Війна і Церква: Сербське Православ’я під час Балканських війн в оцінці "Церковных ведомостей" 1913-1914 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війна і Церква: Сербське Православ'я під час Балканських війн в оцінці «Церковных ведомостей» 1913-1914 рр.

Затовський Б.О., аспірант кафедри нової

та новітньої історії історичного факультету,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

Анотація

війна церква сербський православний

Розглядається положення Православної церкви в Сербії протягом Балканських війн 1913-1914 рр. На основі публікацій часопису «Церковных ведомостей», була проаналізована діяльність сербського духовенства, та міжконфесійні відносини в країні. Також, були розглянуті погляди редакції і журналістів цього видання по відношенню до католицької церкви в Сербії та оцінка розвитку сербської церковної журналістики. Це дозволило дізнатися, яким чином події церковного життя висвітлювалися російським читачам і як преса формувала громадську думку у населення. В результаті було з'ясовано, що у редакції цього часопису існувала велика зацікавленість у висвітленні релігійного життя в сербських землях. Аналіз російської церковної преси дозволив виявити особливості поглядів авторів публікацій на питання впливу церкви на сербське суспільство та державу.

Ключові слова: Сербія, конкордат, журнал, релігія, єпархія, духовенство, періодичні видання, благодійна діяльність.

Zatovskyi B. O., postgraduate student ofthe Department ofModem and Contemporary History ofthe Faculty ofHistory, Odessa I. I.MechnikovNational University (Ukraine, Odessa), bodya@ newmail.ru

The war and the church: Serbian Orthodoxy during the Balkan wars as it is described in the «Церковные ведомости» 1913--1914

The position ofthe Orthodox Church in Serbia during the Balkan wars (1912-- 1913) is studied in the article.Basedonthe publishedworks of thejournal «Церковные ведомости», both the activity of Serbian clergy and the interconfessional relationships in the country are analyzed. The points of view of both the editorial board and the journalists of the given journal concerning the Catholic Church are also studied as well as the assessment ofthe development of Serbian periodical press. It enables to find out, in 'what way the events ofthe religious life 'were described to Russian readers, and how the periodic press *was trying toform the public opinion in the society. At a result, it is cleared up, that the editorial board of this journal was highly interested in depicting the religious life on Serbian territory. The analysis of Russian church periodical press enables to determine the peculiar features ofthe authors' viewpoints concerning the influence ofthe church on Serbian society and state.

Keywords: Serbia, concordat, journal, war, religion, clergy, periodical press, charitable activities.

Інтерес до Сербії в російській пресі значно зріс з початком Балканських війн. В 1912-1914 рр. російських церковних кореспондентів цікавив, насамперед, вплив політичних подій на конфесійне життя у сербському суспільстві. Це було пов'язано і з тим, що там, здебільшого проживало православне населення. Журналісти уважно досліджували положення Сербської православної церкви, яка мала значний вплив у суспільстві. Для Російської імперії було важливим встановити з Сербією дружні відносини. Це обґрунтовувалося спільністю у вірі з цим народам. Отож, російська церковна періодика досить докладно досліджувала всі релігійні питання в Сербії. Аналіз церковних журналів початку XX ст. дозволяє більш докладно розглянути ті сторони сербського конфесійного життя на які не достатньо було звернено в історіографії. Акцент на формуванні громадської думки в Росії по відношенню до подій в Сербії було зроблено тільки в деяких роботах.

Суспільство, в Російській імперії, отримувало більшу частину відомостей щодо конфесійного життя в Сербії від кореспондентів такого авторитетного періодичного видання, як «Церковные ведомости». Воно були офіційним органом священного синоду. На його сторінках публікувалися статті про різні події релігійного життя в Росії і за кордоном. В «Церковных ведомостях» містилося багато публікацій по балканській проблематиці. З січня 1913 р. - по липень 1914 р. «Церковных ведомостях» з'явилось 6 публікацій про конфесійне життя Сербії.

Російських церковних журналістів цікавило конфесійне положення у приєднаних до Сербії земель. В «Церковных ведомостях» детально висвітлювалися відносини Сербської православної церкви з католиками. В січні 1913 р. у часописі був проаналізований «Проект заключения конкордата между Сербией и Ватиканом». На думку російського православного богослова-каноніста і церковного історика С. В. Троїцького, католики вирішили скористатися складною політичною обстановкою на Балканському півострові. Католицькі газети вважали такий крок цілком необхідним, так як на їх думку, положення католиків в Сербії було складним. До початку Першої Балканської війни в Сербії католиків було небагато і з таким станом справ ще можна було миритися. Але тепер, коли, після приєднання нових областей, відвойованих у Туреччини, в Сербії повинна була проживати велика кількість католиків, виникла необхідність врегулювати їх становище і захистити їх права за допомогою конкордату [2, с. 155].

