Нарада у відділі історії України інституту суспільних наук АН УРСР "Про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін" (31 січня 1959 року)

Як свідчить стенограма, виступ І.-Ю. Шпитковського, швидше за все, був певною імпровізацією, аніж ретельно підготовленою доповіддю, й окрім основної теми - розповіді про згаданий кафедральний музей, містив відступи (ремінісценції), у яких йшлося про роботу вченого у різних музеях та бібліотеках, сферу його наукових зацікавлень та коло знайомств, ставлення до музею з боку адміністрації університету (яке, очевидно, не завжди було однаковим, оскільки музей не мав офіційного статусу). Щоправда, вже через декілька місяців - у травні 1959 р. - завдяки сприянню керівництва історичного факультету (а можливо цьому посприяло і рішення аналізованої наради) вдалося домогтись відкриття загальнофакультетського кабінету допоміжних історичних дисциплін, а І.-Ю. Шпитковський став його першим завідувачемТам само. Арк. 157-159.. Заслуговує на увагу і згадка про колекцію мемуарів та листів до історії України, які практично не були впроваджені в обіг, та підготовлену ним бібліографію української геральдики. Додамо, що сам І.-Ю. Шпитковський був автором спеціальної праці з ділянки геральдики та генеалогії, присвяченої роду ШептицькихШпитковський І. Рід і герб Шептицьких / Іван Шпитковський. Львів, 1936. Ч. 1 [видання “Богословії”. Ч. 23]., на засіданнях кафедри історії стародавнього світу та середніх віків виголосив декілька доповідей, присвячених проблемам геральдики УкраїниАрхів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 1 о/с, спр. 5413, арк. 150., і, якщо вірити некрологу, підготував “Курс геральдики та загального знаківництва України”, а також підручник зі сфрагістикиПрокопів І. Історик гайдамацьких рухів Іван Шпитковський / І. Прокопів // УІЖ. 1969. № 10. C. 100-101., котрі так і не були опубліковані.

Врешті слово в обговоренні питання стану та розвитку допоміжних історичних дисциплін узяли ще двоє присутніх на засіданні - П. Гудзенко та В. Осечинський. Перший з них - Пантелеймон Петрович Гудзенко (1907-1994), був відомим архівістом та археографом, що впродовж 1943-1948 рр. керував діяльністю усіх державних архівів в УРСР, а після переходу до Інституту історії АН УРСР працював у відділі археографії, завідувачем якого став на початку 1959 р.Упродовж 1950-1955 рр. П. Гудзенко був виконувачем обов'язків завідувача цього відділу. Див.: Пантелеймон Петрович Гудзенко (1907-1994 рр.): історик, архівіст, археограф і організатор науки (Збірник на пошану вченого з нагоди 100-річчя від дня народження і 90-річчя архівної справи в Україні). Київ, 2009. С. 303. Зрештою, саме цей відділ було трансформовано у квітні того ж року у відділ допоміжних історичних дисциплін, а П. Гудзенко став його першим завідувачемТам само.. Учений бував у Львові як керівник архівних установ, однак цього разу, як випливає із виступу, його відрядили до Інституту суспільних наук як спостерігача від Інституту історії. Стосовно Василя Костянтиновича Осечинського (19041981), то він був довголітнім завідувачем кафедри історії СРСР (1940-1941, 1944-1969)Сирота Р. Кафедра історії СРСР / Роман Сирота // Історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (1940-2000). C. 51; Кріль М. Осечинський Василь Костянтинович / Михайло Кріль // Там само. С. 140-141. та зажив недоброї слави через боротьбу з “буржуазним націоналізмом”, школою М. Грушевського, брав участь у цькуванні І. Крип'якевича та С. ЗлупкаДив. про це: Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за радянських часів / Ярослав Дашкевич // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2006. С. 369-401; Михайло Грушевський і львівська історична школа. Матеріали конференцій. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. Нью-Йорк; Львів, 1995. C. 32-98; ЯремчукВ. Офіційні історики в УРСР післясталінського періоду: спроба колективного портрету / Віталій Яремчук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки. Луцьк, 2008. Вип. 15. С. 180-186; Культурне життя в Україні. Західні землі. Львів, 1996. Т. 2. 1953-1966 / Ред. колегія: Юрій Сливка (відп. ред.), Тамара Галайчак, Олександр Луцький. С. 621-623.. Відповідно, важко зрозуміти причини, які змусили його взяти слово, хоча б з огляду на те, що і наукові інтереси вченого лежали в іншій площині. Виступи цих двох учасників наради є певними рефлексіями істориків над можливостями застосування та потребами розвитку названих дисциплін, покращення якості наукових праць та усунення помилок у них, реорганізації викладання у вищій школі взагалі та у Львівському університеті зокрема.

Робота наради завершилась ухваленням рішення, запропонованого головуючимАрхів ІУ НАН України, спр. 301, арк. 65-67. Порів. з інформаційним звітом: А. Б. Нарада з питань допоміжних історичних дисциплін. C. 162. Текст ухвали побудований за традиційним радянським взірцем - наголос на наявних здобутках доповнювався переліком недоліків, які потрібно було подолати, а також узяти на себе певні зобов'язання. Намічені завдання передбачали включення до тематики наукових, архівних та музейних установ тем з допоміжних історичних дисциплін, розробку питань джерелознавства УРСР та публікацію збірників документів і матеріалів, участь у створенні бібліографії УРСР, підготовку до друку біографічного словника та словника історичної термінології, історико-географічного атласу УРСР, видання альбомів печаток, гербів, монет, перетворення “Бюлетня архівного управління УРСР” у повноцінний фаховий журнал, написання підручника з допоміжних дисциплін для студентів історичних факультетів. Окремий пункт містив заклик до керівництва Львівського університету створити кафедру з допоміжних історичних дисциплін, або, принаймні, відповідний кабінет та активніше залучати до наукової роботи студентів.

