних бюлетенів", а гебітскомісарам взагалі заборонив видавати подібні збірники підзаконних актів [11, арк. 18, 55, 56]. До речі, райхскомісар, видаючи певні нормативно-правові акти, надавав право санкціонувати початок їх дії особисто генеральним комісарам [14, арк. 11, 11 зв]. У результаті, застосування виданих центральним апаратом РКУ нормативних актів у різних генеральних комісаріатах здійснювалося неоднаково.

Отже, із самого початку свого створення система органів та установ РКУ мала надзвичайно низький рівень управлінської надійності. Неадекватно високий рівень паралелізму та дублювання в роботі окупаційних органів влади, притаманний окупаційним адміністраторам, регіональний та місцевий "вождизм", особисті конфлікти та протиріччя у світоглядних баченнях керівників системи "нового порядку" стали причинами деструктивних явищ у роботі адміністрації РКУ та затяжної системної кризи режиму, яка розпочалась з перших днів окупації.

Водночас кризу нацистського окупаційного режиму можна пояснити в контексті глибокого й затяжного конфлікту, який простежується на усіх етапах функціонування цивільної адміністрації РКУ.

Окупація України викликала появу суспільних явищ антагоністичного характеру. Адже в окупованій гітлерівцями країні зіткнулися протилежні й несумісні інтереси соціальних груп, суспільства та влади в цілому. Український соціум був поставлений на межу елементарного фізичного існування, й жодні послаблення окупаційної політики не могли суттєво вплинути на ситуацію, що динамічно погіршувалася.

В країні зіткнулися дві непримиримі ідеології нацистська та комуністична, кожна із своїми цінностями, позитивними й негативними рисами, прихильниками та її опонентами.

Військові дії, радянська евакуація, а за нею й окупація країни спричинили глобальні суспільні процеси динамічного характеру. Переміщення великих мас людей, різка поява вікових та статевих диспропорцій у суспільстві, психоемоційний шок, що був викликаний неординарними умовами життя, стражданнями значної кількості людності, викликали певну протидію. Усе ж мирне життя, навіть у його "сталінському варіанті", було меншим злом, аніж нацистська окупація із її постійним екстремальним станом. Змінювалося і ставлення людей до смерті. Вона ставала явищем повсякденного життя, неодмінним атрибутом простору окупації.

Якими б не були плани лідерів нацистського Третього Райху щодо колонізації України ортодоксальними чи більш лояльними -, суспільство чекало небачене за масштабами насильство у самих грубих, варварських і до того ж відкритих його формах. Фізична ліквідація єврейського населення, повсякденне знущаннями над тими, хто уцілів і був запроторений до гетто чи інших місць утримання та ізоляції, посилювали негативний психоемоційний стан місцевої людності. Усі ці репресивно-каральні дії щодо ні в чому невинних людей відбувалися відкрито. До цього додалися й публічні страти винних і невинних, а відомості про акції колективних відплат за дії учасників руху опору чи вбивства заручників відкрито поширювалися окупантами, нагнітаючи почуття страху і невідворотності смерті.

Швидко й стрімко здійснювалася поляризація суб'єктів протистояння у конфлікті. Нові соціальні ролі, отримані українцями, не влаштовували молодь, яка була вихована на цінностях радянського режиму. Цю категорію населення особливо не цікавила гіпотетична можливість отримання землі, так обіцяна на початку окупації. Вихована на класових принципах і цінностях, значна частина молоді не була готова примиритися із роллю малоосвічених рабів. До того ж не слід забувати, що тогочасна передвоєнна радянська дійсність дозволяла молоді рухатися як по горизонтальних, так і вертикальних суспільних ієрархіях. Ступінь же готовності віддати життя за суспільно-політичні ідеали більшовизму мала у радянської молоді доволі високий рівень.

Немало непримиренних противників "нового порядку" також залишилося в окупованій Україні. Хоч немало із них так і не вступили в боротьбу з режимом, особливо на початковому етапі окупації, але, оговтавшись від розгрому руху опору в 1941 р., вони таки змогли організувати дієву протидію заходам загарбників.

Антинімецька ідея стала об'єднавчою у масовій протидії окупантам. Навколо неї гуртувалися різні соціальні стани та прошарки населення. І хоч рух контролювався комуністами, від цього він не став менш масовим.

