Українсько-польські взаємини у політиці християнських суспільників Галичини наприкінці ХІХ на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Анотація

Проаналізовано складні взаємини між українцями та поляками у Галичині наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Показано ставлення християнських суспільників щодо польського питання упродовж 1896-1914 рр. Досліджено методи вирішення міжнаціональних суперечностей партійними діячами, їх ставлення щодо польського питання. З'ясовано, що їхня позиція була толерантною та поміркованою щодо ставлення до поляків.

Ключові слова: християнські суспільники, Галичина, польсько-українські взаємини, часопис “Руслан”, християнсько-суспільний рух.

Annotation

The article analyzes the complex relationships between Ukrainian and Polish in Halychyna in the late XIX beginning XX century. Showing Christian socials attitude on the Polish question during the 1896-1914. Methods of resolving international conflicts party leaders, their attitude to the Polish question. It was found that their position was moderate and tolerant attitude on the Poles.

Interethnic tension in Halychyna had a rising tendency. Christian socials took the stand between radical Ukrainian and Polish political forces. The editors of the newspaper severely criticized Polish administration and the public for obstinacy and at the same time urged Ukrainian national democrats to withdraw from their political arsenal of solely oppositional tactics and to take a more flexible position. Research of the materials published on the pages of newspaper “Ruslan” in question allows to cross the borders of traditional bipolar evaluation of Ukrainian-Polish conflict at the turn of the XIX-XX centuries, to open that surroundings, representatives of which understood the political process as the interaction of opponents and not as a destructive fight of enemies.

Key words: Christian socials, Halychyna, Polish-Ukrainian relations, newspaper “Ruslan”, christian social movement.

Розбудова Української держави із значною кількістю політичних партій поглиблює зацікавленість науковців, політиків, широкого загалу історією тих політичних об'єднань, що діяли наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. у Галичині. Зараз постає завдання об'єктивного та неупередженого висвітлення діяльності політичних об'єднань, що становили легальний партійно-політичний спектр Галичини, передусім, їхніх програмних засад, тактики, взаємин між собою, участі у парламентських виборах.

Специфікою українських суспільно-християнських партій Галичини наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. було те, що вони функціонували у політичній системі Австро-Угорської монархії. До найпріоритетніших завдань вони зарахували національне питання, складовими якого можна визначити: ставлення до політики Австро-Угорщини та оцінка становища галицьких українців; можливість його розв'язання; вирішення складних міжетнічних взаємин у краї.

Метою цієї статті є спроба проаналізувати ставлення християнських суспільників до вирішення складних українсько-польських взаємин у Галичині наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

Науковий доробок дослідників із задекларованої проблематики обмежується публікаціями Т. Антошевського [3], О. Аркуші [4-5], Н. Кіся [8], А. Кліша [9-10], Р. Лехнюка [11-12], І. Монолатія [15], М. Мудрого [16-17] та інших дослідників.

Зазначені автори переважно аналізують суспільно-християнську течію, або ж окремих її представників. Проте окреслена нами проблема не знайшла ґрунтовного висвітлення у наукових публікаціях. Сьогодні у науковій літературі немає праць, що ґрунтуються на дослідженні зазначеної проблеми, у яких було б з'ясовано роль християнських суспільників у вирішенні міжнаціональних взаємин у Галичині наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

Основою джерельної бази слугують матеріали періодики, зокрема часопису “Руслан”, а також архівні фонди Центрального державного історичного архіву України у Львові та відділу рукописів Інституту літератури НАН України.

Загостренню міжетнічних суперечностей сприяв розвиток національних рухів, що зміцнювали позиції у багатонаціональній Галичині. Конфлікти на етнічному ґрунті були характерними передусім для її східної частини і зумовлювалася, насамперед, соціально-економічними причинами. Зазвичай, великими землевласниками у краї були польські поміщики. Тому рух українського селянства за перерозподіл власності набував ознак міжетнічного конфлікту.

Суспільно-християнський рух репрезентував праве крило східногалицького політикуму, об'єднавши консервативно налаштовану частину громадськості та кліру, виступав на захист національних, культурних і релігійних прав українців. Організаційними втіленнями руху були Католицький русько-народний союз, товариство “Руська громада” та Християнсько-суспільний союз.

