Історія Донбасу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донеччина у складі Катеринославської губернії

Реформаторська, з ознаками просвіченого абсолютизму, діяльність Олександра І мала на меті впорядкування влади генерал-губернаторів і губернаторів через чіткий поділ їхніх військових і цивільних повноважень. Вони, ставши місцевими установами міністерства внутрішніх справ, і надалі представляли верховну владу на підвідомчих територіях. Південно-Східна Україна продовжувала перебувати у складі генерал-губернаторства, на чолі якого імператор ставив французів на російській службі, котрі тоді вважалися найкращими управлінцями в Європі. Практику не поширювати на край загальні вимоги, а зберігати «особливе покровительство» генерал-губернаторові А. Ришельє вдалося протримати майже до кінця обіймання посади головного адміністратора - до 1815 р. Полное собрание законов Российской империи (далі -- ПСЗ РИ). -- Т. 32: 1812-1815. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 25149.

Імператор зміцнював позиції влади на набутих Росією територіях, поліпшивши матеріальне забезпечення військових губернаторів: серед тих, хто отримував по 500 руб. столових (ліфляндський, естляндський, курляндський) було названо й новоросійського Там же. -- Т. 27: 1802-1803. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 20111.. Уперше держава поставила перед кількома губернаторами завдання, зокрема й перед управляючим Новоросійською губернією генералом від кавалерії І. Міхельсоном, ураховуючи значну чисельність військ, для яких місцеве населення збудувало казарми, звільнити тепер від здачі коштів на освітлення та опалення, передавши цю недешеву повинність державній казні Там же. -- № 20177..

Адміністративний поділ південних губерній на основі указу Сенату від 8 жовтня 1802 р. засвідчив, що уряд Олександра І серйозно приступив до впорядкування державного життя у цій частині держави. Зменшуючи надвеликі розміри Новоросійської губернії, він створив на її території три одиниці - Миколаївську (з 1803 р. - Херсонська), Таврійську й Катеринославську губернії, унаслідок чого мережа державних установ стала густішою. Місцева влада отримала від імператора своєрідний наказ з орієнтацією на головні для неї завдання: з огляду на вигідне становище краю для торгівлі сприяти її розвитку, запобігати поширенню «морової язви» та протистояти «хижацьким наскокам» зі сторони Кубані. Усім південним містам, зокрема Маріуполю, Ростову й Нахічевані, надавалося право утримувати винні відкупи аби мати кошти для власного розвитку Варадинов Н. История Министерства внутренних дел. -- Санкт-Петербург, 1858. -- Ч. 1. -- С. 195-196.. Тоді ж із Маріупольського повіту до Області Війська Донського було переселено калмиків, які тут кочували ПСЗ РИ. - Т. 27: 1802-1803. -- № 20643; Дружинина Е.И. Южная Украина

1800-1825 гг. -- Москва, 1970. -- С. 118..

До складу Катеринославської губернії ввійшли території донецьких повітів - Бахмутського, Маріупольського, Ростовського ПСЗ РИ. -- Санкт-Петербург, 1830. -- Т. 27: 1802-1803. -- № 20449. У переліку повітів, що ввійшли до Катеринославської губернії, Слов'яносербський не названо, адже його було утворено з Бахмутського повіту 1805 р. з Нахічеванським вірменським округом, а також щойно створене Таганрозьке градоначальство. Утім, присутствені місця Ростовського повіту, Нахічевані й Маріуполя до 1806 р. продовжували перебувати в Таганрозі, зокрема поліція, торгівля, купецька навігація. Решта державного управління - казенна і судова - залишалися у віданні катеринославської губернаторської влади, доки генерал-губернатор А. Ришельє не звернувся до імператора щодо дозволу на їх перенесення до Ростова ПСЗ РИ. -- Т. 27: 1802-1803. -- № 20449; Т. 29: 1806-1807. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 22246.. Зі складу Таганрозького градоначальства їх було повернуто в Ростов лише 1834 р., за клопотанням уже іншого генерал-губернатора - М. Воронцова. Потреба такого переміщення пояснювалася «збереженням єдності стосовно поліцейського управління по м. Ростову», через що місто було підпорядковане безпосередньо катеринославському губернаторові Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- Екатеринослав, 1864. -- С. 184; ПСЗ РИ. -- Собр. 2-е. -- Т. 9. -- Отд. 1: 1834. -- Санкт-Петербург, 1835. -- № 6911..

Таганрозьке градоначальство виділялося з губернського управління й підпорядковувалося новоросійському та бессарабському генерал-губернаторові, оскільки засновувалося в портовому місті, якому надавалося значення військово-стратегічного й торговельного центру Росії на Азовському морі. Призначення на цю посаду здійснював імператор, а одноосібна влада градоначальника поширювалося на міську територію та прилеглі населені пункти. У його особі зосереджувалася військова (через обов'язки командира порту) й поліцейська влада, однак основним було «покровительство торгуючим». Йому ж підпорядковувалися карантинні та митні установи, державне будівництво. Він наглядав за діяльністю консулів іноземних держав, органів міського самоврядування - магістратів і дум. Концентрація влади в руках однієї особи передбачала оперативне з'ясування складних військових і торговельних завдань, від яких залежала безпека та комерційні інтереси держави на Азовському узбережжі.

