Роль Єлизавети Милорадович (1832-1890) в українському суспільно-політичному русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вищий навчальний заклад УКООПСПІЛКИ «Полтавський університет економіки і торгівлі»

Роль Єлизавети Милорадович (1832-1890) в українському суспільно-політичному русі

УДК [94:323.13] (477) Є. Милорадович

Ірина Петренко, кафедра педагогіки, культурології та історії

Анотації

У статті на основі архівних документів, епістолярної спадщини й наукових праць представлено життєвий шлях і суспільно-політичну діяльність відомої української шляхтянки, меценатки, громадської діячки, однієї з когорти фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові, тітки останнього гетьмана України Павла Петровича Скоропадського Єлизавети Іванівни Скоропадської-Милорадович (1832-1890). У статті запропоновано систематизований виклад розпорошених згадок про Є. Милорадович, проаналізовано її політичні погляди й активну громадську позицію, показано її повсякденне життя, найближче оточення, родину.

Ключові слова: Єлизавета Іванівна Милорадович, суспільно-політичний і національний рух, Полтавська громада, Товариство імені Шевченка у Львові, громадська діяльність.

A ROLE OF YELYZAVETA MILORADOVICH (1832-1890) IN UKRAINIAN-SOCIAL AND POLITICAL MOTIONS.

Iryna PETRENKO Higher Educational Institution of Ukoopspilka “Poltava University of Economics and Trade”, the department of pedagogic, culture and history

In the article on the basis of the archived documents, epistolary heritage heritages and scientific works shown a vital way and social and political activity of known Ukrainian noblewoman is presented, patron of art, public figure, one of cohort of founders of Society of the name of Shevchenko in Lviv, aunt of the last hetman of Ukraine Pavlo Petrovicha Skoropadskogo Yelyzaveta Ivanovna Skoropadskaia-Miloradovich (1832-1890). In the article offered the systematized exposition of the nebulizer mentions about Yelyzaveta Miloradovich, it is analyzed political looks and active public position, it is rosined everyday life, nearest surroundings, family.

Keywords: Yelyzaveta Ivanovna Miloradovich, social and political and national motion, Poltava fellowship, Society of the name of Shevchenko, in Lviv, public activity.

Невіддільною частиною історії українського народу є політично і соціально активна жінка. Проте, як це не парадоксально, у цьому аспекті вона нам майже невідома. Нові реалії сучасного життя змушують по-новому поглянути на роль жінки в історії. Сьогоднішнє прагнення створити демократичне українське суспільство, яке б усвідомлювало себе цілісною нацією, вимагає повернення жінки в історію нашого народу.

Полтавщина породила тисячі ініціативних, талановитих, вольових жінок, котрі збагатили її історію і культуру. Різні за походженням, долею, життєвими обставинами, вони були справжніми берегинями, віддавали сили і творчу енергію на розбудову власної землі. Ще в добу Гетьманщини полтавські жінки - шляхтянки, козачки, міщанки, селянки - відзначалися неабиякою активністю, безпосередньою участю у бурхливих подіях суспільного життя. Серед них було чимало освічених, щиросердних пані. Після того, як Полтава здобула губернський статус, місцеве жіноцтво стало ще впливовішою суспільною силою. Це виразно підтверджує життєвий шлях нашої землячки, представниці відомого роду Скоропадських.

Колоритною постаттю на громадсько-культурному тлі 60-80-хх років ХІХ ст. була «провісниця волі» Козуля О. Жінки в історії України. - К.: Український центр духовної культури, 1993. - С. 82. Єлизавета Милорадович із славетного роду Скоропадських, представниця української аристократичної еліти. Вона зробила для Полтави і загалом України так багато добра, що заслуговує на вдячну пам'ять земляків. Ім'я Єлизавети Милорадович має бути гідно пошановане нащадками. Її життя позначене перевагою найвищих громадських ідеалів, спрямованих на розбудову національної самобутності. Єлизавета Милорадович була свідомою українкою. Тому відомий полтавський літературознавець, краєзнавець, письменник і журналіст Петро Ротач порівнював її з Лесею Українкою і вважав, що в серці в неї горів прометеївський вогонь Ротач П. «Спасибі, мамо, спасибі навіки!» // Демократична Полтавщина. - 1993. - 16 березня. - С. 2. .

Здавалося б, ім'я цієї жінки має згадуватись у кожному підручнику з української історії та літератури, де мовиться не тільки про Товариство імені Тараса Шевченка, а й про недільні школи та жіночу гімназію у Полтаві, видання української абетки і ще безліч благодійних справ. Та в Україні загалом і в її рідному місті Полтаві зокрема, про Єлизавету Милорадович знають дуже мало, хоч у благодійних діяннях вона може служити бездоганним взірцем патріотизму, служіння Батьківщині і бажання пожертвувати на її розвиток великі кошти. На жаль, донині немає ґрунтовного видання, де б узагальнювалися матеріали про славетну землячку, побіжні, проте цінні згадки про неї розпорошені по різних часописах, книгах. Дослідити і проаналізувати життя і діяльність відомої полтавки і покликана дана студія.

Безперечно, Єлизавета Скоропадська-Милорадович заслуговує на вдячну пам'ять усіх поколінь українців, які живуть і будуть жити.

