Законодавство Російської імперії щодо реформування аграрного сектору економіки України (перша половина ХІХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 338.43.01.94 (477.4)

ЗАКОНОДАВСТВО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО РЕФОРМУВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХІХ СТОЛІТТЯ)

КОШУЛАБ Н. В. ст. викладач

ПВНЗ «Хмельницький економічний університет»

ГНАТЮК М. В. магістрант

ПВНЗ «Хмельницький економічний університет»

Поглиблення кризи економічного устрою Російської держави в першій половині ХІХ століття призвело до соціальних заворушень на території України, що входила до складу імперії. Встановлено, що чільне значення в розробці та удосконаленні російського законодавства відігравали аграрні закони. У статті зроблено спробу простежити причини, політичні та економічні передумови політики російського самодержавства щодо реформування феодально-кріпосницьких відносин в Україні в досліджуваний період.

Ключові слова: реформування, аграрний сектор, інкорпораційні процеси, інвентарна реформа.

політика російський самодержавство кріпосницький

КОШУЛАБ Н. В. ст. преподаватель

ЧВУЗ «Хмельницкий экономический университет»

ГНАТЮК М. В. магистрант

ЧВУЗ «Хмельницкий экономический университет»

ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ ПО РЕФОРМИРОВАНИЮ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЭКОНОМИКИ УКРАИНЫ (ПЕРВАЯ ПОЛОВИНА ХІХ СТОЛЕТИЯ)

Усугубление кризиса экономического строя Российской державы в первой половине ХІХ столетия вызвало социальные волнения на территории Украины, что входила в состав империи. В статье сделана попытка проследить причины, политические и экономические предпосылки политики российского самодержавия в отношении реформирования феодально-крепостнических отношений в Украине в исследуемый период.

Ключевые слова: реформирование, аграрный сектор, инкорпорационные процессы, инвентарная реформа.

KOSHULAB N. V. senior lecturer

Private Higher Educational Institution "Khmelnitsky Economical University"

HNATIUK M. V. master's degree student

Private Higher Educational Institution "Khmelnitsky Economical University"

LEGISLATION OF RUSSIAN EMPIRE REGARDING THE REFORMATION OF AGRICULTURAL SECTOR OF UKRAINE (THE FIRST HALF OF XIX CENTURY)

The deepening crisis of economic structure of Russian state in the first half of the nineteenth century led to social unrest in Ukraine, which was the part of the empire. It has been established that agrarian laws played a leading role in developing and improving Russian legislation. This article attempts to trace the causes, political and economic conditions of the policy of the Russian autocracy to reform the feudal relations in Ukraine in the Russian Empire in the first half of the nineteenth century.

Key words: reforming, agricultural sector, incorporation processes, inventory reform.

natamur@meta.ua, ekonom.teorij.kheu@gmail.com

Постановка проблеми. У 30-40-х роках ХІХ століття поглиблюється криза феодально- кріпосницького устрою сільськогосподарського сектору економіки Росії і економічного ладу імперії в цілому. Криза охоплює економічні, соціальні, політичні, правові відносини, глибоко проникає в усі структури суспільства. В усіх суспільних класах Російської імперії накопичувались елементи невдоволення, а кріпосне право ставало пороховим погребом під державою. Кризові явища перетворювались на безпосередню загрозу політичному устрою Російської імперії. Тому уряд, відчуваючи хитання ґрунту під усією соціально-економічною системою кріпосництва, намагався знайти заходи, які, не торкаючись засад існуючого порядку, відвернули б можливість вибуху. Як же намагався уряд вийти із стану кризи в аграрному секторі економіки імперії?

Аналіз досліджень і публікацій. До вивчення впливу урядової діяльності Російської імперії на життя українського селянства звертались у 20-х роках ХХ століття М. Корнілович, у 40-50-х роках - А. Кошик, А. Барабой і І. Гуржій, а в кінці 60-х - А. Барабой та Є. Сташевський. Велику увагу формуванню аграрного сектору економіки України в складі Російської імперії та історичному розвитку аграрних форм господарювання приділяли В. Нечитайло, А. Криськов, М. Якименко, І. Рибак, В. Газін, А. Філінюк, В. Абліцов та ін.