Розгортання лінії конфлікту між українським суспільством та окупаційною владою РКУ мало як відкриті, так і латентні форми. Глобальність розміру конфлікту породжувала надзвичайну жорстокість з обох сторін. Доля тієї частини населення, яке намагалося дотриматися хиткої, у тих умовах, позиції нейтралітету, не цікавила жодну із сторін протистояння.

Водночас, і це розуміли обидві сторони конфлікту, між ними не могло бути компромісу. Жодної дотичної до порозуміння точки не існувало. Визначена мета боротьби здійснювалася і могла бути досягнута виключно за рахунок однієї із сторін конфлікту. У цілому, німецька влада намагалася максимально використати ресурси окупованого суспільства, а воно, у свою чергу, звільнитися від чужоземного ярма.

Німецька адміністрація, намагаючись отримати соціальну опору своєї влади, намагалася віднайти її в фольскдойче та особах, які постраждали від дій радянської влади. Автоматично цю нішу почали займати службовці органів місцевого управління та поліції. Етнічні німці, колишні розкуркулені та репресовані радянською владою частково, але отримували певні соціальні преференції (пільгові розміри податків, а то й звільнення від них; вищий розмір, порівняно з іншими категоріями населення, заробітної плати; краще продуктове забезпечення тощо).

Динаміка реалізації конфліктної ситуації розгорталася надзвичайно швидко. Латентну фазу конфлікту можна простежити на прикладі зустрічей німецьких військ влітку та восени 1941 р., коли частина населення із видимими ознаками святковості вітала їх вступ. Немало людей прагнуло цим самим унеможливити німецькі репресії та переслідування. Але політика адміністрації РКУ викликала розгортання наступної фази конфлікту відкритої. Ця фаза передбачала швидку консолідацію позицій ворогуючих сторін, перехід їх до безпосередніх насильницьких дій [15, с. 58-62].

Отже, однією із передумов глибокої соціально-політичної кризи нацистського окупаційного режиму в Україні стала наявність глибокого, антагоністичного за своєю сутністю конфлікту, який динамічно розвивався між німецькою владою та українським суспільством.

криза нацистський окупаційний політичний

Список використаних джерел

Рекотов П. В. Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П. В. Рекотов // Український історичний журнал. 1997. № 3. C. 90-101.

Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945). Спроба концептуального бачення / М. В. Коваль. К. : Вища школа, 1994. 57 с.

Коваль М. В. Україна: 1939-1945: Маловідомі і непрочитані сторінки історії / М. В. Коваль. К. : Вища школа, 1995. 194 с.

Гончаренко О., Лисенко О., Першина Т. Система управління окупованими територіями України / О. Гончаренко,

О. Лисенко, Т. Першина // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси / НАН України. Інститут історії України. К. : НВП "Видавництво "Наукова думка, НАН України", 2010. Кн. 1. 735 с.

Гончаренко О. М. Функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату "Україна": управлінсько-розпорядчі та організаційно-правові аспекти (1941-1944 рр.) : монографія / Гончаренко О. М. К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. 600 с.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОВУ). Ф. КМФ-8. Оп. 1. Спр. 180.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГОУ). Ф. 57. Оп. 1. Спр. 110.

Кучер В. І., Потильчак О. В. Україна 1941-1944: трагедія народу за фасадом Священної війни: Монографія / Кучер Володимир Іванович, Потильчак Олександр Валентинович. К. : Біла Церква: ТОВ "Білоцерківдрук", 2011. 368 с.

ЦДАГОУ. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 3107.

ЦДАВОВУ. Ф. 4620. Оп. 5. Спр. 5.

Там само. Ф. 2077. Оп. 1. Спр. 10.

Державний архів Полтавської області. Ф. Р-2499. Оп. 1. Спр. 1.

Там само. Спр. 11.

Державний архів Вінницької області. Ф. Р-1312. Оп. 1.

Спр. 1333.

Гончаренко О. Конфлікт як основа сутності стосунків між окупаційною адміністрацією Райхскомісаріату "Україна" та місцевим суспільством // Література та культура Полісся. № 40. 2011. 96 с.

Размещено на Allbest.ru