Українська церковна еліта у захисті інтересів православної церкви в умовах російського централізму (друга половина XVII - початок XVIII ст.)

— the special statusfor Pechersk Monastery and the right of a 'higher educational institutefor the Kyiv--Mohyla Academy.

Keywords: Orthodox Church, Church embassies, Ukrainian church elite, Russian state, Russian centralizm, Kyiv--PecherskLavra, KyivMohyla Academy.

У нашій сучасності можна виявити дуже багато паралельних процесів і перегуків з ранньомодерною добою в історії України, коли церковна еліта змушена була стояти в обороні своїх головних прав та інтересів під тиском московського централізму. Це особливо актуально в умовах російської агресії, при якій активно використовується релігійний чинник для роз'єднання українського суспільства.

Від часу входження України до складу Російської держави за Переяславською угодою для української церковної еліти було важливо зберегти всі її колишні права і привілеї, надані ще литовськими князями і польськими королями. Проте з підпорядкуванням у 1686 р. Київської митрополії Московському патріарху Православна Церква в умовах російського централізму почала втрачати свої позиції. Початкові умови зміни канонічної юрисдикції Православної Церкви в Україні давали надію її зверхникам зберегти свій попередній статус у межах Російської держави. Тому головним завданням для української церковної еліти стало відстоювання своїх давніх прав і привілеїв за допомогою відправлення особливих депутацій до столичних міст Російської держави.

Діяльність посольських місій від українського духовенства до Російської держави у другій половині XVII - на початку XVIII ст. належить до малодосліджених проблем. Головним чином це питання у різних контекстах цікавило учених дорадянського періоду. Так, С. Голубев [3; 4; 5] і М. Петров [16] торкалися цієї теми у зв'язку з написанням історії Києво-Могилянської академії; В. Ейнгорн [23] та К. Харлампович [19] - при висвітленні російсько-українських відносин; Ф. Тітов [18] - ілюструючи стосунки Києво-Печерської лаври з правлячою династією Романових. Окремі матеріали, які стосуються даної тематики, свого часу були опубліковані у збірниках документів «Акты Южной и Западной России» [1] та «Архив Юго-Западной России» [2]. 3 праць сучасних дослідників можна назвати дотичні до даної тематики історико-правові дослідження доби Гетьманщини С. Плохія [17], 3. Когута [12], В. Мордвінцева [14], В. Горобця [6], а також церковні історіографічні студії В. Ластовського [13].

Мета даної статті - охарактеризувати діяльність українських церковних посольств до Російської держави у другій половині XVII - на початку XVIII ст. на матеріалах двох провідних київських осередків - Києво-Печерської лаври та Могилянської академії при Києво-братському монастирі, які мали особливі привілеї. Відстояти їх інтереси в умовах російського централізму було головним завданням монастирських уповноважених, які водночас виконували обов'язки церковних адвокатів, захисників довірених їм обителей.

Посольства від Києво-Печерської лаври. З усіх українських монастирів найбільшу необхідність у відправленні в Росію церковних посольств для захисту своїх інтересів мала Києво-Печерська лавра. Це обумовлювалося, з одного боку, її значними земельними володіннями та великою кількістю приписних монастирів, а з іншого боку - особливим статусом обителі, яка мала титул лаври і право ставропігії - незалежності від вищої церковної влади. В умовах політичної нестабільності Печерські архімандрити відправляли з Лаври особливу депутацію з книгами, іконами та іншими подарунками для підтвердження попередніх жалуваних грамот на монастирські маєтки і збереження традиційних прав і привілеїв Лаври.

Збереження давніх прав Лаври в умовах російського підпорядкування стояло на меті особливої депутації від монастиря на чолі з блюстителем печер св. Антонія ієромонахом Кирилом, відправленої з Києва в лютому 1669 р. Під приводом того, що лаврський посланець мав вручити царю новонадруковану книгу Печерського архімандрита Інокентія Гізеля «Мир с Богом человеку» і клопотатися щодо її поширення в Росії, головною метою депутації було добитися збереження канонічного підпорядкування Лаври Константинопольському патріарху.