Постановка завдання. Мета дослідження. Вивчення особливостей реформування аграрних відносин у господарстві України в складі Російської імперії першої половини ХІХ століття, на наш погляд, є актуальним як з теоретичної, так і практичної точки зору.

Виклад основного матеріалу. Основою, базисом економіки України досліджуваного періоду залишалось сільськогосподарське виробництво і переробка продукції рільництва і тваринництва. А у цій сфері продовжував панувати феодально-кріпосницький уклад, який слугував істотним гальмом на шляху формування ринкових відносин. Поміщицька форма господарювання перекривала шляхи проникнення капіталістичних елементів на село.

Частково усвідомлюючи ситуацію, пов'язану із відставанням імперії від передових європейських країн, царський уряд у той чи інший спосіб намагався реконструювати агарний сектор економіки. Павло І, Олександр ІІ, Микола І та їхні порадники, кожен по-своєму розуміючи проблему, обирали економічний курс, відповідно до якого здійснювалась і модернізація сільського господарства. Об'єктивно ці заходи спрямовувалися на зростання ефективності товарного виробництва в аграрному секторі економіки, становлення і урізноманітнення ринкових форм економічних взаємозв'язків.

В умовах Російської імперії, а відтак України в її складі, розвиток підприємницької ініціативи та виробництва на основі вільнонайманої праці вимагав насамперед обмеження дворянської монополії на основний засіб виробництва - землю, та на основну масу праці - працю селян.

Намагання реформувати господарський устрій Російської імперії в умовах загострення кризи феодально-кріпосницької системи, усунути найбільш потворні форми експлуатації кріпосних селян реалізувались через спроби створити нормативно-законодавчу базу для ліквідації кріпосництва без порушення корінних підвалин імперської влади, із збереженням та примноженням станових привілеїв і провідної ролі в державі дворянської спільноти.

Ще у 1797 році відбулася спроба «полегшити» життя кріпаків - Павло І Маніфестом від 5 квітня заборонив кріпацькі роботи у неділю. У документі вказувалось, що «шість днів, які залишаються у тижні, за рівним числом загалом подільних, як для селян власне, так і для робіт на користь поміщиків... достатні будуть для задоволення будь-яких господарських потреб» [1, с. 587]. Однак, згаданий нормативний акт нічого на практиці в становищі селян не міняв, оскільки був складений у формі побажання для поміщиків та не враховував того, що в Наддніпрянській Україні панщина взагалі була дводенною. Таким чином, багато поміщиків, скориставшись прекрасною нагодою, збільшували панщину до трьох днів.

Загалом, укази Павла І переслідували мету зменшити ризик селянських виступів, але не погіршити при цьому становища поміщиків. Так, указ від 1797 року забороняв продавати дворових та безземельних селян на аукціоні. Указ від 1798 року - продавати українських селян без землі. Однак ці документи не торкалися такого важливого питання, як стосунки кріпаків та поміщиків, ніяким чином не регламентували правові сторони цього питання.

Це були перші спроби впорядкувати відносини в аграрній сфері, так як аграрний сектор економіки України (та й Російської імперії в цілому) був визначальним у цей складний і суперечливий час. Закономірно в цьому сенсі, що Україна, як складова імперії, досить чутливо реагувала на спроби реформування аграрних відносин оточенням Олександра І (1801-1825 рр.), зміст і методи якого (тобто реформування) входили у суперечність із соціально-економічною структурою імперії. Значний супротив феодально-поміщицької еліти викликали укази 12 грудня 1801 року [2, с. 862-863] та 20 лютого 1803 року [3, с. 462-463], які ліквідовували (правда, лише формально) монополію дворянства на володіння землею. Указ від 12 грудня 1801 року дозоляв купцям, міщанам та державним селянам купувати землю, не заселену кріпаками. Цим кроком, нехай і формально, уряд порушував наявну і традиційну монополію дворянського землеволодіння і сприяв становленню інституту позастанової приватної власності на землю.

