Історичний світогляд і методологічні аспекти взаємозв’язку історії та політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНИЙ СВІТОГЛЯД І МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТИКИ

Мабуть, було б коректніше вже у самій назві даної розвідки акцентувати нашу зацікавленість у з'ясуванні політологічного потенціалу історичної освіти. Однак існує реальна небезпека наразитися на звинувачення у надмірній «політологічності» авторського стилю історичного мислення. Настирливе розмежування історії та політології настільки прижилося у професійному історіописанні, що воно пережило усі методологічні «повороти», «розвороти» й «перевороти». На нашу думку, такого роду методологічна цнотливість не лише обмежує горизонти корисності історії для життя, а й суттєво зменшує шанси уникнення старих політичних помилок та, як наслідок, давно знайомих історичних негараздів. І це при тому, що у царині історіописання вже давно визнано, що наркотична залежність історичної науки від політики починається одразу, як тільки автор починає гаряче переконувати Читача у абсолютній незаангажо- ваності конкретного історичного опису.

Історіописання за умов, «коли політика є всюди...»

Позиція професійних істориків на таких етапах є демонстрацією рівня розуміння соціальних функцій науки. Стає одразу зрозумілим, чи історична наука здатна мобілізувати потенціал історичного досвіду для розв'язання складних світоглядних конфліктів і збереження національної єдності, чи вона задовольняється роллю ідеологічного рупора однієї з непримиренно конфліктуючих сторін. Епохи радикальних історичних перетворень завжди були теоретичним викликом для суспільствознавства і, водночас, слушною нагодою для пошуків нового, більш адекватного концептуального узагальнення історичної ситуації. Адже у такі моменти сама історична свідомість потребує термінової структурної трансформації, оскільки вона катастрофічно не встигає за плином часу й дуже часто ціпеніє у лабіринтах заангажованої наукової думки або у коралових рифах корисливого політичного абсурду анонімних історичних акторів.

Історична епістемологія не витримує безапеляційного тиску емоцій безпринципного політичного розуму. В умовах чергової кризи розум індивіда, заклопотаного буденними проблемами соціально-економічного виживання, обов'язково впирається лобом у кам'яний мур нового політичного романтизму. Цей романтизм дуже швидко починає тріщати по швам під тиском чергового політичного шахрайства й у такі моменти неначе фіговим листком прикривається гучними деклараціями незалежності історії від політики.

Це виглядає особливо дивним у ситуації вольового розгортання широкомасштабного політичного співробітництва з європейською демократією після підписання у 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом. Угоди, до якої Україна прагнула протягом двох десятиліть новітньої незалежності, але яка вже за декілька місяців почала коштувати українському народові так дорого, як не коштував жодний міжнародний або внутрішньо-правовий акт сучасної української історії. Можна бути певним, що попит на реальний політичний, економічний і соціальний досвід у ході імплементації цієї угоди з часом буде тільки зростати. Ця знакова угода, що по суті радикально змінила перебіг української історії, є переконливим свідченням не лише зростаючої єдності внутрішньої і зовнішньої політики у процесі демократичної трансформації, а й є ще одним незаперечним доказом нерозривного глибинного зв'язку історії та політики в цілому.

Ще наприкінці ХІХ ст. Михайло Драгоманов спеціально наголошував на важливості європейського досвіду «самоуправи і корпоративного життя», громадянських навичок «контролювання ходу громадських справ». Учений закликав формувати «умілість самим вести всі справи, умілість на ділі користуватися написаними в законах правами». Саме завдяки цьому, на його думку, «політична археологія в Европі має такий живий інтерес і

притяга до себе стілько наукових сил»8. Як на нашу думку, згаданий європейський досвід «самоуправи і корпоративного життя» був нами проігнорований у найвідповідальніший момент історичного оновлення української національної державності. Історичні наслідки такого кроку не забарилися.

