Діяльність Анастазії Остапюк – голови союзу жінок Великобританії, - як зразок збереження української ідентичності в умовах вимушеної еміграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДІЯЛЬНІСТЬ АНАСТАЗІЇ ОСТАПЮК - ГОЛОВИ СОЮЗУ ЖІНОК ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, - ЯК ЗРАЗОК ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІВ УМОВАХ ВИМУШЕНОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Оксана Супронюк

“Життєвий шлях української жінки важкий і тернистий, тісно пов'язаний із долею України”.

Інформаційний потенціал фонду відділу зарубіжної україніки Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (далі НБУВ) є одним з найбільших серед фондів подібного типу в Україні. Він користується особливим попитом у зв'язку з останніми подіями у нашій країні.

В умовах сучасної України, коли після революції гідності 2014 р. вона стала епіцентром світової геополітики, символом боротьби народу за свої права, значно актуалізується тема ідентифікації українців, тема збереження української самобутності. І з новим інтересом вглядаємося ми в життя наших співвітчизників, яких хвилі світових воєн розкидали по різних кінцях світу, і які змогли зберегти в важких умовах чужини історичну пам'ять і присвятити своє життя ідеї відродження їх Батьківщини - незалежної самобутньої України.

Історія інколи дивно розставляє акценти, і минуле при більш пильному розгляді відкривається несподівано, непередбачувано й новими гранями. Так сталося й з переглядом діяльності Анастазії Остапюк - голови Організації Українських Жінок Великої Британії (ОУЖ), архів якої нині зберігається у відділі зарубіжної україніки (далі ВЗУ) НБУВ. Цей архів був привезений з Великої Британії співробітником нашого відділу, креативним і невтомним Юрієм Покальчуком (1941-2008) Ю. Покальчук працював старшим науковим співробітником у ВЗУ НБУВ у 1992-2000 рр. Хоча формально він перестав бути співробітником ВЗУ у 2000 р., до кінця життя продовжував співпрацю з ним, і завжди приносив у відділ свої публікації, а також книжки й матеріали, привезені з діаспори.. Він багато зробив і для формування й наукового освоєння джерельної бази історії української культури, розшукав і надрукував, супроводивши коментарями, чимало важливих матеріалів до історії України, що зберігалися в архівах США і Європи, познайомив читачів з багатьма важ- кодоступними для дослідників еміграційними виданнями. Непересічний його внесок також у комплектування фонду ВЗУ НБУВ.

Після проголошення незалежності України, Юрій Володимирович їздив по багатьох країнах світу, перевозив до ВЗУ книжки, видані у тих країнах, архіви діячів української діаспори. Він був письменником, перекладачем, знав 11 іноземних мов. Публікував матеріали про українську діаспору та її діячів, з якими протягом життя підтримував дружні стосунки. Вчений відкривав Україні світ у своїх численних публікаціях і перекладах, та популяризував Україну у світі.

Ю. Покальчук фактично започаткував опрацювання і видання нових і важливих документальних матеріалів, пов'язаних з діяльністю наших земляків українців у туманному Альбіоні.

Вивчення діяльності українців у Великій Британії була однією з пріоритетних тем для нього. У результаті поїздок до тієї країни, спілкування з українською діаспорою, яка жила в ній, він написав книжку “Українці у Великій Британії” (Львів (“Кальварія”), 1999, 144 с.). Вона стала єдиною його цілісною працею щодо діяльності української діаспори в різних країнах світу. Про українську діаспору інших країн були статті, залишились його доповіді на конференціях, виступи на численних форумах, творчих зустрічах, концертах.

Анастазія Остапюк, як один з найстаріших лідерів українського руху у Великій Британії, була в колі найближчих британських знайомих Ю. Покальчука. Взнавши про визначний - трагічний й непересічний життєвий шлях пані Анастазії - Юрій Володимирович ініціював написання нею спогадів.

В архіві зберігся лист Ю. Покальчука до А. Остапюк від 5.10.1997 р.: “Шаную Вашу багатолітню працю для нашої української справи, - писав Юрій Володимирович, - і переконаний, що Ваша книжка є важливим і вартісним внеском у історію української культури і політики, в історію життя наших земляків у далекій Британії. Я написав чимало про українців у Великобританії, а тому знаю дещо про цю справу. Але у Вас це історія Вашого життя, туди вкладені душа і серце. Це документ епохи і тому є до нього особливий інтерес” Архів А. Остапюк, що зберігається у ВЗУ НБУВ, не опрацьовано. Зноски на документи з нього подаються у тексті з зазначенням назви документа, та дати - за наявності її.. Далі обговорюються процеси підготовки книжки до друку, особливості редагування її тексту згідно норм сучасної української мови.

