Стежками родини І. Огієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стежками родини Івана Огієнка

Анна Затхей

Долю кожної родини формує та соціальна епоха і те суспільство, в якому вона живе. Тому й навколишнє середовище сприймається разом з його моральними, етичними та правовими надбаннями. Одні родичі родичаються з одними вітками роду, другі знаходять порозуміння з іншими і навіть можуть не знати про існування відгалужень інших родинних віток. Тому збір інформації про такі відгалужені вітки потрібно збирати по крихтах, змушувати родичів напружувати пам'ять, шукати правдивих розповідей про численний рід. огієнко родина вчений український

Іван Іванович Огієнко народився 2 січня 1882 року в м. Брусилов Радомишльського повіту Київської губернії (тепер Житомирська область) у бідній матеріально, але духовно багатій селянській родині. Батько Іван був козацького роду, коріння якого сягало десь до Полтавщини, мати -- проста селянка Єфросинія, всю свою душу віддавала вихованню дітей.

Прожив Іван Огієнко нелегке, проте варте уваги життя. Дітей українського вченого доля теж не жаліла.

Будучи в швейцарській еміграції разом з батьком, син Івана Івановича Анатоль познайомився зі своєю дружиною в 1945 р. в Лозанні. А у вересні 1947 р. Анатоль, Христина, Клавдія і її чоловік Василь Курілець відплили в Аргентину пароплавом з п'ятьма песами в руках на кожного емігранта, які їм видав Червоний Хрест.

Анатолю Огієнкові спочатку пощастило влаштуватися на роботу в невелику мукомельну компанію. Цьому посприяв його диплом інженера по парових машинах, одержаний у Варшавському університеті. Через деякий час він влаштувався на солідну фірму по виготовленню телефонів та іншої техніки, призначеної для звукозапису. Ті роки були роками розвитку звукозапису в Аргентині. До речі перші записи виступів дружини президента Аргентини Перона Евіти Перон були озвучені за допомогою Анатоля. Це було предметом його гордості перед своїми знайомими.

Праця на фірмі звукозапису давала Анатолю та його дружині Христині жити безбідно в Буенос-Айресі, а останній не працювати. Вона скаржилася на погане здоров'я і не любила куховарити.

Друга група емігрантів - молодший син Юрій Огієнко та дочка Івана Івановича Олександра (Леся) - спочатку жили в Канаді під опікою батька. Юрій влаштувався на фірму по спеціальності інженера-газовика, одружився на акторці канадійського походження. З нею він прожив п'ятнадцять років. Спільне життя у подружжя не ладилося, акторка була «акторкою» в усіх сферах їхнього спілкування. Тож після всіх непорозумінь їм довелося розлучитися.

Залишивши дружині куплену квартиру та машину, Юрій переїжджає в Сполучені Штати Америки, де в 1962 р. знайомиться зі стоматологом Марією Ярославською, українкою, яка з батьками також виїхала в еміграцію. Юрій знову влаштовується на нову роботу по спеціальності.

Юрій за характером був дуже м'якою та лагідною особою, тому і для другої дружини був «інтелігентом», якого вона використовувала для догляду за своєю паралізованою матір'ю Соломією та в своїй професійній роботі. Помер Юрій 1982 р. від раку легенів в США, але похоронений на Вінніпеґському кладовищі в Канаді. Так був виконаний його заповіт, щоб його похоронили недалеко від батька.

Дочка Івана Івановича Леся, проживши в Канаді декілька років з професором-германістом К. Бідою, також розлучилася з чоловіком і переїжджає до брата Анатоля в США. На той час він оселився в Нью-Йорку в латиноамериканському кварталі. В цьому кварталі житло коштувало дешевше і життя було спокійніше, аніж в переповненому мегаполісі.

Леся, розчарована в подружньому житті, влаштовується на роботу бібліотекарем в російському православному монастирі. Дізнавшись на 76-му році життя про свою невиліковну хворобу, вона повертається в Монреаль до своєї подруги, щоб лікуватися та доживати свій вік в Канаді, де захоронений її батько. У трагічні для Лесі дні подруга допомагає їй, доглядає її. Згодом організовує її похорон. Леся просила подругу передати Анатолю, а також його хворій дружині, що її нестало. Вона не хотіла турбувати стареньких та хворих рідних своїх проблемами. До кінця свого життя Олександра залишалася вольовою та сильною духом жінкою. Похорон її відбувся в квітні 1997 році на канадській землі, поховали її недалеко від батькової могили.