І.І. Колесник слушно звернула увагу на характерний для початку 1950-х рр. феномен поєднання проблематики соціальної історії та історії понять у працях В. Конце. Дослідниця вважає це обґрунтованим методологічним кроком, оскільки «історія описується за допомогою відповідних понять, а відтак суспільство та мова належать до метаісторичних да- ностей». Такий висновок є наслідком адекватного розуміння тривалої спільної еволюції політичної історії та історії понять як різних варіантів акумуляції історичного досвіду9. Теоретико-пізнавальна основа взаємозв'язку історії та політики, принаймні у площині колективного досвіду людства, втіленого у поняттях та, відповідно, в історії понять є більш ніж очевидною.

Гострий методологічний конфлікт між «історизмом» та «історициз- мом» значною мірою є наслідком своєрідної етапної політизації історичної свідомості на тлі загострення кризових явищ у просторі реальної історії. Класичний «історизм» з його поважним ставленням до індивідуальності й неповторності культурно-історичної реальності, змушений був доводити свою життєздатність у жорсткій соціальній конкуренції з холістськими конструкціями гегельянсько-марксистського типу, котрі К. Поппер свого часу охрестив «історицизмом». Відродження поваги до унікальних культурно-історичних феноменів, пошуки нового розуміння взаємозв'язку одиничного й універсального у ціннісному просторі історичної традиції -- це, з одного боку, важливе завдання вітчизняної історичної науки на етапі посттоталітарного методологічного оздоровлення; а з другого боку -- передумова формування повноцінної політичної складової демократичного самоусвідомлення.

За будь-якого виду історичної інтерпретації (біографічного, прагматичного, умовного, ідейного тощо) й, відповідно, за будь-якого підходу до історії (психологічного, причинового, телеологічного або етичного) одним з найбажаніших результатів історичного аналізу був і залишається адекватний опис механізму виникнення того чи іншого політичного статусу особистості, а також тієї чи іншої конфігурації соціальних зв'язків у рамках певної історичної спільноти. При цьому визначальною залишається історична зрілість самої людської здатності судження, критикою якої захопився І. Кант після завершення своїх студій «чистого» і «практичного» розуму. Переконаність В. фон Гумбольдта, Л. фон Ранке або Й.Г. Дройзена у тому, що історіографія повинна розглядатися як авто- номне поле досліджень і як дисципліна з властивими тільки їй метою, завданням, методами і предметом, насправді зовсім не означає, що вона має бути автономною від реальності сьогодення, у тому числі й політичної. Хоча спроби такої автономізації ніколи не припинялися й ставали особливо активними у періоди системної кризи. Саме в умовах кризи найчастіше вдається спостерігати відверте ігнорування усіх класичних постулатів теорії історії. Приміром, висновку, що історична наука таки повинна відрізнятися від позитивістської науки, ідеалістичної філософії та романтичного мистецтва.

У просторі реальної політики сучасної України можна спостерігати унікальні варіанти абсолютної перемоги ідеалістичної філософії над позитивістською наукою, що відбувається у просторі мистецтва романтичної політики. Соціальні дарвіністи, які часто ховають свої істинні обличчя за розкрученими брендами націонал-патріотів (і цим дискредитують поняття патріотизму), за своїми методами мало чим відрізняються від давно і послідовно засуджених національною історією більшовицьких інтерпретаторів марксистського позитивізму. Приміром, усе дройзенівсь- ке мистецтво розуміння і тлумачення вольових дій історичних діячів та історичних процесів капітулює перед «закритими списками» потенційних українських парламентаріїв. Сучасний українець у процесі тривалого навчання отримує солідний багаж знань про того чи іншого національного героя далекої минувшини, але не має жодного уявлення про того, хто сьогодні або вже завтра вирішуватиме його долю. Увесь історичний багаж досвіду розуміння й інтерпретації капітулює перед викликом політичної анонімності. Так формується паралізуюча віра у незбагненність історичного процесу й у те, що все складається саме собою. Частіше за все таку інтелектуальну упокореність невігласи і вважають історичністю.