Християнські суспільники у своїй діяльності опиралися на позитивні результати “нової ери” спроби українсько-польського порозуміння 1890 р. за участі австро-угорського уряду та українських громадських діячів Наддніпрянщини. Поняттям “нова ера” окреслюють не так конкретні політичні домовленості, що офіційно не були обнародувані, як попередній кількарічний переговорний процес та спроби реалізації угоди, під знаком яких у Галичині минули 1890-ті рр. “Нова ера” стала наслідком не лише внутрішнього розвитку українсько-польських взаємин у Галичині та українського національного руху, а й зовнішньополітичних обставин, у яких опинилася Австро-Угорська монархія.

Християнські суспільники подекуди ідеалізували цю подію, вважаючи її взаємно вигідною для обох народів.

В основу своєї діяльності християнські суспільники поклали ідеологію “органічної праці”, яка орієнтувалася на західноєвропейські цивілізаційні зразки, сім'ю, Церкву, раціоналізм, приватну власність, національну солідарність. На думку О. Аркуші, прихильники цієї програми “мали стати координуючим центром роботи, що дедалі глибше сягала б у глиб суспільства, творячи одноцільний організм, у якому вищість людини визначалася б лише вищістю її духу та праці. Неважко помітити, що українська концепція “органічної праці” відповідала вимогам часу, який визначався переломом суспільної психології, світоглядним домінуванням позитивізму” [4, с. 12].

У програмах і діяльності партій суспільно-християнського скерування вагоме місце посідала національна ідея. У відозві “До Руского народу” зазначалося, що “... коли в народї є згода, коли дбає о своє добро, о свої права, шанує свою мову, держить ся своєї сьвятої Церкви і віри і гуртує ся коло неї, як поли коло матки, тодї нарід є сильний і нїхто не відважить ся наставати на єго права і добро, бо весь нарід повстане як оден муж і оборонить ся” [26, арк. 51].

Представники суспільно-християнської течії у парламенті неодноразово підкреслювали важливість вирішення мовного питання. Зокрема, 16 січня 1898 р. Руський сеймовий клуб підтримав проект А. Вахнянина щодо врегулювання мовних взаємин у Галичині. Він передбачав усі аспекти використання української мови в судах та адміністрації. Треба зазначити, що до А. Вахнянина ніхто з українських депутатів аналогічного законопроекту не виносив на розгляд сейму. Характерною рисою цього законопроекту стало дотримання національної рівності та справедливості. О. Барвінський у промові, виголошеній на засіданні комісії, торкнувся питання рівноправності народів у державі, їх права на збереження та плекання рідної мови. Це стало ще одним прикладом відстоювання християнськими суспільниками національних прав галицьких українців [9, с. 60]. Християнські суспільники зазначали, що “хто не плекає ідею національну, той дбає поперед все за мову. Тому і всі народи домагають ся іменно як найширших прав для своєї мови. Они дбають, щоби мова їх уживала ся не лише в житю родиннім, але і в житю прилюднім: у школі, церкви, урядї, науцї, в законодавстві і у всяких зносинах з властями” [24, с. 1].

Попри те, християнські суспільники виступали проти національного шовінізму. Зокрема, на думку О. Барвінського, молодь потрібно учити “своє любити а чуже шанувати”. Ця ідеологія передбачала формування основ для побудови розвинутого українського суспільства в Галичині у національно-політичному, економічному, культурно-духовному та науково-просвітньому напрямках. Це передбачало значну роботу щодо залучення усього суспільства. Християнські суспільники зазначали, що до цього необхідно підходити із зрозумінням справи та терпінням. Вони вважали, що українське суспільство потребувало різнопланових реформ, а не революційно-радикальної пропаганди, націленої на руйнацію суспільних устроїв [2, с. 1-2].

Християнські суспільники вважали, що лише нормальні добросусідські взаємини сприятимуть подальшому поступу обох народів. Окрім того, вони застерігали поляків від можливого українсько-російського порозуміння: “Поляки без порозуміня і згоди з Русинами також не будуть сильнїйшими, як суть. Поляки при своїх полїтичних обчисленях завсїгди забувають, чим ми є для них на граници з Росиєю, а вже зовсїм не хочуть подумати над тим, що колись же може змінити ся полїтика Росиї супротив Українцїв, а тодї готові настати і в Галичинї зовсїм инші відносини між Русинами, як є тепер. І польскорускі відносини можуть тодї змінити ся, і то неконче так, щоб Русини мусїли притім програти справу.

