Організація ненімецького судочинства в польському генеральному губернаторстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРГАНІЗАЦІЯ НЕНІМЕЦЬКОГО СУДОЧИНСТВА В ПОЛЬСЬКОМУ ГЕНЕРАЛЬНОМУ ГУБЕРНАТОРСТВІ

Трепак Л.М.,

асистент кафедри адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені Івана Франка

Анотація

У статті висвітлюється процес створення на окупованих польських і українських землях Польського Генерального губернаторства в роки Другої світової війни. Розглядаються й оцінюються функції та повноваження ненімецьких судів, які розглядали цивільні та незначні кримінальні справи щодо місцевого польського й українського населення.

Ключові слова: окупаційні суди, польське законодавство, Генеральне губернаторство, апеляційні суди, прокуратура.

Аннотация

В статье освещается процесс создания на оккупированных польских и украинских землях Польского Генерального губернаторства в годы Второй мировой войны. Рассматриваются и оцениваются функции и полномочия ненемецких судов, которые рассматривали гражданские и незначительные уголовные дела в отношении местного польского и украинского населения.

Ключевые слова: оккупационные суды, польское законодательство, Генеральное губернаторство, апелляционные суды, прокуратура.

Annotation

ORGANIZATION OF NON-GERMAN LEGAL PROCEEDINGSIN THE POLISH GENERAL GOVERNMENT

The article shows the process of organization of Polish General Governorship on the occupied Polish and Ukrainian territories at the years of Second World War. The functions and authorities of non German courts are being considered and estimated, that heard the civil and minor criminal cases about local Polish and Ukrainian population.

Key words: occupation courts, Polish legislation, General Governorship, appellate courts, public prosecutor's office.

Проблемі функціонування німецьких окупаційних органів влади на українських землях у роки Другої світової війни присвячені праці українських, російських, польських, німецьких істориків і правознавців. Серед українських науковців над цією проблематикою працювали та продовжують працювати Н. Антонюк, В. Коваль, М. Коваль, В. Косик, В. Макарчук, О. Висоцький, В. Денисова, О. Копиленко, Т. Паршина, В. Офіцінський, І. Терлюк, П. Рекотов, І. Усенко й інші.

Поряд із функціонуванням на українських і польських окупованих землях у роки Другої світової війни німецьких і спеціальних судів передбачалося створення польських судів, до юрисдикції яких належали справи місцевого населення, за винятком тих, що входили до юрисдикції німецьких судів. Розпорядження про створення польських судів ухвалено ще восени 1939 р. «Для виконання польського судочинства необхідно застосовувати польські закони і правила, такі, які в Генеральному губернаторстві по-іншому не можуть діяти». У судочинстві використовувалося польське матеріальне і процесуальне право, яке було чинним до початку нападу гітлерівської Німеччини на Польщу [1, с. 42]. Було ліквідовано адміністративні суди, зокрема й Вищий адміністративний суд. Справи, які були на розгляді в адміністративному суді, визнавалися нікчемними. Також було скасовано право на оскарження рішення органів окупаційної влади в судах. Окрім того, було ліквідовано трудові суди, а справи, що були в їх юрисдикції, передано судам для місцевого населення [2, с. 102]. 1942 р. були скасовані так звані посередницькі бюро, які розглядали судові справи до завершення організацій польського судочинства, що включали міські, окружні й апеляційні суди [3, с. 150]. Також фактично було заборонено розгляд сімейних справ у церковних судах, однією зі сторін в яких були особи німецького походження. Дана норма стосувалася всіх справ, розпочатих до Другої світової війни. У вересні 1939 р. головний відділ внутрішніх справ Генерального губернаторства видав розпорядження, за яким керівники дистриктів, повітові старости, сільські солтиси та бургомістри в містах зобов'язувалися здійснювати контроль за дотриманням прав осіб німецького походження в шлюби - сімейних справ, порушення прав призводило до кримінальної відповідальності [2, с. 102].

