Політизація польського громадського руху Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політизація польського громадського руху Наддніпрянщини на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. польське суспільство переживало ґрунтовні трансформації, спричинені цілою низкою чинників як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Внутрішніми чинниками стали прискорення соціально-економічної модернізації, посилення націоналізації суспільної свідомості, поширення нових суспільно - політичних доктрин і боротьба за збереження своєї національно - культурної самобутності. До зовнішніх чинників слід віднести, перш за все, урядову політику тих держав, у межах яких перебували польські землі у зазначений період - Росії, Австро-Угорщини і Німеччини, а також процеси соціально-економічної, політичної та культурної глобалізації, що поширилися Європою напередодні Першої світової війни.

Після поразки Січневого повстання 1863-1864 рр. царизм спрямував зусилля на остаточну інтеграцію Царства Польського до імперського простору, до якого раніше було долучено губернії Правобережної України. І якщо в Австро-Угорській імперії друга половина ХІХ ст. позначена певною лібералізацією політики стосовно національних меншин, що створювало умови для їх легальної національно-культурної і політичної діяльності, становище представників національних меншин у складі Російської імперії залежало від уявлення істеблішменту про перспективи їх асиміляції. Відповідно, національні рухи вважалися неприпустимими, а зусилля влади були спрямовані на придушення будь-яких проявів опозиції.

Разом з тим, започатковані модернізацією процеси емансипації, економічного поступу і соціальних трансформацій спричинили нові форми активності поляків Наддніпрянщини, що поєднували традиційне уявлення про громадське служіння з новітніми ідеями національного будівництва. Дослідження специфіки політизації громадської активності поляків Наддніпрянщини на початку ХХ ст. сприятиме комплексному аналізу суспільно-громадських рухів в умовах системних імперських трансформацій модерної доби.

Метою нашої статті є визначення чинників політизації громадських ініціатив поляків в Наддніпрянщині, з'ясування їх регіональної специфіки і місця у загальнопольському національному та російському імперському дискурсах початку ХХ ст. Аналіз останніх наукових досліджень, автори яких застосовують різні теоретико-методологічні підходи і дослідницький інструментарій, засвідчує інтерес науковців до вивчення проблем громадсько-суспільної активності поляків в умовах модерного на - цієтворення.

Більшість дослідників, серед яких Н. Дейвіс, Л. Горизонтов, А. Міллєр та інші, вважають, що державницькі стратегії Росії, Австрії і Пруссії стосовно розв'язання «польського питання» здебільшого мали реакційно-охоронний характер. Відсутність легальних умов для задоволення національних потреб поляків сприяла оформленню полоноцентричного національного руху, його подальшій радикалізації у контексті модерних суспільних трансформацій [1; 3; 5; 6; 7].

Д. Бовуа, М. Коженьовський досліджують «стратегії виживання» польської спільноти в умовах зростаючої русифікації і де - полонізації Правобережжя, внутрішні й зовнішні чинники еволюції польського соціуму, його регіональну специфіку в умовах націоналізації імперського простору [2; 4].

Проблеми розгортання громадсько-політичної активності польського населення Наддніпрянщини на початку ХХ ст. досліджувалися вітчизняними науковцями О. Калакурою, Ю. Поліщуком, О. Буравським, О. Ніколаєнко, Г. Штаном, Я. Бойчук та ін. [8; 9; 10; 11; 12; 13]. Ці дослідження характеризуються зосередженням уваги науковців на регіональній специфіці польського руху, з'ясуванням його ролі у розгортанні конкуренції з російським, українським та єврейським національними проектами, застосуванням міждисциплінарних підходів до вивчення цього складного суспільного феномену - польського модерного націєтворення, його впливу на перебіг вітчизняного історичного процесу.

Аналіз наукового доробку стосовно громадської активності поляків в регіоні на початку ХХ ст. дозволяє стверджувати, що попри різноманітність теоретико-методологічних підходів, застосованих науковцями, проблеми політизації польських ініціатив і зміни урядових стратегій щодо розв'язання «польського питання» в період російської революції 1905-1907 рр. та напередодні Першої світової війни, на наш погляд, потребують додаткового студіювання.

