Господарська діяльність споживчої кооперації України в період нової економічної політики (1921–1928 рр.)

Заслуговують на увагу дослідження О.А. Пиріг, присвячені проблемі місця торгівлі в умовах ринку. У праці «Ринок і торгівля України (історичний аспект)» [219] авторка небезпідставно зробила висновок про те, що кооперація наприкінці 1920-х років перетворилася на різновид державної торгівлі [219, с.125]. Однак основна відмінність торговельної галузі споживчої кооперції від державної торгівлі нею була забута: споживча кооперація тримається і розвивається головним чином за власні кошти, у тому числі пайовиків, тому на відміну від державної торгівлі кооперативна торгівля може успішно розвиватися без сторонньої підтримки.

Протягом 90-х років ХХ ст. з'явилося ряд наукових дисертацій, які досліджували певні особливості непу та кооперації, взаємозв'язки держави і кооперації. Так, у роботі О.П. Бакуменка вивчалася проблема запровадження непу в аграрному та промисловому секторах економіки України [220]. Низка положень дисертації викликає заперечення. Зокрема, автор стверджує, що «спроба непу була невдалою» [220, с.4]. На нашу думку, слід говорити не про «спробу», а про протиріччя непу, які знижували ефективність ринку.

К.В. Лобач розглядала лише один аспект непу: проблему регулювання споживчого ринку [221]. Авторка висвітлила кредитну і податкову політику правлячої партії щодо державної, приватної та кооперативної торгівлі. Загалом К.В. Лобач досягла поставленої мети, однак матеріал дослідження не дає достатніх підстав для пропозицій щодо подальшого реформування кооперативного сектора економіки. Регіональні особливості кооперативного руху УСРР у роки непу стали предметом дослідження В.М. Мазур, проте не поділяємо точку зору щодо верхньої межі непу, а саме 1929 рік, оскільки архівні документи свідчать, що відхід від ринку розпочався роком раніше [222].

Упродовж 90-х років ХХ ст. зростає інтерес до кооперативної проблематики з боку вчених-економістів. З дослідженням історії і соціально-економічної природи кредитної кооперації пов'язана праця В.В. Гончаренка [223], відповідно сільськогосподарської - В.В. Зіновчука [224]. Л.П. Горкіна у статті «Нова економічна політика та економічна думка в Україні в її альтернативах» [225] розкрила боротьбу двох напрямків економічної думки 1920-х років: ринкового та антиринкового. Проте доцільно було б показати, як зіткнення ідей позначилося на політичному курсі КП(б)У і стані господарства республіки загалом.

Особливістю історіографії 1990-х років став вихід спільних праць істориків, економістів та практиків кооперації. Деякі питання непу, зокрема стан кооперативних організацій України, розкриваються у колективній монографії «Історія кооперативного руху» [226]. Особливістю цієї книги є подання історії вітчизняної кооперації на тлі проблем світового кооперативного руху. Проте питання господарської діяльності споживчої кооперації у контексті відновлення ринкових відносин за доби непу вчені глибоко не розглядали.

Один із параграфів монографії «Історія споживчої кооперації України», авторами якої були історики, економісти та провідні фахівці Укоопспілки, присвячений діяльності споживчої кооперації у період непу [227]. Книга, у підготовці якої брала участь дисертантка, вийшла в 1996 р. з нагоди 130-річчя заснування перших споживчих товариств в Україні. У ній охарактеризовано організаційну структуру споживчої кооперації, окреслено напрями господарської діяльності, залежність від політичної кон'юнктури, розглянуто систему підготовки фахівців, але ці питання, як і раніше, розкривалися без зв'язку із загальноекономічними і політичними проблемами непу.

У тому ж році побачила світ збірка статей дослідників споживчої кооперації, присвячених її різнобічним аспектам [228]. Прикметно, що предметом дослідження окремих розвідок М.В. Алімана та Т.В. Оніпко стали ті аспекти історичного досвіду споживчої кооперації УСРР за доби непу, які до цього практично не вивчалися, а саме підготовка кооперативних кадрів, доброчинна діяльність та проблема репресій серед кооператорів.

Таким чином, аналіз наукових праць з історії непу та місця кооперації в ньому, що вийшли у 1990-х роках, свідчить про відмову від марксистсько-ленінської ідеології історичних досліджень, відбиває пошук нових підходів у розгляді проблеми. Роботи з історії кооперативного руху вирізняються широкою джерельною базою, наявністю протилежних точок зору, неупередженим ставленням авторів до тих чи інших подій та явищ вітчизняної історії періоду непу. Монографії, які висвітлюють досвід господарювання кооперації УСРР у 1920-і роки, позначені глибиною аналізу та спробою дати прогнози на майбутнє. Разом з тим, протягом 1990-х років науковцями не були з'ясовані особливості співпраці споживчої кооперації і держави у період непу.

Упродовж останнього десятиріччя з'явився ряд ґрунтовних монографій, присвячених висвітленню проблеми формування адміністративно-командної системи в Україні, в рамках якої була приречена діяти вітчизняна споживча кооперація. Якщо спільна праця В.А. Греченка та О.Н. Ярмиш подає картину «раннього тоталітаризму» в 1920-і роки та його наслідків для економіки республіки [229], то одноосібне дослідження В.А. Греченка є спробою розкриття апогею сталінського тоталітаризму в 30-і роки ХХ ст. [230]. Глибшому осмисленню ролі споживчої кооперації в житті українського суспільства сприяють колективні дослідження вітчизняних учених, які, спираючись на сучасні підходи до історичної науки, висвітлюють еволюційний шлях селянства [231], історію повсякденності селянських родин, робітників та інших соціальних верств радянської України в роки непу [232].

Позитивом дослідницьких надбань вітчизняних істориків за останні роки стало звернення до теоретичних аспектів кооперації. Висвітленню організаційно-теоретичних проблем українського кооперативного руху другої половини ХІХ- першої половини ХХ ст. присвячена одна із статей В.І. Марочка. Автор наголошує на тому, що принцип добровільності не обмежувався згодою селянина стати членом кооперативу, водночас він означав можливість вибору форм кооперації [233, с.90]. Загалом теоретичні положення 1920-х років про кооперацію в роки непу, як зазначає вчений, сприяли відродженню різних форм кооперативного господарювання, однак «втручання держави в кооперативні справи було безмежним» [233, с.18].

