Соціально-економічні зміни в Польській Республіці (1918-1923 рр.)

Мета статті дослідити соціально-економічні зміни Польської республіки у 1918-1923 рр.

Виклад основного матеріалу. Після закінчення військових дій перед урядом постало два важливих завдання: відбудова промисловості знищеної війною та інтеграція, яка спиралась на пристосування промисловості до потреб незалежної держави. У довоєнний час польська промисловість була технічно відсталою від європейського рівня, цей процес поглибився і в післявоєнний період. Після здобуття незалежності промислові потужності, які знаходились на територіях, що входили до складу Німеччини, були дуже зруйновані: не вистачало сировини, оборотних коштів і кредитів. По всій країні відчутним був дефіцит вугілля, тому що кількість видобутого в Домбровському і Краківському басейнах вугілля не забезпечувала необхідних потреб. За нищення промисловості під час війни Польща практично не отримала ніякого відшкодування. В результаті, країна не сплачувала, але і не отримувала репарацій. Не повернулися в державу також вивезені машини й устаткування. В період війни домінували військові потреби, саме вони породжували застійні явища в економіці [6, 275]. Польська республіка отримала у спадок розруху і зруйновану сферу економіки, а також галузеву структуру, в якій домінували текстильна, гірничо-металургійна і харчова галузі. Важливо зауважити, що однією з причин зміни у галузевій структурі польської економіки була Перша світова війна. Багато підприємств було знищено у період війни, їх не змогли відбудувати за часи незалежності. Закінчення воєнних дій і перехід до мирного життя сприяли відбудові промисловості країни, яка відроджувалась, здебільшого, за рахунок державних інвестицій. Інструментами промислової політики стали державні замовлення, кредитування і розподіл сировини, а коли не було власника підприємства - націоналізація важливих підприємств. Держава успадкувала багато промислових, комунікаційних, інфраструктурних об'єктів. Саме вони і становили державний сектор в економіці. Важливо зазначити, що можливості впливу на розвиток приватних виробників й інвесторів були обмежені. Можливі великі інвестори не поспішали вкладати кошти у виробництво в умовах повоєнної нестабільності. Власний середній бізнес та дрібні підприємці отримуючи кредити від держави повертали їх за номіналом, тобто, враховуючи інфляцію, за значно меншою вартістю, таким чином отримуючи певні прибутки. Так само виплата заробітної плати найманим робітникам грішми, курс яких постійно падав теж приносила прибуток. Дуже важливим було питання пристосування промисловості до потреб країни. На першому плані стояла не тільки модернізація промисловості, а й структурна перебудова відповідно до нових умов і потреб відновленої держави. Виникла необхідність створити єдиний народногосподарський організм шляхом уніфікації економічного права, технічних стандартів і нормативів, здійснити реструктуризацію промисловості в її територіальному розміщенні, забезпечити підприємства кваліфікованими кадрами, розпочати вихід на міжнародний ринок. Сформована на теренах великих держав галузева структура не відповідала зміні джерел сировини, новим ринкам збуту. Особливо це стосувалося текстильної промисловості Королівства Польського, що орієнтувалась на східний ринок; сільськогосподарської продукції і харчової промисловості Велико- польщі і Помор'я, орієнтованих на німецькі ринки, а також гірничо-металургійної галузі, пов'язаної з промисловістю Німеччини [4, 277]. Стає очевидним той факт, що, довоєнний видобуток кам'яного вугілля в Сілезії, нафти у Галичині перевищував потреби польського ринку, а повне використання джерел сировини вимагало виходу на закордонні ринки.