Як бачимо, деякі з ухвалених рекомендацій мали загальний та неконкретизований характер, без чіткої вказівки виконавців. Частина з них і так уже виконувалися або ж вносилися у план наукової роботи Інституту суспільних наук. Чи не єдиним досягненням стало відкриття у Львівському університеті кабінету допоміжних історичних дисциплін. Зрештою, у цьому не було нічого дивного. В атмосфері підозрілості та всебічного контролю, в якій перебував у цей час Інститут, постійного “пропісочування” його дирекції за допущені ідеологічні прорахункиДив., наприклад, довідку відділу науки і культури Львівського обкому КПУ з лютого 1959 р., у якій йдеться про недостатнє оволодіння марксистсько-ленінською ідеологією наукової роботи, та відповідну постанову бюро обкому партії: Культурне життя в Україні. Західні землі. Т. 2. С. 334-371., розгорнути в повному обсязі дослідження з ділянки спеціальних/допоміжних історичних дисциплін у ньому було практично неможливо. Діяльність у цьому напрямку окремих працівників - І. Крип'якевича, С. Білецького, Я. Ісаєвича, Я. Дашкевича - була надзвичайно важливою, але часто спорадичною. Мабуть це, врешті-решт, і підштовхнуло І. Крип'якевича до пошуку нових форм покращення організації роботи над згаданими дисциплінами, залучення молодих дослідників (О. Мацюка, О. Купчинського, М. Вавричин, О. Маркевича, В. Гавриленка) та створення нової форми для обміну думками і заслуховування результатів - теоретичного семінару з архівознавства та спеціальних/допоміжних історичних дисциплін при ТТДТА УРСР у м. Львові.

У чому все-таки значення наради, що відбулася 31 січня 1959 р. в Інституті суспільних наук АН УРСР? Передусім, це перше повоєнне засідання істориків у Львові, на якому так широко обговорено стан розвитку спеціальних/допоміжних історичних дисциплін, проведено обмін думками з цього приводу. Частина виголошених на нараді доповідей склала основу більших виступів та публікацій, що дозволяє докладно простежити еволюцію написання цих текстів, зазирнути у своєрідну лабораторію учених. Деякі з цих виступів, хоча й містять цікаві авторські роздуми і спостереження, з тих чи інших причин, не були опубліковані та впроваджені до ширшого наукового обігу. Зрештою, поряд із київськими, львівська нарада фактично стала точкою відліку нової хвилі відродження інтересу до джерелознавства, архівознавства та інших спеціальних/допоміжних історичних дисциплін в Україні у післясталінську епоху. Як наслідок цих зрушень сформувалось нове гроно вітчизняних істориків, котрі надовго і планомірно зайнялися розробкою зазначених дисциплін, заклавши ті підвалини їх розвитку, на яких, значною мірою, ми стоїмо зараз.

В основу публікації покладено текст стенограми наради, який зберігається в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України і є машинописом на шістдесяти двох сторінках, зшитих ниткою з лівого боку. На титульній сторінці вказано інституцію (Львівський Інститут суспільних наук Академії наук УРСР), повну назву наради, дату та місце проведення. Текст чіткий, читабельний, містить окремі виправлення та вписи (як правило, іншомовні слова та терміни), здійсненні чорнилом. Угорі кожної сторінки (крім перших двох) стоять номери блоків та сторінок, розшифрованих та набраних двома друкарками. Їх криптоніми - “И. А.” та “Р. Д.” - проставлені внизу кожної останньої сторінки блоку. Оригінальні посилання в тексті додатково позначені зірочкою (*).

При підготовці тексту до друку нами виправлено відверті описки та помилки, на що вказано у відповідних посиланнях.

СТЕНОГРАМА наради працівників відділу історії України Інституту суспільних наук АН УРСР разом з представниками історичних кафедр Львівського Держуніверситету ім. Ів. Франка, а також працівників архівів і музеїв м. Львова по питанню “Про стан і завдання розвитку допоміжних історичних дисциплін”, 31 січня 1959 року, м. Львів.

Тов. Івасюта:

В доповіді М. С. Хрущова про контрольні цифри розвитку народного господарства СРСР на 1959-1965 рр. вказується: “Серйозні вимоги ставляться до всіх галузей суспільних наук. Наші економісти, філософи, історики покликані глибоко дослідити закономірність переходу від соціалізму до капіталізму, вивчати досвід господарського і культурного будівництва, сприяти вихованню трудящих у комуністичному дусі. Перед ученими в галузі суспільних наук, особливо перед економічною наукою, стоїть завдання творчого узагальнення і сміливого історичного розв'язання нових питань, що їх висуває життя. Треба всебічно аналізувати найважливіші процеси, які відбуваються в капіталістичному світі, викривати буржуазну ідеологію, боротися за чистоту марксистсько-ленінської теорії”.

Боротись за чистоту марксистсько-ленінської теорії в історичній науці неможливо без підготовки нових фундаментальних праць з історії, які можливо здійснити, використавши ряд допоміжних історичних дисциплін, як джерелознавство“джерелознавства”, яке розробляє методи вивчення і використання історичних джерел, як використавшиУ стенограмі помилково “використавни” ряд другорядних історичних дисциплін, змістом яких є наукові прийоми аналізу і використання історичних дисциплін.

Мова тут може бути“быти” про палеографію, епіграфіку, сфрагістику і геральдику, історичну метрологію, хронологію, дипломатику, археографію, нумізматику і т. д.

На науковій сесії з питань розвитку гуманітарних наук в УРСР, яка відбулася в кінці травня минулого року, зокрема на секції з історії вказувалося на той незадовільний стан, який склався на сучасному етапі з допоміжними історичними дисциплінами, і поставлено завдання ці важливі допоміжні дисципліни розвивати в усій республіці і, зокрема, у відповідних науково-дослідних установах та музеях, оскільки без них на сучасному етапі гальмується всебічний дальший розвиток історичної науки республіки, перед якою стоять на сучасному етапі особливо важливі завдання, зокрема по створенню багатотомної історії нашого народу.

Ця важлива робота по розвитку і керівництву розвитком допоміжних історичних дисциплін, буде концентруватися навколо відділів по допоміжних дисциплінах, які вже є, або будуть відкриті в Інституті історії АН УРСР, але це не означає, що і на місцях, зокрема у Львові, де чимало сконцентровано спеціалістів, не можна дещо зробити в цьому напрямку. Мається на увазі не тільки підготовка відповідних праць, а й підготовка кадрів нашого молодшого покоління. Цій меті і має служити наша перша нарада, яка повинна підвести не тільки перші підсумки того, що у нас до цього часу робилося, а й намітити певні заходи до того, що ми зможемо зробити тут, у нас, що у свою чергу сприятиме розробці широких заходів з цих питань, які має обговорити республіканська нарада з питань стану і розвитку історичних допоміжних дисциплін, яка відбудеться за попередніми даними, в березні цього рокуВідбулась у Києві 14-15 травня 1959 р..

