Нарада у відділі історії України інституту суспільних наук АН УРСР "Про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін" (31 січня 1959 року)

4. Боборка - ріка, Бігун - струмок, (доплив. з правої сторони)став

5. і т. п.

6. Назви узгіра немає, а якщо є - назвати.

7. Попелище - урочище 1 км на півн. сх. від Волового.

Так виглядав би приблизно нарис проекту “Історично-географічного словника УРСР”, який очевидно треба поповнити відповідно.

Тов. Максименко Ф. П.:

Цього року у нас можна спостерігати підвищений інтерес до української історичної бібліографії. З цього питання з'явилися роботи І. П. Крип'якевича і, як продовження її - робота Р. С. Кац і Н. М. Шеліхової “Про стан історичної бібліографії на Україні” (Український історичний журнал, 1958, N° 5).

Я хотів би висловити деякі додатки до того, що є в цих оглядах і до того, що я чув у доповіді І. П. Крип'якевича.

В промові Івана Петровича відчувався занадто великий оптимізм, ніби-то підраховано, що буде 30 тис. назв, біля 60 друкованих аркушів, які складуть три друкованих томи; що за це взялися дві таких солідних організації, як Інститут історичних наукТак у тексті АН і Державна історична бібліотека АН УРСР.

Після цього я почув доповідь тов. Білецького про географічний словник Львівської області. Мені здається, що ця історико-географічна “синиця” більш реальна, ніж той бібліографічний “журавель” в небі, про який говорив Іван Петрович, - стільки було у нас за останні десятиріччя гарних планів, чудових проектів, які так і залишилися в царині “благих намірів”.

Так, у нас в 1925-1930 рр. в Києві планувалася повна бібліографія всієї літератури по Україні, з усіма галузями: природознавством, літературознавством, історією і т. д. Але з цього нічого не вийшло.

В 1935 р. була спеціальна постанова ЦК і Раднаркому УРСР про складання повної біографіїТак у тексті літератури про Україну, в т. ч. з історії. Ніхто нічого фактично не склав і навіть про саму постанову координальноТак у тексті забули.

Іван Петрович, а також Кац і Шеліхова у своїх оглядах дуже багато говорили про цікаві покажчики з історії України, які мали місце до Жовтневої революції, але про післяжовтневий період у них лише одна загальна фраза: “Бібліографія стала на новий, кількісно і якісно вищий щабель”, а в чому це полягає - (крім кількох рекомендаційних покажчиків) - невідомо. [Сміх].

Проте, в розвитку історичної бібліографії на Україні за післявоєнний час були деякі цікаві моменти і факти, про які варто знати історикові України, але про які мало згадують, а може й не знають. Може це пояснюється тим, що в українській“українськуй” історичній науці часів 1920-30 рр. були сильні впливи буржуазного націоналізму, як і в інших галузях гуманістичних наук - літературознавстві, мистецтвознавстві, книгознавстві тощо. Багато матеріалів цього часу перебувало в спецфондах і було доступно для використання лише кваліфікованим науковим робітникам, і тільки останніми часами, після XX з'їзду КІІРС, стало більш доступним, так само як і матеріали архівів.

Я хотів нагадати про ці факти, про які історикові варто знати й використовувати у своїй роботі. Про те, що не всі фахівці знають подібні факти, можна бачити з такого прикладу.

В 1956 р. вийшла велика книжка “Періодичні видання УРСР” 1918-1950. Журнали. Вона складена найавторитетнішою нашою бібліографічною установою - Книжковою палатою УРСР. Як виявилося, упорядники зовсім не знали про покажчики місцевої преси, що вийшли раніше, Одеської і Подільської і використали ці покажчики лише в додатках. Тому не дивно, що часто й історики не знають, про існування деяких покажчиків, які треба мати на увазі.

Я зупинюся на трьох центрах історичної бібліографії, в УРСР, 1920-30 років.

