Профспілки та пенсійне забезпечення в СРСР (середина 50-х-середина 60-х рр.)

Безперечно, значною мірою цьому спряв Закон «Про державні пенсії». Він вніс до діючої системи пенсійного забезпечення серйозні корективи щодо розміру всіх видів пенсій. Крім того, робітникам, що працювали в шкідливих умовах або на підземних роботах та в гарячих цехах, пенсії призначалися на пільгових умовах і за вищими нормами. Встановлювалися також доплати до пенсій за безперервний стаж роботи на одному місці тощо. Значних вкладень вимагав і перерахунок пенсій, призначених до виходу Закону. Все разом узяте збільшувало витратну частину бюджету соцстраху, яка призначалася для виплати пенсій, а значить - збільшувало його залежність від бюджету державного. Паралельний аналіз середньорічної чисельності робітників і службовців за цей період дозволить зробити припущення щодо доцільності використання існуючої пенсійної системи. Зазначена вибірка статистики представлена у Табл. 3. Чисельність пенсіонерів станом на 1950 і 1955 рр. з'ясувати не вдалося. З Табл. 3 випливає, що кількість пенсіонерів за 8 років (1958-1962 рр.) зросла на 7,9 млн, або на 30,6 %. Це означає, що приблизно на такий же відсоток повинна була збільшилося і сума виплат з бюджету. Оскільки розмір страхових внесків підприємств за цей час не змінювався і складав ті ж самі 38 % від фонду заробітної плати підприємств, то вихід із ситуації міг бути двояким. Або держава змушена була збільшувати суму дотацій на утримування пенсіонерів, або органи соціального страхування мусили перерозподіляли наявні кошти в межах власного бюджету на користь пенсійного забезпечення. ВЦРПС, як управлінська структура соцстраху, могла, скажімо, використати кошти, що призначались породіллі, або ті, що планувались для оплати листків непрацездатності, врешті, вилучити їх з санаторно -курортного лікування та з обслуго - вування дітей (піонерські табори та дитячі заклади). Але такий перерозподіл міг мати негативні політичні наслідки, що в умовах політичного протистояння було просто неприпустимим. Таким чином, оскільки політична складова не дозволяла перерозподілити кошти всередині власного бюджету, державі залишалось одне - доповнювати пенсійне забезпечення з власного.

Таблиця 3 Чисельність пенсіонерів у зіставленні з середньорічною чисельністю робітників і службовців у СРСР (у чисельнику дані наведені у відсотках) [10]

Уведення в дію з 1 жовтня 1956 р. Закону «Про державні пенсії», за існую - чої на той час пенсійної системи, закладало під щорічні бюджети країни міни уповільненої дії. Їхні тривожні сигнали стали помітними з початком періоду «відлиги», а «вибухнули» вони вже в незалежній Україні. Йдеться про випереджаюче зростання кількості пенсіонерів щодо середньорічної чисельності робітників і службовців. Якщо число осіб пенсійного віку в СРСР з 1958 по 1964 рр., як уже зазначалось, зросло на 7,9 млн осіб, або на 30,6 %, то чисель - ність робітників і службовців за цей же час зросла на 18,6 млн, що складає всього 25,4 %. Різниця, як бачимо, складає 5,2 %. Це означає, що прийнятий Закон за солідарної системи пенсійного забезпечення, що за час «відлиги» неухильно продовжувала зміцнюватися, передусім, за рахунок доплати з державного бюджету, ввімкнув механізм, який дозволив чисельності пенсіонерів перевищити число осіб, зайнятих у процесі виробництва. Звичайно, ця небезпека в середині 50-х - середині 60-х рр. ще не була такою помітною тим більше загрозливою. В середньому за рік ця різниця складала всього 0,74 %. І якщо припустити, що вона залишалася сталою аж до проголошення Незалежності, в чому ми дуже сумніваємося, то за час, що минув після завершення «відлиги» (27 років), на 1991 р. вона зросла б до 20 %. Наскільки це небезпечно для суспільства, маємо можливість переконатися зараз, безуспішно намагаючись позбутися її патерналістських засад, що укорінилися, в тому числі, й за час «відлиги».

За цих обставин особливий інтерес викликає діяльність професійних спілок, під управлінням яких знаходилось соціальне страхування, передусім у частині пенсійного забезпечення. Введення такого масштабного соціального проекту, яким, безперечно, був Закон «Про державні пенсії», очевидно, повинне було викликати і певну зміну в постановці завдань керівних органів най- масовішої організації трудящих, що, у свою чергу, мало б віддзеркалитись в основоположному документі, яким є Статут. Для з'ясування цього нами про - аналізовано редакції Статуту 1949, 1954, 1959 і 1963 рр. У перших двох йдеться лише про те, що профспілки «управляють справою державного соціального страхування», будь-яка конкретизація їхніх компетенцій у справі пенсійного забезпечення відсутня [11, 7; 12, 5]. У Статуті 1959 р. зберігається вищенаве- дене, але ще додається: «беруть участь у призначенні пенсій робітникам і службовцям та членам їх сімей» [13, 8]. В останньому профспілковому Статуті часів «відлиги» профспілки отримали ще й право контролю за діяльністю органів соціального забезпечення [14, 10]. Отже, в Статуті останнього зразка про - фесійні спілки не лише керували справою державного соціального страхування, а й водночас отримували право контролю за діяльністю його органів, які, власне, й призначали пенсії.

Отже, у радянському держстрасі виникла колізія, вибудувана за схемою: «самі керують - самі ж і контролюють». Втім, її навряд чи можна вважати такою, що самостійно виникла в надрах профспілок. Швидше за все, вона є похідною від іншої, колізії державницького рівня, за якої держава запровадила державне соціальне страхування, залишаючись водночас власником засобів виробництва, тобто залишаючись зацікавленою стороною. Відсутність третьої, незалежної від власника засобів виробництва сторони в особі страхувальника нівелювала саму сутність страхування. Очевидно, щоб надати йому цивілізованого вигляду, «третьою», з дозволу сказати, «незалежною» стороною з 1933 р. призначались профспілки. Цілком вірогідно, що підставою для цього слугувало те, що за статутом вони повинні були реалізувати свою представницьку компетенцію: «виступати від імені робітників і службовців перед державними і громадськими організаціями в питаннях праці, побуту і культури».

Якщо в статутах 1949 і 1954 рр. згадана вище сентенція в переліку профспілкових компетенцій знаходилася на останньому місці, то в статутах хру- щовської доби її, в значно розширеному вигляді (особливо в його редакції 1964 р.), було переміщено на перше. Останнє, на думку укладачів статутів, повинно було підвищити значущість спілок у системі соціальних відносин, у тому числі й підкреслити цілковиту виправданість управління ними соціальним страхуванням. З нашої ж точки зору, держава, прикриваючись профспілковими статутами, максимально намагалась переконати громадян у повній приналежності професійних спілок широкому колу трудящих. Тим самим вишукувались додаткові підстави для їхнього визнання цією третьою, незалежною стороною в системі соціального страхування.

Однак насправді радянські тред-юніони не могли бути самостійним грав - цем на ринку соціального страхування. І не лише тому, що й організаційно, і політично залежали від правлячої партії та держави, а й тому, що, взявши на себе цю функцію, вони апріорі виключили можливість формування ринку страхування взагалі. І чим більше вони вв'язувалися в цей процес, тим мізер- нішою була вірогідність його виникнення. На нашу думку, наявність незалеж - ного ринку соціального страхування була вкрай невигідною радянській державі, позаяк за його наявності створювалася б база альтернативного вирішення питань усього широкого спектру соціального страхування, в тому числі й у площині пенсійного забезпечення. Це і встановлення вікового цензу для пенсій, це і їхній розмір, це і перелік спеціальностей, що давали право на передчасний вихід на пенсію, врешті, і визначення територій, на яких вони вводилися раніше, ніж на інших. Та й уведення пенсійного забезпечення в колгоспах могло з'явитися раніше за 1964 р. Будь-яка інша модель страхування могла створювати реальну загрозу для державної та колгоспно-кооперативної форм власності, які були тим фундаментом, на якому, власне, й вибудовувалась панівна політична система. Іншими словами, керівна роль профспілок у системі соціального страхування запобігала можливим негативним для влади політич - ним наслідкам. Звідси й випливає політична роль радянських спілок у радянській моделі соціального страхування.

Оскільки профспілки були дієвою складовою цієї моделі, а також з огля - ду на можливу альтернативність соціального страхування, радянську державу повністю влаштовувало його управління та контроль з боку цієї громадської організації. Не будемо забувати й про те, що в самій пенсійній реформі переважаючими були політичні мотиви. Отож, не випадково на період «відлиги» саме і припадає час максимального «вдосконалення» управлінських і контролюючих повноважень спілок. Надзвичайно потужним поштовхом для цього став Закон «Про державні пенсії», який значно розширив соціальну базу стра - хування, передусім, через розширення бази пенсійного забезпечення та соціальної допомоги. Більшість із пенсіонерів у зв'язку з виходом на пенсію та втратою зв'язків із підприємствами залишалися необ'єднаними і слабко підпадали під вплив державної політики, що було непритаманним для держави радянського типу. Компенсувати цю прогалину повинна була нова роль спілок, з підвищеним рівнем соціальної активності й привабливим соціальним іміджем, у тому числі й у царині соціального страхування. Не випадково у квітні 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про залучення пенсіонерів до активної громадської роботи». Звичайно, зазначений нами вище організаційний аспект простежується в ній лише в латентній площині, проте на поверхню в ньому зримо спливає морально-політичний чинник: вплив ветеранів праці на формування світогляду підростаючого покоління. Зокрема, в Постанові зазначалося, що вони (пенсіонери) «можуть надати серйозну допомогу в роботі партійних, радянських та профспілкових організацій [15, 546]. Не виключаємо також, що в латентному підтексті Постанови ЦК була й економічна складова, покликана хоча б частково подолати наслідки екстенсивного розвитку економіки, яка все більше відчувала дефіцит робочої сили.

Отже, з упровадженням зазначеного Закону паралельно тривав процес удосконалення профспілкового управління цим важливим аспектом соціаль - ної роботи держави. Практично всі структури масової організації не лише отримали свою роль у царині керівництва та контролю пенсійного забезпечення, а й значно розширили ті функції, які здобули раніше, що підтверджує аналіз профспілкових статутів. В їхніх редакціях 1949 та 1954 рр. до компетенції ВЦРПС у сфері соціального страхування відносили: «розробку і внесення на розгляд уряду законопроектів з питань соціального страхування» (в числі 6 -ти інших компетенцій - В. Д.) та «здійснення керівництва справою соціального страхування». У статутах хрущовської доби формулювання дещо змінюються. Так, у Статуті, прийнятому в 1959 р., зазначається, що ВЦРПС «бере участь у підготовці і розгляді в уряді законопроектів із соціального страхування» (в числі тих же 6-ти компетенцій. - В. Д). Така постановка питання покликана була підвищити їхню значущість, перетворити в рівного учасника урядової діяльності. Останнє повинно було також на порядок підвищити їхню вагу в очах пересічних спілчан. Хоча, як з нашої точки зору, воно принципово не відрізнилося від того, що мало місце в попередніх статутах. Різниця полягає хіба що в тому, що раніше ВЦРПС готувала питання сама і вносили їх на розгляд уряду, а в новому - брала участь у підготовці, що, за великим рахунком, є одним і тим самим.

Хоча ВЦРПС і отримала право розгляду законопроектів у самому уряді, але зараз мала можливість здійснювати також контроль за дотриманням зако - нів і постанов уряду. Вперше було прописано її право затвердження бюджету соціального страхування. Принциповим у цьому відношенні є останній Статут часів «відлиги». Крім зазначеного, в Статуті зразка 1964 р. ВЦРПС отримала право подачі до Законодавчого органу проектів законів і указів з цього питання (в числі 6-ти інших компетенцій - В. Д.). Право виступати із законодавчою ініціативою, з одного боку, є апогеєм прав вищого профспілкового органу, а з іншого - свідченням рівня його одержавленості. Влада добре усвідомлювала, що право законодавчої ініціативи буде використане її політичними партнерами у тому масштабі, в якому він потрібен їй.

Центральні комітети галузевих профспілок за статутом 1949 р. заслуховували доповіді господарських керівників у сфері соціального страхування і затверджували його бюджети. У статуті 1954 р. до зазначеного додано право заслуховування звітів про їх використання. Значно вкороченими виглядають їхні повноваження у Статуті 1959 р. «Центральний Комітет профспілки, - зазначається в ньому, - бере участь у розв'язанні загальногалузевих питань со - ціального страхування...». Повноваження галузевих спілок у Статуті 1964 р. не прописані, що пояснюється, очевидно, з одного боку, прийняттям галузевих статутів, а з іншого - загальним звуженням їхніх прав на користь республіканських, крайових і обласних профспілкових комітетів, про що нам вже до - водилось писати [16].

Значні повноваження отримала наймасовіша організація у сфері соціаль - ного страхування у зв'язку із затвердженням ВЦРПС у серпні 1957 р. Положення «Про республіканські, крайові і обласні ради профспілок». Відповідно до них вони не лише керували роботою профспілкових організацій із соціального страхування, а й здійснювали контроль за органами соціального забезпе - чення з питань призначення та виплати пенсій, за правильним витрачанням коштів, виділених на пенсійне забезпечення і обслуговування пенсіонерів. Їм доручалося також затверджувати кандидатури представників профспілкових організацій у комісії з призначення пенсій і до лікарсько -трудових експертних комісій [17, 2]. Цього ж дня окремою постановою ВЦРПС з січня 1958 р. на ради профспілок покладалось керівництво як власними коштами профспілкових організацій, так і коштами державного соціального страхування (планування, облік і контроль) [18, 6].

Однак найширші повноваження отримала все ж таки нижча структура цієї громадської організації - фабрично-заводські та місцеві комітети (ФЗМК), які, згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1958 р., здійснювали державне соціальне страхування робітників і службовців та призначали допомогу із соціального страхування. Крім того, вони отримали право на участь у призначенні пенсій робітникам і службовцям органами соціального забезпечення та контролювати своєчасну сплату страхових внесків підприємствами та установами. В необхідних випадках вони могли здійснити їх без- спірне стягнення на користь установ соцстраху [19, 17].

Практична діяльність здійснювалася через комісії ФЗМК з пенсійних питань. Щоправда, вони з'явилися лише в 1962 р. [20]. До цього часу чинними на підприємстві були Ради із соціального страхування, а в цехах - цехові комісії, які діяли на основі «Положення про ради і цехові комісії з соціального страхування», прийнятого ВЦРПС ще в 1951 р. Серед семи інших груп активістів, кожна з яких концентрувалась на певному напрямі роботи, було виділено й пенсійну, яка займалась виключно питаннями пенсійного забезпечення. У пункті 8 з індексом «і» до повноважень Ради було віднесено: сприяння робітникам і службовцям, що виходять на пенсію, в реалізації цього права, участь у роботі органів соціального забезпечення з призначення пенсій, здійснення контролю над виплатою пенсій як працюючим, так і непрацюючим пенсіонерам тощо [21].

Нарешті, найнижча ланка профспілкової структури - профспілкова група - була зовсім не задіяна в пенсійному процесі. В цьому нас переконує По - ложення «Про страхових делегатів», прийняте 2 січня 1962 р. [22]. Функції страхових делегатів зводились до попередження захворювань та до контролю за виплатою допомоги через тимчасову непрацездатність, а також до низки похідних від них питань. Отже, крім рівня профспілкових груп, всі інші структури професійних спілок - від самого верху (ВЦРПС) і аж до самого низу (ФЗМК) - були задіяні в реалізації Закону «Про державні пенсії».

Однак, незважаючи на достатню кількість повноважень, офіційно закріплених в основоположних документах, справа реалізації Закону виявилася далеко не простою. І це при тому, що його було прийнято 14 липня 1956 р., а вступав він у силу лише з 1 жовтня. Тобто, законодавець надавав більше трьох місяців для підготовки. Перш за все, зазначимо, що свою неготовність виявила місцева влада, яка не змогла надати органам соціального забезпечення приміщень необхідної площі. Зокрема, заступник міністра соціальної політики України доповідав вищим керівним органам країни, що навіть у Києві соцзабези знаходяться в неприглядному стані. Особливо плачевним він був у Печерському, Жовтневому та Подільському районах. В останньому, наприклад, 6 інспекторів працюють у кімнатці в 30 м² [23].

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Закон передбачав підвищення пенсій як тим, хто оформляв її після прийняття Закону, так і тим, хто набув статусу пенсіонера раніше. Прагнучи уникнути ускладнень з обслуговуванням пенсіонерів, місцеві органи влади намагалися розвести у часі тих, хто оформ - лював пенсію, і тих, хто здійснює її перерахунок. Соцзабезам було поставлено завдання завершити його до офіційного вступу Закону в дію, тобто до 1 жовтня 1956 р., а вже безпосередню виплату підвищеної пенсії здійснити після 1 жовтня. Розумне, як на нашу думку, рішення. Чернігівський обласний соцзабез і підпорядковані йому районні структури з цим завданням впоралися вчасно. В 105 427 пенсійних справах такий перерахунок було здійснено до вступу в дію Закону. Після того до кінця року було оформлено трохи більше 4 тис. нових справ. Загальний пенсійний бюджет області зріс з 8,9 до 21,5 млн руб. [24].

І все ж таки, навіть з огляду на зазначене запобігти значним ускладнен - ням не вдалося. До цього виявилися неготовими передусім органи соціального забезпечення. Не вистачало інспекторів, які приймали документи, та спеціалістів, що здійснювали перерахунок пенсій. Очевидно, що ніхто не розраховував на таку кількість людей. Це значить, що прийняття Закону було неспо - діванкою для органів місцевої влади, яка після затвердження річних бюджетів не могла вишукати кошти для розширення штату зазначених фахівців. Наприклад, у Жовтневому районі Києва проживало більше 10 тис. пенсіонерів. За штатом у соцзабезі району повинно було бути 5 інспекторів і 10 розраховувачів. Місцеве ж фінансове управління виконкому затвердило лише 4 інспекто - ри і 6 розраховувачів. Не дивно тому, що значна кількість справ залишалась не обробленою. У тому ж таки Києві щомісяця в такому стані перебувало по - над 2 тис. справ.

Зазначене мало місце практично у всіх областях Української РСР. Пред - ставники Укрпрофради, які були направлені в регіони з метою перевірки стану імплементації Закону, з тривогою відзначали у своїх звітах, що люди в соцзабезах працюють надурочно та у вихідні дні. Вони навіть не мали можливості використати своє право на відпустки. Оплата надурочних годин в органах місцевого самоврядування була не передбачена, і тому це питання по - требувало вирішення на рівні Міністерства фінансів. Працівники, надурочно зайняті в призначенні та перерахунку пенсій, не могли отримати додаткову оплату, що порушувало їхні конституційні права.

І хоча влада офіційно не визнавала критичного стану, але реально його перебіг був саме таким. Показовою в цьому відношенні була телеграма Голови Президії ВЦРПС В. В. Гришина, спрямована Голові Укрпрофради. В ній, зокрема зазначалося, що в ряді областей республіки незадовільно ведеться робота з призначення пенсій, створюються черги, довго розглядаються заяви, мають місце незаконні відмови у призначенні пенсій. Укрпрофраді рекомендувалося терміново провести засідання Президії зі звітом керівника органу соціального забезпечення [25]. І це все при тому, що до часу введення Закону в дію була проведена значна підготовча робота. 26 серпня1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову за № 1341, згідно з якою робітникам і службовцям, які виділялися ФЗМК для роботи в Комісіях з призначення пенсій при виконкомах місцевих рад, зберігалася заробітна плата. У серпні того ж року була прийнята постанова ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР, яка регламентувала роботу з призначення пенсій.

Перший досвід організації профспілкової роботи в цьому аспекті було узагальнено на засіданні Президії Укрпрофради на прикладі Чернігівської об - ласної ради профспілок вже в лютому 1957 р. Підзвітній облпрофраді й, звичайно, всім іншим рекомендувалось вжити заходів для підвищення кваліфікації осіб інспекторського складу, у всіх радах із соціального страхування ФЗМК створити пенсійні групи, посилити контроль за своєчасною сплатою пенсій тощо [26].

Аналогічний масштабний моніторинг реалізації Закону було проведено в Миколаївської області. Тут рішенням Президії облпрофради від 25 жовтня 1958 р. було затверджено 47 осіб із числа профспілкового активу, які були на - правлені в райони області з метою визначення реального стану справ з оформ - лення, нарахування та виплати пенсій. Порівняння результатів перевірки з висновками Укрпрофради щодо діяльності Чернігівської обласної ради проф - спілок з аналогічного питання, зробленими більш ніж півтора року тому, засвідчують їхню практичну ідентичність. Складається враження, що питання пенсійного забезпечення взагалі не вивчалися і не обговорювалися. У довідках про результати перевірки профспілкові інспектори пишуть, що соцзабези щоранку обсідають натовпи пенсіонерів. Знову ті ж самі помилки при призначенні пенсій, необгрунтовані відмови в їх призначенні, невпорядковані приміщення тощо. І хоч між двома перевірками спливло півтора року, рекомендації осіб, що здійснювали перевірку в жовтні 1958 р. і в лютому 1957 р., різноманітністю не відзначаються [27].

Залишилася незмінною і риторика профспілкових структур щодо діяльності місцевих органів влади в царині їхньої участі в організації пенсійного забезпечення, як і останніх до профспілок. Профспілкові структури піддавались критиці за неякісні довідки про стаж роботи працівників, що готувалися вийти на пенсію, за низький рівень роз'яснювальної роботи тощо. У свою чергу, на адресу соцзабезів, підпорядкованих місцевим органам влади, сипалась критика за формалізм у роботі, за помилки в нарахуванні пенсій, за безпідставну відмову в їх призначенні, за ті ж самі черги. Не беремо на себе роль третейського судді, хоча й зазначимо, що претензії обох сторін були не безпід - ставними. Мали місце випадки невиконання Закону з обох боків. Наприклад, досить часто в документах нам доводилося стикатися з «гнівними» звинуваченнями з боку профспілкових структур щодо відмови соцзабезів призначати пенсію за пунктом 117 з індексом «г» «Положення про порядок призначення і виплати державних пенсій». Останній передбачав, що «профспілкові квитки можуть слугувати доказом стажу роботи». Таке формулювання повністю б влаштовувало спілки, якби не частка «лише», яка вказувала на умову використання цієї підстави. Лише за умови відсутності інших документів, зазначалося далі в Положенні [27]. Безперечно, наявність такої підстави для призначення пенсій підвищувала громадську значущість профспілкового квитка і спілок загалом. Однак наявність в Положенні прозаїчної частки «лише» давала можливість соцзабезам ігнорувати цей пункт, вимагаючи значно суттєвішого підтвердження стажу роботи. Оскільки місцеві органи влади і профспілкові структури належали до різних відомств, а останні, крім того, мали ще й право контролю за підпорядкованими місцевій владі соцзабезами, усунути цю суперечність було неможливо.

Певною мірою її можна було хіба що пом'якшити. Так, спільною Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 2 січня 1962 р. на профспілки покладались додаткові обов'язки у вирішенні питань пенсійного забезпечення. В узагальненому вигляді їх можна було звести до того, що документи, необхідні для призначення пенсій, передбачалося готувати спільно відповідній комісії ФЗМК та адміністрації того підприємства, з якого робітник чи службовець виходив на пенсію. ВЦРПС повинна була також розробити необхідне Положення [28].

Вже 5 січня 1962 р. Президія ВЦРПС затвердила «Положення про комісію з пенсійних питань», яке виявилося значно деталізованішим за Положення Про раду з соціального забезпечення, прийняте в 1951 р. В новому документі було виокремлено повноваження пенсійної групи та підвищено її до статусу комісії ФЗМК. За нашими підрахунками, вона отримала у цій сфері півтора десятка надзвичайно важливих компетенцій, починаючи від роз'яснень трудящим положень про їхні права на виплату пенсій і закінчуючи підготовкою з адміністрацією довідок про трудовий стаж, заробітну плату, а також контролем записів до трудових книжок та залученням пенсіонерів до активного суспільного життя [29, 315-316].

Спираючись на Положення, 12 січня цього ж року Секретаріат ВЦРПС схвалив «Пам'ятку представникові профспілкової організації в комісії з призначення пенсій». На перший погляд, абсолютно правильне, хоча й прийняте із запізненням, рішення, оскільки повноваження профспілкового представника в зазначених комісіях, до яких також входили завідувач соцзабезу та начальник фінвідділу місцевого виконкому, до цього детально визначене не було. На практиці ж виявилося зовсім інше. Названа Пам'ятка містила основні положення Закону «Про державні пенсії» та визначала найбільш вірогідні місця можливих порушень з боку профспілкових організацій, які готували документи на комісію. Особливу увагу рекомендувалося приділяти пенсіям на пільгових умовах, записам в трудових книжках, роботі зі свідками, вирішенню питання про законність надбавок до пенсій, визначення безперервного трудового стажу тощо [30]. З урахуванням сказаного, а також у зв'язку з постійними звину - ваченнями працівників соцзабезів профспілкової громадськості у безвідповідальному ставленні до підготовки документів майбутніх пенсіонерів, наведена вище пам'ятка орієнтувала профспілкового делегата в комісіях із призначення пенсій на виконання своєрідного фільтра для відсіювання можливих хиб, до - пущених на рівні комісій ФЗМК та адміністрації підприємств.

І все ж таки, жоден із документів не був здатним усунути суперечності, які виникали між суб'єктами, задіяними в процесі підготовки та виплати пенсій. Такі висновки ґрунтуються на наступних аргументах, які водночас є підсумковими тезами до цієї статті. По -перше, радянська система соціального страхування громадян порушувала саму сутність цієї ідеї. Держава, виступаючи власником засобів виробництва і, таким чином, будучи зацікавленою особою, примудрилася водночас оголосити страхову діяльність державною справою, видаючи це як велике завоювання соціалізму. Формальною підставою для цього слугувало те, що страхові внески сплачувалися не робітниками і службовцями, а підприємствами і установами, на яких вони працювали.

Останнє, на нашу думку, є досить сумнівною перевагою, оскільки приз - водило до безпосереднього відчуження трудівника від формування власного забезпечення в старості, у випадку виникнення інвалідності тощо. Такий підхід, по-перше, формував споживацькі настрої, а по-друге, ставив трудівників у пряму залежність від держави, бо тепер від неї залежали і розмір пенсії, і відсоток заробітної плати, який буде сплачуватись у вигляді пенсії, і це не го - ворячи вже про вік виходу на пенсію тощо. Тут ми також опускаємо, що держава при визначенні розміру пенсії «не прив'язувалась» до певного стандарту, наприклад, прожиткового мінімуму чи тієї ж мінімальної заробітної плати, що враз «знищувало» в СРСР бідність.

На цьому фоні поєднання власності на засоби виробництва з державною формою соціального страхування завжди залишалося найбільш слабким місцем радянського соцстраху. І ніякі гасла про належність фабрик і заводів робітникам не могли замаскувати непримиримих і нерозв'язних суперечностей між власником засобів виробництва і тисячами трудівників з індивідуальними претензіями кожного, що в будь-який час могли перетворитися в страховий випадок. Отже, об'єднання власності на засоби виробництва і соціального страхування під одним дахом завжди висувало питання про перебування дер - жави в статусі зацікавленої сторони. А отже, постійно ставилася під сумнів її об'єктивність у вирішенні конфліктних ситуацій, пов'язаних із матеріальним відшкодуванням, скажімо, у царині пенсійного забезпечення. Тому, власне, державі й потрібна була третя сторона, яку можна було б подати як незаці- кавлену, але при цьому вона повинна була бути відданою владі.

По -друге, сторона, яка відповідала необхідним вимогам, була знайдена ще у 1933 р. Це була наймасовіша організація трудящих, яка на цей час вже мала розгалужену організаційну структуру і повністю знаходилася під впли - вом правлячої партії та радянської держави. Формальною підставою для цього альянсу були надзвичайно широкі права, надані радянською владою для демонстрації рівня демократизму радянської політичної системи, але які в прак - тиці повсякденного життя реалізувати було неможливо. Таким профспілкам без будь-якого остраху чи застереження можна було надати право виступати від імені робітників і службовців перед державними і громадськими органами в питаннях праці, побуту і культури. А вже потім передати під їхнє управління систему соціального страхування, з пенсійним забезпеченням включно.

Очевидно, що вищенаведене не варто ставити в заслугу лідерам «відлиги». Їхня функція була значно простішою, хоч і не менш відповідальною. Вони мусили зміцнити сформований альянс партії і профспілок, передусім, за рахунок розширення компетенцій масової організації, в тому числі й у царині пенсійного забезпечення. За нашими переконаннями, усі набуті в цей час повно - важення, що знайшли своє віддзеркалення в їхніх статутах цієї доби, були ні чим іншим, як спробою модернізації політичної системи, пристосуванням її до умов поствоєнного світу, що дозволяло поступово позбуватися непривабливих рис сталінської епохи. Якщо виходити з цієї тези, то навіть ця розширена та вдосконалена участь професійних спілок у пенсійному забезпеченні не могла вирішити внутрішній конфлікт, закладений в надрах соціального страхування, бо професійні спілки виступали швидше не третьою, а підставною особою в його системі. Отже, є всі підстави стверджувати, що ця «висока довіра» у вигляді державного соціального страхування, надана їм партією та державою, виступала одним з вагомих чинників одержавлення цієї громадської організації.

По-третє, прийняття Закону «Про державні пенсії», незважаючи на ряд позитивних аспектів, таких як підвищення розміру пенсій, розширення категорій осіб, що її отримують, загалом був спрямований на розвиток патерналіст - ської моделі страхування, налаштованої на солідарну систему її фінансування. Останнє, незважаючи на видимі одномоментні переваги матеріального порядку, збільшувало залежність громадян від держави, тим самим зміцнюючи її політичну складову, що створювало ілюзію єдності народу та тоталітарної держави.

У період «відлиги» означені засади функціонування страхування вимагали все більшої участі держави в пенсійному фінансуванні поза межами фонду соціального страхування. Все це відбувалося на тлі переважаючих темпів зростання чисельності пенсіонерів над середньорічною чисельністю робітни - ків і службовців. Останнє обумовило кризу пенсійної системи в пізніші часи, заклавши підвалини для виникнення непомірного дефіциту пенсійного фонду вже в період незалежності України.

Розмірковуючи над можливим подальшим розвитком порушеної пробле - ми, досить привабливим, з нашої точки зору, виглядає дослідження всього соціального блоку, виголошеного на ХХ з'їзді КПРС. До них законодавство того часу відносить виплати за тимчасову втрату здоров'я та породіллі, за літнє оздоровлення дітей та оплату путівок трудівникам у будинки відпочинку, а також на санаторно-курортне лікування. Підрахунок фінансових витрат на них і порівняння з ростом продуктивності праці дозволить, на нашу думку, визначитись зі ступенем переважання політичної складової над соціальною.

Джерела та література

1. О порядке слияния Народного комиссариата труда с Всесоюзным со - ветом профессиональных союзов. Постановление СНК СССР и ВЦСПС от 10 сентября 1933 г. - М., 1933. - 8 с.

2. Кодекс законів про працю УРСР (Витяг) // Законодавство про працю. Збірник найважливіших законів, указів і постанов. - Київ-Харків : (без дати видання). - Вид-во політич. літ-ри. - 280 с.

3. Симорот З. К. Профспілки і трудові взаємовідносини (Контрольні функ - ції профспілок при встановленні та припиненні трудових правовідносин) /З.К. Симорот. - К.: Наук. думка, 1967. - 159 с.

4. Отчетный доклад Центрального Комитета Коммунистической партии Советского Союза ХХ съезду партии. Доклад Первого секретаря ЦК КПСС тов. Н. С. Хрущева // ХХ съезд Коммунистической партии Советского Союза. 14-25 февраля 1956 года. Стенографический отчет. Далі: ХХ съезд КПСС. Стенографический отчет). - Т. 1. - М.: Госполитиздат, 1956. - С. 9-120.

5. Косарев Ю. А. Социальное страхование в России: на пути к реформам / Ю. А. Косарев. - М.: Московский рабочий, 1998. - 240 с. - URL: sci.house

6. О Государственных пенсиях. Закон Союза Советских Социалистических Республик. 14 июля 1956 года. - URL: istmat.info

7. Расходы по бюджетному государственному страхованию (млн рублей) // Народное хозяйство СССР 1958 году. Статистический ежегодник. - М.: Гостатиздат ЦСУ СССР, 1959. - С. 900; Народное хозяйство СССР в 1959 году.

Статистический ежегодник. - М. : Госстатиздат ЦСУ СССР, 1960. - С. 806; Народное хозяйство СССР в 1960 г. Статистический ежегодник. - М.: Госстатиздат ЦСУ СССР, 1961. - С. 848; Народное хозяйство СССР в 1961 году. Статистический ежегодник. - М.: Госстатиздат ЦСУ СССР, 1962. - С. 765; Народное хозяйство СССР в 1965 году Статистический ежегодник. - М., 1966. - С. 786.

8. Расходы по бюджету государственного социального страхования в 1958 г. // Народное хозяйство СССР в 1970 году. Статистический сборник. - М.: Изд-во ЦСУ СССР, 1971. - С. 906.

9. Таблицю складено на основі даних: Расходы по бюджету государственного социального страхования за 1958-1965 годы // Народное хозяйство СССР за соответствующий год. - С.906, 806, 848, 765, 639, 658, 772, 783 соответственно.

10. Таблицю складено на основі даних: Среднемесячная численность рабочих и служащих; Численность лиц, получающих государственные пенсии // Народное хозяйство СССР в 1956 г. Статистический ежегодник. - М.: Госстатиздат, 1957. - С. 189; Народное хозяйство СССР в 1961 году. - С. 474, 612.; Народное хозяйство СССР в 1966 году. Статистический ежегодник. - М.: Гос - статиздат, 1966. - С. 781.

11. Устав профессиональных союзов СССР. Утвержден Х съездом профсоюзов СССР (19-27 апреля 1949 г.). - М.: Профиздат, 1952. - 32 с.

12. Устав профессиональных союзов СССР. Утвержден ХІ съездом профсоюзов СССР 15 июня 1954 г. - М.: Профиздат, 1954. - 32 с.

13. Статут професійних спілок СРСР. Затверджений ХІІ з'їздом профспілок СРСР 27 березня 1959 року. - К.: Держполітвидав України, 1959. - 47 с.