Історія завоювання Криму Росією

Размещено на http://allbest.ru

Історія завоювання Криму Росією

Наприкінці грудня 1768 р., на самому початку війни Росії з Туреччиною, Військо Запорозьке пережило серйозний внутрішній конфлікт. Частина запорожців підняла повстання проти лояльного Росії кошового отамана і заявила про свій намір перейти на бік турків. Після придушення цього повстання запорозьке козацтво мусило брати участь у цій війні, захищаючи імперські інтереси Росії.

2 березня 1771 р. командувач Другої російської армії В.М. Долгоруков зі своєї штаб-квартири у Полтаві надіслав на Січ розпорядження про формування команди з 500 запорожців для участі у кримській кампанії. 38 запорозьких куренів спорядили по 14 козаків кожен і забезпечили їх кіньми та військовим приладдям. Команду очолив запорозький полковник Опанас Ковпак.

Йдучи попереду армії, команда Ковпака забезпечила регулярну розвідку на просторі від р. Білозірка до Олешок і 1 червня підійшла до Перекопу, де була зосереджена головна частина кримського війська. 12 червня туди прибули основні сили російської армії. 13 червня відрядженні для розвідки запорожці знайшли в перекопських укріпленнях найуразливіші місця. На основі зібраної ними інформації, Долгоруков розробив план про здійснення корпусом генерала Прозоровського фальшивої атаки з боку Сиваша й основної атаки з боку Чорного моря. З настанням темряви корпус Прозоров- ського, що складався з російської легкої кавалерії та запорозьких і донських кіннотників, здійснив відволікаючий маневр, який кримці сприйняли за основний. Це дозволило головним силам росіян непомітно перетнути вали в західній частині й оточити Перекоп. Після проведення фальшивої атаки, запорожці провели корпус Прозоровського через відмілини Сиваша, що дозволило йому зайняти позицію південніше перекопського валу. Лишаючи основні сили корпусу позаду, запорожці та донці рушили вперед. Кримці, зважаючи на їхню незначну кількість, наважилися атакувати, однак були оточені рештою кіннотників Прозоровського; тим часом з боку Чорного моря почали стріляти російські гармати, що й вирішило результат битви.

Наступною після Перекопу ціллю Долгоруков визначив фортецю Гез- леве (сучасна Євпаторія). З команди Ковпака було відряджено 2 запорожців, котрі, добре знаючи кримські шляхи, провели призначений для її зайняття загін. 100 запорозьких козаків, обізнані з місцевим ландшафтом, знаходили місця з водою та пашею, окреслюючи, тим самим, маршрут пересування армії. Основна ж частина запорозької команди рухалася в авангарді, зайняла без бою місто Карасубазар і, дочекавшись підходу російської армії, рушила у напрямку до найбільшої турецької фортеці в Криму -- Кафи (сучасна Феодосія), зупинилися на віддалі 30 км від неї. Під час боїв за оволодіння Кафою запорожці відзначилися відбиттям контратаки кримців та турків, котрі були оточені й знищені. Відзначаючись більшою маневровістю, ніж російські кіннотники, а також добре орієнтуючись на місцевості, запорожці завжди опинялися попереду основних військ Долгорукова і забезпечували його інформацією, достатньою для ухвалення ефективних рішень.

Підсумовуючи свій досвід збройних дій у Криму, Прозоровський писав про особливе значення козаків: «Будучи впродовж трьох діб атакований татарами, [я] не міг їм заподіяти відчутної шкоди, не маючи при собі бодай маленьке число козаків. А регулярна кіннота ... хоч малий зробить рух, відразу ж відступить... І так це може тривати цілий день без жодного успіху». Основна маса кримськотатарського війська не наближалася до ворога ближче, ніж на дві версти, побоюючись гарматних пострілів. Наперед висилалися лише перестрільники на добрих конях, котрі, обстрілявши з луків та рушниць росіян, відразу відходили. Отут і були потрібні козаки, котрі кидалися їм навперейми.

Після здобуття Кафи, Долгоруков залишив російські гарнізони в усіх великих містах Криму і відвів решту своєї армії на материк. Команду Ковпака розмістили біля гирла Дніпра з боку Кінбурна для блокування тамтешнього турецького загону. Тут вона, маючи кілька ротацій, перебувала до закінчення війни. На інших театрах війни, біля Очакова, Хаджибея та у При- дунав'ї, було задіяно більше 10 тис. запорожців.

Останній епізод із участю запорожців у боротьбі за Крим був пов'язаний із висадкою турецького десанту біля Керчі та Ялти і початком потужного збройного виступу кримчан проти російського панування влітку 1774 р.

24 червня на Перекоп відряджено 1000 запорожців на чолі з військовим старшиною Андрієм Порохнею, котрий отримав наказ прямувати до Ак- Мечеті (сучасний Сімферополь). Згодом із Січі відрядили ще 500 запорожців під командою полковника Івана Кулика. Тим часом збройний виступ кримчан набув масового характеру. Були розладнані комунікації, перервані шляхи постачання провізії для російських військ, що перебували в Криму. А. Порохня так занотував побачене: «Кишлаки їхні стоять порожніми, а по шляхах скрізь і біля самих соляних озер [бачив] вирізаних чумаків і вози, що лежали складені, а харчові провізії, що в них були, -- розсипані. Від солоних озер до Салгира дорога людськими тілами встелена».

За 30 км від Перекопа на команду І. Кулика напало близько 200 кримських татар. Вони оточили зусібіч запорожців, попри їхню чисельну перевагу, та змусили їх тікати; при цьому кількох запорожців убили, 44 тяжко поранили, відігнали 129 коней. Тим часом загін А. Порохні теж зазнав втрат і змушений був відступати в районі Перекопа. Ці поразки завдали шкоди репутації запорожців, котрі раніше демонстрували перевагу над кримцями. В самий розпал активної партизанської війни до Криму надійшла звістка про укладення російсько-турецького мирного договору в Кючук-Кайнарджі, котрий позначив перемогу Росії та проголошення жаданої нею незалежності Кримського ханства.