Окремі аспекти діяльності Єлизавети Милорадович розглядалися сучасними вітчизняними дослідниками. Сукупність уже наявних розвідок дозволила визначити стан і особливості розробки проблеми, з'ясувати основні тенденції її розвитку.

Завідувачка відділу Чернігівського історичного музею ім. В. Тарновського Світлана Половнікова присвятила осмисленню постаті Є. Милорадович свої ґрунтовні студії Половнікова С. Волелюбна пані Милорадович / С. Половнікова // Жінка. - 2006. - № 1. - С. 14.. Авторка у стислій формі висвітлила основні етапи життєвого шляху графині, проаналізувала її оточення і погляди, визначила активну участь у суспільно-політичному житті Полтави.

У статті Вікторії Філіппович розглянуто життєвий шлях та культурно-просвітницьку діяльність патріотки Є. Милорадович, охарактеризована її участь у справах полтавської громади та досліджено внесок у розвиток освіти та шкільництва на Полтавщині Філіпович В. Життєвий шлях та культурно-просвітницька діяльність Єлизавети Ми¬ло¬рядович / В. Филипович // Педагогічні науки: Збірник наукових праць. - Полтава, 2010. - Вип. 1. - С. 131-136. .

Полтавський історик Тетяна Демиденко присвятила розвідку висвітленню ролі Є. Милорадович у контексті просвітницької діяльності полтавської громади Демиденко Т. Єлизавета Милорадович у просвітницькій діяльності полтавської інте¬лігенції (50-60-ті роки ХІХ ст.) / Т. Демиденко // Слов'янський збірник. - Полтава : Слов'янський клуб, 2006. - Випуск 5. - С. 57-64. . У своїй статті дослідниця з'ясувала походження видатної краянки, особливості формування її світогляду, родинне оточення, основну увагу зосередивши на аналізі суспільно-культурницьких досягнень.

Історик Наталія Семергей присвятила свою працю освітній діяльності полтавських «громадівців». Історик проаналізувала постать Є. Милорадович у контексті функціонування полтавської громади, визначила її роль у відкритті недільних шкіл, виданні книг, заснуванні бібліотеки для народу і проведенні народних читань, а також схарактеризувала доброчинну діяльність Семергей Н. Освітня діяльність полтавських «громадівців» / Н. Семергей // Рідний край. - 2001. - № 1. - С. 99-102. .

Отже, вітчизняних учених цікавили різні аспекти діяльності Є. Милорадович. Очевидно, настав час здійснити систематизоване дослідження місця і ролі Єлизавети Милорадович у національному культурному і соціально-політичному житті другої половини ХІХ ст., зокрема у діяльності полтавської громади.

Метою даної статті є висвітлити роль Єлизавети Милорадович в українському суспільно-політичному русі, зокрема з'ясувати її гідну національну позицію. політичний милорадович шляхтянка

Єлизавета Іванівна Скоропадська (в заміжжі - Милорадович) народилася 31 грудня 1831 року Плутанина з датою народження пояснюється тим, що народилася Є.Милорадович на зламі років. Найбільш достовірним джерелом з цього приводу видається: Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - К. : Типо-Литография «С. В. Кульженко», 1912. - Т. 3 (Л-О). - С. 534. У роботі зазначено дві дати 31 грудня 1831 року і 1 січня 1832 року. (1 січня 1832 року) у відомому палаці Качанівка Борзненського повіту Чернігівської губернії ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 1963, арк. 13; Пріцак О. Рід Скоропадських (Істо¬рико-генеалогічна студія) // Режим доступу: http://lrc.org.ua/lipinsky/almanah/almanah-ua2.html (тепер Ічнянський район Чернігівської області). Є відомості, що побачила світ у маєтку Тростянець Прилуцького повіту Полтавської губернії Д-до Д. Єлизавета Іванівна з Скоропадських Милорадович // Хліборобська Україна. - 1924-1925. - Кн. 5. - С. 284; К. Єлизавета Іванівна Милорадовичка // Зоря. - 1894. - № 3. - С. 70. (палац до наших днів не зберігся), відоме нині своїм унікальним дендропарком. Це колишній родовий маєток Скоропадських. Саме в ньому Єлизавета провела своє дитинство і юність.

Походила Єлизавета з двох старовинних українських родів - Скоропадських і Тарновських. Її батько - Іван Михайлович Скоропадський (30 січня 1805 - 8 лютого 1887) - належав до лінії генерального бунчужного Василя Скоропадського, рідного брата гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722 рр.).

Упродовж кількох століть рід Скоропадських відігравав провідні ролі в українському політичному та культурному житті. Кращі його представники були патріотами своєї батьківщини, опікувалися школами і гімназіями, забезпечували матеріально роботу українських видавництв, православних церков. Такими ж чеснотами вирізнялися і представники козацько-старшинського роду Тарновські. Зокрема, український історик В.Борисенко зазначив: «Розгалужена родина Тарновських протягом ХІХ ст. стала символом самовідданого служіння інтересам українського народу; їй належить одне з чільних місць у популяризації та збереженні безцінних зразків національної культури України, становленні покоління духовної еліти нації» Борисенко В. Україна освітня : історія, персоналії, поступ. - К., 2007. - С. 559. . Нащадком цих двох родів і була Єлизавета Скоропадська.

