Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Значно гірше через споживчу кооперацію забезпечувалися сільські жителі. Показники охоплення потреб селян кооперацією протягом 1924-1925 рр. суттєво відрізняються. За даними більшовицької преси, у 1924 р. споживча кооперація забезпечувала від 28 до 31% потреб селян, а на весну 1925 р. цей показник досяг 48% [254]. Більш переконливими є дані Є. Дешко, який зазначає, що в 1924-1925 рр. селяни забезпечували у споживчих кооперативах свої потреби на 29,5%, тоді як робітники у кооперативах купували товарів тільки 46,7% від необхідного [255, с.18].

Аргументом, що підтверджує динаміку торговельної діяльності споживчої кооперації, був її товарообіг, який щорічно збільшувався. Особливо помітним було зростання товарообігу кооперативних центрів - Вукопспілки та Уцеробкоопу. За даними ревізійної комісії ВУКС, її товарообіг упродовж 1924-1925 рр. зріс майже вдвічі [193, с.11], а Уцеробкоопу - втричі [256, арк.16].

Зростання товаробігу сприяло збільшенню власних коштів споживчої кооперації. Так, упродовж 1924-1925 рр. завдяки збільшенню внеску паїв та власних коштів товарообіг Київського ЦРК зріс із 0,5 до 21,5 млн крб щомісяця. У свою чергу, це позначилося на збільшенні відсотка охоплення кооперативом бюджету робітників - відповідно з 25 до 60% [257]. Проскурівський ЦРК на Поділлі досяг таких показників: щоденно через 10 магазинів у середньому проходило 1 тис. покупців, унаслідок чого відбулося суттєве зростання товарообігу. Відтак ЦРК вдалося покрити дефіцит за 1923 р. і за 1924-1925 рр. отримати до 4 тис. крб прибутку, необхідних для подальшої активізації торгівлі [258]. Водночас торговельна робота деяких райспілок, з огляду на кампанії щодо зниження цін, залишалася збитковою [207, с.5-7]. Оскільки керівництво республіки вважало, що темпи зростання кооперативного товарообігу не відповідають завданням по витісненню приватної торгівлі [27, с.334-335], сьома сесія Ради ВУКС (червень 1925 р.) акцентувала на необхідності істотного зростання торговельних обігів споживчих товариств та їх спілок [259].

Хоча в показниках питомої ваги споживчої кооперації в роздрібному товарообігу УСРР існують певні відмінності, разом з тим вони переконують у її зростанні. Згідно з даними 4-ї сесії ВУЦВК від 19 лютого 1925 р., державна торгівля і споживча кооперація протягом 1922-1923 рр. разом мали у роздрібному товарообігу УСРР 36,6%, а приватна - 63,4%, у 1923-1924 рр. державна торгівля і споживча кооперація охопили вже 51,2%, а приватна знизилася до 48,8% [260, с.249]. В.М. Целларіус зазначав, що за період від 1921 до 1925 рр. питома вага споживчої кооперації в загальному товарообігу України зросла з 8 до 22% [151, с.15]. Зростання питомої ваги споживчої кооперації в товарообігу УСРР не заперечував І. Витанович, указуючи, що у 1925-1926 рр. вона становила 32% [261, с.281]. Крім цього, динаміку питомої ваги споживчої кооперації УСРР у товарообігу СРСР засвідчують такі дані: 1922-1923 рр. - 12%, 1923-1924 рр. - 17% і у 1924-1925 рр. - 18% [151, с.21].

Проблеми, з якими зіткнулася споживча кооперація в торговельній роботі, змусили кооператорів, окрім іншого, зайнятися питанням культури обслуговування. Восьма конференція КП(б)У (травень 1924 р.) накреслила завдання не лише поліпшення якості товарів, але і підвищення культури торгівлі [27, с.298]. Правління ВУКС навесні 1924 р. розіслало циркуляр місцевим товариствам, де вперше було порушене питання про роль продавця у справі залучення споживачів. Наголошувалося на тому, що кооператори повинні «не лише відпускати товар, але й бути помічником покупцеві у його покупках, не забуваючи, що не покупець для нас, а ми для покупця» [30, с.106].

Заважали розгортанню торговельної діяльності споживчої кооперації й такі проблеми: розтрати, зловживання, крадіжки, грошові та товарні недорахунки, які навіть за умови державного контролю постійно зростали. Зокрема, кількість розтрат негативно впливала на торговельну діяльність магазинів Одеського ЦРК. До боротьби з цим явищем підключилося не лише керівництво ЦРК, але й профспілки та губпрокуратура міста [262]. У Житомирському ЦРК були виявлені розтрати у 34 магазинах. Їх сума становила майже чверть усього капіталу ЦРК. За ініціативи місцевих органів влади було вирішено притягти до відповідальності 50 чоловік, винних у розтратах [263]. Коли перевірка виявила в робкоопі «Вуглекоп» у Кадіївці розтрату на 14 тис. крб, було вирішено запровадити колективну відповідальність службовців за продукти [264]. Ряд зловживань службового персоналу розкрили у роботі Варваропольського робкоопу «Труд» у Донбасі. Новий склад правління притяг розтратників до відповідальності [265]. Відтак проблема боротьби з розтратами у споживчій кооперації стала своєрідним «черговим» питанням кооперативних нарад, темою багатьох статей у періодичних виданнях тих років [266, с.17-19].

Загалом упродовж 1924-1925 рр. завдяки не лише державній підтримці, але й власній господарській ініціативі споживча кооперація України поступово посилила свої позиції на ринку. Якщо в перші роки непу споживча кооперація не витримувала конкуренції з приватником, то в середині 1920-х років стало помітним зміцнення її позицій. Курс нової торговельної політики передбачав не лише податково-фінансове та інше сприяння, але й поглиблення регулюючого впливу держави на торговельну діяльність споживчих товариств і їх спілок. Ряд партійно-радянських рішень, які визначали державну політику щодо споживчої кооперації, слід визнати економічно непродуманими, а саме: їй заборонялося комерційне підприємництво, закупівля та продаж товарів розкоші, як-от какао, туалетне мило, оптова торгівля товарами широкого вжитку, визначення роздрібних цін з урахуванням ринкової кон'юнктури. Залишався ряд невирішених проблем щодо безперебійного постачання сільського населення промисловими товарами, а міських пайовиків - продуктами харчування. Відтак на кінець 1925 р. споживча кооперація України ще не змогла, як того вимагали більшовики, посісти монопольне становище на ринку.