На думку історика С. В. Троїцького, коли Сербії було запропоновано укласти конкордат, сербський уряд відповів досить розумно. Він писав, що не відмовляючись в принципі від укладення конкордату, уряд Сербії зажадав від римської курії гарантій, що в число майбутніх сербських католицьких ієрархів не потрапить жоден австрійський священик і що взагалі австрійські священики не будуть надсилатися до Сербії. Ця відповідь, на думку автора публікації, розкрила плани католицьких політиків і привела в обурення католицьку пресу. Виявилося, що питання про конкордат піднімалося саме з тією метою, щоб направити до Сербії австрійських місіонерів. На думку С. В. Троїцького, вони могли бути провідниками австрійського впливу і створювали б постійні приводи до втручання Австро-Угорщини у внутрішні справи Сербії [2, с. 155].

Як вказувалося в часописі, Туреччина не ставила ніяких перешкод для діяльності католицького духовенства і навіть захищала його. Число духовних осіб було не тільки достатнім для проживаючого там нечисленного католицького населення, але навіть і зайвим. Таким чином більшість католицьких священників займалася місіонерською діяльністю серед православних жителів. Було відомо, що сербський уряд не планував піднімати питання про виселення проживаючого в приєднаних областях католицького духовенства. Отже, як вважав С. В. Троїцький, нестачі католицьких священиків в цих землях не було. Тому пропозиція направити католицьке духовенство з Австро-Угорщини була, на думку автора статтінеобґрунтованою [2, с. 156].

С.В. Троїцький з цього приводу писав: «Незрозуміла, з точки зору релігійних інтересів, претензія католицько- німецьких кіл цілком зрозуміла з точки зору інтересів політичних. Справа в тому, що в даний час католицьке духовенство цих областей складається, головним чином, з членів італійських і французьких чернечих орденів. Особливо багато переселилося сюди французьких ченців під час недавнього вигнання католицьких орденів з Франції. Ці вихідці вже встигли освоїтися тут з місцевими звичаями і з місцевими мовами, що називається акліматизувалися і з точки зору інтересів католицтва, замінять їх ким би то не було ні найменшої потреби» [2, с. 156].

На думку С. В. Троїцького, вихідці з Франції та Італії не могли бути зручним знаряддям австрійської політики. І з цієї причини обговорювався проект про підпорядкування католицького духовенства цих областей австрійському єпископу, який частково замінив би небажаних для Австрії католицьких священиків вихідцями з Австро-Угорщини, які б діяли в інтересах австрійського уряду [2, с. 156].

В «Церковных ведомостях» С. В. Троїцький розглянув питання про ситуацію і в «Старій Сербії». Він писав, що саме в ній розташовувалася колиска сербського народу, де починалася сербська політична і церковна історія. Вона перебувала в складі європейських провінцій Туреччини. Звільнена, на початку XIX ст., від турецького фанаріотського управління, менша частина сербів отримала назву Сербії, а велика незвільнена частина, на відміну від цієї нової Сербії, отримала назву Сербії Старої [З, с. 255].

За підсумками Берлінського миру 1878 р. Сербія отримала північні райони Старої Сербії, проте велика частина її території, включаючи Косово, Метохію, Санджак і Вардарська Македонія, залишалася під владою Порти аж до Першої балканської війни 1912 р. При цьому південно-західні і частково навіть центральні райони Старої Сербії (наприклад, Печ і Дечани) відійшли в 1912 р. до союзної Чорногорії.

За повідомленням «Церковных ведомостей» всі сербські єпископи в Старій Сербії були колишніми вихованцями грецької Халкінской богословської школи. Дворянство здобувало освіту в заснованій в 1871 р. богословській школі в Призрені. Для мирян діяло 264 нижчих шкіл з 401 вчителями і 10 середніх з 106 вчителями. С. Троїцький також висвітлив діяльність сербської преси. Два сербських журнали «Цариградски Гласник» та «Голуб» видавалися спочатку в Константинополі, а потім стали видаватися в колишній резиденції сербського патріарха в Скоп'є. Там же видавалися «Вардар», «Законность» і педагогічний журнал «Српская Школа» [3, с. 258].