Перший центр - це Харківська науково-дослідна кафедра історії української культури. Керівником її був акад. Д. І. Багалій“Баголій”. Він взагалі надавав великого значення бібліографії. Ще в 1880-х роках, починаючи свою наукову діяльність, організував був складання бібліографії з історії України, використовуючи для цього студентів університету. Пізніше він склав два огляди літератури з історії Слобожанщини. Матеріали з бібліографії він використав в своєму курсі “Русской историографии” й “Нарисі української історіографії”. За його ініціативою, в зв'язку з 10-річчям Радянської України, науково-дослідна кафедра історії української культури склала “Бібліографію історії України 1917-1927 рр. та 1928 р. ”. Ця“Ца” робота, незважаючи на її хиби, єдина в своєму роді. Ми повинні користуватися нею. Але на жаль, наші історики про неї забувають.

Другий центр історичної бібліографії України - це історична секція АН УРСР, очолювана М. С. Грушевським.

На сторінках журналу “Україна” були організовані щорічні огляди літератури з історії України, які охопили матеріал 1926, 1927, 1928, частково 1929 й 1930 рр. Про політичне обличчя Грушевського, як ідеолога українського буржуазного націоналізму, ми не будемо говорити, але самий намір давати щорічні огляди літератури вартий уваги. Такі огляди треба було б завести і тепер.

Третій бібліографічний центр - це Істпарт (комісія по вивченню Жовтневої революції та історії партії при ЦК КП(б)У. В 1930 р. ним було видано великі цінні покажчики “Публікації істпартів, істмолів¹¹⁸ та істпрофів України” та величезний покажчик з історії Жовтневої революції на Україні (в журналі “Літопис революції”, 1933 р.).

Я хотів би, щоб наші історики мали на увазі ці бібліографічні матеріали 19201930 рр. й критично користувалися ними у своїх наукових роботах.

Що треба було б зробити в галузі української бібліографії на додаток до того, що сказав акад. Крип'якевич?

По-перше, нам треба було б мати списки бібліографічних надрукованих покажчиків.

Для історичної бібліографії СРСР ми маємо вже 3 таких огляди. Один з них (“Обзор русской исторической библиографии”) дав М. І. Ахун в збірнику “Вспомогательные исторические дисциплины” (М. Л. АН СССР, 1936). Він дає вказівки на деякі цінні матеріали, які не згадуються в пізніших оглядах.

Другий огляд - “Библиография исторической библиографии”, який виданий в 1957 р. в Москві. На жаль, цей огляд, дуже корисний і високо оцінений істориками і бібліографами (він швидко розійшовся), має дві хиби: 1) Він охоплює лише покажчики, написані російською мовою і 2) доведений тільки до 1916 року. Зроблено це на тій підставі, що покажчики після 1917 р. має давати робота “История СССР”. Указатель литературы, 1917-1952 г. складений Фундаментальною бібліотекою Ін-та общест. наук АН СССР. Але вже вийшло два томи цієї бібліографії, але там теж не дається матеріалів, виданих українською мовою. До того ж там є певний елемент кон'юнктурності. В другому томі позначаються такі матеріали, які вважали за непотрібне подавати в першому томі. Принципи підбору матеріалу не конче для нас зрозумілі. До того ж там немає анотацій та оцінок.

Нам треба, щоб ця бібліографія була з характеристиками і оцінками. Державна бібліотека, Інститут історії АН повинні взятися за складання бібліографії української історичної бібліографії з урахуванням матеріалів й картотек, які можна використати для істориків, використавши ці матеріали, які є у Львові, Києві, Харкові, Москві і Ленінграді.

