Трансформація англо-американських відносин після закінчення Другої світової війни (1945–1949 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація англо-американських відносин після закінчення Другої світової війни (1945-1949 роки)

Закінчення Другої світової війни, а також зміни, що відбувалися в міжнародному середовищі в середині 1940-х рр. завершили колишню єдність союзників та поставили на порядок денний питання пристосування зовнішньополітичної поведінки і трансформації політики не тільки периферійних країн світу, але і світових держав не лише до нової системи міжнародних відносин, а й по відношенню один до одного. Віднині співвідношення сил на світовій арені характеризувалось наявністю двох центрів впливу - США (а разом з ними і Велика Британія) з одного боку, і СРСР, з іншого, що стало можливим у результаті розходження шляхів та методів досягнення післявоєнної стабільності. Не дивлячись на розпад коаліції «Великої трійки», процес співробітництва США та Великої Британії поза її межами тривав, однак також зазнав на собі вплив нового міжнародного середовища. Саме тому акцентування уваги на сутності трансформації політики США та Британії по відношенню один до одного є актуальним задля розуміння тих чинників, які мають місце сьогодні в рамках англо-американських «особливих» відносин.

Мета даної роботи полягає у комплексному аналізі чинників та процесу трансформації політики США та Великої Британії один до одного у 1945-1949 роки.

Мета роботи обумовлює й його основні завдання, які полягають у:

- визначені місця США та Великої Британії після закінчення Другої світової війни в системі міжнародних відносин;

- аналізі причин, які призвели до можливості зміни дипломатії Америки та Англії по відношенню одна до одної;

- дослідженні процесу політики трансформації на прикладі розгляду прийняття рішень з основних питань англо-американської співпраці.

Джерельна база дослідження невелика, але зважена. Зокрема, вона представлена документами органів державної влади (матеріали Конгресу та держдепартаменту США, матеріали Форин Офісу), джерелами особового походження та матеріалами періодичних видань.

Зазначена проблема, на жаль, сьогодні не має спеціального дослідження, проте вона в певній мірі окреслена в роботах, присвячених загальним питанням післявоєнної політики США та Великої Британії. Зокрема, узагальнюючі труди зарубіжних та радянських дослідників Д. Ферелла [1], Дж. Геддіса [2], Д. Рейнолдса [3], А. Добсона та С. Марша [4], М.М. Іноземцева [5], В.Г. Трухановського [6], В.О. Печатнова [7] з історії «холодної війні» торкаються різних проблем англо-американського співробітництва. Наприклад, певна увага в працях зазначених авторів приділена одному із сюжетів політики США та Великої Британії, а саме англо-американським взаєминам у Західній Європі та створенню Північноатлантичного Альянсу.

Кінець Другої світової війни Сполучені Штати Америки зустрінули на позиціях безпрецедентної влади. Її військові сили вважалися переможцями на кожному театрі військових дій, де вони були розташовані. Наявність атомної зброї, забезпечення безпеки на морі по обидві сторони США та розповсюдження впливу майже по всьому світу забезпечувалося економічним потенціалом, який також не мав аналогів в історії того часу. Найбільш цікавим було те, що обладнання та забезпечення величезної американської військової машини було досягнуто без введення будь-яких тяжких обмежень для цивільного населення Америки. Дійсно, переважна більшість американців мали високий рівень життя за часів війни, ніж будь-коли раніше. Це свідчить про те, що Сполучені Штати, як одна із воюючих країн, була значно багатшою після закінчення війни, аніж при вступі до неї. Її територія на познала на собі бомбардувань та вторгнень, її матеріальні та людські втрати були значно меншими будь-якої іншої воюючої сторони, а її продукція потрапила на військові ринки, куди у мирний час американські імпортери доступу не мали [8]. Все це, звісно, говорить про те, що США мали всі можливості за для панування у світі.