На думку редакції журналу «Церковных ведомостей» повідомлення католицьких газет про численність сербських католиків в Старій Сербії невірні. Сербів католиків майже в усіх округах немає абсолютно і тільки в Косівському вілайєте вони були, але в незначній кількості -всього 13 000 [3, с. 259].

В «Церковных ведомостях», також писалося про зміцнення, після початку війни, зв'язків між Сербією і сербами, які проживали в Австро-Угорщині. Так «Весникь Српске Цркве» повідомляв, що 2 листопада 1912 р. в Сараєво відбувся боснійсько-герцеговинський собор з приводу неприязного ставлення Австро-Угорщини до сербів, які зайняли узбережжя Адріатичного моря. Собор одноголосно прийняв резолюцію, в якій стверджувалося: «Безпремірні жертви і блискучі перемоги сербських військ і висококультурний державний лад Сербії дають повне право Сербському королівству зайняти стародавні Сербські держави, що тягнуться до Адріатичного моря» [4, с. 368].

С. В. Троїцький вважав, що приводом до зміцнення відносин між сербами різних країн послужила Третя скупщина боснійсько-герцеговинського духовенства, яка пройшла 6-8 вересня 1912 р. в Сараєво і святкування там же 8 та 9 вересня 1912 р. десятиліття сербського товариства «Просвіета» [4, с. 368].

У часописі зазначалося, що на скупщині були присутні також і 4 депутати від союзу білого духовенства королівства Сербії. Один з них, протоієрей Коста Боніч, прочитав реферат: «Необхідність зміцнення духовних зв'язків православного сербського духовенства всіх країн». Після обговорення реферату була одноголосно прийнята наступна резолюція: «Головний комітет союзу запрошується увійти в зносини з представниками товариств духовенства і з окремими впливовими священиками з усіх сербських країн, де немає організацій духовенства, з метою встановлення духовного єднання всього православного сербського духовенства» [4, с. 368].

Іншим торжеством сербського єднання, як вважав С. Троїцький, було святкування десятиліття товариства «Просвіета» в Сараєво, в якому взяли участь до 10 000 чоловік з усіх сербських земель [4, с. 368].

В «Церковных ведомостях» докладно писалося і про благодійну діяльність під час Балканських війн. С. В. Троїцький вказував, що Белградський митрополит Димитрій наказував священикам утворювати, разом з заможними прихожанами, в кожній парафії благодійні товариства, які повинні були взяти на себе турботу за сім'ями та господарствами воїнів, особливо загиблих на війні [4, с. 369].

У виданні вказувалося, що церкви і монастирі жертвували досить великі суми, до 10 000 динар, тобто франків. Близько 100 священиків вирушили на війну і багато з них були поранені. Допомогу також надали серби із інших країн. Так наприклад, Карловицький патріарх Лукіан Богданович пожертвував 5 000 крон, митрополит Дабро-Босанський Євген Летиця пожертвував 1 000 крон та ін. Всього з Боснії та Герцеговини надійшло понад 300 000 крон. Далматинські міста жертвували по 10 000, 15 000 та 20 000 крон. На думку С. В. Троїцький вважав, що найбільш зворушливий дар зробили учні Карловицької богословської школи. Протягом тижня всі учні цієї школи відмовлялися від м'ясних страв і, зібрану таким чином суму в 347 крон, відіслали благодійному комітету в Белград [4, с. 369].

Однак, як зазначала редакція «Церковных ведомостей» були відомі випадки перешкоджання благодійності з боку німецького і австрійського урядів. С. В. Троїцький вказував, що галичан і буковинців, за пожертвування осиротілим слов'янським сім'ям і на Червоний Хрест польська і німецька влада карали штрафом, який у багато разів перевищував суму пожертвувань, що вони зібрали. За повідомленням словацьких газет «Narodnie Noviny» та «Slovenski Dennik» така ж доля спіткала і багатьох словаків, за збори на користь Червоного Хреста балканських слов'янських держав. Деяких збирачів пожертвувань було засуджено до багаторічного ув'язнення [4, с. 369].