Через десять днів після прибуття в Москву в кінці березня 1669 р. лаврська депутація отримала дозвіл на царську аудієнцію. При цьому ієромонах Кирило виголосив вітальну промову і вручив царю примірник розкішно оформленої книги Інокентія Гізеля з присвятою від імені автора. Підготувавши таким чином царя, через два тижні після зазначеної аудієнції лаврські посли передали йому чолобитну від Лаври із 13 пунктів. Її головним пунктом було збереження існуючої канонічної юрисдикції Лаври [1, с. 134-135, 147-160]. Показово, що такого змісту клопотання надійшло в Москву тоді, коли московські зверхники, зокрема боярин Орден-Нащокін, активно розробляли і насаджували плани щодо переходу всього українського духовенства під російський церковний протекторат [23, с. 588-602]. Ймовірно, противник такого підпорядкування Інокентій Гізель намагався подібним дипломатичним ходом змінити плани російських властей.

Окрім питання церковної юрисдикції, чолобитна архімандрита Інокентія Гізеля містила й інші прохання. Зокрема, там ішлося також про звільнення лаврського духовенства від суду російських воєвод, відміну мита і військових постоїв для печерських підданих, заборони київським міщанам користуватися монастирськими перевозами, лісами і сінокосами. У більшості прохання керівництва Лаври були повністю або частково задоволені, причому ієромонаху Кирилу доводилося з окремих питань давати в Малоросійському Приказі особисті пояснення [1, с. 235-236; 23, с. 607-616]. Щодо визнання за Лаврою права й надалі залишатися ставропігією Константинопольського патріарха цар ухилився від прямої відповіді.

Місія лаврських посланців 1669 р. мала важливе церковно-політичне значення - вона змусила зверхників Російської держави усвідомити несприйняття українським духовенством Московського протекторату і відмовитися від плану Ордена-Нащокіна швидкого підпорядкування Київської митрополії.

За часів правління Печерського архімандрита Інокентія Гізеля ним було сформовано ще одну важливу депутацію до столиці Російської держави. Так, у березні 1680 р. лаврські посланці, члени Духовного собору - намісник Варлаам Ясинський, блюститель Ближніх печер Паїсій Печерник і писар Іван Армашенко [9, арк. 112зв; 8, с. 336] подали в Москві чолобитну згідно з даною їм інструкцією Печерського архімандрита Інокентія Гізеля [8, с. 336]. У відповідь на їх клопотання цар Федір Олексійович 1680 р. надав у відомство Лаври Трубчевський Чолнський Різдва Христового монастир [7, с. 199-201], а також окремі грамоти на Печерське містечко [7, с. 201-202], дніпровські перевози з рибальством [7, с. 202-204], Троїцький Больничний монастир [7, с. 204-205], а також дозволив печерським старцям приїжджати раз в чотири роки в Москву для збору пожертв [7, с. 206-207]. Виконання всіх пунктів чолобитної у складні для України часи Руїни засвідчило безсумнівний успіх лаврських посланців. Для виконання цього відповідального доручення їм довелося прожити в Москві близько двох місяців [10, арк. 6-30; 8, с. 337].

Всі володіння Києво-Печерського монастиря завдяки спільним зусиллям його керівництва та спеціальних уповноважених осіб були підтверджені Петром І також у 1720 р. Причому на ім'я Печерського архімандрита Іоаникія Сенютовича з братією було надано відразу три різні царські грамоти під одним числом -16 жовтня [18, Приложения №18, 19, 20]. Через пожежу 1718 р. Лавра не могла представити всі необхідні підтверджуючі документи, тому лаврський повірений Роман Копа подав від себе окремі свідчення - «доношенніе» і «сказку» [7, с. 266-268]. Докладний перелік всіх попередніх грамот, які стверджувалися розлогою царською грамотою 1720 р., вказує на велику підготовчу роботу, яку провели лаврські посланці разом з архімандритом заддя того, щоб отримати цей важливий документ.

