Діти православного духовенства та їх освіта на Поділлі у ХІХ-ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діти православного духовенства та їх освіта на Поділлі у ХІХ-ХХ столітті

У статті проаналізовано особливості виховання та освіти дітей з сімей православного парафіяльного духовенства на Поділлі у 60-ті роки ХІХ на початку ХХ ст. Визначено мотиви отримання дітьми духовної освіти, вказано на зміни у цій мотивації та поступовій втраті престижу роботи священика серед частини молодого покоління.

З'ясовано, що етично-моральні принципи та початкові знання (формувалися в сім 'ї у рамках домашнього виховання. У статті визначено відмінності в освіті хлопчиків і дівчат із духовного стану, що пояснювалося їх різними перспективами та життєвими сценаріями. Основна увага приділялася освіті синів, яких вважали продовжувачами батьківської справи та опорою в старості. З цієї причини освіта хлопчиків вважалася обов 'язковою, а освіта дівчат лише бажаною. Важливою проблемою для батьків були матеріальні витрати пов'язані з освітою дітей, а оскільки дітей було багато, то й фінансові проблеми зростали пропорційно до їх кількості.

У статті проаналізовано всі ступені духовної освіти -- домашня освіта, духовне училище, семінарія, духовна академія. З'ясовано, що на кожному з цих етапів існували свої труднощі, недоліки в організації освіти, недостатня мотивація до навчання, нестача кваліфікованих вчителів тощо. Втім, зроблено аргументований висновок про те, що повна семінарська освіта все ж забезпечувала той рівень базової богословської підготовки, котрий дозволяв випускникам семінарій якісно виконувати роботу православного парафіяльного священика.

Ключові слова: духовенство, освіта, духовне училище, семінарія, духовна академія.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. православне духовенство зберігало замкнутість свого стану, що позначалося на вихованні та освіті дітей з сімей духовенства. Система навчання у сім'ях і духовних закладах; проблеми, що існували у цій сфері та шляхи їх вирішення лише частково розкриті у працях таких дослідників як А.Лисий [1], ГСтепаненко [2], Г.Надтока [3], Т.Лєонтьєва [4] та ін. Крім того, в історіографії зберігається неоднозначність оцінки ролі православного духовенства у суспільному житті та ефективності й спрямованості духовної освіти. Тож існує необхідність продовжити науковий пошук у цьому напрямку.

За станом здоров'я дітей наглядала мати, котра мала слідкувати, щоб діти були одягнені та нагодовані. Через багатодітність досить часто домашня підготовка дітей залишалася незадовільною. Адже у батьків не завжди вистачало часу, щоб приділити увагу всім своїм дітям, крім того, завдання виховання молодших дітей часто покладалося на їхніх старших братів та сестер. Питання домашнього виховання обговорювалося на сторінках духовних періодичних видань. В одному з них зазначалося, що батьки, зайняті своїми обов'язками, привчали дітей до зовнішніх проявів релігійності, тоді як внутрішня релігійність залишалася поза увагою [9, с. 400-401 ]. Проте сільський священик, постійно зайнятий чи то виконанням треб, чи клопотами по веденню свого господарства, мав мало часу на виховання дітей та заспокоював себе надією, що ці прогалини виправить школа. Причетники приділяли ще меншу увагу вихованню дітей. Будучи людьми малоосвіченими, вони вважали, що варто навчити дитину читати, писати і співати, щоб її прийняли в училище, решта - клопіт школи. Ця неувага до внутрішнього морального розвитку дитини залишалася основним недоліком домашнього виховання дітей кліриків [10, с. 254].

Постійна зайнятість батьків через побутові проблеми, призводила до того, що нерідко діти поступали в училище малопідготовленими. Як наслідок, вони не справлялися з навчальною програмою, за що їх карали штрафами, призначали тілесні покарання, залишали на другий рік, а інколи і виключали з училища. З цієї причини членів причту закликали приділяти своїм дітям більше уваги, оскільки від домашнього виховання значною мірою залежало їх майбутнє [11, с. 354].