Становище польської спільноти Наддніпрянщини на початку ХХ ст. характеризувалося подальшими спробами уряду інтегрувати регіон до імперського простору. Влада намагалася обмежити права польської спільноти Правобережної України у соціально - економічній (полякам-католикам заборонялося купувати землю, обіймати державні посади, здобувати освіту в регіоні тощо), політичній (заборонялися створення земських установ і будь-яка громадська діяльність), національно-культурній сферах (ліквідація польських освітніх осередків, заборона використання польської мови, обмеження прав римо-католицької церкви, зокрема й у благодійницькій діяльності) [12, с. 17; 15, арк. 165-168; 16, арк. 68-72].

Стратегічними цілями російської влади у «польському питанні» стали остаточна асиміляція, інтеграція, конформізм та стандартизація. Урядові стратегії мали перетворити поляків у «справжніх християн, вірних підданих і добрих росіян», що передбачало застосування різноманітних тактик і методів досягнення визначеної мети [1, с. 514].

Про результативність цих зусиль свідчать доповідні записки місцевої адміністрації Миколі ІІ, в яких констатується, що упродовж ста років від приєднання регіону до імперії спроби влади «розполячити Західні губернії шляхом піднесення в них православ'я та російських елементів» не дали бажаних результатів. Автор записки наголошує, що значна більшість місцевих поляків «віддаються політичним мріянням», ревно охороняють польські звичаї та мову у приватному і діловому житті, прагнуть за всякої нагоди «нагадувати оточуючим про польську національність» [17, арк. 5-7].

Модернізація імперського суспільного простору, розвиток підприємництва і фінансової галузі, пошук роботи і виїзд на навчання спричинили міграцію поляків до нових індустріальних і культурних центрів, зокрема до Одеси, Харкова, Катеринослава та інших українських міст, де сформувалися нові осередки польської культури і громадського життя. Аналіз активності польської спільноти Наддніпрянщини дозволяє виокремити різноманітні «стратегії виживання» в умовах тотального обмеження її національних прав. Ці практики поєднували традиційні аксіологічні настанови з ідеями модерного націєтворення, демократизацією громадської діяльності. В умовах бездержавного існування збереження «польськості» шляхом плекання власної мови, культури, релігії, формування особливого простору спілкування перетворювалися для поляків на важливий чинник національної само - ідентифікації і засіб пасивного опору зростаючий русифікації і денаціоналізації. Це зумовило формулювання «національної ідентичності не в політично-державницьких категоріях, а у вимірах збереження культури, і перш за все - мови та релігії [11, с. 31].

З іншого боку, характерною рисою громадських ініціатив польських дідичів Правобережжя пореформеної доби був «земельний» патріотизм, що визнавав за найвище благо і прояв патріотизму збереження маєтностей і традиційного способу життя, хоча здебільшого йшлося про захист майнових та корпоративних інтересів землевласників. «Земельний» патріотизм підсилював «кресовий» міф про історичну легітимність польських претензій на українські терени [2, с. 883].

Формами практичної реалізації уявлень про польський вплив у регіоні стали ініціативи у галузі сільського господарства. Сільськогосподарське товариство, засноване 1874 року у Києві, фактично залишалося єдиним легальним осередком громадської активності поляків-землевласників. Діяльність товариства сприймалася як замінник давнього інституту шляхетських сеймиків, особливо в умовах відсутності крайових земських установ. Втім, ця активність не могла компенсувати полякам втрати суспільних позицій в регіоні [2, с. 887].

Революційні події 1905-1907 рр. зумовили лібералізацію національної політики Санкт-Петербурга. Маніфест 17 жовтня 1905 р. започаткував новий етап суспільно-громадського життя польської спільноти в Російській імперії [18]. Він проголошував демократичні принципи управління, дарував громадянські права і свободи, створював передумови для розгортання громадської активності населення. Під тиском громадськості влада була змушена оголосити скликання парламентського органу - Державної Думи, що наділялася законодавчими правами, хоча за імператором зберігалося право вето і розпуску парламенту.

Доповненням положень Маніфесту 17 жовтня 1905 р. став Указ від 4 березня 1906 р. «Про тимчасові правила про товариства і союзи», що дозволяв діяльність громадських організацій [19]. Внаслідок цього в Наддніпрянщині розгортається широкий громадський рух. Були засновані польські громадські і національно - культурні товариства - «Освіта» («Oswiata»), Ланка («Ogniwo»), мережу осередків і гуртків «Полонії», молодіжні організації спортивного спрямування, товариство літніх відпочинкових таборів тощо.