У результаті книжка мемуарів Анастазії Остапюк під назвою “В незнане завтра” була підготовлена й видана у Львові (Видавництво “Кальварія”, 1998, 240 с.; іл.). Вона вийшла з логотипом “Керівник проекту Юрій Покальчук”

У присвяті відзначено: Подяка: “Ця книжка побачила світ лише за великою допомогою Всечесного отця УАПЦ Богдана Матвійчука. Вдячна своєму чоловікові та синам, що підтримували мене морально в цій праці” Анастазія Остапюк, В незнане завтра, Л. (Кальварія), 1998, с. 7.8.

Згаданий у присвяті отець Богдан Матвійчук, парох Української автокефальної Церкви в м. Олдгамі, відомий у Британії своєю доброчинністю, він докладав значних зусиль до процесу підготовки й виходу спогадів Анастазії Остапюк у світ.

Архів пані Анастазії було передано до ВЗУ НБУВ у 2000 р. У супровідному листі від 7.08.2000 до п. А. Бровкіна, заступника директора НБУВ, авторка писала: “... Час так скоро минає в нашому віці, а є бажання в мене доручити-подарувати до Вашої бібліотеки наукової для майбутніх студій науковцям молодої незалежної України всі мої архіви та важне спілкування листовне з визначними особами, часто членами Уряду англійського, коли ще в той час на моїй Батьківщині урядувала Радянська влада з Москви”. У другому листі, до п. Бровкіна, від січня 2001 р., зазначалося: “Пересилаю на Вашу адресу мої архіви, може хтось колись поцікавиться ними. На переломі тисячі літ бажаю Вам і Вашим співробітникам успіхів у так корисній праці для добра України - нашої Батьківщини”.

В архіві А. Остапюк збереглися документи до історії діяльності ОУЖ Великої Британії, листи, звіти, відозви, програми діяльності, статті-виступи на форумах і конференціях, спогади свідків і учасників голодомору, гонінь, терору, геноциду, списки жертводавців на різні проекти, та інші документи українською і англійською мовами.

Книжка ж спогадів А. Остапюк “В незнане завтра” складається з таких розділів: “Передмова”; “В незнане завтра”; “На громадській праці в українській спільноті у Великобританії”; “Доповіді та промови”; “Світлини”; “Біографія”; “Документальні матеріали”.

Із неї ми дізнаємося, що авторка пройшла нелегкий і непересічний шлях емігрантки. Юною дівчинкою вона була вивезена з рідного села на примусову працю до Німеччини. Далі табори ДіПі, праця в повоєнній Англії, де згодом вона очолила Український Жіночий Рух. У книжці глибоко емоційно висвітлюється життя українки-патріотки, яка через довгі роки закордонного життя пронесла в своєму серці любов до рідного краю і віддалася з усією повнотою служінню ідеї виховання української молоді в українській спільноті у Великій Британії і утвердженню усіх можливих на ті часи зв'язків українців Великої Британії з Україною Див. рецензію на книжку: О. З. Сора, З Альбіону - “В незнане завтра", Українське слово [Париж], 2841 (1998)..

У “Слові автора”, одній з передмов до спогадів, авторка писала:

Коли у 1942-му році, “...залишаючи дорогу Україну не зі своєї волі, а з наказу нових окупантів-німців, їхала я на примусову працю в чужину з думкою, що невдовзі закінчиться війна та ми всі тодішні «раби» повернемося до своїх рідних на Батьківщину. Але доля склалася інакше. Прийшлося мандрувати чужими дорогами довгі роки.

У собі прагнула зберегти велику любов до України, різні традиції, співучу материнську мову, християнські переконання й любов до рідної Церкви та до українського народу, який і по війні стогнав під московською окупацією та складав велику жертву в боротьбі за своє існування.

Той великий духовний спадок, винесений з батьківського краю, спонукав українську людину на чужині жити для України й хоч чим-небудь допомагати в її прагненні до Волі. Кожний по своїй волі брав участь у щоденній праці української спільноти в ім'я України.

У країні, де мені довелося жити, дуже мало знали про Україну та її народ, то ж треба було братися до роботи, найперше багато розповідати про правдиву історію України та про те, що творило Націю.

Наша українська спільнота прагнула зберегти все, що зв'язувало нас з рідним краєм. Вклала я й свою частку в цю працю. Сподіваюся, що змогла хоч у деякій мірі виконати свій обов'язок як українка в ім'я України” А. Остапюк, Op. cit., с. 13..

Життєвий шлях Анастазії Опанасівни Остапюк (дівоче прізвище Журавель) у загальних рисах такий. Народилася 5.05.1923 р. в м. Звя- гелі, тепер Новоград-Волинський, на Житомирщині, в родині свідомих українців. Дістала початкову освіту в м. Звягелі, а фахову в Житомирській акушерській школі-технікумі.

Із дипломом фельдшера отримала роботу в м. Мирополі (У країна).

Потім почалася Друга світова війна. Після приходу німців в Україну, пані Анастазія разом із тисячами української молоді була насильно вивезена до Німеччини на примусову працю, де працювала до приходу американських та англійських військ після капітуляції Німеччини. У Німеччині познайомилася з Петром Остапюком, який згодом став її чоловіком. Одружилися в таборі в Галєндорфі в Німеччині у 1945 р. Проживаючи у таборі втікачів у Галєндорфі, працювала старшою медсестрою в табірному шпиталі.

