30

Размещено на http://www.allbest.ru/

Капіталістична модернізація Донбасу на початку ХХ ст.: напрями, проблеми, наслідки для регіональної спільноти

Результати промислового ривка Донбасу за неповні сорок пореформених років були більш ніж вражаючими: загалом у 1900 р. в донецькому краї працювало близько 300 підприємств різних галузей промисловості (на них були задіяні близько 170-175 тис. робітників, з яких понад 80% становили гірники та металурги). На початок XX ст. з 17 потужних металургійних заводів, що діяли на Півдні України, 12 знаходилися в Донбасі. За період з 1872 р. по 1900 р. за участю інвесторів із Франції і Бельгії було створено 16 акціонерних кам'яновугільних підприємств. Акціонерними компаніями було видобуто понад 506 млн. пудів вугілля (75,4% всього вуглевидобутку в Донбасі). Донбас став безперечним лідером з виробництва соди й ртуті. Залізнична мережа була чи не найрозвинутішою в імперії. З року в рік зростали показники щільності населення. Втім, за безперечними успіхами стрімкої капіталістичної модернізації, з не меншою очевидністю вимальовувалися породжувані нею проблеми. Ціна надшвидкої індустріалізації та спричиненої нею урбанізації була чималою.

Негативний відбиток на напрям соціального життя регіону від початків його стрімкого господарського підйому накладала та обставина, що нові промислові осередки України були “заточені" на виробництво продукції важкої промисловості. Переважна більшість ливарних заводів працювала на розвиток і розбудову залізничної мережі. Залізниця у свою чергу була складовою промислового сектору і практично не використовувалася для обслуговування потреб населення. Нею курсували передовсім вантажні потяги, натомість рух пасажирських потягів був практично відсутній. Красномовно про “принади” донецької пасажирської залізниці свідчив О. Бунін: “На жодній станції ви не доб'єтеся навіть приблизного роз'яснення: коли ж прийде цей злощасний пасажирський потяг і скільки він простоїть у своїй шанобливій нерішучості продовжити шлях. Тут прийнятий найширший масштаб для спізнень! Хвилини перетворюються на години, години розтягуються на дні. Тому не дивно, що я та мій супутник віддали перевагу реальному товарному потягу аніж проблематичному пасажирському.,”⁹⁵

Товари масового вжитку промисловістю практично не випускалися: рейки, гірничо-видобувне обладнання, верстати, будівельні матеріали, значно меншою мірою - сільськогосподарські знаряддя - ось і весь набір продукції. Спроби налагодити випуск предметів масового вжитку не мали успіху. Скажімо, склади Луганського ливарного заводу були переповнені фігурками з чавуну, що не знаходили збуту. І проблема полягала не лишень у тім, що чавун був невисокої якості, а в тому, що споживчий ринок формувався занадто повільно.

Отож парадокс соціального життя Донбасу полягав у тім, що гігантськими стрибками рухалися у промислову еру лише густонаселені міста. Промисловий переворот, електрифікація та телефонізація міст і шахтних управлінь, театри й друкарні, міські сади та приватні гімназії міст дисонували із патріархальністю та архаїкою сільської місцевості, де покрівлі були на загал солом'яними, посуд - глиняним, ворота й двері опиралися на дерев'яні петлі, а щорічний виїзд на ярмарок залишався найважливішою культурною подією.

Зародження, зростання і розповсюдження ознак новітньої капіталістичної культури було чітко прив'язане до промислового ландшафту і вже впродовж ХІХ ст. набуло гніздового характеру. Острівці цивілізації в її Московсько-Петербурзькому чи європейському розумінні складалися лише навколо великих промислових об'єктів чи в повітових містах, де діяли земства. Варто зауважити, що процес організації земств розгортався повільно і деінде розтягся на п'ятнадцять років. Катеринославське губернське та Бахмутське повітове земства створили в 1866 р., а Маріупольське повітове “запустили” в 1869 р. 1870 р. розпочала свою діяльність Маріупольська міська дума. На кінець ХІХ ст. в Маріупольському повіті діяли 5 земських лікарень, 19 фельдшерських пунктів у грецьких волостях. Медичну допомогу та ліки греки отримували безкоштовно. На кошти міста утримувалася лікарня на 20 палат, богадільня та субсидувався нічліжний будинок. - Див.: История Донецкого края в документах и материалах. - Д., 1995. - С. 38. На Маріуполь припадала левова частка купецтва Донбасу. Греки міцно тримали першість у торговельних справах міста. Хлібна торгівля регіону перебувала в руках відомих далеко за межами Маріупольського повіту І. Лікарі, В. Пічахчі, Л. Псалти, К. Кечеджи та ін. Активність їхньої діяльності цілковито залежала від економічної потуги земського центру та його еліти. Так, скажімо, Маріупольське, попри пізніший час утворення, доволі швидко перетворилося на впливову суспільну силу внаслідок того, що місто було важливим торговельно-промисловим центром та мало впливову грецьку еліту. Що ж до решти місць, то ситуація суттєво різнилася. Діяльність Бахмутського повітового земства навіть у загальних рисах важко було порівнювати із Маріупольським. У Луганському гірничому окрузі найбільшим поселенням (понад 11 тис. осіб) був Луганський завод. Тут навіть у часи занепаду самого підприємства працювали великий шпиталь, Луганська та Лисичанська школи. Натомість округа залишалася в традиційному для імперії становищі.