Для легкої промисловості втрата східних ринків збуту не могла компенсуватись Великопольським і Галицьким ринками, тому що потреби цих споживачів відрізнялись від потреб споживачів колишніх східних ринків. Крім того, зовсім не розвивалися такі необхідні для незалежної держави галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво зброї тощо. Відбудова і реконструкція промисловості вимагали також значних капіталовкладень, нестачу яких гостро відчули як держава, так і приватні підприємці. На початковій фазі відбудови іноземний капітал не поспішав робити інвестиції в Польщу, зважаючи на ризик сусідства з Радянською Росією і Німеччиною, а також на домінування думки щодо Польщі як тимчасової держави. Іноземний капітал, який все-таки потрапив у Польщу носив, як правило, спекулятивний характер. Іноземні інвестори намагались використати повоєнний хаос, інфляцію та недосконалість законодавства.

Основний обсяг польської промислової продукції становили великі підприємства, що мали досить високу концентрацію виробництва. Проте було й чимало середніх і дрібних підприємств. Основні галузі промисловості частково були сконцентровані за територіальним принципом: паливно-сировинна, вугільна, металургійна - у Домбровському басейні й Верхній Сілезії, машинобудівна - у Варшаві та Варшавському воєводстві, текстильна - у Лодзинському районі, військова - у Келецько-Радомському районі. Відносно другорядними промисловими центрами залишилися Білосток та деякі інші міста Північно-Західної Польщі.

У багатьох місцевостях країни знаходилися підприємства переробної та харчової промисловості: цукрові, винокурні заводи та невеликі підприємства деревообробної галузі [3, 304]. Східні території: західноукраїнські і західнобілоруські землі - становили індустріально відсталі ринки збуту і сировини для промисловості всієї країни. Виникла необхідність створити єдиний народногосподарський організм, що було неможливим без створення загальнодержавної транспортної системи. У польській транспортній системі комунікацій основну роль відігравала залізниця, якою транспортувалося до 97 % вантажів і 87 % пасажирів [1, 23]. Головну залізничну лінію було відбудовано ще у період війни з Росією і повоєнної інфляції. У 1921р. була здана в експлуатацію залізнична магістраль, що з'єднувала Варшаву і Познань [6, 88]. Найважливішою інвестицією у транспортну систему Польщі стала будова лінії між Верхньою Сілезією і портами Гдині і Гданська, що отримала назву «вугільної магістралі» і мала життєво важливе значення для Польщі [3, 305]. Цей проект вимагав будівництва нових відрізків допоміжних і під'їзних шляхів, перебудови існуючих та будівництва нових товарних станцій. Безпосереднім поштовхом до цього стала митна війна з Німеччиною в 1925 році, яка змусила Польщу шукати нових експортних шляхів, оминаючи німецькі порти [1, 67]. Проведено заходи щодо уніфікації залізнично-вагонного парку, що залишився у спадок від трьох держав загарбників і був дуже розрізнений. Це стало можливим завдяки будівництву в Польщі кількох паровозобудівних і вагонобудівних заводів, які змогли повністю забезпечити потреби польських державних залізниць новітнім парком. Окрім залізничного транспорту, в масових перевезеннях був задіяний і річковий транспорт, який також поступово модернізувався [6, 88].

Сприятливими для розвитку промисловості були і умови експорту, зокрема на такі товари: вугілля - в Австрії і Чехословаччині, текстиль - у Румунії, Австрії, Угорщині, ліс - у Німеччині й Великобританії, крім цього, згідно з Версальським договором, Польща мала право вивозити свої товари в Німеччину без будь-якого мита впродовж п'яти років [3, 305]. Таким чином, відбудова промисловості відбувалася в основному за рахунок державних кредитів і була завершена до 1923 р., хоча показник промислового виробництва, у порівнянні з 1913 р., не перевищував 75 % [5, 83]. Різні галузі промисловості відбудовувалися нерівномірно. Так, за даними статистики, видобуток залізної руди в 1923 р. досягнув 97 % довоєнного рівня (у післявоєнних кордонах, враховуючи Сілезію), виплавка сталі - 70 %, чавуну - лише 42 %. Особливо відставала металургія Королівства Польського, де чавуну виплавляли лише 27 %, а сталі - 42 % довоєнного показника. Видобуток кам'яного вугілля досяг 89 % довоєнного рівня, причому в Домбровському, Сосновецькому і Краківському промислових округах навіть перевищив довоєнний. Текстильно-бавовняна промисловість перевершила довоєнний рівень, за кількістю тонкопрядильних веретен у всіх змінах - 139 %, механічних ткацьких верстатів - 112 %, робітників - 115 %. У той же час відставала текстильно-вовняна промисловість, за кількістю чесальних веретен у всіх змінах лише 56,5 % механічних ткацьких верстатів - 37 %, робітників - 59 % довоєнних показників [3, 306].