2.3 Торговельна галузь вітчизняної споживчої кооперації в останні роки непу

Індустріалізація країни спричинила значну розбудову промислових центрів і супроводжувалася зростанням потреб міського населення у промислових товарах і продуктах харчування. Намагаючись максимально усунути зі споживчого ринку приватну торгівлю, більшовики у той період посилили безцеремонне втручання у ринкові відносини. Не випадково пленум ЦК КП(б)У (29 березня - 1 квітня 1926 р.) акцентував на необхідності «боротьби за урегулювання ринку» [27, с.419-420]. Тоді ж посилилося втручання державних структур у торговельну галузь споживчої кооперації. Все йшло до фактично повного одержавлення кооперативних організацій і перетворення їх на механічних виконавців директив планово-регулюючих органів у галузі торгівлі.

Оскільки масштаби торгівлі споживчої кооперації мали істотно зрости, кооператорам належало звернути увагу на стабілізацію її фінансового стану. На початок 1926 р. кооперації вдалося певною мірою досягти самофінансування, що було відзначено восьмою сесією Ради ВУКС (лютий 1926 р.) : «Кооперація з попереднього періоду боротьби винесла багатий досвід господарювання, здатність досконало зважувати ситуацію, економно використовувати свої кошти, продумано будувати свою роботу» [184, с.3]. Проте досягнення фінансової стабільності кооперації ускладнювалося тим, що збільшення торговельних обігів вимагало вкладання нових коштів у торговельну мережу. Як типову, можна вказати на ситуацію в Катеринославському ТСТ (транспортному споживчому товаристві). Якщо на 1 жовтня 1925 р. співвідношення власних коштів і запозичених становило 1 до 3,6, то на 1 квітня 1926 р. - 1 до 6,4 [267, арк.6]. Крім цього, на засіданні Катеринославського ЦРК 7 травня 1926 р. зауважили, що «фінансовий стан напружений, не вистачає коштів, банківські кредити урізані і надії на їх розширення немає» [268, арк.59].

Споживча кооперація України, здійснюючи торговельну діяльність, продовжувала звертатись за довготерміновими позиками до народних комісаріатів фінансів СРСР та УСРР. На початок 1926-1927 господарського року її сумарна заборгованість цим структурам перевищувала 14,5 млн крб [269, арк. 44]. Прагнення підтримати споживчу кооперацію у боротьбі з приватним торговцем спонукало Наркомфін СРСР та Наркомфін УСРР списати значні суми боргу, оскільки повернути їх вона не могла, а та частка, що поверталася, знову, відповідно до постанови РПО СРСР від 19 листопада 1926 р., спрямовувалася на її кредитування [270, арк.111].

На основних кредиторів споживчої кооперації - Українбанк та Держбанк- припадало 89,9% загальної суми кредитів, з них 48,6% належало Українбанку, який залишався основною кооперативною банківською установою [271, с.272]. Кредити споживчої кооперації, взяті у приватників, поступово зменшувалися (у жовтні 1926 р. - 5,5%, а через рік - 1,4% від загального обсягу кредитів) [272, арк.71]. Місцеві споживчі кооперативи теж звертались до держави за підтримкою. Так, правління Катеринославського ЦРК у червні 1926 р. виклопотало кредит Українбанку у 600 тис. крб, а Амур-Нижньодніпровський ЦРК на Катеринославщині отримав кредит на 2-3 місяці у розмірі 300 тис. крб з місцевого бюджету [273, арк.85 зв.].

У практику робітничого кредитування держава внесла певні корективи. 3 квітня 1926 р. УЕР ухвалила постанову «Про кредитування низової робітничої кооперації під соло-векселі» [274, с.147-148]. Робкоопи, яким відкрили кредити, могли звертатися до Українбанку з проханням дисконтувати соло-векселі для розрахунків за товари із господарськими органами. Широко вживалася практика кредитування робітників під векселі господарських органів. Наприклад, така практика була запроваджена правлінням Кам'янського ЦРК на Дніпропетровщині (у липні 1926 р. Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ), коли 27 серпня 1926 р. запровадили дрібнокрамниче кредитування робітників під векселі Південсталі [275, арк.104].

Держава у зв'язку з потребою коштів на індустріалізацію обмежила видачу кредитів робітникам. Постанова Укрдержплану від 20 жовтня 1926 р. обмежила кредитування робітників, місячна зарплата яких перевищувала 100 крб. Унаслідок цього питома вага кредитування робітників у товарообігах знизилася з 8,2% в 1926 р. до 5,4% в 1928р. [276, арк.32]. Однак у лютому 1927 р. для активізації торгівлі ЦК КП(б)У розпорядився відновити, хоча й у менших розмірах, кредитування робітників, що підтверджує директива на адресу ВУКС від 14 лютого [277, арк.4]. 31 березня того ж року Політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало Уцеробкооп «забезпечити належне дрібнокрамничне кредитування в межах двох тижнів» [278, арк.94].

У контексті державної політики щодо зменшення кредитів господарським організаціям у жовтні 1926 р. рішенням Х сесії Ради Вукопспілки керівництву ВУКС довелося встановити обмеження на розміри кредитів Уцеробкоопу - у межах до 10 млн крб банківського і 40 млн крб товарного. Тоді ж сесія Ради ВУКС ухвалила впродовж року збільшити пайові капітали та власні кошти не менше як на 55% [279, с.17]. Щоб підтримати місцеві організації, керівництву ВУКС віднині доводилося розраховувати передусім на власні сили. Так, 8 березня 1927 р. правління ВУКС доручило Уцеробкоопу виділити фінансову допомогу Дніпропетровському ЦРК розміром 150 тис. крб [280, арк.22].

В інтересах пошуку коштів для індустріалізації РПО СРСР 19 листопада 1926 р. вимагала від споживчої кооперації УСРР терміново погасити борги за кредити. Подальше надання кооперативним організаціям державних кредитів було обмежене терміном 5 років [281, арк.6-6 зв]. Зменшення союзними структурами термінів кредитів не влаштовувало не тільки кооператорів, але й керівництво України, яке розраховувало на фінансову підтримку центру. У лютому 1927 р. РНК УСРР опротестував перед союзним РНК указівку РПО СРСР. У червні 1927 р. позицію уряду УСРР підтримала ВУЦВК, і 3 липня ЦВК СРСР був змушений розглянути звернення української сторони [282, арк.8]. Проте вирішення справи уповільнювалося, на що 28 листопада 1927 р. вказав РНК УСРР у зверненні до ВУЦВК, указавши на невичерпність проблеми [283, арк.13]. Водночас керівництво ВУКС намагалося зберегти кредити вітчизняних кредиторів, що підтверджує лист від 10 жовтня 1927 р. до ЦК КП(б)У. Очільники ВУКС, не погоджувались зі зменшенням кредитів вітчизняних кредиторів на 30-50%, вказуючи на погіршення торгівлі на селі під час хлібозаготівель. Після втручання вищої партійної інстанції зниження кредитів для сільської споживчої кооперації становило 20% [284, арк.45 зв.]