Поступово гніздовий характер розвитку промисловості позначався на тенденціях прогресування міст регіону. Маріуполь В 1892 р. в Маріуполі проживало 17 тис. мешканців, 1897 р. - 31 тис., 1900 р. - 57 431 (причому лише 26 тис. були корінними мешканцями, решта - прийшлими), 1914 р. - близько 58 тис., а в 1918 р. - вже 110 008, з яких 57 067 були росіянами, 20 831 - українцями, 15 388 - євреями, 7 113 - греками, решта - представниками інших національностей. Місто було привабливим для заробітчан. Щороку сюди прибувало 9-12 тис. мігрантів. - Див.: Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ - початок ХХ ст.): Інститут історії України НАН України, 2015. - С. 95; Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - С. 392; ДАДО. - Ф. Мікрофільмів. - № 1136, 1173. , Луганськ та ЮзівкаНа 1870 р. в Юзівці проживало 164 мешканця, через два роки - 858, в 1884 р. - 5 494, в 1897 р. - 28 076, в 1910 р. - 48 тис., а напередодні Першої світової війни - близько 70 тис. осіб. - Див.: Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - С. 78-81. перетворилися на промислові “гіганти”. Найбільші в минулому міста регіону, історичні центри колонізації - Слов'янськ, Бахмут, Старобільськ, Слов'яносербськ навпаки - не могли похвалитися бурхливою господарською динамікою. Так, наприклад, найвищий рівень розвитку промисловості м. Слов'янськ був зафіксований в 1895-1899 рр. До 1897 р. тут було збудовано два чавуноливарні, механічний, 4 цегельні заводи, 23 солеварні, фабрика фарфорового посуду, три парові млини, макаронна фабрика. Незважаючи на ріст промислових підприємств та зростання населення, місто на початку ХХ ст. упорядковувалось дуже повільноІсторія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. - С. 708. . Подібно до нього розвивався й Бахмут, в якому в 1900 р. налічувалося 76 підприємств, на яких працювало 1 078 осіб Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ - початок ХХ ст.): Інститут історії України НАН України, 2015. - С. 78; Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. - К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. - С. 153. . Старобільськ здебільшого був джерелом виходу внутрішніх мігрантів та торговим центром місцевого значення. Подібно до нього розвивалось м. Слов'яносербськ, в якому на початку 1860-х рр. щорічно проводилось 3 ярмарки і постійно кипіла роздрібна торгівля. Однак, вже наприкінці ХІХ ст. тут спостерігався економічний застій. Основним заняттям жителів залишалося сільське господарство. Крім того по 7-8 місяців на рік вони працювали на шахтах сусідніх міст. Деяке пожвавлення міського життя відзначалося в 1912 р. у зв'язку із шлюзуванням Сіверського Дінця, однак воно було нетривалим Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. - К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. - С. 790-793. Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ - початок ХХ ст.): Інститут історії України НАН України, 2015. - С. 8-94. . Поволі Слов'яносербськ втрачав своє значення, що призвело до надання в 1882 р. Луганську статусу повітового міста, оскільки тут було зосереджено дві третини всіх підприємств повіту. У 1895 р. німецький підприємець Гартман перевіз сюди з Хемніца (Саксонія) паровозобудівний завод, який у 1900 р. випустив перший локомотив. Заснування підприємства стало каталізатором розвитку міста. В 1897 р. в ньому діяло вже 234 торговельно-промислових заклади.

донбас промисловий капіталістична модернізація

Попри виразні регіональні відмінності тенденція урбанізації Донеччини та Луганщини по завершенні промислового перевороту стала визначальною.

Міське населення Східної України на початку ХХ ст. (тис.) Див.: Ежегодник России: 1904 г. - СПб., 1905. - С. 54; Ежегодник России: 1905 г. - СПб., 1906. - С. 43-44, 54; Ежегодник России: 1906 г. - СПб., 1907. - С. 35, 48; Ежегодник России: 1907 г. - СПб., 1908. - С. 32, 42; Ежегодник России: 1908 г. - СПб., 1909. - С. 32, 42; Ежегодник России: 1909 г. - СПб., 1910. - С. 37, 47; Ежегодник России: 1910 г. - СПб., 1911. - С. 38, 48; Ежегодник России: 1911 г. - СПб., 1912. - С. 36, 46; Ежегодник России: 1912 г. - СПб., 1913. - С. 32, 42; Ежегодник России: 1913 г. - СПб., 1914. - С. 36, 46; Ежегодник России: 1914 г. - СПб., 1915. - С. 36, 46; Ежегодник России: 1916 г. - Петроград, 1918. - С. 28, 38.

За даними перепису 1897 р. у Бахмутському повіті мешкало 322,5 тис. осіб, у Маріупольському - 254 тис., у Слов'яносербському - майже 175 тис. душ. Демографічних диспропорцій у розміщенні населення, враховуючи розміри повітів, практично не спостерігалося. Щоправда, повіти суттєво відрізнялися за етнонаціональ - ною топографією населення: на тлі фактичної етнічної гомогенності Старобільського повіту (українці тут становили 83,4% населення) Маріупольський виглядав своєрідним “ноєвим ковчегом” - тут були представлені кілька великих груп неслов'янського населення (греки (19%), німці (7,5%), татари (6%), євреї (4%)) Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатерино - славская губ. - Т. XIII. - СПб., 1904. - С. 2-3. , що проживали компактними громадами, а також низка представників найрізноманітніших національностей, які замешкували міста й робітничі поселення.

Місцем їх розселення стали передовсім індустріальні поселення: Юзівка, Єнакієво, Макіївка, Алчевськ, Краматорськ, Дружківка, Кадіївка. За чисельністю населення вони давно випереджали “історичні” міста не лише регіону, а й метрополії. Однак, за основу визначення адміністративного статусу поселення брали не характер занять населення, а наявність міського управління. Разом із небажанням підприємців зв'язувати себе зобов'язаннями із органами міської адміністрації та громадянського самоуправління ця обставина гальмувала розвиток суспільно-політичного життя в поселеннях. Прагнення зберегти цілковитий контроль над робітничою людністю, мінімізувати витрати на її соціалізацію, громадське та культурне виховання доволі швидко боляче відгукнулося власникам донбаських промислових гігантів, коли вона через свою політичну неписьменність та громадянську безвідповідальність стала легкою здобиччю політичних радикалів.

