Використання праці в’язнів у виправно-трудових установах Донецької та Луганської областей у другій половині 1940-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Використання праці в'язнів у виправно-трудових установах Донецької та Луганської областей у другій половині 1940-х рр.

Н.Ф. Шипік

Анотації

У статті розглянуто використання праці в'язнів у тих виправно-трудових установах Донецької й Луганської областей, які знаходились у структурі УВТТК МВС УРСР в другій половині 1940-х рр. та визначено основні проблеми їх функціонування.

Ключові слова: примусова праця, виправно-трудові установи, Донлаг, контрагентські окремі табірні пункти, достроково звільненні, розконвойовані.

N. Shypik

EXPLOITATION OF PRISONERS' LABOUR iN CORRECTIVE-LABOUR INSTITUTIONS OF DONETSK AND LUHANSK REGIONS IN THE SECOND HALF OF 1940-ies

Camp economy was an important constituent of Soviet totalitarian system. The main features of it were formed before the war. The prisoners worked at numerous economic entities and at erection of new buildings in the Soviet Union. So it's not surprising that Soviet party authorities counted on the prisoners in planning the reconstruction of Ukrainian industrial entities that were concentrated in Donbass territory. The decrees of State Defense Committee of the USSR as to deploying the camps for building ferrous metallurgy entities in Donbas appeared just before the German troops ousting. In 1946 the working units of the sole in Ukrainian SSR big camp - the Donlag were concentrated mainly in Stalin and Voroshylovgrad region. That camp primarily aimed at coal production, mines reconstruction, industrial and residential construction. However, after less than a year of existence it was wound up because of defects in its functioning. Among them there was absence of basic life conditions, deterioration of the prisoners' general condition, death rate growth and many escapes. Its units came under supervision of Stalinsky department of Corrective-labour camps Committee of Ministry of Internal Affairs of the Ukrainian SSR.

At the request of industrial administrators according to the Soviet government's special decrees a great number of prisoners were sent to work at enterprises of other ministries. They were settled in the special contractor camp centres in which as of August 1947 in Donbas there were no less than 30.000 people. Not having resources to protect the prisoners effectively the administration sometimes introduced the regime of release. It led to increasing crime rate in many places. Often those released worked and lived near free categories of people spreading the prison subculture elements. On account of lack of food in corrective-labour institutions during Holodomor the state-party authorities resorted to paroling a part of the contingent and sending it to work at mining enterprises which had an urgent need for great number of workers. As the head of the corrective-labour colonies of Stalin region department reported the prisoners built the blooming which was the second most high-capacity in the world and 2 rolling mills of the union importance. They reconstructed 10 blast and 17 open-hearth furnaces, built tens of thousands of square metres of dwelling space for miners and metallurgists of Donbas.

Key words: forced labour, corrective-labour institutions, Donlag, special contractor camp centres, parolees, the released.

Табірна економіка була важливою складовою функціонування радянської тоталітарної системи. В основних своїх рисах вона сформувалась ще до війни. В'язні працювали на багатьох господарських об'єктах і новобудовах Радянського Союзу. Цілком закономірно, що на використання цього ресурсу партійно-радянське керівництво розраховувало при складанні планів з відновлення промислових підприємств України, які у значній кількості зосереджувались на території Донбасу. Діяльність виправно-трудових установ на території України у повоєнний період відноситься до маловивчених тем української історії. Однією із вагомих, але поодиноких розвідок є стаття Р.І. Пилявець, в якій проаналізовано вплив Голодомору 1946-47 рр. на виправно-трудову систему УРСР [1]. Поза увагою українських дослідників залишається регіональний зріз проблеми, що підсилює її актуальність та відкриває широке поле для наукових пошуків. Виходячи із вищесказаного, авторка вважає можливим визначити метою статті розгляд використання праці в'язнів у виправно-трудових установах на території тодішніх Сталінської й Ворошиловградської областей, передусім виробничу спеціалізацію та окреслення основних проблем їх функціонування у перші повоєнні роки. економіка радянський табірний тоталітарний

Основу джерельної бази статті складають протоколи партійних конференцій виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР, доповідні записки УВТТК МВС УРСР і листування між господарськими, партійними, радянськими керівниками та МВС УРСР з питань виділення в'язнів для роботи в промисловості регіону.