1849 року Сказания о роде дворян и графов Милорадовичей. - С.Пб. : Печатня В. И. Головина, 1873. - С.152; Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. - К. : Типо-Ли¬тография «С.В.Кульженко», 1912. - Т. 3 (Л-О). - С. 534. в сімнадцятирічному віці (за іншими даними, 1856 році Д-до Д. Єлизавета Іванівна з Скоропадських Милорадович // Хліборобська Україна. - 1924-1925. - Кн. 5. - С. 284; Хропаль. С Полтави 15 (27) марця р. 1890 (Похорон Єлизавети Іванівни Милорадовички) // Правда. - 1890. - № 4. - С. 57; К. Єлизавета Іванівна Милорадовичка // Зоря. - 1894. - № 3. - С. 70. - 24-річному) Єлизавета Скоропадська одружилася з багатим і освіченим полтавцем графом Левом Милорадовичем.

З переїздом сім'ї до Полтави почалася для Єлизавети Іванович активна участь у громадсько-культурному житті. Будинок Милорадовичів став «справжнім українським салоном» Ротач П. «Спасибі, мамо, спасибі навіки!» // Демократична Полтавщина. - 1993. - 16 бе¬резня. - С. 2., осередком культурницької діяльності полтавської громади. Дім Лева Григоровича та Єлизавети Іванівни був на вулиці Остроградського, 3 (нині на цьому місці розташована гімназія № 6). Доброта і привітність цього подружжя зробила його серед тодішнього полтавського громадянства дуже популярним. Полтавський маєток подружжя в освічених колах вважався осередком культури, мистецтва.

Подружжя володіло у Полтаві й Катеринославі 50 тис. десятинами землі. Улітку Єлизавета Іванівна проживала у своєму маєтку в Санжарах, а взимку - у Полтаві. Григорій Львович і Єлизавета Іванівна мала дачу (маєток) у с. Гожули під Полтавою, де був розкішний парк, дендрарій і ботанічний сад.

У сім'ї народилася донька Олександра. На жаль, вона померла у 1852 році маленькою і була похована на цвинтарі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

У сімейному житті назрівала криза. Хвороба і смерть дочки стали великою трагедією для Єлизавети. Вона усамітнилася в Тростянці, де тривалий час прожила. У щоденнику жінки зберігся запис, що смерть Олександри розбила всі її надії і підірвала кохання до чоловіка. Синові Григорію, який народився 30 квітня 1855 р., Єлизавета Іванівна віддала усю свою безмежну любов й ніжність.

Крім того, про графиню тоді говорили як про жінку «емансипе» - без забобонів. І спосіб життя вела відповідний: одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, палила, регулярно їздила за кордон - могла собі це дозволити. Була освіченою, вільно говорила французькою мовою з гарним «паризьким діалектом» Вахнянин А. Спомини з життя. - Львів : З печатної В. А. Шийковського, 1908. - С. 95. і по-німецьки. Є. Милорадович самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу.

Вона часто хворіла, тому неодноразово виїздила на лікування до Києва, Одеси та за кордон - у Відень, Галль, Баден, звідки в листах писала: «Милая, родная Украина, чего бы не дала, чтобы скорее возвратиться и взглянуть на родной Киев» «До тебе прихильна, дарма, що кавалергард»: Листи Є. І. Милорадович до Г. О. Ми¬лорадовича (186-1865) / упорядник С. О. Половнікова; Відповідальний редактор О. Б. Ко¬валенко. - Чернігів Чернігівські обереги, Сіверянська думка, 2002. - С. 32. .

Духовним наставником Єлизавети Милорадович був Михайло Павлович Позен (1798-1871) - державний діяч, таємний радник, статс-секретар, один із теоретиків селянської реформи 1861 року, автор програмних праць з цього питання, а, можливо, й закоханий у неї чоловік. У 1856 і 1857 роках він представляв цареві проекти поступового скасування кріпосного права зі збереженням власності поміщиків на селянські надільні землі, що надавалися селянам у користування за певні повинності та без права викупу.

Імовірно, що саме під впливом М. Позена так гаряче підтримувала Є. Милорадович ідею щодо звільнення селян. Як тільки-но було скасоване кріпацтво, вона подарувала кожному своєму колишньому кріпакові по одній десятині землі, окрім того, що припадало згідно з реформою за викуп. Антикріпосницькі погляди Єлизавети Іванівни раз у раз поглиблювалися, підкріплені забороненою літературою.

Громадсько-культурна і просвітницька діяльність Івана Михайловича Скоропадського і Лева Григоровича Милорадовича - батька й чоловіка Єлизавети - сприяли органічному її долученню до традицій благодійництва та активної участі в українському громадсько-політичному рухові 60-70-хх років ХІХ ст. Впливала на це і суспільна атмосфера в Наддніпрянській Україні.

Достеменно не відомо, чи зустрічалася особисто Є. Милорадович із Т. Шевченком. Історик Д. Дорошенко в листі до В. Липинського писав: «Можливо, що Ш-ко бував у неї в маєтку (але очевидно, по повороті з заслання, бо в 40-х роках Єл. Ів. була ще зовсім молода)» Лист Д. І. Дорошенка до В. К. Липинського від 15 березня 1924 року // Липинський В. Твори, архів, студії. Листи Дмитра Дорошенка до В'ячеслава Липинського. - Філадель¬фія, Пенсільванія, 1973. - Т. 6 / Режим доступу: http://ftp2.mnib.org.ua/mnib476-Lypynskyi-LystuvanniaZDoroshenkom.djvu. - С.74. . Однак відомо, що Єлизавета Іванівна захоплювалася постаттю Т. Шевченка та його творчістю. Не випадково саме вона наполягла на тому, щоб засноване на її кошти товариство у Львові назвали саме на честь поета. Безумовно, поезія Т. Шевченка, його погляди і життєвий шлях справили на графиню великий вплив і сприяли формуванню її світогляду, переконань і життєвої позиції.