Красше не плювати в керницю, з котрої може прийде ся і пізнїйше спільно воду пити” [22].

Часопис “Руслан” передрукував статтю О. Маковея у “Буковині” “Поляки а ми”, у якій ми можемо простежити їх ставлення до співжиття українців та поляків у Галичині: “Долю нашого народа в Австриї звязала істория з долею польского народу. Теперішні відносини між сими двома народами невідрадні. З одної сторонни є слїпа невирозумілість польска, наслідок почутя сили, а з другої сторонни немічна ненависть руска, не менше слїпа як польска зарозумілість” [23].

Християнські суспільники засудили виступ “подоляка” Еміля Торосевича проти відкриття української гімназії у Тернополі: “Коли він взиває польських послів, щоби оцїнювали внесенє п. Барвіньского nie samem sercem ale i rozumem то ми додамо, щоби оцінювали ті внесення не скрізь шовіністичні окуляри, а станули на становищи народної рівноправности і на становищи християнської справедливости... а не оцінювали річий з тісного становища і виднокруга подїльскої політики, що вже тілько накоїла лиха в нашім краю” [6, с. ]. Окрім того, християнські суспільники виступили з гострою критикою т. зв. “акції Влодзімєжа Козловського» агітаційної поїздки заступника голови польського Центрального виборчого комітету з метою протидії зміцнення українського національного руху в Східній Галичині [1]. Критиці так ось піддалося римо-католицьке духовенство за участь у цій акції та підтримку польських політиків щодо спорудження нових костелів у Східній Галичині [13]. О. Барвінський гостро реагував на закиди поляків щодо меншовартості української культури: “Не від нині се видить ся у нас, що наші сусіди висловлюють ся згірдно про нашу мову яко хлопс..ку, невироблену і простацку, вважають наше письменьство маловартним і недостойним уваги, нашу руску суспільність яко недорослу до культури” [19]. християнський польський українець міжнаціональний

З іншого боку, християнські суспільники засудили вбивство Мирославом Січинським галицького намісника Анджея Потоцького. Це ми можемо прослідкувати із листа їх лідера О. Барвінського до Андрея Шептицького від 30 квітня 1908 р., у якому зазначалося на трагічності становища галицьких українців, засуджувалася діяльність деяких депутатів та закликалося митрополита очолити боротьбу з радикалізмом [27, арк. 26].

У цьому ж контексті негативно християнські суспільники відносилися до націоналізму. На їхню думку, у ХІХ ст. націоналізм передбачав відродження націй, то у ХХ ст. він означав гноблення й асиміляцію сусідніх народів, тому розхитував мир, загострював конфлікти та спричиняв боротьбу [18].

Неодноразово представники суспільно-християнської течії намагалися полагодити українськопольські взаємини. Зокрема, на засіданні крайового сейму, О. Барвінський зазначав, що у міжнаціональному конфлікті українці лише відповідають на провокації поляків та доводив значний внесок українців у міць польської держави [32, s. 611-617].

Незважаючи на те, що у 1907 р. до сейму обрано польських депутатів, котрі не підтримували реформування виборчої системи у Галичині, християнські суспільники намагалися досягти міжнаціонального порозуміння. Вони вважали, що спільна робота українських та польських парламентарів зможе нормалізувати міжнаціональні взаємини та провести у майбутньому виборчу реформу. Одним із виявів такої співпраці були спільні наради щодо господарського становища Галичини у зв'язку з неврожайними роками та періодом конфронтації з Росією [8, с. 35].

Попри те, християнські суспільники не ідеалізували поляків та подекуди застерігали, що “...несовістні підозріваня цілого народу руского, передовсім ж руского духовенства, без огляду на партиї, о тенденції антидержавні і антирелігійні показали на жаль наглядно, що переважна часть польської суспільности не позбулася своїх ґегемоністичних змагань, і що не відноситься до народу руского як до рівного собі...” [15, с. 252].