На сьогоднішній нараді наших відділів разом з представниками історичних кафедр Держуніверситету“Деруніверситету”, наших історичних архівів, а також музеїв виноситься доповідь нашого шановного академіка І. П. Крип'якевича “Про стан і завдання розвитку допоміжних дисциплін з історії в УРСР”.

Після доповіді прохання буде до присутніх товаришів виступити як по роботі наших установ, так і по важливих питаннях, які піднімались“поднимались”.

Щодо розпорядку: доповідача не будемо обмежувати, а відносно повідомлень 15-20 хв., у виступах - не більше 10 хв.

Якщо не буде заперечень відносно такого розпорядку, то приймемо його.

Слово надається по вказаній вже темі для доповіді академіку І.П. Крип'якевичу.

Акад. Крип'якевич І. П.:

Я хочу доповісти про стан і завдання розвитку допоміжних дисциплін історії в УРСР.

На конференції, присвяченій розвиткові суспільних дисциплін в УРСР, що відбулася в Києві в липні 1958 року, в дискусії звернено увагу на велике значення допоміжних дисциплін історії та на недостатній стан їх розробки, і доручено колективам істориків постаратися про кращу їх організацію.

Допоміжні дисципліни історії на Україні пройшли в минулому значний шлях розвитку. Основними центрами, де вони розвивалися, були університети.

Кафедри, які займалися історією середньовіччя, організували постійніпостійнй” курси допоміжних дисциплін, прочитані лекції публіковано і так виникла чимала література, присвячена різним спеціальностям. Згадаємо тільки публікації В. Антоновича, Д. Багалія, В. Данилевича, А. Введенського.

Іван Крип'якевич у період роботи в Інституті суспільних наук АН УРСР

Іван-Юліан Шпитковський проводить екскурсію у кабінеті допоміжних історичних дисциплін (кінець 1950-х - початок 1960-х років)

Участь у цих роботах мали також архівознавці, як Ів. Каманін, В. Романовський, Ол. Вітвіцька.

Із західноукраїнських дослідників спеціалістами в галузі допоміжних дисциплін історії були Б. Барвінський та Ів. Шпитковський.

Посилаючись на ці давні і славні традиції, наше покоління істориків повинно прикласти всіх зусиль, щоб допоміжні дисципліни історії поставити на високому рівні та пристосувати їх до актуальних потреб радянської науки.

Приступаючи до огляду теперішнього становища і потреб у цій галузі історії, насамперед треба вирішити питання, які саме дисципліни зараховувати до допоміжних.

Спеціалісти-дослідники погоджуються всі на те, що до допоміжних дисциплін історії належать в першу чергу: дипломатика, палеографія, епіграфіка, сфрагістика, геральдика, генеалогія, хронологія, а деякі приймають також нумізматику з метрологією та історичну географію.

Деякі автори⁷⁶ підручників допоміжних наук заявляються ще за цілим рядом інших наук, наприклад, Большаков приймає також антропологію, археологію, мовознавство, бібліотекознавство, архівознавство, історіографію; Семкович - філологію, філософію, право, психологію, соціологію, етнографію, історію мистецтва, історію літератури, економіку, статистику і інш.

Коли брати справу так широко, то нема ні одної дисципліни, якої досягненнями історик не користувався б при своїх дослідженнях. Але коли справа йде про практичне вирішення питання, то коло допоміжних дисциплін треба обмежити до тих, які є справді необхідними і актуальними, без яких історик не може вести своєї роботи.

Беручи до уваги, що наша нарада має виробничий характер і тут зібралися спеціалісти різних дисциплін, я буду торкатися тільки конкретних питань, які потребують нового розроблення.

У цьому огляді я бажаю говорити наперед про дисципліни, які мають основне значення для історичних досліджень, а саме: про архівознавство, джерелознавство, історіографію, бібліографію, історичну географію, історичні словники, а далі про “класичні” допоміжні дисципліни: дипломатику, палеографію, епіграфіку, сфрагістику, геральдику, генеалогію, хронологію, нумізматику і метрологію.

Починаю від архівознавства.

Архіви дуже близько стоять до історичних досліджень: вони ж постачають історикові основний матеріал до його роботи. Для істориків незвичайно важлива добра організація архівів. Але архівознавство це ділянка незвичайно широка, яка має свої окремі завдання і свої методи роботи.

Архіви в Радянському Союзі прекрасно організовані, вони не тільки займаються впорядкуванням своїх фондів, але також публікують збірники історичних матеріалів та на своїх конференціях обговорюють науково-дослідчі питання. Отже архівознавство не можна вважати допоміжною дисципліною історії, а самостійною дисципліною, якої досягненнями історики користуються. Але можемо висловити деякі побажання до архівів у питаннях, які особливо цікавлять істориків:

1. З задоволенням прийняти до відома, що архіви публікують путівники“путівки” своїх фондів (Київський Центральний Історичний Архів; Центральний Державний Архів Жовтневої революції; Харківський обласний, Кримський обласний архів та ін.). Відділ рукописів Львівської бібліотеки АН УРСР опублікував анотовані покажчики рукописних матеріалів до революції 1848 р. та до визвольної війни 1648-1654 р.р. Треба висловити побажання, щоб всі архіви і відділи рукописів видали такі описи чи покажчики.

2. У 1955 р. Львівський обласний архів опублікував довідник про установи всієї України.

3. Видавати журнал, присвячений архівознавству, перетворити бюлетень арх. укр. в журналі.

4. Архівам присвячувати більше уваги історичним допоміжним дисциплінам, як дипломатиці, палеографії.

З архівними дослідженнями близько зв'язане джерелознавство, яке можна вважати одною з важливих допоміжних дисциплін історії. Завдання джерелознавства - є підбір історичних джерел, їх класифікація та критичний аналіз.

Для дослідника, в першому етапі роботи, при збиранні матеріалів, дуже важливо мати основні інформації про головні групи джерел, які йому приходиться використовувати. Чим точніші і більш розгорнуті дані про джерела, тим легше розпочати роботу.