До Великобританії прибула з чоловіком у червні 1947 р. Громадською діяльністю почала займатися вже в таборах втікачів, належала до табірної управи, до санітарно-гуманітарної служби в управі та була членом української жіночої організації в Німеччині.

В Англії стала членом Союзу українців у Великобританії (1947), а через рік - членом Організації українських жінок. У 1951 р. очолила гурток ОУЖ у місті Бері, де жила, і керувала цим гуртком протягом семи років. У 1951 р., будучи делегаткою на загальних зборах ОУЖ Великобританії (відбувалися у Лондоні), увійшла до центральних органів ОУЖ Великобританії (як член контрольної комісії).

Від 1951 р. до кінця 1990-х входила до централі ОУЖ, спочатку як член контрольної комісії, потім як скарбник централі, як заступниця голови централі ОУЖ, і 21 рік була головою Централі ОУЖ. 13 років належала до керівних органів Союзу Українців у Великобританії як член Ради Союзу Українців у Великобританії. Очолювала Центральний комітет у Великобританії з відзначення ювілею Лесі Українки та княгині Ольги. Брала активну участь у праці комісії в крайових комітетах. Викладала для студентів-українців у місті Манчестері (курс в Інституті Суспільно-політичної Освіти). Була головою товариства “Консервативних Приятелів За Незалежну Україну”, головою комітету в Манчестері з допомоги українським політв'язням, переслідуваним у Радянському Союзі, та окружною головою комітету з відзначення 50-річчя голодомору в Україні. У 1975 створила курс у заочному університеті в Англії “Ореп University” з соціальних наук (соціологія, психологія, географія, політика, література, мистецтво, релігія, музика). У Манчестері очолювала зовнішні зв'язки відділу Союзу Українців Великобританії. Була Почесною головою ОУЖ Великобританії” А. Остапюк, Op. cit., с. 229-230..

Основна частина громадського життя А. Остапюк була пов'язана з діяльністю в ОУЖ Великої Британії. Ця організація утворилася 2122 серпня 1948 року, коли були скликані установчі збори й обрано Головну Управу. ОУЖ стала Секцією Союзу Українців Великобританії (який складався переважно з чоловіків, бо в основі своїй вибудовувався з колишніх вояків).

Базу діяльності ОУЖ регламентував “Правильник ОУЖ”, який був схвалений Президією Ради СУБу і фактично й досі є основою діяльності цієї організації у Великобританії (хоч за більш як півстоліття її існування додалося в роботі її чимало аспектів і відтінків, особливо після здобуття Україною незалежності). Напрямок діяльності і мета - пропагувати українську культуру й історію у Великобританії, поширювати їх серед своїх земляків і вивчати Ю. В. Покальчук, Українці у Великій Британії, Л. (Кальварія), 1999, с. 97-100..

Із “Правильника” бачимо, що завданням жіночої організації було розвиток і передавання у спадок молодшим народних традицій і звичаїв - готування народних страв, навчання українським народним вишивкам, мистецтву народного виготовлення одягу, малювання писанок та ін.

Згодом, із постанням шкіл жінки активно долучилися до громадської праці з дітьми як виховательки і вчительки, а також до діяльності молодіжних організацій “Пласт” і СУМ (Спілки Української Молоді).

ОУЖ разом з іншими жіночими організаціями постійно брала участь у політичних акціях українців - у вічах і демонстраціях на захист прав українського народу, у протестах проти репресій в Україні. Згодом ОУЖ вже сама ініціювала такі акції, контактуючи з аналогічними жіночими організаціями - й англійськими, й інших народів, які жили у Великобританії, заохочувала їх долучатися до політичних заходів, пов'язаних насамперед з Україною. Ставилось питання про становище жінки в СРСР і зокрема в Україні.

Фінансувала діяльність ОУЖ протягом перших 10 років Централя Союзу Українців Британії, а з 1956 р. організація перейшла на самостійне фінансування і провадила свою діяльність переважно за рахунок членських внесків.

ОУЖ опікувалася хворими й самотніми українцями старшого віку, члени організації відвідували їх у їх помешканнях або ж у лікарнях. Саме ОУЖ влаштовувала розвагові традиційні вечори у всіх відділеннях СУБу.

Після набуття Україною незалежності праця ОУЖ була великою мірою спрямована на допомогу Україні у її розвитку і становленню державності. “Зокрема, однією з наймасштабніших акцій ОУЖ стосовно України було відправлення двох вантажівок з одягом і ліками до Києва і Львова на допомогу дітям-сиротам у дитячих будинках, а також хворим і тим, хто перебуває у тяжкому матеріальному становищі”. Організовано Фонд матері й дитини, який збирає гроші на допомогу дітям - жертвам Чорнобильської катастрофи Ю. В. Покальчук, Op. cit., c. 104..