Друге побажання щодо бібліографії України - це відносно бібліографії характеру рекомендаційного, кращої літератури для студентів, учнів, широких кіл читачів. Ставлення до такої бібліографії у нас з боку історичних установ не належне.Блискучим прикладом цього є “Історія Української РСР”, т. 1-2, вид. в 19541957 рр. В них нема жаднісінького навіть натяку на бібліографію, тоді як в підручниках з історії СРСР, історії середніх віків, нової історії, які складено в Москві, є великі гарні листи рекомендованої літератури до кожного розділу. Раніше ставлення до таких списків з боку Інституту історії АН УРСР було інше - списки рекомендованої літератури ми знаходимо і^;іі” в томі І-му “Історії України” (який вийшов в Уфі в 1943 р.) і в проекті програми з “Історії України” для Вишів 1940 р. А зараз (соромно казати) за вказівками на літературу з історії України, наприклад XV-XVIII ст., доводиться звертатися інколи до книг Грушевського і навіть Дм. Дорошенка.

І третє побажання. Я хотів би сказати, що є такі галузі в бібліографії не історичної, які мають значення і для історії. Такою є бібліографія преси.

Історик, який працює над якоюсь темою, бере журнали, навіть не історичні, як історичні джерела. І от, бібліографія може бути потрібною і для істориків. Треба побажати, щоб більше уваги було до преси. У нас, як правило, не звертається уваги на районну пресу.

У Львові^;Лвові” і Вінниці виходять дуже гарні краєзнавчі покажчики. “Соціалістична Львівщина” і “Радянська Вінничина” ігнорують районну пресу, а в місцевих газетах є чудові матеріали, які треба врахувати. Наприклад, в Снятинській газеті “Колгоспник” 1958 р. були цінні матеріали до 800-річчя Снятина, які ніде в бібліографії не відбиті.

Друге питання - це бібліографія мемуаристики. Вона стосується не тільки історії, але взагалі культури, - літератури, мистецтва.

В російській історії ми маємо покажчики Минулова (1910-1915 рр.) та “Историю советского общества в воспоминаниях современников 1917-1957”, складений Бібліотекою СРСР ім. Леніна та Московського університета (1958 р.). В них подана література лише російською мовою.

Третє питання - історична бібліографія в УРЕ.

Товариші і установи, які будуть писати статті з історії України, повинні звернути увагу на бібліографічний бік своїх статей і дати такий матеріал, щоб він був повніший і кращий, ніж у “Большой Советской Энциклопедии” (видання 1[-е] і 2-ге).

Нарешті питання популяризації відомостей з історичної бібліографії та джерелознавства.

Треба, щоб на історичному факультеті студенти знайомилися з елементами бібліографічної грамотності, знали - де і як треба шукати потрібні матеріали, за бібліографічними джерелами спеціальними і загальними. Треба, щоб вони вміли описувати використані матеріали й складати списки літератури в своїх письмових працях так, щоб вони були повними, зрозумілими, як це належить в наукових роботах.

Тов. Івасюта:

Про музей сфрагістики, нумізматики і геральдики Львівського Держуніверситету зробить повідомлення тов. Шпитківський.

Тов. Шпитківський:

В 1952 р. створився при кафедрі стародавнього світу і середніх віків сфрагістичний, нумізматичний і геральдичний музей.

Експонати музей має лише з сфрагістики і нумізматики, які упорядковані, а геральдика фактично відсутня, до геральдики збирається лише література.

Справа в тому, що колекції музею пересувалися з одного місця в друге, з одного коридору в другий і все, зроблене і з гіпсу, крейди, псувалося і пішло нанівець.

Нам дали для музею дві кімнати, а ми маємо 12 тис. нумізматичних оригінальних¹²¹ монет з древнього Риму, а також збірку паперових монет.

І не дивлячись на те, що у нас непогані збірки монет, але уваги нам не приділяють і допомоги належної не надають, ми навіть лупи дістати не можемо.

Я там працював цілою родиною з зятем і дочкою, а мені закинули, що я мало працюю.

А ще в Австрії говорили, що хто мало працює і хто багато працює, - повинен бути покараний.

Я старий працівник музею. Я немало організував музеїв і бібліотек.

