Становище Німеччини у 1945-1949 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Історичний факультет

Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн

Курсова робота на тему:

«Становище Німеччини у 1945-1949 рр.»

Студента 2 курсу

Панасюка Михайла Васильовича

Науковий керівник

проф. Мартинов Андрій Юрійович

Київ 2018

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ТА СКОРОЧЕНЬ

ЄКК - Європейська Консультативна Комісія

РМІС - Рада міністрів іноземних справ

СКР - Союзна Контрольна Рада

НСДАП - Націонал-соціалістична німецька робітнича партія

СДПН - Соціал-демократична партія Німеччини

КПН - Комуністична партія Німеччини

ВДП - Вільна демократична партія

ХДС - Християнсько-демократичний союз

РВАН - Радянська воєнна адміністрація Німеччини

РНК - Рада Народних Комісарів

НКВС - Народний комісаріат внутрішніх справ

СЄПН - Соціалістична єдина партія Німеччини

ЛДПН - Ліберально-демократична партія Німеччини

НДР - Німецька демократична республіка

ФРН - Федеративна республіка Німеччина

ВСТУП

Актуальність теми дослідження: На сьогоднішній день Німеччина - це одна з найрозвинутіших країн світу, яка має вагомий вплив на світову економіку та політику. Історія її розвитку після завершення Другої світової війни має багато питань на сучасному етапі. Ялтинсько-потсдамський процес 1945 року показує основні напрямки врегулювання відносин щодо Німеччини. Ці конференції поклали початок її розколу. З утворенням східної та західної секторів окупації можна спостерігати різницю в економічному та політичному напрямку союзних держав щодо окупованих земель. Ця тема є актуальною, оскільки в середовищі істориків до сьогоднішнього дня точуться дискусії про політику західних держав на Ялтинсько-потсдамській конференціях, роль СРСР у Берлінській кризі 1948-1949 років та винуватців розколу Німеччини. Одна частина істориків вбачає саме роль СРСР, який своєю зовнішньою політикою відділив Східну Німеччину від Заходу. Інша частина доводить те, що Західні держави не хотіли йти на компроміс з радянським урядом і почали формувати уряд Західної Німеччини.

Мета: дослідити основні процеси, що проходили у післявоєнній Німеччині до утворення НДР та ФРН.

Завдання: аналізувати основні процеси Ялтинської та Потсдамської конференцій та вплив їхніх рішень на подальший розвиток Німеччини; висвітлити та вивчити політику союзних держав у своїх зонах окупації; дослідити причини та процес І Берлінської кризи та щляхи її вирішення; показати процес розколу Німеччини та формування НДР та ФРН.

Об'єктом дослідження виступає Німеччина у післявоєнний період 1945-1949 рр.

Предметом дослідження є основні процеси на території Німеччини, внаслідок Ялтинсько-потсдамської конференцій та початок кризових явищ з утворенням НДР та ФРН.

Хронологічні рамки: нижня межа є лютий 1945 року, яка обумовлена початком Ялтинської конференції, верхня межа є жовтень 1949 року, яка пов'язана з утворенням НДР.

Історіографічний огляд: Література у даній роботі представлена працями американських, німецьких, радянських, російських, білоруських та українських дослідників. Одними із радянських вчених є В.Д. Кульбакін та С.І. Висков, які у своїй монографії «Союзники и германский вопрос» роблять акцент на тому, що СРСР виконував рішення Потсдамської конференції, у той час як США, Велика Британія та Франція їх систематично порушували. В.А. Беспалов у своїй роботі «Блокада Берлина и продовольственный вопрос: забытые аспекты» намагається виправдати СРСР у І Берлінській кризі і робить акценти щодо позитивних наслідків політики РВАН у Західному Берліні. Але з початком розпаду СРСР, ознайомленням з новими джерелами змінюється бачення істориками цієї проблематики. М.І. Семиряга у монографії «Как мы управляли Германией» сформулював основні аспекти: механізм функціонування РВАН в Німеччині, трансформація політичної системи, аграрна реформа і націоналізація економіки, денацифікація і масові репресії, культурна і освітня політика, стосунки із західними союзниками з "німецького питання", берлінське питання. М. М. Наринський у праці «Берлинский кризис 1948-1949 гг.» приходить до висновку, що американським задумом було розчленовування Німеччини. На думку дослідника, Німеччина відкривала їм свободу дій, щоб залучити західних німців в орбіту "цивілізованих держав". Основні праці, які висвітлюють політику радянської адміністрації та її внутрішню структуру є Я. Фойтцик, А. В. Доронин, Т. В. Царевская-Дякина «Советская военная администрация в Германии, 1945-1949. Справочник». Важливим для комплексного вивчення Німеччини є праця Б.Бонвеча та Ю.В. Галактіонова « История Германии в 3 томах» та А.Ю. Ватліна «Германия в ХХ веке», основних перебігів подій, рішення та результатах Ялтинсько-потсдамської конференцій праця В.І. Соколова, В.А. Морозова «Потсдамская (Берлинская) конференция глав правительств СССР, США и Великой Британии: итоги, решения и их реализация в послевоенные годы». Білоруський дослідник Н.В. Величко у праці «Влияние «холодной войны» на германскую политику Франции во второй половине 1940-х гг.» показує основні напрямки політики Франції щодо Німеччини, неприйняття проекту Бізонії та згодом включення її окупаційних земель у проект Тризонія. Американські дослідники Daniel Altman «Ch.5 The Berlin blockade crisis of 1948-1949», William Stivers «The incomplete Blockade: Soviet Zone supply of West Berlin 1948-1949» аналізують основні причини початку та перебіг берлінської кризи, питання компромісу між урядами та внутрішньої ситуації в Західному Берліні. Німецькі вчені Manfred Wilke у праці «Der Weg zu Mauer», Petter Zolling у «Deutsche Geschichte von 1848 bis Gegenwart» та Брокгауз у «Історії Німеччини у світлинах» вказують на основні політичні, економічні проблеми Німеччини та організацію політики військових адміністрацій щодо окупованих земель. Особливу негативну роль у окупованій політиці вчені надають СРСР, натомість не забуваючи показати його втручання у політичне життя Східної Німеччини. Щодо українських вчених, то Д. М. Лакішик у праці «Німецьке питання наприкінці Другої світової війни та у повоєнні роки у зовнішній політиці США» досліджує політику США щодо Німеччини. Автор більш схиляється до сильної Європи, в якій панує американський порядок, ніж до Європи, в якій важливу роль відіграє СРСР.