Спільні зусилля істориків і практиків споживчої кооперації в перше десятиліття ХХІ ст. сприяли глибшому дослідженню досвіду господарської діяльності кооперативних організацій [234]. У праці голови правління Укоопспілки С.Г. Бабенка та історика С.Д. Гелея «Українська кооперативна ідея в загальноєвропейському контексті» [235] розкрито ґенезу української кооперативної ідеї на різних етапах історичного розвитку. Привертає увагу розділ «Кооперативна ідея в умовах радянської влади», в якому автори зазначають, що відновлення ринку не входило в плани більшовиків, тож вони вкотре вирішили використати споживчу кооперацію в господарській політиці радянської держави. Поділяємо думку вчених стосовно того, що кооперативна ідея в роки непу активно втілювалася в життя, що підтверджується помітним зростанням кооперативів різних видів кооперації [235, с.83, 85].

Новаторський підхід до висвітлення історичного досвіду споживчої кооперації України характеризує дослідження О.О. Нестулі. Учений не заперечує того факту, що загалом позитивні наслідки для кооперації в роки непу мала підтримка її ініціативності на державному рівні. Водночас автор зауважує, що надмірна державна опіка призвела до деформації базових принципів діяльності кооперації, коли «вона відчувала задуху від тісних обіймів» радянської влади [236, с.62.].

Активно досліджує кооперативний рух України в хронологічних межах середина ХІХ ст. - початок 1920-х років І.А. Фареній [237]. Заслугою автора вважаємо розкриття морально-етичних та соціально-професійних аспектів мотивації до кооперативної діяльності, що є актуальним у нинішніх пошуках владою шляхів оптимізації економіки. Учений дійшов висновку про взаємовплив кооперативного і національного рухів України, особливо на початку ХХ ст., наголошуючи, що національні питання «об'єктивно позначалися на характері кооперативного життя» [238, с.40].

Вагомим внеском у відтворення вітчизняної теорії кооперації та кооперативної практики стала поява ґрунтовних видань, присвячених пам'яті всесвітньо відомого ученого-економіста, теоретика кооперації М.І. Тугана-Барановського (2007 р.) [239] та знаного дослідника історії кооперативного руху І. Витановича (2010 р.) [240]. Ідея М.І. Тугана-Барановського про соціальні основи кооперації нині з огляду на вплив світової економічної кризи на зниження життєвого рівня переважної частини населення України все більше актуалізується.

Багатотомне видання «Українські кооператори. Історичні нариси» [241] дозволяє відтворити життєвий шлях та участь у кооперативному русі десятків відомих і не відомих широкому загалу громадських діячів. Однак вважаємо, що з метою об'єктивного осмислення історичних реалій на сторінках такого видання мають бути критичні нариси не лише про теоретиків і практиків кооперативного руху, які вбачали в споживчій кооперації можливість реалізації національно-визвольної ідеї України, але й про тих, хто згідно з директивами більшовицької партії працював у ній, обіймав керівні посади у споживчій кооперації у 20-і роки ХХ ст. Зокрема, йдеться про непересічні постаті - В.П. Затонського та О.Г. Шліхтера, які обіймали посаду голови правління Вукопспілки у період непу. На нашу думку, об'єктивний аналіз діяльності ленінських посланців на посаді голів правління ВУКС сприяв би точнішому відтворенню ситуації всередині системи споживчої кооперації, ступеня її більшовизації і одержавлення, методів та наслідків господарювання.

Протягом останнього десятиліття проблему історіографії непу досліджувала Г.Г. Коцур [242]. Вона зуміла на широкому історіографічному матеріалі з'ясувати провідні тенденції в нагромадженні знань про 1920-і роки. Проте вважаємо, що ряд цікавих праць з історії кооперативного руху та споживчої кооперації України, що з'явилися протягом 1990-х років, залишились автором не поміченими.

Про досвід господарювання споживчої кооперації в умовах непу йдеться в розділі монографії А.О. Пантелеймоненка «Аграрна кооперація в Україні: теорія і практика», де схарактеризовано кооперативну практику у період формування радянської адміністративної системи. На думку автора, у 1920-і роки відбулася політизація кооперативної ідеї. Наукова новизна дослідження полягає й у тому, що автор відтворив схему постачання товарів через мережу споживчої кооперації в період непу, акцентувавши на її спрощенні та вдалому прилаштуванні до умов ринку [243, с.222-223].

Особливості регіонального розвитку споживчої кооперації на Донеччині та використання радянською владою її потенціалу для оперативного вирішення продовольчих труднощів як на початку непу, так і в період розгортання більшовицьких широкомасштабних промислових проектів другої половини 1920-х років представлені в праці В.В. Варнавського, Ю.Г. Гавриленка та В.М. Нікольського [244]. У монографії В.П. Пака та Ф.І. Ленченка «Нариси історії споживчої кооперації Київщини» зроблено спробу узагальнення історичного досвіду діяльності кооперації цього регіону [245]. Наведені в обох студіях цифрові дані і документи допомагають кращому розумінню специфіки господарської діяльності споживчої кооперації вказаних регіонів.

Вивченню історії кооперативного руху на півночі Лівобережної України в роки непу присвячена монографія В.В. Гольця [246]. Авторові вдалося певною мірою розкрити основні напрями господарювання споживчої кооперації, включаючи торгівлю, заготівлі, промисловість, що без сумніву, є внеском у наукову скарбницю непу. Однак дослідник не ставив завдання з'ясувати досвід споживчої кооперації щодо стабілізації ринку в найбільш критичні періоди, зокрема, в період економічної кризи 1923 р. та у період повернення більшовиків до карткової системи у 1928 р. Нинішня соціально-економічна ситуація в Україні потребує вивчення саме такого досвіду. Не можемо погодитися з тезою В.В. Гольця, що в статті «Про кооперацію» В.І. Ленін «зробив вирішальний крок у відступі від комуністичної доктрини» [246, с.17]. На нашу думку, це було тактичне маневрування більшовицького лідера.

