Як відомо, син та спадкоємиць Карла Великого (768-814) - Людовик Благочестивий (814-840) залишається однією з найбільш суперечливих постатей середньовіччя. Історики епохи Каролінгів зазначають, що Людовик здобув гарну освіту, був людиною високоморальною та справедливою, однак більшість сучасних учених не схильна ідеалізувати Людовика, а навпаки, вважає, що політичний курс імператора став причиною розпаду імперії франків. Дослідники звертають особливу увагу на обрану Людовиком Благочестивим стратегію, спрямовану на мирне врегулювання династичного конфлікту, однак ігнорувати зовнішньополітичний курс імператора буде методологічно неправильно, оскільки він повною мірою розкриває особистість Людовика як політика і дипломата.

Джерельну базу дослідження представлено хроніками каролінгських істориків Ейнхарда, Астронома, Тегана, Нітхарда, Регінона та Ноткера. Також науковий інтерес для вчених представляють "Бертинські аннали", "Аннали королівства франків" та "Ксентинські аннали".

Науково-дослідна література, в якій представлено діяльність Людовика Благочестивого досить значна за обсягом і постійно поповнюється. Важливими для нашого дослідження є праці європейських істориків Н. - Д. Фюстель де Куланжа, Ф. Гізо, Ф. Раппа, Д. Хегерманна, Л. Тейса і Р. Мюссо-Гулара. З-поміж російських науковців роль і місце особистості Людовика Благочестивого в історії середньовіччя вивчали М. Осокін, М. Стасюлевич, О. Сидоров, А. Левандовский, Д. Старостин та О. Гайворонський.

З першоджерел відомо, що Людовик Благочестивий народився 778 р. на віллі Кассіногілум та був третім законним сином Карла Великого, що досяг повноліття [14; 21]. У 781 р. Карл Великий організував коронацію Людовика в Римі й передав сину в управління Аквітанське королівство [8, с.102-103; 15, с.98]. В Аквітанії радниками молодого короля були переважно церковнослужителі Бенедикт Аніанський та майбутній архієпископ Ебон. Історики відзначають, що Людовик здобув гарну освіту, вільно володів латинню та розумів грецьку [8, с.188]. З раннього віку Людовик виявляв інтерес до богослов'я і навіть замислювався над кар'єрою священнослужителя [11, с.239], однак батько наполягав на тому, щоб син займався світськими справами. Для цього Карл постійно залучав Людовика до участі у військових походах проти саксів, аварів та маврів.

Завдяки довірі Карла Великого Людовик з юнацького віку приймав іноземні посольства, що дало змогу франкам залучити нових союзників у боротьбі проти маврів в Іспанії. Важливий дипломатичний досвід Людовик отримав під час участі в Піренейській кампанії 800-801 рр. під час, якої йому вдалося хитрістю захопити Барселону. У 802 р. Людовик вирішив розвинути стратегічний успіх і проник вглиб ворожої території. Франки дійшли до Вілла-Рубеа, де ледь не потрапили в оточення, однак саме тут Людовик виявив свої здібності дипломата й налагодив контакти з місцевими жителями, котрі провели франків через незайняті супротивником перевали. Це допомогло уникнути оточення й завдати несподіваного удару в тил маврів.

У 809 р. Карл Великий організував наступальну операцію проти мусульман на піренейському напрямі. Планувалося, що похід очолить Людовик, однак за наказом батька йому довелося займатися відновленням оборонних укріплень у береговій зоні, а в похід вирушив досвідчений воєначальник Інгоберт. Під час походу Інгоберт розділив військо на дві частини: одна повинна була завдати удар на Тортосу, а інша - атакувати арабські позиції з тилу, однак супротивник був поінформований про задум франків та відбив атаку [20, с.526-527]. Невдача франків на піренейському напрямку викликала хвилювання у прикордонній зоні та відразу привернула увагу Людовика. У 810 р. Людовик організував нову наступальну операцію й після тривалої облоги захопив важливий плацдарм, проте розвинути стратегічний успіх не зміг.

