Становище та ідеологічні орієнтири українського радянського кінематографу (1945 - середина 1950-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Історичний факультет

Становище та ідеологічні орієнтири українського радянського кінематографу (1945 - середина 1950-х рр.)

магістрант Ількович В.М.

Анотація

Проаналізовано становище українського радянського кінематографу крізь призму партійно-державних заходів в галузі кіно. Окрема увага приділяється впливу радянської ідеології на організаційне оформлення, фінансові та матеріально-технічні підвалини функціонування системи українського кіномистецтва в контексті політичних та соціально-економічних перетворень в радянській Україні у 1945 -- середині 1950-х рр. В процесі дослідження з'ясовано, що розвиток українського кінематографу в середині 1940-х-- першій половині 1950-х років, проходив в ситуації активного політичного впливу ідеології на суспільне життя. Після завершення Другої світової війни почалася відбудова, зокрема, у секторі кіновиробництва. Разом з тим, відбувалась нова хвиля ідейного «просування» радянського суспільства до комунізму. Автором прослідковуються і значні недоліки в галузі, що дозволяють говорити про існування факторів, які гальмували розвиток національного кіномистецтва.

Ключові слова: інтерпретація історії, кінематограф, кіновиробництво, кіномистецтво, пропаганда, радянська ідеологія, трофейний кінофільм.

Annotation

It is analyzed the state of the Ukrainian Soviet cinematography through the prism of party-state activities in the branch of cinema. Special attention is paid to the influence of Soviet ideology on institutionalization, financial and logistical basics of functioning of Ukrainian cinematographic art in the context of political and socioeconomic reforms in the Soviet Ukraine in 1945 --mid-1950s. The study found that the development of Ukrainian cinematography in the mid--1940s -- mid-1950s, was taking place in the situation of active political influence of ideology on public life. Rebuilding which began after World War II was particularly in the field of film production. In the same time, it was a new wave of ideological «promotion» of Soviet society to communism. The author traces some significant shortcomings in the industry that allows us to suggest the existence of factors that hindered the development of national cinema.

Keywords: interpretation of history, cinematography, film production, cinematographic art, propaganda, Sovietideology, captured movie.

Українське кіно завжди було і залишається цінним джерелом дослідження історії, відображенням усіх суспільно-політичних та культурних процесів, що мали місце на території України.

Особливу увагу істориків привертає український кінематограф періоду після Другої світової війни та «відлиги». Складність вивчення цього періоду пов'язана з необхідністю дослідження значного пласту радянської історіографії перенасиченої марксистсько-ленінською ідеологією, часто обмеженої висвітленням вузьких аспектів розважального характеру та практичної цінності українського радянського кіно, як інструменту «виховання народних мас».

А отже, варто звернути увагу, що кіноіндустрія в умовах тоталітарного режиму поряд із розважальною функцією несла ще одну - політичну, і досить швидко вона стала засобом радянізації. У прагненні встановити тотальний контроль над усіма с ферами культурного життя ідеологічно-репресивна машина інтенсивно працювала над ретельним відбором тематики фільмів, їх жанру, акторського складу, усієї естетичної та ідеологічної фактури.

У результаті більшовицького контролю, цензури та терору тисячі творчих людей, зокрема кінематографістів, не просто були викинуті з художнього процесу, але знищені фізично.

Особливо жорстокою була боротьба з кінематографістами - «ворогами народу» в Україні, яких звинувачували і в «буржуазному націоналізмі», і в «троцькізмі», і навіть у «терористичній діяльності». Багатьох оголосили «куркульсько-петлюрівськими елементами».

И. Сталін, а пізніше і М. Хрущов визначав стратегію розвитку країни не тільки в економічному і політичному плані, а й давали свої вказівки навіть щодо сценаріїв майбутніх фільмів, втручалися у розвиток кіно в цілому [3].