Останнє десятиріччя позначене появою кількох досліджень, присвячених висвітленню проблеми відтворення ринку в період непу та особливостей функціонування в цих умовах державного, кооперативного та приватного секторів господарства. Серед праць такого спрямування варто назвати дисертаційне дослідження О.А. Пиріг [247]. У монографії «НЕП : більшовицька політика імпровізації» [248], що вийшла в 2001 р., авторка наголошувала на тому, що ринкові відносини запроваджувалися під жорстким контролем держави. Висновок про пріоритетну роль кооперативної торгівлі серед інших видів торгівлі у роки непу цілком справедливий. Разом з тим у монографії немає чіткого визначення понять «кооперативна торгівля» і «торговельна діяльність споживчої кооперації» [248, с.207].

Заслугою Ю.П. Волосника є висвітлення досвіду регулювання приватної торгівлі в роки непу, що підтверджує висновок дисертантки про використання державою споживчої кооперації у якості протидії приватно-підприємницькій діяльності [249]. О.П. Бакуменко намагався охарактеризувати діяльність споживчої кооперації як головного посередника між великою державною промисловістю і дрібним селянським господарством у період непу [250]. Проте з викладу матеріалу не зрозуміло, чи можна вважати генеральні договори кооперації з державною промисловістю кроком до децентралізації торговлі, про яку згадує автор [250, c.21].

Певним внеском у дослідження проблеми становлення ринку в роки нової економічної політики є колективна монографія «Державне регулювння торгівлі в Україні (20-ті - початок 30-х рр. ХХ ст.): історико-економічне дослідження» за участю В.В. Лантуха, І.В. Лантуха та А.О. Пантелеймоненка [251]. Праця охоплює широке коло питань теорії, історії і практики торгівлі України у період непу, у ній зроблено акцент на наслідках державного регулювання торгівлі. Заслуговує на увагу той факт, що науковці зробили спробу розкрити місце та роль державного, кооперативного та приватного секторів торговельної галузі у формування інфрастуктури ринку у вказаний період.

На відміну від проблем становлення ринку періоду непу та місця в ньому споживчої кооперації досвід її заготівельної діяльності останнім часом науковцями практично не розглядався. Припускаємо, що це було викликано погіршенням ситуації в аграрному секторі економіки України, зменшенням товарності селянських господарств, складністю налагодження фермерства, відсутністю чіткого розуміння на державному рівні подальших перспектив українського села. Можливо, це пов'язувалося і з тим, що останнім часом активізувалися дослідження з історії сільськогосподарської кооперації, для якої заготівлі традиційно були важливою сферою діяльності.

Серед праць, у яких окреслене питання залучення споживчої кооперації України до заготівель зерна в 1920-і роки, слід назвати доробки Н.І. Земзюліної і С.В. Корновенка [252], В.В. Подоляна і В.П. Рекрута [253], В.І. Петренка [254]. Особливістю цих праць є те, що вони побудовані на залученні значної кількості архівних матеріалів. Однак у першому випадку автори передусім висвітлювали роботу державних хлібозаготівельних організацій, звертаючись до споживчої кооперації побічно, а в другому та третьому - мовиться не про суцільний досвід непу, а про його останні роки, відтак хлібозаготівельна практика висвітлена на фоні визрівання продовольчих проблем кінця 1920-х років. Автори відтворили процес одержавлення кооперації на прикладі Вінничини, тим самим зробивши певний внесок в історіографію регіональних особливостей кооперативного руху. В.В. Подолян і В.П. Рекрут дійшли висновку, що з кінця 1920-х років кооперація «змушена була виконувати невластиві їй функції провідника економічної політики більшовиків», у результаті чого на початку 1930-х років вона «стала дієвим виконавчим механізмом системи економічних репресій і терору» [253, с.62].

В останні роки активізувалися історичні дослідження, в яких аналізуються кроки вітчизняних кооператорів щодо посилення позицій у міжнародному кооперативному русі. Плідно працює у цьому напрямку М.А. Журба [255]. Позитивом його доробок виступає те, що автор вибудовує свої висновки, посилаючись переважно на раніше не відомі в наукових колах архівні документи. Значення міжнародних контактів вітчизняних кооператорів та їх використання радянською владою для посилення позицій у зовнішньоекономічній та зовнішньополітичній діяльності країни впродовж 20-х років ХХ ст. намагався розкрити О. Крамар [255]. Не викликає заперечення висновок автора, що через політичні мотиви кооперація під час закордонних операцій нерідко зазнавала значних економічних збитків від власної держави.

Досвід м'ясо-молочного експорту кооперативних організацій УСРР на завершальній стадії непу вивчав Ю.Г. Раку [257]. На нашу думку, у зазначеній розвідці автор необґрунтовано відніс Полтавське м'ясовиробниче товариство «Бекон», яке успішно здійснювало експортні операції, до сільськогосподарської кооперації. Насправді ж, як підтверджують архівні документи, засновниками цього товариства на паритетних началах була Полтавська райспілка, Держторг УСРР та одна з голландських м'ясопереробних фірм. Специфіку господарської діяльності спеціалізованого Всеукраїнського кооперативного товариства «Кооптах» (об'єднувало товариства вітчизняної споживчої і сільськогосподасрької кооперації) щодо заготівлі і збуту яєць в Європі у 1920-і роки розглянуто у статті І.М. Романюка та Б.І. Романюка[258].

Досліджень, які б висвітлювали досвід виробничої діяльності споживчої кооперації за доби непу, протягом останнього десятиріччя бракує. Вивчення практики споживчої кооперації щодо налагодження мережі закладів громадського харчування істориками практично не здійснювалося. Винятком можна вважати дисертаційне дослідження Б.І. Хорошуна, присвячене аналізу продовольчої політики в УСРР в 1920-1930-і роки [259]. Побіжно кооперативну промисловість, у тому числі ту, яка належала споживчій кооперації, у своїх працях згадував О.О. Сушко [260].