Матеріали для українського джерелознавства зібрали у своїх роботах Іконніков та Багалій, але більше уваги вони присвячували нарративнимТак у тексті джерелам - літописам, мемуарам і ін., а основна група документального матеріалу - документи, грамоти, акти, - залишилася слабко обробленою“оброленою”.

Цінна робота акад. Тіхомірова “Источниковедение истории СССР” дає деякі матеріали до історії України, але тільки у стислому обсягу. Перед істориками України стає завдання дати огляди джерелознавства для різних періодів історії, щоб облегшити вступні роботи, особливо, початкуючим історикам.

Як дізнаюся, саме вийшов у світ підручник доцента київського університету Стрельського “Источниковедение ХІХ-ХХ вв. в России”, такі самі по Україні.

Я, спільно з С. Г. Білецьким підготовив огляд джерел до історії західних земель періоду феодалізму - охоплює інформації про архіви та огляд публікацій джерел за різними групами.

З джерелознавством періоду феодалізму і частково капіталізму зв'язана потреба видання спеціальних словників, які полегшували б зрозуміння давніх текстів.

Так, потрібний словник староукраїнської мови, мови джерел XIV-XVIII ст. Окремі невеликі словники такого типу знаходимо при деяких археографічних публікаціях, наприклад: “Воссоединение Украины с Россией”. Але необхідний широкий словник, як для староруської мови словник Срезневського. Можна довести до відома, що роботи над словником староукраїнської мови вже розпочав відділ мовознавства інституту суспільних наук, в першому етапі оброблюючи матеріал до XV ст. включно.

Потрібні термінологічні словники, як словники судово-адміністративної термінології, типу Горбачевського та польського юриста-історика Домбковського. Маємо відомості, що співробітники львівського історичного архіву збирають матеріали для такого словника.

Потрібний і ширший словник “рейлій”У київському варіанті “реалій”, тобто термінів стародавнього побуту, який охоплював би різні галузі матеріальної культури і давав дослідникам інформації про різнорідні“різнародні” стародавні назви - [...]У цьому місці у тексті стенограми - лакуна про адміністративні установи, різні ділянки культури, військову старовину, зброю, одяг, монети, міри, ваги і т. ін. Матеріал для такого словника збирають деякі історики та архівісти.

Первинною важливою допоміжною дисципліною історії є бібліографія. Минуло сто років з часу, коли вийшов у світ “Указатель источников для изучения Малороссийского края” 1858 р., присвячений в головному бібліографії історії України.

В дожовтневий період історична бібліографія на Україні дійшла до значного розвитку. Згадаємо тільки бібліографічні та джерелознавчі роботи В. Антоновича, Дмитра Багалія, великий “Опыт русской историографии” - В. Іконнікова. Було надруковано цілий ряд бібліографій різних областей України: Київщини, Харківщини, південної України, Криму, Галичини, Закарпаття, покажчики великих історичних журналів, як “Киевская Старина”, “Записки Наукового Товариства ім. Шевченка”, “Чтения Общества Нестора Летописца”, історичних товариств у Харкові та Одесі і інш., видань археографічних комісій, бібліографій та біографій окремих істориків.

Після Жовтневої революції бібліографічні дослідження розгорнулися були дуже широко, - вийшов у світ “Нарис української історіографії” Д. Багалія, “Матеріали до краєзнавчої бібліографії України” Ф. Максименка, приготовлялася “Бібліографія української історичної бібліографії” та інші роботи, але їх перепинила війна. В останніх роках бібліографічні роботи прийшли до нового розвитку, головно у зв'язку з святкуванням історичних роковин: 300-річчя возз'єднання України з Росією, 50-річчя першої російської революції, 40-річчя Радянської влади, 40-річчя КПРС, Комуністичної партії України, КПЗУ та ін. Вийшов цілий рад основних бібліографічних покажчиків“показників” та рекомендаційної бібліографії літератури з нагоди цих юбілеїв.

Важливе значення має також розвиток краєзнавства.

Вийшов у світ ряд бібліографій до історії окремих міст та районів: Харкова, Львова та Львівщини, Переяслава-Хмельницького, Чернігова, Черкащини. Останньою новиною є прекрасно складений бібліографічний покажчик історії Києва, М. Н. Шеліхової (перший випуск).

Ці різнородні роботи показують, що назрів уже час, щоб з'єднати всі сили колективів істориків та видати одну велику бібліографію української історії, яка охоплювала б весь історичний процес з найдавніших часів до сучасного, радянського періоду. Проект такого бібліографічного покажчика “Історії Української РСР” складено працівниками Державної історичної бібліотеки УРСР в Києві. Покажчик розраховується на 30 тисяч назв та 60 друкованих аркушів, набраних петітом. Має складатися із трьох томів: 1. Феодалізм“Феодалім”, 2. Капіталізм, 3. Радянський період. До покажчика будуть включені твори основоположників марксизму-ленінізму, партійні документи, джерела і джерелознавчі роботи, наукова і популярна література (книги, статті в журналах, основні рецензії), бібліографічні і довідкові видання та ілюстративні матеріали, також загальні праці із історії СРСР, узагальнюючі дослідження по історії української літератури, мистецтва, археології, етнографії та ін. Буде використана література не тільки російською і українською мовами, але також іноземні публікації. Особливу увагу буде присвячено краєзнавчій літературі.

Складання бібліографії мали б провести в основному працівники Інституту історії АН УРСР та Державної історичної бібліотеки УРСР у Києві. Закінчення роботи планується на 1965 р.

Треба привітати заплановану роботу як один з найважливіших наукових заходів у галузі історії, - здійснення її високо піднесе українську історіографію.

Колективи істориків і окремі історики повинні дати впорядникам бібліографії всебічну допомогу, щоб у покажчик можна було увести також маловідомі матеріали, вміщені в різних другорядних публікаціях, провінціальних журналах, газетах і інш.

Кожний дослідник може зібрати хоч би і неповну бібліографію по своїй спеціальності, яка може дати важливі дані при складанні повної бібліографії української історії. Наприклад, такі теми: історія міст, торгівлі, промисловості, цехів, краєзнавча бібліографія, бібліографія осіб, бібліографія допоміжних дисциплін історії.