Водночас поповнення власних коштів споживчої кооперації України відбувалося як за рахунок доходів від її господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям. Так, дохід робітничо-міських кооперативів від продажу товарів у 1925-1926 рр. пересічно становив 90,3 % загальної суми всіх доходів, а сільських споживчих товариств - 94,7%. Трохи нижчим був відсоток від продажу товарів у сумі загального доходу райспілок - 89,8% [285, с.21].

Характерною прикметою торговельної діяльності споживчої кооперації в останні роки непу стало збільшення фінансових ресурсів за рахунок пайових внесків. Не випадково 3-я сесія ВУЦВК (травень 1926 р.) підкреслила поліпшення фінансового стану кооперації як через урядові заходи (кредитні асигнування на оздоровлення кооперативів), так і через залучення коштів населення [286, с.600]. У кооперації розгорталася робота щодо чіткого використання пайових внесків з метою оптимізації торгівлі. Почалося відновлення кооперативного принципу, який забороняв давати товари у борг. Так, Могилів-Подільська райспілка розпорядженням від 24 серпня 1926 р. заборонила товариствам покривати борги своїх членів пайовим капіталом, бо такий засіб «підривав самий ґрунт, який сприяв розвитку товариства» [287, арк.11].

Щоб збільшити надходження паїв, активізувалася робота щодо розширення соціальної бази кооперації. Згідно розпорядження ЦК КП(б)У від 12 липня 1926 р. ЦК ЛКСМУ зобов'язали максимально залучати до споживчих кооперативів молодь. При цьому надавалася розстрочка для внесення вступних внесків та дозволялось вносити пай сільгосппродуктами [288, арк.12-14]. Крім цього, положення про створення шкільної кооперації та залучення учнівських внесків було видано ЦК ЛКСМУ 16 листопада 1926 р. [289, арк.22-22 зв].

Як указував С. Зарудний, у 1927 р. зростання пайовиків у сільській споживчій кооперації порівняно з попереднім роком становило 52,5%, відповідно у робітничо-міській - 37,5% [290, с.35]. Проте місце пайового капіталу у структурі власних коштів кооперативів було тоді ще незначним, зокрема, у робітничо-міських - 15,4%, сільських - 15,0% райспілках - 12,3% [285, с.18]. Переважною складовою частиною власних коштів споживчої кооперації був не пайовий капітал, а надходження від її господарської діяльності. Тому на необхідності збільшення пайового фонду споживчої кооперації наголосили 2-а сесія ВУЦВК Х скликання ( жовтень 1927 р.) [291, с.1033] та 3-я сесія ВУЦВК (березень 1928 р.) [292, с.207].

Держава посилила втручання у процес поповнення пайових фондів споживчої кооперації. Підтвердженням цього є постанова ЦВК і РНК СРСР від 31 грудня 1927 р. «Про зміни постанови ЦВК і РНК від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», згідно з якою директивним шляхом був встановлений розмір внесків у споживчій кооперації, зокрема, вступний - 50 коп., пайовий у робітничих кооперативах - 15 крб, у сільських споживчих товариствах - 10 крб [293, с.93-94]. 3 січня 1928 р. ВЦВК СРСР направив телеграму на ім'я ВУЦВК, зобов'язуючи його посилити контроль за проведенням компанії щодо збільшення паїв [294, арк.4]. Відповідно 5 січня 1928 р. уряд УСРР видав постанову про збільшення кооперативних вступних та пайових внесків у вищевказаних розмірах [295, арк.8]. Практично відразу посилився контроль за запровадженням вказаної директиви як з боку влади, так і кооперативних центрів. Зокрема, це підтверджують архівні матеріали Могилів-Подільської райспілки, яка 25 січня 1928 р., проаналізувавши хід пайової кампанії у сільських товариствах, вказала на недостатню їх роботу у цьому напрямку, позаяк лише Барська контора виконала державну директиву [296, арк.35].

Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 14 грудня 1928 р. передбачила спеціальні збори від населення на капітальне будівництво, зокрема, торговельних закладів. Мовилося про одноразові внески від кооперованого населення, цільові внески від усіх споживачів району, відрахування від доходів організацій споживчої кооперації. Розмір внесків директивним шляхом установлювався так: для осіб із заробітком до 20 крб на місяць - 50 коп, до 100 крб -2 крб 50 коп., понад 225 крб - 5 крб [297, с.50]. Водночас можна свідчити про тиск з боку правління ВУКС, коли рішенням від 17 жовтня 1927 р. воно зобов'язало кооперативи відпускати дефіцитні товари на 10-20% дешевше, ніж на ринку, лише тим пайовикам, які донесли додатково 1-2 крб до свого пайового внеску [298, арк.45зв.].

Поповнення пайового фонду споживчої кооперації дозволило оптимізувати її торговельну галузь. Загалом з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 рр. пайовий фонд споживчої кооперації збільшився у 3,9 раза [78, с.46]. За даними І. Витановича, на кінець 1928 р. власний капітал ВУКС становив 8,4 млн крб, із них пайовий - 3,6 млн крб, тобто майже 43 % [261, с.281]. На 1 жовтня 1928 р. власні кошти ВУКС у 1,9 раза перевищували запозичені у держави [299, арк.31]. Відтак ВУКС поступово перетворювалась на кредитора, зокрема, коли в липні 1928 р. виділила Українбанку позику в 520 тис. крб на капітальне будівництво і позику в 466 тис. крб на імпортне устаткування [300, арк.59]

Держава у пошуках нових шляхів надходження коштів для індустріалізації намагалася посилити податкове навантаження на всі господарські структури. Про тиск фіскальних органів на кооперацію свідчило розпорядження НКФ УСРР від 16 липня 1926 р., в основі якого лежала директива НКФ СРСР від 24 червня 1926 р. про запровадження оподаткування прибутковим податком споживчих об'єднань робітників і службовців [301, арк.15]. Це оподаткування було запроваджене з огляду на те, що міські кустарі та ремісники, які входили до складу споживчих товариств, мали підлягати додатковому оподаткуванню. Розпорядження викликало низку клопотань із боку робкоопів до регулюючих органів про звільнення їх від вказаного податку. Прокуратора УСРР, у компетенцію якої входило вирішення суперечливих питань оподаткування, 31 березня 1927 р. надіслала до ВУЦВК подання про припинення чинності вказаної директиви. 15 квітня 1927 р. Президія ВУЦВК скасувала фіскальне рішення, відтак робітничі кооперативи зберегли за собою пільги, що звільняли їх від оподаткування прибутковим податком [302, арк.4].