У будинку Милорадовичів гостював батько відомого українського історика Д. Дорошенка Іван Якович, і від графині Єлизавети Іванівни отримав подарунок - празьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка. Він розповідав синові про неї. Пізніше Д. Дорошенко назвав Є. Милорадович «великою патріоткою, і меценаткою національної справи, яка жертвувала на національні цілі <…>» Лист Д. І. Дорошенка до В. К. Липинського від 18 лютого 1925 року // Липинський В. Твори, архів, студії. Листи Дмитра Дорошенка до В'ячеслава Липинського. - Фі¬ла¬дельфія, Пенсільванія, 1973. - Т. 6 / Режим доступу: http://ftp2.mnib.org.ua/mnib476-Lypynskyi-LystuvanniaZDoroshenkom.djvu. - С. 74..

Графиня Є. Милорадович отримувала з Петербурга та з-за кордону і поширювала заборонену революційну літературу. Український історик, етнограф і фольклорист Микола Маркевич (1804-1860), до речі, родич Єлизавети Іванівни, у своєму щоденнику записав: «Лізі Милорадович прислані через пошту 10 томів заборонених книг із Петербурга. Тюк запечатаний був казенними печатками. Та й провезла сама вона через кордон 150 таких же книг, у тому числі всього Герцена» Цит. за: Косачевская Е. М. Н. А. Маркевичи (1804-1860). - Ленинград : Изд-во Ленин¬градского университета, 1987. - С. 232. .

Полтавське шляхетське оточення з плітками, мертвою тишею, загальною апатією і непорушністю, не радувало Є. Милорадович. Вона не знаходила з ним спільної мови, адже відрізнялася активністю, демократичністю, незалежністю і прогресивними поглядами. Жінка частіше перебувала вдома, ніж відвідувала салони і різноманітні світські заходи. Вона навіть іноді вдавалася до певних хитрощів, аби позбавити себе сумного і неприємного товариства, говорячи, що хвора. Однак, «когда мне приходится выйти в гостиную и поддерживать разговоры с отсталым чиновничеством, - писала Елизавета Іванівна, - когда я посмотрю в окно и вместо Альпов и открытого моря вижу передо мною грязную площадь с грязным почтовым домом в конце, но мне делается невыносимо грустно, безнадежно. <…> Но провинция зла как старая дева, груба и деспотна, как отсталый помещик и грязна как жид. <…>Злословие и клевета не новость для меня» Там само. - С. 53. .

Розраду жінка знаходила в читанні книг і поширенні грамотності і виховання серед народу. Єлизавета Іванівна активно займалася самоосвітою, захоплювалася політичною економією, вивчала мови, зокрема англійську, мала навіть намір написати історію України і для цього студіювала «Историю Руссов или Малой России» Георгія Кониського. У цій історії помітне місце посів би гетьман Павло Полуботок, яким графиня дуже захоплювалася. Вона планувала висвітити героїзм і лицарство українського народу.

Активна громадська позиція і бажання допомогти широким масам населення сприяли тому, що Єлизавета Іванівна енергійно включилася в суспільне життя. Із сумом вона констатувала: «В нашей Полтаве, обыкновенно не принимавший участия во всеобщем прогрессе, три воскресных школы, женская гимназия, в которой все учителя преподают даром; желающих учиться везде так много, что мест не достает, что служит доказательством, какая потребность была в школах. Благородное дворянство, купечество сочувствует всему на словах, но не жертвует ничем, и вряд ли женская гимназия в состоянии будет продержаться» Там само. - С. 57. .

Звісно, Єлизавета Іванівна не могла погодитися з більшістю - вона була надто заповзятою, неординарною і вихованою в інших традиціях, щоб мовчки споглядати суспільні зміни. І в таких умовах тихої провінційної Полтави графиня вирішила: «И в худшем найти хорошее и возможность быть полезным» Там само. - С. 69.. Однак для цього потрібно було мати відповідне свідоме, діяльнісне і надійне оточення. І. Є. Милорадович його знайшла в особі членів полтавської громади.

Серед основних завдань, які громадівці ставили перед собою, було одержання дозволу на навчання дітей українською мовою в початковій школі. Вони пробували офіційним шляхом домогтися рівноцінності у виданні букварів українською і російською мовами. Громади займалися культурно-освітньою роботою, зокрема організацією недільних шкіл (безплатних навчальних закладів для дорослих у Російській імперії, які працювали в неділю та святкові дні й давали початкову освіту), публічних читань, видавали популярні книжки для народного читання, влаштовували театральні вистави, збирали й вивчали український фольклор і старожитності.