Тож попри зухвалі твердження російської політичної міфології про здобуття Криму виключно «силою російської зброї», цей півострів був завойований з широким використанням сил українського козацтва. Воно було змушене діяти в інтересах Російської імперії, руйнуючи військову міць Кримського ханства і, за іронією, тим самим, наближаючи власне існування до несподіваного кінця.

Що нам відомо про участь у завоюванні та колонізації Криму полковника й адміністратора Опанаса Ковпака?

крим царизм депортація запорізький

Ролі окремої постаті у справі колонізації тієї чи іншої територій приділяється досить значна увага в сучасних дослідженнях по історії Степової України. Відхід від класової та ідеологічної упередженості дозволило вітчизняним дослідникам повернути з мороку забуття сотні імен, чий внесок у справу залюднення та розвитку окремих територій, є вагомим. До числа таких можемо сміливо зарахувати полковника Війська Запорозького Опанаса Федоровича Ковпака, постать якого до зруйнування Січі в 1775 р. була відома як видатного військового тактика і стратега, а після, як поважного адміністратора і колоніста.

Інформація про походження та рік народження полковника Ковпака практично відсутня. За висновками окремих дослідників, О. Ковпак мав шляхетне походження і родом був із Конотопа. За одними даними Опанас Федорович потрапляє на Січ у 1742 р., а за іншими в 1745 р. Від 1756 р. ім'я його в січовому реєстрі записано серед простих козаків Шкуринського куреня. Відомо, що за часів існування Війська Запорозького Опанас Федорович пройшов шлях від отамана Шкуринського куреня до полковника Орільської паланки. Наступного разу О. Ковпак згадується серед числа знатних запорозьких старшин, які прибули на коронацію імператриці Катерини ІІ. Відомо, що під час особистої аудієнції полковника О. Ковпака було рекомендовано цариці як знавця Криму, дана обставина залишила свій слід у подальшій долі запорозького полковника.

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. О. Ковпак отримав завдання очолити передовий загін запорожців у 700 шабель, який в авангарді головних сил російської армії мав проводити розвідку і прикривати перехід війська до Перекопу. Після підходу головних російських сил на чолі з генералом В. Довгоруким до Перекопу, на військовій раді обговорювалося питання про підготовку штурму фортеці. За порадою Опанаса Ковпака, князь Довгорукий з військами обійшов татарські укріплення зі сторони Сиваша і блокував ворожі комунікації.

Без тилового забезпечення татари швидко здали перекопські укріплення без бою. Таким чином російські війська уникнули неминучих втрат. За відвагу, проявлену в боротьбі з татарами, полковник Ковпак отримав прізвисько «Лицар». Іншим яскравим епізодом, в якому брав участь Опанас Федорович, була генеральна битва з ханським військом, що налічувало до 30 тис. чол. Запорозький полковник, вміло маневруючи авангардом, зміг заманити ханське військо під вогонь російської артилерії. Після артилерійського удару російська кавалерія та козацька кіннота почали переслідувати відступаючу деморалізовану ханську армію. ЗО верст козаки Ковпака переслідували залишки ханського війська, під час чого загинуло до однієї тисячі татар. Унаслідок дорога до Криму була відкрита. За проявлену хоробрість та командирський талант

Опанас Федорович Ковпак був нагороджений Катериною ІІ іменною великою золотою медаллю «За Крим».

Не менш вражаючих успіхів Опанас Федорович добився і в мирний час, проявивши себе як видатний адміністратор і порядний землевласник. О. Ковпак у 1771 р. перебував у складі делегації, яка в Петербурзі на вищому рівні намагалася зупинити захоплення російськими чиновниками і поміщиками земель Війська Запорозького. В тому ж таки 1771 р. татари спалили зимівник орільського полковника. Після цього інциденту О. Ковпак подав до січової адміністрації відомість про збитки від татарського набігу, за її даними татари захопили велику здобич -- 1200 овець та 300 коней. Вартість самих лише коней та худоби, не рахуючи будинків і спаленого хліба, Ковпак оцінив у 6230 крб. Дана відомість яскраво змальовує статки полковника, судячи з усього, вони були досить значними. Для порівняння зазначимо, що у зимівнику полковника Гараджи було 43 коня, 167 голів худоби, 2700 овець і кіз; загальна ціна цього майна визначалась у 5830 крб.

Після ліквідації Нової Січі в 1775 р. верхівка старшини була репресована. Інша частина січового керівництва зуміла залишити за собою у власності свої землі та господарства. А дехто, разом з отриманням офіцерського чину та дворянства, придбав ще й землю. Такий підхід мав запобігти переходу старшини до турецького підданства і мав гарантувати лояльне ставлення до нової влади тому Г. Потьомкін активно роздавав колишнім старшинам армійські чини, які зрівнювали б їх з російським дворянством і земельні ділянки. Так, полковник Стрець отримав 14 636 дес. землі, осавул Пишмич -- 12 490 дес., отаман Кирпан -- 11 912 дес., С. Білий -- 9000 дес., отаман Вершацький -- 7950 дес. тощо. До таких старшин належав і полковник Опанас Ковпак. Після ліквідації Січі він був репресований: його зимівник, майно, худобу було конфісковано і продано. Скоріш за все, царська адміністрація мстилася Опанасу Ковпаку за його участь у делегації до Петербурга для врегулювання територіальних конфліктів з російськими поміщиками. Згодом «Справу» Опанаса Федоровича переглянули, мабуть, пригадавши про його героїчну участь у справі завоювання Криму. Ковпак отримав чин підполковника, пізніше став полковником Полтавського пікінерського полку російської армії, патент на дворянство та 4950 дес. (5408 га) землі на лівому березі р. Орелі і в гирлі р. Богатої, згодом йому також повернули конфіскований зимівник.