Був випадок, що деякі старші товариші щойно в Москві довідалися від проф. Іванової і Денисової, що у Львові щось є і тепер приїхали сюди. А потім появилося декілька дописів в Радянському Союзі про наш музей, що наш музей існує.

Я думаю, що не тільки треба говорити про музей, а сказати про те, що ми маємо і що можемо дати науці.

Директор (завідувач відділу. - О. Ц.) нашої фундаментальної бібліотеки тов. Максименко згадував про мемуари.

Я зібрав 510 шт. мемуарів, писаних на різних мовах. Здавалося б, що наука цим зацікавиться.

Коли ми святкували 20-річчя возз'єднання Українських земель в єдиній Українській Радянській Соціалістичній державі, друкування нашого збірника чомусь стало.

500 штук сучасних мемуарів і листів - це варто було б показати, можливо, хтось ними й зацікавився б.

Я маю бібліографію геральдичну українську і взагалі з 1940 року, маю нарис з історії бібліотеки. Цей цікавий матеріал і з ним треба ознайомитися.

Коли я працював в Академії Наук і читав там нарис доктора В. Лаврова, то можу сказати, що такий самий нарис я маю.Коли я працював у Перемишлі, я мав дозвіл користуватися старовинною перемишлянською бібліотекою, де було 18 тис. стародавніх рукописів і я маю 1500 титулів. Ця бібліотека тепер у Варшаві.

Я працював ще у музею Стрия, нарис про який я міг би дати.

У нас в музею є цінні речі, яких ніде не має.

АкадТут зроблено пропуск, стоять крапочки написав хрестоматію, але коли її не хотіли видавати, він її

спалив.

У мене є деякі бібліографії Грушевського і других, які треба розібрати, щоб моя жінка, яка молодше за мене на 25 років, не спалила їх.

Колись в Тернополі був польський таємничий союз, там було записано кожне село, хто з українців що доносив.

Там є багато різних цінних і цікавих речей.

Я чотири - п'ять разів нищив свою бібліотеку. Мій батько прожив 96 років і мав велику бібліотеку. Я пішов на війну“навійну” і коли мене не було, прийшла царська влада, в нашому будинку зробили пошту і телеграф, а наші речі повикидали на вулицю і знищили мій архів.

Кожний з товаришів повинен сказати, що він має у себе. Один епіскоп, мій товариш, мав у себе шафу, де була скринька. Я знаю, де є та шафа і та скринька, і як вона відкривається, бо свого часу мав таку саму. Треба про це подумати, що цінне і цікаве для науки не пропало.

Тов. Івасюта:

Про особливості готичних рукописів XVIII-XIX вв. в Східній Галичині зробить повідомлення старший науковий співробітник інституту суспільних наук тов. Яцкевич.

Тов. Яцкевич Є. А.:

Особливості розвитку готичного письма в Галичині.

Для учених“учений” старшого віку, які покінчили австрійські школи, німецька готика не викликала жодних трудностей. Навіть в давних палеографічних альбомах не поміщувалось зразків готичного письма. Але тепер для молодих учених готику треба включити в палеографію, побіч кирилиці і латинки.

Готика є порівняно молода. Готика розвинулась на переломі ХІІ-ХІП ст. з каролінської мінускули (4-о лінійної системи письма). Тоді разом зі змінами в архітектурі (гостро-лукові вікна, склепіння) розвинулась готизація письма.

В готиці була маюскула (2-о лінійної системи письма), мінускула (4-о лінійної системи письмо) і скоропись.Готична маюскула уживалася до урочистих написів на досках, а в рукописах лише до ініціалів, надписів і кінцівок. Вона набирала щораз більше прикрас і багатства, як взагалі стиль багатого патриціату міст, якого багатство відбилось в прикрасах архітектури, одягу, посуд, меблі.

В готичній мінускулі букви щораз більше ломались, загострювались і сполучувались (лігатури).