Варто зауважити на ставленні християнських суспільників до польських консервативних політичних середовищ. Ідеологічно найближчими до групи О. Барвінського були так звані “станьчики” краківські консерватори. І одні і інші виступали за українсько-польсько-австрійське порозуміння, за що неодноразово критикувалися політичними опонентами: “Згадаємо лише, що одна частина праси давно наклеймувала станьчиків краківських зрадниками ідеї польської, хоч вони виключно придбали Полякам галицьким не то найширші конституційні права, але і визначне становисько політичне в Австриї” [14]. Для краківських консерваторів важливо було зберегти міжнаціональний мир у Галичині. Попри те, “станьчики” трактували поступки українцям як вияв великої доброти польської влади, натомість розвиток української національної освіти вони вважали малопотрібною справою [31]. Християнські суспільники, полемізуючи з станьчиками, відстоювали ідею багаторівневої національної освіти та відкидали закиди поляків у небажанні українцями вчитися та наявність незначної кількості кваліфікованих педагогічних кадрів [29].

Натомість значно гірше ставилися християнські суспільники до так званих “подоляків” східногалицьких консерваторів, критикуючи їх за шовіністичні настрої та зближення з москвофілами [11, с. 156-157].

У часописі “Руслан” неодноразово велася полеміка з пресою польських націонал-демократів (ендеків). Зокрема, “Slowo Polskie”, порівнюючи становище українців у Росії та Австро-Угорщині, зазначало, що в Галичині діяло кілька тисяч народних шкіл, три гімназії, кілька університетських кафедр, фінансувалися наукові та культурно-просвітницькі товариства, тому їм не варто вимагати більшого від польської крайової влади [30]. Натомість християнські суспільники, апелюючи до цієї публікації, зазначали на тому, що полякам не варто уподібнюватися “москалям” обмежувати права українців [25].

Християнські суспільники усвідомлювали негативне ставлення інших польських політичних середовищ до українського національного руху. Зокрема, О. Барвінський у своїх спогадах зазначав: “...не тілько польські людовці (мазурські селяни) на котрих поміч пос. Романчук покладав свої політичні надії, не тілько міщанські псевдодемократи відносилися неприхильно до українських змагань, але витворене під впливом зайдів з Когресівки (всеполяків) з русофільською ідеологією стануло супроти наших народних змагань на становищі цілковитого перечення нашого єствовання, яко окремого і самостійного українського народу і всяких прав до такого розвитку. Навіть польські соціялісти під проводом Дашинського, котрі мали деколи доволі милозвучних фраз для руської опозиції, ішли рука в руку з противниками нашого народу і станули на становищі історичної Польщі.” [7, арк. 164-165]

На межі ХІХ та ХХ ст. в Галичині змінилася політична ситуація, яка зумовила перегляд християнськими суспільниками ставлення до польського питання. “Оганьчики” втрачали свої домінантні позиції. Свідченням цьому є втрата ними посад намісника (Євстахій Сангушко, 1898 р.), віце-президента Крайової шкільної ради (Міхал Бобжинський, 1901 р.) та маршалка сейму (Станіслав Бадені, 1901 р.) [5, с. 69]. На провідні позиції у галицькій політиці вийшли “подоляки” (намісником у 1898 р. став Леон Пінінський) та ендеки, котрі не так охоче йшли на поступки українцям.

Не можна не зауважити, що відбувалися зміни і в політичній орієнтації чільних діячів суспільно-християнської течії. “Руслан” частіше критикував польську владу за відверте розгортання міжнаціональної ненависті [21, с. 3-4]. Усе це спонукало до пошуку радикальніших методів відстоювання своїх інтересів: “Нинї вже в Галичинї чують ся Поляки, як у себе дома. І справді, она лише номінально лежить в Австриї і належить до країв єї корони. Фактично она вже вилучена, заким той постулят буде переведений правно і формально. Не лише уряди і власти є наскрізь спольонїзовані і пересяклі польським духом, не лише цїла автономічна, коштовна але і успішна машина у їх руках і вплив поваги латинського костела, але навіть і втискає ся польський шовїнїзм, де він повинен бути рішучо виключеним” [20].

Назагал позицію прихильників О. Барвінського щодо поляків можна простежити у “Шостому листі до людей доброї волі”, де зазначено: “. наше відношень до Поляків основує ся на бажаню рівноправности обох народів і звертає ся остро проти тих польских ґруп, які раді би насильством, чи асиміляцийною тактикою здержати наш нарід на дорозі його змагань до красшої долі” [28, с. 2].

Поміркована позиція християнських суспільників щодо взаємин з поляками часто викликала незадоволення серед решти галицького політикуму та українського суспільства загалом.