Елементи джерелознавства та бібліографії з'єднує історіографія, тобто історія історичних досліджень. При кожній науковій роботі важливо мати відомості, хто з дослідників оброблював те саме питання, якими джерелами користувався, як його освітлював. Деякі огляди української історіографії давали у своїх роботах Лазаревський, Антонович, Багалій, Іконніков, Карпов, Михайло і Олександр Грушевські, Василенко, - але тільки до деяких періодів. Спробу підручника дав Д. Дорошенко, “Огляд української історіографії”, Прага, 1923, але робота, опублікована за кордоном, потребує критичного підходу. Маємо відомості, що в Києві виходить у світ нарис української історіографії (до середини ХІХ ст.).

Нових досліджень потребує історична географія. В перших десятиріччях XX ст. вона була на високому рівні розвитку: згадати тільки Лазаревського “Описание старой Малороссии”, Кордта “Материалы по истории русской картографии”, роботи Ласкоронського та ін.

В 1920-30 рр. у складі АН УРСР існувала окрема історично-географічна комісія, яка видала кілька томів “Історично-географічного збірника”. У Львові проф. Кордуба проводив широку роботу по збиранню географічної топоніміки. На Закарпатті вийшла цінна збірка назв селищ за редакцією Петрова. Зараз є всі можливості, щоб ці роботи продовжувати. Ми є свідками незвичайного росту зацікавлення краєзнавством.

На місцях, в районах, містах, селах за період Радянської влади виросла нова інтелігенція, яка розуміє значення науки та з вузів винесла деякі дослідчі методи: вона не проходить байдуже біля найближчого оточення, а бажає його досліджувати і до нас, істориків, ставить вимоги допомогти їй, між іншим, в історично-географічних дослідженнях. В різних місцях є краєзнавчі гуртки, трудящі вимагають лекцій з місцевої історії, відкрито місцеві музеї. Ця робота потребує уваги і допомоги.

Головні напрями роботи такі:

1. Для забезпечення потреб краєзнавства і історично-географічних досліджень в цілому необхідно почати роботи для складення історично- географічного словника УРСР, такого типу, як польський “Словнік географічний”. Щоб це питання перевірити на практиці, відділ історії запланував складення історико-географічного словника Львівської області - робота вже розпочата.

2. Необхідно включити у плани також історичний атлас УРСР, видати багато карт популярного характеру, треба провадити дослідження на основі першоджерел.

3. Допомога краєзнавству⁸⁵. Більше уваги присвячувати місцевим дослідженням, сприяти писанню монографій міст, сіл, районів, заводів, культурних установ і ін. У вузах організувати історико-географічні гуртки, які розроблювали б теми з місцевої історії. Допомагати в організації краєзнавчих музеїв.

Переходимо до історичних допоміжних дисциплін у спеціальному розумінні - це дипломатика, палеографія, епіграфіка, сфрагістика, геральдика, генеалогія, хронологія, нумізматика, метрологія. Вони виникли при дослідженнях джерел стародавнього світу і середньовіччя та в основному обслуговують дослідників періоду феодалізму, але мають також деяке значення і для нових періодів.

Дипломатика спершу обмежувалася описом середньовічних грамот (дипломів), пізніше зайнялася також аналізом документів нового часу. Такі дослідники, як Лаппо-Данілевський, Линниченко, Розов, Грушевський, Свєнціцький дали цінні дослідження грамот Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Лазаревський і Каманін підняли питання аналізу документів XVII- XVIII ст., виявивши ряд фальсифікатів того часу. Уваги заслуговують дослідження проф. Введеньского⁸⁶ про фальсифікацію документів в XIX ст.

Зараз перед дипломатикою, поряд з давніми завданнями, виникають нові, а саме дослідження документів радянського періоду, як щодо зовнішньої форми, так з погляду на оформлення змісту. Для вирішення цих питань потрібно організувати нові роботи.

Палеографія має велике практичне значення при архівних дослідженнях. Для українських істориків потрібна, з одного боку, слов'яно-руська і українська палеографія, з другого - латино-польська. Основи української палеографії поклав заслужений київський архівіст Ів. Каманін, багато нового матеріалу опублікував Іл. Свєнціцький. Необхідно продовжувати їх дослідження і дати повний підручник українського письма різних сторіч, з різними характерними варіантами. Поряд з тим, потрібні нові видання палеографічних таблиць та водяних знаків.

Досить широко розвинутою галуззю допоміжних наук є сфрагістика. У різних виданнях опубліковано значну кількість печаток з різних періодів, починаючи з Київської Русі і періоду роздрібнення, аж до XIX ст. Ближчий аналіз виявив значення сфрагістичних пам'ятників для кращого дослідження соціальних відносин періоду феодалізму, як печатки міст, рідкісні печатки сільських громад, козацькі печатки та ін. Так само печатки мають своє значення як пам'ятники прикладного мистецтва, деякі з них виконані з великим художнім смаком.

Найважливіше завдання істориків у цій ділянці - провести інвентаризацію та фотографування печаток, наявних у музейних збірках, а також в архівних фондах, бібліотеках і ін. Ці матеріали послужать для видання корпусу сфрагістичних пам'ятників України.

Новим, ще не розробленим відділом української сфрагістики є дослідження і публікація радянських печаток - з першого періоду встановлення радянської влади, як печатки революційних комітетів, партизанських частин, комнезамів, культурних установ і ін. Дослідники архівних фондів повинні звернути особливу увагу на цю важливу групу пам'ятників.

Генеалогія і геральдика - дисципліни тісно пов'язані з феодальним суспільством, яке родоводами і гербами закріплювало свої “права” на експлуатацію поневолених мас. Зараз ці дисципліни мають дуже обмежене значення тільки при вирішуванні деяких питань соціальної історії феодально-кріпосницької формації, напр. для дослідження виникнення шляхти або козацької старшини, деколи як вияснення біографії окремих людей.

Хронологія має практичне значення, як дисципліна, яка переводить дати різних календарів на сучасну систему літочислення. Для українських дослідників потрібний підручник хронології, який давав би і загальні основи різних хронологічних систем і використав би також український матеріал: народні назви праздників⁸⁷, “святців” і ін.

Широке значення має нумізматика, якої основним завданням є дослідження грошового обороту на основі матеріальних залишків - монет, банкнотів і ін. Нумізматичні дослідження на Україні охоплюють широкий протяг часу - від монет стародавнього світу аж до радянського періоду. Нумізматична література України досить широка і вирішила, спільно з російською наукою, багато спеціальних питань, як монетну систему Київської Русі, поширення на Русі римських, арабських і візантійських монет, питання монет, карбованих у Львові та ін.