Огляд джерельної бази: джерельна база даної тематики представлена збірками документів та мемуарною літературою. Основні рішення союзних держав висвітлені у збірці «Тегеран-Ялта-Потсдам» за редакцією Ш.П. Санакоєва та Б.Л. Цибулевського та у збірці «Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной Войны 1941-1945» у томах 4 та 6. Це достатньо повні збірники, які дозволяють оцінити процес прийняття союзниками принципів окупації Німеччини та початок її розподілу і вирішення її подальшої долі. На початку ХХІ століття у дослідників з'явилась можливість познайомитися з документами Архіву зовнішньої політики РФ. Вони увійшли до складу збірки «СССР и германский вопрос 1941-1949». Вони містять в собі листування МЗС СРСР з іншими міністерствами і відовчими службами СРСР з окупаційною адміністрацією в Німеччині. Політика РВАН у Німеччині добре зображена у збірці документів «СВАГ и немецкие органы управления. 1945-1949» за ред. Н.В. Петрова та «Деятельность Управления СВАГ по изучению достижений немецкой науки и техники в советской зоне оккупации в Германии.1945-1949» за ред. В.В.Захарова. Основні документи з приводу утворення НДР та ФРН містяться у праці Ю.А. Галактіонова та Б.Бернда у 3 томі «Истории Германии». Мемуарна література того періоду представлена у курсовій роботі спогадами головнокомандуючого РВАН Г.К. Жукова «Воспоминания и размышления». німеччина окупація союзний берлінський криза

Наукова новизна: в даній роботі вперше використані розсекречені джерела, які стосуються політики Радянського Союзу щодо Німеччини під час І Берлінської кризи.

Науково-практична цінність: отримані результати дослідження допоможуть уникнути у майбутньому суперечок між різними історичними колами у впливі рішень Ялтинсько-потсдамського процесу, винуватцях І Берлінської кризи та розколу Німеччини.

Структура роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел.

РОЗДІЛ І. ЯЛТИНСЬКО-ПОТСДАМСЬКИЙ ПРОЦЕС

1.1 Рішення ялтинської конференції 4-11 лютого 1945 р.

Початок 1945 року ознаменував собою повний наступ радянських військ на східному фронті. На початку лютого 1945 року радянська армія вийшла на річку Одер і вже знаходилась в 60 км від Берліна. Світ вже зрозумів, незабаром буде закінчення війни та й сама Німеччина відчувала свою неминучу поразку. В цих умовах була необхідна зустріч країн «Великої трійки» - США, Великої Британії та Радянського союзу для розроблення плану щодо майбутнього існування Німеччини. Звісно, це не був перший з'їзд, в якій вирішувалась доля Німеччини. Ще в 1943 році лідери цих країн (Й.В.Сталін, Ф.Д.Рузвельт та У.Черчилль) зустрічались в Тегерані, щоб обговорити німецьке питання, яке вже знаходилось на стадії детальної розробки. Там було розглянуто детальний план розчленування Німеччини, представлений Рузвельтом, розширення польських кордонів за рахунок німецьких земель та передача портів СРСР Кенігсберг і Мемель. [19, с.394]

Місце нової конференції на початку було обрано не одразу. Спочатку пропонувалося провести зустріч у Великобританії, як країни, яка є рівновіддаленою від США і СРСР. Також фігурували Мальта, Афіни, Каїр, Рим і ще ряд міст. За однією версією Й.В.Сталін наполягав проведення конференції саме в Радянському Союзі, щоб голови делегацій і увесь світ змогли би побачити шалені збитки, завдані Німеччиною СРСР, а за іншою те, що Ялту обрав саме американський президент Ф. Рузвельт через стан свого здоров'я.

У Конференції брали участь керівники трьох союзних держав: Голова Ради Народних Комісарів СРСР Й.В. Сталін, прем'єр-міністр Великобританії У. Черчилль, Президент Сполучених Штатів Америки Ф.Д. Рузвельт.

У лютому 1945 року виповнилось вже 9 місяців після того, як Крим був звільнений від німецької окупації. Сам Крим і Ялта перебували в гнітючому стані. Тому в місто за два місяці було завезено приблизно 1500 вагонів будівельних матеріалів, обладнання та меблів.

Сама зустріч «Великої трійки» відбулась протягом 4-11 лютого 1945 року в Лівадійському палаці біля Ялти і отримала назву Кримська (Ялтинська) конференція. ЇЇ учасники добре розуміли, що саме ця конференція повинна стати основоположником повоєнного устрою світу. Саме тому, більшість питань було присвячено вирішенням «німецької проблеми». Понад рік (а саме з грудня 1943 року) цим питанням займалася Європейська консультативна комісія у Лондоні. Ця Комісія підготувала до початку Ялтинської конференції декілька варіантів капітуляції Німеччини, Декларації про поразку Німеччини, Угода щодо зон окупацій.[2, с.319]

Голови делегацій за рішенням Кримської конференції зробили невеликий публічний виступ, обсягом у 9 сторінок, в якій розглядалось про плани примусового здійснення умов беззастережної капітуляції після повного розгрому Німеччини; про знищення німецького мілітаризму; про ліквідацію та взяття під особистий контроль всієї німецької промисловості, яка могла бути використана у виробництві зброї; про необхідність знищити нацизм як явище, про стягнення репарацій у максимальній можливій кількості і розділ Німеччини на окупаційні зони. [19, с.185-187]

Багато часу на Конференції приділяли увагу репараційним питанням. Учасники вирішили створити спеціальну репараційну комісію, але згодом домовилися про те, що Німеччина повинна відшкодувати збитки, спричинені нею в ході війни іншим державам. За основу для обрахунку була взята сума 20 млрд доларів і була укладена угода, що 50 % від цієї суми отримує Радянський Союз. СРСР запропонував, щоб репарації стягувались у формі одноразового вилучення з національного багатства Німеччини та щорічних товарних поставок з поточної продукції.