Найбільш промислово-розвинутими були центральні та західні регіони Польщі, а найменш східні воєводства. Такий розвиток промисловості Польщі призвів до її однобокості. Основні причини цього крилися у: обмеженості внутрішнього ринку, складності процесу формування єдиного народногосподарського механізму на територіях, які тривалий час розвивалися за різними економічними моделями тих держав, у складі яких вони перебували; відриві польської економіки від зовнішніх ринків збуту і сировини; нестабільності в середині самої держави та у світовій економічній системі. Важливу роль у промисловості Польської республіки займала електроенергетична галузь. Електроенергетична галузь порівняно мало постраждала в період війни, тому передвоєнні рівні виробництва було відновлено досить швидко. До Першої світової війни на територіях Польщі існувало близько 400 електростанцій. Після приєднання Верхньої Сілезії в Польщі налічувалось 506 електростанцій. Більшість (53 %) електростанцій становили державні підприємства (найчастіше міські); 35 % - приватні (при заводах) і 12 % - залізничні. У 1919 р. було створено Електротехнічне правління, яке мало займатися дослідницькою діяльністю і реалізацією проекту електрифікації країни. Видобуток вугілля у Другій Речі Посполитій був однією із найбільш розвинутих і прибуткових для держави галузей промисловості. Основні вуглевидобувні басейни: Сілезький, Краківський і Домбровський. У перші повоєнні роки відчувався гострий дефіцит вугілля, потреби країни покривались лише на 40 %, цей процес тривав аж до приєднання Верхньої Сілезії у 1922 р. [3, 294].

Запровадження регламентації у розподілі вугілля не могло розв'язати паливної кризи. Після здобуття незалежності державі належало 2 шахти: у Бжеще і Спитковіце. У 1922 р. була створена польсько-французька спілка, під назвою «Скарбоферм», половина видобутку якої належала польській державі. У тому ж таки 1922 р. видобуток вугілля становив 2,8 млн. т, а коксу близько 170 тис. т, у спілці було зайнято майже 19 тис. робітників [6, 282].

Найбільшого пожвавлення у вугільній галузі було досягнуто у 1923 р., коли загальний страйк у басейні Руру (Німеччина) створив сприятливі умови для вивозу і продажу вугілля в цю країну. Вуглевидобувна галузь займала важливе місце в економіці Другої Речі Посполитої, а тому уряд надавав великого значення розвитку цієї галузі промисловості та намагався з цією метою застосовувати всі новітні досягнення науки і техніки. З огляду на те, що вугілля було одним з головних експортних товарів, вуглевидобувна галузь була важливим елементом зовнішньої торгівлі для Польщі і утвердження держави на міжнародному ринку.

Металургійна галузь посідала також одне з найважливіших місць в економіці Польщі. Після здобуття незалежності на польських землях діяло 24 великих металургійних підприємства, з них 11 - у Верхній Сілезії. До них входили вугільні шахти, сталеплавильні заводи, що виробляли сирець заліза і сталі, а також заводи в яких відбувалась подальша переробка сталі у напівфабрикати і готові вироби. Сілезькому холдингу підпорядковувались 6 металургійних підприємств на території колишнього Королівства Польського, зокрема в Ченстохові, Домбровському басейні. Для польської металургії характерною залишалася залежність від іноземних капіталовкладень. Так, у 1920-1922 рр. німецький промисловець Фредерік Фліск закупив контрольний пакет акцій 3-х з 5-ти існуючих металургійних концернів у Верхній Сілезії, в які входили об'єднання «Бісмарк», «Сілезія», а також Катовіцьке акціонерне товариство. Концерн Фліска відігравав важливу роль в приєднаній до Польщі частині Сілезії. У 1925 р. він отримував 25 % всіх замовлень на сталь і металовироби [9, 23].