Полтавська громада виникла, найімовірніше, влітку 1861 року, коли почали проводитися щотижневі її збори Гніп М. Громадський рух 1860 рр. Полтавська громада. - Х. : Держ. в-во України, 1930. - Кн. І. - С. 7. . Вона об'єднала поодиноких, розпорошених людей культурно-освітньої праці з різними суспільними настроями і поглядами навколо єдиної мети - праця на користь народу.

Полтавський гурток очолював Д. Пильчиков, котрий із 1846 по 1864 роки викладав історію в Полтавському Петровському кадетському корпусі, відомий письменник, педагог, організатор недільних шкіл, колишній член Кирило-Мефодіївського братства і знайомий Т. Шевченка. Громада об'єднувала невелике, близько 60 осіб, але активне коло полтавських інтелігентів.

Ідеї громадівців захопили Є. Милорадович, виховану в українському дусі. Під впливом гуртка розвинулася в неї національна свідомість, вона стала покровителькою і натхненницею кожної акції, що впроваджувалася в життя громадівцями. Передовсім це стосувалося відродження національної школи. Під впливом людей з цього гуртка в Єлизавети Іванівни, як пише її біограф О. Кониський, «природжений національний інстинкт розвинувся до ступня свідомості» К. Єлизавета Іванівна Милорадовичка // Зоря. - 1894. - № 3. - С.70. . Д. Пильчиков у листі до В. Білозерського (1 серпня 1861 р.) називав графиню Милорадович «единственной из наших барынь - в уровень нашего времени», високо цінуючи не лише її заможність, але й «нравственные качества» Дудко В. Полтавська громада початку 1860-х років у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського // Київська старовина. - 1998. - № 2. - С. 162-163. .

За матеріальної й організаторської допомоги Є. Милорадович у вересні 1861 року і в січні 1862 року в Полтаві діяли недільні школи: одна для дівчаток, інша - змішана (для хлопчиків і дівчаток) була відкрита на околиці міста - на Павленках у будинку волосної управи Граховецкий Д. Перші недільні школи на Полтавщині та їх діячі (1860-1962) // Україна. - 1928. - Кн. IV. - С. 56. і щоденна (вечірня) школа для хлопчиків, організована О. Кониським і С. Томашівським, яку графиня утримувала власним коштом. Єлизавета Іванівна сама ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. В українському часописі «Основа» за 1862 рік про ці події написано так: «3-го вересня відкрито дівочу недільну школу. Хазяйнує у цій школі <…> в. п. Милорадовичка - щиро й працьовито, а учать дівчата з дівочої гімназії. У школі грошей і книжок доволі, доволі й учениць; записано 150. Через три тижні після дівочої школи заведена й хлоп'яча недільна школа при повітовім училищі <…> Тепер йде мова, щоб завести в Полтаві ще дві школи - одну на Павленках, другу - в Кобищанах» Переходовец О. З Полтави // Основа. - 1862. - Лютий - С. 52. (тобто, на околицях Полтави).

У звіті про стан Полтавського жіночого училища першого розряду за 1861 рік зазначено про відкриття жіночої недільної школи: «<…> воспитанницы, вместе с некоторыми из классных дам и преподавателем И. А. Антиповым, предложили свой труд для занятий в женской воскресной школе при училище, которой распорядительницей, по общей просьбе учредительниц, согласилась быть жена ст. сов. Л. И. Милорадович, а помощницей ея - С. И. Кизимовская» Там само. - С. 70. .

Полтавські недільні школи виникли серед перших у Російській імперії. Природно, вони не мали достатнього досвіду. Викладачам доводилося самостійно розробляти програми викладання окремих предметів, удосконалювати методи навчання, забезпечувати учнів необхідною літературою, розв'язувати цілий ряд організаційних питань.

Коли у 1861 році в Полтаві працювало вже 5 недільних, 2 суботніх і 1 щоденна школи, організатори і покровителі шкіл створили загальну шкільну раду, до якої входили також представники від кожного навчального закладу, а саме Є. Милорадович, О. Кониський, Д. Пильчиков, В. Лобода, О. Стронін, В. Щелкан, С. Томашівський та інші.

Незабаром шкільна рада подбала про те, щоб у школах використовували підручники українською мовою. Значну лепту у видання цих підручників внесла Єлизавета Милорадович. Так, у школах діти вивчали «Граматку задля українського люду» Л. Ященка, «Буквар» Т. Шевченка та «Граматку» П. Куліша.

Важливим напрямом діяльності полтавських громадівців було влаштування публічних лекцій, народних читань, відкриття бібліотек і книгарень. Такі заходи почали приваблювати в недільні школи нову аудиторію - стали приходити люди похилого віку, навіть дуже літні, просячи «навчити чого-небудь».

За допомогою Є. Милорадович загальна шкільна рада організувала читальню для міщан (так звану «Народну бібліотеку»), де бібліотекарем був О. Кониський. У 1861 році полтавська громада почала організовувати для народу «прилюдні відчити» (науково-популярні читання) (по 3 коп. за вхід), де з лекціями виступали Д. Пильчиков, О. Кониський та О. Стронін, І. Щетинська. Народні читання, як правило, проводилися від 16.00. до 18.00 години у святкові і недільні дні. Полтавські громадівці організовували спектаклі для народу. Є. Милорадович опікувалася полтавським аматорським театром.

Полтавські громадівці поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка. Вони, разом з Є. Милорадович, організували молебень по Т. Шевченкові.

