Священича родина Реваковичів у волосянці

Размещено на http://www.allbest.ru/

священича родина реваковичів у волосянці

Василь Сокіл

Йдеться про священичу династію Реваковичів, яка здійснювала свою душпастирську діяльність у Волосянці впродовж ста років (1850--1950). З іменем о. Івана пов'язується також заснування школи у селі, «Просвіти». Він контактував з відомими людьми -- Ф. Заревичем, М. Устияновичем, О. Кониським та ін. Отець Михайло відзначився своєю національно-патріотичною та християнською місією, господарською діяльністю. Вони обидва залишили для нащадків добре облаштовану церкву, патріотично заангажовану парафію -- одну з найпомітніших у той час на Сколівщині.

Ключові слова: парафія, родина, школа, «Просвіта», шематизм, метрична книга, консисторія.

ревакович волосянці священичий династія

До написання розвідки про Реваковичів мене спонукало кілька причин. Насамперед, це ім'я безпосередньо пов'язується з моїм рідним селом, і я ще змалку отримав деякі відомості, пов'язані з тією родиною, бачив надгробні плити на їхніх похованнях біля церкви. Згодом почав цікавитися літературою, в якій з'являлися хіба що скупі дані, інколи суперечливі. Одним з перших безпосередньо торкнувся цієї проблеми Р. Горак у нарисі «Ялинкувате» [32]. Він подав окремі фрагменти з життя і душпастирської праці Івана Реваковича, його дружини Теодори, деяких їхніх дітей. Щоправда, дослідник не зазначив джерел інформації. Інколи вона була неточною, як про дочку Фавстину, котру він назвав Фівронею. Цей та інші недогляди поширили згодом популяризатори досліджуваної теми. Вони більше уваги звертали чомусь на хобі Михайла Реваковича -- мисливстві -- аніж на діяльності як пароха, просвітителя, патріота [53, с. 63--65]. У такому ключі представив його також І. Чудійович у брошурі «Оповіді о. М. Реваковича про полювання на Сколівщині» [45]. Крім «оповідей», сюди увійшли невеликі статті І. Чудійовича, О. Тренича, Р. Сокола, Р. Купчинського, Т. Рожанківського. У ній допущено низку неточностей: 1) І. Ревакович був парохом Волосянки з 1847 р.; 2) Перша дочка І. Реваковича Февронія; 3) М. Ревакович закінчив Львівську духовну семінарію; 4) М. Ревакович був певний час священиком у Сенечолі. Прикро, що той самий «друкований продукт» під авторством І. Чудійовича та назвою «Люби і знай свій рідний край: краєм ока заглянемо в історію» потрапив до «Народознавчих зошитів» [44, с. 138--166] -- наукового видання. До того ж, тут допущено ще більше помилок. Зазначу нові, які дозволив собі І. Чудійович у «Родоводі родини Реваковичів»: 1) «Февронія» отримує ще друге ім'я «Фавстина»; 2) Неправильна дата народження «Славка» Грушки; 3) Чомусь «Геня» Грушка і «Геня» Ревакович народилися в один і той же день та рік; 4) Тит (Титус) Ревакович «вінчаний» 1912 р., помер 14.10.1913 р. (До речі, на час указаного «вінчання» у Тита були тридцятирічні доньки, а сам він помер 1919 р. у Львові та похований на Личаківському цвинтарі). Не менш прикро, що авторство статейки про духовенство у Волосянці вже тепер не належить Р. Соколові, а приписано Р. Купчинському. Мій історіографічний підсумок: треба не просто «любити свій рідний край», а й достеменно знати його, бо в історію «краєм ока» не заглядають, а уважно вивчають за достовірними джерелами.

Мені пощастило познайомитися з метрикальною книгою Волосянки, що зберігається у місцевій церкві, у якій міститься інформація про мешканців села від початку ХІХ -- до середини ХХ століття. Саме в ній знаходяться записи про родину Реваковичів під числом будинку № 60. Крім того, виявлено значну документальну та епістолярну спадщину у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника та Центрального державного історичного архіву України у Львові, яка проливає певне світло на ці особистості. В додаток використовувалися ще інші маловідомі джерела та література. Важливою мотивацією до написання пропонованої статті стала ювілейна дата -- 200 років від дня народження Івана Реваковича.

Іван Ревакович. Досі у науковій та популярній літературі фігурували лише роки його життя і смерті, оскільки дослідники користувалися загальними згадками або відкарбованими датами на надгробній плиті. Проте точні число і місяць народження І. Реваковича, як і інших членів священичої родини, занесені у згадану метрикальну книгу. Ця остання зрубрикована у п'ять колонок: у першій подано ім'я та прізвище жителя, у другій -- дата народження, у третій -- реєстрація шлюбу, в четвертій -- інформація про смерть, а в останній -- місце поховання. До речі, сам І. Ревакович ретельно вів записи в ній латинською мовою, а його син -- отець Михайло -- українською.

Як свідчить зазначений документ, Іван Ревакович народився 8 жовтня 1814 року [17, арк. 60]. Однак у ньому немає вказівки на місце народження. Його вдалося з'ясувати з «Табелі кваліфікаційної», яку він склав 21 вересня 1895 року, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові в особовій справі І. Реваковича. У графі про рік народження записано: «8 жовтня 1814, Гарматовичі» [26, арк. 5]. Назване село знаходиться неподалік Перемишля (зараз територія Польщі).

Ширшу інформацію про родовід Реваковичів отримуємо зі спогадів Тита, написаних безпосередньо з розповіді батька. Згідно з ними, колись два брати прийшли з Литви до Перемишля і заклали там «гостиницю», доробившись невдовзі великих статків. Дід Івана Реваковича (теж Іван) був дяком у Медиці під Перемишлем. Батько Григорій 1785 року народження, ординований на священика 1811 року, працював парохом у с. Ніновичі Ярославського деканату в 1828--1864 роках, помер у тому ж селі 5 квітня 1869 року [31, с. 820]. Стосовно матері є інформація, що вона називалася Марія і походила з роду Кочиркевичів, оскілько її ім'я фігурує у метриках про дітей Теодори та І. Реваковича. Щодо дитячих та юнацьких років І. Реваковича майже нічого не відомо. Вперше представляю певні факти, пов'язані з його навчанням. З тієї ж «Табелі кваліфікаційної» дізнаємося, що він закінчив «школи народни», «ґімназіяльни», «курса философични» і «богословскіи» [26, арк. 5]. Ідеться, звичайно, про навчальні заклади в Перемишлі. Збереглась записка, яка засвідчує: «Реваковичъ ]оаннъ ординованъ в Перемышлю яко священникъ епархіи Перемышльскои Преосв. Цанном Снєгурскимт> в 1840 г., отпущенъ в здєшнюю епархію 1846» [26, арк. 9]. Висвячення І. Реваковича могло відбутися восени 1840 року, адже перед тим обрядом він узяв шлюб з Теодорою Паславською -- 4 серпня 1840 року [17, арк. 60]. Після ординації його було скеровано, згідно з кваліфікаційним табелем, «адміністратором капелянським» у Рибник неподалік Дрогобича, згодом «експонованим сотрудником» у сусіднє село Старий Кропивник [26, арк. 5]. Шематизми Перемиської єпархії свідчать, що в Рибнику Дрогобицького деканату він перебував у 1840--1841, Старім Кропивнику -- 1841--1846 роках, а вже з 1847 року числиться за Львівською архієпархією [31, с. 820]. Наприкінці 1846 -- в середині 1847 року його призначено адміністратором у с. Ямельниця на Скільській Верховині [31, с. 820], а в 1847 --1850 роках -- парох того ж села [30, с. 370]. У Волосянку перебрався 20 березня 1850 року. Водночас він виконував душпастирські функції «завідателя» церкви у Ялинкуватому (1850--1858; 1883--1884) та Хащовані (1850 --1858; 1871 --1889); упродовж 1871--1888 років -- віцедекана Скільського деканату [30, с. 370]. В листі від 26 травня 1896 року до Олександра Барвінського, відомого історика й громадсько-політичного діяча, Тит Ревакович констатував: «Мій Батько є 46 літ в Волосянці сьвященником» [13, арк. 80]. За такий тривалий період він проявив себе добрим душпастирем, перебував у приятельських стосунках з парохами сусідніх сіл -- М. Устияновичем зі Славська, Ф. Рудницьким з Тухлі, Г. Гуменним з Верхньої Рожанки, Ю. Охримовичем з Сенечола та іншими. Багатьох доводилося йому запрошувати до себе на парохію, гостинно приймати у своїй резиденції, а самому навзаєм відвідувати їх. Т. Ревакович у спогадах про Миколу Устияновича, священика й письменника, наголосив: «Від 1851 року до 1870 бачив я його [М. Устияновича. -- В. С.] дуже часто чи то в його домі в Славську, чи в домі моїх родичів в Волосянці...» [36, 7 груд.].