Державний комітет оборони СРСР 27 квітня 1943 р. прийняв рішення про організацію таборів для будівництва об'єктів чорної металургії у Донбасі. У травні 1944 р. секретар Сталінського обкому в телеграмі до секретаря ЦК ВКП(б) Г. Маленкова просив зобов'язати НКВС направити для Донбасу мінімум 10 тис. осіб. Таку потребу він пояснював виключним становищем із робочою силою на будівництві об'єктів чорної металургії. Без поповнення робочою силою "неможливо закріпити наявні зрушення у справі форсування будівництв" [2, арк. 39].

По мірі вигнання нацистських військ з України, радянською владою активно розгорталась на її території система таборів та колоній. На 4 квартал 1946 р. у 14 українських областях в системі Управління виправно-трудових таборів і колоній Міністерства внутрішніх справ СРСР існувало 12 відділів ВТТК МВС, 11 промислових виправно-трудових колоній (ВТК), 16 сільськогосподарських ВТК, 5 пересильних пунктів, 85 контрагентських окремих табірних пунктів (далі ОТП), Донлаг, 3 лікарні та колонія для інвалідів. В цих підрозділах станом на 1 січня 1947 р. утримувалось 93 тис.555 осіб [3; арк.2].

На території Сталінської, Ворошиловградської та Дніпропетровської областей розміщувались табірні підрозділи єдиного великого табору в УРСР - Донлагу, націленого на видобуток вугілля, відновлення шахт Донбасу та рудників Криворіжжя, промислове та житлове будівництво, вантажно-розвантажувальні роботи. Стосовно його відкриття у довіднику "Система виправно-трудових таборів СРСР" зазначено, що "не раніше листопада 1946 р." [4]. Проте у протоколі зборів партактиву ВТТК МВС УРСР від 28-30 листопада 1946 р. вказано, що Донлаг організований у квітні 1946 р. Учасники зборів відзначали, що табір організується у період утвердження 5-річного плану народного господарства і покликаний вирішувати важливі завдання із видобутку вугілля. Виступаючі звертали увагу, що за 7 місяців існування було створено 20 табірних пунктів, у яких утримувалось 17 тис. в'язнів. У складі воєнізованої охорони налічувалось 2 тис.160 осіб, яких на думку заступника начальника Управління Донлагу з охорони режиму Комісарова було замало для належної охорони. За 7 місяців було допущено 110 втеч та 96 спроб до втечі. У листопаді 1946 р. число втеч з Донлагу склало 60 % від допущених втеч з виправно-трудових установ УРСР. Зростанню втеч, на думку Комісарова, також сприяли тісний контакт в'язнів з вільнонайманим складом шахтарів на виробництві та наявність цілодобової роботи, внаслідок якої ускладнювалась їх перевірка на виробництві. Натомість начальник Донлагу Пономарьов наполягав на тому, що втечі та ексцеси були наслідком відсутності порядку у режимі утримання та охорони в'язнів. Незадовільна підготовка до зими, відсутність елементарних побутових умов призводила до погіршення загального стану ув'язнених та зростання смертності [5; арк. 62-101].

Втечі спецконтингенту були нагальною проблемою в умовах Голодомору 194647 рр. У підрозділах і колоніях УРСР загалом станом на 1 листопада 1947 р. було зареєстровано 451 втечу в'язнів, з яких 229 залишились незатриманими. За той же час було допущено 71 велику втечу ув'язнених, 6 з яких супроводжувалось роззброюванням стрілків воєнізованої охорони. Втечі зі зброєю стались в Охтирській та Маріупольській сільськогосподарській колоніях, ВВТК Ворошиловградської, Житомирської та Сталінської обл. Але особливо неблагополучна ситуація із втечами склалась у Донлагу [3; арк. 55, 97]. Внаслідок численних недоліків в роботі табірного апарату було наказано ліквідувати Донлаг УВТТК МВС Української РСР, передавши його табірні підрозділи та апарат до складу ВТТК УМВС по Сталінській області УРСР. 4 березня 1947 р. Донлаг був закритий [4].