Не обмежуючись громадськими організаціями національно - культурницького та благодійницького спрямування поляки Наддніпрянщини заходилися створювати власні політичні партії. Так, «Dziennik Kijowski» 23 лютого (8 березня) 1906 р. інформував своїх читачів про заснування осередку «Stronnictwa narodowego na Rusi» («Національної партії на Русі») [20, s. 2]. Головними завданнями новоутвореної організації визначалися об'єднання усіх поляків, незалежно від поглядів і переконань, на загальнонаціональних засадах. Із публікації можемо дійти висновку про неоднозначне ставлення учасників зібрання до утворення політичних партій і про дискусію стосовно нагальності заснування подібних організацій.

Загалом, слід зазначити, що польська спільнота Наддніпрянщини досить активно включилася у суспільні процеси, що поширилися на імперському просторі в цей час. На шпальтах газет розгорнулася дискусія стосовно змісту національної діяльності, її форм і методів, а також щодо узгодження загальнонаціональних інтересів із регіональними. Автор статті «Karnosc spoleczna a wybory» («Суспільна дисципліна і вибори»), надрукованій у «Dzienniku Kijowskiemu» за 11 (24) лютого 1906 р., закликав поляків до національного об'єднання, незалежно від майнового чи соціального статусу: «…для того, щоб частинки відчували себе при - належними одному цілому, одними радостями і печалями жили з нами, необхідно багато працювати, і ця робота повинна бути нашим уділом, - мета прекрасна, можливість для цього є, святий обов'язок її виконати» [21, s. 1-2].

Революційні події 1905-1907 рр. сприяли активізації громадської активності поляків. В цей час у польському національному русі формуються три основні напрямки - проросійський, націоналістичний і соціалістичний, між якими існували суттєві ідеологічні і тактичні розбіжності. Основними провідниками боротьби за національне самовизначення стали організації, що входили до складу Ліги Народової (зокрема, Національно-демократична партія), а також соціалісти із ППС (згодом головним чином ППС - Фракції) й соціал-демократи (СДКПіЛ) [12, с. 21-22].

Новоутворені польські організації розгорнули агітаційну роботу з метою об'єднання всіх національних сил. Проте на заваді цим зусиллям стало чітке територіальне розмежування польського руху у Російській імперії, зумовлене як внутрішніми (регіональні особливості ідеології його учасників, слабкі канали комунікації, сильний традиціоналізм), так і зовнішніми (урядові стратегії деполонізації й інтеграції, вплив загальноросійських громадсько - політичних і суспільних рухів) чинниками. Регіоном найбільшої політичної активності поляків стало Царство Польське, окремі осередки створювалися у Західних й Південно-Західних губерніях імперії, Москві та Санкт-Петербурзі. Результатом цих зусиль стало формування власного представництва у І та ІІ Державних Думах - Польського кола. Діяльність Кола перевела «польське питання» у площину парламентських дебатів і легальної політичної боротьби. Упродовж 1906-1907 рр. представники фракції неодноразово вносили законопроекти, зокрема й про надання Польщі автономного статусу в складі Росії. Втім ці зусилля зустрічали опір як серед істеблішменту, так і серед російської громадськості, мобілізованої владою на захист імперської цілісності. В умовах польсько-російського протистояння поляки мали значно менше політичних, економічних і комунікативних ресурсів, що звужувало можливості їх суспільно-громадської діяльності і заважало національній консолідації.

В 1906-1907 роках вони неодноразово заявляли про себе з парламентської трибуни й вносили законопроекти, що пропонували шляхи вирішення питання про статус Польщі у формі надання їй автономного устрою в складі Росії. Всі ці спроби закінчилися провалом. У першу чергу це було визначено інтересами Російської імперії з погляду її державного устрою, змінювати який з унітарного на федеративний або конфедеративний владою не передбачалося. Основною же причиною була відсутність реальної підтримки ідеї польського самовизначення на всіх рівнях влади й управління, а також у російському суспільстві.