Технічний рівень металургійної промисловості, крім Сілезії, був незадовільний [9, 24]. Металургія імпортувала 80 % руди, 75 % металолобрухту і 11 % коксу Основна частина продукції йшла на внутрішній ринок (80 %), який був дуже розрізнений. Наприклад, сім східних воєводств, що становили 50 % території, споживали лише 5 % продукції [6, 285]. Найбільш залежними від іноземних капіталів були приватні банки, інституції майнового страхування, електростанції, газопроводи, водогони, нафтова промисловість і металургія. У цих галузях частка іноземного капіталу становила понад 40 % (у деяких з них цей показник сягав 77 %). Найбільшими частками володіли французи, німці, а в кінці 20-х років - американці. Американський капітал на деяких підприємствах по суті репрезентував інтереси німців, які тільки фіктивно передавали американцям контрольні пакети акцій. Польські підприємства були залежними від іноземного капіталу також через кредитну систему. Така форма залежності відігравала більшу роль ніж частка в акційних капіталах [8, 93].

Польща була державою з низьким рівнем капіталізації, а вітчизняна буржуазія не володіла значними фінансовими ресурсами. Відтак кожен наступний уряд вважав, що для забезпечення надходжень до економіки держави необхідним є заохочення іноземних інвесторів. Цю концепцію підтримували всі уряди, навіть в період кризи. Тому, наприклад, не запроваджувалися візові обмеження, адже це, як відомо, зменшило б обсяги надходження іноземних капіталовкладень до держави.

Єдиними були уряди і у намаганні за будь-яку ціну втримати паритет злотого відносно до золота, що гарантувало б іноземним інвесторам повернення вкладених коштів. Виробництво кольорових металів, цинку й олова, було сконцентроване в основному у Верхній Сілезії, тоді як в Краківському і Домбровському басейнах кольорових металів видобувалось не більше 10 % від обсягу загалом. Після приєднання Верхньої Сілезії в 1922 р. до Польщі, заводи, які належали фірмі Гесхе в Польщі, було відділено і створено Спілку Гесхе (С.А.) в Катовіцах [8, 137]. До цієї акційної спілки належали: дві шахти видобутку цинкових й олов'яних руд, ливарні цинку в Шопеняцах і Тжебіні; плавильні олова в Малій Домрові та Тжебіні; вугільні шахти і заводи з виробництва різних супутніх продуктів і товарів (від штучних добрив до фарфору). Наприкінці 20-х років Спілка забезпечувала роботою понад 20 тис. робітників.

Меншу роль відігравали підприємства з виробництва цинку, що належали концерну Доннесмарку й акційні спілки в Ліпінах. Польща була важливим виробником цинку в світі. Цинк експортувався до багатьох країн, та найбільшим споживачем була Німеччина [6, 286]. Загалом, металургійна промисловість працювала на внутрішній ринок і намагалась пристосуватись до нових економічних умов, щоб забезпечити потреби військової, машинобудівної та інших галузей, які почали розвиватись в той період. Основні інвестиції в галузі були спрямовані на збільшення видобутку сировини та модернізацію виробництва. Унаслідок післявоєнної розрухи у волоконно-текстильній промисловості Польщі спостерігався спад виробництва. Під час німецької окупації було демонтовано, вивезено і знищено значну частину технічного устаткування, зокрема цінні деталі, що містили кольорові метали, пограбовано склади сировини. Загальні втрати в Лодзинському районі становили 850 млн. франків золотом [10, 37]. Матеріальних цінностей було втрачено майже на 1 млрд. франків золотом.