Однак справжня історичність дуже багатовимірна й далеко не так статична, як це інколи видається на перший погляд. Приміром, «історія повсякдення» насправді є не стільки викликом у царині методології істо- рієписання, скільки надзвичайно небезпечним викликом з боку реальної історії. Під час інтелектуалізованої рецепції західних цінностей усі наполегливі (й неабияк важливі для царини освіти) міркування про користь і шкоду історії для життя є не стільки даниною історіософській традиції, скільки результатом підсвідомого засвоєння інструменталізму як однієї з головних установок прагматизму. Адже згідно з переконанням прагматика У. Джеймса, людська свідомість є засобом пристосування до дійсності, а не відображенням об'єктивної реальності. Для іншого класика прагматизму Д. Д'юі взагалі усі поняття, ідеї, гіпотези, наукові теорії є інтелектуальними інструментами, що слугують розв'язанню завдань та орієнтації у тих проблемних ситуаціях, які виникають у різних сферах досвіду.

Хоча кожна ситуація є унікальною й потребує специфічних рішень, певні поняття та ідеї можуть виявитися придатними для використання і в інших ситуаціях на кшталт таких собі загальних інструментів. Разом з тим, потрібно враховувати, що понятійні засоби призначені лише для трансформації досвіду, передбачення і врахування наслідків і не є образами реальності як такої. Звідсіля і прагматичне тлумачення істини як знання, що забезпечує успіх у конкретній ситуації. У цьому сенсі інструменталізм в інтерпретації фундаторів прагматизму перетинається з «конвенціоналізмом» та «операціоналізмом». Він є притаманним і деяким представникам неопозитивізму. Опозицією інструменталізму у цьому сенсі вважаються різні види реалізму і перш за все науковий реалізм. Тож, для сучасної української історичної науки та історичної практики видається питанням чималої ваги, у якій мірі новонароджена українська історія понять враховує прагматичний запит суспільної трансформації не лише у самій структурі «логеуму» базових понять, а й у своїй загальній світоглядній орієнтації.

У якій мірі історична наука взагалі здатна бути не якоюсь закритою системою інтелектуальної комунікації професіоналів, а живим досвідом? Безперечну цікавість становить сформульоване К. Поппером питання про те, яким чином можна відрізнити систему, що презентує «наш світ досвіду», від інших подібних систем. На думку самого вченого, цю систему «нашого світу досвіду» від інших подібних систем відрізняє те, що вона була піддана перевіркам і витримала їх. Під таким кутом зору «досвід» виступає вже як специфічний метод, за допомоги якого ми здатні відрізнити одну теоретичну систему від інших. К. Поппер вважає, що у відповідності з таким тлумаченням сама теорія пізнання (котра опікується, зокрема, й аналізом методу або процедур емпіричної науки), може бути описана як теорія емпіричного методу -- теорія того, що зазвичай називається «досвідом»10.

У життєвому сенсі «історія повсякденності» є, з одного боку, варіантом деполітизації історичного самоспостереження, але з другого боку, -- має чималий потенціал життєвого оновлення заскорузлих політичних схем шляхом талановитого спостереження конкретної історичної реальності, поглибленого розуміння сьогодення. У цьому сенсі можна говорити про перспективний синтез політичного, історико-методологічного та екзистенційного виміру. Такий синтез здатний наблизити історію до людини (й при цьому не завести людину у такі глибини історичного буття, звідки для неї вже не буде виходу; не буде, принаймні, вчасного пробудження для актуальної соціальної практики).