Указ від 20 лютого 1803 року «Про відпуск поміщиками селян своїх на волю за укладенням угод на спільному узгодженні заснованих» ввійшов в історію як «Указ про вільних хліборобів». Цей документ, розрахований здебільшого на високу моральність поміщиків, давав їм змогу (звісно, за їхнім бажанням) відпускати селян на волю. При цьому вільновідпущених за викуп обов'язково наділяли землею на правах приватної власності. В указі передбачався і механізм його реалізації. Так, поміщики, які виявляли бажання звільнити належних їм селян від кріпацтва, укладали із останніми угоду, що подавалась на розгляд Міністерства внутрішніх справ і затверджувалась особисто царем. Вказувались і необхідні умови, дотримання яких гарантувало селянам особисту свободу. Головною із цих умов була своєчасна оплата вільновідпущеним всієї суми за наділену їм у приватну власність землю, вартість якої визначалася поміщиком. Підкреслювалось, що ті селяни, які своєчасно не внесуть визначені кошти, повертаються знову в становище кріпосних.

Указ від 20 лютого 1803 року, створивши певні правові засади формування стану вільних хліборобів, великого практичного значення не набув. У 1809 році вийшла нова редакція закону, за яким поміщики могли відпускати селян на волю без обов'язкового наділення їх землею.

Формалізація відповідного законодавства перекреслювала механізм його реалізації, що дало змогу більшості кріпосників, консерваторів за означенням, не сприймати інноваційну суть згаданих указів. Показово, що з 1803 по 1858 рік у Київській губернії відповідно до указу 20 лютого 1803 року було звільнено у вільні хлібороби всього 441 особу чоловічої статі поміщицьких селян [4, с. 61-65]. В інших губерніях Правобережної України до польського повстання 1830-1831 років не було зафіксовано випадків переведення кріпаків у розряд «вільних хліборобів». Аналогічна ситуація спостерігалась і в інших регіонах імперії - за весь період царювання Олександра І (1801-1825) «відпущені» були у вільні хлібороби 47153 особи чоловічої статі, що складало менше половини відсотка усього кріпосного населення [5, с. 417]. Більше того, у 1815 році побачив світ указ, відповідно до якого усім селянам заборонялось «шукати вольності» [6, с. 223-224]. Цей документ скасовував закон 1774 року, за яким остаточно закріпаченими вважались селяни, записані за поміщиками під час перших двох ревізій, проведених у першій половині ХVШ століття. Решта мали право претендувати на повернення волі. Тепер вони це право втрачали. Кріпацтво відновлювалось і посилювалось уже в конфігурації ХІХ століття. Юридичними актами цього періоду не визначались розміри селянських повинностей, межі здійснення контролю за їх виконанням. Тим самим створювалися сприятливі для поміщиків можливості у своєрідному «правовому полі» довільно трактувати як права (котрих реально не було), так і обов'язки кріпосних селян.

Однією з перших спроб законодавчого (у межах чиновницько-бюрократичної системи) упорядкування стосунків між селянами і поміщиками стало проведене у 1816-1819 роках звільнення селян від особистої залежності у Прибалтиці. Відповідно до аграрного законодавства 1804 року прибалтійські селяни вважалися прикріпленими до землі, а не до особистості поміщика, оголошувались по життєвими і спадковими власниками своїх земельних наділів. Ці обставини викликали невдоволення місцевих поміщиків. Вони добивались такого вирішення питання, при якому всі землі були б визнані їх повною власністю. За їх ініціативою Олександр І 23 травня 1816 року затвердив Естляндське положення [7, с. 728-854], а 26 березня 1819 року - Ліфляндське [8, с. 542-734]. Згідно з цими документами вся земля оголошувалася власністю поміщиків. Селяни отримували особисту свободу, але залишались членами повітових громад. За поміщиками зберігалось право застосовувати до селян тілесні покарання. Таким чином, прибалтійські селяни за примарну свободу розплатились з німецькими баронами своєю землею.