У 812 р. Людовик зіткнувся на Піренеях з новими проблемами, що були обумовлені невдоволенням правлячої еліти Васконії політикою франків. У боротьбі проти сепаратизму басків Людовик вирішив діяти силовими методами. На початковому етапі це дало результат: баски пішли на зближення, однак тільки для того, щоб порушити дану Людовику клятву вірності й організувати нове повстання. Аналіз подальших подій засвідчує, що не вся політична еліта Васконії підтримувала курс на розрив із франками, оскільки Людовик відразу дізнався про змову. Для забезпечення лояльності басків Людовик узяв у заручники вихідців із знатних сімей. Це дало змогу досягти короткотривалої лояльності від місцевої еліти. Людовик, як і його батько, усвідомлював, що використання силових методів у Васконії не матиме тривалого ефекту. З огляду на це франки вирішили укласти мир з арабами, що позбавило місцеву опозицію потенційного союзника й на декілька років стабілізувало ситуацію в регіоні, проте не покінчило з сепаратизмом.

Згодом Людовик покинув Аквітанію й вирушив в Аахен, де Карл Великий проголосив Людовика співправителем і своїм спадкоємцем [15, с.108]. Після смерті батька Людовик очистив адміністративний апарат від скомпрометованих чиновників і наказав відправити до монастиря сестер, що вели при дворі аморальний спосіб життя [8, с.187; 16, с.75; 18, с.17]. На вакантні посади Людовик призначив людей зі свого близького оточення. Зокрема високе місце в адміністративному апараті посів Бенедикт Аніанський, котрий популяризував монастирські порядки при дворі чим викликав критику з боку Ейнхарда [13, с.71].

Попри інтерес до церковних справ та зацікавленість богословськими диспутами Людовик Благочестивий не полишив дипломатичної діяльності. В його зовнішній політиці спостерігається декілька основних напрямів: піренейський, італійський, північний та слов'янський. При цьому зазначимо, що Людовик не був експансіоністом, оскільки основним своїм завданням уважав не розширення, а збереження імперії в тих межах, у яких успадкував її від Карла Великого.

Особливо важкою ситуація залишалася на піренейському напрямку. Спершу Людовик спробував врегулювати ситуацію мирним шляхом та юридично закріпив привілеї за знатними родами Васконії, однак це не дало бажаного результату. У 818 р. Васконію сколихнуло повстання, що було успішно придушено Беренгарієм Тулузьким. Відразу після цих подій франки зіткнулися з новою загрозою, що походила від правителя Памплони - Ініго Арісти (816/820-826) та графа Арагону Гар - сії І Злого (820-833), які, заручившись підтримкою мусульман, завдали франкам нищівної поразки. Для Людовика Благочестивого ситуація ще більше ускладнилася тоді, коли в Іспанській марці розпочалося повстання Аїсси. У 827 р. Аїсса уклав союз з еміром Кордоби Абд ар-Рахманом II (822-852) та спільно з військами мусульман узяв в облогу Барселону. Людовик направив до Барселони підкріплення на чолі з Гуго Турським і Манфредом Орлеанським, однак на той час повстанці разом з арабами відступили. Конфлікт між еміратом та імперією прийняв затяжний характер, що змусило протидіючі сторони сісти за стіл переговорів та підписати мирний договір, який задовольнив, арабів і франків, однак у далекій перспективі приніс більше користі саме мусульманам.

Ситуація на італійському напрямі була більш сприятливою для імператора. Карл Великий, а за ним і Людовик Благочестивий у своїй політиці намагалися послабити роль місцевої аристократії [16, с.73], проте італійські землі франки вважали другорядним регіоном, тому наступ на привілеї місцевої аристократії тут був не таким відчутним, як в інших областях імперії [9, с.88].

Першорядним завданням в Італії для Людовика стало забезпечення лояльності папи римського. Для досягнення цієї мети імператор демонстрував велику щедрість [11, с.239]. Особливо теплі стосунки в Людовика склалися з Левом III (795-816), якого молодий імператор дуже поважав, незважаючи на низку недоліків властивих цьому понтифіку.