Поки на території України (вперше за весь період після Другої світової війни) будуть рватися снаряди й під уламками будівель гинутимуть невинні діти, актуальним залишатиметься нагадування видатного європейця Томаша Гарріга Массарика про те, що «найглибшим аргументом на користь демократії є віра в людину, в її цінність, у її духовність та безсмертну душу; це справжня, метафізична рівність. З етичного погляду, демократія обґрунтована як політичне втілення любові до ближнього... Демократія є не лише державною формою, не лише тим, що записано в конституціях; демократія -- це погляд на життя, що полягає в довірі до людей, у людяності і людськості, а довіри не буває без любові і любові не має без довіри». Як невтомно повторював Т. Массарик, «демократія -- це дискусія. Проте справжня дискусія можлива лише там, де люди довіряють один одному і чесно шукають істину. Демократія -- це розмова між рівними, розмірковування вільних громадян перед усією громадськістю»11. Тож політичне мислення, яке приводить до політичних рішень, що вбивають довіру між людьми і людяність; що спотворюють розмову між рівними, знищуючи саме тлумачення рівності; що унеможливлюють вільні розмірковування вільних громадян -- апріорі антидемократичне й у політичному відношенні історично безперспективне. Це є смерть діалогічної історії й початок історії монологічної, аполітичної за своєю суттю. Бо хіба ж є повноцінно політичними відносини між в'язнем і наглядачем, між рабом і паном. Прихована і відкрита ненависть, презирство і безперервна боротьба -- це не простір повноцінної взаємодії в рамках політичних інститутів. Раби і в'язні -- лише предмети, які стають об'єктами використання без застосування елементів суспільного договору, тобто без їхньої участі у політичному процесі. історичний наука демократичний політичний

Торкаючись дуже актуальної для людського буття в історії сьогодення проблеми «політичного синтезу істинного», Поль Рікер абсолютно слушно зауважував, що «саме в політичній владі зав'язується доля геоіс- торичної сукупності: міста-держави, нації, групи народів». На переконання вченого, у просторі суспільної взаємодії не існує проблеми, яка була б політично нейтральною, тобто не мала ніякого впливу на життя держави й не демонструвала «вторгнення політики в зону істини»12.

Вітчизняна дослідниця історії Н. Яковенко цілком слушно наголошує на тій обставині, що Й.Г. Дройзен, як автор двадцятитомної «Geschichte der Preussischen Politik» («Історія пруської політики», 1855-1866 рр.), безперечно залишався палким пруським патріотом й принципово відкидав об'єктивізм Ранке, прямо називаючи історію «політикою, оберненою в минуле». Суттю й змістом такої історії Дройзен вважав державу, що виступала, за його окресленням, як «синтез епохи, сума актів волі, які її пронизують»13. Для оцінки багатоманітності теоретико-методологічних рефлексій у царині сучасного історіописання цілком можна застосувати влучну метафору Ю. Кристевої щодо «пошуків втраченого часу» у романах М. Пруста: «Світ за вікном став менш цікавим художникові, ніж скло, крізь яке він цей світ бачив і осягав»14. У подібній ситуації проблема взаємозв'язку між політикою та історичною наукою заслуговує на більш предметну увагу. Адже з'явилось занадто багато охочих формувати уявлення про навколишній світ і про історичний шлях його становлення шляхом швидкої заміни розмальованих шибок у вікнах громадян.