Отож, отримавши домашнє виховання, хлопчики з сімей духовенства направлялися до духовного училища. Завдання чоловічих духовних училищ полягало у наданні початкової освіти майбутнім семінаристам та виховання церковнослужителів. У свій перший навчальний заклад юних поповичів відправляли в 6-7 -річному віці. У першому класі їх вчили читати та співати, навчали каліграфії, короткої священної історії, латинської мови, простому катехізису У другому продовжували вивчати співи, каліграфію, латинську мову, російську граматику і арифметику. У третьому класі вивчали, окрім вище зазначених предметів, грецьку і слов'янську мови, церковний статут і катехізис, церковну історію і географію [4, с. 57]. Як додаткові предмети у деяких чоловічих духовних училищах викладалися: малювання, музика, гімнастика [12, с. 201]. У вересні 1891 р. Св. Синодом видається розпорядження, за яким правління духовних училищ за власний кошт, за наявності належного місця, мали розбивати сади та городи та проводити у цих місцях практичні заняття для вихованців училищ із садівництва та городництва [13, с. 621].

Клірикам непросто було дати освіту усім своїм дітям, оскільки навчання кожного з них потребувало фінансових витрат. Як зазначав благочинний 4-го округу Сквирського повіту Київської губернії, при розподілі дотацій між священиками варто звертати увагу на те, скількох синів навчав пастир в духовному училищі. Адже приїзд та від'їзд учня додому на канікули, одяг, взуття коштували за найскромнішими розрахунками 110 руб. у рік на одного сина [14, арк. 1-1 зв.]. Тому досить часто члени причту зверталися до керівництва училищ з проханням перевести їх синів на повне єпархіальне утримання. В одному з таких прохань священик Ф.Місокевич с.Крипечани Кам'янецького повіту повідомляв, що він навчав трьох синів у чоловічому духовному училищі та двох дочок у жіночому духовному училищі, а тому йому не вистачало коштів на освіту усіх дітей. З цієї причини останній просив прийняти його сина на повне єпархіальне утримання. До цього прохання додавалася відомість про його матеріальне й сімейне становище, у якій зазначалося, що у пастиря було 10 дітей [15, арк. 366-367]. Як бачимо, саме багатодітність стала причиною скрутного матеріального становища останнього. Подібне прохання подав псаломщик Ф.Шпачинський м.Віньківці Ушицького повіту. У ньому він повідомляв, що йому 64 роки, через старість і матеріальну скруту церковну землю він не обробляв, а віддав селянам в оренду. Прибутків від землі йому ледь вистачало на прогодування своєї сім'ї. З цієї причини він просив прийняти двох його синів на повне єпархіальне утримання в училище [15, арк. 334]. Аналогічних прохань в архівних справах консисторій збереглося чимало.

Додаткові витрати у сім'ях духовенства передбачалися ще й на житло під час навчання дітей у духовних училищах. Для проживання учня у місті, як правило, знімалася квартира. Здавали помешкання в основному міщани, церковнослужителі, чиновники. Нові умови життя помітно відрізнялись від домашніх. Нерідко траплялося так, що через кілька років перебування у місті у закритому навчальному закладі хлопчики сильно мінялися: деформувався характер, страждала психіка, втрачались надії на майбутнє [16, с. 33]. У своїх споминах про роки навчання в Шаргородському духовному училищі О.Лотоцький писав, що “твердо засвоїв основну мораль бурсацьку, що скаржитися не можна. Усі труднощі доводилося долати самотужки [17, с. 15].

Заходи впливу на учнів далеко не завжди були педагогічно виправдані та гуманні, проте бурсаки часто самі накликали на себе гнів керівництва, порушуючи встановлені правила поведінки та проявляючи байдужість до навчання, внаслідок чого нерідко їх залишали на повторний курс навіть по 3-4 рази [18, с. 178-179].

Значною мірою подібне відношення до навчання у підлітків зумовлювалося успадкованим упередженим ставленням до освіти як до чогось непотрібного. Учні не стільки думали про успіхи в навчанні, скільки про те, щоб якомога довше побути вдома. Вони часто запізнювалися на заняття після літніх і різдвяних канікул. Адміністрація Кам 'янецького і Барського духовних училищ, щоб якось подолати цю проблему, запровадила штраф у 5 руб. за порушення строків явки на навчання [19, с. 15-16]. У Богуславському духовному училищі для стимулювання учнів до навчання використовувалося покарання різками [20, с. 29]. У Тульчинському духовному училищі за пропуск занять більше тижня без поважної причини - учня могли відрахувати з навчального закладу [21, арк. 12 зв.].