Певна кількість ув'язнених, які знаходились під загальним керівництвом НКВС- МВС, за особливими рішеннями радянського уряду передавалась для роботи на підприємствах інших міністерств й розміщувалась у контрагентських окремих табірних пунктах (ОТП). Активне розгортання контрагентської мережі прийшлося на 1946 р., але продовжилось і пізніше. Якщо у 4 кварталі 1946 р. на території Української РСР існувало 85 контрагентських ОТП, то станом на 10 серпня 1947 р. їх налічувалось 90 із загальною чисельністю контингенту 76 тис. 440 в'язнів, а на 1 жовтня 1947 р. у 93 ОТП утримувалось 86 тис. 573 ув'язнених. Створення контрагентських ОТП було викликано як необхідністю розвантажити пересильні тюрми НКВС, так і бажанням господарників вирішити проблеми нестачі робочої сили за рахунок отримання "нарядів" на в'язнів. Нерідко вони проявляли в цьому певну ініціативу і настійливість. Так, на початку серпня 1947 р. до ЦК КП(б)У надійшли лист і телеграми від начальника Головшахтвідбудова Донбасу Григор'єва та управляючих гірничим й житлобудівельним трестами, в яких вони просили зобов'язати МВС УРСР прискорити завезення контингенту ув'язнених з ВТК для роботи на будівництвах трестів Шахтвідбудова та Житлобуду. Заступник МВС УРСР повідомив, що до 28 липня 1947 р. на будівництва трестів з ВТК завезено 5 тис. 20 осіб ув'язнених, в тому числі до Сталінської обл. 2 тис. 200 осіб та Ворошиловградської - 2 тис.820 осіб. Крім того, була дана вказівка начальникам МВС до 10 серпня додатково завезти 6 тис. 200 осіб [6; арк. 252].

Утім, в роки Голодомору число контингенту, придатного до фізичної праці різко знизилось. Пересильні тюрми не справлялись із виконанням усіх завдань за "нарядами" на в'язнів. Зокрема відомо, що в серпні-вересні 1947 р. МВС УРСР, відповідно до рішення Ради Міністрів СРСР та УРСР, а також вказівки МВС СРСР, повинно було додатково виділити 37 тис. в'язнів, серед яких 9 тис. підприємствам вугільної промисловості Сталінської та Ворошиловградської областей, 5 тис. - хімкомбінату м. Лисичанськ, 2 тис. тресту "Донбасважбуд" у Ворошиловграді. У той же час очікувалось надходження зі слідчих тюрем МВС УРСР до 32 тис. засуджених, придатних до фізичної праці, з числа яких підлягало вивезенню за нарядами МВС СРСР 22 тис. осіб та залишались для розміщення в Україні 10 тис. осіб. Отже, для виконання всіх рішень урядових органів та вказівок МВС СРСР про виділення робочої сили з числа в'язнів, не вистачало 27 тис. осіб [7; арк.174].

Значна частина контрагентських пунктів була розташована в Сталінській та Ворошиловградській обл.

Таблиця 1. Чисельність в'язнів у контрагентських підрозділах Сталінської і Ворошиловградської областей УВТТК МВС УРСР на підприємствах окремих міністерств станом на 10 серпня 1947 р. [7; арк.176-177]

Виходячи із неповних даних, наведених у Таблиці 1, можна зазначити, що станом на 10 серпня 1947 р. на території Сталінської і Ворошиловградської областей було розміщено в контрагентських підрозділах не менше 30 тис. в'язнів, котрі працювали на підприємствах 10 міністерств. Найчисельнішими були підрозділи при "Азовстальбуді" та заводі ім. Ілліча у Маріуполі.

ОТП при "Азовстальбуді" восени 1947 р. згадували у довідці "Про стан ВТТіК МВС УРСР..." як погано підготовлений до холодів, контингент якого продовжував жити у наметах [3; арк.266]. ОТП при заводі ім. Ілліча неодноразово виділявся серед зразкових за виробничим і житлово-побутовим критеріями. Зокрема, він разом із ОТП при заводі ім. Сталіна в м. Сталіно відзначався серед таких, які в жовтні 1947 р. виконали річний виробничий план [3; арк.51]. Виправно-трудовий підрозділ при заводі ім. Ілліча був організований у 1938 р., щоб за словами директора заводу О. Гармашева забезпечити завдання з реконструкції, спрямованої на виробництво металопродукції для військових кораблів. В організації праці в'язнів важливу роль відіграв Т. Скринниця, який був призначений у 1940 р. начальником і швидко вивчив виробництво. Після вигнання німецько-нацистських військ робота підрозділу була відновлена. На нього були покладені завдання з відбудови металургійного заводу, організації випуску вагонів- цистерн й поставок для оборонної техніки. Утім за короткий час тричі змінилось його керівництво. О. Гармашев звернувся до начальника ГУЛАГу НКВС Насєдкіна та керівника УВТТК Колесника з проханням повернути Т. Скринницю. Прохання було задоволене в 1945 р., після чого справа з використанням праці в'язнів суттєво покращилась, а відділення стало зразковим [8; арк. 78].