Цілком інтернаціональний склад інвесторів Німцями за походженням були Гартман, Д. Шершевський, Фарке. Бельгійці активно інвестували в металургію та машинобудування (А. Неу та Е. Боссе). Найбільш потужною була французька складова - Дарен, Боннардель та А. Фредерікс. Південного гірничо-промислового району практично не впливав на соціальну сферу новопосталих навколо виробництв робітничих поселень. Про враження, яке вони справляли на іноземців, напише згодом Г. Куро - мія Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння. - С. 34-35. . Українців таке існування не приваблювало. Більшість робочої сили копалень та промислових підприємств становили сезонні робітники - малоземельні чи безземельні селяни російських губерній: кочуючи в пошуках роботи, вони долали пішки сотні кілометрів, переносячи з місця на місце холеру, віспу, дизентерію, сухоти й заражаючи один одного у бараках, що вкрай ускладнювало епідемічну ситуацію в робітничих селищах.

Розбудова залізничної мережі, що зв'язала південноукраїнські порти з хліборобними губерніями, значні іноземні капіталовкладення в Донбас та Криворіжжя започаткували епоху трудових міграцій, яка змінила етнічне обличчя низки регіонів до невпізнанності. Промисловий бум на південному сході України суттєво підвищив загальний промисловий потенціал України, однак, не був позбавлений внутрішніх диспропорцій та суперечностей: промисловість регіону виконувала функції поставника сировини та енергоносіїв, робоча сила сектору рекрутувалася переважно в промислових центрах Росії. Та чи була цьому альтернатива?

У дореформену добу в промисловості регіону широко застосовувалася праця засуджених, кріпосних та державних селян, приписаних до заводів разом із населеними пунктами, в яких вони мешкали. Однак, вона була не ефективною. Ознаки промислового буму, що увиразнилися між 1870-1900 рр., загострили питання поповнення ринку робочої сили. Власні трудові ресурси регіону були явно недостатніми для того, аби забезпечити ними стрімко зростаючий промисловий сектор: по-перше, колонізація регіону все ще тривала; по-друге, внаслідок достатньої кількості земель тут не було надлишку робочої сили в сільськогосподарському секторіВласне, донецьким селянам не було жодної вигоди відмовлятися від сільськогосподарської праці - рівень дохідності селянського господарства тут був цілком співставний. Як казав один з героїв нарису О. Купріна “В головній шахті”: “Та й навіщо мені шахти, коли я на своїх двох кониках заробляю на добу ті ж три рублі? ” Додатковий прибуток селянам і козакам давала також здача в оренду земель, на яких були віднайдені вугільні поклади. Вона давала можливість безбідно жити цілим сілам та станицям. ; по - третє, стрімкий розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві на тлі доволі високих норм землекористування створював додатковий попит на робочу силу (хоча й переважно сезоннийТак, тільки у Бахмутський повіт 1900 р. прибуло 10 646 сільськогосподарських найманих працівників з українських та російських губерній. В грецьких волостях майже 40% господарств використовували найману працю оскільки земельні ділянки перевищували 30 дес. на господарство, а жіноча праця в полі не використовувалася. ) і в сільському господарствіВ пореформену добу колоністські господарства, передовсім німецькі та мено - нітські, виступили своєрідними локомотивами потужного розвитку капіталістичних відносин у сільськогосподарському секторі. (Цьому сприяли значні, порівняно із пересічними по імперії, норми землекористування. Так, скажімо, в Маріупольському повіті в 1886 р. на один німецький двір припадало 35,2 дес. землі, грецький - 28,2, козацький - 19,4, єврейський - 18,6, колишніх державних селян - 13,2, колишніх поміщицьких селян - 9,6 дес. Для того, аби повнотою розуміти специфіку розвитку Маріупольщини, слід взяти до уваги також питому вагу окремих етнічних груп у її населенні. Частка німців сягала 6,7%, греків - 36,1%, козаків - 6,6%, євреїв-землеробів - 1,6%, колишніх державних селян - 45,8%, колишніх кріпосних - 3,2%. - Див.: Земцов Н. Краткий обзор экономического положения населения Мариупольского уезда: Сборник статей. - Екатеринослав, 1905. - С. 3-7). Їхній внесок у розвиток капіталістичних відносин в сільськогосподарському секторі був, без перебільшень, визначним. Не випадково, саме на прикладі колоністів Таврійської губернії, розвиток капіталізму в Росії досліджували В. Постников та В. Ленін. . Отож, робочу силу для промисловості довелося “експортувати”. Донорами трудових ресурсів стали аграрно перенаселені губернії як України, так і Росії.

Вирішальним чинником притягальності Донбасу для вільних робочих рук стало підвищення заробітної плати. У 1880-і рр. на Донбасі вона була значно вищою ніж у решті промислових регіонів, сягаючи 20-40 руб. на місяцьЧорнороби та шахтарі за 12 годин роботи отримували 0,8-1 руб., майстри виробляли 3-3,5 руб на день. За житло та опалення вони не сплачували. Ціни на основні продукти харчування були наступними: яловичина 8 коп., баранина 10 коп., борошно житнє 1 руб. пуд, картопля 50-60 коп. мішок. - Див.: Южно-русский горный листок. - 1880. - 15 августа. . Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. вона в окремих місцях сягала 4,5-6 руб. на день. Вподовж 19041907 рр. зарплата шахтарів зросла на 79 руб. (на 30%), тоді як загалом у важкій промисловості - лише на 12%. Ще швидше зростав рівень прибутків металургів: середньорічний заробіток робіт - ника-металурга в 1904 р. складав 260 руб., 1905 р. - 298 руб., 1907 р. - 378 руб. Антоненко М.І. Заселення Донбасу: Соціально-економічні та етнонаціональні аспекти (середина ХІХ - початок ХХ століття): Автореф.... канд. іст. н. - Дніпропетровськ, 1994. - С. 13.

З середини 1880-х рр. внаслідок вичерпання вільних земель під заселення та різкого зростання цін на неї, в структурі міграції на Донеччину та Луганщину домінуюче місце посідала індустіальна колонізація. За пореформене півсторіччя на теренах Луганщини та Донеччини з'явилося 157 нових населених пунктів, однак лише Юзівка та Горлівка були засновані від початку як промислові поселення. За чотири десятиріччя між 1858 та 1897 рр. людність Донбасу зросла з 700 767 до 1 463 109 осіб (51,7%). Якщо на кінець ХІХ ст. мігранти в структурі місцевого населення становили близько 15%, то на 1906 р. їхня частка перевищила 25% (мова йде лише про офіційно зареєстрованих мігрантів).

Станом на 1892 р.80% робітників Юзівки були прийшлими з Московської губернії. В 1897 р. з 425 413 заводських робітників українських губерній 42% були народжені поза кордонами України. Українці поволі нарощували свою присутність у містах: попри те, що на час перепису 1897 р. чисельність мешканців міст українських губерній зросла більш ніж удвічі, українці становили 30% міщан, росіяни - 34%, євреї - 27%Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. - К.: Основи, 1997. - С. 64-65. . Частка немісцевих уродженців серед робітників Області Війська Донського сягала 70,6%, пересічно по Катеринославській губернії - 72,6%, в Бахмутському повіті - 75% Антоненко М.І. Заселення Донбасу: Соціально-економічні та етнонаціональні аспекти (середина ХІХ - початок ХХ століття). - С. 20. . Якщо в цілому в населенні регіону безроздільно домінували українці, то в складі робітництва гірничої промисловості за даними загальноросійського перепису населення переважали росіяни - 74%. В металургійній промисловості вони складали 69%Михненко А.М. Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.: дис.... д-ра. іст. н. - Дніпропетровськ, 2002. - Арк. 74. . За чотири пореформені десятиріччя чисельність робітників, задіяних на промислових підприємствах, зросла в 30 разів. На межі тисячоліть у Донбасі виросло перше покоління професійних пролетарів. Втім, переоцінювати чи осучаснювати тогочасні процеси не варто.

Щоб повноцінно розуміти специфіку описуваної нами етнодемо - графічної ситуації, слід звернути увагу на таку деталь: впродовж 1870-1880-х рр. вугільна промисловість Донбасу обслуговувалася переважно сезонними працівниками. Формування постійного складу робітництва в донбаській промисловості завершилося лише на початку ХХ ст.

Не менш суттєвим був приток мігрантів і до аграрного сектору. В цьому міграційному потоці українці (вихідці з Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній) становили більшість. Всього з українських губерній прийшло на Схід України (без міст) 37 369 осіб, з них 20 642 осіли в Бахмутському повіті. Основна маса російських селян прибула з Курської, Орловської та Тульської губерній. Загалом з центральних російських губерній переселилось у Донбас 36 610 осіб, левова частка їх також осіла у Бахмутському повітіПашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861-1900 рр.): Автореф. дис.... канд. іст. н. - К., 1997. // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur... . Помітна кількість селян переселилася з Білорусі (4 535 осіб) та з країн Балтики (976 осіб).

В переважній своїй масі це були малоземельні селяни, що скористалися можливостями, наданими Правилами 31 березня 1867 р. Бойко Я. Заселение Южной Украины. 1860-1890 гг. Черкассы: “Сіяч”, 1993. - С. 64. Вони склали прошарок малоземельного селянства і згодом впродовж десятиріч конфліктували з приводу земель із колоністами. Питома вага таких поселенців зростала й надалі, незважаючи на заборону самовільних переселень на початку 1880-х рр. Обсяг міграцій сягав до 40 тис. осіб на рік.

Незрівнянно бурхливіші міграційні процеси охопили промислові поселення. Питома вага мігрантів у населенні найбільших міст Донеччини та Луганщини постійно зростала, що знайшло своє відображення в матеріалах Всеросійського перепису. Структура населення міст Східної України (1897 р.) ¹²⁰

Не важко помітити, що міста із прогресуючою промисловістю виступали реципієнтами робочої сили, що в переважній своїй масі прибувала з інших губерній. Наприкінці XIX ст. вже близько 70% мігрантів працювали у Донбасі постійно. Найбільш активним, як переконливо доводять дослідження останніх років, був рух російського населення. Частка росіян у середовищі мешканців промислових районів Донбасу у пореформену добу зросла від 13,5 до 24,2%. За даними перепису 1897 р. у гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни складали 74%, українці - 22,3%; у металургії росіян було 69%, українців - 31%Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатерино - славская губ. - Т. XIII. - СПб., 1904. - С. 2-3; Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Харьковская губ. - Т. ХЬУІ. - СПб., 1904. - С. 2-3. Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861-1900 рр.): Автореф. дис.... канд. іст. н. - К., 1997. // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur... Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. - Т. ХШ. - Екатеринославская губ. - СПб., 1904. - С. 172-175, 180-183, 192-197. . Доволі помітними в когорті промислових робітників були етнічні групи білорусів, поляків та євреїв. Приток іноземних спеціалістів, що відіграли визначну роль у створенні промислового потенціалу Південного гірничо-промислового району, став відчутним вже наприкінці ХІХ ст. Перепис 1897 р. зареєстрував на теренах регіону турок, французів, вірменів, анг-. ~.122 лійців.

Підсумовуючи виклад доволі суперечливої історії формування етнічної структури Східної України, слід зауважити, що в пореформенну добу вона перебувала під потужним впливом кількох факторів. По-перше, розпочався демонтаж станової системи імперії. Неподоланні раніше мури між станами стали проникними. Пореформені часи перетворилися на епоху, як кажуть зараз, відчинених соціальних ліфтів, що відкрили шлях у політику, економіку, науку низці вихідців з непривілейованих верств. Рух різночинців у місцевих етнічних громадах був доволі помітним і приносив відчутні результати: земства, їхні освітні та медичні установи стали полем діяльності когорти просвітителів, що заклали підґрунтя майбутнього національного відродження. По-друге, іноземні колонії на той час зайняли на загал оборонну позицію, намагаючись призупинити наступ держави на права та привілеї, гарантовані умовами переселення. Ця позиція не мала історичних перспектив і поволі сходила нанівець під впливом економічних факторів. “Пшенична лихоманка" змусила не лише хазяйновитих німців, а й неквапливих греків подивитися на світ під новим кутом зору. Капіталізація сільськогосподарського сектору визначила його майбутнє. Втім аж до 1917 р. всі селянські етнічні громади розвивалися в умовах етнокультурної замкненості: збереження не лише етносу, його генофонду, традицій та духовної культури, а й національного земельного фонду, як їхньої економічної підоснови, виступало основним завданням традиційних громад. З цієї ж самої причини замкненими в межах власних громад залишалися українські та російські селяни, що облаштовували нове життя. Загалом же донецьке село лишалося оплотом традиційності в усіх її етнічних формах, щоправда, традиційності, що вступила до завершальної фази свого існування.

Не треба спрощувати тогочасну ситуацію, схиляючись чи то до більшовицьких/необільшовицьких, чи то до позитивістських висновків. Етнічна поселенська структура Донбасу виглядала доволі строкато: лютеранські та католицькі колонії були розкидані в межиріччі р. Мокрі Яли та її притоку, вони межували з Азовським козацьким військом; на теренах колишньої Слов'яносербії в колишніх ротах, поволі асимілюючись, жили нащадки сербів, волохів, молдаван, болгар і чорногорців; навколо Маріуполя та неподалік Юзівки розкинувся доволі щільний ареал компактного розселення маріупольської грецької громади (що у свою чергу складалася з двох майже рівних чисельністю субетнічних груп: еллінів та урумів); поруч із ними впродовж 1846-1850-х рр. уряд влаштував 17 колоній євреїв-землеробів; українське населення переважало в північно - західній частині регіону на місці старовинних запорозьких паланок; росіяни компактно мешкали в Слов'яносербському, Бахмутському та Павлоградському повітах, а також на землях Війська Донського у Маріупольщині.

Механічне перерахування основних етнічних складових населення Донбасу, звичайно є доволі актуальним. Втім, воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки слід визнати, що мало хто з авторів взагалі задається цими питаннями. Розмірковування дослідників не йдуть далі загальнотеоретичних зауважень. Так, Н. Пашина, характеризуючи процеси, що відбувалися в пореформену добу в регіоні зазначала: “Для Донбасу цього періоду були характерні етнооб'єднавчі процеси, що виражалися у етнічній асиміляції природного та насильницького характеру. На розвиток етнічних процесів впливало багато факторів, серед них: соціально-економічна структура етнічних груп та рівень їх суспільно-економічного розвитку, чисельність етнічних груп та їх співвідношення, характер територіального розміщення народів (гетерогенне або гомогенне), ступінь генеалогічного споріднення народів та їх мов, спільність походження, особливості культурно-господарчої діяльності, давність сумісного мешкання, конфесійні особливості та ін." - Див.: Пашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861-1900 рр.).

Слід визнати, “блукання" дослідників у нетрях непростих українсько-російських мовних практик залишається прикметною ознакою низки праць, що намагаються з'ясувати витоки сьогоденних проблем. “В аспекті вживання мов, за спостереженнями авторів початку ХХ століття, “основними були російська і українська”, - зазначає з посиланням на загальновідому працю Г. Куромія О. Рафальський, - при цьому у робітничому середовищі переважала російська, українська ж широко вживалася селянами. На особливу увагу заслуговують свідчення сучасників, згідно з якими російська мова робітників дуже відрізнялася від мови освіченої російської адміністрації та інженерів заводів і шахт, являючи собою своєрідний “російсько-український діалект”. (Див.: Донбас в етнополітичному вимірі. - С.412). На думку В. Котигоренка та О. Рафальського, “з цієї чіткої соціальної кореляції мовних практик наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. випливає, що російська мова робітників (власне, “російсько-український діалект”) виконувала соціальну функцію маркера інакшості - позначення розриву з більш архаїчним і поневоленим сільським середовищем. Її обирали не так тому, що вона була російською, як тому, що ця мова була іншою, ніж у селян, і водночас маркувала відмінність її носіїв від “культурної російської” мови нових капіталістичних “поневолювачів”, до яких робітниче середовище зараховувало, поряд з власниками та адміністрацією копалень і заводів, також і технічних спеціалістів підприємств" (Див.: Котигоренко В.О. Прикордоння епох і цивілізацій: регіональна ідентичність українського Донбасу в “західному” науковому дискурсі / В.О. Котигоренко, О.О. Рафальський // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: наук. вісник: зб. наук. праць. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2013. - Вип.78 (№ 11). - С.312). Зауваги шановних дослідників, безумовно, заслуговують на увагу. Додамо лишень, що на час описуваних подій - розмовна мова пересічних донбаських мешканців (селян, міщан, робітників), зафіксована у своїх найприкметніших рисах у безсмертній праці Даля, та мова “освіченої російської адміністрації та інженерів заводів і шахт”, як кажуть у Одесі, - дві різні речі. Слід, певне, нагадати, що становлення літературної російської та української мов тоді фактично увійшло в свою найбільш яскраву фазу. Та мова, що нині сприймається як властиво від покон віку притаманний українцям та росіянам етнічний маркер, тоді власне тільки формувалася. Перетворення її на універсальний комунікаційний та інтегральний інструмент націєтворення відбудеться пізніше, на основі демократизації та спрощення, наближення до повсякденної мови народу. Неписьменне селянство та робітництво транслювали різноманітні регіональні розмовні практики, що за своїм синтаксисом та лексикою дійсно унаочнювали широкий спектр взаємини, що виникали між ними в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло, кількісне домінування українців аж ніяк не забезпечувало їм не лише культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування та освітніх установ у регіоні, аж ніяк не означало русифікації низки місцевих етнічних громад. Русифікація лише розпочиналася навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному - доволі вузькому колі.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну в сфері духовної культури на загал зачепили лише два соціальні шари і набули неспівставного характеру і форм. По-перше, досить широко вони захопили землевласників і підприємців, що об'єднали свої зусилля у справі переобладнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані з цією метою сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, у свою чергу плекала нову, позанаціональну, за своєю суттю - імперську - культуру. По-друге, на протилежному полюсі перебував прошарок новостворюваного робітництва, що, як неспростовно доведено російськими, радянськими, вітчизняними і закордонними дослідниками, в своїй переважній масі складався з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь-який культурний обмін, не довомовних взаємовпливів, і не лише українсько-російських. Варто лишень переглянути праці діалектологів та етнологів, аби зрозуміти - тогочасні мовні процеси виходили далеко за межі надзвичайно звуженого у своїй семантиці визначення “асиміляція”. Це був етап вибухового творення модерних національних проектів - російського та українського - в межах імперії. Звичайно, основним стимулом зміни мовної орієнтації було передовсім бажання підвищити свій соціальний статус за рахунок демонстрації належності до офіційної державної культури та панівних класів. Втім, слід відзначити: ані у селян загалом, ані у вчорашніх селян - шахтарів, не було жодної реальної можливості змінити в такий спосіб свій статус. Те, яких карикатурних форм набували ці поодинокі спроби, добре зрозуміло на прикладі безсмертних Проні Прокопівни та Голохвастова. Реальний масовий перехід цілих соціальних шарів та етнічних груп на російську мову став можливим лише в радянські часи, коли реальністю стала загальнодоступна, більше того - обов'язкова освіта - російською мовою. Ця спільнота стала осередком маргіналізації та об'єктом нещадної експлуатації. Перебуваючи в таких обставинах аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, що працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в “паралельному світі”Низка відомостей свідчать, що ставлення іноземців до тубільних робітників, власне, було суто колоніальним, як до тубільців Індії чи Алжиру. Навіть майстри, через яких власники та інженери спілкувалися із гірниками, рідко говорили російською мовою. Словарний запас “погоничів” робітництва часто обмежувався брудною лайкою. Побиття та приниження гірників було звичайною справою. - Див.: Студенна - Скруква М. Український Донбас: Обличчя регіональної ідентичності. - С. 237. , так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.

Так, наприкінці ХІХ ст. російська мова перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови етнічних громад поволі витісняються на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріплюється тавро меншовартісностіЗміст тогочасних процесів етнокультурної стандартизації найбільш виразно простежується крізь призму історії маріупольської грецької громади. - Поглиблення міжнаціональних контактів у сукупності з інтенсивними економічними процесами змінили зміст національного питання в Приазов'ї. Наприкінці XIX ст. греки безповоротно втратили позиції провідної етнічної групи. Після розбудови Бердянська й відтоку туди більшої частини заможних торговців позиції грецької маріупольської буржуазії відчутно ослабли (вже в 1858 р. греки становили лише 66% купецтва Маріуполя), а її добробут потрапив у цілковиту залежність від місцевої адміністрації. Наприкінці XIX ст. співвідношення громадських сил у середовищі маріупольських греків склалося не на користь послідовного відстоювання національних інтересів. Питання мовної орієнтації стало докорінним у визначенні перспектив національно - культурного розвитку греків України тим більше, що культурна політика уряду Російської імперії другої половини XIX ст. заохочувала поширення асиміляційних настроїв у середовищі неросійської людності. Наприкінці століття російська мова в Призов'ї безроздільно панувала в сфері міжнаціонального спілкування. Українська мова та мови „інородців” стали явищем небажаним у навчальних закладах. З часом російська була зроблена єдиною мовою викладання в офіційних навчальних закладах. Викладання ж грецької мови зберігалося лише в небагатьох приватних школах (домашнього вчителя купця А. Палеолога та міщанина Ф. Поліхронова, в Маріуполі навчав грецької вчитель Метакса; в с. Сартана грецькою викладали брати Клофаси, в с. Ялта - вчитель Шахай) та релігійних училищах.

До кінця 90-х рр. ХІХ ст. в Україні діяли 129 гімназій, більшість з яких - класичні, де ґрунтовно вивчали давньогрецьку мову, латину й логіку. В Харківському, Київському, Одеському, Львівському та Чернівецькому університетах елліністичні студії посідали вагоме місце, а низка видатних вчених ХІХ ст. (М. Якубович, І. Нейкірх, А. Деллен, В. Бузескул, С. Лур'є) увійшли в історію завдяки своїм дослідженням історії. Низка та культури Давньої Греції та Візантії. Водночас існував очевидний розрив між безперечним прогресом елліністичних студій в Україні, з одного боку; та нехтуванням потреб багатотисячної грецької громади в сфері її національно-культурного розвитку, з іншого. Власне, в цей період під час наступу царського уряду на національні школи (українську в тому числі) грецька громада України залишилася наодинці зі своїми надзвичайно складними проблемами. Їхня складність підсилювалася ще й тією обставиною, що молода Грецька держава на той час була нездатна надати їй жодної реальної допомоги. Отже, з кінця 1860-х - початку 1870-х рр. основна маса грецького населення була спроможною набувати освіту в земських школах та гімназіях - російськомовних.

Розгортання земської реформи в грецьких селах справило визначальний вплив на тенденції розвитку національної культури. З одного боку, досить високий середній рівень добробуту грецької людності обумовив її широкий потяг до освіти. Греками за походженням була значна частина вчителів і юристів Маріупольщини, Одещини, Києва. Вихідцями з греків були видатні діячі російської та, пізніше, радянської культури: Ф. Хартахай - революціонер-демократ, співробітник часопису „Современник ”, педагог, автор низки наукових праць з історії; фундатор Інституту психології у Москві - Г. Челпанов; мистецтвознавець, член-кореспондент АН СРСР Д. Айналов. Значний внесок у розвиток російського живопису здійснив дійсний член Петербурзької Академії художеств А. Куінджі.

Іншим боком цього процесу була втрата маріупольськими греками національної писемності. Відсутність навчальних закладів з грецькою мовою викладання, слабкість зв'язків з Грецією спричинили консервацію колишніх кримських діалектів. Пісні, перекази, звичаї, що зберігалися місцевим населенням, закарбували лад суспільного життя кримського етапу історії маріупольських греків, але, на жаль, не відбивали нових реалій. Наприкінці XIX ст., щоправда, з'явились ознаки зародження літератури маріупольських греків, проте твори Леонтія Хонагбея - поета із с. Сартана - порівняно з давньогрецькими літературними пам' ятками, виглядали як вправи аматора.

Без вагань можна стверджувати, що на початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання грецьких громад України набуло надзвичайної гостроти. На цей час майже організаційно оформилися два різноспрямовані погляди на перспективи національно - культурного розвитку грецької діаспори. Перший з них - маргінальний - уособлювала та частина грецького за походженням чиновництва, купецтва, вчительства, пересічних міських мешканців, яка була широко представлена в навчальних, державних і громадських установах і схилялася до асиміляції греків „прогресивною російською культурою”. Другу позицію репрезентувала нечисленна верства патріотично налаштованої інтелігенції та буржуазії, які на хвилі національно-демократичного підйому під час двох російських революцій робила слабкі спроби формулювання й висування ідей „національного відродження" грецького народу. Першочерговим заходом, на їхню думку, мало стати відновлення мережі навчальних закладів, де б вивчалася грецька мова. - Так, 1908 р. Грецьке благочинне товариство Маріуполя (голова І. Гоф) почало збирати кошти на створення окремої грецької парафії при Катеринославській церкві, „де б завжди здійснювалось богослужіння грецькою мовою”, і заснувало грецьку школу. Восени 1910 р. церковнопарафіяльна школа на національних засадах була відкрита офіційно. Близько 1912 р. за ініціативою грека-іноземця Н. Карандреа у Маріуполі була заснована грецька школа для міських мешканців.

Гасла національного відродження, заклики до опору асиміляції навіть шляхом запровадження штрафів за зневагу до національної мови становили зміст установчих документів Всеросійського союзу еллінів та його Маріупольського автономного відділу. Грецькі національні організації 1917 р. претендували не лише на якісні зміни в етнічній етнічних громад втрачають національну писемність (так було зокрема з маріупольськими грекамисвідомості громади, а й на досягнення найширшої економічної та адміністративної автономії. Пропонувалося створити грецькі військові з'єднання. Організаційний з'їзд Маріупольського союзу еллінів „як контрреволюційний" був розігнаний Червоною гвардією, і подальшого продовження історія національних політичних організацій греків України не отримала. Революційні потрясіння 1917 р. і наступна війна надовго відклали вирішення нагальних етнокультурних проблем грецьких громад України. Маємо на увазі втрату новогрецької писемної традиції в будь-якому з поширених у Греції видах: кафаревуси чи димотики. Маріупольські діалекти, ймовірно, вже в Криму розвивалися поза впливом грецької писемної культури, а за умов ізоляції Грецького автономного округу оформилися як безписемні мови. ). Окремі існують, не маючи писемної традиції (молдовани, гагаузи, цигани тощо). Асимілятивний тиск російської культури прискорює розмивання нечисельних міських громад. На початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуває надзвичайної гостроти.

Втім не лише в середовищі етнічних меншин відчувався брак виразного усвідомлення власних проблем. Не менш проблемну ділянку етнокультурних взаємин на Луганщині й Донеччині та в їх промисловому осерді становили українсько-російські взаємини. Залучення українського етнічного компоненту до сфери впливу імперського етнічного ядра було завданням державної ваги. Триєдине етноядро було конче потрібне царату в імперську епоху - саме воно забезпечувало переконливу асимілятивну більшість Російської імперії. Воно ж залишалося невичерпним джерелом культурних, воєнних, управлінських кадрів - найчисельнішої в Європі бюрократичної армії, що тримала залізною рукою інородські й тубільні околиці імперії та асимілювала дисперсні меншини. Однак, не варто забувати, що самі росіяни на той час не були повноцінною нацією (це, зокрема, проявлялося й у розмитості уявлень про межі російського/українського/білоруського народів).

Ця обставина залишається мало зрозумілою як вітчизняним, так іще більшою мірою закордонним науковцям, які повсякчас наголошують на непоказному рівні національної свідомості як у середовищі російських робітників, прийшлих у Донбас, так і місцевого українського селянства. Що стосується російських робітників межі ХІХ-ХХ ст. варто пам'ятати, що національної свідомості в сучасному розумінні у них на той час не було і не могло бути. І справа полягала передовсім не у тому, що вони нещодавно прийшли з села, а в тому, що в селі національна свідомість на той час ще не сформувалася. Селяни тільки-но перестали бути кріпаками, отримали прізвища, перестали продаватися на рівні з худобою - про яку національну свідомість в їх середовищі могла йти мова? Звичайно, процес її формування під дією промислового розвитку вже був запущений, але для його повноцінного розвитку потрібні були десятиріччя.

Розмитість ментальних етнічних кордонів та революційно-демократичне піднесення другої половини ХІХ ст. тим часом стали основою формування якісно відмінної від офіційної імперської культурної реальності, що увиразнювалася найнесподіванішим чином, але не в селянському середовищі: у 80-х рр. ХІХ ст. у селі Олексіївці Слов'яносербського повіту завідував земською школою Б. Грінченко - український письменник, упорядник “Словаря української мови”; тим часом Луганськ дав російській культурі письменника, діалектолога, етнографа, укладача “Толкового словаря живого великорусского языка" В. Даля; уродженцями краю були В. Гаршин і М. Чернявський; надбанням всесвітнього мистецтва стала творчість грека А. Куїнджі. Донецький край активно, хоча й не завжди результативно, шукав свою індивідуальність, свій суспільний та культурний “почерк”. Яскравим унаочненням тогочасних пошуків обличчя “царства вугілля та металу” стала прикраса павільйону Новоросійського товариства на промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді (1896 р.) - унікальна пальма, виготовлена з частини рейки ковалями-умільцями Юзівського металургійного заводу О. Мерцаловим і Ф. Шкариним - так звана “пальма Мерцалова”, що залишається символом Донеччини.

Водночас епоха Великих реформ стає політичною платформою потужного економічного піднесення Донбасу. Відсутність тут пережитків кріпосництва, ринок особисто вільної робочої сили, фермерські за своїм змістом багатопрофільні багатоземельні колоністські господарства, потужні іноземні інвестиції, прискорений розвиток акціонерних товариств і банківської мережі разом зі створенням земств та їхньою наполегливою працею щодо соціальної розбудови заклали підвалини процесу, який сміливо можна назвати “донецьким соціально-економічним дивом”.

На відміну від решти регіонів України, переможна хода нових відносин відбувалася тут як у промисловості, так і в сільськогосподарському секторі. Потужним фактором піднесення регіону стала “пшенична лихоманка”, що охопила наприкінці ХІХ ст. Степову Україну. Стрімке зростання закупівельних цін на збіжжя спричинило не менш стрімке зростання посівних площ, а згодом - і вартості робочої сили: вона в півтора - два рази перевищувала тут вартість праці найманих сільськогосподарських працівників у губерніях виходуПашина Н.П. Формування етноструктури Донбасу в контексті соціально-економічних перетворень краю пореформеного періоду (1861-1900 рр.): Автореф. дис.... канд. іст. н. - К., 1997 // cheloveknauka.com/formirovanie-etnostruktur... . З аналогічних причин динамічно зростало населення промислових містВ 1880-і рр. заробіток некваліфікованого працівника дорівнював 20 руб., заробітна платня кваліфікованих робітників коливалася в межах 60-100 руб. Для порівняння: платня акушерки становила 50 руб., лікаря - близько 150. , де знаходили застосування тисячі робочих рук з регіонів, що страждали від аграрного голодуДокладніше див.: Рашин А.Г. Население России за 100 лет. (1811-1913 гг.) - М., 1956; Тихонов Б.В. Переселения в России во II пол. XIX в. - М., 1978; Його ж. Каменноугольная промышленность и черная металлургия России во второй половине XIX в. - М., 1988; Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в XVIII - нач. XX вв. (Численность, структура, география) // История СССР. - 1984. - № 4; Чижикова Л.Н. Русско-украинское пограничье: история и судьбы традиционно-бытовой культуры. - М.: Наука, 1988. - 256 с.; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. - Киев, 1975; Фелькнер II. Каменный уголь и железо в России. - С. Петербург-М., 1874; Пажитнов А.Л. Некоторые итоги и перспективы в области рабочего вопроса в России. - СПб., 1910; Багалей Д.И. Очерки по истории колонизации степной окраины Московского государства. - Т.І. - М., 1887; Його ж: Історія Слобідської України. - Харків, 1993; Бакулев Г.Д. Развитие угольной промышленности Донецкого бассейна. - М., 1955. . Згідно із відомостями Всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців у Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% - з українських, 0,8% - білоруських, 1,8% - Кавказу, 8,4% - решти регіонівПервая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Екатерино - славская губ. - Т. XIII. - СПб., 1904. - С. 74-75; Первая всеобщая перепись населения Российской империи: 1897 г. Харьковская губ. - Т. XVII. - СПб., 1904. - С. 102-105. . Впродовж 1886-1900 рр. видобуток вугілля в імперії зріс у 4,6 рази. Приріст цей на 91% забезпечувався шахтами ДонбасуДьяконова И.А. Нефть и уголь в энергетике царской России в международных сопоставлениях. - М.: РОССПЕН, 1999. - С. 62. .