Після 1907 р. урядові стратегії розв'язання «польського питання» відновлюють механізми врегулювання даного комплексу проблем, апробовані напередодні першої російської революції. Із загостренням геополітичної ситуації, наростанням загрози війни з Австро-Угорщиною Санкт-Петербург посилює політичну й етно-соціальну русифікацію Наддніпрянщини, стратегічне значення якої як потенційної прифронтової території зростає. У звіті Київського, Подільського і Волинського Генерал-Губернатора за 1911 р. наголошується на неприпустимості допущення до служби у польських маєтках Південно-Західних губерній австрійських підданих, оскільки вони можуть бути агентами Австрійського Генерального Штабу. Урядовець доповідає, що за всіма австрійськими підданими встановлено суворий нагляд, а місцеві польські поміщики, на його думку, «хоча й не висловлюють відверто своєї ворожості до Росії, втім готові надавати послуги Австрії в очікуванні, що у разі військового її успіху, польське питання буде розв'язане у бажаному для поляків сенсі» [22, арк. 13 зв.].

Надійним союзником влади у реалізації програми русифікації регіону виступили проурядові російські партії і організації, що перейшли на позиції відвертого націоналізму: «Конституційний націоналізм» відстоював велику Росію, в якій «переважна більшість національностей повинна націоналізуватися». У цих умовах Санкт-Петербург все частіше послуговувався російським націоналізмом як стабілізатором влади. «На цьому міцному ґрунті урядові інституції покликані непохитно захищати… освячену єдність і неподільність імперії, переважання в ній російської національності і православної віри», - заявив у 1912 р. перед Думою прем'єр-міністр В. Коковцев. Ця націоналістична тенденція мала вплив на етнонаціональну політику Російської імперії, що знівелювала демократичні поступки, на які царат змушений був піти під час першої революції» [9, с. 87].

Отже, підсумовуючи результати дослідження, слід наголосити, що проблеми політизації польського громадського руху в Наддніпрянщині стали предметом студіювання як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Для зарубіжної історіографії характерне зосередження здебільшого на вивченні загальнопольських рухів, визначенні чинників трансформації суспільно-громадської активності в умовах модерного націєтворення і розбудови імперських структур. Вітчизняні науковці сфокусувалися на регіональній специфіці польської громадської діяльності, з'ясуванні її ролі у розгортанні російського, українського, єврейського та інших проектів в українських теренах.

Дослідження польського громадського руху Наддніпрянщини початку ХХ ст. дозволяє стверджувати, що відбулася його полі - тизація, чинниками якої виступили розвиток соціальної активності поляків в умовах націоналізації свідомості, засвоєння ними новітніх політико-ідеологічних доктрин, поєднання традиційної шляхетської концепції громадянського служіння з модерними соціальними практиками. З іншого боку, активізація громадської діяльності поляків була пов'язана із загальноімперськими суспільними перетвореннями, каталізатором яких виступила російська революція 1905-1907 рр. Водночас слід зауважити, що поступки царизму стосовно «польського питання» мали не системний, а ситуативний, часто вимушений характер, тому не сприяли розв'язанню національних проблем у регіоні.

Політизація польських громадських ініціатив проявилася у пошуках легальних можливостей для здобуття власної державності, перенесенні «польського питання» у площину парламентських дебатів, створенні політичних організацій національного спрямування. Аналіз суспільної діяльності поляків цього періоду засвідчує взаємопов'язані, на наш погляд, особливості, що вплинули на перебіг процесу. З одного боку, у суспільній свідомості відбувається еволюція від станової до національної ідентичності, із залученням до національного будівництва представників усіх прошарків населення, що сприяє усвідомленню єдності усіх поляків, що опинилися в межах різних державних утворень. З іншого, - на «кресах» збережено традиційний консервативний регіоналізм, що проявилося у відстоюванні регіональних інтересів у стосунках із владою, під час виборчих перегонів тощо. Така ситуація була спричинена, на наш погляд, особливим статусом українських губерній Правобережжя в уявленні істеблішменту й російської громадськості про власний національно-імперський простір, що призвело до послідовної політики обмеження польських впливів у регіоні.