У 1947 р. у зв'язку з вивезенням військовополонених, О. Гармашев у листі до Голови Ради Міністрів УРСР Д. Коротченка просив розширити контингент виправно- трудового підрозділу до 4-5 тис. в'язнів. Висловлював свою незгоду із можливою реорганізацію табірного пункту при заводі ім. Ілліча, перетворенням його на філіал табірного відділення треста "Азовстальбуд". Попереджав, що вона призведе до погіршення використання праці в'язнів як наслідок ускладнення системи управління територіально розкиданими виробничими точками. Відтак темпи випуску цистерн знизяться. Директор звертав увагу, що ув'язнені своїми силами випускали щомісяця 500 рам й котлів цистерн [8; 79]. У доповідних записках відмічено їх технічні винаходи. Зокрема, ув'язнені маріупольського ОТП при заводі ім. Ілліча Пивоваров, Скориков, Дорохов винайшли сучасний метод зварювання котлів цистерн на вертикальному стенді. Дирекція заводу відмітила цей винахід як вкрай цінний, його впровадження дозволило суттєво збільшити випуск цистерн. Економічний ефект цього винаходу становив 1 млн. 410 руб. Всіх авторів було премійовано дирекцією заводу сумою в розмірі 5 тис. руб. кожному. В цьому ж табірному пункті Пивоваров і Матвеєв розробили й технічно обґрунтували пропозицію щодо установки фракційного штампувального пресу для клепання хребтових балок вагонних рам [3; арк.175]. Вочевидь до аргументів О. Гармашева дослухались в Раді Міністрів УРСР, бо ОТП при заводі ім. Ілліча існував і надалі. Його контингент на початок серпня 1951 р. складав 2 тис. 414 в'язнів.

На 1 жовтня 1947 р. в Україні існувало 137 табірних підрозділів та колоній для ув'язнених із загальною чисельністю 142 тис. 319 осіб. У тому числі в 10 промислових налічувалось 10 тис. 304 особи, у 15 сільськогосподарських колоніях - 12 тис.227 осіб, 93 контрагентських пунктах (робітників на відбудові промисловості) - 86 тис.573 особи, 12 колоніях для інвалідів та лікарень - 11тис. 333 особи, 7 пересильних тюрмах - 21 тис. 882 особи [3; арк.267].

За характером скоєних злочинів, в середовищі спецконтингенту найбільше було засуджених за побутові злочини - 122 тис. 339 осіб. Значною також була кількість осіб, які відбували покарання за контрреволюційні та особливо небезпечні злочини - 19 тис. 980. За фізичним станом до 1 та 2 категорії фізичної праці відносились лише 26 % в'язнів, 3 категорії 47,6 %, обмеженої придатності - 10,8 та непридатних до роботи

15.3 %. Чисельність повноцінних контингентів у порівнянні з 1946 р. знизилась з 38,9 до

26.3 % [3; арк. 266].

Переважаюча кількість в'язнів була розміщена в Сталінській - 28 тис. 813 осіб, Харківській - 22 тис. 74 особи, Дніпропетровській - 16 тис. 565 осіб, Львівській - 15 тис. 368 осіб, Ворошиловградській - 11 тис. 772 особи, Київській - 10 тис. 360 осіб та Запорозькій обл. - 8 тис. 940 осіб [3; арк. 267]. Сталінський відділ виправно-трудових таборів і колоній очолював Устименко. У його підпорядкуванні в листопаді 1946 р. знаходилось 13 підрозділів, серед яких Маріупольська та Макіївська сільськогосподарські колонії. Остання категорія таборів була націлена на продовольче забезпечення табірної мережі, але вочевидь не дуже з цим справлялась у голодні роки.