Попри складні умови навчання та повсякденного життя, бурсаки все ж отримували необхідний запас знань для подальшого навчання у семінарії, або зайняття причетницької посади. Таку школу проходила досить значна частина молоді. За підрахунками І.Преображенського, за 25 років з 1867 по 1891 рр. кількість учнів духовних училищ на Поділлі становила 15 000 осіб, на Волині - 16 420 осіб, на Київщині - 21 832 особи [22, с. 94-95].

Клірики в основному зосереджували увагу на тому, щоб дати освіту синам. Однак з часом у середовищі духовенства визріло бажання надати можливість своїм донькам через здобуття елементарної освіти посісти належне їм за правом походження місце у суспільстві. Г арна освіта дівчат ставала основою для самостійного трудового життя у випадку сирітства, чи не одруження [23, с. 517].

Доньки членів причту, які здобували освіту, могли навчатися в духовних та світських учбових закладах, готуючись, як правило, до педагогічної діяльності. Закінчивши церковнопарафіяльну школу, чи отримавши домашнє виховання, вони поступали до духовних єпархіальних училищ, учительських семінарій [24, с. 50]. Однак, у світських навчальних закладах навчалася незначна частина доньок кліриків. У рапортах священиків Київського повіту за 1865 р. зазначалося, що діти жіночої статі священно- та церковнослужителів не навчалися в світських навчальних закладах через матеріальну неспроможність їх батьків забезпечити їм таку освіту [25, арк. 1-3]. Через сорок років стан справ залишився майже без змін. У Вінницькій жіночій гімназії у 1903 р. навчалося 311 учениць, з яких лише 11 походили з сімей духовенства [1, с. 150]. Т ака ситуація пояснювалася не лише матеріальними витратами, пов'язаними з навчанням, а й з небажанням батьків віддавати своїх доньок до світських навчальних закладів, де вони могли відвернутися від віри та духовності. З цієї причини у більшості випадків батьки намагалися забезпечити донькам духовну освіту.

До кінця першої половини ХІХ ст. на українських землях існувала лише незначна кількість навчальних закладів для дівчат при деяких жіночих монастирях. Більші можливості для отримання освіти у дівчат з'явилися з 60-х років ХІХ ст. із заснуванням жіночих духовних училищ. Зокрема, у червні 1864 р. зусиллями владики Леонтія в Кам'янці-Подільському засновується жіноче єпархіальне училище, а трохи пізніше такий же заклад відкривається у м. Тульчині [26, с. 125]. У наступні роки владика усіляко опікувався цими закладами освіти, проте забезпечити освіту для всіх не було змоги [27, л. 104]. Перевищення кількості бажаючих навчатися над кількістю місць у жіночих навчальних закладах спостерігалося й у Київській губернії [28, с. 431].

Основне завдання духовних жіночих училищ полягало у вихованні дружин майбутніх парафіяльних священиків, котрі мали б допомагати своїм чоловікам в утриманні церковної будівлі в належному стані, готувати ліки для хворих, займатися вихованням дітей та вести домашнє господарство [29, с. 212]. Навчальний план цих освітніх закладів передбачав вивчення Закону Божого, російської мови, теорії словесності, історії, російської літератури, арифметики, загальних основ геометрії, загальних відомостей з фізики, географії, практичного ознайомлення зі слов'янською мовою, педагогіки, чистописання і церковного співу До необов'язкових предметів, котрі викладалися за окрему плату, відносились іноземні мови, музика і малювання [30, с. 250]. Хоча майже в кожній єпархії існували жіночі училища, багато дівчат з сімей кліриків залишалося без освіти через відсутність у їхніх батьків достатніх коштів для навчання.

Розширення мережі жіночих духовних навчальних закладів потребувало значних фінансових витрат і без допомоги з боку держави їх функціонування було проблематичним [31, с. 26]. Питання освіти доньок духовенства неодноразово піднімалося на церковних з'їздах, обговорювалося на сторінках духовної періодичної преси. Основний зміст пропозицій учасників дискусій зводився до необхідності розширення мережі навчальних закладів та зменшення чи взагалі відміни платні за навчання.