У другій і третій частинах книжки “В незнане завтра”, “На громадській праці в українській спільноті у Великобританії” та “Доповіді та промови” опубліковано тексти, які готувала пані Анастазія, - її лекції, виступи, звернення тощо. Вражає широта її творчого діапазону, інтерес до різнопланових тем історії та мистецтва України, глибина і послідовність викладу думок. Видно, що людина багато читала, багато думала (це при тому, що завантаження громадськими й родинними справами було дуже великим) З книжки Ю. Покальчука “Українці у Великій Британії” (с. 18) дізнаємось, що лише 3 відсотки українців, що прибули до Великобританії у 1947-1950 рр. мали закінчену середню або вищу освіту..

Серед текстів, які авторка проголошувала з нагоди різних подій, а потім опублікувала в своїй книжці, бачимо, наприклад: “Заповіді українки на чужині”, “Наше завдання в еміграції”, “Українська жінка у вільному світі з точки зору праці для української визвольної справи”, “Як зберегти українську мову на чужині”. “Погляд матері-українки - членкині ОУЖ на проблеми молоді на теренах Великобританії”, “Свята Софія”, “Про Золоті Ворота”, “Відновлення української державності”, “В пошану Ольги Басараб”, “Жінка України - Алла Горська”, “Український національний герой - генерал Тарас Чупринка”, “Оксана Меш- ко”, “Славної пам'яті Михайла Сороки”, “Наша допомога Україні”, “Коротка історія української вишивки”, “Рушійна сила української родини”, “День незалежності України - 24 серпня 1991 року” та ін.

Частина подібних текстів збереглася і в архіві А. Остапюк. Наведемо деякі приклади текстів доповідей, які збереглися в архіві. В промові “73 роки під диктатом червоної Москви...”, авторка подає своє бачення цього етапу в історії України:

“Це в першу чергу страшний геноцид. 7 мільйонів знищено голодом. Це масові розстріли невинних людей в Києві, Одесі, Львові, Луцьку, Вінниці, Золочеві, Умані, Самборі, Стрию, Дніпропетровську, Івано-Франківську і т. д. і т. д. Це поголовне нищення української інтелігенції, духовенства. Йде проливання крови українських синів, дочок в теренах чужих народів. Це відібрання від нас нашої мови, це нищення українського шкільництва. Це шантаж, провокації, навіть цього вже досить, щоб сказати окупантові - Ні!

.Сьогодні тисяча і більше різних перешкод до демократизації і незалежності України. Сьогодні вже голосно підносить свої вимоги наш народ, де каже: «Не будуйте в Україні атомних електростанцій. Не привласнюйте наші народні природні багатства і національний прибуток. Не винищуйте нашого народу чорнобилями, не вбивайте нас радіацією, не засуджуйте на вмирання цілі покоління. Не затруюйте наші води і повітря смертельно шкідливими хімікатами. Не розпоряджайтесь нашою волею, нашим життям. Єдиний гарант нашого життя - це українська Самостійна Соборна держава»”. остапюк ідентичність еміграція

Із доповіді на загальних зборах в Манчестері (17-18.10.1987):

“Здавалося б, що лише вчора починали ми всі наше організоване жіноче життя, але насправді за кілька місяців Організація Українських Жінок в Великобританії відзначатиме 40 років тяжкої наполегливої праці для добра нашого українського імені та нашого народу. Через всі ці роки наша праця була спрямована для потреб і допомоги поневоленій Україні та завданню зберегти нашу молодь для України”.

“Молоді жінки, яких матері прибули на цей терен як політичні емігрантки, які були незгідні з поневолювачем України, росли, виховувалися і набирали любові до всього українського в цілком інших обставинах, але все ж таки, вони знаходять своє коріння в українському світі. Багато з них говорять чудовою українською мовою. А знаємо, що мова - це душа народу. Ми всі залишили рідну батьківщину Україну не тому, щоб її забути, а навпаки, щоб тут, у вільному світі для неї жити, працювати і ширити правду про славну історію нашу, героїчну боротьбу у змаганні до волі і незалежності. Всі ми однаково спільно відповідаємо за це тут, на чужині, в ім'я братів і сестер наших, яких голос не доходить з-за залізної заслони. Стіймо міцно на позиціях ширення правди про Україну, про її долю, для прискорення волі нашому поневоленому, але нескореному народові, а кінцева мета - це Самостійна Україна”.

У листі до Управління Крайової Ради Союзу Українок м. Івано- Франківська від 15.11.1991 А. Остапюк писала:

“...Туга за Батьківщиною не покидала нас ніколи. Ми під Покровом і Проводом рідних церков старались сповнити хоч частково свій обов'язок перед Батьківщиною, яка опинилась в тяжкій неволі під червоним окупантом. Найбільша подія - це відновлення церков для наших вірних. Правда, мовлена вголос і привселюдно, стала тою зброєю світла, перед якою не міг встояти тоталітарний режим. На [боротьбу] з облудним режимом став воскреслий народ, який піднімається до висоти вселенської християнської моралі та побудови Незалежної Соборної Демократичної України. Сьогодні душевно ми всі з вами, з вашими здороводумаючими діячами в Україні. Дай Боже, щоб ми всі дожили хвилини, коли задзвонять дзвони Волі в Святій Софії та у Львівському Святому Юрію.”