Україна мала видатних учених-нумізматиків, як Данилевич, Біляшевський, та ін. Потрібний зараз основний підручник нумізматики, в якому, поряд з загальними проблемами, були б з'ясовані спеціальні питання з історії монетної справи на Україні, як питання про карбування монет на Україні, назва грошей, поширення іноземних грошей і ін.

З нумізматикою зв'язується медалеграфія, яка дає огляд історичних медалей, які випускалися на відзнаку важливих історичних подій. До України належить деяка кількість історичних медалей (напр. К. Острозького, м. Одеси, деяких виставок, радянські пам'яткові медалі), але до цього часу їх не описали.

Метрологія, як допоміжна наука історії, дає огляд давніх мір, які виступали в різних періодах. Їх практичне значення велике при вирішуванні деяких питань економіки, особливо цін. Один з співробітників інституту суспільних наук склав словник мір і ваг, які вживалися на західно-українських землях в XVI-XVII ст. Потрібно таке дослідження поширити на всі періоди всієї території України і опублікувати широкий метрологічний словник.

Підсумовуючи огляд допоміжних дисциплін історії, треба підкреслити, що ці дисципліни мають значення не так самі для себе, а як засіб для піднесення основних історичних досліджень. Добре організовані допоміжні дисципліни дуже полегшують роботу істориків. Тільки уявіть собі, що ми маємо путівники по архівах“архівав” та описи архівних фондів - опубліковану бібліографію історії України та джерелознавсько-історичну географію, історико-географічний словник, історичний атлас, підручники дипломатики, хронології, палеографії, нумізматики та ін. - наскільки легше було б працювати дослідникам.

Отже наше завдання і наш обов'язок організувати роботу над допоміжними дисциплінами і кожний історик зокрема і колектив можуть тут дати свій вклад і допомогти організації цієї важливої галузі історіографії.

Прошу товаришів зробити свої зауваження і практичні поради, як цю справу організувати. Це один з важливих шляхів, щоб на вищий рівень підняти науку та щоб виконати директиви, які дав нам XXI з'їзд партії.

Тов. Івасюта:

Слово для повідомлення про значення допоміжних історичних дисциплін в підготовці студентів до наукової роботи має тов. Кісь.

Тов. Кісь:

Я хочу торкнутися питання - яке мають значення допоміжні дисципліни при підготовці студентів до наукової роботи.

Всім відомо, товариші, яке значення мають історичні джерела для історика-дослідника. Без історичних фактів, історичних аргументів немає історичного дослідження, пізнавання різноманітних явищ минулого.

Різноманітні історичні джерела вимагають різних способів для їх шукання, для їх оцінювання і розуміння. І саме допоміжні історичні дисципліни дають історику вміння, досвід як шукати, оцінювати, критично опрацьовувати історичні джерела.

Отже, допоміжні дисципліни цікавлять всіх істориків і тих, що вивчають історію давнього минулого і сьогоднішнього.

Студенти повинні готуватися не лише для самостійної роботи в школі, щоб уміти пояснити окремі історичні явища і процеси, вони повинні уміти самостійно думати і бути творцями, навіть творцями на роботі учительській.

Творцем є робітник за станком, новатор виробництва, який знаходить нові технологічні удосконалення. Творцем є учитель, який досліджує історію міста, селища і т. д.

Як це повинні вивчати студенти допоміжні історичні дисципліни, як повинен“повине” проходити процес вивчення цих дисциплін на історичному факультеті?

Вивчення допоміжних історичних дисциплін повинно починатися з вивчення архівознавства, з відомостей про те як працювати в архіві, як описувати історичні джерела, знайомлення з організацією архівів і т. д. Не можна відділяти археографію від архівознавства в окрему допоміжну дисципліну. Вміння проводити текстологічний аналіз, точно доводити текст до читача, підготовляти публікацію історичних документів, цього вчить археографія, що входить в курс архівознавства.

Закі молодий дослідник піде в архів, він повинен знати, що написано з питання, яке його цікавить. На це відповідь дає йому історична бібліографія. Отже, історична бібліографія показує йому, що вже написано, що надруковано з історичних джерел. Відомості студента доповнює і основний курс джерелознавства, яке він теж вивчає приблизно на ІІІ курсі.

Архівознавство і джерелознавство - це дві основні базові дисципліни. Джерелознавство дає відомості про історичні джерела, про критику й аналіз історичних джерел. Джерелознавство займається писаними історичними джерелами.

Перше, отже, що стоїть перед молодим дослідником, це як правильно прочитати історичні джерела, тому що зміст його передає письмо і мова. Письмо, що часто змінювалось протягом століть, правильне прочитання історичного джерела і є запорукою розуміння його.

Палеографія вчить правильно читати історичні джерела. Від правильного прочитання тексту залежить правильний історичний зміст.

Палеографія не лише вчить правильно читати історичні джерела, встановлює причини і закономірності розвитку письма, але встановлює автентичність, чи фальшивість окремих письмових пам'ятників, встановлює дати недатованих документів, досліджує обставини серед яких появились окремі письмові пам'ятники.

Палеографія тісно зв'язана з дипломатикою і тому вони повинні бути теж першими дисциплінами, які вивчають на ІІІ курсі спеціалізації, які стануть фундаментом для студентів при веденні наукової роботи.

Дипломатика займається лише документами особливого правового значення, які відрізняються своїм і змістом, і формою. Дипломатика досліджує зовнішні риси, побудову і формули документу, дає критерії до розпізнавання ступені вартості, довір'я.

Дипломатика дає можливість розпізнавати фальшиві грамоти, але не відкидає їх, а шукає причин, що вплинули на цю фальсифікацію. Бо фальсифікація іноді розповідає про факти історично правдиві, хоч документ і є фальшивий юридично.

Оці знання одержує студент при вивченні дипломатики канцелярських правил, формул писання в окремих канцеляріях, окремих епохах.

Велике значення має хронологія, яку можна вивчати на IV курсі.

В різних часах, в різних епохах по-різному вимірювано і ділено час.

Історик повинен розуміти це вимірювання і ділення часу. Історик повинен знати різні календарі, коли виникали, як утворювались. Я вже не кажу, що і для історика-новіста повинен бути знайомий календар французької буржуазної революції і т. д.