В «Церковныхведомостях» повідомлялося, що в Сербії під час Першої Балканської війни докладно аналізувалося питання про майбутнє становище католицького населення земель, які після її завершення повинні були увійти до її складу. Сербським міністром освіти і церковних справ була утворена комісія, якій було доручено підготувати матеріал для складання конкордату [5, с. 455]. Її головою був сам міністр, а в число її членів увійшли: ректор Белградської семінарії С. М. Веселіновіч, проф. міжнародного права в університеті Слободан Іованович, професор канонічного права Чадоміл Мітровіч, Мілан Печанац, Марко Джурічіч, а також запрошений з Шибеника (в Далмації) католик Бакотіч, який захищав в далматському ландтазі інтереси сербів-католиків [5, с. 457].

С. В. Троїцький повідомляв, що питання про конкордат активно обговорювалося в сербській пресі й позначилися два напрямки в його вирішенні. Одні рішуче протестували проти якої б то не було угоди з Ватиканом. У сербській газеті «Пьемонт» писалося: «Ми балканські християни, повинні взяти до уваги вороже ставлення Риму до справи звільнення невіруючих у папу християн» [5, с. 457]. У цьому виданні вказувалося, що: «Уряд на перший план поставив турботу про конкордат і зовсім не подумав про хаотичний стан православної церкви в новоприєднаному краю. Питання про врегулювання відносин між сербською Церквою і Константинопольською патріархією висить в повітрі. Питання про примирення патріархії з екзархом знаходиться ще в гіршому становищі» [5, с. 458].

Відповідно до іншої точки зору: католицька церков в складні періоди життя держав була солідарна з народом. В «Трговинскомь ГласникФ» писалося, що найкращий доказ користі конкордату для Сербії в тому, що Австро- Угорщина намагалася перешкодити його укладенню [5, с. 459].

На думку редакції «Церковных ведомостей», золоту середину між цими двома напрямками займав С. М. Веселіновіч. Перш за все він вважав, що з Ватиканом Сербія може укласти лише конвенцію, а не конкордат, так як його Ватикан укладав лише з тими католицькими державами, де католицтво було або панівної або єдиною державною релігією, але цього не допускали 3 та 19 члени Сербської конституції. Він зробив висновок, що конвенцію укласти було необхідно, так як без цього не можна було б врегулювати правове становище католиків вСербії [5,с. 459].

В 1913 р. Сербія остаточно затвердила приєднані в результаті Балканських війн землі. У лютому 1914 р. в «Церковных ведомостях» зазначалось, що після Другої Балканської війни Болгарія позбулася значної частини своїх земель. В результаті майже вся Македонія, населена в значній частині болгарами, які там становили цілих сім митрополій екзархії, перейшла до сербів і греків. Після цього, вони ввели там своє церковне управління [1, с. 451-452].

В липні 1914 р. «Церковных ведомостей» повідомлялося, що після довгих переговорів в Римі 24 червня 1914 р. був підписаний конкордат Сербії з Ватиканом. Згідно з яким вона знову отримала можливість надати своїм католицьким підданим вільне відправлення їх релігії під керівництвом їх духовного глави [6, с. 1217].

За повідомленням видання в російській і зарубіжній пресі висловлювалася думка, що конкордат був великою перемогою Сербії над Австро-Угорщиною і що взагалі його укладення - факт вельми втішний з точки зору інтересів слов'янства. Однак з цією точкою зору не був не згоден автор публікації С. В. Троїцький. Він писав, що конкордат, який надавав долю католиків, що знаходилися в Сербії, безпосередній угоді між Сербією і Ватиканом і залишав Австро-Угорщину в стороні, був зручним виходом зі скрутного становища. Це був головний і навіть єдиний мотив, який змусив Сербію укласти конкордат. Таким чином для Сербії він був лише спробою, уникнути протекторату. Але на думку редакції «Церковных ведомостей» в конкордаті, як засобі для позбавлення від нього, не було потреби, оскільки де-юре протекторат мав зникнути сам собою. Навіть австрійській журнал «Katholische Kirchenzeitung» визнавав, що юридично протекторат був тристороннім договором між Австро-Угорщиною, Туреччиною і Ватиканом. Але після того, як одна з цих трьох сторін - Туреччина усунена в новопридбаних сербських землях, договір тим самим перестав існувати для цих земель [6, с. 1219].

Але якщо юридична необхідність конкордату була вельми сумнівна, то і його практична користь для державних інтересів Сербії далеко не так однозначна. С. В. Троїцький вказував, що цим конкордатом можливості Австро-Угорщини не зв'язувалися остаточно. Вона могла в релігійних справах і тепер чинити тиск на Сербію, але тільки не безпосередньо, а за допомогою Ватикану, з яким вона була пов'язана. А конкордат, що давав твердий грунт для всякого роду домагань, цілком відповідав цим австрійським прагненням [6, с. 1220].