У 1780 р. полковник Ковпак засновує на місці свого зимівника рангову дачу -- слободу Опанасівку (нині село Новомосковського району Дніпропетровської області). За даними М. Мурзакевича, у слободі нараховувалося 65 дворів, в яких проживало 189 чоловіків та 312 жінок. Опанас Федорович збудував в Опанасівці церкву для православного люду своєї слободи та навколишніх поселень. Для майбутнього храму він зібрав кошти, будівельний матеріал і зі своїх земель виділив 120 десятин для церковного причту. Згодом Ковпак дав письмове зобов'язання, за себе та своїх нащадків з обіцянкою забезпечувати церковний причт усім необхідним та не претендувати на майно майбутньої церкви. У квітні 1782 р. Опанас Федорович подав в Азовську губернську канцелярію рапорт з проханням побудувати церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Прохання було задоволено 18 травня 1782 р. Опанас Ковпак отримав грамоту на закладку дерев'яного храму. 3 липня 1782 р. катеринославський протопіп Олексій Хандалєєв освятив місце будівництва. Будівництво церкви тривало 2 роки і 30 січня 1784 р. храм було урочисто освячено.

Через деякий час Опанас Федорович на місці ще одного зимівника заснував слободу Ковпаківка, в якій за господаря був призначений управитель Сергій Лот. Він, за відсутності О. Ковпака, активно розвивав господарство поселення, що вже нараховувало 50 дворів сімейних козаків. За даними архівних матеріалів, у Ковпаківці мешкало 233 чоловіків та 181 жінка.

У 1778 р. у цьому поселенні О.Ф. Ковпак заклав церкву в ім'я сходження Святого Духа. Загальне населення Ковпаківки на 1793 р. уже складало 764 чол. Відомо також, що в тому ж році у слободі почала працювати суконна фабрика. Існують відомості про поселення [Примельнаці], де мешкало 11 чоловіків і 5 жінок. За документами воно також належало полковнику Колпакову (Прізвище змінено на російський лад -- К. С.).

Активна громадянська позиція й авторитет полковника Ковпака були помічені й оцінені російською владою, з 1784 р. він стає головою повітового дворянства в Алексополі. Варто зазначити, що дана посада була досить впливовою і почесною, оскільки предводитель повітового дворянства був центральною фігурою в адміністративно-територіальній системі управління і важливою ланкою у зв'язку між центром і місцевими чиновниками.

Перебуваючи на вибірній службі, Опанас Ковпак також активно допомагав у кар'єрному просуванні та нобілітації інших запорозьких старшин через написання позитивних атестатів, рекомендацій, характеристик і т. д. За свою цивільну службу Опанаса Ковпака згодом нагородили золотою табакеркою. Будучи вже в похилому віці, запорозький полковник активно займався благодійністю, не забуваючи козацьких звичаїв, він став тиктором в одній із церков, яку побудував за власний кошт.

Час смерті та місце поховання Опанаса Федоровича невідомі. Нащадки його, за словами Д.І. Яворницького, носили вже прізвища Магденків, Ілья- шенкових та Булюбашів. У Опанаса Федоровича був один син та 2 доньки. За іншими даними, він мав чотири доньки: Марія Опанасівна, Анастасія Опана- сівна, Надія Опанасівна, ім'я останньої доньки невідоме. Син загинув ще у молодому віці, перервавши тим рід Ковпаків. Частково відома і доля доньок Опанаса Федоровича. Марія Опанасівна вийшла заміж за Якова Васильовича Парпуру. Інша донька (ім'я, на жаль, невідоме) одружилася з Семеном Ска- ловським -- військовим товаришем, засідателем Конотопського земського суду. Надія Опанасівна мала чоловіка з роду Булюбашів. Анастасія Опанасів- на одружилася з Адріаном Михайловичем Магденком (Ільяшенком) (штабс- капітан). Ще до одруження вона володіла слободою Опанасівка. Після одруження до її володінь додалися села Олександрівка, Яризовка, Кироносовка, Грушівка.

Таким чином, після знищення Нової Січі запорізька старшина змогла пристосуватися до нових реалій існування, нав'язаних російським урядом. Одним із старшин, який переніс репресії, а згодом був «реабілітований» став Опанас Федорович Ковпак, який залишив досить помітний слід у справі освоєння земель Степової України.

Які причини та найближчі наслідки мала депортація греків із Кримського ханату 1778 р.?

Між нищенням Запорозької Січі 1775 р. й анексією Криму 1783 р. прикметною віхою політики петербурзького уряду виразно зринуло інспіроване Катериною ІІ прощання з рідним краєм таврійських вірмен і тих їхніх співвітчизників, кого незабаром визначили «маріупольськими греками». Це скоїлося за доби досить позірного кримського самодержавства під патронатом Росії, чия потужна окупаційна акція на початку 1778 р. забезпечила придушення повстання, втіяного силами, ворожими Шагіну Ґерею ІІ -- ханові, котрий по суті був царициною креатурою. У вирі тодішніх подій вельми постраждало чимало кримців, серед яких «греками», за звичай, називались усі, хто сповідував православ'я («грецький закон»).

«Під час морозів безліч пішла з життя від холоду... Безліч у них згублено людей і від міжусобиць, оскільки з певного часу скрута змусила один одного грабувати та за шматок хліба вбивати», -- доповідав про ситуацію корпусний командир каральної армії князь Олександр Прозоровський.

За свідченням хроніста-караїма Рабби-Азор'ї (Азар'ї), розгорнуте тогоріч полишення християнами Криму мотивовано тим, що «греки і вірмени, з'єднавшись із російським військом, грабували й убивали мусульман і знущалися з їхньої релігії, й тому після відновлення миру та порядку вони боялись, аби татари не помстилися їм за утиски, відчуті під час війни». Цей очевидець також зауважив, що «греки та вірмени -- сільські мешканці, бідні й такі, хто займався ремеслом, не бажали переміщатися до іншої країни, прецінь багато з них мали городи, сади та поля, звідки вони отримували прибутки».