Посилення реакції після поразки революції 1905-1907 рр. знівелювало національно-політичні й етнокультурні здобутки поляків. Царизм відновив перевірені практики обмеження прав національних меншин на користь русифікації й згортання їх громадської діяльності. За цих обставин плекання етноконфесійної самобутності виступало запорукою збереження польської національної ідентичності в Наддніпрянщині, навіть в умовах посилення антипольської політики напередодні Першої світової війни.

Список використаних джерел і літератури

політизація емансипація економічний польський

1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / пер. з англ. П. Таращук. Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. 1080 с.

2. Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793-1914) / авторизованный перевод с французского Марии Крисань. Москва: Новое литературное обозрения, 2011. 1008 с.

3. Дильонгова Г. Історія Польщі 1795-1990 / пер. з пол. М. Кірсенка. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. 239 с.

4. Коженьовський М. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905-1920 роках / пер. з польськ. А. Павли - шина. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. 664 с.

5. Миллер А. Империя Романовых и национализм: Эссе по методологии исторического исследования. Москва: Новое литературное обозрение, 2008. 248 с.

6. Горизонтов Л.Е. Парадоксы имперской политики: Поляки в России и русские в Польше (ХІХ - начало ХХ в.): монография. Москва: Индрик, 1999. 272 с.

7. Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2002. 752 с.

8. Калакура О.Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті: монографія. Київ: Знання України, 2007. 508 с.

9. Поліщук Ю.М. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець XVIII - початок ХХ ст.): монографія. К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. 432 с.

10. Буравський О.А. Поляки Волині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: монографія. Житомир: Вид-во ЖДУ, 2004. 168 с.

11. Ніколаєнко О.О. Польські жінки Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.: громадське і приватне життя: монографія. Харків: Вид-во НТМТ, 2015. 360 с.

12. Штан Г.В. Польський національний рух в Російській імперії (19051914 рр.): автореф. дис…. канд. істор. наук: 07.00.02 / Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. Харків, 2009. 28 с.

13. Бойчук Я.А. Громадські об'єднання етноменшин на українських землях у складі Російської імперії (1861-1914 рр.): дис…. канд. істор. наук: 07.00.01 - історія України. К.: НПУ ім. М. Драгоманова, 2015. 273 с.

14. Гаухман М.В. Російська національна політика на Правобережній Україні (1905-1914 рр.): чотири національні проекти в одному політичному просторі / / Дриновський збірник: збірник наукових праць. 2011. Т. IV. С. 141-150.

15. Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі - ТТДТАУК). Ф. 289. Оп. 1. Спр. 20 «Циркуляр окремому корпусу жандармів щодо порядку заміщення посад у західних губерніях особами польського походження з додаванням «Списка должностей, не подлежащих замещению лицами польского происхождения» (1905 р.).

16. ТТДТАУК. Ф. 285. Оп.1. Спр. 228 «Циркуляр управління залізниць щодо заборони прийняття на залізничні роботи осіб польського походження» (1906 р.).

17. ТТДТАУК. Ф. 442. Оп. 846. Спр. 463 «Копии докладов Николаю ТТ о волнениях среди крестьян, о помещичьем и крестьянском землепользовании на Правобережной Украине, о сервитутах, о состоянии железных дорог и др.» (1896 р.).

18. «Высочайший манифест об усовершенствовании государственного порядка. 17 (30).10.1905 г. URL: http://doc.histrf.ru/20/vysochayshiy - manifest-ob-usovershenstvovanii-gosudarstvennogo-poryadka/

19. Полное собрание законов Российской империи. Собрание (18811913 гг.). Т. XXVI (1906 г.), №27479. URL: http://www.nlr.ru/e-res/ law_r/search.php

20. Inaugarycyjny wiec «Stronnictwa narodowego na Rusi» // «Dziennik Kijowski». №19. 23.02 (08.03).1906 r.

21. Karnosc spoleczna a wybory // «Dziennik Kijowski» №9. 11 (24).02.1906 r.

22. ТТДТАУК. Ф. 442. Оп. 642. Спр. 497 «Дело со всеподданнейшей запиской Киевского, Подольского и Волынского Генерал-Губернатора 1912 г. и копией всеподданнейшего отчета и.д. Волынского губернатора 1911 г.» (1912-1914 рр.).

Размещено на Allbest.ru