Шостого (18) травня 1861 року в день перепоховання Т. Шевченка на спомин про перевезення тіла поета в Україну громадівці та Є. Милорадович ініціювали посадження дуба, що росте й донині. Це перший в Україні живий пам'ятник поетові.

Отже, в добу заборони українського слова полтавські просвітяни з особливою заповзятістю вирішили виступити проти царських законів, захистити рідну українську мову, відстояти її авторитет. Бездоганним взірцем такої самовідданої боротьби слугує життєва позиція Є. Милорадович. Вона була щирою українкою, любила полтавський край і зробила чимало добрих справ. Серед організаторів освітянських закладів Єлизавета Іванівна була безкорисливим фундатором.

У відповідь на Валуєвський циркуляр 1863 року сильна духом жінка твердо вирішила для себе, що продовжить свою діяльність з підтримки українського громадсько-культурного життя. Після заборони указом видань українською мовою Є. Милорадович пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». На початку 1868 року Єлизавета Іванівна, перебуваючи на лікуванні із сином у Відні, познайомилася з організатором і першим головою віденської «Січі», українським громадсько-політичний діячем, композитором, педагогом і журналістом Анатолем Вахнянином.

Принагідно зауважимо, що Єлизавета Іванівна ще й раніше цікавилася суспільно-політичним життям на західноукраїнських землях. Найімовірніше, вона передплачувала часопис «Мета» - друкований орган народовців (групи «Молода Русь») виходив у Львові з вересня 1863 року до січня 1864 року як літературно-політичний щомісячник, з березня до листопада 1865 року - політичний двотижневик. Редактором був К. Климкевич. Друкувався часопис кулішівкою - українським фонетичним правописом, застосованим П. Кулішем наприкінці 1850-х років. Принаймні, епістолярна спадщина свідчить, що вона просила свого племінника допомогти їй виписати цей часопис.

Узимку 1870 року Є. Милорадович знову перебувала у Відні, а в січні 1871 року повернулася до недужого чоловіка. Невідомо чи у Відні, чи Львові зустрівся з нею Юліан Григорович Лавровський - галицький народовський діяч, банкір. Він отримав від неї для розвитку українських товариств, зокрема львівської «Просвіти», 200 гульденів.

Репресії в Російській імперії щодо українського руху примусили вітчизняних діячів звернути більшу увагу на Галичину, в якій умови політичного життя були вільнішими. А в Галичині вже зародилася думка щодо заснування культурної організації, метою якої б стало поширення наукової книги.

З ініціативи Д. Пильчикова виникла ідея закласти у Львові товариство, яке б дбало про розвиток українського письменствва, тобто випускало українські книжки, які потім можна було б поширювати на Східній Україні. Живучи в Одесі, Д. Пильчиков переконав Є. Милорадович пожертвувати кошти на таку важливу справу Кониський О. Дмитро Пильчиков // Зоря. - 1894. - № 4. - С.93. . Графиня охоче пристала до цієї ідеї і внесла 20 тис. австрійських срібних крон для заснування товариства (за іншими даними - 9 тисяч гульденів Руда С. Участь жінок у роботі наукових товариств України // Жінки України: історія, сучасність та погляд у майбутнє: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 4-5 листопада 1995 р. - Дніпропетровськ: ЗАТ видавництво «Поліграфіст», 1996. - С.15; Листування Михайла Грушевського / ред. Л. Винар, упоряд. Г. Бурлака, Н. Лисенко. - Київ; Нью-Йорк; Париж; Львів; Торонто : УТТ, 2006. - Т. 3. - С. 80; Грушевський М. Наукове товариство імені Шевченка // Літературно-науковий вісник. - 1900. - № 3. - С.184. , 10 тисяч гульденів Смоляр Л. Участь жіноцтва в діяльності громад // Сучасність. - 1998. - № 9. - С. 79., 8 тис. руб. Ґеник С. 150 видатних українок. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. - С. 184. ), які відвіз до Львова Д. Пильчиков у 1873 році.

Спершу товариство хотіли назвати «Галицьке Наукове Товариство». І саме Є. Милорадович зажадала, щоб воно носило ім'я найвидатнішого сина України Т. Шевченка. Статут організації, що її нарекли «Товариством імені Т. Г. Шевченка», склали, за дорученням Єлизавети Іванівни, М. Драгоманов Д. І. Дорошенко в листі до В. К. Липинського від 31 березня 1925 року назвав ав¬то¬ром статуту товариства лише М. П. Драгоманова // Липинський В. Твори, архів, студії. Листи Дмитра Дорошенка до В'ячеслава Липинського. - Філадельфія, Пенсільванія, 1973. - Т. 6 / Режим доступу: http://ftp2.mnib.org.ua/mnib476-Lypynskyi-LystuvanniaZDoroshenkom.djvu - С. 141. і Д. Пильчиков Драгоманов М. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. - Л. : Українсько-руська ви¬давнича спілка, 1901. - Т. 1. - С. 181. . Метою товариства, як проголошував пункт 1 статуту: «Вспомогати розвій малоруської словесности, а для цього воно мало видавати своїм накладом книжки, часописи, літературні і наукові, піддержувати літературні і наукові видання, роздавати премії» Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною в роках 1860-1873 // Ук¬раїна. - 1928. - № 2. - С. 39. .