Неодноразово бував у Реваковичів і Корнило Устиянович, син Миколи, -- також поет і художник. Немає сумніву в тому, що на замовлення І. Реваковича він намалював у 1860-х роках ікони для Волосянської церкви. «З його образів є в церкві в Волосянці два, а то: Преображеннє Христа (великий образ) і Св. Онуфрій» [35, с. 90], -- згадував Т. Ревакович. Під час уважного перегляду ікон у старій церкві мені вдалося виявити поки що лише «Преображення Христове». Це справді великий образ розміром 2,20 х 1,60. Оправа золотиста шириною 15 см. У його основі сюжет християнської іконографії, що зображує чудо на горі Фавор. Згідно з євангельською розповіддю, «.. .Ісус узяв з собою Петра, Івана та Якова і вийшов на гору молитись. Коли він молився, вигляд його обличчя став інший, а одежа -- біла та блискуча. І ось два мужі з ним розмовляли: були то Мойсей та Ілля, що з'явились у славі і говорили про його смерть, якою він мав умерти в Єрусалимі. Петро й ті, що були з ним, були зморені сном. Та як пробудилися, побачили його славу і двох мужів, що з ними стояли. А коли ці розставались з ним, Петро промовив до Ісуса: «Наставнику, добре нам тут бути! Зробимо три намети: один тобі, один Мойсеєві і один Іллі». Не знав бо, що говорить. Коли він говорив це, насунулася хмара і огорнула їх; учні налякались, як надійшла на них хмара.

Запис про родину Реваковичів та інших священиків у метрикальній книзі с. Волосянка (початок ХІХ -- середина ХХ ст.). Зберігається в парохіальному архіві

І голос залунав із хмари: «Це Син мій улюблений, його слухайте!» І коли почувся цей голос, Ісус зостався один. Учні мовчали, і нічого з того, що бачили, нікому тоді не оповідали» [42, с. 322--323] .

Зі спогадів Т. Реваковича також дізнаємося про портрети його батьків: «У Михаїла Реваковича, па- роха в Волосянці, є зовсім удачні портрети моєї матері Теодори з Паславських Реваковичевої і мого батька О. Івана Реваковича, б. пароха в Волосянці. Ті портрети малював Корнило в 1890-тих роках» [35, с. 91]. На жаль, досі їхнього місцезнаходження не вдалося встановити.

Коли помер М. Устиянович (1885), Корнило тяжко переживав втрату свого батька. Та, все ж, навіть і в старшому віці К. Устиянович не втрачав зв'язків з Реваковичами. Через десять років після смерті М. Устияновича Корнило завітав не тільки до Славська, а й до Волосянки: «В четвер же поїхав я до Славська де отець мій прожив лїт 30, де і гріб моєї матусеньки. В той сам день їздив я ще й до Волосянки до старого Реваковича» [5, арк. 18].

І. Ревакович дбав не тільки про цінні розписи церкви, наповнення її гарними іконами, але й старався придбати дзвони, які б гучно лунали, скликаючи людей на Службу Божу чи сповіщали про смерть. Досі зберігся великий дзвін (його зараз перевезли до нової дзвіниці), який відзначався силою і красою звучання, досконалістю форми і пропорцій, датований 1868 роком. Його виготовив місцевий майстер із сусіднього села Верхня Рожанка Гнат Лесів (1826 -- 3.06.1890). Родичів Лесіва у селі й досі ідентифікують за прізвиськом «Дзвонарьові». Тут уперше подаю в оригіналі для наукової та широкої громадськості повний напис на дзвоні:

Отже, цей дзвін («кємвал») з'явився за сприяння священика І. Реваковича, ім'я котрого увіковічено на ньому, як і цілу родину жертводавців Ружиловичів. У метрикальній книзі Волосянки мені вдалося частково відшукати дані про цих останніх: «Fedor Ruzylowicz (1. Nowemb. 1811 -- 19. Januar 1873), Anna (з роду Magurczak) -- 1822» [17, арк. 74].

І. Ревакович підтримував людей, які потребували цього. Так, у скрутні часи в нього перебував відомий письменник і видавець родом зі Славська Федір За- ревич. Т. Ревакович згадував про один з таких епізодів побуту в батька: «Будучи в дуже лихім поло- женю матеріальнім, виїхав він в Скільську Верховину, де жив у свого шваґра о. Стефана Михайловича, священика в Головецьку. В тій гарній Верховині спізнався я з Федором Заревичем зараз в зимі 1863/64 в домі моїх родичів в Волосянці. Дуже любив я єго за єго гарний спів. Єго першого я почув в моїм життю, як він гарно і докладно співав найріжнорідніші наші руські співанки; я не міг начудуватися розмаїтій мельодійности тих співців і не міг ся наслухати й докопувався тоді, що наша народна музика є то зовсім відрубний музикальний світ знаної нам музики італіянської, німецкої і інчих» [37, с. 286].