Щоб послабити напруженість у забезпеченні продовольством таборів і колоній, яка склалась наприкінці 1946 р., міністр внутрішніх справ СРСР пропонував Й. Сталіну звільнити 175 тис. ув'язнених й направити їх передусім для роботи на підприємства вугільної промисловості. У тому числі 50 тис. осіб до підприємств Міністерства вугільної промисловості західних районів СРСР. Звільнення мало б бути умовно- достроковим із обов'язком 5 років відпрацювати на підприємствах вугільної промисловості. Цей захід, на думку С.Круглова мав суттєво допомогти вугільній промисловості, яка гостро потребувала чималої кількості робочої сили. Контингентом для звільнення розглядались в першу чергу засуджені за самовільне залишення з підприємств промисловості, порушення паспортного режиму та дріб'язкові посадові й побутові злочини [9, С. 314]. Станом на 1 квітня 1947 р. з території України було відібрано та оформлено документів на 18 тис. 862 в'язня. Фактично було передано 14 тис. 135 осіб, з яких підприємствам Міністерства вугільної промисловості Західних районів СРСР 7 тис. 826 осіб, підприємствам Головного управління вугільного машинобудування Міністерства вугільної промисловості Західних районів СРСР 2 тис. 240, Шахтвідбудові 3тис. 412, Донбасшахтлісу 658 осіб.

Не маючи можливості забезпечити належну охорону ув'язнених у процесі виробництва табірна адміністрація добивалась офіційних дозволів на розконвоювання або за мовчазною згодою центру запроваджувала його явочним порядком. Розконвоювання ув'язнених означало виведення їх з-під охорони та дозвіл переміщення поза табірними зонами. Завезення цієї категорії в'язнів до Сталінської області стало однією з головних причин зростання злочинності. Саме такого висновку дійшли на обласних зборах секретарів районних і міських комітетів компартії, працівників прокуратур, НКВС та народних суддів у листопаді 1945 р. Ці збори були присвячені нагальній проблемі боротьби з кримінальною злочинністю. Найбільш неблагополучними за рівнем кримінальної злочинності називали Сталіно, Макіївку, Маріуполь, Красноармійськ тощо. Зазначено, що на роботу у промисловість було завезено в організованому порядку кримінальників та інших злочинців з тюрем Києва, Харкова, Умані, Одеси, Кременчука, Лубен та Калініна. За неповними даними тільки до Сталіно, Макіївки, Горлівки, Чистякового, Слов'янська, Харцизька та Авдіївки було завезено 5 тис. 886 розконвойованих злочинців, які відбували покарання за грабежі, крадежі та хуліганство.

Розконвойовані розміщувались у квартирах, робітничих гуртожитках й гуртожитках учнівської молоді, що призводило до тісного спілкування з вільними категоріями населення. Зокрема, у Снежнянському районі їх працевлаштували до "Донбасжитлобуд" та поселили до гуртожитку робітників. В Артемівському районі розконвойованих направили для роботи на цементному заводі й розмістили в гуртожитку технікуму. У Макіївському районі 429 людей оселили до гуртожитку робітників. В Горлівському районі частину розконвойованих прилаштували до заводського гуртожитку. Проживання поруч, безумовно сприяло поширенню елементів тюремної субкультури [10; арк. 4,5].

Плани з працевикористання розконвойованих не вдалось виконати у повному обсязі. Зокрема, з 5 тис. 686 завезених розконвойованих злочинців, залишились на підприємствах лише 3 тис. 340 осіб; залишились на підприємствах, але не приступили до роботи 2 тис. 142 особи; були заарештовані 314, з яких за грабежі - 12, хуліганство - 22, крадежі - 129. Отже, дехто повернувся на шлях злочинів. Відомо також, що частина з прибулих була звільнена від роботи адміністрацією підприємств за станом здоров'я [10; арк. 6].

