Генезис державності на території Криму в контексті забезпечення захисту інформаційного простору України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генезис державності на території Криму в контексті забезпечення захисту інформаційного простору України

Іванов Олександр Юрійович

Аннотация

В статье проанализированы государственно-правовые институты Крымского ханства как первого национально-государственного образования крымских татар в контексте информационного противостояния Украины и Российской Федерации.

Ключевые слова: информационное противостояние, гибридная война, информационная пропаганда, фальсификации исторических событий, российский статус Крыма.

кримський ханство маніфест завоювання

Abstract

The article contains analysis of the state and legal institutions in Crimean Khanate as the first Crimean Tatars' national state within the framework of the informational confrontation between Ukraine and Russian Federation.

Key words: informational confrontation, hybrid war, informational propaganda, falsifications of historical facts, Russian status of the Crimea.

Постановка проблеми. Відкрита зовнішня агресія Російської Федерації проти України породжує нові загрози національній безпеці України. Позаяк основним методом, застосовуваним Росією у цій агресії, виступає гібридна війна, то все більше загострюються питання інформаційного протиборства між двома державами. За таких умов Указом Президента України від 25 лютого 2017 року було затверджено Доктрину інформаційної безпеки України. У цій Доктрині серед пріоритетів державної політики в інформаційній сфері зазначено, зокрема, пропагування основних етапів і досвіду державотворення в Україні через засоби масової інформації та розробку і реалізацію заходів протидії пропаганді держави-агресора.

Інформаційна пропаганда Російської Федерації відіграє важливу роль при обґрунтуванні її територіальних претензій щодо України. Зокрема, у лютому - березні 2014 року Росією було здійснено протиправну анексію Автономної Республіки Крим, яка згідно зі ст. 134 Конституції України є невід'ємною складовою частиною України. Для пояснення правомірності цих дій представники органів влади, засобів масової інформації та наукової громадськості Російської Федерації вдаються до обґрунтування нібито історичних прав Росії на Крим шляхом поширення фальсифікацій історичних подій. Значна частина таких фальсифікацій стосується висвітлення розвитку державно-правових інститутів Кримського ханства (середина XV ст. - 1783 р.) як першого національно-державного утворення кримських татар.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню проблем державно-правового Кримського ханства присвячені праці таких вчених, як Ф. Амєтка, В. Возгрін, Б. Короленко, П.-Р. Магочій, В. Сергійчук та ін. Однак історико-правові дослідження з цієї проблематики у контексті інформаційного протиборства України та Російської Федерації ще не проводились.

Мета статті. Враховуючи викладене, метою статті є аналіз історико-правової реальності Кримського ханства (середина XV ст. - 1783 р.) у контексті забезпечення захисту інформаційного простору України.

Виклад основного матеріалу. Появу Кримського ханства на політичній карті середньовічного світу традиційно відносять до середини

XV ст. Наразі в історіографії дискусійними залишаються питання щодо кола суб'єктів, які утворили Кримське ханство, а також часу юридичного оформлення цього процесу. З приводу конкретної дати виникнення вказаного утворення думки дослідників також кардинально різняться. Останнє зумовлено тим, що у науковій літературі склалося три основних концепції щодо механізму утворення Кримського ханства. Згідно з першою з них Кримське ханство утворилося з улусу Джучи, який відокремився від Золотої Орди. Сталося це орієнтовно у першій половині XV ст. (приблизно 1425 р.) [1, с. 132]. Однак така думка не набула значного поширення серед дослідників і недостатньо підкріплена документальними свідченнями. Згідно з другою концепцією утворення Кримського ханства пов'язується з процесами розпаду Золотої Орди. Представники цієї концепції стверджують про створення на уламках Золотої Орди трьох самостійних суб'єктів - Кримського, Казанського та Астраханського ханств. Найпоширенішою є думка про те, що Кримське та Астраханське ханства відокремилися ще на початку політичної кризи у золотоординській державі - у середині XV ст., а розпад цієї держави тривав аж до початку XVI ст. [2, с. 49]. Щоправда, російські дослідники стверджують, що у процесах відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди ключову роль відіграло Московське князівство, яке надавало кримському хану військову та політичну підтримку. Згідно з третьою концепцією ініціатором утворення

Кримського ханства як самостійного суб'єкта вважається Османська імперія. Остання утворилася у 1453 році шляхом завоювання монголо-татарами Візантійської імперії. Відтак прихильники цієї концепції відносять утворення Кримського ханства до другої половини XV ст. [3, с. 54]. Однак більшість дослідників стверджують лише про встановлення васальної залежності Кримського ханства від Османської імперії у період 1475-1478 років.