Зовсім протилежною була ситуація з Великою Британією. Не дивлячись на те, що її армія також була переможницею, однак отримати перемогу у 1945 році для неї було набагато тяжче, аніж її союзниці по коаліції - Америці. Британська територія уникла вторгнення, але не бомбардування. Руйнування, нанесені Люфтваффе (німецькими воєнно-повітряними силами), були оцінені в 1500 млн. фунтів стерлінгів. Третина життєво важливого для Британії торгового флоту була потоплена. Англія втратила 60 тис. громадянського населення від повітряних нальотів, й близько 300 тис. воїнів загинуло на полях бою. Громадянське населення було повністю мобілізоване, а споживання було скорочено до мінімуму. Загалом, четверта частина національного багатства країни була втрачена у війни [9]. Економіка Великої Британії, яка майже вся залежала від експорту, знаходилася в жахливому стані. Це, в певній мірі, було пов'язано з тяжкими умовами надання американської допомоги по ленд - лізу під час Другої світової війни, які, зокрема, зобов'язували Об'єднане Королівство переключити всі експортні галузі промисловості на військове виробництво й утриматися від використання матеріалів, отриманих по ленд-лізу, за для виготовлення експортних товарів. Отже, виконуючи ці умови, Англія на кінець Другої світової війни залишилася без експортних товарів, а разом з тим й без засобів для існування. Все вище згадане привело до того, що Британія після закінчення війни почала втрачати свої міжнародні позиції і свою роль в міжнародних відносинах [10].

Таким чином, зміна міжнародного та економічного положення США та Британії, стали першою причиною трансформації англо-американських відносин після Другої світової війни.

Наступним фактором, який відіграв одну із суттєвіших ролей в трансформації англо-американських взаємин, безумовно, виступає фактор «особистості», що стало можливим завдяки майже одночасній зміні політичних лідерів у Сполучених Штатах (квітень 1945 року) та Великої Британії (липень 1945 року).

У 1944 році на з'їзді демократичної партії США колишній голова спеціального сенатського комітету з дослідження програм національної оборони з 1941 року Гаррі Трумен був обраний кандидатом на пост віце-президента США [11]. Як правило, в системі влади Сполучених Штатів ця посада суттєвої влади не мала. Однак враховуючи той факт, що в кінці 1944 року стан здоров'я Рузвельта різко погіршився і це не залишилося не поміченим для пересічних американців, політична боротьба за посаду віце-президента була цілком обґрунтованою.

12 квітня 1945 року Ф. Рузвельта не стало. Президент помер саме тоді, коли країна стояла на порозі перемоги, коли він найбільше був потрібен не тільки своїй країні, але й всій світовій спільноті. Не була доведена до логічного кінця Друга світова війна, не було вирішено багато питань післявоєнного устрою, не були завершені внутрішньополітичні реформи. Все це належало зробити новому президентові США - Гаррі Трумену. Останній не мав жодного уявлення про закулісний зовнішньополітичний курс свого попередника, так як він не був допущений Рузвельтом до зовнішньої політики і остання, швидше за все, не зовсім його цікавила. Вступивши на посаду президента Сполучених Штатів Америки, він змушений був до неї звернутися [12]. Новий президент Трумен був все ще загадкою. Якою стане його дипломатія, наперед ніхто сказати не міг: надто епізодичними (та й то так можна говорити з великою натяжкою) були контакти вчорашнього сенатора і віце-президента з зовнішньою політикою. Однак зрозуміло було одне: Трумен не збирався панькатися зі своїм найближчим союзником - Британією. Ані раніше, ані тим більше тепер Сполучені Штати, не дивлячись на значення Англії для своєї країни, не мали наміру лобіювати британські інтереси.

Послідовник У. Черчилля - Клемент Еттлі - був фігурою набагато менш значимою в політичному сенсі, аніж його попередник, менш досвідною, а тому більш залежною від політики Сполучених Штатів. Новий прем'єр - міністр Великої Британії, лідер лейбористської партії К. Еттлі був аж ніяк не новачком в світовій політиці, як його колега за океану, оскільки в якості заступника У. Черчилля більшу частину війни він був причетний до всіх трагедій та тріумфів того світового конфлікту. Однак з приходом до влади і він поки що тільки-но формував свою лінію поведінки на вершині влади і, у будь-якому випадку, був по своїй натурі настільки ж стриманим, наскільки був бойовим його попередник [13]. Еттлі не мав тієї самостійності, наполегливості, завзятості Черчилля, який досить часто займав незалежну від американців позицію по окремим питанням. Трумен якось зазначив, що з приходом до влади він був зацікавлений у добрих відносинах з СРСР, й одночасно, як і Рузвельт, мав проблеми з політикою британського прем'єр-міністра Уїнстона Черчилля; однак після обрання прем'єром К. Еттлі, якого він вважав слабкою людиною, Трумен почав цінувати його попередника [14].