Провідники організації купили друкарню й розгорнули широкомасштабну видавничу діяльність. 11 грудня 1873 р. Галицьким намісництвом було затверджено статут Товариства ім. Шевченка у Львові, яке в листопаді 1892 р. групою українських діячів було реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ). Особливо необхідно вважати роль Товариства у становленні загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» і двотижневика «Зоря», а згодом - «Літературно-наукового вісника» та головного серійного видання - «Записок НТШ».

НТШ діяло за зразками існуючих європейських академій та вже на початку ХХ ст. фактично виконувало функції Української Академії Наук, хоча офіційно такого статусу не мало Кучер Р. В. Наукове товариство імені Т. Шевченка: Два ювілеї. - К. : Наукова думка, 1992. - С. 5. . Таке становище воно здобуло завдяки залученню до роботи видатних українських науковців й талановитої молоді: всі вони з великим ентузіазмом та самовідданою працею в різних галузях науки, організації музеїв, гідно представляли українську науку на європейському рівні. Усі досягнення НТШ були немислимі без підтримки всієї української громади як Східної, так і Західної України.

Великий портрет фундаторки Є. Милорадович прикрашав зал урочистих засідань цієї неофіційної української Академії Наук. Були там також портрети О. Кониського і Д. Пильчикова. У рамках святкування 25-літнього ювілею своєї діяльности НТШ замовило І. Трушеві виконати три портрети своїх фундаторів - Є. Милорадович, Д. Пильчикова та М. Жученка. Вести перемовини з художником Відділ НТШ доручив І. Франкові, доброму приятелеві І. Труша. Живописець радо погодився, адже ще раніше, 1897 р., сам пропонував свої послуги. У листі до голови Товариства М. Грушевського, звертаючись по фінансову допомогу для закінчення студій в Краківській школі образотворчих мистецтв, він писав: «За евентуальне уділення грошей був би Товар[иству] вдячний не тільки словом, але й намальованням чого відповідного для Товариства, що в кінці і без субвенції уважаю за свій обов'язок» Гордієнко Б. Листи художника Івана Труша // Архіви України. - 1966. - № 2. - С. 65..

Цей історичної ваги факт причетності полтавців до створення славнозвісного Товариства свідчить про взаємозв'язок національно-визвольного руху в східно- і західноукраїнських землях, бажання спільними зусиллями вирішувати справи щодо відродження української духовності. Участь підросійських українців у культурно-національному житті українців галицьких мала для останніх велике значення: вона підбадьорила їх, зміцнила літературні здобутки, вплинула на зміцнення демократичних течій серед галицького громадянства Дорошенко Д. І. Нариси історії України. - Львів: Світ, 1991. - С. 536. .

Є. Милорадович протягом усього життя активно займалася благодійництвом. Вона ніколи не шкодувала сил і коштів на громадські потреби. Сучасники свідчили, що жодного доброчинного заходу в Полтаві не проводилося без активної участі пані Єлизавети.

У Полтаві Є.Милорадович називали «Гетьманшею», причому не лише тому, що вона вела своє походження від гетьмана Івана Скоропадського (1708-1922 рр.). На Полтавщині завжди була сильною автономістична традиція. За Павла І носієм цієї традиції був граф Гудович, брат якого був одруженим з дочкою гетьмана Розумовського, а за Олександра І малоросійський генерал-губернатор, князь М. Рєпнін, свояк Розумовських. Дядько Є. Милорадович Петро Скоропадський вирізнявся серед полтавського шляхетства своїм українством.

Станові, родинні традиції, відродження українського руху, що Єлизавета Іванівна схильна була сприймати з романтичного боку - це справді могло збудити в графині призабуту традицію. Її настрої були відомі полтавцям і громадівцям. У переказах і пересудах вони набирали виразніших форм, часто відходячи від дійсності. Є.Милорадович приписували плани відновлення гетьманства і відокремлення України від Російської імперії. Поголоски щодо її уподобань стали відомі III відділу.

Чи справді Є. Милорадович прагнула відродити гетьманство, залишилось для нащадків таємницею. Хоча непрямі докази цього є. Зокрема, портрет генерал-губернатора О. Єрмолова, свідчення сучасників тощо. Звичайно, якщо в Є. Милорадович і були плани відродження гетьманства, то їх важко було пов'язувати з 78-річним генералом. Сама ж ідея відновлення гетьманства в тогочасних умовах панування сильної імперської влади видається сміливою.

Згодом Єлизавета Іванівна готувала на гетьмана свого сина Григорія. Згідно з літописом роду Милорадовичів, він навчався в Одеській семінарії, мав чин колезького секретаря. Та син не виправдав материних сподівань: він був справжнім шибайголовою і несусвітнім паливодою.

Париж зі світськими принадами і розвагами був милішим Григорієві Львовичу, ніж мати, Батьківщина, її незалежність. Перебуваючи в Парижі як аташе при Російському посольстві, син протягом кількох років пускав за вітром великі статки Милорадовичів. Телеграма з вимогою 100 000 франків переповнила чашу материнського терпіння. Від цього Єлизавета Іванівна злягла - душевна криза підірвала здоров'я. Маєток більше, ніж у 50 тисяч десятин, пішов на оплату синових боргів.