Хоча вдома І. Ревакович часто користувався польською мовою, все ж ним керувала любов до всього українського. Свідченням цього було шанування національних святинь, духовних скарбів, контакти з прогресивними людьми того часу. Дехто бачив у ньому глибинний національний дух. Принаймні ним захоплювався Олександр Кониський -- автор слів духовного гімну України «Боже Великий, єдиний...». До речі, він був знайомий з Титом Реваковичем, близький з ним у культурно-політичних поглядах. Так-от, за порадою лікаря та на запрошення Тита О. Кониський поправляв своє здоров'я в горах. У листі 7 серпня 1887 року Т. Ревакович інформував свого друга й однодумця О. Барвінського: «Вп. Кониський вийіхав з донькою 3 с. м. у Скільську Верховину до моїх Родичів у Волосянку» [13, арк. 24]. У коментарях до листа О. Кониського від 29 липня 1887 року Т. Ревакович написав: «Коли Ол. Кониський виїхав з Підбужа, виїхав він ще до моїх родичів у Волосянку Скільського повіта, де мій отець Іван Ревакович був парохом. Отець мав тоді 73 лїт, але був ще зовсім здоровий чоловік, високий, широкогрудий, з міцним баритоновим голосом і з веселим гумором і любив дуже гостий» [11, арк. 20-- 20 звор.]. В іншому номері того ж коментаря продовжив: «Ґеня (Євгенія), найстарша донька О. Кониського, з котрим була в Підбужи і в Волосянці» [11, арк. 20 звор.]. Отже, у зазначеному листі О. Кониський із задоволенням повідомляв своєму «любому Другові»: «Хоч як прегарно росповідали Ви мені про дивно хорошу природу Беськида, а все ж я зустрів в Волосянці далеко-далеко ліпші ніж сподівався з Вашої бесіди. Вже про красу природи нема що й казати: я впивався єю, наче запеклый пьяниця впиваєтся смакуючи стару оковиту. Я не можу вам рос- повісти того високого почутья, яким три дні було моє серце повнім до краю; почутья глибокого, тихого, якось невимовно міцного. Я просто розговивъ! Силу спріяла ще більш природи -- щира симья Вашого татуся, а найпаче єго самого. Чи міні миле, брате мій! віри, шо дивлячись на Вашого татуся, слухаючи єго бесіду -- мене проймали милі слези радощів; перед мене воскресала моя молодість. Ваш тато перший чоловік в Галичині, якого я зустрів з гостинно українсько- руським гуморомъ, веселою, щирою прямою вдачею нагадав міні того козака Искру, що навіки налив в моє молоде тоді ще серце тієї любови до України Русі, з якою тримався свій вік» [11, арк. 19].

Той великий позитив до І. Реваковича присутній у низці інших листів О. Кониського, адресованих Титові: 1) 1 квітня 1890 року він шкодував, що не може поїхати до Волосянки -- до «Ваших дорогих батьків» [11, арк. 54]. 2) 19 липня 1890 року жалкував, що не зумів відвідати священика в день його ювілею: «[ ] прикро і тяжко мені, що я не можу вкупі з Вами святковати юбилей Вашого в. п. Татуся і особисто поздоровити і єго і Вас» [11, арк. 56]. Рукою Т. Реваковича пізніше було написано коментар до цього: «4/8 1890 Родичі моі обходили своє золоте весїлє, а надто батько 50 лїт сьвященства» [11, арк. 56]. 3) 21 березня 1892 року О. Кониський запитував з Києва: «Як Ваша дорога родина? Як старенький Ваш татусь? Чи здоровенькі» [11, арк. 62 звор.]. 4) У листі 19 грудня 1898 року письменник з Києва знову запитував: «Як Ваші старі батьки: чи живі здорові? Коли живі, то перекажіть ім моє поздоровлення» [11, арк. 84].

Любов до людей, намагання їм допомогти конкретними діями, «щира пряма вдача», цінування волі -- це ті риси І. Реваковича, які захоплювали не тільки О. Кониського, а й багатьох інших. Щоправда, вони не завжди були показними, деякі з них приховувались чи замовчувались. Один епізод з його суспільно-політичної позиції дає підстави про це говорити. У «дуже пильному листі на руки Тата» Тит, збираючи матеріал про Лук'яна Кобилицю, 28 грудня 1888 року прямо запитував батька: «1. Котрого року їхали Ви на комісию в гори до Кобилиці? 1842. 2. Хто їхав з Вами? Збишевський, Крейсаревич». І після двадцяти двох запитань завершив: «Eti etc. Опишіть особу Кобилиці, як він виглядав? Як його бити ходили, а як він заховався, чого не допустив до того? -- Прошу о скору відповідь!!!» [16, арк. 2]. Факту перебування Івана Реваковича у «Кобилиці» не можемо ані підтвердити, ані спростувати. Проте допускаємо, що це могло статися, коли він був сотрудником у Старому Кропивнику. Очевидно, з небажання надання публічності тій справі сам Тит Ревакович у статті «Лук'ян Кобилиця» імені батька не зазначив [34, с. 265--267].

Обережна поведінка пароха проглядається в іншому випадку, коли той передавав до Ставропігійського інституту у Львові через Тита так званий «татарський дзвінок», який знаходився у Волосянській церкві: «Посилаю Тобі дзвонокъ -- одошли єго на виставу з тимъ примечанием, що єгож 1) Институ- тови даруємо; 2) що серце и назадъ / где ушко дзвонка, уже колька рази одновленіи були. --

Мене можешъ або ти або кто инный п. п. Въ Коровчакъ подписати» [16, арк. 3].

Певну роздвоєність особистості І. Реваковича бачив син Тит. У коментарях до листа К. Устияновича з 1871 року, які він написав у 1911 році, зауважив, що «мій батько, чоловік добрий і гостинний, але запуджений абсолютизмом із часів Метернїха (батько жив 1814 до 1904) боявся, щоб ми не напитали собі біди...» [7, арк. 4 звор.]. Отже, цей страх він витлумачив як намагання уберегти своїх дітей від небезпеки. Очевидно, що це був і його певний внутрішній стан душі.

І. Реваковичу почасти бракувало спілкування з інтелігентними людьми. Йому хотілося підтримувати з ними добрі взаємні стосунки, ділові розмови чи просто дружні зв'язки, оскільки це був його вихід у ширший суспільний світ. Тому з болем у серці писав Т. Ревакович у листі до того ж М. Устияновича в грудні 1871 року: «Мого Батька жалую дуже. Сам одинокий, як палець; дуже рідко, що Отець «Grzenio» прийде до Волосянки, або тато до №го у Рожанку [7, арк. 2 звор.]. Адресант у коментарі до імені «Grzenio» пояснив, що це «Отець Григорій Гуменний, парох Рожанки, дуже щира душа і світлий чоловік» [7, арк. 2 звор.]. Він був і за віком близький І. Реваковичу, оскільки народився 1816 року, висвятився на священика 1842 року, щоправда, неодружений. Г. Гуменний працював священиком в Уричі Стрийського повіту (1842--1843), в архікафедральному соборі у Львові (1843--1845), знову в Уричі (1846--1852), відтак у Верхній Рожанці (1852-- 1886). Помер 27 березня 1886 року та похований на місцевому цвинтарі [30, с. 156].

З низки листів довідуємося, що Іван Ревакович на старості літ доволі-таки хворів. 28 травня 1891 року з Волосянки він звернувся до Митропольної Консисторії з таким проханням: «Смиреннейше подписаний гадаючи своє здоровє подратувати, упрашає о наданє єму позволеня на 30 дней до купелей водіхати, через который час ВЧ: Климентій Роснецкій Парохъ з Яленковатого приходом єго завідовати обовязує ся» [14, арк. 1]. Однак стан здоров'я І. Реваковича щороку погіршувався. Відчуваючи це, він 25 липня 1895 року письмово попросив Митропольну Консисторію «приняти єго в станъ сопочивку и вьієднати єму у Високого Ц. К. Правительства пенсию» [14, арк. 13]. Дочка Анна згодом писала до брата Тита 16 жовтня 1895 року, що «у нас не дуже добре, бо Тато вже четвертий тиждень сут хорі на рематизм в ногаг -- особливо ліва нога часами Тата дуже болит; по більшій части все влітку лежат. Але Бог позволит діждати весни, то мусят Тато на купілі іхати» [8, арк. 1].