Погляди на радянську кооперацію в роки непу переглянув ряд відомих російських дослідників кооперативного руху, серед яких помітне місце займає В.В. Кабанов [261]. Цілком погоджуємося з його висновком, що контроль більшовиків за кооперацією досягався шляхом маніпулювання кадрами та шляхом регулювання соціального складу її членів. Певною мірою поділяємо висновок, що зруйнування кооперації відбувалося з огляду на антагоністичні протиріччя між нею та державою. Однак вважаємо гіперболізованою тезу, що ініціативність, маневреність, здатність зацікавити населення цілком були вихолощені з кооперації. Дискусійним видається положення автора, що в кінці 1920-х років збереглися лише нежиттєві бюрократичні структури, які уособлювали собою мертвонароджене державно-кооперативне підприємство.

Провідний дослідник кооперативного руху Л.Є. Файн вважав, що активізацію наукових пошуків із кооперативної проблематики обумовило ряд факторів, у тому числі форуми дослідників кооперації на початку 1990-х років [262]. Учений спромігся критично проаналізувати досягнення споживчої кооперації в системі непу [263]. Хоча автор розглядав специфіку процесів у радянській Росії, вважаємо, що його висновок про непівський «експеримент» більшовиків над російською кооперацією, який затиснув її у «лещата командно-адміністративної системи», цілком стосується і споживчої кооперації УСРР.

Один із розділів монографії Л.Є. Файна «Російська кооперація: історико-теоретичний нарис 1861-1930» (2002 р.) присвячений відновленню діяльності споживчої кооперації в умовах переходу до непу. Учений акцентував на тому, що відновлення фінансової самостійності кооперації держава вважала справою самої кооперації [14, с.408]. На думку дослідника, споживча кооперація відшукала три основні джерела поповнення коштів: створення власного банку, запровадження госпрозрахунку та пайові кампанії, що цілком підтверджується й документами державних архівів України. Учений слушно зауважував, що впродовж 1920-х років споживчі товариства охоплювали не лише селян, але й робітників та інші, не пов'язані з сільським господарством верстви населення. Він підкреслював, що споживча кооперація продовжувала діяти й після проведення колективізації, відтак вона є самостійним компонентом економічних відносин [14, с.31]. Ці слова Л.Є. Файна підтверджує пострадянська практика і в Російській Федерації, і в Україні.

Водночас не можемо погодитися з твердженням Л.Є. Файна, що споживча кооперація з перших кроків непу була «приречена на парникові умови функціонування, коли їй мали надаватися переваги на ринку, приватнику ж - чинитися і економічні, і адміністративні обмеження». Відтак, вважав учений, «подібне становище робило споживчу кооперацію неконкурентоздатною на ринку, вона могла триматися на ньому тільки на підпорках» [14, с.408]. На наше переконання, більшовики штучно не давали споживчій кооперації можливість максимально розкрити в умовах ринку її господарський потенціал.

У 2001 р. з нагоди 175-річчя споживчої кооперації Росії була видана колективна монографія провідних працівників Центроспілки Російської Федерації [264]. Підтримуємо точку зору авторів, що запровадження продуктообміну в 1921 р. було не просто утопією радянської влади, а черговою авантюрою, до якої силовим методом через більшовизацію намагалися залучати споживчу кооперацію [264, с.90]. Спробу висвітлення історії споживчої кооперації Росії від початку її зародження до кінця ХХ ст. здійснив відомий дослідник кооперативного руху К.І. Вахітов [265].

В.П. Дмитренко продовжив вивчення місця і ролі кооперативної торгівлі в умовах ринку 1920-х років. В одній зі своїх статей він обґрунтував тезу, що ефективність державної і кооперативної торгівлі в роки непу оцінювалася не за повнотою задоволення потреб населення, а за ступенем витискування приватної торгівлі. Зважаючи на це, В.П. Дмитренко підкреслив необхідність нового підступу до оцінки непу та його результатів [266].

У праці Л.Е. Теплової показано споживчу кооперацію як перевірену часом соціально орієнтовану систему [267]. Погоджуємося з думкою авторки, що споживча кооперація передусім була залучена радянською державою для витіснення з ринку приватної торгівлі. Однак не цілком поділяємо думку, що більшою мірою державна фінансова підтримка допомогла споживчій кооперації збільшити її частку в обсязі роздрібного товарообігу країни [267, с.47].

До узагальнення історичного розвитку кооперації СРСР у 20-40-і роки ХХ ст. вдалася З.Р. Кочкарова [268]. Дослідниця намагалася розглянути протиріччя державної політики щодо споживчої кооперації. Авторка підкреслювала порушення владою принципу матеріальної зацікавленості членів кооперації. Більшовики, ігноруючи основні принципи споживчої кооперації, як-от сплату пайових внесків і розподіл доходів, тим самим незаконно втручалися й обмежували її господарську діяльність. Разом з тим, зробивши висновок про початок згортання господарської діяльності кооперативних організацій з кінця 1927 р., дослідниця не змогла аргументовано це довести [268, с.15].

На зламі ХХ та ХХІ ст. питання про роль споживчої кооперації в роки непу висвітлював канадський дослідник Я. Пришляк [269]. На його думку, партійні та державні рішення перших років непу сприяли відродженню кооперативного руху в Україні. Проте, зазначав автор, більшовики прагнули не лише відбудувати національну економіку, але й «використати кооперативні організації для державних органів економіки і торгівлі» [269, с.26]. Автор робить висновок про те, що відбудова споживчої кооперації в період непу «робилася українськими кадрами і була наповнена національним змістом» [269, с.26-27]. Однак аналіз матеріалів державних архівів дає підставу говорити про перебільшене бачення ученим національного фактора в кооперативному русі УСРР 1920-х років. Окремі сторінки наукової розробки «Українська кооперація діаспори. Історичний огляд 1930-1995» [270], що вийшла в Україні в середині 1990-х років, присвячені кооперативному руху в період непу.

Учений із Шотладії Дж. Хоскінг у праці з історії СРСР наводить ряд положень щодо кооперації в роки непу. Поділямо точку зору автора, що спочатку більшовики розглядали неп «як можливість збити розпал протестів населення без серйозних політичних поступок» [271, с.125]. Не викликає заперечення, що з метою задоволення потреб населення радянська влада вже в перші місяці непу скасувала державну монополію на дрібне виробництво і торгівлю, що сприяло відродженню кооперації. Важливою є згадка вченого про те, що М.І. Бухарін вважав необхідним сприяння з боку держави виникненню «сотень тисяч малих і великих, швидко зростаючих добровільних товариств, гуртків та асоціацій» в економічній і соціальній сферах життя [271, с.144]. Дж. Хоскінг свідчить, що споживчі кооперативи здебільшого створювалися за ініціативою місцевих рад з метою «пом'ягшити для населення найгірші наслідки стрибків цін», проте недостатньо забезпечували продовольством [271, с.128]. Вважаємо, це положення не підтвердженим фактами.