Коли огієнківці почали піднімати питання про повернення праху І.Огієнка на батьківщину, Леся та Анатоль висловили думку про те, що не потрібно цього робити тому, що діти і батько, таким чином, будуть духовно розлучені. А так поєднувати їх буде та земля, куди вони ляжуть. А ще їхніми могилами будуть опікуватися консисторія православної церкви Вінніпегу та Інститут Дослідів Волині.

Іван Федорович Огієнко (Рулька) - батько відомого Івана Огієнка був солдатом царської армії, або так званим кантоністом, як називали в тогочасній Росії солдатських дітей. Віддавши «царю-батюшці» та Російській державі свої молоді роки, повернувся солдат в батьківський край, маючи в своєму ранці «катеринку» вартістю двадцять п'ять карбованців.

Згідно царських законів, у межах с. Брусилова Радомишльського повіту на Київщині отримав солдат безкоштовно клапоть землі та й хотів розвести господарство. Тим часом брусилівські крамарі розпустили поголос, що у відставного солдата з'явилися гроші. Сільські торгаші вмовили Івана Федоровича здати свої гроші під відсотки в їхню торгівельну контору.

Спливали місяці, працюючи на відсотки, а за той час солдат на вечорницях зустрів свою суджену - дівчину з родини Петриченків. Коли наближався час одруження, колишній солдат забрав гроші із торговельної контори, а на відсотки йому дали куль муки (шістнадцять пудів) для весільного короваю. Тієї ж ночі під ранок ватага сільських злодюг, сповіщених крамарями, завітала на садибу Огієнка за його грошима. Грабіжники виламали сінешні двері і почали добиратися до комірчини. Прокинувшись, він почав захищати свої «скарби». Солдат діяв, як на війні, застосувавши свою селянську зброю - цюкнув по пальцях того, хто рвав двері. Із-за дверей почувся стогін і крики «йой-йой, там сокира». Непрохані гості швиденько залишили оселю.

Незабаром Іван відсвяткував своє весілля, і молода Єфросинія стала господинею в його домі.

За життя був добрим господарем, хорошим чоловіком і мудрим батьком.

Але в 1884 р. Іван Огієнко трагічно загинув. Його переїхали коні, коли зимою перевозив заготовлені дрова для своєї домівки. Перелякані коні перевернули сани і понесли його з пагорба разом з дровами.

Єфросинія (Пріська) - мати митрополита родом з Петриченків (Татарчучка) виділялася серед жінок спокійною вдачею, виваженим характером та непоганим здоров'ям, що давало їй силу в життєвих негодах, які приготувала їм невмолима доля.

Обоє вони були побожними людьми і свято берегли прабатьківську православну віру. Жили селянськими турботами, ростили своїх дітей. Після сметрі чоловіка, вдова Єфросинія зосталася з малими дітьми: Василем, Михайлом, Івасем та дочкою Палажкою на виданні, Федір та Одарка мали вже свої сім'ї та господарства.

Федір Іванович Огієнко (також на прізвище Рулька) - найстарший із синів Івана та Єфросинії - мав добру вдачу, любив читати повітові відомості, майстерно виготовляв шкіри для кожухів та чобіт (чинив їх), сам їх шив і продавав, матеріально забезпечуючи цим самим свою родину. Однак не забував і про землю, заохочуючи дітей до праці на ній.

Дружина Федора - Олександра, доволі емоційна жінка, сміливо верховодила своїм чоловіком і дітьми, чинила в своїй сім'ї диктат. Вона вміло організувала роботу по виготовленню олії з соняшникового насіння в невеличкій олійниці. З селянами, які приїжджали з навколишніх сіл, щоб віджати олію, любила поговорити.

Синам Федора Івановича доля не дарувала ідилії сімейного благополуччя та достатку, не дарувала можливості прожити осідло на одному місці, обживати оселі і просто радіти сімейному щастю. Цілий ряд проблем, як особистих, так і родинних, переслідував їх.

Зокрема, трагічно склалося життя у Гната Федоровича Огієнка та його сім'ї. Після закінчення церковно-приходської школи, а також школи народних вчителів, Гнат вчителював до 1929 року в селі Кроківщина Брусилівського району на Житомирщині. Полюбилася йому педагогічна робота, любов до якої передав своїм синам та дочкам. Старший син Григорій, дочки Марія та Олександра здобули освіту в Київському педагогічному інституті, а син Василь закінчив педагогічний технікум.

Оголосивши «ворогом народу», Гната Федоровича посадити до в'язниці, а з часом відправити до Сибіру. Синів також арештовують і садять до в'язниці. Дочок Гната поспішно звільняють з роботи. Не витерпіло цієї наруги серце їхньої матері Марії, серцевий інфаркт забирає її життя, а згодом й її дочку Марійку. Олександра, рятуючи своє життя, виїжджає з рідної землі, а куди - невідомо і по цей день.