Знаючи про погіршення стану здоров'я батька, Тит також турбувався про призначення йому пенсії. Він звернувся 15 листопада 1895 року до свого близького друга -- історика, літературознавця, громадського діяча, депутата Держради та Галицького сейму Олександра Барвінського посприяти в консисторії та намісництві щодо задоволення батькового бажання. Прохання мотивував тим: «1) що є 82 лїтній старець, котрий довго з фонда релігійного вже існувати не буде міг, бо в високім віку стоїть; 2) що працює яко сьвященник 55 лїт -- заодно -- все в горах, де дуже утяжлива служба для сьвященника, а де жадного маєтку зложити не міг, бо в горах люде біднї; 3) єго захованя се було все під кожним виглядом взірцеве» [13, арк. 50 звор.]. А вже 22 травня 1895 року О. Барвінський запевнив Тита з Відня про позитивне вирішення проблеми: «Подаю Тобі до відомости, що справа корисно поладже- на і Вп Батькови признано повну пенсию (ausnahmswerte) і вже відійшло се до Львова» [10, арк. 15]. Дізнавшись про це, Т. Ревакович 26 травня 1896 року написав О. Барвінському: «Сердечно дякую Тобі за всї Твої ходи і стараня, щоби виклопотати мому Батькови повну пенсию. Дякую Тобі в імени цілої моєї родини» [13 арк. 80 звор.]. Отже, із червня 1896 року І. Ревакович перейшов у «стан сопочивку», тобто став «емеритом» (пенсіонером).

Родина І. Реваковича справді була велика, дружна, всіляко підтримувала старенького «Татуся», котрий дожив у смиренні й відійшов у вічність у свій дев'яностий -- 3 лютого 1904 року [17, арк. 60 звор.]. Повідомлення про смерть відразу з'явилося в газеті «Діло» 4 лютого: «О. Іван Ревакович, вислужений парох в скїльскїм деканатї, родж. 1814 р., а висвячений в р. 1840, упокоїв ся у Волосянці в ночи на середу. Похорон відбуде ся завтра в п'ятницю» [39, с. 3]. Таким чином, похорон був призначений на 5 лютого 1904 року. Віддати шану йому зійшлась і з'їхалась велика духовна родина. М. Ревакович у метриці про померлих у Волосянці 3 лютого 1904 року зафіксував для історії про похорон батька таке: «Похоронив Высокопреподобный и Всечестнійший Володимиръ Мартинков Деканъ и Парохъ Скольскый въ сослуженю Высокопреподобнихъ и ВсечестнЬйшихъ о. О. Емилыяна Петровича Пароха Оравчика, Юлыяна Охримовича Пароха Сенечова, Василя Коптюка пароха Лавочного, Володимира Галиковского пароха Рожанки, Василыя Давидяка пароха Тухлі, Теодозыя Строцкого пароха Синеводска выжного, Михаила Тындюка пароха Ялинковатого, Николая Левицкого пароха Плавя, Евстахыя Качмарского Совітника В. П. Митро- польнои Консисторіі и Пароха Славска, Ярослава Лучаковского Пароха Оравы, Володимира Сабата пароха Синеводска нижного, Володимира Престашевского пароха Опорця, Богдана Охримовича завідателя Козьовы, и Антоныя Ватановича рим. кат. Пароха Сколього» [22, арк. 310]. Поховали Реваковича у Волосянці біля церкви зі сходу. А через тиждень у згаданому часописі «Діло» з'явився розлогий некролог, який містить цінні штрихи до діяльності І. Реваковича. З тих міркувань подаю їх повністю: «Пок. о. Іван Ревакович, о котрого смерти ми минулого тиждня доносили, був батьком загальнознаного патріота радника суду п. Тита Реваковича. Про житє покійника, о котрім один польській дневник написав, що ніколи не мішався до полїтики, пишуть нам отсе: Коли покійний настав 1850 р. у Волосянці, застав там церков у великім занедбаню, а заможні ще тогди громадяни розтрачували своє майно без зваги в корчмі. Покійний припровадив простору церков до взірцевого ладу, а против піяньства проповідував від першого початку через цїлий свій вік, чим наражував себе на ворогованя жида арендаря можного дуки Гершка Ґрінфельда і єго наслїдників. Около 1854 р. намовив громаду до заложення школи, а навіть відступив під школу за дозволом полїтичної власти кусень ерекціональної луки близько церкви і попівства. При полагодженню сервітутів умів покійний так провести справу, що громада дістала дуже велику часть лїса; річ се тим важнійша, що звичайно наші громади дуже зле виходили з сервітутами. Від часу конституциї покійний дуже ревно заходив ся, щоби при всяких виборах, чи до громадської ради чи сойму чи державної ради, вибирано що найчеснїйших, найпевнїйших і найрозумнїйших людий; тим то волосянські виборці завсїгди віддавали свої голоси лише на народних кандидатів. Коли зложено т. зв. рустикальний банк, котрий, як пізнїйше показало ся, тисячі руских хліборобів пустив на жебри, від самого початку здорово задивляв ся на річ і не допустив, щоби волосянські ґазди брали пожички в тім банку. Заходи покійного заложила громада давно шпихлїр при церкві. Ще у 80-х роках століття заложив покійний громадску читальню і дбав о те, щоби люди сходили ся в недїлі і сьвята. Школи і науки катехізму пильнував дуже ревно. Дім покійного знаний був здавна з щирої гостинности. Сердечність пок. господинї і гумор пок. господаря наладили гостий навіть з подальших сторін так з галицького як і з угорського боку Бескидів. Покійний тїшив ся кождим подвигом руским, а болїв над кождою стратою нашою. То-ж честь єго пам'яти!» [38, с. 3]. До честі І. Реваковича, повідомлялося в іншому некролозі, опублікованому в часописі «Галичанин», що він «працював щиро над просвітою своїх прихожан і довів до того, що сьогодні колишній його прихід Волосянка вважається одним з найбагатших сіл Скільської Верховини, а виборці не дали перекупитись при виборах. Покійний залишив численну сім'ю в Галичині, Буковині і навіть у Росії, де живе його дочка, а із двох внуків один є чиновником у Москві, а другий -- в Кільцях» [40, с. 3--4].

Теодора Ревакович -- дружина о. Івана Реваковича, походила зі священичої родини Паславських. М. Мудрий припускав, що її дід Яків мав парафію в Губичах (тепер село у складі м. Борислава [33, с. 710]. Це, з одного боку, правда щодо парафії, а з іншого -- допущена помилка про родову спорідненість. На моє переконання, Яків Паславський -- її батько. Згідно з даними шематизмів, він народився 1785 року, ординований на священика 1811 року, в Губичах перебував на парафії з 1830 по 1846 роки, в тому ж селі він і помер 29 вересня 1846 року [31, с. 796]. Отже, на час народження Теодори Якову Паславському виповнилося 39 років. На підтвердження цієї тези свідчать записи про неї як матір дітей: стандартна фраза, що вона «дочка Якова Паславського, пароха в Губичах, та Марії Кочиркевич» [25, арк. 61 звор.]. Як свідчить запис у метрикальній книзі с. Волосянки, Теодора народилася 24 лютого 1824 року [17, арк. 60]. Освіту здобула у 1830-х роках у Львові в школі при монастирі бенедикток. Вона дала життя одинадцятьом дітям, котрим прищепила любов, тепло, відповідальність, патріотизм, навчила їх перебувати в Божих законах. У тій же метрикальній книзі Волосянки вписані діти: Костянтин, Тит, Фавстина, Марія, Клементина, Павліна, Анна, Михайло, Іван [17, арк. 60]. Однак у ній не зафіксовані діти, що повмирали у ранньому віці, -- Іванна та Микола. Про них є відомості, що збереглися в Центральному державному історичному архіві України у Львові. Отже, подаю біографічні штрихи про всіх дітей Івана та Тео- дори Реваковичів.