Редакція журналу вказувала, що до цієї угоди католицької церкви в Сербії юридично не існувало. Не було ні католицьких навчальних закладів, ні єпископів і навіть священиків. У всій Сербії було лише два католицьких капелана при австрійському посольстві в Белграді, але діяльність їх поза межами посольства була чимало утруднена законом. З укладенням конкордату католицька церква не тільки була визнана законом, але і відразу отримала широкі права і привілеї. Вона була проголошена повноправною юридичною одиницею, що користувалася заступництвом і матеріальною підтримкою з боку держави, але в той же час незалежною від неї. В старих областях Сербії, де майже не було католиків, засновувалися архієпископства, для нових - єпископства. Єпископи самостійно призначали священиків, зміщали книжників, управляли семінарією, церковним майном, звільненим від податків і т.д. Тоді як на частку держави випадали лише витрати на утримання єпископів і семінарій. На думку С. В. Троїцького, на частку католицької церкви припадали права і привілеї, а на частку Сербського королівства майже одні обов'язки [6, с. 1221].

Таким чином, «Церковные ведомости» детально висвітлювали ті події, які відбувались в Сербії протягом 1913-1914 рр. Важливість даної теми обумовлена тим, що більшість дослідників при аналізі внутрішнього положення Сербії під час Балканських війн, і на передодні Першої світової війни, не достатньо звертали уваги на релігійне життя та міжконфесійні відносини в країні. У своїх роботах вони здебільшого обмежувались економічними, політичними та культурними аспектами. Але як стверджували кореспонденти церковних періодичних видань, Сербська православна церква мала значний вплив у житті держави та суспільства. З початком Балканських війн вона активно займалася благодійною діяльністю. За повідомленням російських кореспондентів з початком війни сербське православне духовенство сприяло зміцненню, зв'язків між Сербією і сербами, які проживали в Австро-Угорщині.

В «Церковных ведомостях» також розглядалися і міжконфесійні відносини, відгук релігійних питань на міжнародній арені та наслідки війни на положення сербського конфесійного життя. Особливу увагу у часопису було приділено розвитку сербських періодичних видань на початку XX ст. У журналі була дана характеристика сербської журналістики. Отже звернення до матеріалів періодичних видань дає можливість досить змістовно і всебічно проаналізувати релігійне становище в Сербії.

Список використаних джерел

1. Сообщение из заграницы И Церковные ведомости. - 1914. - №8.-С.451-455.

2. Троицкий С. В. Сообщение из заграницей. Церковная жизнь за границей И Церковные ведомости. - 1913. - №3. - С.155-159.

3. Троицкий С. В. Сообщение из заграницей. Церковная жизнь за границей И Церковные ведомости. - 1913. - №5. - С.255-261.

4. Троицкий С. В. Сообщение из заграницей. Церковная жизнь за границей И Церковные ведомости.- 1913. - №7-8. - С.362-370.

5. Троицкий С. В. Сообщение из заграницей. Церковная жизнь за границей И Церковные ведомости. - 1913. -№10. - С.453-463.

6. Троицкий С. В. Сообщение из заграницей И Церковные ведомости. - 1914. - №27. - С.1217-1221.

References

1. Soobshhenie iz zagranicy И Cerkovnye vedomosti. -1914. - №8.- S.451-455.

2. Troickij S. V. Soobshhenie iz zagranicej. Cerkovnaja zhizn' za granicej H Cerkovnye vedomosti. - 1913. - №3. - S.155-159.

3. Troickij S. V. Soobshhenie iz zagranicej. Cerkovnaja zhizn' za granicej H Cerkovnye vedomosti. - 1913. - №5. - S.255-261.

4. Troickij S. V. Soobshhenie iz zagranicej. Cerkovnaja zhizn' za granicej II Cerkovnye vedomosti.- 1913. - №7-8. - S.362-370.

5. Troickij S. V. Soobshhenie iz zagranicej. Cerkovnaja zhizn' za granicej H Cerkovnye vedomosti. - 1913. - №10. - S.453-463.

6. Troickij S. V. Soobshhenie iz zagranicej H Cerkovnye vedomosti. - 1914. - №27. - S.1217-1221.

Размещено на Allbest.ru