Це говорить про те, яке значення має хронологія для підготовки студентів різних спеціальностей, груп і дисциплін, якими вони цікавляться.

Подібне значення має і історична географія. Скажемо, така справа, як питання географічної статистики, географічна статистика колонізаційних рухів, вплив географічного середовища на економічний розвиток народів, розвиток політичної карти окремих країн з вивченням фізичної географії, топографії окремих областей, районів і т. д.

Ці дисципліни повинні йти на ІУ курсі після архівознавства, дипломатики, палеографії і джерелознавства.

Необхідною є нумізматика, метрологія, сфрагістика і геральдика. Я хочу торкнутися таких питань, як геральдика, генеалогія, які, здавалося, зараз мають менше значення. Адже таке питання, як полонізація української шляхти і панування польської шляхти на землях українських, колонізація українських земель. Це допомагає“допомогає” з'ясувати геральдика.

А знаки на ремісничих виробах, на гончарських виробах, знаки на посуді, так званні “гмерки”“чмерки”, знаки на килимах, на різних пам'ятниках матеріальної культури, які допомагають розпізнати їх виробників. Ці відомості дає сфрагістика і генеалогія і геральдика.

Всі ці курси повинні вивчатися на відповідній матеріальній базі: колекції монет, печаток, таблиць і т. д. Без такої бази їх вивчення важко собі уявити.

Базою для дипломатики і палеографії є зразки різного письма, таблиці, альбоми. Для дипломатики - зразки різних дипломів, грамот і копій і оригінальних“орігінальних”. Не лише з копіями, але і з оригінальними“орігінальними” дипломами повинен знайомитись студент.

У вивченні допоміжних історичних дисциплін велику роль відіграє“відограє” філологічна підготовка, особливо коли йде справа про латинську палеографію і дипломатику, тоді без знання латинської мови вивчати їх дуже важко.

У своєму повідомленні я торкнувся становища, в якому студенти могли б вивчати майже всі допоміжні історичні дисципліни.

Хочу ще торкнутися і другого варіанту знайомлення з допоміжними історичними дисциплінами, без якого не повинна проходити підготовка студентів істориків.

Студенти слухають курси архівознавства, джерелознавства і палеографії або по новій історії курсу історичної географії, крім цих трьох основних, обов'язкових, слухають курс 36-32 години, який можна назвати “Методика і техніка наукової роботи” з елементами всіх допоміжних історичних дисциплін.Я хочу тепер зупинитися на матеріальній базі історичного факультету ЛДУ ім. Ів. Франка.

Наш Львівський університет має великі традиції в розвитку допоміжних історичних дисциплін.

В 1784 році була відкрита кафедра допоміжних історичних дисциплін. На цій кафедрі працювали відомі вчені у XVIII ст. (побіч Гаттерера) Ульріх і Ленгмарк.

Вони читали вступ до історичної науки і деякі допоміжні історичні дисципліни.

Професор Ульріх в кінці ХVШ ст. почав збирати нумізматичну колекцію, яка збереглась до наших днів. Ця колекція, яка має понад 12 тис. монет за два тисячиріччя, сьогодні, на жаль, не використовується як науковий посібник для науковців і студентів, а лежить в сейфах у півницях наукової бібліотеки університету.

Великою фігурою від 1811 до 1848 р.р. був професор Маус, який очолював допоміжні історичні дисципліни в Львівському держуніверситеті, читав курс сфрагістики, нумізматики і дипломатики, з поглядом на польську дипломатику ХІІ-ХІП ст. ст.

В 1848 році, після його смерті, дещо занепадають допоміжні історичні дисципліни у Львові.

XIX ст. приносить бурхливий розвиток історичних допоміжних дисциплін в цілій Європі.

Курс історичних допоміжних дисциплін відроджує Ліске⁹⁶ К. в 70 роки XIX ст. Він починає знову вести курс історичних допоміжних дисциплін в Львівському університеті.

Цікаво, що викладач української літератури проф. Огоновський і український історик Шараневич звертають увагу на історичні допоміжні дисципліни, пояснюючи “Слово о полку Ігореве”, і Остромирово Євангеліє з боку не тільки філологічного, а й палеографічного.

При кінці XIX, на початку XX ст. курс східнослов'янської палеографії читає М. Грушевський.

В кінці XIX ст., на початку XX ст. ми зустрічаємо таких вчених, які займаються допоміжними історичними дисциплінами, як професори Фінкель, Закшевський і Семкович.

В 1912 році в Петербурзі, тоді доцент Семкович, купив велику сфрагістичну колекцію (до 5 тис.), яка була виготовлена в 70 роках XIX ст. Виготовив її інженер Подчашинський. Ця колекція зберіглася до наших часів.

Ця колекція завдяки тов. Шпитковському у нас впорядкована і знаходиться на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків.

Я не згадав ще про альбоми палеографічні і таблиці, які видані Зіклем і Кшижановським.Ця велика кількість альбомів і таблиць дає можливість вивчати дипломатику і палеографію у Львівському університеті.

Підсумовуючи сказане, я думаю, що у Львівському університеті треба відкрити, коли не кафедру, то кабінет цих допоміжних дисциплін.

Тов. Івасюта:

Хто бажає задати питання?

З місця: А як справа тепер обстоїть з читанням допоміжних історичних дисциплін?

Тов. Кісь:

Доц. Гросман читає лекції по архівознавству - 36 год., на ІІІ курсі; доц. Шпитковський читає сфрагістику, нумізматику і геральдику - 36 год., доц. Лозинський читає історичну географію, історичну бібліографію до усіх середніх років. Я веду курс латинської, слов'янської“слав'янської” і східнослов'янської“східнослав'янської” палеографії та курс дипломатики. Курси з палеографії від 32 до 70 годин. Крім того читаються курси джерелознавства. Ці курси читаються на всіх кафедрах і читають їх окремі викладачі.

Тов. Івасюта:

Про історично-географічний словник УРСР з повідомленням виступить тов. БілецькийНа наступній сторінці стенограми це речення продубльовано як: “Тов. Івасюта: Про історико-географічний словник УРСР слово має працівник інституту суспільних наук тов. Білецький”..