Питання правової природи Кримського ханства, як суб'єкта права взагалі та міжнародного права зокрема, так само не знаходять єдиного варіанта вирішення серед дослідників [4, с. 300-301]. Так, згідно з одним із підходів Кримське ханство розглядається як самостійний суб'єкт міжнародного права, пов'язаний з Османською імперією виключно окремими економічними відносинами, у яких ці держави виступали як рівноправні сторони. Аргументуючи такий підхід, дослідники характеризують цілком самостійне ведення Кримським ханством зовнішньої політики, наявність у ханстві власної системи органів влади та управління, відмінних від Османської імперії адміністративно-територіального устрою та податкової системи. Інший підхід полягає у тому, що деякі науковці вважають Кримське ханство васалом Османської імперії. Розкриваючи особливості Кримського ханства як васальної держави, науковці вказують на участь османського султана у формуванні окремих вищих органів влади ханства шляхом погодження кандидатур посадових осіб та на повну залежність зовнішньополітичного вектора кримської держави від політики Стамбула. Зрештою, деякі науковці займають проміжну позицію, характеризуючи зміну міжнародно-правового статусу Кримського ханства в процесі історичного розвитку.

Однак інші зарубіжні дослідники (А. Фішер) схиляються до думки, що факт встановлення васальної залежності Кримського ханства від Османської імперії видається доволі сумнівним з огляду на те, що тексту цього договору не збереглося. Зокрема, посилання на текст договору та цитати з нього в науковій літературі відсутні. Представники західної історіографії стверджують, що концепція щодо договору про васальну залежність між згаданими суб'єктами розроблялася російськими істориками в контексті характеристики турецько-татарського напряму зовнішньої політики Московського князівства у XVI ст. [5, с. 8]. Висновки ж щодо виокремлення конкретних положень договору робилися на основі аналізу записів із «Книги подорожей» відомого мандрівника Е. Челебі. Заперечення факту існування договору про васальну залежність 1478 року не означає цілковитого невизнання західними істориками явища васальної залежності Кримського ханства від Османської імперії. Так, доволі детально ця категорія дослідників описує листування між двома зазначеними центрами мусульманства. У матеріалах листувань містяться відомості щодо узгодження зі Стамбулом призначення окремих посадових осіб, що свідчить про ознаки васальної залежності.

Зміст поняття васальної держави має важливе значення для характеристики правового статусу Кримського ханства. Феодальне право знало інститут сюзеренітету-васалітету, однак цей інститут стосувався особистої залежності між представниками розташованих за ієрархією прошарків феодального суспільства, а не відносин між політичними утвореннями. Між тим норми Оснабруцького та Мюнстерського договорів 1648 року, відомих під спільною назвою «Вестфальський мир», містили положення про встановлення васальної залежності між князівствами. Така залежність передбачала майнові зобов'язання залежних князівств, але сюзеренами і васалами вважалися не князівства як такі, а безпосередньо князі. Князь розглядався як феодал, а князівство - як його феодальне володіння (домен).

Визначальною категорією для з'ясування правосуб'єктності Кримського ханства виступає категорія суверенітету, адже саме суверенітет характеризує внутрішні та зовнішні аспекти правового статусу адміністративно-територіальних утворень у їх взаємозв'язку та взаємозумовленості. Однак у мусульманському праві, яке визнавалося національним як Османською імперією, так і Кримським ханством, підходи до розуміння поняття суверенітету суттєво відрізнялися від аналогічних підходів у європейському праві. Щодо Західної Європи, то на час формування, існування та припинення існування Кримського ханства поняття суверенітету на теренах європейських держав у сучасному вигляді ще розроблено не було, лише окремі його аспекти були визначені на рівні політико-правової думки. В основу розуміння сутності держави як суб'єкта міжнародно-правових відносин було покладено принципи римського права та вихідні положення фундаментальної праці Г. Гроція «Про право війни і миру». Крізь призму цивільно-правового поняття правосуб'єктності держава розглядалась як самостійний суб'єкт міжнародного права, і ця самостійність трактувалась як незалежність у здійсненні зовнішньої та внутрішньої політики, наявність самостійного порядку формування державних органів та відсутність зобов'язань перед іншими державами. Необхідність висловлення визнання суб'єкта самостійною державою з боку інших держав як обов'язкова ознака самостійного суб'єкта міжнародного права видається сумнівною для аналізованого періоду. Вказане положення походило з норм римського права, відповідно до яких лише визнані Римом держави вважалися самостійними суб'єктами міжнародного права. Проаналізувавши наявні у науковій літературі визначення поняття «суб'єкт міжнародного права» та розглядаючи останнє як спеціальне стосовно загального поняття «суб'єкт права», слід виокремити такі ознаки суб'єктів міжнародного права: можливість виступати сторонами у міжнародних відносинах, володіти визначеними нормами міжнародного права правами та обов'язками, бути самостійними щодо інших суб'єктів міжнародного права, будучи не підпорядкованими у сфері здійснення міжнарод- них відносин будь-якій політичній владі.