«Найвищий» указ від 11 лютого 1778 р. терміново сформулював завдання головнокомандуючому «по обох боках Дніпра» сатрапові Слобідської України та Малоросії фельдмаршалу Петрові Румянцеву-Задунайському за гіпотетичного екстреного відступу росіян з півострівних квартир подбати про влаштування поблизу Перекопа надійного засобу оберегти припустиму втечу кримських християн: декларативно -- «від гноблення та люті, які вони за віру свою й відданість нам од заколотників і самих турків неминуче спіткати можуть». За два тижні диспозиція уточнилася: «Християн відтак запрошувати на поселення до Азовської чи Новоросійської губернії».

Тож основним обґрунтуванням наступних кроків висувалась уявна «загроза». А серед утаєних стрижневих пружин ховалися різноманітні -- від відносно дріб'язкових (наприклад, допекти не завше адекватному у спілкуванні з оточенням бахчисарайському правителю, щоби перейнявся персональною неміччю перед опікунами-чужинцями, тим паче він уже навіть намислив перенести столицю до Кафу-Феодосію, епатажно мріючи створити Чорноморську імперію) -- в таких поважних як дестабілізація розмаїтого причорноморського регіону.

Вочевидь, намічене послаблювало Кримську державу, розхитувало її настільки, що обезкровлювалася суверенність, де- структурувалися процеси суспільного розвитку. Стратегічно спрощувалася реалізація ключового прагнення царизму припасувати ханство, застосувавши військо.

Принагідно очікуване знелюднення Південнобережжя викликало спокусу зазіхань на його цінні землі. Притьмом хан поспішив отам привласнити кілька сотень садів і виноградників своїх підданців, 1778 р. таки евакуйованих, а 1783 р. сам утратив маєтності, що у підсумку надовго прибрали росіяни.

Крім усього, потенціал переселенців фактично резервував формування для навколишньої імперської колонізації: й просторів, донедавна приналежних запорожцям, й інших, охоплених маревним «грецьким прожектом» Катерини ІІ, адже планувалося, обкарнавши ресурси Пишної Порти по Азію, із загарбанням Балкан амбітно воскресити у Константинополі (Стамбулі, Візантії) православний трон для юного внука монархині Костянтина (Константина), претензійно нареченого тезкою василевсів (східноримських кесарів) з розрахунку на масштабність чергових фаз боротьби за чорноморську й глобальну гегемонію.

Рескрипт 9 березня 1778 р. вимагав напоумляти «греків та інших християн» на вготоване для них переселення, приваблюючи «різними вигодами». Спонукальну спецоперацію очолив ініціативний генерал-поручик Олександр Суворов (майбутній генералісимус), котрий в опорі на два окупаційні корпуси, Кримський і Кубанський, консолідував місцеві немусульманські еліти -- верхівки духовенства християнських конфесій і, хвацько використавши, зокрема, підкуп, демагогію, дезінформацію та залякування, зненацька поставив Шагіна Ґерея перед фактом, що «всенайясніша імператриця всеросійська, зглянувшись на прохання християн, які у Криму живуть, про визволення їх од передгроззя бід і суцільного знищення, чим засмучені під час минулого заколоту татари помститися їм, за зручної нагоди, явно пообіцяли, за людинолюбством та з обов'язку захисту християнського закону всемилостиво зволила переселити їх у свої кордони».

Засмиканий хан вимушено підтримав вихід християн: 23 липня зобов'язав своє чиновництво не шкодити тим, хто намірився залишити батьківщину.

До слова, граф П. Румянцев-Задунайський наполягав, щоб російський дипломат -- резидент (посол) Андрій Константинов церемонно впевняв «хана, урядників і решту», що «ту незалежність, яку вони від Росії дістали, ніколи у них не буде забрано», що «вони втішатимуться нею вічно».

Протягом двох місяців од 28 липня підприємливий і рішучий О. Суворов, етапно підриваючи кримську економіку, хутко вивів з півострова понад 30 тисяч людності, яка довжелезними валками залучених хур потяглася стовповим Муравським шляхом за Перекоп до Олександрівського форштата (сучасне Запоріжжя).

Та колоритна кавалькада «товариства кримських християн грецького, вірменського та католицького законів» розгалузилась. Одна її складова, вірменогригоріанська, після раптової смерті свого проводиря -- архімандрита Петра (Петроса) Маргоса (Маргосова, Маркосова, Мар- кісяна) від 1780 р. компактно загаздувала в окрузі фортеці святого Димит- рія Ростовського, у Нахічевані та сусідніх селищах, у чому керівну роль відіграв Іосиф Аргутинський, майбутній католікос. Частина вірмен з патером Іаковом (Яковом, Акопом), затримавшись у Самарі (Новоселиці, Новоселівці) -- побіч того Катеринослава, що 1784 р. став Новомосковськом, слідом за російською експансією в Криму подалася назад до рідного Карасубазара.

А «кримські християни грецького закону» (цитата з жалуваної їм 21 травня 1779 р. грамоти) по виснажливих мандрах у басейні річок Оріль і Кільчень, із Маріанополя (перший Павлоград, залюднений доти вигнанцями з погромленої Кальміуської паланки; пізніше -- с. Павлівка), Луганської (Луганка, у минулому -- Матвіївка, сьогоднішній Павлоград) битими Солоною і За- лозною сакмами влітку 1780 р. дісталися Надазов'я «для поселення та спорудження особливо їхнього міста».

Саме там 29 вересня 1779 р. фаворит і таємний чоловік цариці князь Григорій Потьомкін виділив «вийшлим із Криму грекам» обшир для мешкання. Громадились як «еллінці», так і тюркомовці («уруми», або «базаряни», «тюркофони», «греко-татари».

Показово, що представники різних лінгвогруп між собою розумілися кримськотатарською. Захист оцих «милих чад», заплативши Шагіну Ґерею-хану та його беям 100 000 карбованців за втрати, Катерина II урочисто оголосила підосновою «порятунку» підбурених злякатися «загрозливого ярма й лиха», а «благонамірені» клопоти призвідника пастви свіжоспечених біженців, митрополита готфійського та кафійського (готфейського і кефайського) Ігнатія -- «подвигом сумління».