Доля Василя Федоровича Огієнка, який із дружиною вчителювали у Києві, була теж важкою. У 1930 році арешт і допит на Лук'янівці. Батіг покари вже був занесений над його непокірною головою. Як згадувала його дочка, перевіряли лояльність до уряду та його зв'язки з Заходом, підозрюючи його в зв'язках зі своїм дядьком Іваном Івановичем Огієнком, який в ті роки вже інтенсивно працював над перекладом Біблії на українську мову, вів дослідницьку роботу про походження та витоки української мови та культури. Не забули арештованому нагадати, яку промову виголосив його родич в 1918 році, засновуючи Кам'янець-Подільський університет, і хто висловив йому подяку 19 листопада 1921 р. за відродження УАПЦ. Але не маючи документальних доказів зв'язку, а лише домисли про це, через деякий час відпустили, добряче його залякавши на допитах, щоб був сумирним. Коли повернувся додому, то вагітну дружину і дочку Клаву не застав в своїй квартирі на Короленка, 16. Вони були виселені міліцією прямо на подвір'я будинку, звідки їх забрали милосердні люди. Допомогли перенести меблі та пожитки в підвальне приміщення, де і зустріли чоловіка і батька.

На початку 1937 року був другий арешт. Тоді він працював директором та вчителем фізики та математики в школі Янушпільській районній школі на Житомирщині.

Третій арешт Василя Огієнка відбувся вже після війни, 12 червня 1948 року. Проживав з сімєю в той час на Тернопільщині в м. Скалаті, куди подружжя одержало направлення на вчительську роботу після Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Після чергового арешту, засудили на 25 років позбавлення волі та позбавлення прав після цього на п'ять років за ст. 54-1А, 54-11 КК УРСР за його працю інспектором шкіл на окупованій території. Відбував покарання на Тайшетських лісоповалах Іркутської області Шиткінського району п/в Новочунка, п.скр.215/2-07 під номером Р-706.

Повернувся з заслання з підірваним здоров'ям та знищеною нервовою системою, тож прожив недовго, одержавши інсульт. Відійшов з життя 9 травня 1965 року.

Сплюндроване життя було і в Михайла Огієнка та Епистимії Семиліт, які мали чотирьох дітей - Івана, Павла, Марію та Костянтина.

Павла арештували тоді, коли він був студентом Київського університету (ІНО) і посадили до в'язниці за «доносом». На допитах у в'язниці слідчі над ним знущалися, після чого він потрапив до психлікарні, в якій також застосовували вже інші знущання. З психлікарні мама забрала його хворого, з порушеною психікою. Сестра його батька тітка Антоніна Хмарочка, з роду Василя Огієнка та його жінки Улити, провідувала свого племінника в лікарні, приносила йому їжу.

В такий недосконалий та жорстокий період почалося студентське життя Павла, і так несподівано безжалісно воно обірвалося, ніби у тої риби, пійманої на гачок та викинутої на берег річки.

Параска Огієнко-Огородник теж підтримувала зв'язки з родиною. Коли до неї прийшла звістка про арешт брата Василя, взяла довідку в сільраді на виїзд з села і пішки пішла на станцію Фастів, а далі поїздом до Києва. Віднайшла той кам'яний будинок, який люди тихцем називали катівнею, відкрила дубові двері, за якими вартовий запитав мету її приходу.

У кабінеті чекіста на своє привітання почула погрозливу відповідь, що «меч революції карає і тих, хто захищає ворогів влади». На що смілива Параска відповіла, що меч мусить карати і наклепників.

Марія Огієнко-Огородник працювала касиром в одному з гастрономів Києва. Завжди свіжа, рум'яна, привітна. Машуня любила носити новітні для того часу шапочки зі штучними квіточками, приколотими збоку.

Пізніше Марія Огієнко-Огородник жила з дочкою Нелею, яка згодом виїхала з Брусилова в Волгоград, а далі в Краснотуринськ, забравши матір з собою. В цьому місті вона відійшла з життя, а Неля з сином, дочкою та онукою проживали там надалі.

Василь Огородник та його дружина Надія проживали в Брусилові. Василеві діти - Сергій має середню освіту, дочка Вікторія навчалася в Київському інституті громадянської авіації.