Загалом історики міжнародного права сходяться на тому, що за доби пізнього феодалізму та раннього буржуазного ладу правосуб'єктність усіх адміністративно-політичних утворень безпосередньо пов'язувалась із правовим статусом правителів цих утворень. У цьому випадку йдеться як про згадані вище відносини феодальної залежності, так і про персональний характер міждержавних угод - останні укладалися не між політико- територіальними об'єднаннями населення (громадян), а між лідерами адміністративно-політичних утворень особисто. У доктрині міжнародного права існує думка, згідно з якою до кола суб'єктів міжнародного права за західноєвропейськими підходами доби пізнього феодалізму належали: держави-суверени, римська католицька церква, рицарські ордени, торговельні спілки міст, торговельні компанії (корпорації), а також окремі дрібні утворення (графства, князівства, вільні міста і т. п.). Аналізуючи тексти договорів, об'єднаних під назвою згаданого вище Вест- фальського миру 1648 року, можна виокремити таке коло суб'єктів міжнародного права: суверени (правителі), держави, васали держав, залежні території та жителі всіх названих вище утворень. Дослідники групують ці утворення на суверенні, напівсуверенні і несуверенні, не вдаючись до розкриття змісту цього поділу [6]. Однак цінність зазначеного поділу для нас полягає у тому, що не всіма дослідниками суверенність розглядається як обов'язкова ознака для надання міжнародної правосуб'єктності конкретному утворенню в аналізований період.

Найбільш системним і чи не єдиним вітчизняним історико-правовим дослідженням, яке містить аналіз міжнародної правосуб'єктності Кримського ханства, залишається дисертаційна праця Ф. А. Амєтки «Кримське ханство: становлення та розвиток державності та права (перша половина XV - друга половина XVII ст. ст.» [7]. Автор висуває аргументи на користь віднесення Кримського ханства до категорії суб'єктів міжнародного права. Насамперед Ф. А. Амєтка зазначає про наявність ще у Кримському улусі сформованого апарату держави з чітко визначеними функціями. Серед останніх чільне місце було відведено повноваженням фінансового характеру та самостійній участі у веденні міжнародних відносин. Відтак, послуговуючись сучасною юридичною термінологією, можна стверджувати, що в цьому випадку йдеться про наявність однієї з основних та однієї з факультативних ознак держави - публічної влади та фінансово-податкової системи.

Далі, дотримуючись концепції про утворення Кримського ханства у результаті розпаду Золотої Орди як держави імперського типу, дослідниця стверджує про наявність у ханства «всіх ознак державності (територія, влада, населення)». Звертаємо увагу, що в аналізованому фрагменті тексту дисертації йдеться саме про ознаки державності, а не держави. У більшості терміном «державність» послуговуються у разі, якщо конкретному утворенню лише зовні притаманні ознаки держави, але одна з них чи декілька не набули ознак легітимності (найпоширеніша ситуація - відсутність ознаки суверенності). Тому можна припустити, що Ф. А. Амєтка розглядає Кримське ханство як самостійну державу лише умовно.