У цілому 1778 р. з таврійських міст, сіл і монастирів рушили 219 грузинів (за іншими даними -- 287), понад 160 «волохів» (румуни чи молдавани) та сливе вісімнадцять з половиною тисяч зафіксованих просто «греками» (їх меншість, варто підкреслити, -- тільки до 40% -- становили грекомовні «ромеї», або «румеї», «еллінофони», «греко-елліни»).

Подорожні, хоча на їхню активізацію було спрямовано понад 75 000 карбованців, натерпілися злигоднів і хвороб, тисячами гинули на засіяному горем маршруті. Декотрі манівцями щезали -- «губилися» та, попри ризики, повертали до Криму або випорскувались у порту Таганріг (Таганрог).

Занепалим тереном ханату Катерина ІІ оволоділа, практично не зустрівши спротиву, але в 90-х рр. XVШ ст. її найагресивніші пріоритети переорієнтувалися з півдня на захід, на безпардонну ліквідацію Речі Посполитої російською, австрійською та прусською коронами. Маріупольські ж греки взагалі опинились у глибокому тилу через висадку 1792 р. на Тамані українців-чорноморців, які отаборилися в єйсько-кубанському межиріччі (з островом Фанагорія), після чого Азовське море зробилося внутрішнім для двоглавого орла.

Від Маріуполя (Маріополя, Марнополя, Марнопілля) -- первісного Павлов- ська (Павлівська), заснованого на підвалинах колишнього козацького укріплення Кальміус, та його околиць Кафа, Гьозеле (Гьозлеве), Карасубазар (Карасу, Карасівка, Карасівськ), Маріам (Мар'їне, Мар'їнськ), Бахчисарай за чотирма системними радіусами -- західним, північно-західним, північним і північно-східним -- простягся своєрідно упорядкований локальний масив (від 1807 р. -- «грецька округа», до 1859 р. підвідомча Таганрозькому градоначальству, потім -- Катеринославському губернському правлінню) із більш як двома десятками сіл, іменованими в основному за пов'язання зі споминами про Тавриду: Старий Крим (Ескі-Крим, Єскі-Хирим, нині -- частина Маріуполя), Ялта, Урзуф (Гурзув, Гурзуф, Мажар, Кизилташ, пізніше -- Зелене), Бешеве (Бешуй, Старобешеве), Ласпа (Ласпі, Стара Ласпа, Староласпа), Стила (Стиля), Камар (Комар, Камара), Каракуба (Аргин, Стара Кара- куба, Велика Каракуба, Роздольне), Улакли (Улла-Хилли, Жиндеєнь, Демрек, Жемрек, Джемрек, Чемрек), Сартана (Приморське), Мангуш (Першотравне- ве), Чердакли (Чердахли, Чардакли, Кременівка), Богатир (Багатір), Карань (Гранітне), Чермалик (Черманли, Чермандли, Чурмалих, Чермаїлі, Заможне), Анатолія (Анадоль), Волноваха, Константинополь (Костянтинопіль, Фуна, Демерджі, Мажар, Маджари), Великий Янісоль (Салгир-Янісоль, Велика Янісоль, Кзебаш, Велика Новосілка), Мала Янісоль (Малий Янісоль, Янисала, Мала Єні-сала, Харахла), Нова Каракуба (Красна Поляна), Керменчик (Ескі- Кермен, Старий Керменчик), Новий Керменчик, Малий Керменчик... Віншуючи митрополита, зросла Ігнатіївка (Георгіївка, Гюрджі, Дубівка, Дубрівка, Ігнатівка, Гнатівка, Стара Гнатівна, Старогнатівка), де зупинилися грузини, а також волохи, котрі згодом розташувались у Новогнатівці (Ново-Ігнатіївці).

Прибульці мали щедро даровані їм преференції, насамперед -- податкові, надалі підтверджені як Павлом I, так і Олександром I. У Маріуполі функціонували міська дума та «грецький суд». Цікаво, що звідти примха Г. Потьомкіна 1789 р. справувала до причорноморської Аутки артіль ловців устриць, але від несанкціонованої репатріації пильно «застерігали» збройні підрозділи, ладні втихомирити непокірних розлуці з отчиною. Недарма фольклор маріупольських греків відобразив сумну оцінку трансформаційних перипе- тій.

Натомість оспівувався Крим із начебто закопаними в ньому скарбами.

Як відбувалася адміністративна інкорпорація Криму до Російської імперії?

Російська імперія постійно розширювала свої кордони. У середині ХVШ ст. вона впритул наблизилася до Чорноморського узбережжя. За результатами російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Кримське ханство було проголошене незалежною від Туреччини державою. Росія одержала можливість безпосередньо впливати на події, що відбувалися на території півострова.

Невдоволення європейських держав посиленням впливу Росії у цьому регіоні не дозволяло Катерині II вільно діяти в Причорномор'ї та Криму. Усвідомлюючи це, спочатку російський уряд не ставив собі за мету остаточне приєднання Кримського ханства. Йому був необхідний лише контроль над Кримом і Північним Причорномор'ям. Проголошення незалежності Кримського ханства дозволяло імперії, не привертаючи до себе уваги з боку Європи, розширити сферу свого впливу. Підписання союзного договору між Кримським ханством і Російською імперією значно послабило позиції Османської імперії в Причорноморському регіоні.

У 60-70-ті роки XVIII ст. Кримське ханство не було державою з єдиним народом. У ханстві йшла постійна боротьба різних угруповань, котра заохочувалася з боку Туреччини, адже постійна зміна ханів не давала можливості створити в Криму сильну владу. На території ханства проживали безпосередньо кримські татари і племена кочових єдісанських, єдічкуль- ських, буджацьких і джамбуйлуцьких татар. В історичній літературі їх здебільшого об'єднують під загальною назвою «ногайські татари». Вони складали близько 40 % населення Кримського ханства і кочували по всій території як Кримського півострова, так і за його межами.