Після смерті Лева III в Римі відбулися вибори нового папи й на трон зійшов Стефан IV (816-817) [5, с.360]. Вибори пройшли без участі представників імператора, тому Стефан IV вирішив особисто відвідати Людовика, щоб запевнити його у своїй лояльності. Папа та імператор зустрілися в Реймсі, де Стефан IV коронував Людовика і його дружину Ірменгарду. Людовик визнав Стефана, однак наголосив, що вибори понтифіка повинні проходити за участі імперських чиновників, інакше результати виборів будуть визнані недійсними.

Подальші події засвідчують, що римська курія не бажала йти на поступки імператору. Після смерті Стефана IV було організовано нові вибори, які також відбулися без участі делегатів Людовика Благочестивого. Новий папа Пасхалій І (817-824) спробував об'єднати у своїх руках світську та церковну владу, що прогнозовано викликало конфронтацію з імператором. У 823 р. конфлікт між Людовиком та Пасхалієм набув активної форми, що спричинено діями старшого сина Людовика - Лотаря, який захопив частину римських земель. У відповідь на це група аристократів на чолі з колишнім радником папи Феодором спробувала владнати конфлікт на свою користь, однак зазнала поразки. Людовик запідозрив, що антиімперський виступ міг бути викликаний діями Пасхалія, тому направив до Риму поліцейську місію. Пасхалій запевнив імперських комісарів, що не має ніякого стосунку до повстання, однак при цьому уникав співпраці з слідчою комісією. Зазначимо, що імператор не симпатизував Пасхалію, проте Людовик був надто обачним політиком і не хотів відкритої конфронтації з папою, тому вирішив зайняти вичікувальну позицію.

Пасхалій, який ніколи не міг похвалитися міцним здоров'ям, після пережитих потрясінь помер. Імператор вирішив повною мірою цим скористатися. Людовик налагодив зв'язки з лояльною групою римських аристократів і направив до Риму свого сина Лотаря, який повинен був простежити за тим, щоб вибори відбулися так, як потрібно франкам. Новим папою обрали Євгенія II (824-827), який не виявляв інтересу до політики, а цілковито зосередився на питаннях віри. У 824 р. Євгеній II під тиском Лотаря підписав "Римську конституцію", за умовами якої римський папа повинен обиратися за участю представників імператора. Проте ця конституція не мала реальної сили, оскільки вибори наступників Євгенія II - Валентина (827) і Григорія IV (827-844) відбулися без участі франків.

Північний напрям зовнішньої політики Людовика Благочестивого пов'язано з налагодженням мирних відносин із жителями Південної Ютландії, організацією берегової оборони від норманів і здійсненням місіонерських місій у Скандинавію. Союзником імператора в регіоні став Харальд Клак (812-814, 819-827), котрий потребував допомоги в боротьбі проти Хоріка І (814-819, 827-854). У 815 р. Харальд отримав від імператора військову підтримку й через декілька років повернув собі владу.

Людовик розумів, що вірність Харальда імперії франків зумовлено меркантильними інтересами, тому вирішив інтегрувати його до адміністративної системи франкської держави, надавши в управління землі на території Фрісландії [6, с.98]. Як засвідчують подальші події, Людовик зробив правильний політичний хід, оскільки Харальд до самої смерті залишався вірним імператору та займався обороною північних земель імперії від набігів вікінгів.

Через відсутність постійної військової підтримки від імператора позиції Харальда в Ютландії почали слабшати. У 823 р. Харальд повторно звернувся до Людовика по допомогу, однак імператор франків затягував переговорний процес, доки Харальд не прийняв християнство. Події, які відбулися після цього, дають змогу стверджувати, що Людовик мало переймався справами Харальда, оскільки, замість обіцяної армії, Харальд вирушив у Ютландію з групою місіонерів. Прийняття Харальдом християнства викликало неоднозначну реакцію консервативно налаштованого населення та критику аристократії, чим скористався Хорік І й остаточно повернув собі владу в Ютландії. Як результат, місіонерська політика Людовика в Данії зазнала поразки, а кінець міжусобної війни між Харальдом та Хоріком активізував напади норманів на Саксонію, Бретань, Фландрію і Фрісландію, що завдало значної шкоди економіці регіону та погіршило торгівельні зв'язки з Британськими островами.