Організаційна структура польського судочинства в дуже спрощеному вигляді була аналогічною структурі судочинства, що діяло в II Речі Посполитій до початку Другої світової війни. Також було значно обмежено юрисдикцію Верховного суду II Речі Посполитої, а багато його повноважень перейшли до відання головного відділу юстиції Генерального губернаторства. Деякі повноваження Верховного суду було скасовано.

У столицях дистриктів у Варшаві, Кракові, Любліні, Радомі та Львові діяли апеляційні суди. Так, у структурі апеляційного суду в Радомі перебувала прокуратура, а до його юрисдикції відносилися чотири окружні суди (Пйотркув, Радом, Кельце та Ченстохова) і 35 міських судів (Бурггеріхте). До структури апеляційного суду в Кракові входили п'ять окружних судів (Ясло, Краків, Новий Сонч, Жешув (Ряшів), Тарнув) і 75 міських судів. До юрисдикціі Люблінського апеляційного суду належали два окружні суди в Любліні та Замостях і 24 міські суди [3, с. 150-151].

Усі судді Польського Генерального губернаторства підпорядковувалися керівнику головного відділу юстиції та генеральному губернатору. Судочинство здійснювалося на основі польського процесуального і матеріального права. Підбір суддів і допоміжного апарату судів здійснювався на професійній основі, за винятком осіб, які відкрито виступали проти окупаційних властей. У міських судах судочинство велося суддями одноособово, а в окружних судах зазвичай у складі трьох суддів під час розгляду цивільних справ, якщо сума позову перевищувала 50 тисяч злотих, а також у справах про втрату працездатності, у справах, де об'єктом було державне майно, та в справах щодо банкрутства. Інші справи розглядалися суддями одноособово. Суддя міг у разі складності справи передати її до колегії в складі трьох суддів. Аналогічне правило діяло і під час розгляду цивільних справ, сума позову в яких не перевищувала 50 тисяч злотих. Окружні суди зазвичай розглядали цивільні справи в складі трьох суддів. Під час розгляду кримінальних справ у першій інстанції вони розглядалися суддею одноособово. Якщо однією зі сторін були неповнолітні або в разі незначних злочинів, апеляційні суди розглядали цивільні справи в складі трьох суд- дів[3,с 150-151].

Вироки завжди проголошувалися «іменем закону». У Польському Генеральному губернаторстві структура ненімецького судочинства фактично була дволанкова. Верховний Суд Польського Генерального губернаторства розглядав вироки окружних судів у першій інстанції, винесених до 24 лютого 1940 р. [2, с. 105]. Інші справи розглядали апеляційні суди, розташовані в центрах дис- триктів. Судами другої інстанції для міських судів були окружні й апеляційні суди. Рішення в цивільних справах, вироки в кримінальних справах окружних судів і відповідні судові акти апеляційних судів мали аналогічну силу і не підлягали оскарженню. Було також проведено реорганізацію іпотечного бюро ( на польських землях закон про іпотеку діяв ще з 1818 р.). Під час окупації ці функції виконували міські суди. У першій інстанції справи розглядалися суддями міських судів одноособово. У другій інстанції остаточне рішення виносив окружний суд. Але існувала можливість відміни рішення окружних судів у межах контролю з боку німецького правосуддя над польським і українським судочинством. Персонал іпотечних бюро і міські судді не отримували коштів, які надходили в судові каси під час розгляду даної категорії справ. Гроші вони отримували за вирішення конкретних завдань, згідно із встановленими тарифами. Реорганізація іпотечних бюро проходила досить слабо. Німецькі органи влади вказували на необхідність збереження всіх записів до 12 червня 1940 р. та їх виконання на основі польського довоєнного права. Коли справа розглядалася в польських судах першої інстанції після застосування спрощеного порядку розгляду справ (§11 розпорядження про польське судочинство), то після винесення вироку він автоматично набував чинності з 24 лютого 1940 р., із дня видання розпорядження про утворення польського судочинства на території Генерального губернаторства [1, с. 149-150]. З такого правила були винятки, які стосувалися справ, що підлягали німецькому судочинству. Польські суди розглядали всі справи місцевого населення, які не підлягали юрисдикції німецьких судів. На практиці всі цивільні справи, де однією зі сторін була особа німецького походження або існував інтерес німецької держави, розглядали німецькі суди, а кримінальні справи могли розглядати польські суди на основі рішення німецької прокуратури [4, с. 116-117].