Чим далі в історичному просторі відсуваються події історії, тим різноплановішим стає бачення та їх оцінка. Державна політика центру, щодо української радянської кінематографії є особливо показовою для характеристики процесів у галузі кіно, що відбувалися під час післявоєнної відбудови та відлиги зокрема, та періоду радянської України вцілому [5, с. 407-410]. Система тотального контролю радянського кінематографу була остаточно сформована наприкінці 1930-х рр. І як наслідок - вона визначала напрям розвитку кіногалузі аж до кінця 1980-х рр. З'ясування особливостей управління кінематографом покликане допомогти виявити як типові механізми дій радянських органів влади у галузі культури, так і специфічні - у сфері кінематографа. А дослідження українського радянського кіно саме в історичному контексті поглибить розуміння еволюції сталінізму та тоталітаризму. кіномистецтво український радянський економічний

Процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, потребують використання досвіду, набутого попередниками. Зокрема, вивчення державної політики в галузі кінематографії в середині 1940-х - 1950-х рр. стає актуальним через загальну зміну підходів до оцінки подій післявоєнного десятиріччя. Підвищена увага до соціальної історії України також зумовлює важливість вивчення кіно, оскільки воно є прикладом візуалізації повсякденного життя радянської людини 1940-х- 1950-хроків [4, с. 210].

Неоднозначні оцінки викликає і проблема становища українського кінематографа в після воєнні роки, які в середині XX століття стають важливою частиною української національної культури. Після встановлення більшовицької влади на українських землях розпочався процес тотального одержавлення кіно. Відтак, воно стало обов'язковою складовою державної системи, виконуючи ті чи інші пропагандистські та ідеологічні завдання.

З одного боку, особлива у тогочасному світі модель кінематографічної індустрії дозволила їй нагромадити величезний технічний потенціал, зосередити ледь не унікальні за своєю кількістю і якістю технічні кадри, що не поступалися за своїм фаховим рівнем відповідним цехам зарубіжного кіно. З іншого боку, тоталітарна система прагнула використати весь цей потенціал виключно для своїх політичних цілей та амбіцій. Як в роки Другої світової війни, так і після, кінематограф виконував в першу чергу ідеологічні завдання воєнної доби.

Потреба дослідження пропагандистської діяльності кіностудій у середині 1940-х - 1950-х роках з'являється внаслідок усвідомлення опосередкованого негативного впливу ідеологічного фактора на свідомість населення. Історики та науковці радянського часу висвітлювали основні етапи розвитку кіно, як такого, що відіграло велику роль у справі «соціалістичного виховання мас», у здійсненні «своєї виховної функції».

Фактично об'єктивної історіографії з проблематики розвитку українського кінематографа у роки середини 1940-х - 1950-х рр. не багато, тим часом потреба в історичній правді є нагальною, адже нові історичні умови, в яких нині перебуває суспільство незалежної України, вимагають вироблення основоположних засад його розвитку на перспективу. На заваді стоять, насамперед, відчутні впливи колишньої заідеологізованої історіографії, позбавленої, по суті, найголовнішого - повноцінної наукової концепції, засад адекватного відображення дійсності й тлумачення основних віх розвитку кінематографу України у передвоєнний та воєнний періоди [1,с. 167].

Тож, предметом даного дослідження виступають ідеологічні засади, форми та методи діяльності радянської впади у сфері організації управління кінематографом, а також її взаємовідносини з кінематографістами, вплив на суспільство за допомогою кіно в середині 1940-х - 1950-х років.

Мета роботи - проаналізувати партійно-державні заходи в галузі кіно, їх вплив на організаційне оформлення, фінансові та матеріально-технічні підвалини функціонування системи українського кінематографу в контексті політичних та соціально-економічних перетворень в радянській Україні в середині 1940-х - 1950-х роках. Відповідно до мети були поставлені наступні завдання: проаналізувати головні напрямки та умови розвитку українського кінематографу в середині 1940-х - 1950-х рр.; висвітлити основні теми та сюжети, які втілювали кінорежисери УРСР у своїх роботах; розкрити основні труднощі та проблеми діяльності кіностудій УРСР в середині 1940-х - 1950-х рр.; дослідити систему державного управління кінематографом радянської України; вивчити вплив кіномистецтва на українське суспільство.

Радянська влада та комуністична партія в своїх рішеннях щодо ідеологічних питань орієнтувала митців на вирішення найважливіших проблем сучасності, підкреслювала необхідність створення яскравих і художньо повноцінних творів про радянську дійсність, про героя того часу - «будівельника комунізму». Партія закликала відображати життя радянського суспільства в його «безперервному русі вперед», всіляко сприяючи розвитку суспільно орієнтованих, колективістських рис характеру радянської людини.