Конференція підтвердила, розроблені ЄКК угоди «Про зони окупації Німеччини і про управління «Великим Берліном», а також «Про контрольний механізм в Німеччині». За умовами угоди «Про зони окупації Німеччини і про управління «Великим Берліном» збройні сили трьох держав повинні зайняти чітко встановлені зони. Радянським військам віддавалася східна частина Німеччини, пінічно-західна частина віддавалася англійській армії, а південно-західна- американській. Було також вирішено, що за рахунок англійської та американської зон невелику зону окупації отримає Франція.[15, c.106] Керування цими окупованими територіями у майбутньому лягало на плечі новоствореної Союзної контрольної ради. Новою проблемою стало питання район «Великого Берліну», який повинен був знаходитись в радянській зоні. Але через те, що він був обраний місцем перебування Контрольної ради з питань Німеччини то район «Великого Берліну» повинен був керуватися спільними силами СРСР, США та Великої Британії. СРСР отримував північно-східну частину міста, щодо зони військ для США та Англії, то вони не були встановлені. [19, с.185-187]

Єдине питання не було вирішене на Кримській конференції, яке стосувалося майбутньої організації економіки Німеччини. Проте Рузвельт здебільшого чимраз далі відходив від плану Моргентау, який передбачав радикальне перетворення Німеччини на аграрну країну.

Також на цій Конференції розглядали питання світового масштабу. Радянський Союз пообіцяв приблизно за два-три місяці після капітуляції Німеччини вступити у війну з Японією, Польща отримувала «значні» території на заході, замість втрачених на сході. Кордон між Польщею та СРСР встановлювався за домовленостями 1939 року між Гітлером та Сталіним по так званій лінії Керзона, розглянули питання про Югославію. Керівники трьох держав домовилися про скликання 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско конференції Об'єднаних націй з ціллю підготовки уставу міжнародної організації безпеки. Це стало початком утворення ООН, яка замінила у функціональності Лігу Націй.

Таким чином, за три місяці до завершення війни у Європі й капітуляції Німеччини союзники по антигітлерівської коаліції були повністю готові застосувати для вирішення німецького питання найтяжчі заходи навіть до позбавлення територій, переселення німців і розчленування країни.

Проте згодом, позиція Радянського союзу щодо розчленування Німеччини кардинально змінюється. Коли в березні 1945 року комісія по розчленуванню почала свою роботу, радянський представник, посол СРСР у Британії Ф.Т. Гусев фактично відмовився від ідей розчленування, на яку так наполягали Сталін та Молотов у Ялті. Гусев пояснив, що Радянський Союз розуміє рішення Ялтинської конференції про розділ Німеччини не як обов'язковий, а як можливий засіб тиску на неї, у випадку, якщо інші дії виявляться недостатніми. Згодом у квітні-травні 1945 року саме радянські представники ЄКК виступили за те, щоб прибрати положення про розділ Німеччини з документа про беззастережну капітуляцію Німеччини і з Декларації про поразку Німеччини. Офіційна точка зору радянської влади щодо розділу Німеччини ми можемо спостерігати у зверненні Сталіна 9 травня до свого народу. Він заявив: «Німеччина розбита на голову. Німецькі війська капітулюють. Радянський Союз святкує перемогу, хоча він і не збирається ні розчленовувати, ні знищувати Німеччину»[23, c.36]

Таким чином, всі рішення Ялтинської конференції укріпили позиції антифашистської коаліції і сприяли досягнення перемоги над Німеччиною. Результати конференції сприяли основою демократичного, мирного післявоєнного устрою Європи, які згодом будуть розроблені Потсдамською конференцією, після перемоги над Німеччиною.

1.2 Рішення Потсдамської конференції 17 лип.- 2 сер.1945 р.

7 травня в Реймсі, а 8 травня у східній частині Берліна - Карлсхорсті- було підписано акти про беззастережну капітуляцію німецької армії. Друга світова війна, яку розпочала Німеччина ще в 1939 році закінчилася для неї нищівною поразкою. Але ще досі тривала війна на Сході, з Японією. Німеччина опинилась в руках антигітлерівської коаліції. За цих умов потрібно було провести конференцію задля організації правління Німеччиною та вирішення її майбутнього.

З 17 липня по 2 серпня 1945 року в Потсдамі відбулась остання зустріч «великої трійки». На цей раз, ми можемо спостерігати нових представників: США представляли замість померлого 12 квітня 1945 року Президента Рузвельта його наступник Гаррі Трумен, а британський прем'єр-міністр Черчилль, програвши вибори у Палаті громад 28 липня, поступився місцем лідерові переможців, лейбористові Клименту Еттлі.[5, c.132]

Ідею нової зустрічі «великої трійки» запропонував У. Черчилль 6 травня 1945 року, який довго підбирав найбільш відповідний термін найменування конференції антигітлерівської коаліції. За його пропозицією було прийнято кодову назву- Термінал, що означало «останню стадію» на спільно пройденому з СРСР шляху, тобто кінець співробітництва, яке склалось під час війни.

Кажучи про настрій у лідерів в ході підготовки до майбутньої конференції, необхідно зазначити, що У.Черчилль намагався прискорити зустріч, у зв'язку з тим, що в липні відбудуться вибори до парламенту і йому дуже хотілось взяти участь у конференції. Й.В.Сталін пропонував провести конференцію в червні. Натомість позиція американської влади вказувала на відтягування процесу і чітко вказувала на проведення конференції 15 липня 1945 року. Г.Трумен намагався провести зустріч вже після того, як у США буде випробувана атомна бомба задля подальшого використання «атомної дипломатії» у відносинах з СРСР. Вже наприкінці Другої світової війни і Г.Трумен і У.Черчилль вбачали СРСР як потенційного противника. Приблизно так само дивився на союзників і Сталін.

Підготовкою конференції займалися служба радянських військ з метою пошуку відповідного місця. Група офіцерів на чолі з представником 1-го Білоруського фронту Г.Д. Косогляда об'їхала всі околиці Берліна. Їх вибір пав на Бабельсберг, який знаходився біля Потсдаму. Це була гарна дачна місцевість, в якій раніше проживала німецька еліта. Поряд знаходився парк Сан-Сусі з палацом колишнього німецького кронпринца. Було проведено значні ремонтно-будівельні роботи, оскільки вся інфраструктура була пошкоджена німецькими військами, які відступали. Було прокладено 6 км нових доріг і відновлено 15 км.

Палац був відремонтований за короткий час. Як зазначав Г.К. Жуков, для конференц-зали був виготовлений круглий стіл діаметром 6.8 метрів на московській меблевій фабриці «Люкс». Для виконання ремонтних робіт в приміщеннях і відновлення підземної інфраструктури були запрошені німецькі інженери, техніки та робітники.[9, с.706]

Потсдамська конференція, на відміну від Версальської, не була «мирною». За нею не передбачалося вироблення умов мирного договору з Німеччиною і її союзниками, вона повинна була підтвердити і конкретизувати рішення Ялтинської конференції або їх скасувати. Дискусія щодо німецького питання вже набула іншого характеру і відрізнялась від того, котра обговорювалась на Ялтинській конференції. Її головні відмінності полягали в тому, що основні політичні, територіальні, адміністративні, економічні проблеми були вже обговорені і частково вирішені в Криму. Потсдамська конференція повинна була показати подальші дії координованої політики союзників і механізм їх реалізації. На цій конференції було вирішено, що верховну владу в Німеччині будуть здійснювати головнокомандувачі збройних сил СРСР, США та Великобританії, кожен у своїй зоні окупації, а також разом спільно з питань, які стосуються Німеччини в цілому, в якості членів Контрольної ради, який був створений для здійснення вищої влади союзних держав у Німеччині на час її окупації.[17, с.49]

Про цілі, які хотів здобути СРСР Жуков зазначав, що радянська делегація прибула в Потсдам з твердим наміром досягти взаємно узгодженої політики щодо врегулювання повоєнних проблем в інтересах миру та безпеки народів і створення умов, при яких виключалося б відродження німецького мілітаризму. [9, с.706] Єдиним документом, який був прийнятий за підсумком двотижневих дебатів, став «Протокол Берлінської конференції трьох великих держав». Він був підписаний 1 серпня, але був оприлюднений пізніше. У «Повідомленнях про Берлінську конференцію трьох держав», які були опубліковані 3 серпня у главі ІІІ «Про Німеччину» містилося: « Німецький мілітаризм та нацизм будуть знищені, і союзники зі згодою один з одним, наразі та в майбутньому, будуть вживати інших заходів для того, щоб Німеччина ніколи більше не загрожувала своїм сусідам або підтриманню миру в цілому світі…».[19, c.386]

Окупація була визнана необхідним заходом, який ніс тимчасовий характер. Головні її цілі полягали у скасуванні нацистських законів, покарання воєнних злочинців, надання мешканцям демократичних свобод (дозвіл діяльності демократичних партій і профспілок, утворення органів місцевого управління, дозвіл на свободу слова і діяльність релігійних закладів), знищення нацистської партії, її філіалів і підконтрольних організацій, заборона пропаганда нацизму і початок децентралізації економіки і управління. Було твердо визначено, що слід гарантувати економічну єдність Німеччини Підтримувалися рішення Ялтинської конференції про те, що вся промисловість, яка може випускати зброю, повинна бути ліквідована.[17, c.49]

Тобто, були сформульовані основні принципи і завдання, які пізніше отримали назву політики «чотирьох Д»: «демілітаризація», «денацифікація», «демократизація» і «декартелізація». Це були колосальні завдання, які ніколи не ставили перед собою переможці всіх попередніх війн. Таким чином, навіть саме слово «окупація» набуло зовсім іншого значення.

Важливої ваги на Потсдамській конференції постало питання щодо організації кордону з Польщею. Сталін своїм самоуправством поставив союзників перед фактом. Він передав прокомуністичному польському урядові як відшкодування за відторгнення земель на сході Польщі Радянським Союзом регіони на сході Німеччини аж до лінії Одер-Найсе. Щодо цього на конференції дійшло до непростих суперечок із західними союзниками, які де-факто визнали таки на Потсдамській декларації від 2 серпня 1945 року лінію Одер-Найсе як західний кордон Польщі. Союзники наполягали на тому, що східнонімецькі області аж до лінії Одер-Найсе будуть вилучені з радянської окупаційної зони Німеччини і перейдуть під радянське чи польське управління.[16, с.440]

Питання про кордони було тісно пов'язане з питанням про виселення німців. Згідно з Протоколом Потсдамської конференції вони підлягали виселенню з Польщі, Угорщини і Чехословаччини. Доля німців, які проживали в Кенігсберзі, який передавався СРСР, офіційно не обговорювалася. Це «переселення» згідно з Потсдамською угодою мало відбуватися «у врегульований і гуманний спосіб». Утім, вигнання німців почалося вже задовго до Потсдамської конференції і перші хвилі вигнанців потягнулися на Захід разом із німецькими військами, що відходили перед наступом Червоної Армії і для багатьох німців стала нелюдським і жорстоким випробуванням.[22, c.239]

Активно обговорювались на Потсдамській конференції питання про репарації. Хоча це питання було вирішено ще під час Кримської конференції, але під час Берлінської конференції західні делегації зробили поворот на 180 градусів. Вони запевняли Сталіна у тому, що сума 20 млрд доларів є надто тяжким тягарем для Німеччини, яка тоді втрачала ще свої території і мала високий відсоток знищенної промисловості. Натомість було прийнято новий проект репарацій, наданий держсекретарем США Дж. Бірнсом: загальна сума репарацій не обговорювалася, вилучення проводяться із власних зон окупації, також СРСР отримувала в доповненні із західних зон приблизно 25% демонтованого там обладнання, репарації для Англії, США, Франції і інших країн, які мали на це право, будуть стягуватися із західних зон і відповідних німецьких вкладів закордоном (в Болгарії, Румунії, Угорщини, Фінляндії і Східній Австрії).[19, с.392-394]

Потсдамська конференція прийняла рішення про утворення Ради міністрів іноземних справ СРСР, США, Великобританії, Франції і Китаю (РМІС) для продовження підготовчої роботи щодо мирного урегулювання. На цю Раду було покладено роль в укладанні мирних договорів для Італії, Румунії, Болгарії, Угорщини і Фінляндії і розгляд невирішених територіальних питань. [16, c.427-429]

Відразу після закінчення конференції, її основні рішення були відправлені у Париж з пропозицією долучитися до них. 7 серпня 1945 року французька влада дала свій дозвіл, з рядом приміток. Але вже 28 липня 1946 року прем'єр-міністр Франції Жорж Бідо заявив про те, що Франція не надавала ніяких дозволів і не приєднувалась до рішень, які були прийняті у Потсдамі, а лише погодилася з основними цілями окупації. Причиною тому слугує те, що Францію у свій час ніхто не запросив до Потсдамської конференції, вона проголосила її рішення необов'язковими для себе і заблокувала створення загальнонімецьких адміністративних структур.

