Образ святого Київської Русі в контексті морально-духовного розвитку суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ святого Київської Русі в контексті морально-духовного розвитку суспільства

Віктор Шостак

Анотація

київська русь святість християнський

У статті проаналізовано сутність та зміст образу святості в його історичному розвитку. Описано особливості картини світу в християнській свідомості та еволюційні зміни у світогляді населення в умовах Київської Русі. Зроблено спробу осмислити практичну значимість образу святого в контексті сакральних цінностей та їх утілення в земних умовах.

Ключові слова: святість, християнська свідомість, Київська Русь, образ святого, сакральні цінності, народна міфологія, церква.

Аннотация

Шостак Виктор. Образ святого Киевской Руси в контексте морально-духовного развития общества.

В статье проанализированы сущность и содержание образа святости в его историческом развитии. Описываются особенности картины мира в христианском сознании и эволюционные изменения в мировоззрении населения в условиях Киевской Руси. Делается попытка осмыслить практическую значимость образа святого в контексте сакральных ценностей и их воплощения в земных условиях.

Ключевые слова: святость, христианское сознание, Киевская Русь, образ святого, сакральные ценности, народная мифология, церковь.

Annotation

Shostak Viktor. The image of the Saint Kievan Rus in the Context of Moral and Spiritual Development of Society. The article analyzes moral conceptualization which existed on Ukrainian lands in their historical development. The peculiarities of the worldview in the Christian consciousness and evolutionary changes in the outlook of the population in Kievan Rus are described. An attempt is made to understand the practical significance of the saint image in the context of sacred values and their implementation in the Earth conditions.

Key words: morality, the Christian consciousness, Kievan Rus, saint image, sacred values, folk mythology, pre-Christian culture.

Постановка наукової проблеми та її значення

У сучасних умовах розвитку світу та України вагомого значення набувають зміни в духовній культурі й моральних уявленнях. Геополітичний вибір України та особистісний розвиток кожного з нас значною мірою залежить від знання та розуміння світоглядних витоків нашої культури. У цьому контексті важливий і актуальний аналіз образу святості у філософській традиції Київської Русі.

Предмет дослідження статті - образ святості в культурі Київської Русі та його місце в структурі філософської культури давньоруського суспільства.

Мета і завдання статті - проаналізувати традиції образу святості та його розвиток у києво-руському світогляді. Ставиться завдання означити витоки образу святості в праслов'янській свідомості та окреслити особливості подальшої еволюції цього образу в духовній культурі України, зокрема проаналізувати картину світу в християнській свідомості, роль і значення церкви в Київській Русі та розуміння святості в Давньоруській державі.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Образ святості в тому розумінні, яке існувало в києво-руській культурі, формується в межах християнської традиції. Але поняття святості давніше за християнство, і зароджується воно спочатку в надрах народного міфологічного світосприймання.