Італійський історик А. Граціозі у праці з проблеми взаємовідносин більшовиків та селян один із розділів присвятив непу. На думку автора, «продподаток був тимчасовим трюком для того, щоб заспокоїти село» [272, с.38]. Автор переконаний, що справжній неп тривав лише п'ять років, його можна було зберегти, однак існувала ворожнеча між державою і селянами. Дискусійним видається той факт, що В.І. Ленін був єдиним лідером, зацікавленим у збереженні компромісу між радянською владою та селянами і здатним його підтримувати, що навіть М.І. Бухарін звернувся до політики компромісу занадто пізно [272, с.40]. А.Граціозі вживав термін «суперечливий неп», бо він певною мірою полегшував життя селян, а водночас - зв'язував їм руки. Автор підкреслював, що в непі існували протиріччя: попри відносний спокій середина 1920-х років «була відзначена прихованою, але все ж таки очевидною ворожнечею між державою і селом» [272, с.42].

У наукових студіях іноземних авторів, що з'явилися в останнє десятиріччя, привертає увагу ґрунтовна монографія англійського історика Р. Сервіса [273]. На думку вченого, розробка непу проходила певні етапи, серед яких він виділяє період від січня до червня 1921 р., коли ставка робилася на продуктообмін, і наступний - від липня 1921 до липня 1922 р., коли від товарообміну знову повернулися до торгівлі [273, с.421]. Він зазначав: «Без Леніна не було б непу. Без непу радянську державу затопили б народні повстання». Звідси і висновок: «Повстання були найбільш сильним аргументом для реформи» [273, с.425]. Разом з тим, нова економічна політика була «виключно дратівливою для партії», яка вважала державну економічну монополію чудовим досягненням [273, с.422]. Цілком справедливо підкреслюється, що неп надав широкі права кооперації. Проте вчений наголошував, що В.І. Ленін, допускаючи свободу торгівлі споживчої кооперації, закликав до її контролю з боку держави [273, с.431]. Зазначимо, що і це положення Р. Сервіса не викликає заперечення.

Отже, на сучасному етапі розвитку історичної науки є підстави констатувати існування інтенсивного процесу дослідження історико-кооперативної проблематики та значні здобутки наукової громадськості в цій сфері. Помітні намагання науковців-істориків об'єктивно та неупереджено відобразити історію кооперативного руху, застосувати новітній методичний інструментарій. Загалом дослідження, здійснені протягом 90-х років ХХ ст. - першого десятиліття ХХІ ст., є спробами переглянути схематично-тенденційний виклад історії споживчої кооперації радянського періоду. Вони відрізняються більш-менш об'єктивним і критичним висвітленням проблем ринкових перетворень 1920-х років, хоча подекуди однобічним і недостатньо обґрунтованим у питаннях господарської діяльності споживчих товариств та їх спілок. Здобутки наукових шкіл Вінниці, Львова, Полтави, Харкова, Черкас та Чернігова з дослідження історії кооперативного руху є істотним внеском у сучасну вітчизняну історіографію непу загалом та споживчої кооперації зосібна. Це підтверджує у тому числі і збірник наукових доповідей учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції з нагоди 90-річчя створення Укоопспілки, що відбулася у жовтні 2010 р. в Києві [274].

На підставі проведеного автором історіографічного аналізу наявної літератури щодо ролі та місця споживчої кооперації в період непу можна констатувати, що від 1920-х років донині це питання більшою чи меншою мірою аналізувалося дослідниками кооперативного руху. Спільними зусиллями українських і зарубіжних учених закладена широка джерельна база для з'ясування місця та ролі споживчої кооперації в ринковій економіці непу. Результати наукових досліджень були враховані при розробці Закону України «Про кооперацію» у 2003 р. [275, с.20-21].

Водночас аналіз історичної та історико-економічної літератури з проблеми, яка є предметом даного дослідження, дозволяє зробити висновок, що всебічного, синтезованого вивчення, яке б дозволило скласти повне уявлення про досвід господарювання різних галузей вітчизняної споживчої кооперації в умовах ринкових законів та товарно-грошових відносин 1921-1928 рр. не відбулося.

Увага вчених переважно надавалася осмисленню досвіду торговельної діяльності споживчої кооперації та її боротьби з приватною торгівлею. Не достатньо осмислені основні напрямки господарської діяльності кооперативних організацій, не розкритий досвід вирішення проблеми фінансової безпеки кооперативних організацій, всебічно не з'ясовані взаємовідносини споживчої кооперації з державними структурами. Донині особливості та значення відродження виробничої галузі споживчої кооперації в умовах непу практично не були предметом осмислення. Не знайшов належного розкриття в історичній літературі досвід споживчої кооперації УСРР щодо налагодження громадського харчування. До цього часу бракує відповіді на питання, як в умовах конкурентної боротьби з потужними державними трестами кооператорам удалося зберегти невеликі промислові підприємства.

Дотепер вітчизняній історіографії бракує глибокого дослідження, яке б висвітлювало внесок заготівельної галузі споживчої кооперації України у насичення внутрішнього ринку продуктами харчування та забезпечення державної промисловості сировиною протягом 1920-х років. Попри позитивні тенденції у розвитку новітніх досліджень з аналізу експортної діяльності кооператорів у добу непу, особливості зовнішньоекономічних зв'язків споживчої кооперації ще залишаються не достатньо з'ясованими та узагальненими. Традиційно вважається, що основними статтями українського експорту в роки непу були збіжжя, яйця та м'ясо. Відтак відповіді на питання, чи спроможні були кооператори запропонувати закордонним партнерам більш широкий асортимент продукції і тим самим сприяти інтенсифікації сільського господарства, в історичній та економічній літературі сьогодні немає.