Треба зазначити, що всередині суспільнохристиянського табору точилися дискусії щодо українсько-польського порозуміння. Яскравим прикладом цього свідчить конфлікт О. Барвінського з його багаторічним прихильником, заступником у “Руській громаді” Т. Реваковичем. Останній вважав за необхідне досягнення широкої коаліції українських національних сил та відмови від “угодової” політики. Врешті-решт, не знайшовши підтримки у О. Барвінського, Т. Ревакович 25 вересня 1905 р. звернувся до правління “Руської громади” із повідомленням про вихід з товариства та продовженням роботи у Ширшому Народному комітеті НДП. Це він пояснював втратою надії на можливість українсько-польсько-австрійського порозуміння та переходом до “рішучої опозиції” [16, с. 735-736].

Таким чином, українські політичні партії Галичини суспільно-християнського скерування розглядали міжнаціональні взаємини як одне із найпріоритетніших. Представники цієї політичної сили намагалися захищати інтереси українців, їхню мову, культуру. Водночас вони виступали проти шовіністичних поглядів як українців, так і поляків та виступали за мирне співжиття усіх народностей у Галичині.

Література

1. Агітатор др. В. Козловский // Руслан. Ч. 3. 4 (17) січня 1903. С. 1.

2. Аґітация, чи реальна робота? // Руслан. Ч. 139. 21 червня (3 липня) 1897. С. 1-2.

3. Антошевський Т. До історії християнсько-суспільного руху в Галичині (80-ті рр. ХІХ ст. 1914 р.) / Тарас Антошевський. Львів, 1997. 36 с.

5. Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку ХХ століття: політичне товариство "Руська громада” / Олена Аркуша // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану професора Костянтина Кондратюка. Львів, 2004. С. 63-99.

6. Вистріли з двох противних таборів // Руслан. Ч. 1. 1 (13) січня 1898. С. 1.

8. Кісь Н. Західництво в Галичині початку ХХ століття: клерикальна група політична доктрина цивілізаційний вибір / Назар Кісь // З історії західноукраїнських земель / [гол. редколегії М. Литвин]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 2013. Вип. С. 25-38.

10. Кліш А. Національне питання у політиці християнських суспільників наприкінці ХІХ початку ХХ ст. / Андрій Кліш // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / за заг. ред. проф. І. С. Зуляка. Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. Вип. 2. Ч. 1. С. 93-97.

11. Лехнюк Р. Газета “Руслан” як джерело до вивчення середовища Католицького русько-народного союзу (1896-1901 рр.) / Роман Лехнюк // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / за заг. ред. проф. І. С. Зуляка. Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. Вип. 1. Ч. 1. С. 150-160.

12. Лехнюк Р. Українсько-польські відносини в Галичині на зламі ХІХ-ХХ століть у висвітленні газети “Руслан” // Intermarum: історія, політика, культура. 2015. Вип. 2. С. 92-105.

13. Лицеміри //Руслан. Ч. 63. 17 (30) березня 1902. С. 1.

14. Лож і клевета горою! //Руслан. Ч. 223. 2 (14) жовтня 1897. С. 1.

18. Национально-політична загорілість // Руслан. 1907. Ч. 54. С. 1.

19. Наші культурники // Руслан. 1902. Ч. 150. С. 1.

20. Не Австрия а Польща! // Руслан. Ч. 32. 9 (22) лютого 1903. С. 1-2.

21. Полїтика цькованя // Руслан. - червня 1901. С. 1;

22. Поляк о Русинах // Руслан. - 169. 30 липня (11 серпня) 1898. С. 1-2.

23. Поляки а ми // Руслан. Ч. 193. 27 серпня (8 вересня) 1897. С. 1-2;

24. Принципи національності // Руслан. Ч. 21. 20 сїчня (2 лютого) 1897. С. 1-2.

25. “Слову Польскому” на розум // Руслан. Ч. 167. 28 липня (9 серпня) 1899. С. 1-2.

28. Шестий лист до людий доброї волї // Руслан. Ч. 279. 16 (3) грудня 1913. С. 1-2;

29. “Czas” про рускі справи // Руслан. -27 лютого 1898. C. 2.

30. Rusinom pro memoria // Slowo Polskie. 8 sierpnia 1899. - 2.

31. Sprawy ruskie. // Czas. 24 lutego 1898. S. 2.

32. Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego... z roku 1901/1902. S. 611-617.

Размещено на Allbest.ru