На перешкоді жіночої духовної освіти стояли не лише фінансові, а й інші перепони. У досліджуваний період зберігалася неоднозначність оцінки необхідності жіночої освіти. Частина суспільства бажала бачити в особі сільської матушки “освічену жінку”, зв'язок якої з населенням парафії буде тим міцніше, “чим більше культурних та освітніх засобів у неї буде в запасі” [32, с. 528]. З іншого боку, давався взнаки поширений у суспільстві стереотип про непотрібність освіти для дівчат, оскільки в духовних училищах їм лише “забивали голову” різними дурницями. Для чого, питається, майбутнім сільським матушкам вивчати французьку мову? - обурювався один з прихильників такої точки зору. З ким вони в селі будуть нею спілкуватися? Чи навіщо вивчати гру на фортепіано і танці? Невже дівчата з духовного стану мали стати показними музиками й танцівницями? Противники жіночої освіти зазначали, що майбутня матушка повинна вміти зварити борщ та пошити собі сорочку, а випускниці духовних училищ часто цього не вміли, а тому були неготові до побуту, котрий їх чекав у сільській парафії після одруження [33, с. 1361-1362]. Таким чином, суть нарікань зводилася до того, що здобуття освіти відкривало перед дівчатами перспективи, які в подальшому житті залишалися нереалізованими. Між тим, поява можливості отримання освіти дівчатами з духовного стану все ж стала важливою віхою у процесі здобуття жінками рівноправ'я (з відповідним розширенням не лише прав, а й обов'язків та зростанням відповідальності за власну долю).

Наступною сходинкою в духовній освіті для юнаків після закінчення духовних училищ ставали семінарії. На українських землях, що входили протягом досліджуваного періоду до складу Російської імперії, діяло 9 православних духовних семінарій, а в Правобережній Україні їх було 3 - Київська, Волинська та Подільська духовні семінарії. У кожній з них навчалося щорічно близько 200 - 300 осіб [34, с. 147]. Ці заклади духовної освіти знаходилися в адміністративних центрах губерній і надавали освіту як дітям, що походили із родин духовенства, так і цивільним особам. Основною метою семінарій залишалася підготовка кадрів парафіяльного духовенства, викладачів для початкових церковних шкіл та нижчих духовних училищ. Вік вступників коливався від 12 до 18 р., строк повного навчання складав 6 років.

У процесі навчання підлітки засвоювали основи біблейської і церковної історії, вивчали тонкощі літургії, гомілетики, апологетики та ін. Спеціальні дисципліни доповнювалися розширеним циклом природничих наук, мовами. В основному орієнтуючись на підготовку сільських священників, в семінаріях викладалися основи агрономії, медицини, топографії та ін. [4, с. 63] Навчальна програма могла корегуватися відповідно до вимог часу. Так, у зв'язку з поширенням штундизму в ряді духовних семінарій запроваджуються місіонерські курси, котрі знаходились під опікою Місіонерської ради при Св. Синоді [35, с. 13].

Загальне навантаження було досить великим і учні часто залишалися на другий та третій рік в одному класі. Для переходу у наступний клас вимагалося отримати задовільні оцінки з усіх предметів. Навіть одна “двійка” з другорядного предмету ставала підставою для залишення учня на повторне навчання [36, с. 1070]. Частина семінаристів не вирізнялася активністю та наполегливістю, що зумовлювалося обмеженими кар'єрними перспективами: довчившись до шостого курсу, студент міг стати усього лише священиком.

Мотиви вступу до семінарії в основному залишалися досить прозаїчними - інколи для дітей кліриків це була єдина можливість отримати середню освіту [37, с. 25]. Також частина семінаристів могла розраховувати на часткове чи повне утримання і на можливість отримання пільг з військової повинності [38, с. 6061]. Можливо саме ці причини й послугували тому, що досить рельєфно почала проявлятися така тенденція як “втеча семінаристів”: кращі вихованці духовної школи стали ухилятися від зайняття священицьких посад, особливо в бідних парафіях, і поступати до вищих світських навчальних закладів або на цивільну службу [38, с. 90]. Цьому також сприяли закони, котрі приймаються у 60-ті роки ХІХ ст., а саме: 1863 р. - випускники духовних семінарій дістали право вступати до університетів [39, с. 51]; 1864 р. - дітям кліриків дозволили навчатися у гімназіях [40, с. 172]; 1866 р. - вступати до військових училищ [41, с. 479]. Нарешті у 1867 р. скасовуються станові обмеження для вступу православних до духовних семінарій, причому навчання в цих закладах було безкоштовним для усіх верств суспільства [42, с. 498]. Причиною таких змін стало бажання влади, й у першу чергу тодішнього обер-прокурора Св. Синоду Д.Толстого, обмежити поширення атеїзму в суспільстві. Відкриваючи семінаристам доступ в університети, він сподівався посилити консерватизм студентства. Проте нерідко семінаристи демонстрували ще більш радикальні погляди, ніж світські студенти. Тому надходження семінаристів в університети ще більше радикалі- зувало студентство [43, с. 194-195]. Як зазначав відомий історик Д.Дорошенко, на початку ХХ ст за умов активізації національного руху в Україні значну частину його діячів становили молоді священики. Вчорашні семінаристи заповнювали собою ряди українських революційних партій, редакцій перших українських газет, організаторів міських і сільських “Просвіт”, народних театрів, популярних видавництв [44, с. 46-47].