Іванна народилася 19 липня 1842 року в с. Старий Кропивник на Дрогобиччині, число будинку 234. 20 липня її охрестив парох с. Нового Кропивника Іван Кокуревич; хресні батьки -- Валентин Тома- шевський, парох у Кропивнику, та Анна Сєромська, дружина пароха Мартина Сєромського зі Старого Кропивника [25, арк. 61 звор.]. Померла дитина сянці з Осипом Торбою. Це син Степана Торби, священика у Стрілках на Старосамбірщині [22, арк. 39 звор.]. Померла Клементина 4 лютого 1936 року. У Волосянській метрикальній книзі у графі «поховання» зазначено «у Волосянці», «у Росії» [17, арк. 60].

Павліна народилася 10 вересня 1854 року у Волосянці, число будинку 60 [17, арк. 60]. Охрестив Григорій Гуменний, парох з Верхньої Рожан- ки. Хресні батьки -- Микола Устиянович, парох зі Славська, та Антоніна Рудницька, дружина Федора Рудницького, пароха із Тухлі [20, арк. 70]. Узяла шлюб зі священиком Козарищуком 24 лютого 1880 року. Померла в 1940-х роках. За Волосянською метрикою, похована в Бортниках, зараз Жидачівського району Львівської області [17, арк. 60].

Микола народився 18 грудня 1856 року у Волосянці, будинок число 60. Охрещений 20 грудня 1856 року, обряд хрещення здійснив Микола Устиянович, парох Славська, хресна -- Анна Устиянович, дружина Миколи Устияновича [20, арк. 66 звор. ]. Помер 26 січня 1857 року, похований у Волосянці 28 січня 1857 року [20, арк. 58].

Анна народилася 14 лютого 1858 року у Волосянці, число будинку 60 [17, арк. 60]. Того ж дня її охрестив Микола Устиянович, парох зі Славська. Хресні батьки -- Михайло Ріжко, парох Новоселиці на Закарпатті, та Антоніна Рудницька, дружина пароха Федора Рудницького з Тухлі [19, арк. 14]. Взяла шлюб з Іваном Яськовим у Волосянській церкві 9 лютого 1897 року. Свідки -- Тит Ревакович та Іван Ревакович [22, арк. 238]. У метрикальній книзі с. Волосянки зафіксовано, що вона померла 7 листопада 1918 року й похована у Лавочному на Сколівщині [17, арк. 60].

Михайло народився 6 вересня 1861 року у Волосянці, будинок число 60. Узяв шлюб з Ольгою Охримович 7 лютого 1888 року. Помер 6 травня 1950 року, похований на місцевому цвинтарі [17, арк. 60].

Іван народився 19 вересня 1863 року у Волосянці, будинок число 60 [17, арк. 60]. Охрещений 22 вересня 1863 року. Хресні батьки -- Гіларій Гошовський, адміністратор Ялинковатого, та Анна Устиянович, дружина Миколи Устияновича, пароха в Славську [19, арк. 36 звор.]. Одружився 27 серпня 1895 року. Згідно з місцевою метрикальною книгою, помер 3 березня 1911 року в Закопанім, похоронений у Стрию [17, арк. 60].

Про публічне життя Теодори Ревакович нам мало відомо. Очевидно, що весь час і енергію вона віддавала сім'ї, дітям, домашнім клопотам. На них натякнув Тит Ревакович у згадуваному листі до Миколи Устияновича: «Мама також там житя не має. Бідна жінщина, як ціле житє своє, так і тепер нїмо зрезиґновала» [7, арк. 3 звор.]. Йдеться про постійність місця перебування, одноманітність життя, суворі та сірі будні, турбота про рідних і близьких. Є підтверджена інформація, що 1890 року вона разом зі своїм чоловіком відзначили 50-ліття спільного подружнього життя, про яке дещо згодом написав Тит у коментарях до листа Олександра Кониського: «Родичі моі обходили своє золоте весїлє» [11, арк. 56]. Однак невдовзі Теодора Ревакович захворіла. Про її стан здоров'я піклувалися діти. Так, дочка Анна в листі до брата Тита писала 9 березня 1891 року: «Запитайся Михася, як і на які поданя он хотів би щоб Тато єму зробили гербату для мами, які прислав і в Стриє буде до кінця Мая» [8, арк. 4]. У неї була легенева хвороба, яка тривала відносно недовго. М. Мудрий, котрий вивчав життя і діяльність Тита Реваковича, зазначив, що дата її смерті невідома, лише припустив, що Теодора Ревакович могла померти у першій половині 1890-х років. Підставою для цього йому послужила згадка у листі Тита до О. Барвінського від 25 травня 1896 року, що мати похована у Волосянці [33, с. 710]. Запис у метри- кальній книзі засвідчує, що вона померла 9 січня 1893 року [17, арк. 60]. Це підтверджує й інший офіційний запис про смерть [22, арк. 208]. Скупа інформація про смерть з'явилася в окремих часописах. Скажімо, у «Галичанині» за 18 січня 1893 року повідомлялося, що на 69-му році життя у Волосянці померла Теодора Ревакович, народжена Паславська [41, с. 4]. «Проте сердечність покійної господині» залишилась у пам'яті Ті великої родини та всіх тих, хто навідувався до цього дому.

Михайло Ревакович -- один із синів Івана і Теодори, котрий обрав у житті священичу стежку. Згідно із записом у парохіальній метрикальній книзі, він народився у Волосянці 16 вересня 1861 року [17, арк. 60]. «Ази» в навчанні йому довелося здобувати вдома та, очевидно, в однокласній місцевій школі, яку в середині 1850 років організував його батько І. Ревакович. Відомо, що Михайло студіював у Львівській гімназії, бо час і «місце зложеного іспиту зрілости» він зазначив 13 липня 1880 року в академічній гімназії у Львові [1, арк. 41; 2, арк. 19]. Про факт його навчання у цьому закладі дізнаємося з листа до брата Тита 11 липня 1889 року: «Любезный Брате, пишите мені що малємь лихого профессора руского языка, -- только не знаю вь якомь мнініи се Вы пишете -- чи може я блудно въ ортографіи пишу -- чи словь отповіднихь не добираю -- єсли се посьлідне, то даруйте -- бо я вже больше як тры літа по руски не бесідоваль -- що однако же до блудовь, то здаєть ся мені, що ніякихь не роблю. --

Фонетикою неумію писати -- а училємь ся руского языка посьля граматики «Осадцы». -- Профессором моимь быль -- Госп. Антоневичъ. -- Русын -- якь то говоріять «добрый» або «Русынъ запека» -- и яко такого, не только я, але вся молодіжь гимназіяльна котора, только мала способность мати своимь профессором г. Антоневича, -- то дуже поважають того чоловіка -- и я скажу правду -- що тішать ся тымь Господыномь Русыни перемьіскіи» [6, арк. 1--1 звор.]. Для такої критики підставою було використання в листі «язычы». Зрештою, Т. Ревакович знав про москвофільські погляди М. Антоне- вича (1840--1919).