З приходом до влади російського царя Петра II (1727-- 1730) київська церковна еліта пов'язувала сподівання на повернення прав і привілеїв Української Церкви. Користуючись урочистостями з нагоди інтронізації нового імператора, керівництво Лаври у 1727 р. відправило до С.-Петербурга особливу депутацію на чолі з Романом Копою, який уже мав багатий досвід адміністративно-юридичних доручень. Йому було вручено детальну інструкцію - «пункты экспедиции» [22, арк. 2-4зв]. У її 18 пунктах йшлося, зокрема, про необхідність підтвердження давніх жалуваних грамот Лаври, а також клопотатися про відміну всіляких зборів з монастиря та компенсацію Лаврі за землю, що її було забрано під будівництво фортифікаційних споруд у 1706 році. Змушений довгий час перебувати при дворі, Роман Копа вирішував й інші питання, зокрема пов'язані із цензурою лаврського друку.

Про хід виконання справ Роман Копа систематично повідомляв керівництво монастиря, зокрема, детально описував імператорську коронацію, яка відбулася 25 лютого 1728 р. [22, арк. 25, 32-32зв], а також вручення йому пам'ятного знаку на честь цієї події [22, арк. 35]. Фактично, всі доручені інструкцією справи лаврському уповноваженому вдалося виконати, за винятком компенсації Лаврі за землю, яка відійшла у 1706 р. під будівництво Печерської фортеці. Після цього Роман Копа повідомив про завершення всіх покладених на нього доручень і передачу справ іншому лаврському повіреному Ісайї. Отже, виконання Романом Копою своїх обов'язків повіреного, результатом яких стали чотири імператорських грамоти Петра II, можна оцінити як цілком успішне.

Сприятливе для Української Церкви правління Петра II виявилося результативним і для іншого лаврського повіреного - намісника Свенського монастиря Інокентія Ждановича. Результатом його поїздки в Москву за сприяння графа Г. І. Головкіна стала грамота імператора Петра II від 10 липня 1729 р. на ім'я Печерського архімандрита Іоаникія Сенютовича на освячення і устаткування відновленої після пожежі 1718 р. Успенської церкви [18, Приложение №32]. Щодо діяльності повіреного Ісайї, якому передав справи Роман Копа, відомо, що він звертався листом до цесарівни Єлизавети Петрівни, у якому нагадував їй про обіцянку її матері, імператриці Катерини Олексіївни, виплатити Лаврі кошти на священицькі ризи [21, арк. 3]. Отже, лаврські повірені (Роман Копа, Інокентій Жданович та Ісайя) докладали зусиль для пошуку благодійників Лаври з метою відбудови Успенського собору та відновлення його знищеного пожежею 1718 р. устаткування.

Посольства з метою захисту прав Києео-- Могилянської академії. Особливе значення для Києво- Могилянської академії від початку заснування мало державне визнання її правного статусу як вищого навчального закладу. Свого часу ще Київський митрополит Петро Могила намагався здобути відповідну грамоту від польського короля Владислава IV. Проте наданий ним у березні 1635 р. привілей, який хоч і легітимував «київські школи», не давав їм права викладання вищих курсів - філософії та богослов'я. Права вищого навчального закладу фактично надав закладу гетьман Іван Виговський, закріпивши їх у відомому Гадяцькому трактаті 1658 р., однак офіційне визнання свого статусу Академія тоді так і не отримала. Із входженням України до складу Російської держави у другій половині XVII ст. знову постала проблема визнання за Академією прав вищого навчального закладу - тепер перед російським урядом. Реалізувати це завдання стало нагальною потребою для провідних київських церковних діячів.