Зрозуміло, що з таким відношенням до свого політичного колеги, не могла іти мова про «особистісну» дипломатію між Труменом та Еттлі в такому вигляді та сенсі, в якому вона мала місця за часів дружби та співробітництва Ф. Рузвельта та У. Черчилля. Чи могли К. Еттлі та Г. Трумен замінити своїх героїчних попередників? Загалом, так. Але замінити їх вплив та авторитет не тільки в очах спільноти, а й в очах один одного? Малоймовірно. Тим не менш, Трумен та Еттлі опинившись на п'єдесталі влади, ніколи не були близькими, дистанціювались один від одного, встановивши між собою рівні робочі відносини. Отже, зі зміною політичної особистості, мало місце й зміна політичної поведінки. Зовсім не можливо дати будь-яку однозначну оцінку ролі цих особистостей, така мета і не ставилася, однак, аналізуючи певні події, можна стверджувати, що особистість на якийсь короткий період може зіграти вирішальну роль, а сама її поява відображає настрої певної частини суспільства.

Ще одним, досить суттєвим фактором на шляху трансформації англо-американських відносин, став військово-стратегічний аспект, а саме наявність у Америки атомної зброї.

Як вже зазначалося, до кінця війни чисельність американських військ, які брали участь у військових діях, не кажучи вже про промисловий та фінансовий вклад США у війну, набагато перевищували внесок Англії. У результаті вона перейшла на третє місце в «Великій трійці», й звісно, на друге в англо-американських відносинах. Знизився її вплив на прийняття політичних рішень «Великої трійки». Наявність атомної бомби у США і відсутність її у Англії підкреслювала цю нерівність.

Лондонські діячі розуміли, хоча і не в повній мірі, наскільки після війни скоротилися матеріальні можливості їх країни, а отже, і політичні ресурси. Однак вони сподівалися майстерною дипломатією забезпечити можливість залучити США до досягнення своїх зовнішньополітичних цілей і отримати від Америки крупну матеріальну, наукову і технологічну допомогу у створенні власної англійської ядерної зброї. У Лондоні немов не розуміли, що американські правлячі кола не зацікавлені в зміцненні положення Англії, що вони не мають наміру «тягати каштани з вогню» [15], для неї і підтримувати її глобальні інтереси.

Американська адміністрація не приховувала, що угода воєнного часу по атомним справах її ні до чого не зобов'язує. Трумен говорив, що «володіння нами цим потужним засобом знищення ми розглядаємо як даний нам зверху священний дар» [16]. Коли у 1946 році англійський посол в США лорд Галіфакс попросив американців надати детальну інформацію про конструювання і експлуатацію атомних енергетичних підприємств в США, йому було відмовлено. Також Трумен заявив, що споруда атомного підприємства в Англії була б «вкрай нерозумною справою з точки зору як Сполученого Королівства, так і Сполучених Штатів». Позиція США була послідовною: і в роки війни, і тепер вони не хотіли ділитися з Англією інформацією про атомну бомбу, вони хотіли володіти нею монопольно [17].

До того ж 1 серпня 1946 набув чинності прийнятий американським конгресом акт МакМагона, який забороняв американській адміністрації співробітництво з іншими країнами в ядерній області. Тим самим Англія виявилася виключеною з такої співпраці. Це було сильним морально-політичним ударом по англійському самолюбству. Тепер англійський уряд не мав сумнівів, що США мають намір зберегти монополію на ядерну зброю тільки в своїх руках і не допускати до нього нікого, включаючи й Англію.

Істотні зміни мали місце і в питанні співпраці або консультації щодо застосування атомної бомби [18]. У 1946 році поняття «взаємної згоди» було замінено на «консультацію». А в 1948 році Англії довелося відмовитися і від претензій на «консультації». Тепер США навіть формально отримали «свободу рук» щодо вирішення питання, коли і як пустити в хід атомну зброю, яка відігравала важливе значення в зміні англо-американських відносин після закінчення Другої світової війни.

Безпосередньо сутність трансформації можна спостерігати на прикладі розгляду вирішення тих чи інших питань, які мали місце в межах англо-американської дипломатії.