В XIV-XV ст. готичне письмо розвинулось в каліграфічні гарні форми звані фрактурою.

Новинкою були від XIII ст. риски або крапки на “і”, спочатку подвійнім, а від XIV ст. також окремим “і”.

В книгах уживалось разом з мінускулою також скоропись. Але урочисті книги і документи писано великою гарною мінускулою “littera grossa”, а судові протоколи і підручні кодекси - швидкою скорописсю. Письмо щораз більше зменшувалось і сполучувалось, а букви закінчувано хвостиками вгору або вниз.

З того розвинулось німецьке національне письмо: з готичної мінускули - друковане письмо, а з готичного скоропису - писане письмо.

Готичне письмо поширилось в містах Польщі і Галичини і мало вплив на романське письмо.

В історії готичного письма Галичини відрізняємо три епохи: 1) феодальну - XIII-XVIII ст., 2) розкладу феодалізму к. XVIII¹²⁵ - перша половина XIX ст. (після захоплення Галичини Австрією), 3) капіталізму 1861-1918 р.р. (після здобуття автономії).

В першій епосі в готиці Галичини були такі самі особливості, як в цілій Польщі, але треба відмітити, що ця готика була загально убога, вона мала характер сілезький і пруський.

В другій епосі виразно зазначились дві стадії: а) “освіченого” абсолютизму 1772-92 р.р.

б) реакційного абсолютизму 1792-1848 рр.

Обі стадії покриваються з напрямом австрійської політики в Галичині.

В першій стадії, в зв'язку з реформами Йосифа II, допускалося до місцевих урядів польську шляхту і міщан, побіч австрійських німців і згерманізованих чехів з Моравії. Вони розуміли польську і українську мови і добре перекладали зізнання та звіти жителів Галичини. Ця готика була типічно австрійська з діалектом австрійським.

В другій стадії жорстокої германізації, в уряди приймали колоністів, переселених в Галичину з Надрейнії, які у важких умовах наполеонівських війн, польських повстань і економічної кризи, покидали свої ремісничі майстерні, сільські господарства і йшли в адміністрацію, а поляків, як політично підозрілих, звільняли.В цій стадії в галицьких документах уживалося дві готики: а) австрійську з діалектом австрійським і б) надрейнську з діалектом надрейнським. Надрейнські німці зовсім не розуміли польської і української мови, тому в описах і звітах часто подавали слов'янську “термінологію”, якої не вміли перекласти. Німецькі писарі писали гарною готикою, а слов'янські писарі змішували латинські букви з німецькими, або їх модифікували, заокруглюючи, бо їх рука звикла до округлих форм.

В третій епосі - в 1861 р. прийшла полонізація шкіл, в 1867 р. полонізація урядів. Разом з тим, з місцевих урядів майже зникли німецькі писарі і німецька мова. Лише в переписці з центральними урядами, державними монополіями, залізницею, армією вживалася готика і німецька мова. Писарями були звичайно поляки, чехи і деколи українці. (Відпущені офіцери, підофіцери, солдати). Їх письмо було гарне, чітке, але стиль лаконічний, військовий.

Поступово зникала готика, а вводилась латинка також в німецьких документах.

Отже в Галичині, як транзитній країні між Сходом і Заходом, яка від половини XIV ст. була під владою Польщі і Австрії, історик мусить вивчити палеографію, дипломатику, хронологію: кириличну, романську і готичну, беручи до уваги місцеві особливості їх розвитку.

Тов. Івасюта:

Слово надається тов. Гудзенко - Києв.

Тов. Гудзенко:

Я, товариші, у вас гість. Мені дирекція нашого інституту доручила взяти участь в вашій нараді, як спостерігачу, і як спостерігач я би хотів поділитися спочатку тими вражіннями, яке справила на мене нарада.

Відомо, що в травні стояло питання про те, що на Україні забули про допоміжні історичні дисципліни і до чого це призводить? Я наведу тільки декілька прикладів.