Прагнучи відповісти на запити свого часу, радянські кіномайстри в післявоєнні роки створюють ряд творів - « Молода гвардія», «Повість про справжню людину», «Сільська вчителька», «Мічурін», «Тарас Шевченко», «Весна на Зарічній вулиці». Як і у всьому радянському кіномистецтві, в українському кіно відбуваються важливі процеси, художники обмірковують свій досвід, намагаються підняти кіномистецтво республіки на новий рівень, зробити його тематично і жанрово більш багатим, різноманітним [2, с. 58-59].

Аналізуючи радянське кіно повоєнного десятиліття в цілому і зокрема українське, відзначаючи його безсумнівні мистецькі успіхи, не можна промовчати і про його недоліки, труднощі розвитку.

Ослаблення і спрощення конфліктів в ряді фільмів, таких як «Центр нападу», «Щедре літо» та інших, деякі критики в ті роки намагалися видати за нову тенденцію у вітчизняному мистецтві. Була навіть висунута так звана «теорія безконфліктності», автори якої доводили, що відсутність в радянському суспільстві антагоністичних класів і класової боротьби призвели до скасування антагоністичних конфліктів і в драматургії. В нашому суспільстві, твердили ці вульгаризатори, може йти боротьба лише між позитивними стимулами - між «хорошим» і «найкращим».

Помилковість такого трактування конфлікту в мистецтві була породжена відірваністю від життя, пізнання історичних законів розвитку будь-якого суспільства, його діалектики.

Прихильники «теорії безконфліктності» не розуміли, що основа руху вперед - в боротьбі нового, прогресивного зі старим, віджилим, відсталим. А тенденція до безконфліктності приводила до поверхневого, схематичного, ілюстративного висвітлення явищ дійсності. Справжній художник відображає життя у всій його складності, суперечливості, в усьому його багатстві, багатогранності, в глибокій діалектиці його розвитку. Лише осмислюючи факти дійсності з позицій передового світогляду, можна створити мистецтво високої правди.

Українське кіномистецтво страждало і в кількісному відношенні, так у перші повоєнні роки різко скоротилося фільмовидавництво. У 1946,1948,1951 роках в УРСР було випущено по одному ігровому фільму, в 1947 і в 1950 - по два. 1952 рік дав чотири стрічки, з них дві - це фільми-спектаклі. З шести картин 1953 року фільмів-вистав було чотири. Зростання кіновиробництва почалося тільки у 1954 році.

Так зване «малокартиння» проходило під гаслом «краще менше, та ліпше», який був тут застосований механічно, без урахування специфіки творчої діяльності, і негативно вплинув на розвиток української кінематографії. Штучно були урізані тематичні плани студій, що обмежувало приплив у кіно молодих кадрів, творчих і технічних співробітників. Більш того, таке становище змусило багатьох досвідчених кінопрацівників покинути виробництво. Не були по ставлені сценарії, написані для українських студій письменниками Ю. Яновським, О. Корнійчуком, С. Скляренка, І. Кочергою, П. Вершигорою. Натомість, десятки трофейних фільмів заповнили в ті роки екран: в масі своїй це були комерційні, розважальні, часто просто низькопробні стрічки [8, с. 712].

Не могли задовольнити глядацьку потребу в фільмах на тогочасну тематику і численні фільми-спектаклі. Вони мали достатню культурну цінність, адже принаймні знайомили мільйонні маси з кращими творами багатонаціонального радянського театру, з мистецтвом видатних театральних режисерів і акторів. Але з кожним роком зростала потреба в оригінальних, яскравих творах про сучасність, про життя країни, про її людей, у творах, які б не копіювали літературу або театр, а відкривали нові грані життя засобами кіномистецтва.

Завдяки «турботі» Комуністичної партії і під її «керівництвом» радянські кінематографісти в цей період, подолавши труднощі, все ж розвінчали «теорію безконфліктності», і продовжили розвивати методи і прийоми соціалістичного реалізму.

Починаючи з 1954 року, у зв'язку з кардинальними змінами керівних кадрів в СРСР, випуск фільмів помітно збільшується, одночасно з тим, скорочується число історичних стрічок і зростає кількість творів на тогочасну тему, яким поступаються місцем і фільми-спектаклі. Відроджується до нового життя кінокомедія. Все сміливіше і впевненіше затверджуються на екрані серйозні конфлікти, важливі суспільні проблеми, справжні герої. У кіно приходить талановита молодь, її прихід з тих пір не спиняється. Друга молодість приходить і до багатьох відомих майстрів старшого покоління.