Дуже зворушує промова авторки під час зустрічі з Владикою Української автокефальної Православної Церкви у Великій Британії, Йоан- ном (Деревянко) від 24.02.1996:

“Всечесні отці, Високодостойні присутні на сьогоднішній святковій зустрічі, великої ваги події. Дозвольте привітати Вас, Владико, з Вашими Духовними отцями та вірними церкви, від себе, мого чоловіка та наших синів, і подякувати за можливість зустрітися з Преосвященним Владикою!

Багато років минуло від часу, як ми всі попрощалися зі своїми рідними батьками, приятелями, з рідною Землею, з Україною, їдучи в Незнане завтра, їдучи в світ чужий, щоб працювати для України.

Туга за батьківщиною нас не покидала ніколи. Ми всі під покровом і проводом Рідних церков старалися сповнити хоч частково свій обов'язок перед Батьківщиною, яка була в тяжкій неволі під червоним окупантом Москвою. Кожний з нас був тим самообраним амбасадором України по своїх спроможностях.

І ось вже п'ятий рік як повіяв свіжий вітер з України, з-за хмар, грат, в'язниць, знущань й переслідування нашого народу, показалося сонце для знедолених братів, пропав страх людини перед московським окупантом. Молитви не пішли на марно. . На чужині ми черпали науку з проповідей духовенства, ми багато засвоювали в життя батьківську духовну пораду через нашу церкву, яка найсильніше єднає нас в християнську родину. Ви, Владико, вибрали цей світлий, часто тернистий шлях, щоб служити Богові і свойому Українському Народові. Ви винесли з України глибокі духові вартости, нашу церкву, велику героїчну традицію, невмирущу любов до свободи і вільної національної творчості. Ви засилали молитви Всевишньому для покращення долі нашого народу та прискорення волі Україні.

Воля в Україну завітала, в молитвах просимо Бога, щоб і єдність завітала серед вірних нашого народу. Нехай Всевишній нагородить Преосвященного Владику здоров'ям на благо церкви в ім'я незалежної України”.

Вітаючи з ювілеєм 20-літнього служіння Богові й Україні й українському народу, Отця Євгена Небесняка, п. А. Остапюк відзначала:

“...Нас єднає спільна мова, традиція, любов до свого українського народу, та вже найбільше до рідної церкви. Сповнилася бажана мрія всіх українців, розсіяних по чужих краях, в ім'я якої ми всі працювали: побачити Україну незалежною. І ось вже 8-ма річниця незалежності нашої Батьківщини-України. Всевишній вислухав всі Ваші і наші молитви і зіслав свої ласки на народ і його споконвічну землю. Всечесний Ювіляте, перед Вами ще довга дорога служити Богові і Україні та нашому змученому народові. То ж дозвольте побажати Вам світлого майбутнього для церкви і народу, з якого Ви походите!”

Українська жінка в еміграції молилася за нас, за український народ. Вона мріяла: “Дай нам Боже, щоб нас спіткала краща доля, щоб ми всі дожили хвилини, коли задзвонять дзвони Волі в святій Софії і святому Юрі для нашого народу” (З промови А. Остапюк з нагоди річної конфедерації ОУЖ у Великій Британії за 1990-й рік).

Серед документів в архіві Анастазії Остапюк знаходимо спогади свідків сталінських звірств 1945-1953 рр., колишніх в'язнів концтаборів, жертв депортацій з західноукраїнських земель у 1950-х рр., які самі були учасниками і жертвами цих подій.

Книжка спогадів авторки дає багатий матеріал для роздумів про роль української жінки в еміграції у збереженні української духовності. У зв'язку з цим привертає увагу стаття “Завдання української жінки в еміграції”. У ній зазначається:

“Виховання дітей - це одне з найважливіших завдань людства, а куди більш важливим воно є для поневоленого народу, якими є українці протягом століть. Колись хтось із психологів стане відшукувати джерела духовних натхнень та їхнього збереження в ті важкі сторіччя нашої неволі. Тоді об'єктивна й пряма буде його відповідь: українську націю, культуру й духовність зберегла українська жінка-мати. Українська жінка зберегла для своєї нації релігію, рідну мову, пісню, перекази, думи козацької слави, звичаї, історію й національну душу. Українська жінка-мати вливає в душу своєї дитини ту безмежну любов до всього рідного, і тієї любові навіть ворог-кат смертю не може знищити, бо в душі нашого народу лежить святе й незламне бажання жити вільною людиною на рідній землі, у своїй Незалежній Соборній Державі. Завдяки нашим свідомим українським жінкам, ми не загубили в темряві неволі обличчя українця- героя, українця-державника, українця-воїна... наша рідна мова пережила всіх своїх ворогів і живе понині. А до нас, як дітей своїх, ставить наша мова свої вимоги, щоб ми її шанували як слід і дорожили нею як найдорожчим скарбом” А. Остапюк, Op. cit., с. 62..