У серпні 1945 року Трумен заявив, що товари, раніше замовлені в США і які зберігаються на складах за кордоном, можуть бути отримані Англією тільки за готівку. Припинення поставок стало справжньою несподіванкою для уряду Великої Британії, поставивши країну у важке становище. Аби вийти з цієї ситуації Велика Британія вирішила взяти в борг у США необхідні грошові кошти. У грудні 1945 року було підписано фінансову угоду, за якою США надали Англії кредит в 4400 млн. доларів (із них 650 млн. доларів пішли на оплату поставок по ленд-лізу). Погашення позики починалося після закінчення шестирічного терміну з розрахунку 2% річних протягом 50 років. Британія повинна була відновити вільний обмін фунта на долар і знизити преференційні тарифи, що було найбільш болючим для Великої Британії [19].

Неоднозначно в американському політичному середовищі була зустрінута й промова Уїнстона Черчилля у м. Фултоні 5 березня 1946 році, який надав англо-американським відносинам статуту «особливих». Одні вважали, що У. Черчилль запропонував просто розширення співробітництва між англомовними демократичними країнами заради просування цілей і принципів, сформульованих в Атлантичній хартії та статуті ООН [20]. Інші - звинуватили У. Черчилля в спробі повернути політику балансу сил в практику міжнародних відносин і назвали фултонську промову пародією на всі мови воєнного часу про єдність союзників, з метою заманити Сполучені Штати на захист старіючої Британської імперії [21]. Висувалася навіть думка, що будь-яка співпраця США з Великою Британією має тенденцію постійно залучати американський континент в європейські протиріччя і війни. Тому Сполучені Штати не повинні підтримувати британський імперіалізм, а схвалення та згода з планами Черчилля буде означати протилежне. Те, що уряд Сполучених Штатів не мав намір ставати опорою для британського імперіалізму було зрозуміло ще з часів президентства Ф. Рузвельта, й не змінилося за часів президентства Г. Трумена. Не дивлячись на те, що Об'єднане Королівство входило до «Великої трійки» та мало високий авторитет в світі, американське керівництво не бачило за нею та імперією якоїсь особливої ролі. Взагалі, хибне уявлення щодо американського сприйняття тривалий час зберігало свій вплив на англійське керівництво [22]. Що стосується Великої Британії, то вона, навпаки, відводила у свої зовнішній політиці значне місце Сполученим Штатам. Зокрема, британський уряд концентрувався на наступному: утримувати США від повернення до ізоляціонізму, відігравати роль з'єднувальної ланки між Західною Європою, з одного боку, та США, з іншого [23].

Не на користь Британії були й звернення американських дипломатів стосовно кризи у Греції та Туреччині. Саме вони переконували своїх англійських колег, що для їх уряду найсприятливішим виходом була б передача цієї частки «спадщини» в руки США як для полегшення фінансового тягаря Англії, так і для відходу від критиці, якій привселюдно піддавався британський курс за його інтервенцію в Греції. Безумовно, моральний та економічний тиск США на Англію мав успіх. 21 лютого 1947 уряд США отримав дві британські ноти, в яких офіційно повідомлялося про згоду Англії передати надання «допомоги» Греції і Туреччині Сполученим Штатам Америки. Англійський уряд оголосив про виведення своїх військ з Греції. Колишній співробітник державного департаменту Джонс пише, що ноти були оцінені як свідчення того, що Англія «передала США керівництво світом з усіма його труднощами і славою» [24].

Пізніше Маршалл відзначав, що це «було рівносильне складанню повноважень Великої Британії на Близькому Сході з явним зазначенням на свого наступника». Деякі політичні діячі США розглядали звернення Великої Британії як офіційну заяву Сполученим Штатам про підтримання їх «імперії, що розвалюється». Вони вважали, що Сполучені Штати не повинні виконувати обов'язки Англії, бо це в свою чергу знову призведе до війни. В американському середовищі не розуміли, чому Велика Британія намагається «піти» з дружньою по відношенню до неї Греції, і намагається «прийти» в ненависну по відношенню до неї Палестину?