Європейські історики про діалектику історичного і політичного

Історія як реальний процес і як наука невідворотно перетинаються з політикою у просторі громадянської свідомості. Ігнорування цього очевидного факту гарантує величезні суспільні неприємності «безкультурної» політичної взаємодії. Дослідницька увага до цієї проблеми з боку провідних наукових центрів старої Європи є зайвим доказом слушності такого роду зауваги. Приміром, лаконічна, але концептуально змістовна розвідка Р. Луді на сторінках швейцарського «Zeitschrift fьr Geschichte = Revue d'histoire» (2009 -- № 3) прямо так і називається -- «Глобалізація: зауваги щодо відносин між історією та політикою»15. На сучасному етапі наполегливого «вписування» української історичної методології у провідні інтелектуальні тренди західного історіописання й на тлі не менш наполегливих пошуків незалежною Україною свого власного місця на світовій арені (тобто практичного «вписування» реальної національної історії у історію світову) вже сама постановка такого питання видається надзвичайно своєчасною. Вже хоча б тому, що радикально зростає історична ціна хибних політичних рішень, і політична ціна хибних історичних оцінок. За пострадянський період наполегливої деідеологізації та деполітизації у багатьох гуманітаріїв виробився своєрідний захисний рефлекс (а у найбільш «обачних» навіть хвороблива алергічна реакція на цілком природний і усталений ще з часів Фукідіда політичний контекст фахового аналізу історичної ситуації). Такий інтелектуальний атавізм доби тоталітарної цензури суспільної свідомості призводить, на нашу думку, до небезпечного паралічу надзвичайно цінних сегментів історичного досвіду. Позиція «дисциплінованої дисциплінарності» в умовах активного використання історії як знаряддя політичної аргументації багато в чому сприяє невмирущій популярності «старих граблів історичного досвіду», що у вирішальні моменти реальної історії вкотре сприймаються як нові. Й у цьому немає нічого дивного, оскільки інтелектуальна самоцензура на етапах «переляканої» демократії не менш ефективна, ніж насильницька інтелектуальна стерилізація доби «залякуючого» тоталітаризму. Підсумок однаковий -- блокування тривожних сигналів реальності, яку покликаним осягати історик на основі переосмислення попереднього людського досвіду. Можна спостерігати своєрідну реверсивну логіку ігнорування соціальної функції історичної науки. Замість використання історичного досвіду для осмислення реальності здійснюється цілком безпечне у політико-ідеологічному сенсі переформатування минулого на основі замовного образу сьогодення. Р. Луді називає це «політичною мобілізацією образів історії». У рамках такої моделі, попри гучні заклики до об'єктивізації й деполітизації професійного історичного мислення, триває своєрідна політична освіта навпаки, небезпечна «втеча від реальності», яка напрочуд легко може перетворюватися на філологічно більш «прикольну» дорогу до рабства, на перемогу псевдоісторичного «гламуро-дискурсу». Дослідник наголошує на важливій ролі правової державності у справі гарантування безпеки структур громадянського суспільства і попередження їхньої політичної колонізації»16.

Суть проблеми не у примітивному «відключенні» політичного мислення історика, а у зміні якісних характеристик такого мислення, у підвищенні рівня його теоретичної та методологічної культури. Адже на етапах пошуків прийнятної моделі свободи і демократії таке мислення обов'язково має ставати мисленням вільної людини, яка здатна зрозуміти, що таке свобода і демократія. Лише політично зріла (в широкому інтелектуальному сенсі), а не перелякана з дитинства історична наука має шанс уникнути ганебної ролі політичної обслуги.

Авторитетний німецький дослідник Штефан Трьобст у своїй розвідці під назвою «Забута зміна парадигми? Історична наука і політика на сході Європи» (2009)17 висловив цілком слушну думку, що зміна режимів у країнах Центрально-Східної Європи і розпад Радянського Союзу мали принаймні два серйозних наслідки для історичної науки: з одного боку історики Східної Європи вишукували можливості відродження докому- ністичної історіографічної традиції і вписування у наявну систему міжнародних стандартів та напрямів. З другого боку, міжнародна наукова спільнота відчула новий інтерес до історії Східної Європи в цілому і мала розвивати цей особливий сегмент історіографії. Протягом наступного десятиліття після зміни політичного ландшафту відбувалася кристалізація цього інтересу у низці спеціалізованих досліджень18. Автори таких праць аналізували не лише інновативний потенціал істориків сходу Європи, а й успадкований ними тягар державно-соціалістичної спадщини. Йдеться, зокрема, про сам гіпертрофований механізм історичних досліджень, який здебільшого зберігся, але залишався недофінансованим та методично й теоретично відсталим. Водночас, інтернаціоналізація наукової сфери відбувалася за моделлю славнозвісної «втечі мізків» (brain drain) молодих гуманітаріїв та представників соціальних наук. Серйозну тривогу викликало й триваюче звуження національно-історичного світогляду та тісне зрощення інтересів «чиновної» історичної спільноти з новими політичними елітами. У цьому сенсі навряд чи великою несподіванкою для широкої європейської громадськості мав би бути потужний воєнізований протест ультра-націоналістів спільно з посткомуністами на теренах нового члена ЄС Болгарії проти підтриманого двома німецькими фондами історико-культурного виставкового проекту, де пропонувалася критична інтерпретація одного з глорифікованих місць пам'яті болгарської національної історії . Те здивування, що викликали як домінування націо- центрованості історієписання, політики і громадської думки, так і тісна взаємодія політиків з істориками, зробило очевидним кричуще нерозуміння не лише еволюційних процесів після 1989 р., а й змістовних характеристик часового проміжку, що передував революційним перетворенням. Хоча обидва феномени, націонал-соціалізм та тісний зв'язок між політикою й історіографією, не були характерними виключно для болгарського варіанту пізнього комунізму .