Згідно з даними «Шематизму», М. Ревакович продовжив навчання у Віденському університеті. 1881 року він був у числі молодшого кліру («клір» -- сукупність служителів у християнській церкві.

В. С.): «Богословіе уконченный, до рукополаганія еще не состоявшийся» [47, с. 303]. І далі вказується, що М. Ревакович -- семінарист ІІІ року Богословія [47, с. 304]. Сам він у анкеті записав цілком конкретно: «Науки богословські на університеті у Відни від жовтня 1880 р. до 16 липня 1884 р.» [1, арк. 41]. Відтак 7 лютого 1888 року, за даними метрикальної книги с. Волосянки, зареєстровано його шлюб з Ольгою Охримович, родом із Сенечола, що на Стрийщині [18, арк. 60]. В анкеті у графі «дата рукоположен- ня» М. Ревакович записав: «1 цьвітня 1888 р. в ар- хикатедральній церкві у Львові» [1, арк. 41]. Тобто тоді відбулося висвячення на священика.

Одразу ж М. Ревакович на підставі рішення Митрополичої Консисторії у Львові «з дня 20 цьвітня 1888 р. ч. 2965 іменований завідателем парохиі в Коростові дек. Скільського» [1, арк. 41]. З листа сестри Марії, котра тоді працювала почтовим майстром у Козьовій на Скільщині, до Тита від 3 липня 1888 року читаємо: «Михась єще в Сенечолі и дотеперка в осени до Коростова хоче спровадитися» [9, арк. 6--6 звор.]. Однак у згадуваному раніше листі Михайла до Тита маємо інформацію, що він короткотерміново перебував у війську в Ярославі: «Радите мені дальше при войску остатись [...]. Я щобымь незнати якь маль бідовати єще 3 літа -- а выступлю з войска и пойду на ветеринарію до Львова, а в такихь роскошахь войсковихь якихь до сего часу дознавалємь, то хибамь мусілбьім'ь быти кавалцемь дерева -- бьмь могль єще щось подобного черезь літь знести» [6, арк. 3--4]. М. Ревакович повертається до Коростова, і в «Шематизмі» за 1889 року читаємо, що він «завідатель» церкви св. Параскеви [48, с. 128]. Йому як пароху було призначено оплату 459 золотих ринських 98 корон, і пропрацював на цій парафії до початку 1892 року [49, с. 136].

Митрополича Консисторія у Львові 5 березня 1892 року іменувала М. Реваковича приватним сотрудником у Волосянці (число рішення 2134) [1, арк. 41]. Очевидно, не без його ініціативи 1894 року місцеву церкву було перейменовано зі святого Михаїла на Пресвятої Євхаристії [50, с. 127], яка й досі зберігає цю назву. 11 червня 1896 року його було призначено «завідателем парохії Волосянка» [1, арк. 41]. Т. Ревакович листовно просив О. Барвінського 28 травня 1896 року, що було б добре, «якби брат Михайло в Волосянці став парохом. Брат є близь 10 лїт попом, учив ся знаменито, всї студії теологичнї кіньчив з знаменитим успіхом у Відни, є дуже сумлїнний сьвященник і дуже честний чоловік. Він заслуговує щоби му Волосянку дати» [13, арк. 80]. На те представив письмову згоду сам батько І. Ревакович 9 червня 1896 року для «розписання прихода Волосянка на конкурсь и надати зав±дательство мому сыну о. Михаилу» [26, арк. 14]. Високе духовне керівництво прислухалось до цієї пропозиції і на підставі рішення Митрополичої Консисторії у Львові «з дня 23 листопада 1896 р. ч. 10004 поставлений парохом Волосянки дек. Скільського» [1, арк. 41]. А в «Шематизмі» за 1897 рік у Волосянці вже значиться «парохь Михаиль Реваковичь» [51, с. 127]. Упродовж 1897--1898, 1903--1904 років йому довелося виконувати функції завідателя парохії у Хащовані [30, с. 370]. Він активно включився як у громадсько-політичне життя, особливо перед виборами, так і в суто церковно- релігійне. Про це довідалася сестра Марія, і застерігала в листі до Тита 22 січня 1897 року: «Михасьови виперевадуй щоби не горловавь на вітерь а тихо и лєґально нехай собі заводить порядки вь парафії чи громаді а больший тимь патриотизмь окаже -- як пустить горлованемь и сьліпою ненавистею. Поляки мають власть в рукахь -- бо розумно йшли до єі осяхненя -- и не дивота що єю зь рукь випустити нехотять» [9, арк. 22--22 звор.].

М. Ревакович усі свої зусилля спрямував на душ- пастирську діяльність: сумлінно виконував парохіальні обов'язки, ретельно вів метрикальні записи тощо. Він дбав також про підтримку в належному стані духовних святинь. Саме йому довелося шукати можливість відремонтувати дах церкви і дзвіниці. Мені пощастило знайти серед паперів парохіального архіву у Волосянці рукописи витягів протоколів, у яких ідеться про спосіб розв'язання господарської проблеми. У першому документі представлено витяг засідання місцевої громадської ради від 7 лютого 1903 року щодо згоди продати громадський ліс «Ща- вина» і «Левканя» для придбання покрівлі даху:

«Відпис 4. 2. 03

Відпис протоколу з посідженя Ради громадскої Дня 7 лютого 1903 під предсідательством начални- ка громадского Івана Ріжнів.

Присутні радні: о. Михаіл Ревакович, Іван Гриців, Андрій Гавриляк, Василь Ружилович, Петро Мичко, Федор Кулик, Федор Вільшиньский, Федор Денечко, Василь Ріжнів.

Рада громадска в Волосянці складаєся з 12 радних, а присутних є 10. -- сконстатовав началник громади потрібний комплєт до повзятя ухвали. -- На- чалник громади Іван Ріжнів вносить, щоби після желаня більшости громади, на покритя церкви і дзвінниці новим бляшаним дахом, -- продати пере- старілий ліс громадский званий «Щавина» і половину званого «Левканя».

Ухвала

По переведеній дискусиі ухваляє Рада громадска продати перестарілий лїс громадский званий «Щавина» і половину ліса званого «Левканя».

За сею ухвалою голосовали: Іван Гриців, Василь Ружилович, Петро Мичко, Андрій Гавриляк, Василь Ріжнів, Федор Вільшиньский, Федор Кулик, Федір Денечко, Іван Ріжнів і о. Михаіл Ревакович. На тім посідженя замкнено і підписано. Волосянка дня 7 лютого 1903 + Іван Ріжнів нач. громади Іван Гриців м/п Василь Ружилович м/п Михайло Ревакович м/п + Петро Мичко + Андрій Гавриляк + Федір Денечко + Федір Вільшиньский + Федір Кулик» [15, арк. 105].

Другий документ доводить уже до відома повітовий виділ про ухвалу громадського уряду у Волосянці: «Відпис 2. 68/03 Волосянка д. 7/2 1903 Світлий Виділе повітовий.