Завдяки «доктрині Трумена», яка з'явилася внаслідок допомоги Греції та Туреччині США придбали репутацію гаранта соціально-економічної стабільності в Західній Європі, підвищуючи свій міжнародний авторитет. Деякі історики зазначають, що США проявили бажання допомогти Греції та Туреччини з геополітичних причин, намагаючись заповнити політичний вакуум, який утворився в регіоні після відходу від туди Великої Британії [25].

Не підтримали британців Сполучені Штати Америки й під час прийняття «Плану Маршалла». Суть питання полягала в тому, що британці, які ухилялися від участі в європейському шляху і від економічної інтеграції, намагалися за допомогою «особливих» відносин з Америкою отримати для себе «якесь тимчасове економічне рішення» зараз, з тим, аби взяти участь у загальноєвропейській програмі пізніше. Однак на американців твердження про те, що британці відрізняються від решти Європи, ні справило враження. В США заявили, що не будуть терпіти «неузгодженої допомоги» і британцям все ж таки доведеться приєднатися до єдиного європейського проекту.

Ще одним важливим прикладом відходу від політики «тісного співробітництва» було вирішення «палестинського питання». Загалом, після закінчення Другої світової війни зіткнення політичних, економічних, військових інтересів, як ми бачимо, було постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією. Англія вийшла з війни, все ще володіючи великою імперією. Однак у неї не було достатньо сил для того, аби зберегти значну частину цих володінь. США ж закінчили війну, надзвичайно посиливши свої позиції у порівнянні з усіма іншими західними державами. Тому англійці опинилися перед важкою дилемою: з одного боку Англія не могла скільки-небудь довго зберігати свої позиції без сторонньої допомоги, а з іншого боку, США були державою, не тільки здатної надати дієву допомогу, але й такою, яка найактивнішим чином розширює свої позиції за рахунок Британії. В самій гострій формі ця дилема дала про себе знати на Близькому Сході, де на думку Лондона було необхідно негайно звернутися до американської допомоги. Але саме в цьому районі США наполегливо прагнули замінити Велику Британію в якості арбітра, покровителя і верховного керівника. Англійська дипломатія розривалася між бажанням, з одного боку, залучити США до вирішення своїх проблем і, з іншого - зберегти в цьому районі своє верховенство перед обличчям набагато більш сильного суперника. В решті решт, саме вирішення «палестинського питання» і призвело до погіршення відносин між Лондоном і Вашингтоном.

В чому ж полягала суть проблеми? Після приходу до влади Трумена відношення американського президента до палестинської проблеми змінилося. Новий президент, висловлюючи почуття середнього американця, вирішив нажити на палестинському питанні певний політичний капітал. Це було тим більше необхідно, що Трумен мав друзів - євреїв, які впливали на нього в цьому напрямку. З приходом Трумена в Білий дім сіоністи в США і в Палестині пов'язували великі надії [26]. В серпні 1945 року, Конгресом США була прийнята декларація, в якій містилася вимога «відкрити двері в Палестину для євреїв», оголосити Палестину «єврейською демократичною державою», підкреслювалася «незаконність» «Білої книги» 1939 року на тій підставі, що вона була прийнята без попередніх консультацій з США та Лігою Націй [27].

У серпні 1945 року президент США Г. Трумен зажадав від уряду Великої Британії розміщення на території Палестини не менше 100 тисяч євреїв-репатріантів [28]. Уряд Британії відмовився виконати цю вимогу. Міністр закордонних справ Англії Е. Бевін, у відповідь на цю вимогу саркастично зауважив: «Агітація в Сполучених Штатах, і особливо в Нью-Йорку на захист дозволу 100 тисячам євреїв в'їхати до Палестини, заснована на бажанні мати їх поменше в Нью-Йорку» [29].

Сам факт широкого резонансу палестинського питання в США, хоча і під тиском сіоністів, свідчив про падіння авторитету влади мандатарія і про неможливість проведення політики «Білої книги» 1939 року. Він також підтверджував, що центр міжнародного сіонізму перемістився з Великої Британії в США.

Не в змозі справитися з «палестинською проблемою», міністр закордонних справ 13 листопада 1945 року Е. Бевін оголосив про те, що проблема Палестини буде вирішена на основі рекомендацій та висновків створюваного Англо-американського комітету з Палестині. Остаточна домовленість між англійським прем'єром Еттлі і президент США Трумен про склад, цілі і завдання Англо-американського комітету була досягнута 11 листопада 1945 року [30].