Десталінізація п'ятдесятих років як у сфері політики, так і у царині історієписання спричинила лібералізацію у формі реабілітації «соціалістичного патріотизму, котрий на попередньому етапі піддавався критиці як «великоболгарський шовінізм», що призвело, у підсумку, до справжньої зміни парадигми. Паралельно цим диплом історика, як універсальне кваліфікаційне свідоцтво глибокого засвоєння ідеологічних засад марк- сизму-ленінізму, перетворився для партійних кадрів та державних функціонерів на своєрідну передумову успішної кар'єри. Дипломовані історики й історики з науковим ступенем десятками перетворювалися з викладачів та науковців на працівників Центрального Комітету, галузевих міністерств і навіть на членів Політбюро і кабінету міністрів. Надалі вони вже у своїй новій ролі почали визначати кадрову політику і пріоритети діяльності істориків різноманітних наукових інститутів, університетів, партійних шкіл і сфери шкільної освіти в цілому. Тож тісний інсти- туційний і персональний взаємозв' язок історичної науки із державною та партійною номенклатурою не є результатом демократичного повороту на межі 90-х рр., а є скоріше спадщиною ідеологічної «відлиги» 50-х років . Водночас, можна констатувати, що зазначені феномени не були характерними лише для комуністичної та посткомуністичної Болгарії. Аналогічну ситуацію можна було спостерігати й у сусідніх Албанії, Румунії або у державах колишньої Югославії, так само як і у Греції, Туреччині, на теренах усієї Центрально-Східної Європи включно з пострадянськими країнами Балтії та регіоном СНД.