Уряд громадский в Волосянці предкладає Світл. Виділови повітов. ухвалу з д. 7/2 1903. Ч. 2 Ради громадскої в Волосянці, котра постановила продати перестарілий ліс громадский званий «Щавина» на парцели лісній Ч. 4039 і половину званого «Левканя» на парцели Ч. 744/16 щоби здобути собі фондів на покритя церкви і дзвіниці новим бляшаним дахом.

Понеже ті дерева так в «Щавини», як і в «Левка- ни» вже перестаріли і почали вже жувитися, -- одже вартість іх упадає, а молодий ліс не може по тих місцях рости; громада же сама для себе в иншій спосіб того дерева зужиткувати би немогла, хиба ужила би єго на паливо, а се знов булаби велика шкода для громади, бо того рода паливо вийшло би занадто коштовне.

Одже в виду того, що на сей матеріял трафляє ся нам купець властитель більшої посілости Сколе В. Пан Вільгельм Адам Шмідт, а громада конче потребує фондів на реставрацію церкви і дзвіницї.

Просить уряд громадский в Волосянці, щоби Світлий Виділ повітовий зволив ласкаво затвердити предложену ухвалу Ради громадскої і рівночасно дав своє позволеня на ужитя узисканої квоти на покритя даху церкви і дзвіницї.

Від уряду громадского Іван Ріжків начал. громади» [15, арк. 104].

Питання було вирішене, звичайно, позитивно. 21 лютого 1903 року Ольга Реваковичівна, дружина пароха, повідомляла Тита: «Михась тепер незле ся чує дяковати Богу мимо того що працює дуже тепер в церкві і в парафії» [16, арк. 11]. Як свідчать записи в подальших «Шематизмах», церква була повністю відремонтована 1908 року.

М. Ревакович проводив також активну просвітницьку та громадсько-культурну діяльність. Священик турбувався місцевою школою, проводив уроки релігії, співпрацював з «Просвітою», оскільки на запитання, до яких товариств належить, в анкеті записав -- «Просвіта» [1, арк. 41 звор.].

М. Ревакович займався і господарською діяльністю. У церковному користуванні станом на 1914 рік знаходилось 39 моргів орного поля (морг -- 0,56 га. -- В. С.), сіножатей -- 27 моргів, лісу -- 19 моргів [52, с. 376]. Однак під час Першої світової війни парох змушений був покинути парафію, боячись чужоземних переслідувань та спустошень. Як повідомлялось у тодішній пресі, «з українських сьвящеників деякі виїхали перед москалями (о. Михайло Ревакович з Волосянки, о. Качмарський зі Славська, о. Галькевич з Рожанки, о. Мосора зі Сколього, о. Юхнович з Тухлі». І далі: «Про московську господарку скільські селяни не згадують добре. Забирали селянам худобу і пашу та богато селян і деяких сьвящеників, пр. о. Реваковича в Волосянці знищили цілковито» [28, с. 3]. Російські окупанти захопили Волосянку восени та взимку 1914 року. На горі Плішка відбулися бої між Українськими Січовими Стрільцями та російськими солдатами, внаслідок яких село звільнили. М. Ревакович повернувся на парафію після стабілізації ситуації і продовжив сумлінно виконувати свої душпастирські функції. У «Шематизмі» за 1918 рік, який з'явився друком зі спізненням на три роки у зв'язку з війною, увага звернена на руйнаціях, що зазнала парохія: «Капу- ла на церкві у Волосянці через велике потрясенє від гуку арматних куль скривила ся: бляха з даху позривана, понищене мальовило. Мешканє священика знищене, бібліотека счезла. Ерекціональні будинки знищені неможливо; перебудова конечна. Зі школи остались лише чотири стіни. В селі спалені 4 будинки» [46, с. 135].

1919 рік став для М. Реваковича фатальним, бо померли ще зовсім молода його дружина Ольга і старший брат Тит. Пароха підтримував шваґро Остап (Євстахій) Охримович, котрий був «завідатель і запрезентований» у Ялинкуватому [46, с. 138]. А не за цілий рік М. Ревакович благословив його на тамтешню парохію, про що свідчить грамота митрополита Андрея Шептицького, видана 15 січня 1920 року. На Ті звороті є власноручний напис: «в заступстві о. Михайло Ревакович, греко-католицький парох в Волосянці» [15, арк. 119]. Оригінал документа зберігається в архіві Волосянської церкви.

У 1920-ті роки М. Ревакович продовжував посилено цікавитися не тільки релігійним, а й громадсько- політичним життям українців. У другій анкеті, яку він заповнив у середині 20-х років, у графі «кілько годин тижднево реліґії» проводить, записав «3», а до яких товариств належить, крім згаданої нижче

«Просвіти», додав: «УПТ» («Українське педагогічне товариство». -- В. С.) та святого Павла. Вражає кількість часописів, які «пренумерував» (передплачував. -- В. С.) отець Михайло: «Ниву», «Богословія», «Діло», «Народну Просвіту», «Український голос», «Українське слово» [1, арк. 45]. Аналіз тих видань свідчить, що всі вони чітко вираженого релігійного та національно-патріотичного спрямування. Скажімо, «Нива» -- церковно-суспільний журнал, що виходив у Львові в 1904--1914 роках як двотижневик, а 1916--1939 -- місячник, де друкувалися, крім політичних, катехитичні матеріали, проповіді тощо. «Богословія» (виходив з 1923 року) орган львівського Богословського Наукового товариства, в якому були згромаджені найвидатніші представники української думки греко-католицької церкви. Ідею єдиного українського народу, тимчасово роз'єднаного кордонами різних імперій, підтримку широких політичних, релігійних прав населення пропагувала газета «Діло» (1880--1939). Тижневик «Український голос» (1919--1932) відзначався національною проблематикою, його часто конфісковували, зрештою, був остаточно заборонений польською адміністрацією. «Українське слово» (1922--1926) -- суспільно-політичний журнал, що виходив у Львові, який орієнтувався на позиції Є. Петрушевича. І, нарешті, «Народна Просвіта», призначений для позашкільних справ, виходив у Львові 1923--1927 роках за редакцією О. Терлецького. Це були засадничі видання, на яких утверджувався священик-патріот.

Велику повагу й пошану виразив М. Ревакович своїй родині та Охримовичів, офірувавши дзвін місцевій греко-католицькій церкві Пресвятої Євхаристії, на якому викарбувано такі слова:

«ЗА СПАСЕННЯ РОДИН РЕВАКОВИЧІВ І ОХРИМОВИЧІВ ЖЕРТВУВАВ ЦЕЙ ДЗВІН О. МИХАЙЛО РЕВАКОВИЧ ПАРОХ ВОЛОСЯНКИ 1927».

До речі, цей дзвін, як і той, що був придбаний за сприяння батька І. Реваковича, зберігся, також перевезений та встановлений у новій дзвіниці, й досі вражає своїми унікальними звуками.

Як сумлінний священик М. Ревакович належав до товариства отців Катехитів, оскільки його вважали взірцевим учителем Закону Божого. Так, йому було запропоновано взяти участь 1-- 4 вересня 1931 року в реколекції для духовенства Тухлянського, Скільського та Любінецького деканатів у Гребенові в будинку священичої санаторії. Це запрошення знаходиться між документами у Волосянській церкві з інформацією на ньому самого священика, яку він написав олівцем: «Діставєм се повідомлення дня 24/VIII 931 вечером а дня 25/8 1931 повідомляю що возьму участь в ре- колекціях о. М. Р.» [15, арк. 102].

Невдовзі М. Ревакович випадково захворів на очі та змушений поїхати на лікування. Про це дізнаємося зі звернення «До Митрополичого Ординаріату у Львові» від 2 листопада 1931 року, під яким підписалися о. М. Ревакович та завідатель парафії у Хащовані о. Р. Чайковський, уклавши попередньо між собою угоду: «Підписаний парох Волосянки Тухлянського Деканату повідомляє, що він 25 жовтня 1931 р. нагло захворів поважно на очі, так що мусить безпроволочно засягнути лікарської поради, в наслідок чого не може обслуговувати духовно своєї пастви. Тому порозумівся з сусідним душпастирем о. Романом Чайковським, завідателем Хащованя, і просив його духовну обслугу своєї парохії на час свого ліченя. О. Роман Чайковський радо на це згодився. -- Тепер обидва підписані просять о ласкаве затвердженя цеї умови духовного заступства парохії Волосянка на час лічення о. Михайла Реваковича в особі о. Романа Чайковського, тим більше, що те заступство дало б змогу о. Романові Чайковському поліпшити своє лихе матеріяльне положення в Хащованню.

А щоби при тому не потерпіла ні парохія Волосянка, ані Хащовання, то рівночасно в залученню просить о. Роман Чайковський о ласкаве уділення тому на потрібний час «mibis binandi» [2, арк. 21].

Греко-католицька Митрополича Консисторія погодилась із цим проханням і надіслала про це грамоту до Тухлянського деканату. Д. Йосифович (1867-- 1939) -- письменник, перекладач, священик, котрий тоді очолював деканальний уряд, підтвердив: «Повідомляю, що відповідно розпорядженню з 17 падолиста 1931 ч. 13314 /л зістав завідатель Хащованя о. Роман Чайковський введений сотрудником ex. сшг. в Волосянці з днем 20 листопада 1931» [2, арк. 23]. Однак Р. Чайковський недовго прислуговував на парафії у Волосянці, оскільки громада була незадоволена тим, що отець живе віддалено не може вчасно та якісно виконувати покладені на нього обов'язки. Тому громадський уряд звернувся до Митропольного Ординаріату у Львові з двома проханнями (3 березня і 5 квітня 1932 року) про заміну завідателя [2, арк. 24; 26].

Як свідчать документи, домагання громади с. Волосянки були задоволені, бо на основі грамоти Консисторії сотрудником призначено о. Ю. Паука. Він -- 1879 року народження, ординований на священика 1921 року, працював адміністратором на Зборівщині та Бродівщині [30, с. 340]. Греко-католицький деканальний Тухлянський уряд в особі о. Д. Йосифовича поінформував: «Повідомляю, що на основі розпорядження Митрополичої Консисторії з д. 11 квітня с. р., ч. 4131 / л зістав о. Юліян Паук, бувший завідатель у Пліснянах дек. Зборівського, введений за місцевого сотрудника в Волосянці дня 27-го квітня с. р. У Хі- тари 8 мая 1932» [2, арк. 28].

Ю. Паук, незважаючи на хворобу очей М. Рева- ковича, відразу захотів перебрати на себе всю повноту влади на парохії. Для того він заручився підтримкою парохіального уряду у Волосянці, котрий звернувся 5 серпня 1932 року до М. Реваковича «з просьбою о добровільне переданя уряду Парохіяльного враз зі всіми дотичними актами Отцю сотруд. Юліянови Паукови» [2, арк. 30]. В дискусію втрутився о. Д. Йосифович і закликав обидві сторони «до порозуміння», якщо ж будуть подальші скарги з боку Ю. Паука, то «ординаріат і рішить справу урядовання на Вашу некористь» [2, арк. 31 звор.]. Своєю чергою М. Ревакович написав оправдання до Митрополичого Ординаріату у Львові 8 серпня 1932 року, в якому повідомляв: «Вернувши з ліченя у Відні з початком червня ц. р. я застав у своїй парохії Сотрудника о. Юліяна Паука. Ця обставина мене втїшила, бо стан мого здоровля (часова сліпота, котра після заяви лікарів потриває єще кілька місяців) вимагає постійної помочі і заступства в душпастирських моїх обов'язках» [2, арк. 32]. Далі автор указує на майнові домагання о. Паука, недобросовісне ведення метрикальних записів тощо. За ці останні Митрополичий Ординаріат 22 серпня 1932 року звільнив о. Паука від виконання обов'язків [2, арк. 34].

Після того тимчасово переслуговував у Волосянці завідатель з Ялинкуватого Богдан Каричек, а 10 січня 1933 року зробили обопільну заяву з Михайлом Реваковичем, у якій ішлося: «Підписаний порозумівся з своїм сусідом о. Богданом Каричеком, завідателем Ялинковатого, який згодився стати в нього сотрудником ex curr. доки Митрополичий Ординаріат не наділить його окремою парохією» [2, арк. 38]. З першого лютого 1933 року він «введений в обов'язки сотрудника ex curr. у Волосянці» [2, арк. 40]. Однак Б. Каричек недовго перебував на парохії у Волосянці, бо, як свідчить інший документ, «на основі поручення Митрополичої Консисторії з д. 25 березня с. р. ч. 3761/л зістав о. Маріян Кашуба, неопресвитер, введений у сотрудництво в Волосянці з днем 21-го цвітня 1933» [2, арк. 43]. Згідно з даними шематизмів, він народився 1909 року у Великих Гаях на Тернопільщині, прийняв целібат, висвячений 1933 року [30, с. 189]. На жаль, М. Кашуба, як і попередній сотрудник, просив також «Митрополичий Ординаріат уділити йому право управи парохією», мотивуючи тим, що о. М. Ревакович «се чоловік хорий, бо цілком стратив зір і слух, отже, зовсім не спосібний управляти парохією» [2, арк. 45]. На закиди М. Кашуби відповів Д. Йосифович: «Па- рох -- сліпий, але -- не глухий: чує добре, ліпше від мене! Не можу зрозуміти, на якій підставі сотрудник міг написати, що парох зовсім неспосібний управляти парохією. Правда, що через сліпоту не годен сповняти дійств, але управа парохії -- не самі дійства. Отець Ревакович -- старий практик, може ще дати не одну добру раду сотрудникови. Ніщо таїти, був за строгим і много вимагаючим і тепер терпить від наслідків тої своєї поведінки. Був строгим і розумним, тепер є однаково розумним і попускає вудила строгости, робить уступства парохіянам і сотрудникові» [2, арк. 46--46 звор.]. І, на кінець, резюмує декан, «що на разі нема конечної потреби передавати управу парохії сотрудникові: нема неухильних причин відбирати старому парохові управу і передавати молодому сотрудникові, що лише «з голки». Отець Кашуба ще лиш оден рік, як висвячений, не стратить нічого, коли буде під рукою такого досвідченого, виправного старця, як о. Ревакович, вести душпастирство. Не лише не стратить нічого, а зискає, бо много почує і много навчиться від старого пароха» [2, арк. 46 звор. -- 47]. М. Ревакович був прикладом вірного християнина, наставником як для старших, так і для молодших. Він активно опікувався церковно- просвітянським хором у Волосянці.