Міфологічна свідомість визначає певні центри природно-географічного простору, у яких максимально концентруються архетипові зразки поведінки. У цих місцях аксіологічно-сакральна змістова наповненість буття людини й світу набуває максимальних характеристик. Тут «втілювалась найвища дія життєвої сили» [1, с. 8]. Найбільш дотична до такого бачення світу - символіка центру, яка є сферою у вищій мірі священною, сферою абсолютної реальності. Аналогічно, усі інші символи абсолютної реальності також перебувають у певному центрі. Дорога до нього важка, терниста. Неймовірні труднощі й небезпеки потребують надзусиль людини для їх подолання. Міфосвідомість виробила протягом епох духовного становлення людини відповідну методику. Це ритуал переходу від мирського до священного, від швидкоминучого й ілюзорного до істинно-реального й архетипово-вічного. Відбувається перехід від смерті до життя, від людини до божества. Досягнення «центру» рівносильне посвяченню, ініціації. Мирське, суєтне існування змінюється новим одухотвореним, наповнюється реальним, тривалим і дієвим змістом. Проста людина таким чином може досягнути вищого рівня духовної справжньої реальності. Ця завершена форма найвищої самореалізації людини була помічена й запозичена всіма світовими релігіями та подарована людству в осьовий час для його спасіння. За простими сюжетами християнського віровчення приховується могутній інтелектуально-практичний потенціал, який потребує свого інноваційного осмислення й реалізації в нових умовах світу. Це осмислення відбувається в українському соціумі з давніх-давен. М. Максимович уважав, що тексти нашого фольклору у формі колядок та щедрівок мають вік до 12 тис. років. Археологічні культури бронзового часу демонструють обряд переходу людини в потойбічний світ. Культура немовби бере абсурдність смерті під свій контроль і надає цьому фізіологічному явищу інших ознак сприйняття людською свідомістю. Так само святий в умовах Київської Русі свідомо вибирає шлях духовного самовдосконалення, обирає Бога всупереч обставинам, незважаючи ні на що. Труднощі та спокуси на цій стежці лише підкреслюють її вузькість у своїх можливостях досягти справжнього досконалого царства абсолютних ідей християнської моралі. Водночас слід розуміти, що у філософській культурі давньоруського суспільства було різне розуміння образу святості й різне до нього ставлення. Так само в сучасних умовах потрібно усвідомлювати всю складність поширення ціннісного світу християнства. Досить поширений стереотип, що Україна сама по собі християнська країна. Тож і християнська духовність розвивається сама по собі, без причетності й зусиль її безпосередніх носіїв, без обговорення та осмислення еволюції християнських цінностей у контексті загальнолюдської й національної культури. Це досить небезпечна тенденція, яка може остаточно перекреслити подальші перспективи цього напряму-форми світової культури.

Розуміння образу святості пов'язане з певними особливостями бачення давніми слов'янами світобудови й організації світу загалом. У народному уявленні весь навколишній світ і природні явища мають позаземні, небесні архетипи й відображають більш високий космічний рівень. За спостереженням М. Еліаде, такі космічні архетипи властиві лише впорядкованим, досконалим об'єктам земного життя, які ніби окультурені, наповнені людським змістом і одухотвореним звучанням. Усі вони складають позитивний Космос ціннісного універсуму, утіленого в земних умовах. Водночас існує недиференційоване, неструктуроване, безформенне буття, яке чекає свого осмисленого впорядкування. Цей процес треба запрограмувати, націлити на багатогранне, досконале перетворення. Для цього потрібно здійснити обряд сотворіння світу, який символічно повторює акт творення всього живого. Простір немовби освоюється, береться людиною в поле зору власної моральної відповідальності. У цьому суть подібних обрядів дохристиянських часів, які й зараз проводить християнський священик у різних формах освячення простору матеріального світу та людської душі. Святий виступає втіленням позаземного прототипу, показує моральну ідею Бога у власному духовно-земному втіленні. Він показує оточенню певну модель поведінки й ставлення до світу. За його допомогою вища животворна сила доводить людям, що духовний подвиг Божого сина може прагнути втілити пересічна людина, якщо реально наближатиметься до Божої величі й правди. «В архаїчній свідомості реальність виступає як сила, дієвість і довговічність. Тому реальним стає переважно сакральне, адже тільки сакральне, в абсолютному розумінні діє, творить і надає речам довговічності» [2, с. 38].

У праслов'янській свідомості поняття святості бере початок в індоєвропейському «svet», що означало ріст, благодатний розквіт певної животворної субстанції, який приводить до визрівання плоду як завершення всього попереднього розвитку й перехід до нового, вищого стану.

У слов'янській міфології такий «ріст» розумівся як результат діяння особливої життєвої, родючої сили чи, пізніше, як образ, символ цієї сили. Місцем перебування святості в просторі й часі вважали ті найвідповідальніші зони, які неначе збирали, зорганізовували довкола себе увесь світ. Образ святості передбачав певну просторово-часову характеристику, орієнтацію на певний пункт у просторі й часі, де втілювалася найвища дія життєвої сили - святість. Поступово образ переосмислюється під впливом просторово-часових уявлень християнського віровчення.