На початку 1670 р. ігумен і ректор Києво-Братського монастиря Варлаам Ясинський відправив депутацію до російського царя Олексія Михайловича з чолобитною про матеріальне і правне становище закладу. Депутація Києво-Братського монастиря у складі 7 осіб на чолі з префектом і викладачем Віктором Гілевським мала діяти згідно з врученою їм настоятелем монастиря інструкцією [8, с. 314]. Для посилення дії чолобитної Ясинський надав посланцям рекомендаційні листи від гетьмана, архієпископа Чернігівського і Новгородсіверського Лазаря Барановича та Александрійського патріарха Паїсія, який у вересні 1669 р. перебував у Києві. Показово, що до клопотань на користь Києво- Братського монастиря долучилася і Києво-Печерська лавра. Так, Печерський архімандрит Інокентій Гізель (колишній ректор Академії) додав від себе послання царю, вказуючи, що митрополит Петро Могила в своєму духовному заповіті доручив йому опікуватися школами при Богоявленському Братському монастирі [23, с. 676].

Одним із пунктів чолобитної було юридичне визнання київських шкіл [23, с. 683]. Інші пункти чолобитної містили прохання щодо поліпшення матеріального становища монастиря. Однак на всі ці прохання братські посланці отримали одну і ту саму відповідь: звертатися з цим до гетьмана [23, с. 683]. Холодного ставлення царя до чолобитної Варлаама Ясинського не змінило навіть те, що керівник депутації за вказівкою ігумена мав передати царю декілька примірників книги «Ключ разумінія», які її автор, Іоаникій Галятовський, пожертвував на користь монастиря. Як наслідок, з усіх пунктів чолобитної був задоволений лише один - щодо надання Києво-Братській обителі київської церкви Трьох святителів. Можна припустити, що невдача київської депутації могла пояснюватися особистим негативним ставленням імператорського двору до Варлаама Ясинського у зв'язку з його політичними поглядами.

Канонічне підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату створило додаткові можливості щодо затвердження правового і матеріального статусу Києво-Могилянської академії. 1691 р. ректор Київської Академії Пахомій Подлузький за підтримки Київського митрополита Варлаама Ясинського відправив до Москви посольство у складі кількох викладачів і студентів на чолі з префектом і професором філософії Силуаном Озерським. Як свідчить лист патріарха Адріана до гетьмана Івана Мазепи (вересень 1691 р.), серед них був і племінник гетьмана Іван Обидовський [2, с. 310-311]. Метою депутації було подання чолобитної на царське ім'я на підтвердження юридичних і майнових прав навчального закладу. Для того, щоб позитивно налаштувати до себе царів Іоанна і Петра Олексійовичів, українці піднесли їм пишного панегірика [16, с. 51]. Депутація Озерського була підкріплена також грамотою гетьмана Івана Мазепи від4 серпня 1691 р. [4, с. 17].

Проте справа Озерського затягнулася і керівництво Києво-Братського монастиря сформувало нову депутацію. На цей раз в Москву відправився персонально новий ректор Київського Колегіуму Іоасаф Кроковський, відряджений в червні 1693 р. Київським митрополитом Варлаамом Ясинським за підтримки гетьмана Івана Мазепи з новим проханням видати Братському монастиреві царську грамоту й пожертви на школу [10, арк. ІЗІзв; 15, с. 475]. 10 липня 1693 р. Іоасаф Кроковський виголошував вітальну промову царю і передав від митрополита Варлаама Ясинського листа і подарунки - кипарисовий хрест, ікону св. князя Володимира і друковані вірші на похвалу Страстей Христових [8, с. 811]. Поїздка Іоасафа Кроковського виявилася результативною - 11 січня 1694 р. Академія отримала дві царські грамоти - на володіння маєтками і на право викладання не лише піїтики й риторики, а й філософії та богослов'я і дозвіл приймати на навчання вихідців з інших країн [15, №35, 36].

Проте нападки київських міщан на Академію викликали у очільників Київської митрополії необхідність ще однієї грамоти, яка б підтвердила попередню і захистила права Академії. Наслідком окремої депутації у складі ієромонаха Іоанна та двох ченців Києво-Братського монастиря [8, с. 859], стала жалувана грамота царя Петра І від 26 вересня 1701 р., видана на ім'я тогочасного ректора Прокопія Колачинського [15, с. 493]. При цьому він заручився підтримкою вихованця Академії, місцеблюстителя патріаршого престолу і Рязанського митрополита Стефана Яворського. Крім підтвердження попередніх прав Академія отримала й судову автономію, що означало повне визнання її статусу як вищого навчального закладу. Саме після цієї грамоти почала широко вживатися назва «Київська Академія». Отже, адвокатські повноваження українських церковних діячів при впливовій підтримці були цілком виправдані - їх місія отримала дуже важливі результати.