Водночас у дослідженні йдеться про сформованість у Кримському ханстві самостійної фінансової системи та чітко збалансованого апарату примусу, який спирався на власні збройні сили хана. Причому з приводу фінансової системи зазначається, що остання зовні хоч і нагадувала аналогічну систему за доби Золотої Орди, звідки, ймовірно, була запозичена, але у той же час набула відмінної від золотоординської системи риси - розрізнення податкових систем для мусульман і не мусульман. Щодо збройних сил Кримського ханства, то сумнівів у самостійному характері формування цієї структури у дослідників практично не виникає. Так, основним ресурсом, який залучався для укріплення військової могутності ханства, були загони яничарів. Зазначені загони формувались із захоплених у полон чоловіків, які проходили спеціальну підготовку при ханському дворі. На чолі ж війська стояли представники ханського роду, наділені титулами, близькими або аналогічними до дворянських титулів Західної Європи.

У мусульманському праві поняття суверенітету було відсутнім, однак окремі його аспекти випливали з положень доктрини сіайр. Ця доктрина загалом відповідає європейському поняттю міжнародного права. Згідно з її положеннями визначальним фактором у встановленні правового зв'язку між державами виступала релігія. Оскільки мусульманське право діяло в теократичних державах, де політична та релігійна сфери життя суспільства поєднувалися, то у разі спільності панівної релігії питання про самостійність таких держав ставилося під сумнів.

Слід зазначити, що згідно з мусульманським правом суб'єктом правовідношень виступала не держава у розумінні політичної організації, а населення цієї держави як мусульманська община або ж глава держави. Саме тому приналежність населення держави до релігійної громади і визначало його політичний статус, фактично підміняючи інститут громадянства. У свою чергу, султан, глава держави в Османській імперії, одночасно був як носієм вищої релігійної влади у своїй державі, так і релігійним лідером усіх мусульман. З огляду на зазначене мусульманська громада Кримського ханства мала визнавати верховенство Османської імперії над собою і, відповідно, над своєю державою.

Ліквідацію Кримського ханства ініціювала Російська імперія. Імператриця Катерина ІІ характеризувала це утворення як «бородавку на носі» своєї держави. У той же час фаворити імператриці стверджували про стратегічне значення приєднання кримських територій до російської держави. Загалом слід зазначити, що ще московський князь Іван IV Грозний проголосив необхідність захисту південних кордонів Московського князівства шляхом ведення воєнних дій проти монголо-татарських військ, які на початку XV ст. закріпилися в Криму. Саме з цього часу в історіографії прийнято вести відлік початку формування територіальних претензій Московії, а потім і Російської імперії, щодо Кримського ханства. Інтереси російської самодержавної монархії щодо кримських земель дістали вперше документальне закріплення у 1767 році, коли для імператриці Катерини ІІ при сходженні на престол була підготована доповідь - записка «О Малой Татарии». У цьому документі йшлося не лише про те, що війська кримського хана вчиняють набіги на південні кордони імперії, чим підривають її безпеку, але значна увага приділялась і обґрунтуванню стратегічного значення території півострова для розвитку російської економіки, опису сприятливих кліматичних умов для ведення сільського господарства. Цей документ слугував початком процесу розробки та реалізації політико-пра- вового механізму приєднання Кримського ханства до складу Російської імперії.

Непростим був шлях міжнародно-правового оформлення приєднання Криму до Російської імперії. Так, уперше питання незалежності Кримського ханства було порушено у Ка- расубазарському мирному договорі 1772 року, укладеному між Російською та Османською імперіями. За цим договором Російська імперія одержувала безперешкодний вихід до Чорного моря, а Кримське ханство ставало незалежним від Османської імперії. Останнє було фікцією і записувалося Російською імперією з метою того, щоб використати ці території для розширення власних кордонів.

Поширеною як у вітчизняній, так і у російській історіографії є думка про те, що Карасубазарський договір 1772 року став лише основою для Кючук-Кайнарджийського договору 1774 року, який остаточно закріпив незалежність Кримського ханства від Османської імперії. Однак з аналізу положень цього договору випливає, що йшлося про незалежний статус татарських народів, але аж ніяк не про зміну державноправового статусу Кримського ханства. Тому незалежний статус Кримського ханства за цим договором видається спірним.