Завершити цей фрагмент можна рядками з “Заповідей українки на чужині”, які стали маніфестом української жінки в еміграції: “Повертаючись на рідну землю, поверни їй твоїх дітей, свідомих і гідних українців” Ю. В. Покальчук, Op. cit., c. 96..

Таким чином, наведені матеріали свідчать, що А. Остапюк робила все, щоб дбайливо зрощувати інтелектуальний потенціал оточення, в якому перебувала, пробуджувати національну свідомість людей, розповсюджувати знання про історичний розвиток України та її майбутнє.

Зі спогадів п. А. Остапюк дізнаємось, що у середині 1980-х років вона створила “Консервативне Товариство за Незалежну Україну” (“Conservative Friends ої- a Free Ukraine”).

В одному з документів архіву (зверненні (до невстановленого адресата) від 2.012.1984), читаємо: “Від довшого часу розвиває корисну працю Консервативне Товариство приятелів за незалежну Україну, початок якого був і є в Манчестері”. “Праця для нашої української справи, а це - ширити правду про наші змагання до волі українського народу, домагатися українською мовою радіопередач на поневолену Україну через ВВС і багато важливих справ, які лише користь принесуть нашій спільноті. Ця праця робиться нашими англійськими приятелями, впливовими особами, там, де ми не маємо можливості і доступу. На цю працю потрібні фінанси, тому я дозволю від імені Управи просити Вашу Шановну Управу уділити щедру дашку на цю корисну працю, за що будемо дуже вдячні. В членах нашого товариства вже є більше як 10 членів Парламенту сьогоднішнього та багато членів англійців впливового характеру”. “На наших засіданнях часто бувають наші українські діячі з Членства СУБ-у та інших наших організацій, як також постійно інформуємо нашу Централю СУБ-у в Лондоні про перебіг і плани праці цього товариства. Залучую для Вашої інформації летючку, як також будемо звітувати про свою працю на сторінках «Української думки». Згори сердечно дякую за Вашу Увагу. Остаюсь зі щирим привітом і правдивою пошаною. Анастазія Остапюк, Голова Товариства англійських приятелів на незалежну Україну”.

Спочатку англійські колеги були активними в підтримці цієї діяльності, платили членські внески. П. Анастазія зуміла залучити до нього близько 30 членів Парламенту: “Маємо багато знайомства серед впливових англійців, які стараються допомогти українцям в нашому прагненні до волі” А. Остапюк, Op. cit., с. 35.. Але знайшлися й такі люди, що закликали бойкотувати це Товариство. Збереглися і свідчення, як важко і з якими труднощами доводилося класти ці “цеглинки” у справу оприлюднення правдивої історії України і справу її визволення від окупації Москви. На Сесії СФУЖО (Світової Федерації Українських Жіночих Організацій), наприклад, де п. Остапюк виступила з доповіддю як очевидець голоду в Україні 1932-1933 рр., це не сподобалося частині учасників і на її виступ реагували хвилею негативу. “Українська громада розсварена, завершує думку авторка, - а найбільшою причиною є політичні переконання, тому одні других не хочуть зрозуміти”.

Із документів архіву дізнаємося про різнопланову допомогу українських британців Україні, - вони опікувалися і допомагали військовим інвалідам і сиротам в Україні, надсилали кошти, приймали на лікування до себе (Звернення Володимира Казимира Ленчика “До Президії Ради Союзу Українців у Великій Британії” від 24.07.1997).

Життя українців у Британії не було легким і безхмарним. їм було дуже нелегко: мало коштів, мало їжі, дуже важка праця. Але вони прижилися в новій країні, оскільки були дуже працьовитими. Крім багатьох проблем, які супроводжували людей у побутовому і громадському житті, було багато труднощів, пов'язаних з розчаруваннями, відсутністю єдності серед українців. Так історично склалося, що українці не дуже були схильні бути об'єднаними, і діаспора в цьому відношенні не була винятком. Всім відомо про дві частини українців у британській діаспорі, Бандерівців і Мельниківців, які майже півстоліття продовжували шкідливий поділ української громади не тільки в політичному, а й у громадському й церковному житті. І лише перед лицем великих загроз в Україні, у 2013-му р. там почався процес консолідації українського націоналістичного руху.

У листі (який зберігся в архіві) одного з членів української громади Великої Британії, інженера Петра Маслія до п. Анастазії Остапюк від 1990-го, обговорюється нелояльне ставлення ОУЖ у м. Нот- тінгамі до дітей з Чорнобиля з України: “Пролог для Вашої інформації, а так і для других: Не падайте духом, бо не живемо для збунтованої голоти, а для Бога й України, а це щось найдостойніше й найшляхетніше. Пам'ятайте латинське «Ad majorem natus sum!» Я вроджений для чогось вищого!! (Не для псування нервів із неграмотними жуліками!) На все добре! Слава [Україні]!” Петро Маслій.