У 1914 р. з 2 187 випускників 57 семінарій, що існували на той час у Російській імперії, лише 47,1 % залишилися в духовному відомстві, решта поступила до світських навчальних закладів (39,1 %), на цивільну службу (4%), вчителями в школи і т. д. [5, с. 107]. Серед причин, котрі зумовлювали “втечу семінаристів”, самі ж церковні діячі називали відсутність належного релігійного виховання в сім'ях духовенства [9, с. 400-401] та незадовільне матеріальне забезпечення духовенства й життя в глушині [45, с. 277]. Як зазначав у своїх споминах В.При- ходько, “в той час, коли стара Подільська провінція (батьки), ще так високо ставила “званіє окончившого”, то самі “окончившіє” уже переставали уважати себе вершком бажаних і можливих для людини досягнень. На цім ґрунті навіть повставав певний розлад між “батьками” й “дітьми” [46, с. 95]. Батьки священно- і церковнослужителі, як правило, наполягали на тому, щоб їх діти пов'язували своє життя із служінням Богу [47, с. 64-65]. Наслідування батьківського місця служби сприяло збереженню замкнутості духовного стану, що викликало критику з боку ліберально налаштованої частини суспільства. Проте спадковість у інших сферах діяльності не засуджувалася. Зокрема, архієпископ Анатолій (Марти- новський) зазначав, що виходець з військового роду, котрий продовжував справу своїх батька, діда, прадіда заслуговував на загальне схвалення. Подібний крок священицького сина розцінювався негативно, хоча насправді саме в духовному середовищі дитина могла отримати моральні якості, необхідні для виконання священицького обов'язку [48, с. 233-234].

Веніамін (Фєдчєнков) у своїх споминах зазначав, що його мати, котра походила з духовного стану, мріяла, щоб хоч один син став батюшкою. Адже у суспільній думці становище священика залишалося досить високим - нижчим від поміщиків, але вищим за усіх інших [49, с. 77]. Однак діти з сімей кліриків нерідко по-іншому ставились до перспективи пов'язати своє життя зі свяще- ницьким саном [50, с. 1]. Історик церкви Є.Голубинський з цього приводу писав: “Що зробити, щоб кращі семінаристи не тікали від попівства? Кращих - ніяк не втримаєш, оскільки академії й університети завжди будуть мати перевагу в порівнянні з сільським попівством. А некращих слід утримувати поліпшенням побуту” [51, с. 283]. М.Грушевський також зазначав, що посади парафіяльних священиків займали далеко не найкращі випускники семінарій. За вказівками церковного керівництва вони “сліпо тримались російської книжки й культури, настрашені урядовими нагінками і заборонами всякого «українського сепаратизму»” [52, с. 154]. Як не дивно, ці міркування збігаються з тезою радянських істориків, котрі вважали, що з семінарій виходили “слухняні чиновники олтаря і престолу, сліпі виконавці волі керівництва” [53, с. 235]. Проте вказаний стереотипний образ не можна застосовувати до усіх випускників семінарій. Кращі їх представники складали основу інтелектуальної і адміністративної еліти в єпархіях, саме вони ставали також дієвими суб'єктами місцевого культурного життя, зокрема у сфері організації історичних досліджень [54, с. 300].

Отож, незважаючи на недоліки духовної школи, для значної частини дітей кліриків чоловічої статі навчання у семінаріях залишалося традиційним варіантом отримання середньої освіти. По закінченню семінарського курсу, учні отримували атестат і разом з ним свободу, котрій вони раділи “як турецькі невільники, котрих відпустили з полону” [55, с. 67].