Виявлені нерозв'язані в історико-кооперативній літературі питання, а також відсутність узагальнюючих праць, які б цілісно й об'єктивно відображали досвід господарської діяльності організацій споживчої кооперації України в період непу, зумовили концентрацію уваги дисертантки на якомога повнішому висвітленні вищеозначених питань із позицій сучасної вітчизняної історичної науки.

1.2 Джерельна база

Джерельна база порушеної проблеми являє собою комплекс різноманітних за походженням і змістом документів і матеріалів, які доречно систематизувати за принципом їх фондоутворення та походження. Відповідно до загальновизнаного принципу розподілу джерел усі їх можна класифікувати на опубліковані (друковані) та неопубліковані (архівні).

Опубліковані джерела, які розкривають різні аспекти історичного досвіду господарської діяльності споживчої кооперації радянської України за доби нової економічної політики, ми умовно розподілили на кілька груп.

Першу групу джерел складають опубліковані документи вищих партійних і державних органів СРСР та УССР, які певним чином стосуються споживчої кооперації. Важливим джерелом історіографічного осмислення проблеми є документи і матеріали партійних з'їздів, конференцій, ряду пленумів ЦК ВКП(б) [276]. Джерелознавчу цінність мають резолюції партійних з'їздів і конференцій (1921-1928 рр.), які визначали завдання кооперації. Ці резолюції та постанови дозволяють простежити основні напрямки кооперативної політики держави, відродження господарської практики споживчої кооперації.

Важливим джерелом для з'ясування специфіки керівництва господарською діяльністю споживчої кооперації України в роки непу є матеріали партійних з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КП(б)У та інші документальні збірники, в яких зафіксовані партійні постанови та резолюції щодо визначення місця споживчої кооперації в соціально-економічних проектах більшовиків [277]. Опубліковані документи КП(б)У майже завжди дублювали союзні рішення, ухвалені вищими органами правлячої партії. Проте у ряді випадків вони більше конкретизують завдання з центру щодо того чи іншого напряму господарської діяльності вітчизняної кооперації. Підтвердженням цього є резолюції VІ Всеукраїнської наради завідувачів відділів по роботі з жінками, що відбулася у грудні 1922 р. Зокрема, йшлося про активізацію роботи місцевих партійних осередків щодо залучення жінок до керівних органів споживчої кооперації [278], а також циркуляр ЦК КП(б)У від 10 лютого 1923 р. «Про організаційну побудову споживчої кооперації» [279].

До першої групи джерел також входять тогочасні законодавчі, розпорядчі та нормативні акти державних органів влади, збірники постанов і розпоряджень ВУЦВК [280], документи та матеріали місцевих державних органів влади [281]. Заслуговують уваги збірники узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України, що виходили впродовж 1920-х років [282]. Вони містять рішення вищих органів влади та управління щодо основних аспектів господарської діяльності кооперативних організацій в умовах непу. До цієї групи також відносимо щорічні звіти урядів СРСР та УСРР, які містили інформацію про результати роботи споживчої кооперації [283]. Матеріали Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК (1921-1922 рр.) підтверджують факт залучення кооператорів до порятунку голодуючих [284].

Серед документів першої групи є постанови та циркуляри Вищої ради народного господарства СРСР та УСРР, Української економічної ради, які певною мірою стосуються кооперативної промисловості [285]. Ці матеріали допомагають з'ясувати хід денаціоналізації та її результати щодо повернення споживчій кооперації промислових підприємств. Аналіз опублікованих циркулярів, розпоряджень і звітів Наркомторгу УСРР дозволив зробити висновок, що свої дії кооператори постійно мали узгоджувати з цим регулюючим органом, що через Наркомат торгівлі більшовикам удавалося спрямовувати господарський потенціал та кошти споживчої кооперації для вирішення гострих соціально-економічних проблем [286].

Певні дані про розвиток торговельних і промислових підприємств споживчої кооперації України та їх роль у задоволенні потреб робітників у товарах й охопленні кооперативним громадським харчуванням містять звітні матеріали профспілкових організацій республіки [287]. Деяка інформація про питому вагу споживчої кооперації України у роздрібній та оптовій торгівлі споживчої кооперації СРСР міститься в матеріалах Всесоюзних і республіканських конференцій з питань торгівлі [288]. Про внесок вітчизняної кооперації у становлення промисловості свідчать матеріали конференцій окремих галузей промисловості [289].

До другої групи джерел увійшли практично не відомі матеріали та документи з'їздів уповноважених споживчої кооперації, резолюції та постанови сесій Рад правління ВУКС, що проходили в 1920-і роки. У процесі підготовки дисертації використовувалися відомості про 1-й, 2,-й, 3-й, та 4-й з'їзди споживчої кооперації, а також дані про проведення сесій Ради правління ВУКС із серпня 1921 по лютий 1929 рр. Матеріали кооперативних зібрань, включаючи звіти ВУКС та її окремих відділів за той чи інший господарський рік, публікувалися окремими виданнями [290]. Використання цих джерел сприяло з'ясуванню ряду важливих аспектів розвитку споживчої кооперації, зокрема, допомогло отримати інформацію про ступінь впливу партійно-радянських директив на визначення кооператорами господарських завдань на певних етапах непу. До цієї ж групи віднесені матеріали всесоюзних форумів споживчої кооперації, учасниками яких були вітчизняні кооператори [291].

Документи Уцеробкоопу [292], окремих споживчих кооперативів [293] дають змогу заглибитися в проблеми непу і більш чітко зрозуміти ті завдання, які держава та керівництво ВУКС ставили перед кооператорами. На підставі опублікованих документів керівних органів споживчої кооперації можна зробити висновок, що складна соціально-економічна ситуація в Україні із забезпеченням населення продуктами харчування та товарами повсякденного користування змусила більшовиків звернути увагу на потенціал споживчої кооперації з метою наповнення внутрішнього ринку.