23 березня 1818 року Олександр І видав указ «Про затвердження всіх зроблених по Мозирському повіту, в полегшення селян, розпоряджень і про розповсюдження таких на всю Мінську та інші, від Польщі отримані, губернії» [9, с. 170-172]. Цим документом вносились суттєві корективи у стосунки поміщиків і кріпосних селян. Відповідно до указу поміщики зобов'язувались піклуватися про забезпечення своїх кріпаків необхідною кількістю хліба для їхнього харчування та посівним матеріалом. До того, поки селяни не зроблять відповідних запасів, їхнім власникам заборонялось вивозити зерно з маєтку, переробляти чи продавати його. Запроваджувались суворі штрафні санкції щодо поміщиків, які були неспроможні або ухилялись від виконання цього указу. Всі їх селяни автоматично переводилися в розряд державних. Крім того, кріпосники зобов'язувалися власним реманентом та худобою засівати наділи селян без тягла, а також створювати сприятливі умови, щоб останні могли придбати робочу худобу. Документом передбачалося і часткове полегшення селянам у виконанні їх повинностей. Так, якщо до указу 23 березня у час хвороби селянина поміщик міг перенести виконання панщини на інший час, то тепер їм це робити заборонялося. Управителі економій, інші панські адміністратори позбавлялися права самочинно карати селян. Кріпакам надавалась і певна економічна свобода: вони могли вільно продавати власноручно виготовлену продукцію, молоти хліб на своїх жорнах.

Описані закони частково можна назвати проселянськими. Однак вже у березні 1822 року виходить указ, відповідно до якого поміщики за будь-яку провину («аморальна поведінка», «не так подивився») могли відправляти своїх кріпаків на заслання до Сибіру [10, с. 99-101]. Причому це могло відбутися без усякого суду та слідства. А у квітні 1823 року указом Олександра І дворяни отримали монопольне право на володіння кріпаками. Цей указ посилив право поміщиків на розпорядження долями селян [11, с. 906-908].

Перелічені укази були продуктом перехідного періоду. Російська імперська влада намагалася пристосувати економіку держави до нових для неї умов товарно-грошових відносин, але зберігши при цьому форми феодальної експлуатації селян.

У той же час уряд не міг не враховувати певних суспільних настроїв, що знаходили своє втілення як у дворянській фронді, так і у різночинно-демократичному і, особливо, селянському невдоволенні, яке виливалось у заворушення та повстання. Тому ще 19 травня 1826 року Микола І видав рескрипт на ім'я міністра внутрішніх справ, в якому турбота про захист селян від насильства поміщиків трактувалась як завдання першочергової державної ваги. З грудня 1826 року розпочав роботу комітет, одним із завдань якого було підготувати «зміни побуту селян» [12, с. 119]. Всього таких комітетів при Миколі І було створено дев'ять. Але ні на які заходи, котрі хоч як-небудь істотно змінювали б становище кріпаків, імператор не пішов. Більше того, 30 березня 1842 року, звертаючись до Державної Думи при обговоренні указу про зобов'язаних селян, імператор заявив: «... немає сумніву, що кріпосне право, в нинішньому його становищі у нас, є зло, суттєве і очевидне, але доторкатись до нього тепер було би справою ще більш згубною» [13, с. 114].

Однак, розуміючи, що кріпосництво стає для селян непомірним тягарем, уряд змушений був вживати певних, хай і половинчастих, заходів щодо виведення існуючої системи феодально-кріпосницького господарства із перманентної кризи. Так, у 1842 р. видано декілька нормативних актів, спрямованих на покращення становища кріпаків. Зокрема, указом від 2 квітня поміщикам дозволялося наділяти селянам у користування окремі ділянки землі на узгоджених обома сторонами умовах. Такі селяни отримували назву зобов'язаних [14, с. 261-262]. Закон, хоч і не чіпав основних прав поміщиків, все ж здався їм занадто прогресивним і таким, що підточує їхні гаразди. Тому, як видно із публікацій ХІХ століття, «... громадное большинство помещиковъ было недовольно закономъ 2 апреля 1842 года съ консервативной точки зрения, но они скоро успокоились, понявъ, что эта мера не грозитъ ихъ правамъ никакою серьезною опасностию» [15, с. 469]. Також видано закон про розгляд державними установами скарг кріпаків нарівні з казенними селянами. А 29 листопада 1843 р. безземельним дворянам заборонено купувати селян-кріпаків, що стало важливим кроком до скорочення чисельності кріпаків без землі [16, с. 784-785].