Також до польських судів могли передавати дрібні цивільні та кримінальні справи. До цивільних справ, які передавалися польським, а з 1942 р. ненімецьким судам, належали справи, предмет спору яких був меншим 5 тис. злотих. Міністерство юстиції Третього рейху на основі розпорядження від 9 липня 1943 р. зобов'язувалося провести скорочення польського кримінального та цивільного процесу відповідно до вимог військового часу. До кримінальних справ, які розглядалися ненімецькими судами, відносилися дрібні правопорушення, вчинені без застосування зброї, хуліганство, дрібні крадіжки, бійки, шахрайство тощо [2, с. 106]. Підсудність кримінальних справ німецьким і ненімецьким судам було врегульовано окремим розпорядженням керівника головного відділу юстиції Польського Генерального губернаторства.

Судді під час здійснення судочинства не могли використовувати печатки польських судів, II Речі Посполитої та інші атрибути судів даного періоду. Водночас судді могли використовувати для здійснення судочинства суддівські мантії. Судді та допоміжний апарат судів отримували заробітну плату, передбачену для їх посад у період II Речі Посполитої. Вимоги, які стосувалися колишніх польських суддів, було врегульовано в розпорядженні від 19 лютого 1940 р., де їх зобов'язували бути законослухняними та лояльними до окупаційної влади [3, с. 150]. Окрім того, судді і допоміжний апарат судів зобов'язувалися скласти службову присягу до кінця квітня 1940 р. Співпраця з окупаційною владою гостро засуджувалася польськими підпільними структурами. Але водночас зазначалося, що ухвалення декларації лояльності до окупаційного режиму, здійснене під моральним і фізичним примусом, з погляду релігії і права, не є чинним. Усі поляки зобов'язувалися вживати заходи для відновлення власної держави [2, с. 108]. У польській історичній та історико-правовій літературі позитивно оцінюють роль польських суддів і прокурорів, що змушені були піти на співпрацю з окупаційними властями. Вони на належному професійному рівні виконували свої повноваження. Так, 7 листопада 1939 р. відбулися загальні збори суддів і прокурорів у Любліні, де було вироблено їхню позицію щодо виконання повноважень в умовах окупації.

На зборах стверджувалося, що будь-яка співпраця з окупантами неможлива, а для правового захисту польського населення, збереження документів, іпотечних книг, книг реєстрації землі, будинків та іншого нерухомого майна суддям і прокурорам доцільно виконувати свої повноваження. На зборах також вказувалося на можливість продовження виконання своїх функцій за збереження незалежності суддів і прокурорів та збереження польської мови в судочинстві. Така позиція польських суддів і прокурорів та їхній високий авторитет серед населення викликала незадоволення окупаційних властей, що приводило до частих затримань суддів як заручників [2, с. 45-47].

Після закінчення Другої світової війни на основі Декрету від 6 червня 1945 р. більшість рішень і вироків польських суддів, ухвалених у період окупації, зберегли чинність, за винятком тих, що ухвалювалися на основі німецького законодавства, та ухвалених під впливом окупаційних властей. Дані судові акти можна було оскаржити у вищих польських судах. На західноукраїнських землях після відновлення радянської влади всі рішення окупаційних судів, як і будь- яких органів окупаційної влади, визнавалися нечинними. Усі судді-українці, прокурори та допоміжний апарат судів і прокуратури були піддані репресіям. Більшість із них було заслано до таборів сталінського ГУЛАГу.