Значна частина випускників все ж йшла шляхом священництва, тобто одружувалась, висвячувалася в священики, отримувала парафію і жила традиційним життям парафіяльного духовенства. Але зустрічалися і більш амбіційні юнаки, котрі прагнули отримати вищу духовну освіту Т аку освіту давали чотири імператорські академії. Вони готували священиків для столиці та великих міст, наставників семінарій та училищ, кандидатів на вищі церковні посади. На українських землях функціонувала єдина Київська академія. За підрахунками Г.Надтоки, на 1908 р. вищу освіту мали лише 21 % протоієреїв, 1,6% священиків та один псаломщик [3, с. 42]. У звіті про стан Волинської єпархії за 1894 р. вказувалося, що майже в усіх парафіях священиками були випускники семінарій [56, л. 21]. Як бачимо, більшість молодих поповичів задовольнялася семінарським курсом. Низький відсоток рядових священнослужителів з вищою освітою пояснювався не їх небажанням вчитися, а тим, що для виконання своїх обов'язків їм вистачало рівня семінарії. Якщо ж комусь і щастило продовжити навчання в академії, то він навряд чи пов'язував свою долю з сільською парафією.

Загалом, попри недоліки духовної освіти, духовенство у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. залишалося однією з найосвіченіших верств населення. За підрахунками Б.Міронова, у Російській імперії представники духовного стану за рівнем освіченості не поступалися дворянству. У 1857 р. середній рівень освіченості серед дворян старших 9 років становив 77%, а серед духовенства - 7 2%, у 1897 р. - відповідно 86% і 89% [5, с. 104]. Важливим було й те, що духовенство переважало дворянство за рівнем освіченості, оскільки значна його частина мала не лише початкову, а й середню або й вищу професійну освіту, яку здобувала навчаючись в семінаріях та академіях. У 1860 р. повну семінарську освіту мали 83% священиків, у 1880 р. - 87%, 1890 - 88%, щоправда у 1904 р. цей показник різко знизився до 64% [57, р. 455]. Зазначимо, що в Україні рівень освіченості духовенства перевищував загальноімперські показники. За підрахунками Г.Надтоки, на 1908 р. середню освіту мали 94% священиків [3, с. 42].

Отже, освіта дітей духовенства включала кілька рівнів. Етично-моральні принципи та елементарні знання закладалися в сім'ї. Далі йшла початкова освіта, для забезпечення якої існували чоловічі й жіночі духовні училища. Освіта дівчат на цьому найчастіше закінчувалася, а хлопці продовжували навчання у семінарії. Остання готувала їх до подальшої роботи у сані священика. Тодішня духовна школа мала ряд проблем, але повна семінарська освіта все ж забезпечувала той рівень базової богословської підготовки, котрий дозволяв випускникам семінарій якісно виконувати роботу православного парафіяльного священика.

православний духовенство освіта

Список використаних джерел і літератури

1.Лисий, А. К. З історії жіночої освіти у Вінниці (1900-1919) / А. К. Лисий // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам'янець-Подільський, 2007.

2.Степаненко, Г В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ

-початок ХХ ст.): автореф. дис. ... канд. іст. наук / Г В. Степаненко. - К., 2002.

3.Надтока, Г. М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально- релігійний аспект / Г. М. Надтока. - К.: Знання, 1998.

4.Леонтьева, Т. Г Вера и прогресс: православное сельское духовенство России во второй половине ХІХ - начале ХХ вв. / Т. Г Леонтьева. - М.: Новый хронограф, 2002.

5.Миронов, Б. Н. Социальная история России периода империи (ХЖП - начало ХХ в.) / Б. Н. Миронов: в 2 т. - Т. 1. - СПб.: Дмитрий Буланин, 2003.

6.Певницкий, В. Священник. Приготовление к священству и жизнь священника / В. Певницкий. - К.: Типография А.Н.Иванова, 1886.

7.Конюченко, А. И. Православное духовенство России во второй половине ХІХ в начале ХХ века: автореф. дис. ... док. ист. наук / А. И. Конюченко. - Челябинск, 2006.

8.Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, ф. ХІІІ, спр. 2784.

9.Одна из главных причин бегства семинаристов из духовного звания // Руководство для сельских пастырей. - 1905. - № 33.

Размещено на Allbest.ru