Таким чином, діяльність українських церковних посольств до Російської держави у другій половині XVII - на початку XVIII ст. мала велике значення для Православної Церкви в Україні. Особливі монастирські уповноважені, працюючи в умовах російського централізму, виконували функції церковних адвокатів, захисників довірених їм обителей. Завдяки високій освіченості, організаційним здібностям і дипломатичному хисту українських церковних посланців їм вдалося досягти значного успіху і відстояти головні інтереси київських осередків - особливий статус Печерського монастиря як лаври і ставропігії та права вищого навчального закладу для Києво-Могилянської академії.

Список використаних джерел

1. Акты Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - Т.8. 1668-1669. - СПб., 1873. - 10, 400, 23 с.

Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов. -Ч.1.- Т.5. - К., 1872. - 666 с.

2. Голубев С. T. Гедеон Одорский, бывший ректор Киевской Академии в начале XVIII в. / С. Т. Голубев // Труды Киевской духовной академии. - 1900.-№12.- С.567-627.

3. Голубев С. Т. История Киевской Духовной Академии / С. Т. Голубев. - Выпуск первый. Период домогилянский. - К., 1888. -233, 117 с.

4. Голубев С. Т. Киевская Академия в конце XVII начале XVIII столетий / С. Т. Голубев. - К., 1901. -111с.

5. Горобець В. «Волимо царя східного...». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава / Віктор Горобець. - К.: Критика, 2007. - 464 с.

6. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской Лавры с присовокуплением разных грамот и выписок. - К., 1847. - 340 с.

7. Из прошлого Киевской епархии. Киевский митрополит Варлаам Ясинский // Киевские епархиальные ведомости. - 1905. - Часть неофициальная. - №12-49.- С.286-1273.

8. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. - Ф.312. - №430. - Т.І. - 139 арк.

9. Там само. - Т.ІІ. - 189 арк.

10. Кагамлик С. Р. Києво-Печерська лавра: світ православної духовності і культури (XVII - XVIII ст.) / Світлана Кагамлик. - К., 2005. - 552 с.

11. Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830 / Зенон Когут. - К.: Основи, 1996. -317 с.

12. Ластовський В. В. Між суспільством і державою. Православна церква в Україні наприкінці XVII - у XVIII ст. в історії та історіографії / В. В. Ластовський. -К.: Фенікс, НКПІКЗ, 2008. - 496 с.

13. Мордвінцев В. М. Російське самодержавство і Українська православна церква в кінці XVII-XVIII ст.: Навчальний посібник / В. М. Мордвінцев. - К.: ВПЦ «Київський університет», 1997. - 95 с.

14. Памятники Киевской Комиссии для разбора древних актов. -Т.2.-К., 1898. - 617 с.

15. Петров Н. И. Киевская Академия во второй половине XVII в. І Н. И. Петров. - К., 1895. - 177 с.

16. Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво і релігія в ранньомодерній Україні / Сергій Плохій. - К.: Критика, 2006. - 495 с.

17. Титов Ф. Русский царствующий дом Романовых в отношении его к Киево-Печерской лавре. 1613-1913 / Ф. И. Титов. -К., 1913.-173 с.

18. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь / К. В. Харлампович. - Т.1. - Казань, 1914. - 970 с.

19. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. - Ф.128. - Оп.1 загальний. - Спр.7. - 5 арк.

20. Там само. - Спр.8. - 3 арк.

21. Там само. - Оп.2 чернецький. - Спр.4. - 48 арк.

22. Эйнгорн В. Сношения малорусского духовенства с московским правительством в эпоху царствования Алексея Михайловича / В. Эйнгорн. - М., 1899. - 1104 с.

Размещено на Allbest.ru