До третьої групи джерел нами віднесені промови і виступи партійних, державних, громадських діячів з питань кооперативної політики А.А. Андреєва [294], М.І. Бухаріна [20-23], Ф.Е. Дзержинського [295], М.І. Калініна [296], Е.І. Квірінга [297], Л.Б. Красіна [298], В.В. Куйбишева [299], Д.З. Лебедя [300], А.М. Лежави [301], В.І. Леніна [302], Г.І. Петровського [303], О.І. Рикова [304], Й.В. Сталіна [45-48], Л.Д. Троцького [305], В.Я. Чубаря [306], О.Г. Шліхтера [307] та ін. Цінність цих праць полягає в тому, що їх автори були безпосередніми учасниками ухвалення чи втілення в життя державних постанов щодо розвитку кооперації. Наприклад, з весни до осені 1923 р., тобто у період кризи збуту, О.Г. Шліхтер працював головою правління ВУКС. Зрозуміло, що працям партійно-державних діячів властива пропагандистська спрямованість, воднораз вони допомагають глибше з'ясувати методи впливу владних структур на діяльність споживчої кооперації. Вивчення вищевказаних джерел дозволило уточнити ряд дискусійних моментів, пов'язаних з переходом до непу. Так, було виявлено, що Л.Д.Троцький ще в лютому 1920 р. пропонував відмовитися від практики продрозкладки і перейти до хлібного податку. Йому належить ідея запровадження товарообміну, яка датується тим же роком і місяцем [305, с.436].

Тематичні збірники, в яких окреслені завдання споживчої кооперації в роки непу, становлять четверту групу опублікованих джерел [308]. Матеріали ряду збірників, включаючи директивні документи центральних органів влади, листування, свідчення, звинувачувальні вироки тощо, дозволяють скласти уявлення про умови, в яких відновлювалася діяльність споживчої кооперації в 1920-і роки, про класовий характер політики партії, у тому числі в галузі продовольчого забезпечення [309]. Вони вказують на той факт, що держава у період непу пріоритетне значення надавала матеріальній підтримці робітників, залучаючи до цієї справи споживчу кооперацію.

Частину важливих матеріалів, які розкривають багатоаспектну проблему відродження ринку в 1920-і роки та місця в ньому кооперативного сектора виробництва опубліковано у збірках «Директиви КПРС і Радянського уряду з господарських питань» [310] і «Рішення партії й уряду з господарських питань» [311]. Вони, по-перше, містять не лише документи правлячої партії, а й радянського уряду, що полегшує дослідження процесу реалізації партійно-державних рішень із питань торгівлі, заготівель, громадського харчування тощо; по-друге, опубліковані в них документи стосуються тільки господарської політики більшовиків. Загалом тематичні збірники документів та матеріалів слугують глибоко інформаційним джерелом із кооперативної проблематики. Проте вони не забезпечили повноцінної бази для отримання цілісної об'єктивної картини при проведенні наукової роботи, оскільки підбір документів здійснювався однобічно за класово-партійною ознакою.

Методично-довідкові посібники з питань кооперативної роботи складають п'яту групу джерел. До цієї групи нами віднесена та література, яка мала характер практичних рекомендацій щодо налагодження господарської діяльності кооперації за доби непу. Упродовж 1920-х років вийшли друком сотні видань, які містять відомості з усіх аспектів діяльності споживчих товариств та їх спілок. Методично-кооперативні розробки з питань створення споживчих товариств та налагодження їх роботи, як правило, розроблялися практичними працівниками кооперації, проте у ряді випадків їх авторами були партійні керівники [312]. Хоча методичні посібники мали передусім практичну складову, однак водночас виконували пропагандистську місію, а тому видавалися за підтримки тодішньої влади. Низка методичних брошур була призначена спеціально для сільської споживчої кооперації [313].

Створенням методичних посібників рекомендаційного характеру займалися структури, які регулювали внутрішню торгівлю. Зокрема, йдеться про матеріали з організації торгівлі, видані Наркомпродом чи НКВТ УСРР, рекомендації якого поширювалися на споживчу кооперацію [314]. Великий масив літератури методичного призначення протягом досліджуваного періоду видала Центроспілка СРСР. Як правило, їхньою метою було вироблення порад пайовикам і кооператорам щодо залучення нових членів, організації пайових кампаній, успішного ведення торгівлі, заготівель і збуту сільгосппродукції [315]. Ці рекомендації строго відповідали завданням, визначеним керівництвом країни щодо завоювання споживчою кооперацією ринку.

Найбільше посібників союзних і республіканських інстанцій виявлено з питань налагодження заготівельної практики [316] і збуту сільськогосподарської продукції за кордон [317], що, на нашу думку, пояснюється важливістю цієї справи та браком необхідного досвіду серед кооператорів і селян-виробників. Їх опрацювання, з одного боку, переконує у значних масштабах експортно-заготівельної діяльності кооперації, а з другого - у намаганні держави посилити регламентацію цієї роботи.

Шоста група джерел включає опубліковані збірники та матеріали союзних і республіканських статистичних органів. Статистика 1920-х років досить неоднозначна і не завжди об'єктивна, однак господарське становище споживчої кооперації та її внесок у відродження економіки України не можливо дослідити без аналізу статистичних даних. На початку 20-х років ХХ ст. статистичних збірників, які б висвітлювали господарську діяльність кооперативних організацій в умовах переходу до ринку, було мало, проте статистичні відомства у той час ще намагалися більш-менш об'єктивно висвітлювати реальну ситуацію в Україні за різними критеріями. Однак уже наприкінці 1920-х років кількість статистичних збірників збільшилася [318]. У них простежувалися намагання більшовиків приховати економічні прорахунки влади. Статистичні дані публікувалися в умовах ідеологічного тиску, не відображали реальної картини матеріального становища міського і сільського населення, проте давали певне уявлення про загальні тенденції змін у різних аспектах кооперативного життя, у тому числі щодо зростання чисельності пайовиків

Статистичні матеріали допомагають з'ясувати стан харчування різних верств населення у період непу, роль кооперативних пекарень у забезпеченні пайовиків хлібною продукцією [319]. У статистичних збірниках пайового товариства «Нархарч» запропоновано цифрові дані про загальну кількість закладів громадського харчування в Україні [320]. Однак серед загальної кількості громадських їдалень неможливо чітко визначити чисельність закладів харчування власне споживчої кооперації. Проте дані збірників переконують у тому, що мережа підприємств громадського харчування інтенсивно зростала попри те, що загалом ця справа не приносила великих доходів.