Примітним документом, що ілюструє ситуацію, котра склалася в той час у Кримському ханстві, є «Пояснення стану і схильності кримських, буджаць- ких і ногайських татар, із показанням укоріненої між ордами незгоди і недовіри, і тому найближчого способу, яким вони до наміру відділення від Порти спокушені бути можуть». Цей документ був складений канцелярським радником Колегії іноземних справ П. Веселицьким для командуючого Другою російською армією генерал-аншефа П. Паніна в 1769 р. У «Поясненні» Веселицький докладно описував заняття і місця кочування кожної татарської орди, а також відносини, які сформувалися між татарами. Про кримських татар Веселицький писав: «Кримські татари, як відомо, народ осілий, який по положенню свого півострова і родючості землі, більшою частиною займаються будуванням будинків, торгівлею, скотарством і хліборобством, через що вони (кримські татари) від інших ногайських татар, які способом свого житія та мистецтвом у військовому хижацтві перед крим- цями відмінними себе поставляють, [тому, ногайські татари. -- Авт.] у крайньому презирстві і за самих підлотних вважаються. Інші орди ведуть кочовий спосіб життя, займаючись скотарством і грабуванням сусідів». Описуючи розбіжності між татарськими ордами, Веселицький відзначав, що найдужчі орди -- єдісанську та буджацьку -- буде легше усього схилити до відділення від Туреччини і приєднання до Росії.

Російський уряд був настільки зацікавлений у відторгненні Криму від Туреччини, що 16 жовтня 1769 р. Катерина II направила П. Паніну рескрипт наступного змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи послабити в їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до запровадження у себе незалежності від жодного уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Що ж стосується практичного втілення задумів Катерини II, то тут імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.

Спроби приєднання Криму до Росії продовжувалися й надалі, шляхом використання розбіжностей у татарському суспільстві та заохочення сепаратистських настроїв ногайців. П. Гейсман і О. Дубровський писали: «...ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, мистецьки схиляючи татар до прийняття заступництва Росії... і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися ногайські орди -- єдісанські і буд- жацькі, -- які вступили в союз із Росією і відмовилися від турецького верховенства. Після них пішли єдічкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.

Офіційний привід, за яким царський уряд передбачав провести приєднання Криму до Російської імперії, у трактуванні Катерини II виглядав так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало властива татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і при існуванні миру розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни. ... Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зворот кримським справам і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Через таке розуміння ми з повною впевненістю повідомляємо всім нашу волю на присвоєння Кримського півострова і на приєднання його до Росії».

Тут треба зупинитися ще на одному питанні. Політика, котру проводила Російська імперія в цьому регіоні, була спрямована на здобуття контролю над Протоками. Йшлося про те, щоб дістатися до Босфору та Дарданелл як виходу до Середземного моря. Частково ця мета була досягнута приєднанням до Росії північного узбережжя Чорного моря -- Кримського ханства, Грузинського царства та Вірменії. Але мета, котру ставили собі володарі

Російської імперії, була значно більшою: витіснення Туреччини з Європи та завоювання сусідніх з Росією земель. Захоплення Кримського ханства було лише початком цілеспрямованої політики.

Для виконання головної мети Катерина II прагнула створити східну імперію імперії -- так зване Грецьке царство. У вересні 1780 р. О. Безбородько представив Катерині II свій «Меморандум про справи політичні». Цей меморандум містив проект розділу території Туреччини між Росією та Австрією. За словами С. Соловйова, ця записка мала важливе дипломатичне значення: у її автора виявився тонкий та далекоглядний дипломатичний розум, ця записка слово в слово була переслана до Відня у формі пропозиції російської сторони до спільної угоди.

У записці пропонувалося у випадку укладення мирної угоди з Туреччиною «ухвалити, щоб Молдавія, Валахія та Бессарабія під ім'ям своїм стародавнім Дакія створені були областю незалежною з християнським сувереном, за умови, щоб ця держава не могла бути приєднаною до Росії та Австрії». Передбачалася й можливість того, що війна призведе до «повного знищення Туреччини та до відродження стародавньої Грецької імперії на користь молодшого великого князя» -- тобто під егідою онука Катерини II Костянтина.

Надсилаючи до Відня обидві вищезазначені пропозиції, Катерина II писала австрійському імператору Йосипу II: «Я твердо переконана, що у разі наших успіхів у цій війні дадуть нам можливість визволити Європу від ворога ім'я християнського вигнанням його з Константинополя, то Ваша величність не відмовиться допомогти відновленню монархії Грецької, під основною умовою з мого боку зберегти цю відновлену монархію у повній незалежності від моєї, і піднести на її престол молодшого мого онука; обидві ці корони ніколи не повинні бути об'єднані на одній голові».

Ця пропозиція Катерини II австрійському урядові отримала назву «Грецький проект». Про цей проект О.Безбородько у своїй автобіографії писав: «З першого моменту зрозумів я, що наміри государині про Грецьку монархію серйозні, і пройнявся у повній мірі, що цьому проекту притаманний великий дух, а при тому, що він звісно, і реалізований може бути, якщо... користуватися щасливими обставинами». З цього висловлювання цілком зрозуміло, що ідея створення Грецької монархії належала самій Катерині II.

Побоювання з боку інших монархів Європи подальшого посилення впливу Російської імперії призвело до того, що проект Катерини II не отримав підтримки, і вона не одержала можливості втілити його у життя. Але самі ці намагання російської імператриці багато про що нам говорять.

Кримський півострів увійшов до складу Російської імперії 9 квітня 1783 р. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою мусульманську нараду. 2 лютого 1784 р., було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.

Після смерті Катерини II її наступник Павло I скасував багато з того, що було запроваджено його матір'ю. Ці зміни, зрозуміло, торкнулися й Криму. 12 грудня 1796 р. Павло I скасував Таврійську, Вознесенську і Катеринославську губернії та утворив з них єдину -- Новоросійську губернію, яка проіснувала до його загибелі.