Комітетові ставилося за завдання максимально вивчити позиції всіх суб'єктів і надати звіт протягом сто двадцятий днів після початку розслідування. Після трьох місяців роботи, з 4 січня по 20 квітня 1946 року, відповідно у Вашингтоні та Лондоні, Комітет опублікував доповідь і рекомендації щодо вирішення «палестинської проблеми». На думку членів комітету, майбутнє Палестини повинно було обґрунтовуватися на принципах:

- Ні євреї, ні араби не повинні домінувати один над одними;

- Палестина не повинна бути ні єврейською, ні арабською державою;

- Форма майбутнього управління Палестиною повинна ґрунтуватися на захисті інтересів християн, мусульман, євреїв на Святій землі, і повинна бути забезпечена міжнародними гарантіями та зобов'язаннями [31].

В ході додаткового вивчення доповіді англійськими і американськими посадовцями, був розроблений план створення в Палестині двох автономних провінцій, якими, як і раніше управляв би Верховний комісар Палестини. Цей план був підтриманий урядом Великої Британії, але відхилений США. Британський варіант, який передбачав збереження власного контролю над Палестиною (хоча б її частиною) не міг влаштовувати не тільки арабську та єврейську сторону, але й США, чиї інтереси на Близькому Сході входили в супереч англійським. Г. Трумен вітав ті пункти доповіді Комітету, які говорили на користь сіоністів, а решта, за його словами, вимагали вивчення. Ця заява президента викликала напад люті у англійського міністра закордонних справ Е. Бевіна, який направив різкий протест до Вашингтону. Вкрай негативною була й реакція прем'єр-міністра К. Еттлі, який засудив вибіркове ставлення Г. Трумена до доповіді. Він сказав, що уряд Великої Британії не дозволить схвалену президентом США імміграцію 100 тис. євреїв, поки не припиниться єврейський терор, поки євреї не будуть, як і араби, роззброєні [32]. Ці британські вимоги не були прийняті ані лідерами сіоністського руху, ані урядом США. Американці також заявили, що рекомендації Англо-американського Комітету розслідування ніяким чином не зобов'язують уряд США, так як цей Комітет виступав лише в ролі радника.

Консерватори, і особливо У. Черчилль, наполягали, щоб уряд зробив на адресу США наступну заяву: «…якщо США не готові прийти на допомогу, щоб розділити відповідальність за тягар сіоністської справи, то ми повинні заявити, що повертаємо наш мандат в ООН і евакуюємося з Палестини» [33].

Однак не дочекавшись допомоги від США, британський уряд 14 лютого 1947 року вирішує передати «палестинське питання» в ООН. Е. Бевін у Палаті громад заявив: «Уряд його Величності став перед нерозв'язним конфліктом… Уряд його Величності не має жодних повноважень за мандатом, щоб віддати цю країну арабам або євреям, або навіть розділити її між ними» [34]. В результаті роботи сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка тривала з 2 квітня по 15 травня 1947 року, та Спеціального комітету ООН по Палестині, з'явилося два можливих варіанти вирішення «палестинського» питання. Перший (план більшості) передбачав розділ Палестини на основі створення економічного союзу та перетворення Єрусалиму в міжнародну зону. Другий (план меншості) - федеративний устрій Палестини зі столицею в Єрусалимі в плані трирічного перехідного періоду. Уряд Британії заявив, що він підтримає будь-який план, але не візьме на себе відповідальність у проведенні його в життя і готов швидко вивести свої війська, якщо араби і євреї не домовляться [35]. Іншої позиції дотримувалися Сполучені Штати, які заявили, що саме мандатарій повинен нести відповідальність за перехідний період. Американська сторона висловила незадоволення і занепокоєння рішенням британського уряду вивести війська, а Е. Бевін, в свою чергу, висловив невдоволення втручанням США і сіоністських товариств, що базуються в США, в палестинську проблему. Бевін ясно дав зрозуміти, що реалізація рекомендацій плану більшості для британської сторони абсолютно неможлива через складну військово-стратегічну та економічну ситуацію в регіоні [36].