Розглядаючи економічний ефект від використання праці ув'язнених на промислових й вугледобувних підприємствах не варто забувати, що йдеться переважно про некваліфіковану, майже дармову робочу силу, яка внаслідок недостатнього харчування та складних умов існування досить швидко втрачала працездатність. Керівництво виправно-трудових установ воліло підкреслювати їх економічну ефективність й особливу значимість. У звітах, які віддзеркалювали існуючу систему приписок, найчастіше відзначали перевиконання або дострокове виконання плану. Зокрема, виходячи з доповідної записки про виконання норм виробітку в 1946 р. у промислових колоніях на території УРСР середньомісячний показник дорівнював 126,2 %, у контрагентських підрозділах - 140% [3; арк.176]. Начальник ВВТК Сталінської області у 1949 р. Руденко, наголошував на тому, що його співробітники із завданням працевикористання ув'язнених впорались блискуче, незважаючи на 60% неповноцінного контингенту в підпорядкованих йому підрозділах. Виробничий план 1949 р. виконано у жовтні, а річний валовий виробіток складав 140 млн. рублів. Ілюструючи загальний економічний внесок виправно-трудових підрозділів Сталінської області, керівник заявив, що "ми збудували 2-й в світі за потужністю блюмінг й 2 прокатних стани союзного значення, відновили 10 доменних й 17 мартенівських печей; ми дали десятки тисяч кв. м житлової площі для шахтарів и металургів Донбасу".

На 1949 р. ВТТК Сталінської області охоплював 32 житлових та 158 виробничих зон. 2 сільськогосподарські колонії - № 18 та № 19, завданням яких було забезпечення продовольчих потреб Сталінського ВВТК [11, арк. 147-152]. Основним профілем їхньої роботи було тваринництво, не зважаючи на те, що придатних для випасу худоби площ бракувало. Водночас овочі не вирощували, хоча потреби в них визнавались першочерговими. Картоплю закупали в Сумській та Чернігівській областях. Протягом другої половини 1940-х років виробничий план сільськогосподарськими колоніями не виконувався. Виправно-трудові установи Сталінської і Ворошиловградської областей виділялись на загальноукраїнському тлі високим рівнем втеч ув'язнених. На них припадало 48 % усіх втеч в Україні. Влітку 1949 р. у зв'язку із тривожною ситуацією з втечами ув'язнених в Сталінській області Руденко був викликаний для роз'яснень до управління ВТТіК МВС УРСР [11, арк. 78, 150, 148].

Таким чином, накази Державного комітету оборони СРСР з розгортання таборів для будівництва об'єктів чорної металургії у Донбасі з'явились напередодні вигнання німецьких військ. У 1946 р. переважно на території Сталінської й Ворошиловградської областей були зосереджені виробничі підрозділи єдиного в Українській РСР великого табору - Донлагу. Він був націлений передусім на видобуток вугілля, відновлення шахт, промислове і житлове будівництво. Однак, проіснувавши менше року, був ліквідований через значні недоліки у роботі, зокрема відсутність елементарних побутових умов, погіршення загального стану ув'язнених, зростання рівня смертності та значну кількість втеч контингенту. Його підрозділи були передані у підпорядкування Сталінського відділу ВТТК.

Значну частину ув'язнених на прохання господарників направляли для роботи на підприємствах інших міністерств. Їх розміщували в контрагентських окремих табірних пунктах, в складі яких на території Донбасу станом на серпень 1947 р. утримувалось не менше 30 тис. ув'язнених. Не маючи можливості забезпечити належну охорону в'язнів по розкиданих територіально табірних підрозділах, адміністрація подекуди запроваджувала режим розконвоювання. Ця обставина стала однією з причин зростання рівня злочинності у багатьох містах. Часто розконвойовані працювали і жили поруч з вільними категоріями населення, поширюючи елементи тюремної субкультури. Через брак продовольства у виправно-трудових установах в період Голодомору партійно- державне керівництво вдавалось до дострокового звільнення частини контингенту і направлення його на роботу до підприємств вугільної промисловості, яка гостро потребувала чималої кількості робітників. За твердженням керівника відділу виправно- трудових колоній Сталінської області, контингентом ув'язнених було зроблено значний внесок у відновлення індустріального потенціалу області - збудовано 2-й в світі за потужністю блюмінг й 2 прокатних стани союзного значення, відновлено 10 доменних й 17 мартенівських печей, побудовано десятки тисяч кв. м житлової площі для шахтарів и металургів Донбасу.

Список використаної літератури