Григорій Андрійович з роду Параски Огієнко народився 6 травня 1915 року в Брусилові. Батька свого пам'ятав мало, він їх залишив, коли брати і сестра тільки піднялися на ноги. Довгий час, аж до війни, Григорій жив у Брусилові, працював, допомагаючи матері матеріально. Коли ж розпочалася війна, Григорій був призваний до лав радянської Армії, і його зарахували до складу 65-ої армії під керівництвом генерала Батова в телефонно-телеграфний батальйон (ТТ) як інженера-зв'язківця.

Григорій був терплячим та добрим батьком для своїх дітей, уважним і люблячим чоловіком для своєї жінки Клавдії.

Юрій Огородник народився в 1954 р., працював механіком в Науково-дослідному інституті мастил, потім на Київському авіаційному заводі зварником, у вільний час допомагав батькові будувати дім.

Будучи ще малолітнім, Василь Огієнко став сиротою, як і його брати і сестри. Разом із Михайлом вчиться кушнірству. Мати самотужки не в змозі прогодувати дітей і їм з малих років довелося наймитувати. Ставши дорослим, Василь залишає рідну домівку і йде на пошуки кращого життя.

За сімейними спогадами та розповідями брусилівських старожилів Одарка Огієнко, старша сестра І.Огієнка, народилася ще до відміни кріпосного права, тобто до 1861 р. Одружена вона була з Трохимом Лесюком і виростила чотирьох доньок та сина Андрія, який вже при новій Радянській владі був молодим хлопцем. Працював тоді Андрій в народній міліції м. Брусилова. В одну із темних травневих ночей незнайомець своїм стуком у вікно спонукав Андрія вийти на ґанок, за що він поплатився своїм життям. Помирав Андрій на руках у своєї сестри Дасі. Вбивцю так і не впіймали, а він, напевно, ходив поруч.

Одарка Огієнко-Лесюк, за свідченням своєї дочки Дасі, відзначалася комерційними здібностями, вирощувала свиней, мала свої коні та рундук (крамничку). Її чоловік возив провізію на кожухи на продаж у Київ, а інколи добирався зі своїм товаром до Москви. Частенько після вдалої торгівлі старався відзначити цю подію доброю чарчиною оковитої, після якої встрявав в халепи. Єфросинія любила свого хазяйновитого зятя і захищала його перед волосним від непередбачених непорозумінь, про що говорять архівні дані.

Ще до від'їзду родини І.І.Огієнка до Кам'янця-Подільського (1918 р.) Одарка відправила до Києва свою молодшу дочку Дасю, щоб вона допомогла доглядати його синів -- Юрка та Анатолія. Їхні батьки в той час були перевантажені домашньою роботою та громадськими справами. Дася згадувала, як вона відносила кореспонденцію Івана Івановича до різних установ, ходила з дітьми до Ботанічного саду, допомагала в хатній роботі.

Після від'їзду Огієнків з Кам'янця-Подільського молоду дівчину знову забрали в Брусилів, де вона незабаром вийшла заміж за Нестора Литвинчука, який був далеким родичем Домни Данилівни.

1930 року Нестору Литвинчуку фальсифікували крадіжку. Зроблено це було звичайно за рішенням селянських партійних «трійок», в науку впертому Нестору, який ігнорував їхні вимоги здати сільськогосподарський інвентар та коней до нього. Нашвидку суд прийняв рішення вислати його в Хабаровський край.

Його жінка Дася, зібравши цінні речі, їде на поселення і викупляє свого чоловіка. Але не надовго, його вистежують, ловлять та відправляють до Мурманської в'язниці.

Не пройшло багато часу, як від запаленого вогню заздрісними людьми, а можливо, також за вказівкою, на подвір'ї Дасі згоріла клуня з двома її конячками. Поспіль, коли Нестор повернувся на свою землю, йому заборонили жити в Брусилові. Носила його доля по різних місцях, але доживав він свій вік під Києвом в допоміжному господарстві Хрущова, а потім в Київському рибгоспі. Від частих розлучень з родиною Нестор загуляв, зледачів, і сім'я розпалася. Дася повернулася в Брусилів, працювала в колгоспі і терпіла різні нарікання від людей.

Відійшла з життя Дася в жовтні 1972 р. і похована біля своєї матері Одарки Огієнко. Дасині діти тепер проживають в Києві. Дасина дочка Ніна народилася в 1927 р., з часом розділила мамину нещасливу долю, виростивши дочку і сина без батька. Дочка Ніни - Алла Марушкевич, педагог за професією, захистила кандидатську дисертацію на тему «Просвітницька діяльність і педагогічні погляди І. І. Огієнка», віддавши тим самим своєму прадіду родинну пошану, втілюючи в життя його духовні й наукові заповіти.

Размещено на Allbest.ru