Відновлення та відбудова лодзинської текстильної промисловості відбувалась при підтримці американських інвесторів. До початку 1920 р. вдалося запустити в експлуатацію 30 % фабрик, а рівень зайнятості на виробництві становив 25 % від довоєнного рівня. Держава допомагала у відбудові текстильної промисловості: надавала дешеві кредити, робила значні держзамовлення, проводила політику пільгового оподаткування [3, 306]. У 1923 р. кількість підприємств текстильної галузі становила 831, а кількість зайнятих у ній робітників - більше 100 тис. осіб. Домінуючу позицію займали великі підприємства (більше 200 робітників) і середні (від 20 до 200 робітників). Головними осередками волоконно-текстильної промисловості Польщі були округи: Лодзинський, Бєльський і Білостоцький. Виробництво волокон, пряжі і вовняних тканин у Лодзинському окрузі становило понад 60 % продукції всього краю, у Білостоцькому - 30 %, у Бєльському - 10 %. Щодо поставок бавовняної продукції Лодзинський округ займав ще вагомішу позицію - 95 % всього виробництва. Льняна промисловість була розпорошеною: округ Бєльський (Александровіце), Жирардов, поодинокі підприємства в Краківсько-Ченстоховському і Лодзинському регіонах. Виробництво шовку і шовкових тканин було сконцентроване в Лодзі, решта підприємств розміщувалась у Варшаві, Кракові та околицях [6, 289].

Модернізація текстильної промисловості відбувалась дуже повільно. Головним чином, це був перехід від парових до електричних моторів, а також імпорт машин, тонкопрядильного устаткування на електричній тязі. Найбільше було модернізовано прядильництво, а найменше - ткацтво. Польська текстильна промисловість залежала від імпорту сировини: бавовни, шовку, вищих сортів вовни і вовняної пряжі. Перед Першою світовою війною 40 % бавовни постачала Росія, після війни 90 % бавовняної сировини надходило із США, з Індії - 6 %, з Єгипту - 4 %. Імпорт сировини відбувався частково за допомогою товарообміну, тобто, за домовленістю, 50 % імпортованої сировини купували, а іншу частину обмінювали на польські товари: лляні тканини і бекон. Вовняна промисловість також залежала від імпортної сировини, бо в державі її було лише 10-20 %. Виробництво вовни не мало належного збуту: якість продукції була низькою, не був організований і належний оборот на внутрішньому ринку [10, 85].

Продукція текстильної промисловості спрямовувалась в основному на внутрішній ринок. Важливим споживачем була держава, яка забезпечувала спорядження армії, служб поліції, залізничників тощо. Експорт був невеликий, становив кілька відсотків від вітчизняного виробництва. У 20-ті роки основною проблемою була втрата східних ринків сировини і збуту. Деякі галузі, приміром, льонопрядильна, знаходились під захистом і на дотаціях від держави. Польща була одним із найбільших виробників льняного волокна. Культивування льону було популяризоване. У період великої кризи Державний сільськогосподарський банк виділяв кредити для розвитку лляної промисловості. Крім того, виробництво льону і коноплі не залежало від імпортної сировини. Були створені вигідні умови для розвитку даної галузі завдяки держзамовленню на військове обмундирування, яке виготовлялося в основному з лляних тканин. Майже 50-60 % льняної продукції використовували державні підприємства. Виробництвом шовкових волокон, пропагуванням вирощування у країні дерев-шовковиць, відгодівлею шовкопрядів займалася дослідна станція у Міланкові, створена у 1924 р. Проте, вітчизняна сировина не могла повною мірою задовольнити потребу в шовкових тканинах і виробах, тому виробництво шовку відбувалось в основному з імпортної сировини. Виробництва польського штучного шовку було започатковано в 1911-1914 рр., коли було створено перші заклади в Томашові Мазовецькому і Мишкові. Після Першої світової війни ці фабрики відновили діяльність, до них приєдналися фабрики в Ходакові і Раві. Частина продукції призначалася на експорт, в основному до країн Європи. Найважливішим конкурентом в цій галузі була німецька промисловість [6, 290]. Виробництво текстильної промисловостібуло орієнтоване в основному на внутрішній ринок.