Важливими в зовнішній політиці Людовика Благочестивого були відносини із слов'янськими племенами. Людовик намагався проводити їхню християнізацію й саме на слов'янському напрямку досяг найбільших успіхів у сфері зовнішньої політики. Зазначимо, що у взаєминах з слов'янами франки діяли в декілька етапів: підтримка лояльних правителів, процес християнізації правлячої еліти, інтеграція залежних територій до складу імперії.

Зокрема тривалий час франки намагалися поширити вплив на хорватів, однак натрапили на спротив князя Людевіта Посавського (810-823) [19, с.14]. Для приборкання Людевіта імператор франків відправив війська в Паннонську Хорватію, щоб спровокувати генеральну битву, однак Людевіт уникав прямого зіткнення з противником. Зрозумівши, що повстанці і надалі будуть уникати прямого зіткнення з арміями франків, Людовик вирішив змінити тактику та витіснити Людевіта з Паннонії іншим шляхом для цього імператор заручився підтримкою князя Борна (810-821). У наслідок ефективних дій франків та їхніх союзників Людевіт втратив підтримку значної частини місцевої політичної еліти і для того, щоб уникнути полону був змушений тікати до Далмації, де став жертвою заколоту. Після остаточного придушення повстання Людевіта імператор ліквідував залежні від франків князівства й розпорядився включити їх до складу імперії.

Вагоме місце в зовнішній політиці Людовика посідали також племена ободритів, з якими в імператора склалися дружні стосунки, однак не обійшлося й без конфліктів. У 817 р. Людовик наказав князеві Славомиру (809-819) узяти свого племінника Цедрага (819-826) у співправителі. На це Славомир відповів відмовою та розірвав відносини з франками. Славомир уклав союз з ворогом Людовика - Хоріком І та спільно з норманами здійснив напад на Саксонію, однак не досяг серйозних успіхів. Політичний курс Славомира не знайшов підтримки серед широких мас населення. Чим скористалися прихильники франків і організували заколот. Славомира було взято в полон і відправлено в Аахен, а князівський трон віддано Цедрагу, котрий демонстрував цілковиту вірність франкам.

У 818 р. до Людовика прибули посли від племен абодритів, браничівців та тимочан. Вони просили в імператора підтримки проти болгарського хана Омургата (814-831). Людовик погодився й узяв їх під свій захист [7, с.312]. Дії Людовика спровокували конфлікт з болгарами. Безсумнівно болгари усвідомлювали військову міць імперії франків і здійснили спробу розв'язати проблему дипломатичним шляхом. Омургат направив до Людовика декілька дипломатичних місій, однак це не дало бажаного результату. Розчарувавшись у дипломатії, болгари вторглися на територію Пан - нонської Хорватії, що змусило франків сісти за стіл переговорів та підписати мирний договір, за яким франки були змушені піти на поступки. Проте тріумф болгар був тимчасовим, оскільки після смерті Омургата франки розширили свій політичний вплив у регіоні.

Важливою в політико-дипломатичній діяльності Людовика Благочестивого була організація управління державою та розподіл земель імперії між спадкоємцями. Саме у цій сфері Людовику довелося зіткнутися з найбільшими труднощами й приймати рішення, котрі мали доленосне значення для імперії франків.