США, все ж таки не бажаючи псувати відносини з Великою Британією, пропонували більш підходящий варіант для останньої. Л. Гендерсон (голова близькосхідного відділу Держдепартаменту США), вважав, що оскільки жоден з варіантів, який буде запропонований комітетом, не буде в рівній мірі прийнятним як для євреїв, так і для арабів, то Британія повинна буде реалізовувати його силою, а також якщо жоден з варіантів не задовольнить країну-мандатарія, то вона відмовиться допомагати в його втіленні. Тому тактика США в ООН, на думку Гендерсона, повинна була виглядати таким чином, щоб в результаті голосування не змогли зробити висновку, що який би то ні був план був саме американським, оскільки б в даному випадку саме США і довелося б нести відповідальність за його реалізацію [37].

Таким чином, Держдепартамент вирішив зайняти очікувальну позицію. Держсекретар Дж. Маршалл прагнув зберегти стратегічне партнерство з Великою Британією. 30 вересня 1947 року в Держдепартаменті був складений меморандум з палестинського питання, в якому пропонувалося висловити позицію США тільки під час остаточних дебатів. У меморандумі підкреслювалося, що Велика Британія зберігає доручену їй Лігою Нацією відповідальність за Палестину [38].

Однак під час голосування в Генеральній асамблеї представник США в ООН Г. Джонсон зробив заяву про те, що США підтримують основні принципи плану більшості. Британська делегація висловила крайнє роздратування такою позицією, хоча вони «повністю розуміють мотиви США», які пішли на такий «необдуманий вчинок» [39]. Таким чином, Держдепартамент несподівано змінив свою позицію. Загалом, «палестинська проблема» в англо-американських відносинах була суперечливою. Той факт, що Лондон після закінчення Другої світової війни втрачав свою важливу, а в деякому сенсі й вирішальну, роль, поступаючись місцем своїй колишній колонії - США - став постійною причиною розбіжностей між Сполученими Штатами та Великою Британією. Нажаль політика Америки та Британії в цьому регіоні мала прагматичні цілі й часто була далека від офіційно проголошеної мети «врегулювання» палестинського конфлікту, тим самим провокуючи майбутні масштабні арабо-ізраїльські конфлікти.

Таким чином, в цілому, період 1945-1949 років, не дивлячись на деякі узгодженні англо-американські дії на міжнародній арені, такі як вирішення «німецького питання», створення Організації Північноатлантичного договору, був складним та неоднозначним. Звичайно «особливі» англо-американські відносини продовжували розвиватися, однак змінювалися по своїй формі та сутності в залежності від тих функцій, які вони виконували в конкретний проміжок часу. Закінчення Другої світової війни призвело до зміни зовнішньополітичного вектора. Друга світова війна дала потужний імпульс розвитку, насамперед, американської зовнішньополітичної думки і діяльності. Ізоляціонізм назавжди втратив свої провідні позиції в політичному житті Сполучених Штатів на тлі усвідомлення залежності держави від стану навколишнього світу. Після війни відносини між Англією та США носили подвійний характер - з одного боку це було суперництво, або конфліктне співробітництво, з іншого - взаємодія. Умови для цієї неоднозначної політики були закладені в міжнародній ситуації другої половини 40-х років ХХ століття, не останню роль в цьому відігравали й фактори особистісного, економічного та військово-стратегічного характеру. Американська дипломатія не підтримала англійців по багатьом життєво важливим для їхньої політики питань. Неоднакових, а часом і прямо протилежних позицій дотримувалися англійські та американські уряди відносно різних аспектів міжнародної політики.

Список використаної літератури

англосаксонський повоєнний угода міжнародний

1. Ferrel R. Harry S. Truman and the Cold War Revisionist / Ferrel R. - Columbia, 2006. - 142 р.

2. Gaddis J. We Now Know: Rethinking Cold War History / Gaddis J. - New York: Oxford University Press, 1998. - 448 р.

3. Reynolds D. The Origins of the Cold War in Europe: International Perspectives / Reynolds D. - New Haven and London: Yale University Press, 1994. - 271 р.

4. Dobson A. The US Foreign Policy Since 1945 / А. Dobson, S. Marsh. - London: Routledge, 2001. - 176 p.

5. Иноземцев Н. Внешняя политика США в эпоху империализма / Иноземцев И. - М.: Госполитиздат, 1960. - 762 с.