Після загибелі Павла I майже всі його перетворення було скасовано, і 8 жовтня 1802 р. Таврійську губернію було відновлено. Тепер її адміністративно-територіальний поділ складався з 7 повітів -- три материкові (континентальні): Тмутораканський, Дніпровський та Мелітопольський і чотири кримських (півострівних): Перекопський, Євпаторійський, Сімферопольський, Феодосійський з Керч-Єнікальським градоначальством. Потім, з розвитком економічного життя, в адміністративному поділі Таврійської губернії, відбулися деякі територіальні зміни: у 1820 р. з губернії виділився Тму- тораканський повіт, у 1838 р. -- був заснований Ялтинський повіт із Севастопольським градоначальством, а ще через декілька років -- Бердянський повіт.

Таким чином, Таврійська губернія являла собою своєрідну адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії. Вона складалася з двох частин: материкової Північної Таврії (Дніпровський, Мелітопольський та Бердянський повіти) й острівного Криму (Сімферопольський, Ялтинський, Феодосійський, Євпаторійський та Перекопський повіти). Особливий статус мали міста Керч-Єнікале та база Чорноморського флоту Севастополь. Такий адміністративний поділ залишався без змін до 1917 р.

Як відбувалася легітимація завоювання Криму Російською імперією на початку 1770-х рр.?

Завоювання Криму Росією відбулося під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Її причиною стало брутальне втручання Петербурга до внутрішніх спав Речі Посполитої, гарантом незалежності якої виступали впродовж ХVШ ст. Туреччина і Франція. Протягом ХVI-ХVП ст. Кримське ханство, перебуваючи у складі Османської імперії, грало роль стабілізатора східноєвропейської політики: руйнівні рейди кримчан спрямовувалися то на Росію, в разі її посилення, то на Польщу, коли вона отримувала надмірну перевагу. У такий спосіб Крим, підтримуваний Портою, досягав балансу сил у затяжному російсько-польському протистоянні. Після Хмельниччини Річ Посполита стала занепадати, Росія -- посилюватися. Тож, починаючи війну проти Росії у жовтні 1768 р., Туреччина і Крим передусім дбали про непорушність польського суверенітету і стримування російської агресії.

У січні та вересні 1769 р. кримське військо за участі польських загонів вчинило диверсійні рейди на російські володіння Нова Сербія (сучасна Кіровоградщина) й на Українську лінію у Присамар'ї. Успіх останнього рейду був пов'язаний не лише з розладом військових комунікацій, але й відмовою частини калмицької кінноти служити Росії; як наслідок цієї виправи, у 1771 р. більшість калмиків вийшли з російського підданства й мігрувала до Джун- гарії. Однак серія перемог росіян у Молдові 1770 року (битви при Рябій Могилі, біля Ларги й Кагулу) стали переломними у цій війні. Крим опинився перед загрозою російського вторгнення.

Ще напередодні тих подій уряд Катерини II ухвалив план своїх дій щодо Криму: відокремлення від Османської імперії й проголошення його незалежним, розміщення на півострові російських гарнізонів та контроль над Керченською протокою. У Петербурзі неодноразово отримували перестороги від європейських держав, головно -- Франції, про неприпустимість приєднання Росією Криму та від'єднання частини земель Речі Посполитої, оскільки це руйнувало систему безпеки у Європі, порушуючи хиткий баланс сил. Аби не допустити утворення союзу Франції й Великобританії, спрямованого на підтримку Туреччини, Катерина II проголосила, що вона аж ніяк не веде загарбницьку війну, а лише виступає за визволення кримських татар, єдиновірних кримських греків і ногайців з-під «османського ярма». Так загарбники вдали із себе визволителів.

Першим кроком на шляху до легітимації російського завоювання Криму стало проголошення у вересні 1770 р. «союзу» з ногайськими ордами, які вважалися законними підданими кримської династії Ґереїв й становили більшість населення на степових теренах Кримського ханства. Ногайці обрали головним своїм очільником (бієм) Джанмамбета-мурзу, котрий отримав від російського командування запевнення у тому, що він є визнаним і самостійним правителем. Успішне «визволення» ногайців дозволило російським військам підготуватися й до рішучого «визволення» Криму.

У цей час у Криму панувала непевність. Оскільки хан Каплан Ґерей II з основним військом перебував у Молдові, Крим лишався беззахисним, попри те, що відбулася мобілізація всіх чоловіків -- від малого до старого. Росіяни надсилали до Криму ногайців і запорожців з метою поширення дезінформації та підкупу. Бей роду Ширін закликав до замирення з росіянами, вважаючи, боротьба з ними є безнадійною.

Однак Каплан Ґерей-хан, хоч і зазнав поразки у битві біля р. Ларга, зміг зберегти певну частину свого війська. Приспавши пильність командувача Другої російської армії Петра Паніна, він вислизнув з оточення й понад лиманами непомітно пройшов до Криму. Втім, Ширіни спонукали його до переговорів з росіянами. Дізнавшись про це, Порта позбавила його трону й відрядила до Криму нового хана -- Селіма Гірея III, котрий «викорчовував засіяні Ширінами пагони зради», примусив капітулянтів тікати й опанував становище настільки, що здійснив успішну контратаку біля дніпрових порогів. Збадьорені рішучістю нового хана, кримці готувалися до оборони, маючи найбільшу надію на Перекоп- ську фортецю, що перетинала шлях з материка до Кримського півострова.

Навесні 1771 р. новий керманич Другої російської армії князь В.М. Долгоруков рушив на Крим. Його авангард складала 500 запорожців і загін донців. Козаки добре знали кримські шляхи і тактику татарського війська, тому і вели за собою основну армію. Символічною була й участь команди єдисанських ногайців, котрі демонстрували вірність союзній Росії. 12 червня Долгоруков прибув до Перекопського укріплення, що складалося з фортеці, розташованої у центрі укріпленої лінії, яка тягнулася від Чорного моря до Сиваша.

Перекоп обороняло 70-тисячне військо на чолі з ханом Селімом. Кримська кіннота, під прикриттям фортечних гармат, сміливо контратакувала, завдавши нападникам відчутних втрат. Тоді Долгоруков вдався до фальшивої атаки, аби відволікти увагу оборонців. Йому допомогли запорожці, які знайшли в укріпленій лінії вразливі місця. Загін, призначений для фальшивої атаки, почав приступ з сиваського боку фортеці, а в цей час великий загін росіян пройшов непоміченим до укріпленої лінії з боку Чорного моря, спустився у рів і прорив у валу траншею для проходу основного війська з метою оточення фортеці.