12 червня 1844 р. цар підписав указ, згідно з яким поміщикам дозволялося відпускати на волю дворових без землі. Також цим юридичним актом утверджувалася пропозиція Державної ради надавати свободу дворовим із маєтків, що перебували під заставою [17, с. 373]. Поміщики скористалися змістом цього документа: щоб зберегти приватну власність на землю, переводили кріпаків у розряд дворових, а потім надавали їм особисту свободу. Тим самим зростала частка обезземелених селян, які потрапляли в іншу, економічну, залежність від свого пана.

8 листопада 1847 р. імператор ратифікував пропозиції сьомого за рахунком таємного комітету із селянського питання. Указом передбачалося, що селяни могли викуплятися на волю у тих маєтностях, що продавалися за борги їхніх власників. Для цього їм упродовж 30 діб необхідно було сплатити всю суму викупу. У випадку, якщо оціночна вартість, визначена в ході публічних торгів, не досягла суми боргу, що рахувалася за власником маєтку, то селяни мали відшкодувати весь його розмір. Після випуску вони переходили до розряду безоброчних державних селян [18, с. 841-842].

Зрозуміло, що у 40-х роках XIX ст. далеко не кожна селянська родина могла дозволити купити собі свободу. Умови були занадто обтяжливими. Попри це в 1848 р. цей закон переглянули. Право селян викупитися на волю стало повністю залежати від доброї волі поміщика.

Ці всі половинчасті закони та укази не розряджали обстановку, а призводили до ще більшого напруження - економічного, соціального, політичного. Особливо це відчувалося у Правобережній Україні, де склалися досить складні стосунки поміщиків і селян, які ще й обтяжувалися релігійною та національною складовою конфлікту. Правобережна Україна в той час - після Польського повстання 1830-1831 років - стала ареною змагання між місцевою польською елітою і Російською державою, інтереси якої представляв Д. Бібіков - генерал-губернатор Київської, Подільської та Волинської губерній. Головною задачею його управління Південно-Західним краєм було об'єднання з Російською державою не тільки на рівні спільної території, а й на рівні психологічної підтримки населення до злиття з Лівобережжям. Ознайомившись з краєм, Бібіков зробив висновок про необхідність покращення становища селян для того, щоб привернути їх до російської влади і тим самим послабити вплив польського уряду в особі польської шляхти.

У 1847-1848 роках у Правобережній Україні була проведена інвентарна реформа [19, с. 43-46]. Приступаючи до проведення цієї реформи, царський уряд мав на меті, з одного боку, послабити суперечності між поміщиками і селянами і, з другого - створити в особі селян певну опору в боротьбі проти польського національно-визвольного руху (інвентарі, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи, до певної міри, поміщицьку сваволю, були спрямовані, по суті проти польських поміщиків).

Суть інвентарних правил зводилась до наступного: 1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялася за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів; 2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні змушені були відбувати панщину, залежно від розміру одержаного наділу; для визначення розміру панщини селяни поділялися на три розряди - тяглових, напівтяглових та нетяг, або городників, що не мали робочої худоби; тяглові повинні були відбувати триденну панщину на полі, напівтяглові - дводенну, нетяги мусили виконувати різні, не польові, роботи на поміщика; 3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.

Правила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певної міри поміщицьку сваволю, переслідували двоєдину мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизму проти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньої шляхти Південно-Західного краю та обмежити матеріальні можливості і визиск селянства з боку, насамперед польських поміщиків.

Інвентарні правила, як і усі попередні закони, не стали визволенням селян від свавільної економічної політики уряду та дворянства. Становище кріпосних селян стало ще гіршим ніж до реформи. Дідичі й далі збільшували панщину та зменшували наділи селянських земель.