Контроль за польським судочинством окупаційні власті здійснювали через так зване право справування (перегляду оскарження судових рішень). Право перегляду й оскарження рішень і вироків польських судів було передбачено в розпорядженнях головного відділу юстиції Польського Генерального губернаторства від 26 жовтня 1939 р. та 19 лютого 1940 р. [2, с. 109]. Право на оскарження вироків польських судів мали керівники відділів юстиції дистриктів протягом шести місяців із часу набуття судовим рішенням чинності. Підставою могло бути порушення так званого суспільного інтересу [5, с. 25-29]. Вищий німецький суд міг підтвердити вироки і рішення ненімецьких судів або скасувати їх. Німецький суд також міг самостійно винести новий вирок або передати справу вищим німецьким судам. Рішення про передачу цивільних справ німецьким судам приймав Вищий німецький суд, а кримінальних справ - спеціальний суд. Дані німецькі суди могли також переглянути рішення польських судів, ухвалені до 1938 р. [З, с. 148-152].

В окремих випадках, з огляду на право захисту інтересів гітлерівської Німеччини, суди могли переглядати й інші вироки і рішення ненімецьких судів. Ще одним способом втручання в діяльність польського судочинства стали іпотечні справи, за яких громадяни Третього рейху або особи німецького походження вказували, що їхні права порушені. У цьому разі протягом двох місяців із моменту, коли вони дізналися, що їхні права порушені, вони могли звернутися до Вищих німецьких судів, які самостійно могли прийняти рішення по справі. Ненімецьким судам також заборонялося допитувати як свідків осіб німецького громадянства та походження. У такому разі ненімецькі суди могли звертатися до німецьких судів у межах правової співпраці із проханням допитати свідків і направити їх до суду [2, с. 110].

У будинках або приміщеннях, де перебували німецькі суди, ненімецькі суди і прокуратура могли виконувати свої повноваження лише за згодою німецьких судів. Разом із польською мовою на українських етнічних землях, що були віднесені до Польського Генерального губернаторства, могли вживати українську мову. Дані землі не входили до складу дистрикту Галичина. Українська мова могла вживатися на територіях, де проживало не менше 20 відсотків мешканців українського походження. Українська мова могла використовуватися в письмових документах, свідченнях, звинуваченнях тощо. Вироки та судові рішення публікувалися та оголошувалися польською мовою. Рішення про використання поряд із польською мовою української приймали керівники дистриктів. Такі випадки мали місце на Холмщині та Надсянні. Зокрема, у Білій Підляській, Білгораї, Холмі, Томатові, Тарнограді та Цішанові, Грубешові, Влодаві й ін. [6, с. 117-118]. Українська мова могла використовуватися в окремих судах і апеляційному суді в Любліні, якщо йшлося про кримінальні та цивільні справи в районах, де проживало багато українського населення. Згідно з постановою керівника головного відділу юстиції Генерального губернаторства від 21 жовтня 1942 р., українська мова могла використовуватися також у гродських (міських) судах у Краківському, Варшавському, Радомському дистриктах, де українці становили більшість населення, в окремих судових округах і в окремих містах та селах у дистрикті Галичина. Якщо польське населення становлило не менше 20 відсотків, то в цих судах в письмовій і усній формі могла використовуватися польська мова. Польська мова використовувалася під час розгляду в апеляційних судах [5, с. 695].

Після початку радянсько-німецької війни та захоплення українських земель відбулося розчленування території України фашистською Німеччиною та її союзниками - Угорщиною та Румунією. На західноукраїнських землях у Східній Галичині було створено дистрикт Галичина, який був включений до складу Польського Генерального губернаторства. На території дистрикту Галичина було відмінено дію законодавства Радянського Союзу і поширено польське законодавство на основі розпорядження, яке було тут чинним до початку Другої світової війни [5, с. 693]. У вищезгаданому розпорядженні генерального губернатора Ганса Франка також встановлювалась судова система і визначався порядок ведення судочинства. Були видані й інші нормативно-правові акти, які врегульовували діяльність дистрикту Галичина, що набрали чинності о 12.00 1 серпня 1941 р. До них належали розпорядження про адміністрацію дистрикту Галичина, про відбудову органів правосуддя, про забезпечення продуктів харчування і землеробства, про охорону лісів та полювання, у справах забезпечення охорони радянсько-російського майна, у справах конфіскації приватного майна, про управління залізницями, про управління поштою і телеграфом, у справах функціонування фінансової системи [5, с. 692-693]. Незважаючи на те, що розпорядження про створення органів судочинства було ухвалене 1 серпня 1941 р., вони набрало чинності ЗО жовтня 1942 р., тільки через п'ятнадцять місяців після створення дистрикту Галичина [7].