Як уже було зауважено, Г.Милорадович перебував на російській дипломатичній службі, а пізніше, у 1880-х роках, став аташе при російському посольстві у Парижі. За версією О.Пріцака, «згинув при большевиках» Пріцак О. Рід Скоропадських // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873-1945). - К.: Академпрес, 1993. - С.191, 196. , а за словами відомого українського історика Д.Дорошенка, «умер при большовиках на станції Макошин, їдучи з Петербургу до Чернігова, до своєї сестри у перших, графині Ольги Кириловни Милорадович, вдові по бувшім чернігівським губерніяльнім маршалку, відомім українськім історику, любителю української старовини, мови і літератури та власнику чудової української бібліотеки, гр. Григорію Олександровичу Милорадовичу» Дорошенко Д. Єлисавета Скоропадська-Милорадович / Україна. 1918. Гетьманат / Упор. М.Новицький. - К.: Український літопис, 2003. - С. 108. . Так і зазнала краху ідея Є.Милорадович про відновлення українського гетьманства.

Мрії Єлизавети Іванівни про відновлення гетьманства втілив у життя її племінник Павло - син брата Петра Скоропадського. Він обіймав цю посаду з 29 квітня по 14 грудня 1918 року. Саме Павло Скоропадський увійшов в історію як останній гетьман України.

Є. Милорадович померла раптово в Полтаві в ніч з 13 на 14 (27) лютого 1890 року від серцевого нападу. Її смерть була потрясінням для всієї полтавської громади. У часопису «Правда» за березень 1890 р. громадський діяч О. Хропаль так описав останні години її життя: «Спочила вона несподівано 14 лютого у ночі. У вечері сиділо в неї доволі і, певна річ, нікому й на думку не приходило, що ласкава і привітна господиня вітає їх в останнє. Ледве пороз'їздилися гості, Єлизавета Іванівна пішла спати; лігши, почула себе недобре; швидше послали по лікарів; але за пів години її не було; лікарі застали труп! вмерла вона з параліча в серці. Єлизавета Іванівна була не старого ще віку, не було їй більш, як 54-56 рр.; жити б ще, та жити!» Хропаль. С Полтави 15 (27) марця р. 1890 (Похорон Єлизавети Іванівни Милора¬довички) // Правда. - 1890. - № 4. - С. 57. .

Похорон відбувся 17 лютого 1890 року. Велелюдна процесія, що супроводжувала її труну до Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря - православного чоловічого монастиря (нині - жіночого), заснованого у 1650 році, свідчила про великий авторитет цієї громадської діячки серед полтавців. Є. Милорадович була похована поруч із своїм чоловіком і дочкою Олександрою на монастирському цвинтарі. Напис на фрагменті біломармурового надгробка (42,5 49,5 см), вмурованому в пам'ятний знак, споруджений перед входом до обителі, свідчить: «Елизавета Ивановна Милорадович. Скончалась 13 февраля 1890 г.» Саприкіна Л. До проблеми створення довідника «Полтавський некрополь» // Наукові записки Інституту української археографії та джерелознавства. - 2002. - Т. 9. - С. 412..

Отже, Є. Милорадович була постаттю неординарною, яскравою, багатогранною і харизматичною, своєю нестандартною поведінкою, волелюбністю, активністю й відрізняючись від полтавського шляхетства другої половини ХІХ ст. Вона вміла об'єднати навколо себе небайдужих, мала чудові організаторські здібності, була щирою і сміливою. Є. Милорадович належала до тієї колишньої козацької старшини, яка була зрівняна в правах із російським дворянством і давно мала б забути своє коріння і вірно служити самодержавству. Однак вона народилася і зростала в українській атмосфері, серед козацьких старожитностей, в неї текла кров гетьманів Івана Скоропадського і Данила Апостола. Забути це волелюбна і горда жінка не могла. Очевидно, ностальгія за втраченою владою, і вплив її родини, любов до української землі, мови, культури, втрачених традицій, штовхали її виправлення ситуації, відродження свободи. Є. Милорадович була чи не останнім представником української козацької старшини, яка ще не забула своє коріння і прагнула бути господарями на власній землі. Її голос звучав як протест. Хоча всі справи графині Єлизавети і спроби поліпшити становище українства виявилися невдалими, але наміри і приклад її сміливих планів і вчинків свідчив про невмирущість пригнобиленого українства і його мови. Пані Милорадович була справді яскравим представником українського аристократії, що пам'ятала і шанувала своє походження.

Ім'я Єлизавети Іванівни Скоропадської-Милорадович має бути золотими літерами вписане в історію Полтавщини й України. Переоцінити заснування нею Товариства ім. Шевченка у Львові, яке дослідники називають Української Академією Наук, важко. Вона проклала місток між східним і західним українством, чим сприяла соборності українських земель. Незважаючи на те, що українські землі були розділені між двома імперіями - Російською і Австро-Угорською, - мета в них була одна - бути господарями на рідній землі.

Громадський діяч О. Хропаль, довідавшись про смерть Єлизавети Іванівни, писав: «Нехай земля їй буде пером, а Україні-Русі пошли Боже більш таких добродійок з посеред українських богатирів; най би вони хоч таким чином, хоч потроху спокутували гріхи батьків проти народу» Хропаль. С Полтави 15 (27) марця р. 1890 (Похорон Єлизавети Іванівни Милорадо¬вички) // Правда. - 1890. - № 4. - С. 58. .

Размещено на Allbest.ru