Не розгадавши фальшивої атаки із сиваського боку, ханські війська рушили на її відбиття. Тим часом росіяни закінчили маневр щодо оточення й вигідно розташували артилерію. Сутички запорожців та донців з ханським військом дозволили його відокремити від фортеці й оточити, поставивши перед загрозою повного знищення. Втім, кримчани вирвалися з оточення. Їх переслідування розтягнулося більш як на 30 км, лише під час якого було знищено близько тисячі кримських вояків. Хан Селім ледве врятувався. 14 червня капітулювали залишки кримського війська в Перекопі.

Не маючи інших серйозних перешкод для подальшого просування вглиб півострова, Долгоруков поділив свою армію на три колони, по одній дивізії у кожній; між колонами рухалися обози, попереду йшла артилерія, картечними залпами наводячи жах на місцеве населення.

В авангарді так само йшли запорозькі й донські козаки. 28 липня Долгоруков підійшов до Кафи (сучасна Феодосія) -- найбільшої турецької фортеці у Криму. Тут хан Селім Ґерей вдруге зібрав військо у кількості до 90 тисяч. Наступного дня біля кам'яного мосту, розташованого за 3 км від міста, кримські кіннотники атакували росіян. Але атака була відбита і запорожці переслідували татар до самої міської брами. Щільним гарматним вогнем росіяни розтрощили турецькі батареї, що прикривали підступи до міста. Втративши надію на оборону, турки і татари кинулися в море, аби вплав дістатися до турецьких кораблів, що стояли на рейді. Багатьох дістали російські кулі і ядра, решта потонула. Залишив Крим і Селім Ґерей. Турецький паша Кафи капітулював. Росіяни стали повними господарями Криму.

Розмістивши у найголовніших кримських містах гарнізони і сформувавши окремий корпус під командою Прозоровського, Долгоруков залишив Крим. Кримські беї і мурзи обрали собі нового хана, Сагиба Ґерея, і поклялися відокремитися від Туреччини, проголосити незалежну державу та укласти союз з Росією. Незабаром між російським і турецьким командуванням було укладене перемир'я й розпочалися мирні переговори, які мали вирішити майбутню долю Криму.

Однак партизанська війна у Криму не вщухала. Мало хто з кримців повірив маніфесту Катерини ІІ, який закликав «відмовитися від рабства Порти» й прийняти з рук росіян «колишню вольність». Кримські татари палили свої села, псували воду в колодязях і витолочували поля, щоби нічого не дісталося окупантам.

Селяни йшли в гори і звідти нападали на росіян. Мешканці приморських селищ сідали на човни й довго дрейфували вздовж берега, не вступаючи в переговори з окупантами. Якщо якийсь російський загін відставав від основного війська, його негайно атакували із засідок місцеві мешканці.

Однак кримці нічого не могли вдіяти проти російських гармат та регулярної армії. Втім, і вона мала свої вади. Важка російська піхота була неповороткою і не могла гнучко реагувати на партизанські вилазки татар. Погано озброєні татарські загони добре шарпали ворога, вдаючись до різних військових хитрощів.

Кримці загачували гірські річки, щоб позбавити ворога води. Російські солдати гинули від спраги, на додаток ще спалахнула епідемія чуми і дизентерії. Випалені літнім сонцем кримські шляхи були рясно вкриті трупами російських солдатів. Марні виявилися надії окупантів на єдиновірних кримських греків, котрі, спільно з кримськими татарами, нищили човни у приморській смузі, аби не дати окупаційній військовій адміністрації налагодити комунікацію вздовж узбережжя.

Тож спроба російського уряду вдати з себе «визволителя» не переконала мешканців Криму. Та попри це, 1 листопада 1772 р. у Карасубазарі під тиском ногайських мурз, якими вправно маніпулювали з Петербурга, кримські еліти підписали договір з Росією про «незалежність» Криму та його «союз» із Росією.

Цей вимушено підписаний договір створив юридичну основу для подальших маніпуляцій російського уряду, котрий вправно імітував законність, вдаючись до брутальної агресії.

Яка доля спіткала останнього кримського хана?

Після відсторонення від кримського престолу хана Селіма в липні 1771 р. на авансцену історії Криму вийшов Шагін Ґерей, котрий відіграв у ній рокову роль. На той час він уже підтримував тісні відносини з російським командуванням та ногайським Джан-Мамбет-бієм, сподіваючись з їхньою допомогою стати ханом. Та, попри це, зібрання мурз обрало на ханство його брата Сагиба, який мусив, за наполяганням російського командування, призначити своїм калгою-султаном (другий, після хана, титул) Шагіна. Підписавши «присяжний лист», кримське зібрання відрядило до Петербурга для засвідчення дружби своїх представників на чолі з Шагіном.

Його перебування у російській столиці тривало більше року. Впродовж цього часу він переконувався в «непереборній могутності» Російської імперії, в основі чого, як йому пояснили, були реформи Петра I, який спрямував свою країну на шлях «європейського просвітництва». Таким же реформатором Шагін вирішив стати для своєї батьківщини, спираючись на допомогу Росії.

13 березня 1773 р. Шагін виступив у кримському дивані, закликаючи співвітчизників віддатися захисту Росії й облишити надії повернутися до складу Османської імперії. Втім, співвітчизники до нього поставилися неприхильно. У серпні того ж року він приїхав у Полтаву до В.М. Долгорукова і прийняв від нього пропозицію стати «незалежним» правителем ногайців, які кочували на правому березі р. Кубань, аби, діючи від їхнього імені, боротися за кримський престол. Маючи 1000 рублів щомісячного пансіону і штат службовців, що перебували на російському утриманні, Шагін прибув на Кубань правити. Ногайські мурзи, отримавши від російського командування погрози вкупі з щедрими подарунками, у травні 1774 р. визнали Ша- гіна своїм правителем.