Висновки

Таким чином, державна влада, усвідомлюючи непосильний для селян тягар кріпосництва, розуміючи, що їх соціальний протест постійно зростає, що наявні соціально- економічні відносини перетворились у серйозне гальмо розвитку промисловості, торгівлі, підприємництва, в першій половині ХІХ століття вимушено пішла на кроки, що нібито покращували становище селян, що виводили економіку імперії, що глибоко залежала від аграрного сектору, з кризи, запобігали виступам селян на свій захист проти визиску і поміщицького свавілля. І здійснювалися ці заходи у вигляді відповідних реконструкцій правового поля. Ці закони підготували реформу 1861 року, яка дала змогу розвиватися в надрах феодальної імперії капіталістичним формам господарювання. Чим скористалися насамперед українські селяни. Бо ж, як зазначав Олександр Реєнт, однією із специфічних рис історичного розвитку українського народу була аграрна домінанта, що визначалася переважно селянським світоглядом українців, релігійністю, стійкими традиціями індивідуального господарювання. [20, с. 26]

З огляду на переважаючу роль аграрного сектору в економіці імперії, чільне значення в розробці та удосконаленні російського законодавства відігравали аграрні закони. Стосовно Правобережної України, насамперед Поділля і Волині, законодавчі і підзаконні акти царизму мали на меті проведення імперської політики в напрямі юридичного обґрунтування інкорпорації краю до складу Російської імперії і правове регулювання відносин між поміщиками і кріпосними селянами задля уникнення гострих соціальних конфліктів та збереження стабільності у функціонуванні феодальної системи господарювання. Характерною рисою аграрної політики царизму протягом всієї першої половини ХІХ століття було використання закону як основного засобу регулювання поземельних відносин між поміщиками та їхніми кріпосними.

Список використаних джерел

1. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. XXIV (6 ноября 1796-1797). - СПб., 1830. - № 17909. - С. 587.

2. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. XXVI (1800-1801). - СПб., 1830. - №20075. - С. 862-863.

3. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. ХХVII (1802-1803).

4. СПб., 1830. - № 20620. - С. 462-463.

5. Вешняков В. Крестьяне-собственники в России: Историко-статистический очерк / В. Вешняков. - СПб. : Тип. В. Безобразова, 1858. - 138 с.

6. Хрестоматия по истории СССР. - в 3-х т. - М. : Госпедиз, 1953. - Т. 2: Хрестоматия по истории СССР (1682-1856). - 972 с.

7. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. ХХХТТТ (1815-1816).

8. СПб., 1830. - № 25893. - С. 223-224.

9. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. ХХХТТТ (1815-1816).

10. СПб., 1830. - № 26279. - С. 728-854.

11. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. ХХХVI (1819). - СПб., 1830. - № 27735. - С. 542-734.

12. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. XXXV (1818). - СПб., 1830. - № 27316. - С. 170-172.

13. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. XXXVIII (18221823). - СПб., 1830. - № 28954. - С. 99-101.

14. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Т. XXXVIII (18221823). - СПб., 1830. - № 29416. - С. 906-908.

15. Левин К. Н. Декабристы / К. Н. Левин, М. Н. Покровский // История России в ХІХ веке. Дореформенная Россия. - М. : ЗАО Изд-во Центрполиграф, 2001. - 592 с.

16. Сборник Русского Исторического общества : в 148 т. / под ред. Н. Ф. Дубровина. - СПб., 1896. - Т. 98: Материалы и черты к биографии Императора Николая I и к истории Его царствования. - 702 с.

17. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Собр. 2. - Т. XVII (1842). - СПб., 1843. - № 15462. - С. 261-262.

18. Семевский В. И. Крестьянский вопрос в царствование императора Николая ІІ / Василий Иванович Семевский. - СПб. : Тип. Товарищества «Общественная Польза», 1888. - Т. 1-2: Крестьянский вопрос в России в XVIII и первой половине ХІХ века. - 625 с.

19. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Собр. (1825-1881). - Т. XVIП (1843). - СПб., 1881. - № 17372. - С. 784-785.

20. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Собр. (1825-1881). - Т. XVIП (1844). - СПб., 1881. - № 17977. - С. 373.

21. Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. - Собр. (1825-1881). - Т. ХХІІ (1847). - СПб., 1881. - № 21689. - С. 841-842.

22. Первое издание материалов редакционных комиссий, для составления положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости. Второй период. - СПб., 1859. - Ч. IV. - 482 с.

23. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ - початок ХХ століття) / О. П. Реєнт - К., 2000. - 340 с.

Размещено на Allbest.ru