Важливим джерелом для з'ясування ролі і місця споживчої кооперації у забезпеченні внутрішнього ринку України товарами та продуктами харчування мають економіко-статистичні видання і збірники, які протягом 1920-х років спільно видавали Українська економічна рада (УЕР) та Центральне статистичне управління УСРР (Держкомстат УСРР). Передусім заслуговують на увагу статистично-економічні огляди розвитку різних видів кооперації на Україні. До них належать «Кооперація України в 1925-26 році» [321] та «Кооперація на Україні в 1926-27 році» [322].

Джерельну базу дисертації значно розширили відомчі огляди діяльності споживчої кооперації СРСР та УСРР за певний період [323]. У ряді випадків статистичні збірники Центроспілки СРСР містять дані за окремими роками про кількість кооперативних промислових підприємств, кооперативних їдалень і хлібопекарень не лише в масштабі СРСР, але й по УСРР. У статистичних виданнях споживчої кооперації, починаючи з ювілейного 1927 р., не виключається ідеологічний тиск з боку більшовиків. Загалом союзні, республіканські і відомчі кооперативні статистичні збірники містять багато цікавої інформації стосовно досліджуваної проблеми. Проте наведені у них дані у ряді випадків потребують уточнення, а також виокремлення даних про підприємства і результати діяльності власне вітчизняної споживчої кооперації.

Неопубліковані джерела. До цієї групи належать архівні документи та матеріали. Основа архівних фондів - масові джерела, до яких серед радянських фондів включаються передусім документи органів партійної та державної влади, господарських і громадських організацій. Висхідним завданням автора у вивченні архівних джерел стало виявлення саме того матеріалу, який характеризує процеси господарської діяльності споживчої кооперації України впродовж 1920-х років.

З метою всебічного розкриття проблеми нами було проаналізовано документи і матеріали, які зберігаються у двох вітчизняних центральних державних архівах (Центральному державному архіві Вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Російському державному архіві економіки (РДАЕ), а також семи обласних архівах України - Державному архіві Вінницької області, Державному архіві Дніпропетровської області, Державному архіві Київської області, Державному архіві Одеської області, Державному архіві Полтавської області, Державному архіві Харківської області та Державному архіві Чернігівської області.

Якщо матеріали центральних державних архівів дозволили дослідити різні аспекти господарської діяльності споживчої кооперації в межах Україні загалом, то архівні джерела державних обласних архівів надали можливість проведення порівняльного аналізу різних аспектів господарської практики споживчих товариств та їх спілок у різних регіонах республіки. У центральних та місцевих архівах наявні справи, які містять у собі цілу низку різнорідних за змістом документів. З огляду на це ми виокремили неопубліковані джерела в кілька груп.

Першу групу архівних джерел складають документи ЦДАГО України. Оскільки у 1920-і роки більшовики визначали практику господарського будівництва в країні, їх рішення «задавали тон» усім сферам державної політики, включаючи економіку та діяльність громадсько-господарських організацій, до числа яких належала і споживча кооперація. Документи Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КП(б)У) та його відділів - Політбюро ЦК КП(б), Секретаріату ЦК КП(б)У та Оргінструкторського відділу (Ф. 1) становлять для нас особливий інтерес, оскільки містять неопубліковані матеріали, включаючи протоколи партійних нарад, звіти губернських (окружних) комітетів партії, листування державних і громадських структур із кооперативної проблематики.

Допомагають з'ясуванню досліджуваної проблеми і матеріали кооперативної наради, створеної в 1924 р. при ЦК КП(б)У з метою партійного впливу на кооперативні організації та оперативного виконання ними державних директив. Серед документів ЦДАГО України є протоколи засідань кооперативних комісій при ЦК КП(б)У і губкомів (окружкомів) партії, зокрема з вивчення руху цін та асортименту товарів тощо. У фонді зберігаються доповіді, огляди, записки НКВТ УСРР і Вукопспілки про стан торгівлі, що систематично (щомісяця, а іноді щотижня) надходили до ЦК КП(б)У. У ЦДАГО України зберігаються доповіді, огляди, звіти комуністичної (більшовицької) фракції ВУКС щодо тих чи інших аспектів господарської діяльності споживчої кооперації. Крім уточнення уявлень про механізм взаємовідносин між правлячою партією та кооперацією, документи цього архіву надають дослідникові велику кількість матеріалу практично за всіма сюжетами проблеми, яка осмислюється.

Окремі дані та звіти про продовольче забезпечення споживчою кооперацією промислових новобудов України в роки першої п'ятирічки і документи щодо залучення активістів профспілкового і молодіжного руху до організації кооперативного харчування виявлені у фонді ЦК ЛКСМУ (Ф. 7). Водночас матеріали фонду допомагають з'ясувати причини продовольчих ускладнень наприкінці 1927 - упродовж 1928 років, розкрити труднощі із хлібозаготівлями в останні роки непу, а також з'ясувати механізм залучення активістів споживчої кооперації до вирішення цих проблем.

Опрацьовані документи ЦДАГО України, які стали основою для розкриття суті кооперативної політики правлячої партії, допомагають зрозуміти суть і методи адміністративного тиску на кооперацію, а також виявити механізм впровадження у життя низки законодавчо-нормативних актів, пов'язаних із встановленням тотального контролю за діяльністю споживчої кооперації.

Друга група архівних джерел охоплює матеріали та документи ЦДАВО України, включаючи стенографічні звіти Всеукраїнських з'їздів Рад, сесії ВУЦВК, тогочасні законодавчі, розпорядчі та нормативні акти державних органів влади та управління, підготовчі матеріали до створення документів (проекти, інформації, доповідні записки, політичні доповіді), пропагандистсько-агітаційні та звітні матеріали, а також документи центральної спілки споживчих товариств України - Вукопспілки. Науково-інформаційну цінність мають насамперед документи ВУЦВК (Ф. 1) і Раднаркому республіки (Ф. 2). Ці фонди допомагають простежити процес розробки нормативних актів, спрямованих на подальший розвиток торговельної, заготівельної та виробничої діяльності споживчої кооперації, виявити механізм державного регулювання господарських операцій системи.