У 817 р. Людовик вирішив закріпити за своїми синами спадкові права. Для цього було розроблено документ, що увійшов в історію як "Ordinatio imperii". Його було представлено широкому загалу в Аахені. Відповідно до цього документу, старший син Людовика - Лотар І проголошувався співправителем та отримував під свій контроль Австразію, Нейстрію, Саксонію, Тюрінгію, Але - манію, Прованс, а також Північну Італію. Піпін І наслідував Аквітанію, Гасконь і Тулузьку марку. Людовику II Німецькому дісталися Баварія та Ка - рінтія [8, с. 193; 12, с. 19; 16, с.75; 18, с.22]. Цей документ відразу викликав претензії в короля Італії - Бернарда (812-818) [5, с.362; 8, с. 193]. Дізнавшись, що Людовик підпорядкував Північну Італію Лотарю, Бернард зібрав війська, щоб захистити своє право на землі, однак, реально оцінивши шанси на успіх, вирушив до імператора, щоб вибачитися за спробу організувати заколот. Пояснення Бернарда не викликали співчуття в Людовика, імператор скликав суд в Ахені, за вироком якого Бернарда було засуджено до страти, однак згодом вирок замінили на осліплення. Процедура нанесення тілесних покарань пройшла з ускладненнями і від отриманих ран Бернард помер [8, с. 194; 16, с.23].

У 829 р. Людовик заявив, що змінює умови "Ordinatio imperii", оскільки планує передати частину земель своєму наймолодшому синові Карлу. За планом Людовика, Карл повинен був успадкувати Ельзас, а також частину Алеманії та Бургундії [8, с. 196; 11, с.242; 14; 16, с.76; 18, с.27]. Новий розподіл спричинив невдоволення старших синів імператора, частини аристократії та духовенства. Першими ініціаторами конфлікту стали аристократи Манфред Орлеанський і Гуго Турський, яких імператор позбавив земель. їх підтримав середній син Людовика Піпін Аквітанський. Виступ Піпіна став каталізатором для Людовика Німецького та Лотаря, котрі також виказали підтримку братові [16, с.77]. Оцінивши ситуацію, Людовик Благочестивий обрав курс на примирення та відмовився від нового розподілу, однак відразу, як тільки зникло напруження, імператор виступив за новий розподіл, що спричинило продовження конфлікту з синами.

У 833 р. армії Людовика та його синів зустрілися в Ельзасі. Людовик був упевнений у перемозі й проігнорував посланців від Лотаря, які прибули просити миру. Несподівано імператор втратив підтримку васалів, які оцінивши ситуацію перейшли на бік Лотаря. За таких умов у Людовика залишився один вибір - здатися на милість синам. За ініціативи Лотаря і підтримки папи Григорія IV Людовик постав перед судом в Комп'єні, де його було визнано винним у державній зраді та відлучено від церкви.

У 835 р. завдяки підтримці Піпіна Аквітанського, Людовика Німецького та частини духовенства, що постраждало від дій Лотаря, Людовика Благочестивого було виправдано. Імператор повернув собі владу й під впливом дружини Юдит (Юдиф) Баварської відновив політичний курс, який приніс йому стільки проблем. Людовик несподівано пішов на конфронтацію з союзниками і відібрав у Піпіна Нейстрію і Бретань та підпорядкував ці землі Карлу. У 838 р. Піпін несподівано помер, аквітанська знать проголосила королем Піпіна II (838-852). Проте Людовик Благочестивий не визнав за ним права на Аквітанію, оскільки запланував передати її Карлу.

На схилі життя дії Людовика Благочестивого втратили будь-яку логіку. Він посварився з Людовиком Німецьким і зблизився з Лотарем. У 839 р. за його ініціативи у Вормсі пройшло чергове розділення імперії між Лотарем і Карлом. Відповідно до нового розподілу Людовик Німецький залишився позбавлений спадщини, що спровокувало новий конфлікт. 20 червня 840 р. Людовика Благочестивого не стало, однак це не вирішило територіальні протиріччя між його синами.

Отже, у процесі аналізу політико-дипломатичної діяльності Людовика Благочестивого встановлено, що імператор рано розпочав дипломатичну діяльність і під пильним наглядом батька досяг у цій сфері певних успіхів, проте після смерті Карла Великого Людовик змінив дипломатичний стиль. Зокрема втратив впевненість у власних рішеннях. Крім того, Людовик підпав під вплив Бернара Септиманського та Юдит Баварської, що деструктивно вплинуло на подальшу політику імператора. Наостанок зазначимо, що Людовик, як і його батько зробив ставку на власний авторитет, однак, якщо авторитет Карла Великого був обумовлений наявністю твердого характеру, талантом стратега й володаря, котрий звик вирішувати проблеми з позиції сили, то Людовик зробив акцент на особистому релігійному благочесті, що звичайно сприяло популярності імператора серед монахів, проте не викликало симпатій у васалів. Коли Людовик нарешті зрозумів, що втрачає прихильність феодалів то пішов на поступки, однак у своїх намаганнях задовольнити союзників та супротивників імператор надто часто йшов на компроміс, що призвело до остаточного падіння його авторитету. В останні роки життя Людовик втратив відчуття ситуації і заради тимчасової вигоди свідомо йшов на розрив з нечисленними союзниками.