Спробою посилення оподаткування організацій споживчої кооперації України та поповнення союзної скарбниці було «Положення про прибутковий податок з державних підприємств, кооперативних організацій і акціонерних товариств за участю державного і кооперативного капіталу», ухвалене ЦВК СРСР восени 1926 р. [303]. Оскільки споживча кооперація України підпорядковувалась Центроспілці СРСР, вважали, що прибутковий податок від контор та представництв споживчої кооперації УСРР, що діяли за межами республіки (зокрема, в Москві, Ленінграді, Ростові, Астрахані), мав надходити до союзних податкових органів. Ураховуючи пропозиції кооператорів, 15 квітня 1927 р. ВУЦВК направив до ЦВК СРСР проект постанови в редакції українського уряду, за яким сума прибуткового податку споживчої кооперації розподілялася між усіма союзними республіками, на території яких реалізувалася діяльність цих організацій залежно від вартості вибраних на кожне окреме підприємство патентів [304, арк.4]. Однак остаточно вирішити проблему не вдалося, бо завадила позиція союзних відомств.

На відміну від інших господарських структур, споживча кооперація протягом 1926-1928 рр. зберегла певні податкові пільги, включаючи заміну зрівняльного збору оподаткування введенням прогресивно-прибуткового податку, зменшення орендної плати за приміщення тощо [305, с.168]. Податкова політика держави щодо кооперації впливала на її частку в загальній сумі податкових надходжень до бюджету УСРР. У 1924-1925 р. на споживчу кооперацію України припадало 13,6% усіх податкових платежів, що надходили до скарбниці, у 1925-1926 рр.- 15,2% і в 1926-1927 рр. 13,5%. Певне зростання податкових надходжень пояснюється збільшенням розмірів торговельних обігів споживчої кооперації. Тоді ж приватний сектор сплачував податків у 4 рази більше, ніж кооперація, хоча в 1925-1926 рр. обороти у нього були меншими у 1,5 раза від кооперативних, а в 1926-1927 р. - у 2,4 раза [306, арк.40-41].

Успішність боротьби з приватною торгівлею суттєво залежала від того, як швидко споживча кооперація зможе посісти монопольне становище в оптовому товарообігові, чим визначалося і зниження роздрібних цін на промислові товари. На цьому, зокрема, наголосив квітневий 1926 р. пленум ВКП(б), підкресливши, що у зв'язку з розривом роздрібних і оптових цін на продукцію державної промисловості питання організації та регулювання ринку набувають виняткової ваги [307, с.146]. Розширення оптових торговельних операцій споживчої кооперації було тісно пов'язане з поглибленням системи генеральних договорів із державною промисловістю. Це відзначила 3-я сесія ВУЦВК (травень 1926 р.). В Україні давався взнаки товарний голод на окремі товари, відтак існувала нагальна потреба врегулювання товарообміну і забезпечення дефіцитними товарами передусім промислових районів. Сесія визнала за потрібне і надалі розширювати практику генеральних договорів споживчої кооперації і державної промисловості [308, с.602-604].

У 1926 р. між кооператорами і виробниками товарів розгорілася дискусія стосовно доцільності збереження між ними генеральних договорів. ІV з'їзд уповноважених ВУКС (квітень 1926 р.) підкреслив важливість поглиблення взаємозв'язків кооперації з промисловістю, бо це гарантувало систематичне поповнення її організацій товарами [309, с.4]. Водночас очільники ВУКС для ліквідації паралелізму в роботі і збільшення навантаження споживчої кооперації наважились обстоювати скорочення державного торговельного апарату як реалізатора промислових товарів. Це підтверджує виступ члена правління М.З. Дуліна на Х сесії Ради ВУКС (жовтень 1926 р.), коли він зазначив: «Ми вважаємо за необхідне, у зв'язку з розвитком гендоговорів, ставити питання про ліквідацію торговельної мережі синдикатів, трестів, торгів». Маючи на меті витіснення не лише приватної, але й державної торгівлі, сесія планувала шляхом розширення генеральних договорів з промисловістю досягти забезпечення потреб членів кооперації не менше як на 70% [279, с.17].

Керівники державної промисловості, навпаки, займали протилежну позицію, вважаючи генеральні договори зайвою ланкою в просуванні товарів, що спричиняла лише штучне накручування кооперативних оборотів. Вони наполягали на збереженні власних філій як постачальників низової і серединної кооперації. Тож між державною промисловістю та кооперацією посилилося протистояння у питанні товаропросування від виробника до споживача.

З метою розв'язання конфлікту 16 серпня 1926 р. ЦК ВКП(б) видав постанову «Про взаємовідносини держпромисловості і споживкооперації», у якій підкреслювалося, що основним розподільником промислових товарів серед населення повинна залишатися система споживчої кооперації [2, с.535-537]. Зокрема, в документі наголошувалося на тому, що надалі потрібно проводити лінію на більше навантаження системи споживчої кооперації товарами державної промисловості відповідно до її технічних і фінансових можливостей.

Вказана постанова дала підставу Х сесії Ради ВУКС (жовтень 1926 р.) домагатися від урядових структур підтримки щодо посилення товарного навантаження споживчої кооперації за рахунок забезпечення її інтересів у взаємозв'язках із промисловістю [279, с.16]. Рішення НКВТ УСРР, ухвалені у вересні - жовтні 1926 р., передбачали згортання баз Цукротресту, передачу більшості відділень Держрибсиндикату й Текстильторгу споживчій кооперації [310, с.12]. Поглиблення господарських зв'язків споживчої кооперації з промисловістю призвело до посилення її ролі в оптовому товарообігу УСРР. Якщо питома вага доходів ВУКС, які вона отримувала від торговельних операцій з державною промисловістю, в 1925-1926 рр. становила 1,9%, то в 1926-1927 рр. вона зросла до 10,4% її загальних доходів [311, с.58].

Проте державне сприяння споживчій кооперації щодо завоювання оптового ринку через розширення системи генеральних договорів водночас супроводжувалася посиленням контролю як за виробником, так і реалізатором промислової продукції. Зокрема, перша Всеукраїнська конференція КП(б)У (17-21 жовтня 1926 р.) висунула перед кооператорами ряд завдань, у тому числі знизити торговельні витрати і забезпечити маневрування товарами з метою недопущення ажіотажу в одних районах і завалів товарів у інших [27, с.441].

Держава прагнула регулювати генеральні договори споживчої кооперації з харчовими трестами. Мовилося і про встановлення регулюючими органами націнок та роздрібних цін на окремі продукти. Так, постанова НКВТ УСРР від 2 лютого 1927 р. затвердила такі ціни на продукцію Олійтресту: роздрібна ціна на соняшникову олію для робітничо-міських кооперативів мала становити не більше як 52 коп., а на селі - 55 коп. за кілограм [312, арк.84]. На початку листопада НКВТ удалося домогтися від Олійтресту додаткової скидки при укладенні генеральних договорів, відтак члени робітничих товариств змогли купувати олію по 46 коп. за кілограм [313, арк.122]. З огляду на те, що на цукор залишався великий попит, згідно з рішенням Наркомторгу СРСР від 23 вересня 1927 р. були визначені скидки для споживчої кооперації у розмірі 6-7% на оптові закупівлі продукції Цукротресту. Оптова скидка для державної торгівлі тоді становила 0,5% [314, арк.22]. Це свідчило, з одного боку, про преференції споживчій кооперації, а з другого - про адміністративне втручання держави.

Практика генеральних договорів споживчої кооперації з державною промисловістю упродовж 1926-1928 рр. супроводжувалася встановленням попередніх замовлень, що посилювало вплив попиту на виробництво. Лютневий пленум ЦК ВКП(б) 1927 р. підкреслив, що кооперація «повинна переходити до системи попередніх замовлень на виробництво товарів, що їх вимагає ринок, допомагаючи цим пристосуванню промисловості до змін на ринку» [307, с.146]. Перехід до попередніх замовлень був уперше здійснений щодо текстильних товарів, яких постійно бракувало, далі він був поширений і на інші товари повсякденного вжитку.

Питання щодо вдосконалення взаємозв'язків споживчої кооперації і промисловості стояло в порядку денному ХІ надзвичайної сесії Ради ВУКС 19-22 лютого 1927 р. Наголошувалося на необхідності своєчасних розрахунків між двома системами, а також удосконалення шляхів товаропросування [315, с.2]. У результаті проведеної роботи відбулося зменшення проміжних ланок у процесі товаропросування, питома вага товарів, які надходили до організацій споживчої кооперації з фабрик чи заводів на основі генеральних договорів, протягом 1927 р. зросла з 40,3 до 55%. Натомість питома вага товарів, що постачалися центральними базами державних трестів та синдикатів, знизилася з 42,2 до 39,1%, відповідно їх місцевими відділеннями - з 17,5 до 5,9% [316, с.26].

Без сумніву, практика генеральних договорів була для споживчої кооперації зручною формою регулярного поповнення її товарними ресурсами для запобігання тривалої нестачі товарів. З огляду на це керівництво УСРР на Х Всеукраїнському з'їзді Рад у квітні 1927 р. вказало на необхідність встановлення регулярного завезення із різних регіонів СРСР на Україну товарів широкого вжитку. Особливу увагу з'їзд надав надходженню шляхом виконання генеральних договорів дефіцитних товарів до хлібозаготівельних районів [317, с.611-612]. Однак державна промисловість не завжди своєчасно виконувала умови генеральних договорів перед кооперацією. Так, конференція крамничних комісій споживчої кооперації Чернігівщини у вересні 1927 р. виявила, що генеральні договори Чернігівського ЦРК з трестами та синдикатами становили 33,7% усіх закупівель, проте виконувалися ними лише на 70% [318, арк.97].

Виникали проблеми із виконанням генеральних договорів споживчої кооперації з державною промисловістю через неврегульованість цього питання між ВУКС і Центроспілкою СРСР. Це підтверджує звернення правління ВУКС до Центроспілки від 28 серпня 1927 р. Керівництво ВУКС наполягало на перегляді союзною спілкою порядку визначення питомої ваги України в системі генеральних договорів СРСР. Позиція керівництва ВУКС полягала в тому, що виділення товарів згідно з генеральними договорами для кооперації УСРР не відповідало її питомій вазі в економіці СРСР. Відтак українська споживча кооперація, на підставі розрахунків Центроспілки, отримувала за генеральними договорами всього 18% шкіри; 18,7% - заліза і 16,3% - мануфактури. Унаслідок цього товарообіг споживчої кооперації України становив тоді 20% товарообігу споживчої кооперації СРСР [319, арк.34-35].

Значення генеральних договорів споживчої кооперації з державною промисловістю посилювалося тим, що вони сприяли витісненню приватного торговця, особливо із сільського ринку. Однак при цьому ХV з'їзд ВКП (б) у грудні 1927 р. підкреслив, що під час усунення приватного торговця не мають виникати перебої у забезпеченні сільських пайовиків [307, с.286]. Об'єднаний пленум ЦК та ЦКК ВКП(б) (квітень 1928 р.) зобов'язав державні промислові підприємства та кооператорів не допустити влітку скорочення випуску і продажу товарів, які чекало селянство, а відтак вони мали утворити товарний резерв для маневрування у розпал хлібозаготівельної кампанії [307, с.321].

У результаті поглиблення взаємозв'язків споживчої кооперації України з державною промисловістю протягом 1927-1928 рр. частка оборотів, охоплених генеральними договорами, зросла щодо мануфактури з 70% до 80%, металевих виробів з 50% до 70%, солі з 75% до 88%, шкіряних виробів та взуття з 36% до 60% [320]. Кооператори забезпечували споживачів текстилем, цукром, сіллю, гасом приблизно на 70-80%. Загалом генеральні договори дали можливість кооперації задовольняти попит міського населення на промислові товари на 66%, а сільського - на 49,1% [321, с.165]. На 1 жовтня 1928 р. 82,9% усієї продукції до ВУКС надходило шляхом генеральних договорів, відтак влада контролювала як процес виробництва товарів, так і їх продаж [322, арк.8].

Загалом генеральні договори сприяли витісненню приватного торговця з оптового ринку. Протягом 1926-1928 рр. приватна торгівля втратила свої позиції на оптовому ринку країни з 3,3% до 1,3%. Певне зменшення було характерне і для державної торгівлі - з 46,9 до 41,6%. Натомість питома вага споживчої кооперації СРСР на оптовому ринку зросла з 27,4 до 29,3% [316, с.26]. Отже, завдання, накреслене партійно-радянським керівництвом країни перед державною торгівлею і споживчою кооперацією щодо завоювання оптового ринку, практично було виконане.

Невід'ємною частиною комплексу заходів держави щодо регулювання споживчого ринку у другій половині 1920-х років була цінова політика. Завдяки системі генеральних договорів із державною промисловістю споживчій кооперації вдалося практично витіснити приватного торговця з оптового ринку. Проте роздрібну торгівлю потрібно було ще завойовувати. У зв'язку з цим більшовики прагнули посилити регулювання споживчого ринку, запроваджуючи проведення систематичних кампаній щодо зниження цін.

На початку 1926 р. здійснена НКВТ УСРР перевірка виявила, що члени споживчих кооперативів значно переплачували за промислові товари та продукти харчування. Націнка на товар від виробника становила для ВУКС 4,1%, у райспілках вона доходила до 11,6%, робкоопах - 20,6% і сільських товариствах - 21,3%. Отже, у найбільш невигідному становищі виявився сільський споживач, бо він переплачував кооперативу за торговельні послуги 37% до відпускної ціни товарів [285, с.25]. Однак окремі фінансово спроможні робкоопи навіть в умовах загострення товарного голоду на початку 1926 р. проводили роботу щодо зниження цін. Зокрема, 3-е зібрання уповноважених Чернігівського ЦРК у лютому 1926 р. ухвалило досягти зниження націнки до 15%. шляхом зменшення терміну обороту товарів [323, арк.7зв.].

Тоді ж, на початку 1926 р., загострилася ситуація з цінами на хліб. Зважаючи на цю обставину, НКВТ УСРР посилив контроль за цінами продажу хлібної продукції передусім робітникам. Розпорядження НКВТ від 16 січня 1926 р. зобов'язувало ВУКС терміново врегулювати ціни на хліб. Директива містила попередження, що організації, які дезорганізовують ринок непомірно високими цінами продажу хліба, будуть притягатися до кримінальної відповідальності як за спекуляцію. Про всі випадки продажу кооператорами хліба за високими цінами окрвнуторги мали повідомляти НКВТ [324, арк.314].

Питання зниження роздрібних цін у споживчій кооперації стало предметом обговорення на пленумі ЦК КП(б)У (29 березня - 1 квітня 1926 р.). Особливу увагу приділили вирішенню проблеми розриву між роздрібними й оптовими цінами в державній та кооперативній торгівлі. Планували досягти зниження цін не лише силами НКВТ, але й місцевих організацій споживчої кооперації [27, с.420]. Рішення партійних форумів щодо зниження роздрібних цін у споживчій кооперації були покладені в основу роботи ІV з'їзду уповноважених ВУКС (квітень 1926 р.). У промові голови правління О.Б. Генкіна йшлося про те, що кооператори підтримують директиви з регулювання роздрібних цін у споживчій кооперації з боку держави, що свідчило про непротидію керівництва ВУКС адміністративному втручанню в процес ціноутворення [309, с.4].

На засіданні 3-ї сесії ВУЦВК ІХ скликання 31 травня 1926 р. діяльність кооперативних організацій щодо підвищення роздрібних цін отримала негативну оцінку. Підкреслювалося, що вони піддалися ажіотажу, викликаному браком товарів першої необхідності. Кооператорам було висунуто звинувачення у спробі зірвати зусилля держави планово організувати товарообіг [325, с.602]. З огляду на рішення сесії керівництво ВУКС визнало, що «націнки, і звідсіль роздрібні ціни в споживчій кооперації були таки величенькі» [76, с.33]. Відтак постійним гаслом кооперативних видань став заклик до боротьби з високими роздрібними цінами [326, с.5-10].

НКВТ УСРР зобов'язали здійснювати систематичний контроль за тим, щоб споживча кооперація дотримувалася встановлених державою націнок на товари. Йому дозволялося вживати до кооперативів - порушників встановлених державою норм - судовий, адміністративний та економічний вплив, включаючи припинення їх товаропостачання [327, с.605]. Про посилення впливу держави на кооперацію свідчить і те, що до контролю за цінами почали залучати органи ДПУ. Так, у секретній інформації начальника окружного відділу Полтавського ДПУ до НКВТ від 24 травня 1926 р. містилися дані про динаміку цін на гречку в Миргороді та Лубнах у період із 15 по 23 травня 1927 р. [328, арк.26]. Отже, контроль держави за роздрібними цінами набирав системного характеру.

Поштовхом до посилення директивного зниження цін у споживчій кооперації стала постанова РПО СРСР від 2 липня 1926 р., яка зобов'язала торговельні організації зменшити роздрібні ціни на дефіцитний товар на 10% до 1 серпня порівняно з цінами на 1 травня того ж року. На виконання директиви правління ВУКС звернулося з листом до своїх організацій: «…політику кооперативного нагромадження неодмінно слід погоджувати з інтересами й вимогами народногосподарського будівництва, зменшуючи роздрібні ціни і забезпечуючи потрібну економію в бюджеті робітничо-селянського споживача». Перевірка виконання постанови РПО СРСР, проведена правлінням ВУКС, встановила, що директиву виконали лише сільські товариства щодо мануфактури, про що свідчать дані табл. 2.2, а на решту дефіцитних товарів, у тому числі шкіру, взуття і залізо, ціни на 10% не були зменшені [76, с.33]. Це свідчило про недостатність вказаних товарів і відповідно про високі націнки на них.

Не варто заперечувати того, що зниження цін у споживчій кооперації проходило зі значними ускладненнями, хоча, без сумніву, певних результатів домоглися і сільські, і міські кооперативи. Наприклад, якщо на 1 жовтня 1925 р. ціни в Дніпропетровському ЦРК у середньому були на 21% нижчі від ринкових, то на 1 жовтня 1926 р. - на 23,7% [329, арк.130]. Однак загалом результати цінової кампанії в робітничій кооперації не відповідали державним директивам. До того ж зниження цін у сільській кооперації здійснювалося виключно за рахунок зменшення їх прибутків і супроводжувалося ще більшим зубожінням ринку. Збереглися свідчення жителів села Краснокам'янки Кременчуцького округу: «Після того, як розпочалася кампанія зниження роздрібних цін, цілий ряд продуктів першої необхідності й дешевих товарів як-то ситець і т.п. взагалі відсутні в кооперативній системі, в той час, як у приватника є всі види товарів у достатній кількості й будь-якого асортименту, але ціни приватником накручуються до неможливості» [330, арк.131].

Таблиця 2.2

Зниження роздрібних цін споживчою кооперацією України

(дані на 1 серпня у % до 1 травня 1926 р. [76, с.33-34]

Х сесія Ради ВУКС (жовтень 1926 р.), ураховуючи критичні зауваження влади, ухвалила спеціальну резолюцію «Про підсумки кампанії щодо зниження цін у кооперації і політику кооперативних цін», яка вимагала від місцевих кооперативів посилити роботу щодо зниження роздрібних цін шляхом раціоналізації торговельного апарату і зменшення витрат [279, с.17]. З огляду на партійну директиву та розпорядження правління ВУКС 17 жовтня 1926 р. Могилів-Подільська райспілка в обіжнику до місцевих споживчих товариств вимагала домогтися зниження цін на товари завдяки зниженню торговельних витрат до 6,5% до товарообігу замість тодішніх 8-9% [331, арк.6].

Директивними заходами з метою посилення контролю за продажем споживчій кооперації товарів державною промисловістю та їх реалізацією пайовикам вважаємо низку постанов регулюючих органів. Так, постанова РПО СРСР від 3 серпня 1926 р. [332, арк.1] і розроблена на її основі постанова УЕР від 23 жовтня 1926 р. «Про граничні націнки на текстильні товари» [333, с.628-630] встановили граничні націнки на продаж текстильних тканин Вукопспілкою та Уцеробсекцією. Промисловість мала дотримуватися націнки 3,5% з тим, щоб націнки у дрібнооптовій торгівлі не перевищували 4,5%; роздрібній торгівлі на селі - 26% і в роздрібній торгівлі в містах - 22%. Керуючись вказаними директивами, правління Вінницького ЦРК самокритично визнало націнку на мануфактуру в 25,5% зависокою, відтак вирішили у жовтні-грудні 1926 р. провести істотне зниження націнки, довівши її до 13% [334, арк.27].

Постанова УЕР від 31 жовтня 1926 р. «Про зміни та доповнення постанови Наркомторгу УСРР від 3 вересня 1926 р. «Про граничні націнки на калоші» допускала націнку кооперативних центрів на цю продукцію у промислових містах від 12 до 14%, а для сільської кооперації - не більше 16% [335, с.631]. 9 лютого 1926 р. УЕР ухвалила постанову «Про зміну та доповнення до постанови НКВТ УСРР від 3 червня 1926 р. «Про граничні націнки на шкіряні товари», згідно якої націнка споживчої кооперації при продажу взуття в роздріб у містах мала становити не більше 24% і на селі не більше 27% [336, с.632-633]. Таким чином, контроль держави за відпускними оптовими цінами промисловості та роздрібними цінами в споживчій кооперації посилився.

Водночас посилився контроль за виконанням вищевказаних цінових директив на місцях. Так, 9 листопада 1926 р. було проведене засідання комісії при Дніпропетровському уповнаркомторзі щодо боротьби із нездоровими явищами в торгівлі. Виявили, що Дніпропетровський ЦРК не виконував директиву НКВТ про націнки на мануфактуру, тому вони були на 4% вищими від державної граничної націнки. ЦРК було вказано на те, що він не виконав державної директиви [337, арк.6]. В обіжнику Могилів-Подільської райспілки від 28 січня 1927 р. мовилося, що в деяких кооперативах націнка товарів вища від встановлених норм, отже вони «порушували розпорядження державної влади та вищих кооперативних органів». Правління райспілки попередило, що за дотриманням націнок стежить прокурорський нагляд [338, арк.68].

Зниження цін у споживчій кооперації гальмувалося і помилками регулюючих цінову політику відомств. Так, 13 вересня 1926 р. комфракція Дніпропетровського ТСТ указала на той факт, що наркомторгівські націнки на калоші у різних місцевостях різні, що викликало незадоволення з боку робітничого населення на неправильне проведення політики націнок та зниження цін місцевими внуторгами. Тому комфракція правління вказаного транспортного споживчого кооперативу вирішила вимагати від місцевих органів НКВТ УСРР належного врегулювання цього питання [339, арк.13].

Лютневий (1927 р.) пленум ЦК ВКП(б) перед державною торгівлею та споживчою кооперацією поставив завдання провести чергове зниження роздрібних цін [307, с.144]. Відповідно РПО СРСР 17 лютого 1927 р. видала постанову, згідно з якою промисловість, державна торгівля і споживча кооперація були зобов'язані до 1 червня знизити роздрібні ціни на всі без винятку промислові товари на 10% порівняно з січнем того ж року [340, арк.15]. Щоб посилити контроль за зниженням цін, місцеві партійні осередки мали регулярно відстежувати хід цієї роботи. Не випадково протягом лютого - березня 1927 р. відбулися пленуми окружних комітетів КП(б)У в Дніпропетровську, Одесі, Києві, Запоріжжі, Лубнах, Харкові, де затвердили заходи щодо виконання ціноутворюючих директив [341]. Крім цього, накази НКВТ торговельним організаціям від 1, 2, 4 та 13 лютого 1927 р. про встановлення граничних роздрібних цін на ходові продукти - гас, рис, імпортні оселедці та олію передбачали їх зниження до 15 березня на 15% [342, арк.26].

З огляду на вищевказані партійно-урядові розпорядження 19-22 лютого 1927 р. правління ВУКС скликало ХІ надзвичайну сесію Ради, щоб обговорити практичні заходи зі зниження роздрібних цін. Були встановлені нові норми націнок, витрат і прибутків для всіх ланок споживчої системи для того, щоб гарантувати зменшення цін на промтовари на 10%. Зокрема, по ВУКС крайня націнка на всі товари не мала перевищувати 1,5%; норма торговельних витрат - 1,25%, норма прибутку - 0,25%. Водночас встановили граничні націнки на товари Уцеробкоопу, великих ЦРК, робітничо-міських кооперативів та сільських товариств [315, с.2].

Для вивчення стану торгівлі на місцях та розробки необхідних заходів щодо зниження цін у споживчій кооперації правління ВУКС 16 березня 1927 р. направило в різні регіони України 18 співробітників центрального кооперативного апарату [343, арк.23]. На сторінках кооперативних та інших періодичних видань керівництво ВУКС регулярно повідомляло про хід та результати кампанії щодо зниження цін у споживчій кооперації. У деяких випадках місцеві кооперативи під тиском органів радянської влади та керівництва системи прагнули відзначитися. Наприклад, президія Чернігівського ЦРК 29 березня 1927 р., розглянувши питання про зниження ціни на тютюн та сірники, ухвалили рішення: до директивної знижки НКВТ УСРР у 10% встановити ще й свою у розмірі 5% [344, арк.63].

Активізувався контроль за ціновою політикою споживчої кооперації з боку державних силових структур. Зокрема, 4 квітня 1927 р. нарада при Полтавській окружній прокуратурі за результатами перевірки в Полтаві та Червонограді констатувала, що зниження цін кооператори здійснили лише на неходовий товар, а на найбільш ходовий, особливо на асортимент товарів для села, зниження майже не було [345, арк.24]. Водночас Полтавська окружна прокуратура виявила, що споживчим товариствам на залізниці відпускали мануфактури лише 50% потреби пайовиків за цінами, які були набагато вищі, ніж у міських товариствах [346, арк.15].