Зовнішньополітичний вектор Російської імперії у другій половині 1770-х років свідчив про пряме порушення владою цієї держави умов Кючук-Кайнарджийського договору 1774 року. За таких умов Османська імперія почала застосовувати як військову силу для протидії Російській імперії, так і проводити роз'яснювальну роботу серед кримських органів влади та управління з метою схилити їх на свій бік. Тому Російська імперія змушена була запропонувати Османській імперії додаткові договірні гарантії відсутності власних претензій на Кримське ханство.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського договору 1774 року Російська імперія почала вживати щодо населення Кримського ханства певні заходи, які мали кілька напрямів. По-перше, це масове виселення християнського населення з території ханства, яке відбулося головним чином упродовж 1778-1779 років. По-друге, російські можновладці прагнули забезпечити підтримку політики свого уряду представниками органів влади та управління Кримського ханства. З цією метою проводилося вербування представників кримської влади та формування агентурної мережі з метою збору інформації щодо політики Османської імперії на землях ханства. На здійснення цих заходів із імперського бюджету виділялися значні кошти. Зокрема, доволі поширеним був підкуп місцевих чиновників, і кошти для цього використовувалися в розмірах, не менших від грошового утримання відставних офіцерів російської армії. Зазначимо, що така діяльність відігравала не останню роль й у виселенні християнського населення Криму.

По-третє, Російська імперія прагнула посадити на ханський престол власного ставленика, який проводив би проросійську політику. За логікою росіян, такий підхід зумовив би у подальшому безперешкодне включення території Кримського ханства до складу Російської імперії. На думку російського військового командування, за таких умов представники кримської влади добровільно могли би висловити згоду (або навіть прохання) про включення території ханства до складу російської держави. Серед іншого, з цією метою вживався комплекс заходів із дискредитації в суспільстві чинного кримського хана, якого було призначено з подачі Османської імперії.

Саме тому була укладена Айнали-Кавакська конвенція 1779 року.

У матеріалах листувань Катерини ІІ містяться відомості про те, що військові командувачі запропонували імператриці укласти угоду з турецькою стороною таким чином, щоб Російській імперії можна було цю угоду не виконувати. Історики характеризують цю конвенцію як хиткий мир між Османською та Російською імперіями. Формально до основних умов укладеної конвенції належали питання судноплавства по спірних акваторіях проток Босфор і Дарданелли, захисту прав християнського населення на території Кримського ханства та статусу запорозьких козаків, які все ще перебували у татарському полоні. Останнє положення передбачало, що полонені козаки підлягали звільненню ханською владою з полону лише за умови, якщо вони погоджувалися на принизливі умови амністії, запропоновані російською владою. Прописавши у договорі положення про взаємний вивід військ із Криму, Російська імперія першою звинуватила Османську імперію в його порушенні та використала цей факт як привід для розірвання договору та подальшого включення території Кримського ханства до свого складу в односторонньому порядку.

Після ухвалення Катериною ІІ Маніфесту 1783 року про приєднання Криму Османська імперія стала розглядати ці дії як порушення міжнародних двосторонніх договорів. Наприкінці 1780-х років Османська імперія розпочала війну проти Російської імперії з метою відновлення статусу Кримського ханства. Однак під тиском російської військової могутності Османська імперія змушена була поступитись і визнати російську належність Криму. Останнє було зафіксовано у положеннях Ясського договору 1791 року.

Висновки

Таким чином, викладені відомості фактично спростовують аргументи Російської Федерації щодо споконвічного російського статусу Криму. На нашу думку, Кримське ханство можна розглядати як самостійний суб'єкт міжнародного права протягом усього періоду його існування, оскільки його утворення відбулося незалежно від Османської імперії. Сумнівним також видається характер васальної залежності Кримського ханства від Османської імперії. Включення території Кримського ханства до складу Російської імперії у 1783 році відбулося всупереч чинним на той час нормам міжнародного права. Тому юридичні наслідки Маніфесту Катерини ІІ, за допомогою якого було оформлено цей факт, видаються сумнівними.

Список використаних джерел

1. Історія Криму в запитаннях та відповідях / відп. ред. В. Смолій ; упоряд. Г. Боряк. НАН України. Інститут історії України. - К. : Наукова думка, 2015. - 527 с.

2. Маґочій П.-Р. Крим: наша благословенна земля / П.-Р. Маґочій. - Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2014. - 160 с.

3. Греков И. Б. К вопросу о характере политического сотрудничества Османской империи и Крымского ханства в Восточной Европе в XVI-XVII вв. (по данным Э. Челеби) / И. Б. Греков // Россия, Польша и Причерноморье в XV- XVIII вв. / под ред. академика Б. А. Рыбакова. - М. : Изд-во «Наука», 1979. - С.299-314.

Размещено на Allbest.ur