У період створення органів судочинства для українського населення їхні функції виконували органи поліції та німецькі суди, військові і спеціальні суди. Як і на польських землях Генерального губернаторства, судова система дистрикту Галичина складалася з місцевих (гродських) судів, окружних судів і апеляційного суду дистрикту Галичина у Львові. Контроль за діяльністю судів здійснював губернатор дистрикту Галичина через підпорядковані йому органи юстиції. У межах своїх повноважень губернатор міг створювати суди, визначати межі юрисдикції місцевих і окружних судів. Правовою основою для їх діяльності, як вже згадувалося, було розпорядження від 31 серпня 1941 р. На відміну від польських земель, де існувала значна кількість суддівських, прокурорських кадрів, на західноукраїнських землях внаслідок дискримінаційної політики II Речі Посполитої щодо українців лише декілька українців виконували обов'язки судді до початку Другої світової війни. Дещо кращею була ситуація з адвокатами, оскільки продовжували працювати адвокати, які отримали юридичну освіту ще в період Австро-Угорщини і мали адвокатські канцелярії. З метою вирішення питання функціонування в дистрикгі Галичина правової системи генеральний губернатор Ганс Франк видав 17 грудня 1941 р. розпорядження про порядок призначення на посади суддів, прокурорів, нотаріусів і адвокатів. На основі даного розпорядження керівник головного відділу юстиції генерального губернаторства видав наказ, в якому визначав кваліфікаційні вимоги, що висувалися до осіб, які могли обійняти посади судді, прокурора й адвоката [2, с. 113].

Кандидатами могли бути особи, які знали польське право та мали юридичну освіту, здобуту в польських або європейських університетах. Не могли обіймати посади судді, прокурори і нотаріуси особи, які закінчували навчальні заклади Радянського Союзу і виконували свої повноваження до початку німецько-радянської війни. Німецька окупаційна адміністрація на західноукраїнських землях діяла аналогічно органам влади Радянського Союзу, які комплектували правоохоронну систему власними кадрами, де на роботу приймалися особи, що могли закінчити шестимісячні юридичні курси, але не призначалися висококваліфіковані спеціалісти, що закінчували польські та європейські університети. Після завершення формування судової системи в дистрикгі Галичина в Польському Генеральному губернаторстві 1943-1944 рр. тут функціонувало 5 апеляційних судів, 22 окружних і 241 місцевих (гродських) судів [1, с. 8-10]. Офіційною мовою судочинства була українська, але якщо в громадах кількість мешканців польської національності перевищувала 20 відсотків, то в процесі могла використовуватися польська мова. Польська мова могла також використовуватися і в прокуратурі, окружних і апеляційних судах. Вживалася польська мова в окремих судах дистрикту Галичина на основі розпорядження губернатора дистрикту Галичина. Дане розпорядження ухвалювалося на зразок розпоряджень про використання української мови в інших дистриктах Польського Генерального губернаторства, де польське населення становило більшість, а українці проживали на своїх етнічних землях (Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння). Використання української мови в судовій системі дистрикту Галичина й інших дистриктах Польського Генерального губернаторства було врегульоване розпорядженням генерального губернатора Ганса Франка про судівництво німецьке від 30 жовтня 1942 р.

Після закінчення Другої світової війни Ганс Франк був засуджений Нюрнберзьким трибуналом до смертної кари. Використання в судочинстві на українських етнічних землях польського Генерального губернаторства української мови, на мою думку, було спробою німецьких окупантів вказати на їхнє одинакове ставлення до польського й українського населення. У період II Речі Посполитої українська мова в судах не вживалася, а судочинство велося винятково польською мовою. На дистрикт Галичина було поширено всі нормативно-правові акти окупаційних німецьких властей, які стосувалися Польського Генерального губернаторства, зокрема й розпорядження про німецьке судочинство від 19 жовтня 1942 р. [2, с. 114]. Сюди також відносилися нормативно-правові акти, що набули чинності до початку німецько-радянської війни та створення дистрикту Галичина. До них належали: 1) розпорядження про організацію польського судочинства в Генеральному губернаторстві від 19 лютого 1940 р. та доповнення до нього від 1 серпня 1940 р.; 2) розпорядження про прийняття судових справ до польського і німецького судочинства від 19 лютого 1940 р.; 3) розпорядження про усунення недоліків у польському судочинстві від 22 червня 1940 р. [З, с. 174-176].

Законні рішення суддів Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі - УРСР) також втратили свою чинність. Так само були визнані недійсними рішення всіх органів влади Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі - СРСР). Усі кримінальні справи, розпочаті правоохоронними органами УРСР, припинялися. Так само припинялися цивільні справи, розпочаті в радянських судах. Припинення кримінальних справ, розпочатих правоохоронними і судовими органами СРСР, не забороняло їх поновлення правоохоронними структурами Третього рейху та Польського Генерального губернаторства як складової частини гітлерівської Німеччини. У розпорядженнях також врегульовувалися відносини щодо судових рішень і вироків суддів II Речі Посполитої, прийнятих до початку Другої світової війни. У кримінальних справах органи німецької прокуратури могли: 1) підтримувати кримінальне провадження по справах, розпочатих до початку Другої світової війни; 2) виконання рішень судів II Речі Посполитої; 3) порушення кримінального провадження проти працівників радянських судових і правоохоронних органів.

Після початку Другої світової війни й окупації польських земель було утворено німецьку окупаційну судову систему, до якої відносилися німецькі військові, поліцейські суди та спеціальні суди. Для місцевого польського населення було частково відновлено польську систему судочинства, що була чинною до початку Другої світової війни, на основі польського права та за участі польських суддів. Після захоплення в результаті німецько- радянської війни Галичини і створення в складі польського Генерального губернаторства дистрикту Галичина дана судова система була поширена і на західноукраїнські землі.

польський губернаторство війна кримінальний

Список використаних джерел

1. Офіцинський В. Дистрикт Галичина (1941-1944 рр.): історико-політичний нарис / В. Офіцинський. - Ужгород, 2001. -143 с.

2. Wrzyszcz A. Okupacyjne sadownictwo niemieckie w generalnym gubernatorstwie 1939-1945: Organizacja і funkcjonowanie /Wrzyszcz. - Lublin: Wydawnictwo uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2008. -S. 421.

3. Weh A. Prawo Generalnego Gubernatorstwa w ukladzie rzeczowym z objasnieniami is zczegotowym skorowidzem (wydanietrzcie) /

A. Weh. - Krakow, 1941, - S. 272.

4. Wrzyszcz A. O organizacji okupacyjnego sadownictwa polskiego w Generalnym Gubernatorstwie w latach 1939-1945 / A. Wrzyszcz II Zeszyty Majdanka. - 1992.-T. XIV. -S. 113-125.

5. Wrzyszcz A. Odrebnosci ustrojono-prawne dystryktuGalicijaw Generalnym Gubernatorstwie (1941-1944)/А. Wrzyszcz //Wiolokulturowosc polskiego pogranicza. Ludziedea - prawo; pod red. A. Litynskiego, P. Fiedorczyka. -15-18 wrzesnia 2002 roku. -Bialystok, 2003. -S. 689-701.

6. Wrzyszcz A. Ustawodawstwo okupaczine dla dystrykty Glicja 1941-1944 / A. Wrzyszcz II Malarczykowi Janowi. Studia z historii panstwa, prawa, idei, prace dedykowane; pod red. A. Korobowicza. - Lublin, 2007. - S. 324-337.

7. Державний архів Львівської області. - Ф. 35. - Оп.12. - Спр. 22. - С. 1-8.

Размещено на Allbest.ru