У нас в Академії і, очевидно, у вас в філіалі, поділяють інститути і науковців. Це інститут точних наук, а це - суспільних, а іноді товариші кажуть і “неточних”, це науки, які далекі від точності. Очевидно, в цьому багато від того, що ми забули про допоміжні історичні дисципліни, а історія - це дуже точна наука.

Сподобались мені сьогодні деякі повідомлення і нам, товариші, треба серйозно братися за це велике питання, але при тих кадрах, що є на сьогодні, я не знаю чи вдасться нам це підняти.

От приклад неточності. На Україні вийшло 32 томи. Це дуже хороше, і от, коли візьміте ці томи, ви знайдете там нові назви географічні сіл, яких ніколи в житті не було, немає і навіть не буде. Ви знайдете події, які відносяться до тих дат, які в історії, якщо вважати це точною наукою, ні в які ворота не влазить. Наприклад, у кримському збірнику є телеграма Ворошилова, яка являється досить ароматною, або, як Іван Петрович каже, сензаційною.

Ворошилов - людина поважна“повжна”, але коли почали досліджувати, то виявилося, що це не той Ворошилов, а людина з протилежного табору.

В Житомирському збірнику видали документи, які також виявилися з чужого табору.

До чого це зводиться? - До того, що ми забули про допоміжні історичні дисципліни. Коли треба знайти якесь село, то ви користуєтесь даними з 1946 р., а скільки за ці роки сіл і колгоспів об'єдналося, скільки змінилося назв. За 13 років загубили дуже багато.

Харків'яни випустили новий збірник і я там знайшов таку назву села: Баширівка, якого не було. До революції була збірка сіл, де є поштові відділи і там точно зазначалося, що за село.

В доповіді Івана Петровича відмічалося, що великий потяг у людей з сіл до історії своєї Батьківщини і до історії свого села. І у вас, і у нас, у Івана Петровича, велике листування з мешканцями різних місцевостей, щоб дізнатися про історію даного села, місцевості.

В одному колгоспі Хмельницької області є 11 героїв соціалістичної праці. Вони цікавляться історією свого села, і наші історики розгубилися (Литава).

По Київській губернії є дещо у Похилевича, але це не все. Саме життя вимагає від істориків зайнятися цим питанням.

Мені здається, що правильна постановка доповіді була, що потрібно розв'язати це питання і організаційно. Від розмов до організації проходить велика перерва“перева”. Ми ще багато розмов ведемо на цю тему. У вашому інституті це стоїть вже на практичну ногу. Тов. Білецький має конкретну тему. Це треба включити в план.

Дуже якось прикро слухати справедливу промову тов. Шпитковського, але я вам мушу сказати, що в Києві ми не знали, що у вас є колекція в 12 тис. монет, що у вас є величезна колекція радянська.

У нас є колекції, але вони розкидані й коли треба показати карбованець, що був випущений у 1918 р. при Гетьмані, то ми знайти його не можемо.

Правильно було сказано в доповіді, що питання нумізматики - це питання і економіки, і культурних зв'язків українського народу з цілим світом.

Все це говорить про те, що нам потрібно всю справу ставити на науковій основі.

Мені здається, що я з цієї наради можу тільки одне сказати, що потрібно негайно організувати у Києві“Київі” центр, який би цим занімався, бо його нема. А мова давно іде про це і воно назріло це питання, так“трак” що треба негайно його вирішити.

Я буду на вченій раді, запросимо, очевидно, і Івана Петровича і поставимо там ваше питання. І добре було, щоб зав. ваших відділів дали більш-менш докладну інформацію до нашої наради.

Оце і все, що я хотів сказати.

Тов. Івасюта:

Слово має тов. Осечинський - зав. кафедрою університету ім. Ів. Франка.

Тов. Осечинський:

Звичайно, товариші, треба підкреслити, що постановка питання, яке прозвучало в доповіді Івана Петровича, набуває великого значення і необхідно накреслити заходи, щоб приділити увагу цим забутим допоміжним дисциплінам.