У іншому листі (14.12.1988) інженера Петра Маслія до Анастазії Остапюк знаходимо: “... Я маю свідомість ситуації і сприймаю все без найменшого болю, розчарування чи ненависти. Я дещо постарівся, помудрішав вболівати і приймаю реальність теперішнього стану-поло- ження. Наш Вашингтон ще не народився”.

Справляють враження листи наших сучасників, земляків п. Ана- стазії, які почали активно писати до рідних та знайомих з діаспори вже з набуттям Україною незалежності, коли впала залізна завіса. Вони збереглися в архіві. Відчинилося довгождане вікно в Україну, отримали можливість приїздити в Україну ті, хто прожив ці складні роки в Британії. І навпаки, наші співгромадяни почали мандрувати за кордон. Почали відновлюватися взаємні контакти, З одного боку, ці листи наповнені любов'ю й співчуттям, а з іншого боку, наші громадяни жаліються на нестачу грошей, коштів, на великі ціни в Україні. Якби наші співвітчизники знали, як ті люди в Британії починали своє життя, не маючи нічого, з нуля (все це дуже детально зафіксовано в спогадах). І як тяжко вони працювали, щоб мати змогу побудувати собі житло, організувати бізнес, щоб мати можливість прогодувати родину. Важкою кожноденною працею вони збудували своє життя, свій добробут. А громадська робота, яку вони виконували задля відновлення України! Зазвичай вона була безкоштовна, виконувалася за покликом душі і паралельно з роботою, яка давала можливість утримувати родину. І як небагато було тих, хто всю душу вкладав у цю діяльність. Документи свідчать, що жінок-активісток, які дуже переймалися громадською роботою, було мало, і вони, як правило, були перевантажені.

Багато років радянська система вела роботу, спрямовану проти української еміграції в світі. Це й не дивно - в ті роки світове українство несло в собі чимало загрозу для тодішньої тоталітарної держави, якою був Радянський Союз. “Як знаємо, Москва робить все можливе, щоб український народ перестав існувати як окремий народ”, - писала А. Остапюк А. Остапюк, Op. cit., с. 66.. Вони там, в еміграції, це добре усвідомлювали. “Репресивна машина тоталітарних окупаційних режимів в Україні нищила мільйони невинних людей, у тому числі кращих дочок нашого народу. Усі окупанти жорстоко розправлялися з учасниками національно-визвольної боротьби, яка в Україні ніколи не припинялася, у цій боротьбі славні дочки нашого народу проявили героїзм, якого не знала світова історія” А. Остапюк, Op. cit., с. 87.. “Але зараз, на новому історичному етапі, здійснилися слова колишніх політв'язнів Івана Геля, Ірини Калинець та ін.: «Ми прагнули розбудити націю зі сну»”.

Господь відповів на їхні благальні молитви. Почався новий етап самоідентифікації України, нова хвиля національно-визвольного самоствердження.

Хоча життя української спільноти у Великій Британії добре задокументоване, - наш обов'язок зберегти історичні документи, духовний спадок всіх діячів тієї епохи, які створювали неповторний фон і зріз її. Тому, в контексті нашої теми, ми маємо вивчати життєписи всіх, не тільки основних, а й другорядних учасниць тих змагань, які ідею служіння українській ідеї мали за основну в своєму житті.

Створені українськими емігрантами після другої світової війни інституції існують до сьогодні. Люди в еміграції усвідомлювали свою відповідальність і вкладали працю у справу, яку вважали дуже важли- вою для себе: “Праця в ім'я України й добра українського поселення на нашому терені, - це велике досягнення, яке вклало свою цеглинку до прискорення Волі нашому народу, до незалежності України. Радіємо, що з волі Всевишнього, дожили ми до цього ясного дня” (З послання А. Остапюк “До Головної управи ОУЖ у Великій Британії” від 2.10.1993 р.).

Віддаючи шану і належне усім, хто зробив внесок у справу плекання ідеї незалежної України, А. Остапюк відзначала: “Нам, що лишилися в живих, працюймо кожна по своїх силах, щоб допомогти нашій Батьківщині Україні вийти з тяжкого стану і зайняти належне місце в колі вільних народів світу!” (Звіт: “До 50-ліття ОУЖ у Великій Британії: Китиця живих споминів”, 1996).

“Головне, що тримало наших земляків у гурті й спонукало до утримання своїх національних традицій, вивчення в родинах мови, підтримки громадського життя, - відзначав Ю. Покальчук, - це незга- сима віра в те, що внезабарі історична ситуація зміниться, ненависний сталінський режим в СРСР упаде, й Україна стане врешті вільною й незалежною державою. ... Українці у Великобританії, як і всі українці світу в повоєнній еміграції довгі роки чекали, що ось-ось, може вже наступного року, повернуться додому, в Україну” Ю. В. Покальчук, Op. cit., c. 34.. Але повернутися швидко не вдалося.