6. Трухановский В.Г. Внешняя политика Англии после Второй мировой войны / Трухановский В.Г. - М.: Изд-во политической литературы, 1957. - 335 с.

7. Печатнов В.О. Сталин, Рузвельт, Трумен: СССР и США в 1940-х гг. / Печатнов В.О. - М.: Терра, 2006. - 751 с.

8. Nicholas H.G. Britain and the United States / Nicholas H.G. - Chicago: University of Chicago Press, 1975 - P. 106.

9. Ibid, P. 107.

10. Gaddis J. Op. cit., P. 58.

11. Miscamble W.D. From Roosevelt to Truman: Potsdam, Hiroshima, and the Cold War / Miscamble W.D. - Cambridge: Cambridge University Press, 2007. - P. 127.

12. Печатнов В.О. Указ. Соч., C. 205.

13. Cochran B. Harry Truman and the crisis presidency / Cochran B. - New York: Funk & Wagnalls, 1973. - P. 119.

14. Truman H.S. Memoirs. Vol. 1. 1945: Year of Decisions / Truman H.S. - New York: Signet Books, 1965. - P. 163.

15. Рыжков В.А. Зигзаги дипломатии Лондона / Рыжков В.А. - М., 1973 - С. 54.

16. Groom A. British thinking about Nuclear Weapons / Groom A. - London: F. Pinter, 1974. - P. 25.

17. Алексеев А. Атомная проблема и политика США с «позиции силы» / Алексеев А. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. - С. 23.

18. Liddel Hart B.H. Deterrent of Defence: a fresh look at the West's military position / Liddel Hart B.H. - London: Frederick A. Praeger, 1960. - P. 253.

19. Теміров Ю.Т., Прихненко М. І. Фактор «занепаду» в трансформації зовнішньої політики Великої Британії після закінчення Другої світової війни / Теміров Ю.Т., Прихненко М. І. // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. - 2012. - №4. - C. 811.

20. U.S. Congress. Congressional Records. Proceedings and Debates of the 79^th Congress. Second Session. Vol. 92. Pt. 10. - Washington, DC: CQ Press, 1946. - P. A1297 - 1298.

21. U.S. Congress. Congressional Records. Proceedings and Debates of the 79^th Congress. Second Session. Vol. 92. Pt. 9. - Washington, DC: CQ Press, 1946. - P. A1174.

22. Теміров Ю.Т., Прихненко М. І. Вказана праця, C. 812.

23. Shlaim A. Britain's quest for a world role / Shlaim A. // International Relations. - 1975. - Vol. 5. - P. 840.

24. U.S. Congress. Congressional Records. Proceedings and Debates of the 79^th Congress. Second Session. Vol. 92. Pt. 9. - Washington, DC: CQ Press, 1946. - P. A1176.

25. Clifford C.M. Counsel to the President / Clifford C.M. - New York: Anchor, 1992. - P. 376.

26. История Палестины: международный аспект (1897-2009) // А.В. Батенко, Р.А. Близняков, Д.А. Малышев, С.С. Щевелев. - Симферополь - Киев: Доля, 2011. - С. 177.

27. Great Britain and Palestine. 1915-1945. Information Papers №20. - L., N.-Y.: Royal Institute of International Affairs, 1946. - Р. 135.

28. «The Times», 1945, 10 October; «The New York Times», 1945, 30 November.

29. U.S. Congress. Congressional Records. Proceedings and Debates of the 79^th Congress. Second Session. Vol. 92. Pt. 9. - Washington, DC: CQ Press, 1946. - P. 36 - 38.

30. Susser A. Israel, Jordan & Palestine. The Two-State Imperative / Susser A. - Massachusets: Brandeis University Press, 2012. - p. 20.

31. Survey of International Affairs 1939-1946. The Middle East 1945-1950 / Kirk G. - London: Oxford University Press, 1954. - P. 208.

32. История Палестини. Указ. Соч., С. 193.

33. Survey of International Affairs 1939-1946. Op. cit., P. 132.

34. История Палестины, Указ. Соч., С. 202.

35. Там само, с. 207.

36. Foreign Relation of the United States. Diplomatic Papers. 1947. Vol. V. The Near East and Africa. - Washington: Government Printing Office, 1971. - P. 501.

Размещено на Allbest.ru