Посилання

1. Lot F. La France des origines a la guerre de cent ans / F. Lot. - Paris.: Librairie Gallimard, 1941. - 277 p.

2. McKitterick R. Charlemagne: The formation of a European identity / R. McKitterick. - Cambridge.: Cambridge University Press, 2008. - 460 p.

3. McKitterick R. The Frankish Kingdoms under the Carolingians, 751-987/R. McKitterick. - L.: Longman, 1983. - 414 p.

4. Schieffer R. Die Karolinger / R. Schieffer. - Stuttgart.: Kohlhammer, 1992. - 260 S.

5. Грегоровиус Ф. История города Рима в средние века / Ф. Грегоровиус. - М.: АЛЬФА-КНИГА, 2008. - 1280 с.

6. Джонс Г. Викинги. Потомки Одина и Тора / Г. Джонс. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. - 445 с.

7. Златарски В. История на Българската държава през средните векове. Т.1. Първо Българско царство. Ч.1. Епоха на хуно-българското надмощие / В. Златарски. - София.: Захарий Стоянов, 2007. - 486 с.

8. Левандовский А.П. Франкская империя Карла Великого. "Евросоюз" Средневековья / А.П. Левандовский. - М.: Алгоритм, 2013. - 288 с.

9. Линтнер В. Италия. История страны / В. Линтнер. - СПб.: Мидгард, 2008. - 384 с.

10. Мюссо-Гулар Р. Карл Великий / Р. Мюссо-Гулар. - М.: Весь Мир, 2003. - 176 с.

11. Осокин Н.А. История средних векав / Н.А. Осокин. - М.: АСТ, 2008. - 672 с.

12. Рапп Ф. Священная Римская империя германской нации / Ф. Рапп. - СПб.: ЕВРАЗИЯ, 2009. - 427 с.

13. Сидоров А.И. Отзвук настоящено: Историческая мысль в эпоху каролингского возрождения / А.И. Сидоров. - СПб.: ИЦ "Гуманитарная академия", 2006. - 352 с.

14. Сидоров А.И. Историки эпохи Каролингов [Електронний ресурс] / А.И. Сидоров // РОССПЭН. - 1999. - Режим доступу до ресурсу: http://krotov. info/acts/09/l/historiki. htm.

15. Стасюлевич М.М. История Средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768-1096 гг.) / М.М. Стасюлевич. - СПб.: Полигон, 2001. - 688 с.

16. Старостин Д.Н. Разделы власти в королевстве франков эпохи Каролингов от Пипина III до Верденского раздела (751-843 гг.) / Д.Н. Старостин, И.Д. Гайворонский // Вестник СПбГУ - 2014. - Т.1. Сер.2. - С.71-81.

17. Теган. Деяния императора Людовика [Електронний ресурс] / Теган // Алетейя. - 2003. - Режим доступу до ресурсу: http://www.vostlit. info/Texts/rusl4/Tegan/frametext. htm.

18. Тейс Л. История Франции. Т.2. Наследие Каролингов / Л. Тейс. - М.: Скарабей, 1993. - 272 с.

19. Фрейдзон В.И. История Хорватии / В.И. Фрейдзон. - СПб.: Алетейя, 2001. - 318 с.

20. Хэгерманн Д. Карл Великий / Д. Хэгерман. - М.: АСТ, 2003. - 684 с.

21. Эйнхард. Жизнь Карла Великого / Эйнхард. - М.: Институт философии, теологии и истории св. Фомы, 2005. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru