Галицький військовий чинник у боротьбі за українську державність (лютий 1917 - березень 1918 рр.)

Галицький військовий чинник у боротьбі за українську державність (лютий 1917 - березень 1918 рр.)

Ключевые слова: Первая мировая война, Украинская Центральная Рада, государственность, Украинская Народная Республика, военный фактор, Галицко-Буковинский курень сечевых стрельцов, легион Украинских сечевых стрельцов.

Постановка проблеми. Розкриття і характеристика проблем галицького військового чинника в боротьбі за українську державність у 1917 - 1918 рр. має важливе значення при вивченні історії України та військової історії провідних європейських держав в роки Першої світової війни. Ці питання довгий час свідомо замовчувалися або подавались у спотвореному вигляді радянською історіографією, і фальсифікуються ще й сьогодні російськими шовіністичними елементами. Події національно-визвольної боротьби українців у 1917 - 1921 рр. трактувалися як «буржуазно-націоналістичні» та «антинародні».

Аналіз досліджень. Сьогодні окремі аспекти досліджуваної проблеми знайшли відображення у працях, присвячених історії українських січових стрільців (В. Гоцький, А. Коваленко, М. Ковальчук, М. Лазарович, М. Литвин, О. Медвідь, К. Науменко, В. Футулуйчук); підтримці й обороні Української Центральної Ради (УЦР) (Т Бевз, В. Верстюк, П. Мірчук, В. Мокло- вич, Х. Овад); формуванню і діяльності українських збройних сил доби визвольних змагань (В. Голубко, М. Кравчук, В. Литвин, О. Реєнт, В. Ромащенко, Я. Тинченко, Б. Якимович) та ін. [17]. Але досліджуючи військове будівництво та бойову діяльність української армії доби визвольних змагань, сучасні історики менше уваги звертають на важливу роль галицького військового чинника в боротьбі за здобуття незалежної Української держави.

Значний інтерес у цьому плані складає праця В. Довбні «Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917 - 1920 років» [7] та публікація В. Ярового й П. Ткачука [21], присвячені дослідженню ролі та місця галицьких збройних підрозділів у процесі становлення Української Народної Республіки (УНР). Варті уваги низка досліджень В. Солдатенка, де значна увага приділяється процесу формування українських збройних сил [18].

Певну цінність становлять науково-історичні та мемуарно-аналітичні праці представників української діаспори. Чимало з них були учасниками або очевидцями тих подій, а тому їм властива певна емоційність та суб'єктивізм в оцінках. Як зауважили сучасні українські історики К. Кондратюк і В. Мандзяк: «Біль за втрачену самостійність, за невикористані державотворчі можливості до краю загострив українські національні почуття... Звідти випливала така ментальна риса, надмірна ідеологізація діяльності історика, тісне переплетення історіографії з різними напрямками суспільно-політичної думки» [11, 566-567]. Це був один з факторів, що ускладнював процес дослідження проблеми.

Таким чином, незважаючи на значну активізацію досліджень з військової історії, досі не здійснено об'єктивного розгляду впливу галицького військового чинника у боротьбі за державну незалежність України в 1917 - 1918 рр.

Мета статті полягає у висвітленні на основі залучених науково-історичних праць та архівних документів цілісної картини участі галицьких військових формувань у боротьбі за відновлення української державності на заключному етапі Першої світової війни (лютий 1917 - березень 1918 рр.).

Виклад основного матеріалу. Падіння російської монархії наприкінці лютого - початку березня 1917 р. викликало справжній вибух національної свідомості в середовищі українських військовослужбовців, що посилило необхідність формування національної держави. Першим кроком до цього стало утворення в березні 1917 р. УЦР. Як відзначав її голова М. Грушевський, революційні події «викликали найбільший рух у війську, який послужив на найближчі місяці най- сильнішою розчинною силою для українського руху» [5, 16]. На початку травня в Києві був скликаний Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибули близько 1000 делегатів, які представляли майже 1 млн. військовослужбовців-українців. Делегати з'їзду визнали УЦР єдиним загальноукраїнським політичним органом та сформували Український Генеральний Військовий Комітет, що об'єднував усіх солдат і офіцерів-українців, хто визнавав нову владу або був її прихильником.

Слід зазначити, що навесні-влітку 1917 р. десятки тисяч українців включилися в процес українізації фронтових частин. Зокрема, в гарнізонах, дислокованих на території України, було українізовано майже 130 запасних і спеціальних полків, які налічували близько 120 тис. солдат і офіцерів [3, 51]. Крім цього, внаслідок бойових дій на українській території російської держави перебували майже 1,9 млн. військовополонених австро-угорської армії, серед яких значну частину становили вихідці із західноукраїнських земель [4, 234]. Так, у липні 1917 р. громадська організація «Галицько-Буковинський Комітет допомоги жертвам війни» звернулася з проханням до УЦР дозволити їй створити окрему військову частину з австро-угорських військовополонених. Однак керівництво УЦР, побоюючись звинувачень російського Тимчасового уряду у співпраці з противником, заборонило українізованим підрозділам приймати до свого складу колишніх австрійських військовослужбовців [14, 35].

Після більшовицького перевороту у Петрограді наприкінці жовтня 1917 р., УЦР сформувала «Крайовий комітет з охорони революції в Україні», що займався проблемами захисту новоутвореної УНР від контрреволюційної діяльності. На початку листопада 1917 р. у Києві з ініціативи «Галицько-Буковинського Комітету» пройшло велике віче, де була ухвалена резолюція з вимогою утворити галицьку військову частину для боротьби за визволення українських земель. Таке рішення підтримав Генеральний секретар військових справ УЦР С. Петлюра, зазначаючи: «Для того, щоб не допустити до насильства над частиною українського народу треба мати передусім реальну силу. Я вірю, що Галичина і Буковина будуть приєднані до Української республіки» [16].

Тоді ж час українська преса опублікувала відозву «Тимчасової Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських українців», із закликом до добровольців йти у ряди нового військового формування - Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Крім цього, наголошувалося: «Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь в творенні нового ладу на Україні. Сповнюючи цей наш святий обов'язок, ми повинні створити таку силу, яка змогла б допомогти українському народові здобути і закріпити все те, що було проголошено в Третім Універсалі...» [7, 157]. Передбачалось, що курінь має входити до складу українізованого полку імені гетьмана П. Дорошенка, а його командиром призначили колишнього офіцера російської імператорської армії О. Лисенка.

За дорученням «Галицько-Буковинського Комітету», Р. Дашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених перших 22 добровольців, серед яких був Є. Коновалець. Як згадував згодом січовий стрілець М. Курах: «Охотників прибувало щораз то більше. Одні з них голосились самі, других прислав «Галицько-Буковинський Комітет», а ще інших приводили наші вербункові емісари, що ходили по військових етапах і всюди, там, де було можна стрінути полонених українців. З кінцем листопада 1917 наш курінь начислював 317 охотників» [13, 10]. Також до куреня спрямовувалися всі, хто погоджувався служити в армії, а це були, в основному, військовополонені українці з різних російських таборів, які прибули до Києва. Впродовж місяця зголосилися близько 200 стрільців [14, 223]. Оскільки у тогочасному Києві не було регулярної армії, то першим завданням військовослужбовців куреня стала організація вартової служби у Київському гарнізоні.

У січні 1918 р. до Києва почали прибувати військовополонені з Катеринославщини, Кривого Рогу, Волзьких таборів та ін. Серед них були колишні командири австро-угорського легіону Українських січових стрільців (УСС) А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко, П. Пасіка та ін. Разом зі своїми побратимами, які вже перебували у складі куреня, - Ф. Черником, І. Смолою, А. Доморад- ським та іншими, вони вирішили перетворити його на боєздатне військове формування. 19 січня у Києві відбулися загальні збори стрільців, де командиром реформованого Першого куреня січових стрільців був обраний Є. Коновалець. До нового військового підрозділу увійшли: курінь піхоти, що складався із двох сотень по 200 стрільців, запасна сотня чисельністю 100 стрільців, сотня кулеметників у складі 150 стрільців, гарматна батарея із 12 стрільців. Командний склад, 1-ша і 2-га сотні та гарматна батарея складалися лише з галичан. Зокрема, у 1-й сотні майже 66 % особового складу становили полонені українці австро-угорської армії, 10 % - колишні стрільці легіону УСС, а решта - біженці з Галичини [14, 225; 19, 15].

Тоді ж УЦР намагалася нейтралізувати пробільшовицькі російські військові частини в Києві, але це їй не вдалося. Під час наближення російсько-більшовицьких військ до Києва наприкінці січня 1918 р. у столиці вибухнуло антибільшовицьке повстання. Курінь січових стрільців разом з іншими українськими частинами врятували УЦР від неминучої поразки і втрати влади. Варто відзначити, що саме в цей час у Бресті відбувалися мирні переговори між делегаціями УНР та державами Четверного союзу, в ході яких вирішувалася доля України, тому знищення УЦР було б катастрофою для українців [10, 407].

Під тиском російського противника, УЦР і уряд УНР наприкінці січня 1918 р. змушені були залишити Київ. Курінь успішно виконав завдання евакуації державних структур до Житомира. Коли виникла загроза захоплення більшовиками Житомира, уряд УНР був переправлений до Сарн (нині Рівненська обл.) [12, 45-46]. Січові стрільці надійно провели і цей плановий відступ центральних органів влади. Крім цього, на шляху до Житомира і Сарн стрільці куреня постійно охороняли й державну скарбницю. У результаті укладення Брест-Литовського договору УНР з державами Четверного союзу в лютому 1918 р. українська влада повернулася до Києва, і згодом вся територія України була очищена австро-німецькою армією від більшовицьких військ.

За високий військовий професіоналізм командирові куреня Є. Коновальцю було присвоєно звання полковника, а весь особовий склад рішенням Міністерства військових справ УНР залишався у Києві для несення подальшої служби [2, 53; 6, 35]. Слід зазначити, що надалі курінь виконував функції національної гвардії, охороняючи органи державної влади УНР, а практичної участі у бойових діях не брав. На підставі Наказу Міністерства військових справ УНР від 26 березня 1918 р. № 118 особовий склад куреня було переформовано у полк січових стрільців, в складі трьох куренів по чотири сотні (в сотні 160 - 170 стрільців). Крім піших сотень, до складу полку ввійшли дві сотні кулеметників (разом 16 кулеметів), загін кінноти (50 шабель) та дві гарматні батареї. Таким чином, полк нараховував майже 3 тис. військовослужбовців [3, 238].

Важливе значення в процесі відновлення української державності у 1917 - 1918 рр. відіграв легіон УСС, що перебував у складі австро-угорської армії [15]. Зокрема, вже у березні 1917 р., на початковому етапі української національної революції, командування УСС звернулося до Загальної Української Ради як єдиного вищого українського представницького органу в Австро-Угорській монархії з вимогою визначитися щодо подій в Києві: «Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недо- стойних Великого Народу компетенційних спорів. Домагаємось від наших провідників негайно порозуміння і поставлення в чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва» [8, 422]. Відомі галицькі офіцери Г. Коссак, Н. Гірняк, Р. Дудинський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський, М. Стронський та ін. почали інтенсивні пошуки шляхів налагодження зв'язків з УЦР. Спостерігаючи за стрімкими змінами в житті Наддніпрянської України навесні-влітку 1917 р., галичани сприймали кожен успіх там, як власний.

Дізнавшись про проголошення УНР, галицькі січові стрільці вирішили допомогти наддні- прянцям у боротьбі за відродження Української держави. На початку грудня 1917 р. з ініціативи сотника легіону Д. Вітовського була скликана офіцерська нарада, на якій обговорювалася військово-політична ситуація на фронті. Командування легіону констатувало, що «стрільці завжди вважали себе національним військом, а не «тирольцями Сходу», і питання їхньої подальшої долі є загальнонаціональним, а не особистим» [8, 425]. Так січові стрільці продемонстрували високий рівень розуміння своєї відповідальності перед українським суспільством.

Наприкінці грудня 1917 - початку січня 1918 рр., в умовах наростаючої загрози російсько-більшовицької агресії, уряд УНР звернувся до Австро-Угорщини з проханням надати допомогу у боротьбі проти росіян. Київ просив направити до України легіон УСС та інші військові підрозділи, що складалися з українців. Голова УЦР М. Грушевський про ці події пізніше згадував: «З огляду на велику цінність, яка виявилася за відділами галицьких січових стрільців, що організувалися на Україні з військовополонених й виселенців і віддавали важну прислугу в боротьбі з большевиками, дуже бажано було в даній хвилині дістати такі січові дружини з Австрії» [5, 32-33].

Однак австрійська влада не поспішала направляти легіон УСС до України. Такий розвиток подій змушував багатьох галичан самим виїжджати на Схід, і йти на службу до армії УНР. Ситуація кардинально змінилася після підписання на початку лютого 1918 р. Брест-Литовського мирного договору УНР з державами Четверного союзу. Вже до кінця лютого група галицьких стрільців під командуванням полковника легіону УСС, представника австрійської правлячої династії Вільгельма Габсбурга (увійшов в історію під українським псевдонімом Василь Вишиваний), у складі австро-угорської армії здійснила похід на Правобережну Україну [20]. В «Інструкції для УСС, що їдуть на Україну» наголошувалось: «Ніяких насильств і борб не зводити, а суперечки полагоджувати покищо своїм громадським судом! Кара смерти знесена..., поведенє з людьми має бути чемне., своїх людей щадити все і скрізь боронити., говорити тільки по українська до населення, без огляду чи се жид чи польський дідич» [9].

У Києві військовослужбовців легіону УСС зустрічали урочисто із національними стягами. З цього приводу в заяві командування легіону зазначалося: «На святій, перепоєній кров'ю Українській Землі стоїмо нині з незламною постановою бути сторожами Української Держав- ности, після сил наших поглиблювати національну свідомість Українських мас і скувати їх незламною волею удержати серед днів світової хуртовини непохитно прапор Самостійної України» [1, 141]. Як виявилося згодом, саме січові стрільці стали однією з найкраще організованих військових частин армії УНР, що продовжила героїчну боротьбу за відновлення української державності. Галицьким стрільцям керівництво УНР доручало найвідповідальніші завдання військового, адміністративного та суспільно-політичного характеру.

Висновки. Галицький військовий чинник у боротьбі за українську державність наприкінці Першої світової війни проявився у безкомпромісній позиції та волі до становлення і захисту незалежної України. Проведений аналіз діяльності січових стрільців у 1917 - 1918 рр. наочно показав, що значною мірою їх дії були зумовлені тими революційними подіями, котрі відбувалися в Наддніпрянській Україні. Саме в цей період галицьке стрілецтво остаточно визначилося із головним напрямом подальшої військово-політичної боротьби, мета якої полягала в об'єднанні з Наддніпрянською Україною.

Список використаних джерел і літератури