Однак, все ж таки, українське радянське кіно продовжувало розвиватися по шляху партійності, реалізму і народності, базуючись, як і вся соціалістична культура, на ідеології дружби народів, соціалістичної та інтернаціональної, плідної творчої взаємодії і постійного взаємозбагачення «братніх національних культур».

Тож, подальшому розвитку кінематографії України, у другій половині 1950-х років, як і у всьому радянському мистецтві цього періоду, сприяли зміни, що відбулися в житті СРСР після історичного XX з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Розвиваючись в стані громадського підйому, вдосконалення та демократизації, кінематограф прагнув висловити оновлений дух часу, стати могутнім дієвим засобом ідейно-естетичного виховання мас.

Таким чином, проаналізувавши головні напрямки та умови розвитку українського кінематографу в середині 1940-х - 1950-х років ми можемо зробити висновок, що кіномистецтво переживало значний спад порівняно з попередніми періодами, до того ж, варто зауважити, що ті жанри, які все ж актуалізувались культурно-мистецькими потребами суспільства і водночас проходили жорстку цензуру радянської партійної ідеології, так само повільно розвивались під гаслами «малокартиння» та «теорії безконфліктності». Також необхідно наголосити, що повоєнна кіноіндустрія, не зважаючи на значну роль українства у Другій світовій війні та післявоєнній відбудові, так і лишалась впродовж першого післявоєнного десятиліття компартійним інструментом маніпуляції суспільною свідомістю, а незначне послаблення контролю за кінематографом відбулося лише після XX з'їзду Комуністичної партії СРСР.

Для подальших досліджень у цій царині необхідно також зазначити, що джерельна база з історії українського кінематографу у післявоєнну добу є досить широкою і може включати не лише нормативно-правові акти, публікації профільних закладів культури та матеріали кіновиробництва УРСР, а ще малодослідженим і важливим комплексом джерел можуть слугувати архівні матеріали Центрального державного кінофотофоноархіву України, а також джерела досліджень усної історії з безпосередніми учасниками кіномистецького поля [9].

Список використаних джерел

1. Безклубенко С. Д. Українське кіно: начерк історії. - К.: КНУКІМ, 2001.- 170 с.

2. Безручко О. Вітчизняна кінорежисерська школа: персоналії. Т.4 / О. В. Безручко. - Київ, міжнар. ун-т. - К.: КиМУ, 2013. - 252 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://elib.nplu.org/object. html?id=4126

3. Госейко Л. Історія українського кінематографа. - К., 2005 - 417 с.

4. Довженко О. П. Сторінки Щоденника (1941-1956). -К.: Вид- во гуманіт. л-ри, 2004. -384 с.

5. История советской политической цензуры. Документы и комментарии. 1917-1993. Ответст. сост. и руков. творч. колл. Т. М. Горяева. - М.: РОССПЭН, 1997. - 672 с.

6. Ілляшенко В. Історія українського кіномистецтва / В. Ілляшенко. - К.: ВІК, 2004. -412 с.; Нариси з історії кіномистецтва України / Ін-т проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України; редкол.: В. Сидоренко (гол.) [та ін.]. -К.: Інтертехнологія, 2006 - 864 с. та ін.

7. Історія українського кінематографа XX століття: навч. посіб. / А. С. Приходько. - К.: Педагогічна думка, 2012. - 128 с.

8. Кіномистецтво України в біографіях: кінодовідник / Н. Капельгородська; Держ. ком. телебачення і радіомовлення України, Ін-т мистецтвознав., фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Музей-майстерня та Благод. меморіал, фонд Івана Кавалерідзе. - К.: АВДІ, 2004. - 712 с.

9. Культурне будівництво в Українській РСР. Червень 1941 -- 1950: 36. док. і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1989. - 576 с.

10. Тримбач С. Олександр Довженко: загибель богів: ідентифікація автора в нац. часо-просторі / Сергій Тримбач; відп. ред. Т. Трубнікова. - Вінниця: Глобус-прес, 2007. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://elib.nplu.org/view.html?&id=2734

11. Фомін В. Кіно України: чотириста ударів // Кіно-Театр. - 2004 - №5. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=258

Размещено на Allbest.ru