“Багато з них із почуття патріотичного та власної гідності не хотіли набувати англійського громадянства, лишаючись впродовж п'яти десятиліть людьми без держави, без паспорта. Тільки з так званим міжнародним подорожнім квитком («тревел кард»), який давав право їхати до будь-якої країни, окрім СРСР і Польщі, бо саме з цих країн походили наші земляки”.

“Своєю громадянською позицією, відданістю рідній мові, культурі й своєму народові, ті, кого довгі роки радянська пропаганда називала не інакше, як зрадниками, довели, що воювали вони таки проти совєтського тоталітарного режиму, проти комуністичного жаху, який опанував їхню державу, а не для власної вигоди, не за Німеччину чи якусь іншу країну. Довели вони це довгими десятиліттями важкої праці на чужині, не відступивши від власних принципів і національної ідеї”. “Британська влада не визнавала існування України як держави, тому при запитанні про національність на відповідь «українець» йому казали, що нема такої національності. Бо ж у світі національність тотожна громадянству, етнічне ж походження - то вже інша справа. Отож вимагали від українців, аби вони записалися росіянами або ж поляками. Лише окремі з них погоджувалися записатися поляком і одержати англійський паспорт. Переважна ж більшість гідно витримала довгі десятиліття, не дозволивши принизити себе переходом до чужої нації” Ю. В. Покальчук, Op. cit., c. 34..

Вони постійно підкреслювали найголовнішу мету їх буття на чужині (розвивати своє громадське життя, плекати рідну мову, культуру, релігію та передавати наші рідні традиції молодому поколінню), а це допомагало поневоленій Батьківщині здобути волю й незалежність.

Книжка спогадів Анастазії Остапюк “В незнане завтра” є непересічним документом про життя українців у Великій Британії. На завершення цього дослідження можна згадати слова авторки: “Українська жінка як в Рідному краю, так і в еміграції не просто частка національної спільноти, а активний і формуючий чинник національного життя. Українська жінка - це невід'ємна частина нації саме тепер, коли вирішується доля нашого народу” А. Остапюк, Op. cit., с. 167..

“Наступ Москви на український народ на батьківщині та підривні терористичні дії проти української еміграції, - продовжувала вона, - вимагають повернення українській людині тих високих особистих і громадських чеснот, що їх приніс український націоналізм, який визначає місце української людини”. “Тому результат двобою за долю українського народу вирішується в душі кожного його члена”.

Книга п. Анастазії дає читачеві “зразок праці однієї особи, яка протягом довгих років очолювала ОУЖ у Великобританії та вкладала свою величезну частку життя для добра в ім'я України, а ще розуміння того, як багато може зробити одна особа задля Батьківщини” М. Ткачук, Передмова [в:] А. Остапюк, Op. cit., с. 12..

Матеріали, які розкривають діяльність Анастазії Остапюк (книжка її спогадів, документи її архіву) є важливою ланкою у відновленні історичної пам'яті, у створенні правдивої історії визвольного руху, і, разом з тим, глибоко емоційним свідченням життя українки-патріотки, яка через довгі роки закордонного життя пронесла в собі непохитну любов до рідного краю і віддалася з усією повнотою служінню ідеї виховання української молоді в українській спільноті у Великій Британії, утвердженню усіх можливих на ті часи зв'язків українців Великої Британії з Україною.

Поціновування надзвичайних внесків українських жінок у всі сфери розвитку суспільства має не тільки великий економічний чи політичний сенс, - це вияв базової справедливості й поваги до прав людини.

“Українська жінка, її національна свідомість, стійкий характер, знання, послідовність в праці для народу і непохитність у боротьбі - це передумова всіх наших успіхів та запорука безсмертя української нації”, - стверджувала у своїх спогадах Анастасія Остапюк А. Остапюк, Op. cit., с. 167..

Книжка А. Остапюк, - як писав Ю. Покальчук, - стала політичним явищем і своєрідним підсумком діяльності ОУЖ. “Нині діяльність українських організацій у Великобританії дедалі тісніше пов'язана з Україною. Існує можливість двосторонніх контактів, які приносять цікаві результати і для українців у Великобританії, що врешті мають нормальний зв'язок з Батьківщиною, і для різних організацій і окремих громадян у краї, які отримують у скрутний для України час допомогу від земляків у Великобританії”.

Ми повинні бути вдячними таким діячам, як Анастазія Остапюк, за їх великий історично-відповідальний внесок у справу збереження української ідентичності в еміграції. У складних умовах життя в інших країнах українська жінка в діаспорі презентувала світові головне - етнічну самобутність України і довела, що жінки - це сила, з якою неможливо не рахуватися. До останнього часу Україна була маловідомою у світі. Українська жінка в еміграції сприяла створенню і ствердженню іміджу України на світовій арені.

Размещено на Allbest.ru