Таким чином, завершення війни розпочало процес подальшого регулювання антигітлерівською коаліцією території Німеччини. Ялтинсько-потсдамський процес започаткував початок розподілу інтересів США та СРСР в Європі, що незабаром виллються у «Холодну війну». Ці конференції розпочали новий етап у розвитку Німеччини, її політичного та економічного життя. Ялтинська і Потсдамська конференції вирішили основні завдання перегляду кордонів країн, які існують і донині, і започаткувала процес будування «нової» Німеччини.

РОЗДІЛ ІІ. ПОДІЛ НІМЕЧЧИНИ НА ОКУПАЦІЙНІ СЕКТОРИ

2.1 Процеси в західній частині окупації

Після Ялтинської та Потсдамської конференцій було прийнято рішення про розділ Німеччини на три окупаційні зони, кожна з яких припадала, відповідно, на одну із союзних держав - США, СРСР та Велику Британію. Спеціальне регулювання для столиці імперії Берліна передбачало поділ міста на три сектори. Франція після Ялтинської конференції прийняли в коло окупаційних держав, і вона дістала з американської і британської зони власну окупаційну зону на південному заході Німеччини, а також власний сектор на північному заході Берліна. Британська зона була найбільшою із всіх чотирьох, як і по численності населення, так і по промисловому потенціалу. Вона включала в собі північно-західну Німеччину, до її складу також входила Рурська область, яка вважається індустріальним центром Німеччини. Американська зона включала приблизно 30 % території Німеччини, і займала територію Південної Німеччини, а також міста Бремен і Бременгафен. Ця територія не мала такий високий промисловий потенціал, але вона займала найвище місце у кількості сільськогосподарської продукції. Радянська зона охохплювала Центральну та Східну Німеччину і займала 30 % її території. Французька зона була найменшою за площею-приблизно 15 % території післявоєнної Німеччини, де проживало 12 % населення. В її склад входила індустріальна Саарська область, яка за промисловим виробництвом дещо поступалася Рурській області.[2, c.337-343]

Політика країн в західній частині окупації ставила за мету впровадити на цих територіях демократичний устрій. Тому вони орієнтувалися на помірні політичні партії, організації Німеччини і на відповідних політиків. У західних окупаційних держав однаково негативним було ставлення до комуністів і активістів-антифашистів. Причому в антифашизм вони часто були схильні бачити прототип (або аналог) комунізму.

Щодо окупаційної організації західних зон, то в цій частині голова окупаційної адміністрації називався «воєнний губернатор». На чолі американської окупаційної адміністрації стояв генерал армії Д. Ейзенхауер, якого в кінці 1945 року замінив генерал армії Дж. Макпарні, а в березні 1947 року на цю посаду був назначений генерал-лейтенант Л. Клей. В англійській зоні окупації пост головнокомандувачого займав до квітня 1946 року фельдмаршал Б.Монтгомері, якого замінив згодом маршал авіації Ш. Дуглас, який згодом був замінений на генерала Б. Робертсона. У французькій частині командував генерал П. Кеніг.[7, c.51-68] При кожному керівникові були також політичні радники високого дипломатичного рангу.

Після знищення гітлерівської ідеологічної машини, беззастережної капітуляції Німеччини і Потсдамської конференції, головним у справі рішення німецького питання стало здійснення політики «чотирьох Д». Демократизація, денацифікація, демілітаризація і декартелізації Німеччини були нерозривно пов'язані між собою.

Щоб здійснювати перетворення політичного життя в Німеччині, держави-переможниці на підставі Потсдамської угоди вдалися до заходів з очищення громадського життя прибічників націонал-соціалізму. 10 грудня 1945 р. СКР прийняв закон № 2, який забороняв НСДАП і всі її організації; аж 12 січня 1946 року - директиву № 24 «Про усунення нацистів і інших осіб, ворожих союзним цілям, з установ і з відповідальних посад»[3, c.448]; і лише 12 жовтня 1946 року була прийнята директива № 38 «Арешт і покарання військових злочинців, націонал-соціалістів, мілітаристів і інтернування, контроль і спостереження за можливе небезпечними нацистами». Ця денацифікація розвивалася по-різному в окремих окупаційних зонах.

Найактивніше проходила денацифікація проводилася в американській зоні, де найсуворіше проводився проходив відбір серед населення. Тут, як і в інших зонах, зацікавлені особи мали відповідати на анкету зі 131 питання. Американська військова адміністрація створила атестаційні комісії з німців й апеляційні палати, які у формі суду залагоджували процеси денацифікації й класифікували претендентів відповідно за однією з п'яти категорій: головні винуватці, обтяжені, попутники, невинні. Тих, хто належав до перших трьох категорій переслідувало покарання у вигляді перебування у виправно-трудовому таборі (до 10 років) до заборони професійної діяльності, звільнення з посади чи позбавлення пенсії до позбавлення активного й пасивного права вибору; для попутників були передбачені грошові штрафи. Але згодом процес денацифікації в американських зонах окупації почав сповільнюватися і 31 березня 1948 року була раптово припинена, а процеси проти звинувачених були закриті.[4, с.331]

Найбільш тяжкий механізм денацифікації був створений в англійській зоні. Нею займалися спецвідділи воєнної адміністрації та створенні в січні 1946 року з німців «ради», «журі» і «комітети» з питань денацифікації. Кожен німець повинен був заповнити анкету із 133 питань, правильність яких повинні були засвідчити своїм підписом ще декілька людей, які знали цю людину. Потім спеціальні комітети по денацифікації - і британські, і німецькі - ананлізували анкети, і робили висновок: до якої з п'яти категорій віднести людину, яка проходила денацифікацію. З жовтня 1947 року британська адміністрація передала всі справи про денацифікацію ландтагам і владам земель. Британська адміністрація однозначно віддавала перевагу оновлюваному німецькому управлінню перед політичними чистками й почала масово використовувати колишніх службовців Третього Рейху в процесі денацифікації. До середини 1947 року вона залишала за собою право на будь-які рішення щодо заходів із денацифікації. Висновок англійської денацифікації: 75 % повинні були сплатити штраф, 20 % були відсторонені від своїх посад і лише 0.1 % були визнані винуватцями.[2, с.344] Денацифікація у французькій частині окупації проходила виключно у сфері управління й, насамперед, з погляду політичної доцільності.[4, с.332]

Після того, як у 1948 році процес денацифікації у західних зонах закінчився, остаточні закони денацифікації були опубліковані з 1949 року у всіх землях Федеративної Республіки Німеччини.

Демілітаризація і воєнно-економічне роззброєння Німеччини, як це було встановлено Ялтинсько-Потсдамським процесом, мали у своїй меті знищення воєнно-економічного потенціалу Німеччини та ліквідацію всієї зброї та промисловості, яка її виготовляла. Для здійснення програми демілітаризації Контрольній Раді потрібно було займатися такими питаннями, як встановлення рівня дозволеного виробництва в Німеччині, визначення переліку галузей і виробництва дозволених, так і галузей і виробництва заборонених, складання переліку заводів, які підлягали демонтажу і вилучення для репараційних постачань, і переліку заводів, які підлягали знищенню.

Але сам процес демілітаризації на теренах західних зон окупації проходив повільним темпом. Міністри західних держав на Московській сесії Ради міністрів іноземних справ у березні-квітні 1947 року визнали, що демонтаж воєнних споруд і заводів і їх зонах проходить не за планом. СКР надав директиву, в якій мовилося про завершення процесу демілітаризації за короткий час. У цей час в американській зоні з 186 підземних воєнних заводів, складів і майстерень зберіглось ще 161. В англійській зоні не були знищені 158 зенітних установок і 860 фортифікаційних споруд. Радянський Союз ще в листопаді 1945 року на засіданні СКР повідомляв, що в англійській зоні із частин гітлерівських військ було сформовано армійську групу «Норд». Англійські представники цього не заперечували і обіцяли розпустити ці формування до кінця січня 1946 року. Західні адміністрації продовжували зберігати на своїх територіях формування з німецьких військових, мотивуючи свої дії тим, що вони існують під виглядом «промислової поліції», «робочих батальйонів» та « німецьких службових груп».[2, c.352-354] Більшість заводів в західній частині окупації Німеччини було переведено на випуск мирної продукції, які згодом допомогли підняти економіку Західної Німеччини у майбутньому. До 1949 року Німеччина перетворилася з «агресивної» країни на мирну. Вона втратила свій флот, авіацію, збройні формування і промисловості.

Процес демократизації цих територіях почав розвиватися дещо пізніше. На початку англійська та американська воєнні адміністрації заборонили утворення будь-яких політичних партій, антифашистських організацій. Вони вірили в те, що німці після гітлерівського режиму ще не готові до демократичних змін. Вони проголосили «політичний карантин» на цих землях.[4, с.332] Але вже з осені 1945 року почалися зміни в їхніх поглядах, не без участі і радянського чиннику, де діяльність партій була дозволена вже в червні 1945 року. Але не всі політичні партії отримали дозвіл на існування, наприклад партії переселенців і монархістів. Наступним етапом демократизації стали вибори всіх рівнів влади, вони проводилися в першій половині 1946 г. У другій половині 1946 послідував етап прийняття ландтагами конституцій земель. Почали в цей період утворюватися партії. У західних зонах СДПН і КПН були вірні традиціям Веймарської республіки. Заснування ліберальної партії, яка врешті прибрала назву ВДП, означало спробу об'єднати з часу Бісмарка правий і лівий лібералізм в одну партію. По-справжньому новоутвореною партією вважається Християнсько-демократичний союз.[4, c.333] Найважливішими осередками ХДС стали Берлін, Кельн і Франкфурт-на-Майні. Найважливішою особою ХДС став Конрад Аденауер, який на початку 1946 року очолив партію у Рейнській області, так і в британській зоні. Також було відновлено Соціал-демократичну партію Німеччини, на чолі якої з травня 1946 року став Курт Шумахер. В економічній політиці він представляв програму й виступав проти відновлення приватнокапіталістичних відносин. Він відмовлявся від політики Аденауера на інтеграцію із Заходом, побоюючись, що це стане на заваді об'єднанню Німеччини.

Економічна ситуація на теренах Західної Німеччини була дуже катастрофічною. Був наявний спад в промисловому виробництві, зменшення видобутку корисних копалин та шалена безробітниця та початок голоду. В цих умовах уряди трьох воєнних адміністрацій приймають рішення про ведення продуктових карток. Але і це не допомогло подолати кризу. Комуністи західних зон почали звинувачувати в цьому Радянський Союз, який своїми репараціями виснажує Німеччину і пророкує їй масовий голод. Це стало процесом посилення суперечок між Радянським Союзом та західними державами. Так рішенням СКР від 30 липня 1946 року ввів режим суворого контролю за переміщенням людей і товарів між західними та радянською зонами окупацій.

Щоб подолати бідність та розвивати економічні зв'язким, осінню 1946 року США та Великобританія починають підготовку до об'єднання своїх зон, із залученням німецьких органів. З погляду економіки американська і англійська зона доповнювали одне одну. Британська зона поставляла насамперед сировину й провадила промислове виробництво основних матеріалів, американська ж робила акцент на обробній промисловості; частка сільського господарства за розміром в обох зонах була співвимірною. 1 січня набув чинності американсько-британський договір про утворення Об'єднаного економічного регіону «Англо-американська зона окупації». В економічній політиці, яка стала проводитися в Бізонії з 1947 р., дедалі більшу роль стали грати німецькі адміністративні органи, в тому числі Економічна рада.[4, c.336]

Іншої думки була французька воєнна адміністрація. 10 серпня 1946 року головнокомандувач французької зони окупації Німеччини генерал П'єр Кеніг оголосив про свій протест проти проекту Бізонії. Це рішення призвело до багатьох негативних наслідків. Франція втрачала можливість брати участь у перемовинах, які стосуються економічного і політичного розвитку західних зон. Французька зона опинялась у повній економічній ізоляції. Однак ця ситуація не могла довго продовжуватися, бо французька зона потребувала постачання вугілля, продовольства і фінансів. Німецька політика Франції, яка встановлювалася Ш. де Голем та Ж. Бідо потребувала кардинальних змін. З 1947 року американці різко активізували свої зусилля для приєднання Франції до Бізонії та інтеграції західних зон окупації. 8 квітня 1949 року Франція приєдналася до Об'єднаного економічного регіону, що відразу перетворився на Тризонію, що передувала встановлення Федеративної Республіки Німеччини.[6, c.49-50]

Таким чином, західна зона окупації перетерпіла кардинальних змін у політичному, економічному та територіальному середовищі. Процес денацифікації, демократизації, демілітаризації та декартелізації, які були встановлені Потсдамським договором виконувався частково. Ми можемо спостерігати початок інтеграційних процесів в західних частинах окупації Німеччини з утворенням у 1947 році Бізонії (англо-американська зона окупації) та у 1949 році Тризонії (з приєднанням до неї французької зони). Основною метою ці держави ставили подолання економічних негараздів, підвищення рівня життя населення та боротьба у початку протистоянні з СРСР. Внаслідок цього утворення у 1949 році постане нова держава - Федеративна Республіка Німеччина.

2.2 Процеси в радянській частині окупації

Радянська зона окупації займала 30% території Німеччини, там проживало приблизно 28% населення країни. До війни цей район давав понад 30% промислової продукції, 35% оброблюваних сільгоспугідь післявоєнної Німеччини також були зосереджені в радянській зоні.[2, c.341-343] З часу приходу радянських військ на територію Німеччини і до утворення Радянської воєнної адміністрації Німеччини окупаційна політика на території, зайнятою радянськими військами здійснювалась Радянською армією в Німеччині безпосередньо керівниками фронтів і армій через створені ними комендатури. Але вже у цей час комендатури назначали в містах та селах німецькі органи самоуправління, які працювали під керівництвом і з консультаціями радянської військової влади. Першочерговими завданнями і німецьких органів самоуправління, і військової влади було термінове налагодження міського господарства, діяльність життєво необхідних підприємств.

6 червня 1945 року постановою РНК СРСР № 1326-301сс «для здійснення контролю за виконанням умов капітуляції» була створена воєнна адміністрація для управління радянської окупаційної зони Німеччини. Головним керівником РВАН був назначений маршал СРСР Г.К. Жуков. В початкову структуру РВАН входили штаб, Управління комендантської служби і 18 відділів.[14, c.21-22] Для здійснення фунцій РВАН в 5 провінціях і землях Німеччини, які входили в радянську зону окупації, була запроваджена посада уповноважених з РВАН.

У РВАН було створено відділи: політичний, народної освіти, правовий, військовий, воєнно-морський, воєнно-повітряний, з питань репарацій і постачання, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, промисловий, сільськогосподарський, торговельний, транспортний, паливний та робочої сили.[7, c.68-73]

Процес денацифікації у радянській зоні окупації проводився набагато швидше, ніж у західних. Відповідальність за проведення денацифікації в окупований Радянською армією частинах Німеччини була покладена з січня 1945 року на «фронтових уповноважених» НКВС СРСР. Їхньою функцією було брати під арешт будь-яких людей, які могли бути небезпечними для Радянського Союзу, а також всіх підозрілих осіб. Також був видан наказ відправляти всіх фізично сильних німців на роботу в СРСР у віці від 17 до 50 років. [2, с.345-346]

Денацифікація в радянській зоні була проведена жорстко, не в останню чергу тому, що проводилась під керівництвом органів НКВС. Багато членів колишньої НСДАП за арештовувались та відправлялись у спеціальні табори НКВС (в якості місць позбавлення волі використували колишні нацистські табори Бухенвальд та Заксенгаузен)[22, c.241]. Серед них загинуло приблизно 60000 від чуми, голоду та холоду. Більшість з цих людей були молодими, які начеб-то були на варті у Гітлера. Затриманню підлягали 150 тис. німців, з яких 17 тис. осіб було засуджено радянським воєнним трибуналом. В ході денацифікації в радянській зоні тільки протягом 1945-1946 років було знято зі своїх посад 390 478 осіб. Це було більше ніж у будь-якій іншій окупаційній зоні. РВАН глибоко підійшла до повного усунення націонал-соціалісті з політичної арени. Це все робилося для того, щоб в органах управління Німеччини поставити «своїх» комуністів та соціал-демократів.

Але натомість, радянська адміністрація допускала колишніх спеціалістів нацистської Німеччини до служби. РВАН допускала до державних посад також і самих нацистів, якщо вони, звісно, покажуть свою лояльність радянсько-комуністичній ідеології. Таким чином створена партія СЄПН містила в собі багато колишніх нацистів.

Демілітаризація в радянській частині окупації проходила теж швидкими темпами. Це було пов'язано з тим, що основна промисловість Німеччини мала більш сучасне обладнання, ніж СРСР, а тому потрібно було все це обладнання демонтувати та вивезти до Радянського Союзу. У документах про діяльність РВАН є багато постанов щодо демонтажу обладнання і створення в Німеччині тимчасових лабораторно-конструкторських бюро з важливих галузей промисловості.[8, с.130-131]. В цих документах також було зазначено про необхідність вивезення всіх наукових кадрів та спеціалістів, до Радянського Союзу. Багато з цих вчених, що працювали в області атомної фізики, літако- та ракетобудування, хімічної індустрії, машинобудування було вивезено насильницьким шляхом. На доповіді в Контрольній Раді від 1 грудня 1947 року Радянський союз заявив, що в її зоні окупації було на 99.1 % знищено німецьких воєнних споруд, об'єктів і матеріалів. Хоча, звичайно, ще залишалися там секретно деякі підземні воєнні об'єкти.[2, с.352]

Декартелізація мала на увазі розкрупнення німецьких монополій. Але РВАН своїми діями перетворила декартелізацію в націоналізацію. В 1946 році на теренах Східної Німеччини було проведено референдум, щодо передачі колишніх нацистських підприємств німецькому народу. Таким чином в економіці радянської зони з'явився народний сектор, який став матеріальною базою для розвитку майбутньої НДР. Внаслідок референдуму німецькому «народу». було передано 9281 підприємство. Таким чином під прикриттям декартелізації, радянська адміністрація впроваджувала націоналізацію всіх промислових об'єктів окупованих нею територій.

Разом із націоналізацією, РВАН впроваджувала аграрну реформу при активній підтримці КПН-СЄПН. Але проект реформ перетерпів суперечки між різними партіями. На першому етапі Сільськогосподарське управління РВАН разом із німецькими експертами підготувало законодавчі акти з реформи. В першій половині вересня 1945 року закони про реформу були прийняті у всіх землях радянської зони. Вона повинна була забезпечити ліквідацію великого земельного володіння, земельна реформа сприймалася як один з шляхів демократичних перетворень в Німеччині і господарського піднесення країни. Землеволодіння повинно було орієнтуватися на великі, продуктивні сільські господарства, які були у приватній власності. В документах зазначалося, що отриману землю не можна ділити, продавати, закладати або здавати в оренду. Вже у вересні 1945 року було створено общинні комісії, в яких були представлені всі партії блоку: КПН - близько 24%, соціал-демократи - більше 17 %, ХДС і ЛДПН- 2 % членів цих комісій. Реформа проводилася в умовах гострої боротьби. Її противники намагалися відтягнути та зірвати процес її проведення. Керівництво РВАН покладало на реформу великі надії, розглядаючи її як фактор, який зміцнить соціальну базу нас селі та послугує в майбутньому соціалістичній перебудові села. [13, с.102-114]. В основному реформа була завершена вже до січня 1946 р. Усього в її ході було конфісковано 3,3 млн га землі, з них 2,2 млн га були поділені між 330 тис. нових господарств переселенців і наймитів або прирізані до майже такого ж числа старих селянських дворів.

Демократизація в радянській зоні окупації Німеччини здійснювалася у відношенні з уявленнями Сталіна та його оточення про демократію. На відміну від західних зон окупації, які на початку ще не вірили про побудову демократичного устрою в Німеччині, Сталін ще 20 квітня 1945 року підписав директиву з указом «створення німецької адміністрації, а в містах ставити бургомістрів-німців». Берлінський магістрат був створений 14 травня 1945 року. 10 червня 1945 року РВАН оприлюднила наказ, який приписував створення демократичних партій і діяльність профспілок у радянській окупаційній зоні - мабуть, і тому, що вони хотіли мати вплив на засновані у столиці старої імперії партії, які претендували на загальнонімецьке значення, ще перш ніж у Берлін ввійдуть західні союзники.[3, c.438] Вже 11 червня 1945 року прозвучав заклик центрального комітету Комуністичної партії Німеччини, який свідомо уникав всіх претензій на соціалізм і комунізм, і звертався лише до цивільних сил. Представники КПН, разом з її представниками Вальтером Ульбріхтом та Вільгельмом Піком були таємно доставлені в радянську окупаційну зону з Москви для того, щоб разом з Радянською Армією формувати органи самоуправління. Ці два лідери комуністичної партії знали, що вони повинні побудувати комуністичний силовий апарат, який буде контролюватися радянською окупаційною владою.[22, с.241].

Вже 15 червня про своє відновлення заявила Соціал-демократична партія Німеччини. Її лідерами були Отто Гротеволь, Макс Фехнер та ін. Центральний комітет СДПН виступав у Берліні із закликом до майбутньої соціалізації і вимагав на противагу КПН- об'єднання двох робітничих партій. Але керівництво КПН вагалося спочатку, оскільки боялося бути асимільованою СДПН і їхніми прихильниками, доки їх власна партія ще не була достатньо консолідована. Але вже осінню 1945 року думка комуністів кардинально змінилася. Тепер вони вимагали на утворення соціалістичної єдиної партії, тому що вони розуміли, що КПН не має достатньо підтримки серед населення і що СДПН стала дуже впливовою партією. У квітні 1946 року КПН і СДПН об'єдналися у СЄПН.[22, с.242-243]

У вересні-жовтні 1946 року в радянській зоні окупації було проведено вибори в общинні, районні і земельні «зібрання народних представників». Вибори проводились за пропорційною системою і були першими для СЄПН. Незважаючи на підтримку РВАН СЄПН отримала лише 47,8 % голосів, ХДС-26,5 %, ЛДПН-22,7 %. На виборах президентів ландтагів і віце-президентів СЄПН мала успіх. З 39 портфелів у земельних кабінетах міністрів члени СЄПН отримали 21, ХДС-10 і ЛДПН-8 портфелів. Можна зробити висновок, що вибори у радянській зоні окупації проходили більш демократичним шляхом ніж у самому Радянському Союзі., оскільки тут дотримувався принцип багатопартійності. [13, с.71-74].

Для підтримання видимості «демократії» за ініціативою РВАН та СЄПН було створено «демократичні» партії, як конкуренти ЛДПН і ХДС- Національно-демократична партія Німеччини (НДПН) та Демократична селянська партія Німеччини (ДСПН), куди ввійшло немало колишніх нацистів.

Таким чином, радянська зона окупації відразу підпадала під керівництво воєнної адміністрації. Впровадження політики денацифікації супроводжувалася масовими арештами не тільки нацистів, але і звичайних людей, які могли викликати підозру. Але згодом колишніх нацистів ми можемо спостерігати у лавах новостворених політичних партій. Через політику демілітаризації до СРСР було вивезено все обладнання промисловості Східної Німеччини. Радянська адміністрація впроваджувала земельну реформу, через яку було скасовано юнкерське земельне володіння. Політика демократизації, на відміну від західних зон, не передбачала етап «політичного карантину» і одразу ж було створено політичні партії, які підпорядковувались адміністрації.

РОЗДІЛ ІІІ. І БЕРЛІНСЬКА КРИЗА

3.1 Грошова реформа, як причина початку кризи

Після завершення війни, Німеччина перебувала у тяжкому економічному становищі. Добробут німецького населення стрімко падав, розвивався чорний ринок. Запровадженого в останні роки війни розподілу всіх товарів загального споживання дотримувались і військові адміністрації. Але маючи навіть продовольчу картку, часто німці не мали можливість отримати товар. Воєнна економіка зумовила накопичення великих запасів готівки, а водночас мінімальну пропозицію товарів, що спричинило зростання ролі «чорного ринку» та процесу обміну товарів серед мешканців Німеччини. Також в обігу були ще рейхсмарки, які сильно девальвували і не сприяли економічному розвитку. У цих умовах, керівники військових адміністрацій почали задумуватися про нову валютно-фінансову реформу, яка повинна розпочати підвищення матеріального стану населення та економічну відбудову країни.

Проблеми економіки в окупаційних секторах Німеччини і загалом в Східній Європі були перешкодою в стримуванні комунізму. Тому, новий міністр зовнішніх справ США Джордж К. Маршалл 5 червня 1947 року запропонував програму допомоги всім європейським країнам. Від цієї пропозиції 2 липня 1947 року відмовився СРСР. Ця програма передбачала постачання товарів, насамперед подарункові набори харчів і сировину, а також кредити. [10, c. 100]