Треба сказати, що молоде покоління, яке закінчує університет, докладно не обізнано з цими дисциплінами, хоч тут і в доповіді було сказано, що в університеті є і геральдика, і сфрагистика, але ці курси є по окремим кафедрам. Адже не можна встановити загального курсу, який би дав знання по всім допоміжним дисциплінам, бо кожна спеціальність має свою специфіку^;спеціфіку”.

Звідси^;Звідчи” випливає завдання, щоб не тільки розгорнути видавничу роботу, науково-дослідну роботу в цій справі, а й розгорнути роботу на кафедрах історичного факультету Держуніверситету`Деруніверситету”.

Треба переглянути нашу програму під певним кутом зору, щоб викладачі не покладали всі надії на загальні курси, які читаються і які не можуть охопити все, а розробили певні теми.

З курсу історії УРСР треба розробити відповідну^;ведповідну” методичну розробку, яка б ставила перед викладачем відповідні завдання, що в даній темі потрібно подати цілий ряд відомостей з допоміжних дисциплін, зокрема з курсу історії Росії, Білорусії і т. д.

Після цієї наради ми розгорнемо відповідну роботу, щоб опрацювати методрозробки, щобщод” до загальних курсів, які є в університеті, по окремим кафедрам ввести відповідні дисципліни, і курси. Це дасть можливість студентам краще засвоїти допоміжні дисципліни. Ця робота не перешкоджатиме виконанню загального плану, а буде поширювати знання студентів в цій галузі.

Який другий висновок? - Заохотити студентів до практичної роботи в цій галузі. В наукових гуртках, які є при наших кафедрах, треба розгорнути певну роботу, щоб студенти зацікавились нумізматикою, сфрагістикою і т. д., збиранням відповідних колекцій не тільки в місті, але притягати до цього актив.Треба продумати це питання. Той музей, що у нас є, може бути поширений як раз шляхом добровільної роботи викладачів і студентів. Треба організувати цю роботу.

Треба розглянути і науково-дослідну роботу на кафедрах. Треба писати статті на ці теми, опрацьовувати матеріал, який є. Скажемо, стародавньої історії України. Там грузом лежить 12 тис. не опрацьованих монет. А скільки цікавих розвідок можна було б написати про ці монети?

Це надзвичайно було б цікаво для роботи даного музею. Цей музей лежить мертвим капіталом поки він не описаний, а перед кафедрою стародавньої історії стоїть завдання - написати кілька статей, щоб розкрити ці фонди.

Я повинен сказати, що, очевидно, немає в Радянському Союзі такого університету, який би мав такі збірки по нумізматиці, які має Львівський університет. Так само і по геральдиці. Очевидно, не тільки університети Радянського Союзу, але й європейські університети також не мають таких збірок. Так що треба використати ці фонди.

Я думаю, що ми не будемо відказуватись і раз ця робота почалась в Академії Наук, то ми всі почнемо популяризувати¹³⁵, поглиблювати навчання допоміжних дисциплін, бо треба сказати, що студенти відчувають брак цього на кожному кроці, наприклад, студенту важко читати книжку, яка видана давно. Молоде покоління забуло стару систему, навіть не знає ніякої крім метричної, тому потрібно прищеплювати студентам ці знання.

Ось тому та нарада, що сьогодні відбувається, буде мати певні наслідки як в питанні науково-дослідницької роботи, так і в питанні викладання цих дисциплін.

Тов. Івасюта:

Будемо закінчувати нашу нараду.

Мені здається, що нема потреби підводити підсумки цієї наради. Всі виступаючи поширили доповідь Івана Петровича і це допоможе зрушити цю справу не тільки у Львові, але й в республіканському масштабі. Я дозволю собі запропонувати вам проект рішення нашої наради. (Зачитує).

Тов. Івасюта:

Які будуть додатки або зміни до цих наших основних пропозицій?