Давні слов'яни сприймали світ насамперед дуалістично. «Верх» співвідноситься з поняттям благородства, добра, чистоти, моральної досконалості. «Низ» має на собі відбиток неблагородства, нечистоти, неправедності, моральної меншовартості. Світ у християнському світогляді принципово розколотий на світ реальної дійсності та світ поза межами наявного буття, добру звістку про який і приніс людям Христос. Дослідники цілком слушно відзначають, що Ісус прагне поширити принесені ним цінності через людей прилучених, співпричетних до його божественної енергії. Святий одночасно несе в собі характеристики світу людського й світу сакрального. Це своєрідний медіатор, посередник між різними сферами буття. Його медіативність може виражатися в різних формах. Але всі вони «інакші» від звичних, усі вони - «не від світу цього». Об'єктивно святий володіє дивовижною здатністю бачити справжній світ у всій його фальші-лицемірстві й безмежній красі одночасно. Тому він з одного боку, заперечує облудність створеного життєустрою, а з іншого - своєю поведінкою стверджує велич незіпсованої людської особистості. Водночас не можна говорити про абсолютну категоричність у запереченні святим природного світу в умовах Київскої Русі. Напевно, можна говорити про різні ступені розуміння та втілення поняття «святості». Ділектика взаємовідношення між світським життям і божественними архетипами була досить неоднозначною. Українські науковці зазвичай дещо спрощено бачать ці процеси. Потрібно згадати думку про те, що християнство стало духовною катастрофою для українського суспільства. Частина дослідників уважає, що це віровчення апріорі є релігією покори, приниження і страждання. Більш поширенй погляд передбачає абсолютну благість нової віри, навіть якийсь автоматичний духовний позитивний початок, що за короткий спалах давньоруського часу повністю й безповоротно змінив українську історію. Палітра поглядів коливалася між цими двома полюсами. Подальша й сучасна українська світоглядна еволюція образу святого містить у собі чимало суперечностей. По великому рахунку це нормально. Було таке і в Давньоруській державі. Думки мислителів того часу досить актуально звучать і в наш час. Говорять вони і про можливі духовні перспективи.

Давньоукраїнська людина усвідомлювала принципову протилежність двох світів. Світ природного порядку, у якому все підвладне сліпим, смертоносним силам, де людина перебуває в рабстві природного закону, є геть чужий іншому порядкові буття, де рабству смерті протистоїть ота «свобода слави», доступити якої можна лише опануванням сліпих сил, перемогою над тлінням. Той світ неприступний для розуміння людини. Та все ж ідея перетворення природного порядку на радикально відмінний порядок, Божественний, попри всю притаманну йому «надлюдськість», мусить бути донесена до свідомості людини. Тому особливої актуальності набирають ті цінності, які опосередковують зв'язок поміж двома протилежними планами буття. Саме таку роль відіграє святість, що позначає зону, розташовану поміж обома світами, і реалізує зв'язок між ними.

В образі святого, з одного боку, підкреслюється момент апофатичний, негативний - чужість його світові земному, світові гріха, відкинення його. Святий, за висловом П. Флоренського, перебуває «у світі, але не від світу». «Cвятий - це найперш “ні”». Але, з іншого боку, характеристика святого містить у собі момент катафатичний, позитивний - через заперечення світу цього він несе в собі позитивне начало, стверджуючи реальність «світу іншого». Образ святості слугує утвердженню світової реальності через освячення останньої [8, с. 148-152].

Картина світу в християнському світогляді має дуалістичний характер, одночасно вона теоцентрична. Світ уявляється як спрямований до центрального регулятивного принципу - Бога, якого мають за найвище добро й досконалість. Бог - «надчуттєве» - виявляється справдешньою реальністю, яка проймає собою все. Він - зосередження світового ладу. Тому святість передусім розуміється як сподівання на інший світ, на цінності, які «не від світу цього». На відміну від міфологічного християнське усвідомлення поняття святості поза межами наявного буття.

Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Початкове значення «зростання» прибирає характеру не так матеріально-предметного, як духовного - воно сприймається як своєрідне «світловипромінювання», зростання в духові, творчість духові. Святий - людина, котра містить у собі осібний різновид духовно-добродійного зростання, пойменованого святістю.

Християнське розуміння святості сприйняла Київська Русь. Водночас під упливом потужного шару незжитих міфологічних уявлень вона здійснює певну переакцентацію образу святості. У християнському трактуванні формується як один із фундаментальних принципів давньоруської свідомості уявлення про святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію. Її розуміють як жертовність, що її надихають цінності «не від світу цього», але місце здійснення її тут, на землі.

Світ у християнському світогляді принципово розколотий на світ реальної дійсності та світ поза межами наявного буття, добру звістку про який і приніс людям Христос. В образі святого, з одного боку, підкреслюється момент апофатичний, негативний - чужість його світові земному.

З іншого боку, характеристика святого містить у собі момент катафатичний, позитивний - через заперечення світу цього він несе в собі позитивне начало, стверджуючи реальність «світу іншого». Образ святості слугує утвердженню світової реальності через освячення останньої.

Простір мислиться не як абстрактний та однорідний, а як індивідуально та якісно різнорідний. То не форма, що передує відчуттю, а певна реальність, яка становить замкнену систему із зонами, спрямованими від периферії до центру. Головне місце тут власне й віддається сфері святості - як вищій в ієрархії земних просторових зон; вона зорганізовує земну периферію й спрямовує її за межі природного світу до іншого, Божественного плану буття.

Картина світу, що панувала в середньовічній свідомості, не лише дуалістична, теоцентрична та ієрархізована. Вона еклесіоцентрична. Грецьке слово «еклесія», яке в античній культурі означало народні зібрання загалом, у Новому Заповіті вживано на позначення Церкви як організму, котрий дає людині відчуття певної цілісності, причетності до вищого, трансцендентного ладу. Погляд на храм як на втілення святості зумовлює символічний характер середньовічного мислення. Саме таку ідею маніфестують величні церковні споруди і на католицькому Заході, і на православному Сході.

Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Християнське розуміння святості сприйняла Київська Русь. Водночас під впливом потужного шару незжитих міфологічних уявлень вона здійснює певну переакцентацію образу святості. Чудо святого - завжди заради звільнення нещасного. Воно - вияв неземного морального милосердя, не обмеженої нічим любові праведника до людей.

Висновок

Отже, можна зазначити, що моральний ідеал особистості в умовах Київської Русі отримав досить широке розуміння й утілення. У його основі лежать найдавніші традиції духовної культури українського суспільства та світу. Найбільш звичним уявленням моральної досконалості в офіційній церковній інтерпретації є образ святого. Він убирає в себе найкращі християнські чесноти через власну прилученість до сакрального ціннісного світу. Святий виконує функцію посередника між світом земним і небесним, приносить моральні зразки поведінки в земний світ. Ці зразки в умовах Київської Русі виражалися в повному уникненні всього мирського й одночасно в різних модифікаціях участі в життєдіяльності суспільства.

Джерела та література

1. Горський В. С. Святі Київської Русі / В. С. Горський. К.: Абрис, 1994.

2. Элиаде М. Космос и история / М. Элиаде. М.: Наука, 1987.

3. Замалеев А. Ф. Мыслители Киевской Руси / А. Ф. Замалеев, В. А. Зоц. К.: Наукова думка, 1987.

4. Ключевский В. О. Древнерусские жития святых как исторический источник / В. О. Ключевский. М.: Наука, 1988.

5. Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси / В. В. Колесов. Л.: Изд-во ЛГУ, 1986.

6. Новий Заповіт і Книга Псалмів. К.: Воскресіння, 1990.

7. Топоров В. О. О русском мыслителе Георгии Федорове и его книге / В. О. Топоров // Наше наследие. 1989. № 4.

8. Флоренский П. Освящение реальности / П. Флоренский // Богословские труды. М.: Мысль, 1977.

Размещено на Allbest.ru