Згідно з рішенням Оргбюро ЦК КП(б)У від 1 квітня 1927 р. оргвідділ ВУКС зобов'язувався розробити заходи щодо залучення пайовиків до контролю за процесом зниження цін в кооперації [347, арк.33]. Відповідно на місця Вукопспілка розіслала обіжники щодо залучення членів кооперації до контролю за зниженням цін у споживчих товариствах, де підкреслювалося, що «ця справа не лише кооперативу, а також і пайовиків» [348, арк.6].

6 травня 1927 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У визнали хід проведення зниження цін торговельними організаціями недостатнім. Акцентувалося на тому, що у цій справі мав місце опір як з боку торговельних закладів, так і з боку промисловості. Для перевірки результатів кампанії зниження цін створили спеціальну комісію під головуванням В.Я. Чубаря, у складі Л.М. Кагановича, В.П. Затонського та М.О. Чернова, залучивши до цієї справи представників НКЮ, ДПУ та ВРНГ УСРР, сільських рад і профспілок [349, арк.2]. 24 травня на засіданні вказаної комісії слухали про результати перевірки зниження цін на місцях. Об'єктом перевірки обрали 15% закладів державної, кооперативної і приватної торгівлі [350, арк.6]. Так, за даними НКЮ УСРР, на 10 травня 1927 р. по Україні притягли до адміністративної чи кримінальної відповідальності 163 організації споживчої кооперації за порушення директив НКВТ про зниження цін і націнок [351, арк.124].

Як засвідчує висновок РПО СРСР, партійно-державне завдання щодо директивного зниження на 10% цін у державній та кооперативній торгівлі на 1 червня 1927 р. загалом було виконано. Споживча кооперація знизила ціни близько 6% (з 10 %), а решта зниження припадала на державну промисловість. Зниження відпускних цін промисловими підприємствами та роздрібних цін кооперацією змусило й приватного торговця продавати товар хоч і дорожче, ніж кооператори, проте за цінами, близькими до них. За період із 1 січня по 1 червня 1927 р. зниження цін у приватника складало більше ніж 6% [255, с.30].

На початку липня 1927 р. правління ВУКС звітувало перед НКВТ УСРР про те, що споживча кооперація у запланований термін до 1 червня загалом провела зменшення роздрібних цін на 10%, у деяких випадках навіть із перевищенням у сільських товариствах, що підтверджують дані додатка А. У свою чергу, НКВТ УСРР мав підставу доповідати уряду, що здешевлення промислової продукції в містах коливалося від 8,6% до 10,4%, на селі воно становило 9,5%. При цьому приховувався той факт, що зниження цін у споживчій кооперації супроводжувалося значним скороченням її доходів [352, арк.24]. Проведене хоча й директивним шляхом зниження цін у споживчій кооперації допомогло населенню заощадити значні суми. Пайовики споживчих товариств України лише протягом 1927 р. заощадили 52 млн крб [290, с.38]. Слід зауважити, що здешевлення промислових товарів водночас визначило підвищення цін на сільськогосподарські продукти, бо ціни на останні лишалися без змін.

До продовження зниження роздрібних цін у кооперативних організаціях закликали партійно-радянські форуми, які проходили після першочервневого зниження. Так, 2-а сесія ВУЦВК Х скликання (жовтень 1927 р.) ухвалила постанову «Про зниження роздрібних цін, перспективи торгу, реалізацію врожаю, хлібозаготівлю та постачання промисловими товарами» [353, с.1030]. Віднині зниження цін на промислові товари все частіше розглядалося у контексті державних хлібозаготівель кооперацією, а тому набувало політичного забарвлення.

Ситуація на споживчому ринку України ускладнювалася тим, що в умовах гострого товарного голоду спостерігалися спекуляція та високі націнки на товари, перепродаж кооператорами товарів, призначених сільському пайовику. Відповідно НКВТ УСРР 7 січня 1928 р. надіслав розпорядження всім окружним прокурорам притягати до кримінальної відповідальності керівників кооперативних організацій, що використовували промислові товари не за призначенням або підвищували ціну на них [354, арк.24].

Якщо прийняти індекс роздрібних цін у споживчій кооперації на 1 жовтня 1926 р. за 100, то на 1 жовтня 1928 р. у робітничо-міських кооперативах він щодо промислових товарів становив 86,7, а щодо сільгосппродуктів - 91,9; відповідно у сільських - 83,8 і 76,9. Відтак роздрібні ціни у робітничо-міській кооперації на сільгосппродукцію порівняно з цінами на промислові товари на кінець 1928 р. були набагато вищі. Це пояснюється відставанням сільськогосподарського виробництва від потреб населення міст, яке швидко зростало [78, с.49]. Отже, упродовж 1926-1928 рр. споживча кооперація стала беззаперечним виконавцем державних ціноутворюючих директив.

Для того, щоб посилити контроль за торговельною діяльністю споживчої кооперації, влада ініціювала створення спеціальних комісій із контролюючими функціями. Згідно з наказом НКВТ УСРР від 24 листопада 1925 р. «Про організацію комісії з боротьби з нездоровими явищами в торгівлі», в округах створили комісії, до складу яких входили представники ДПУ, РСІ, окрвиконкому і ряду господарських органів [355, арк.263]. Контролюючий вплив комісій на кооперацію посилився в першій половині 1926 р. у зв'язку із загостренням ситуації на ринку, викликаної браком дефіцитних товарів. 5 травня 1926 р. НКВТ видав розпорядження «До всіх окрвнуторгів, місцевих комісій із боротьби з хворобливими явищами в торгівлі», де йшлося про те, що посилилася спекуляція мануфактурою, яку приватні торговці скупляли у державних та кооперативних організаціях і перепродавали населенню. Оскільки подібні явища мали масовий характер, акцентувалося про притягненні до карної відповідальності не лише спекулянтів, але й кооператорів [356, арк.2].

Посилився контроль за торговельною діяльністю магазинів і з боку самих кооперативів. Наприклад, у серпні 1926 р. правління Катеринославського ЦРК виявило недоліки в роботі Мушкетівського магазину під час завідування цим закладом М. Федорова (зловживання, порушення встановленого правлінням товариства порядку роботи, зокрема незаконне кредитування пайовиків). Відтак визнали за необхідне усунути завідувача з посади, яку він обіймав [357, арк.12].