Тов. Карпенко:

У нас є представники наукових бібліотек, треба це дописати. (Пропозиція приймається).

Тов. Івасюта:

Які ще будуть додатки або зауваження? (Нема).

Тоді є пропозиція прийняти це як рішення нашої наради. Хто¹³⁶ за цю пропозицію, прошу голосувати. (Приймається одноголосно).

Дозвольте¹³⁷ вам подякувати за участь в обговоренні¹³⁸ і оголосити на цьому нашу нараду закритою.

Ухвала наради відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР разом з представниками історичних кафедр Львівського Держуніверситету ім. Ів. Франка, архівів, музеїв і наукових бібліотек Львова про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін в Українській РСР, прийнята 31 січня 1959 р.¹³⁹

Заслухавши і обговоривши доповідь академіка АН УРСР І. П. Крип'якевича “Стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін в Українській РСР” нарада відзначає, що дальший розвиток історичної науки в світлі матеріалів ХХ і ХХІ з'їздів КПРС вимагає серйозного розвитку допоміжних історичних дисциплін. В республіці останнім часом дещо зроблено в напрямку розвитку допоміжних історичних дисциплін. Треба вважати позитивним активізацію археографічної праці, яка проводиться архівами УРСР, і, зокрема, Львова, а також видання ряду анотованих покажчиків науковими бібліотеками. Деяку роботу в напрямку розвитку допоміжних історичних дисциплін проводить Інститут суспільних наук АН УРСР, опрацьовуючи словник староукраїнської мови та історико-географічний словник Львівської області.

Однак, як це правильно відзначалося на науковій сесії з питань розвитку гуманітарних наук в УРСР у травні минулого року, стан розвитку допоміжних історичних дисциплін на сучасному етапі ще незадовільний і вимагає не тільки активізації роботи наявних кадрів, але й підготовки спеціалістів з молодшого покоління.

Нарада вважає за необхідне:

1) Рекомендувати відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР, кафедрам історії Львівського Держуніверситету ім. Ів. Франка, архівам та музеям міста включити в перспективні плани наукової роботи на 1959-1965 рр. теми з допоміжних історичних дисциплін та шляхом взаємодопомоги і постійної координації домогтись їх виконання.

2) Всім науковим установам звернути особливу увагу на:

а). Розгортання роботи по джерелознавству історії УРСР.

б). Систематичний випуск збірників документів і матеріалів з питань дорадянського історичного процесу і, особливо, соціалістичного будівництва.

“Это” “Довзольте”

“одговоренні”

У тексті помилково “1952 р.”

в). Участь в створенні бібліографії історії УРСР.

г). Складання словника української історичної термінології, біографічного словника.

д). Історико-географічного атласу УРСР.

е). Підготовку і видання альбомів печаток, гербів, монет і т. д.

3) Схвалити започатковану відділом історії України Інституту суспільних наук АН УРСР працю над історико-географічним словником і рекомендувати історикам кафедр держуніверситетів приєднатися до цієї важливої роботи, залучивши вчителів шкіл. Просити Інститут історії АН УРСР розгорнути в цьому напрямку діяльність в республіканському масштабі.

4) Враховуючи важливість підготовки кадрів з допоміжних історичних дисциплін, просити ректорат Львівського Держуніверситету відкрити кафедру, або, на початку, кабінет допоміжних дисциплін. Рекомендувати кафедрам Держуніверситету широко використовувати студентів для розгортання робіт з допоміжних дисциплін.

5) Вважати за потрібне найближчим часом підготувати і видати підручник з допоміжних дисциплін для історичних факультетів вузів.

6) Просити керівні республіканські органи перетворити “Бюлетень архівного управління УРСР” в журнал.

7) Учасникам наради прийняти активну участь у підготовці й проведенні республіканської наради з питань розвитку з допоміжних історичних дисциплін.

Размещено на Allbest.ru