Тов. Білецький:

Однією з дуже потрібних для історичних дослідів допоміжних дисциплін є історична географія, есенцією якої є історико-географічний словник. Без нього важко сьогодні обійтися не лише історикові, археологові, географові, але навіть мовознавцеві, літераторові і ін.

По історичній географії українських земель є вже цілий ряд монографій, але дотепер не можна було дочекатися українського географічного словника.

Видані в другій половині XIX і на початку XX ст. географічні словники - “Словнік географічни крулества Польськего і інних краюв слов'янських” (вид. Сулімірським і Хлєбовським)* тт. І-XV, Варшава, 1880-1910.* та П. Семенова “Географическо- статистический словарь Российской империи”* тт. і-V, Петербург, 1863-1883.*, які обіймали в цілому українські землі, та цілий ряд інших путівників, скоровідзів, тематизмів по окремих губерніях чи епархіях, сьогодні вже не вистачають“невистачають”, бо часто подають застарілі і недостатні, а то навіть в дечому неправдиві інформації, чи зайві, отже не відповідають вимогам сьогоднішньої історичної науки та інших наукових дисциплін внаслідок змін, які відбулися в адміністративно-територіальному поділі країни і зміні назв окремих населених пунктів і т. п., проведених в 1944-1946 рр. та й в найновіших роках внаслідок укрупнення районів і сільрад та колгоспів. Вони вимагають опрацювання такого покажчика, який давав би докладніші інформації про кожну місцевість.

В радянській науковій літературі 20-30-х років були спроби збирати матеріали до історично-географічного словника, проте ці спроби припинились. (Історично- географічний збірник видає комісія для складання історично-географічного словника України, тт. 2-4, Київ, 1928-1931 рр., 3-й том вид. АН УРСР, історико- філологічний відділ, Збірник - N° 46).

В буржуазній Польщі теж пробувано (з 1929 р.) опрацювати новий географічний словник Польщі з використанням даних старого Географічного словника. Він мав обіймати землі бувшої феодальної Польщі з перед 1772 р., отже й українські землі, але його вийшли ледве кілька зошитів воєводства Поморського.

Історично-географічний словник повинен подавати назви місцевостей у теперішньому адміністративному виді, а крім того назви, вживані у народному побуті та їх давнішні назви, якщо такі були. Крім назв міст, містечок, сіл і хуторів, повинні бути вміщені ще назви полів, горбів, річок, потоків і т. п.

Під кожною назвою населеного пункту повинні бути дані про його географічне положення, історію ремесла і промислів, торгівлі, сільського господарства, культури, адміністративного поділу давнього і теперішнього, кількість жителів за історичними джерелами, якщо такі збереглися“зберіглися”, їх соціальний і національний склад, соціальну боротьбу, про славних людей і т. п.

У словнику окремо треба подати характеристику поодиноких областей в цілому, про їх населення, промисловість, торгівлю, комунікацію з найдавніших часів і т. п.

До словника можна б залучити давні ілюстрації місцевостей, карти областей давніших та плани міст в їх історичному розвитку.

Який повинен бути уклад “Словника” - азбучний чи регіональний? Більш підходячий нам видається регіональний уклад, бо при азбучному треба відразу охопити всю територію УРСР і друк почавбися щойно по зібранні і впорядкуванні та написанні усього “Словника”, за те при регіональному“регуональному” укладі, коли матеріалу“матеріаліалу” зразу менше треба було б зібрати, скорше можна приступити до видавництва. “Словник” регіональний, який становив би“становивби” рід путівника по одній чи двох областях в кожному томі, мав би“мавби”. легкий збут, бо не кожний читач рефлектував би“рефлектувавби” на всі томи, тому що вони обходились би йому надто дорого, а купував би тільки ці томи, які б його інтересували. Так само обласна чи районна, міська чи сільська рада купували б в першу чергу тільки цей том, в якому була б описана їх область; в цей спосіб лекше було б знайти теж більшу кількість передплатників.

Уклад кожного тому повинен бути поазбучний, а по закінченні видавництва усіх томів, був би виданий загальний покажчик назв до всіх томів.

Для організації опрацювання і видавництва “Словника” повинна бути організована: Рада або головна комісія для всієї УРСР з осідком в Києві“Київі” при інституті історії АН УРСР, до якої функції належало б усталити правила опрацювання “Словника”; 2) встановити редакційну комісію і головного редактора та слідкувати за їх працею; 3) підібрати регіональні комісії для праці в терені (у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську), визначивши їм територію їх діяльності, а вони в свою чергу організували б у областях та районах комісії і підкомісії.

Редакційна комісія організувала б бюро наукових і технічних працівників для виконування наукових і технічних робіт, зв'язаних із збиранням матеріалів до “Словника” і з його опрацюванням.

Для співпраці треба втягнути вчителів по селах і студентів вузів, які б збирали матеріали на місцях і пересилали до районних“районих” підкомісій, а ці до обласних комісій.

Наукові співробітники і студенти вузів збирали б науковий матеріал із друкованих і рукописних матеріалів в бібліотеках і архівах“архивах”, а вчителі середніх і нижчих шкіл - у терені на підставі квестіонара.

У цьому квестіонарі треба подати такі назви:

1. Назви осель по урядовому і місцевому в дужках звучанню міст, містечок, передмість, сіл, хуторів, колгоспів, радгоспів, давніх фільварків, загород, колоній, лісничівок, лісових осель, смолярень, млинських осель, тартаків, цеголень, корчем, копалень і т. п.

2. Назви вод - рік, річок, потоків, джерел, бродів, каналів, озер, ставів, багон, болот, торфовищ і т. п.

3. Назви височин і низин - гір, скал, островів, долин і т. п.

4. Назви піль, лук, лісів, угорів, урочищ, полян, курганів, городищ, окопів і т. п., які виступають в межах даної оселі.

5. При складанні назв, які мають лише локальне значення, тобто назв дрібних осель, дрібних вод, узгірій, пільних назв і т. п., треба подавати їх географічне положення (наприклад: 1 чи 2 км на північ чи схід, чи північний схід від центру села чи містечка і т. п.).

Приклад:

1. Область: Львів.

2. Район: Бібрка.

3. Сільрада: Волове, село; Іванівка хутір; Мостище хутір, Черемхів х., колгосп ім. Кірова, давні[й] фільварок: Адамівка, тартак: Зелений і т. п.