Взаємовпливи ідеології та історіографії, політики та історичної науки на теренах тієї частини Європи, що перебувала у зоні радянського домінування за часів «холодної війни» були у період 1976-1982 предметом масштабних дослідницьких проектів, підтриманих Фондом «Фольксвагена» на базі семінару Східноєвропейської історії Кельнського університету. У реалізації цього проекту взяли участь близько 30 західнонімецьких, швейцарських та австрійських істориків, зайнятих східноєвропейською проблематикою. На жаль, матеріали проведеного у 1977р. в рамках даного проекту великого симпозіуму так і не були опубліковані достатнім накладом (було виготовлено лише декілька десятків екземплярів)22. Не були ці матеріали поширені й у формі окремих публікацій або у вигляді підсумкової доповіді. Тим не менш наявний консолідований матеріал дозволяє сформувати уявлення про кінцевий продукт реалізації зазначеного проекту та його загальну конфігурацію23. Ініціатором і керівником проекту «Взаємозв' язок історіографії і політики у Східній Європі» був кельнський історик Гюнтер Штьокль (1916-1998). Цей австрійський протестант вивчав славістику та історію у Кенігсберзі, а у 1938 у Бреслау захистив дисертацію щодо німецько-словянських прикордонних стосунків у 16-му ст.24. Цікаво, що габілітаційна докторська дисертація вченого (1953) була присвячена історії козацтва (Stцkl, Gьnther. Die Entstehung des Kosakentums. -- Mьnchen, 1953.) Після габілітації вчений переїхав з Відня до Кельна, де очолив кафедру Східноєвропейської історії у місцевому університеті . Поява у 2009 р. доопрацьованого видання праці Г. Штьок- ля «Російська історія. Від початків до сучасності» (1962) зробила автора широко відомим далеко за межами його безпосередньої сфери наукової спеціалізації26. Водночас Г. Штьокль продовжував інтенсивно працювати як менеджер наукових проектів та політичний консультант. Протягом 1966-1991 рр. вчений виконував обов'язки відповідального редактора фахового видання «Щорічники східноєвропейської історії» («Jahrbьcher fьr osteuropдische Geschichte»), залишався членом правління Федерального інституту досліджень марксизму-ленінізму /Інституту радянології (згодом Федерального інституту міжнародних та східних наукових досліджень (Bundesinstituts fьr internationale und Ostwissenschaftliche Studien -- BIOst) у Кельні, а також у складі керівних органів Німецького товариства дослідження проблем Східної Європи у Берліні. У 1980 р. Г. Штьокль заснував також Спілку істориків Східної Європи (Verband der Osteuropahistoriker -- e. V. VOH). Залишаючись дослідником давньої історії Росії і Московської держави, вчений серйозно осмислював і складну історію формування свого наукового напряму на німецькомовних теренах та, відповідно, торкався проблем взаємозв'язку східноєвропейських досліджень і східноєвропейського напряму практичної німецької політики відповідних етапів27.

Зацікавленість проблематикою переплетення політики та історіографії була для вченого органічно притаманною. Безпосередньо цими питаннями у BIOst займався під його керівництвом відомий політолог К. Марко, який окрім іншого спеціально досліджував наукову політику КПРС і, зокрема, радянську практику управління історичною наукою . Характерно, що у процесі своєї реалізації протягом періоду 1976-1982 рр. попередній універсальний і системний проект Г. Штьокля отримав цілео- рієнтоване регіональне і тематичне спрямування. Зрештою сформувалися три основні регіональні напрями досліджень: Південно-Східна Європа, Центрально-Східна Європа і СРСР/Росія. Активність на першому напрямі знайшла втілення у низці доповідей по окремим країнам (Болгарія, Румунія, Угорщина, Югославія, Албанія). Якщо говорити про другий напрям, то можна констатувати появу двох доповідей про Чехословаччину і жодної про Польщу. На третьому напрямі обидві доповіді про СРСР торкалися виключно історіографії неросійських націй та етносів. Ці пробіли лише частково компенсувалися матеріалами Вісзеєрівського симпозіуму (1976), які однак виявилися доступними лише для обмеженого кола користувачів. Три матеріали, підготовлені в процесі реалізації проекту Г. Штьокля, лягли в основу серйозних монографій29. Два інших матеріали були підготовлені але не опубліковані. Однак більшість звітів про дослідження побачили світ у згаданому виданні Г. Штьокля «Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas» а також щорічнику Мюнхенського Південно-Східного інституту «Sьdost-Forschungen». Тож, можна констатувати, що домінування етноцентристських поглядів у царині історичної науки на європейських просторах від Тирани до Талліна уперше констатувалося не з 1989/91 рр., а суттєво раніше, ще з 1960-х рр. Те ж саме можна сказати і про практику рекрутування еліт, що мало змінилася після краху режимів. Ці процеси уважно відслідковувалися і детально аналізувалися європейськими науковими центрами.

Можна зробити висновок, що динамічні процеси у спільному просторі історії і політики давно є об'єктом фахової уваги з боку серйозних акторів європейської історії. Для нас цей досвід цікавий перш за все з точки зору організації адекватного історичного самоспостереження. Українська «широка громадськість» знає про навколишній світ досить чимало, але при цьому примудряється про самих себе не знати практично нічого.