Активно відбувалося формування повноважень таганрозького градоначальника, котрий, як правило, був контр-адміралом (щоправда, першим градоначальником став генерал від інфантерії А. Дашков). При особі градоначальника було два чиновника з особливих доручень, один з яких опікувався градоначальством, а інший - азовським купецьким судноплавством, а також канцелярія, у складі котрої служили столоначальники, скарбник, екзекутор, перекладач та інші посадовці.

Повної уніфікації функцій градоначальників не відбулося, адже кожне місто вимагало спеціальної уваги державної влади. Тож таганрозький із 1808 р. став головним попечителем купецького судноплавства на Азові. Йому верховна влада доручила опікуватися заселенням грецькими «соотчичами» все ще незайнятих земель в околицях Маріуполя, як і нахічеванською та маріупольською колоніями, зобов'язала заснувати поліцію та правління для Маріупольського порту, а також карантинну заставу, оскільки Маріупольський грецький суд не міг через власні громадські справи займатися ще й державними. Для підтримки будівельної справи, такої необхідної при освоєнні краю, йому дозволено було звільняти на п'ять років від сплати поземельного податку власників цегельних і черепичних заводів ПСЗ РИ. -- Т. 30: 1808-1809. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 23074, 23075, 23337, 23570.. Більше того, Таганрозькій обліковій конторі Державного асигнаційного банку було доручено продавати закладені маєтки на публічних торгах за згоди градоначальника, без традиційного звернення до Катеринославського губернського правління. На початку ХІХ ст. таганрозький градоначальник, наслідуючи Одесу, заснував у місті комерційний суд, який сприяв би розвитку міжнародної торгівлі Там же. -- № 23018.. Ці установи займалися вирішенням торговельних суперечок і швидко виникали саме на півдні, де активно розвивалася торгівля.

Підвищена увага до Таганрога тривала до завершення наполеонівських війн. У 1816 р. було ліквідовано порт, в якому залишався один адміралтейський комісіонер для завершення справ, натомість із Ростова до Таганрога переводилися деякі присутствені місця, у тому числі казначейство - через брак відповідних приміщень у Ростові (утім, 1833 р. їх повернули назад) Тлєуш В.М. Історія становлення територіального устрою Катеринославської губернії // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. -- Вип. 36. -- Запоріжжя, 2013. -- С. 62; ПСЗ РИ. -- Т. 33: 1815-1816. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 25852, 26186, 26458.. Ці заходи спричинили вповільнення розвитку торгівлі в Таганрозі, що пояснювалося також підпорядкуванням градоначальства генерал-губернаторству. З отриманих 100 тис. руб. митних зборів значна доля віддавалася Одесі, яка інтенсивно забудовувалася завдяки заходам впливового й енергійного М. Воронцова, натомість Таганрог залишався без вимощених вулиць і ліхтарів. У 1860-х рр. Маріуполь і Нахічевань було приєднано до Катеринославської губернії, Ростов залишено у складі градоначальства Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 г. -- С. 187-188; ПСЗ РИ. -- Т. 29: 1806-1807. -- № 22671..

При цьому не бралося до уваги, що ці міста тісно пов'язані: Таганрог служив портом для Ростова й Нахічевані, адже в ньому перебувала митниця, попечительство над торговим мореплавством, біржа для шкіперів з іноземних суден, а Ростов із Нахічеванню були торговими складами для Таганрога, де зсипалася пшениця, нагромаджувалися сало, масло та інша продукція, призначена для вивозу Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 18611862 гг. -- Ч. 1. -- Санкт-Петербург, 1863. -- С. 11, 31, 39..

Нові завдання постали й перед Катеринославською межовою конторою, які полягали у проведенні генерального межування поміщицьких земель в однойменній, а також Херсонській, Таврійській і Полтавській губерніях. Без цього не можна було вирішити чимало спірних питань, котрі стосувалися земельних меж. Уже 1808 р. співробітники контори виявили привласнені землі, і якщо дворяни їх не заселили та не започаткували виробництв, вони переходили до казни Бельдова М.В. Межевая контора // Государственность России: Словарь-справочник. -- Кн. 3 (Л-П). -- Москва, 2001. -- С. 58; ПСЗ РИ. -- Т. 30: 1808-1809. -- № 22983..

На узбіччі Новоросійського й Бессарабського генерал-губернаторства

В указах про створення Новоросійського й Бессарабського генерал-губернаторства на повіти, що нас цікавлять, не звернуто жодної уваги. Тут, на узбіччі транспортних шляхів, торгівлі й фінансових потоків державне життя призупинилося. Однією із причин такої ситуації, як уважав бахмутський повітовий предводитель дворянства С. Божедарович, були надто великі розміри повітів, через що земська поліція не завжди могла дати раду з розбійницькими ватагами, із переслідуванням збіглих селян, яких постійно вербували «чорноморські військові». На його думку, Бахмутський повіт варто було б розділити на дві частини, центром однієї з них міг стати Кам'яний Брід із Луганським ливарним заводом, де перетиналися торговельні шляхи та були річкові переправи. Однак тоді ця пропозиція місцевої влади не знайшла підтримки й порозуміння у херсонського військового губернатора, який переймався іншими управлінськими питаннями. Неоднозначно було зустріта й запропонована межа поміж Ростовським повітом і Областю Війська Донського. Селяни двох державних поселень, Койсузького та Батайського, що опинилися на пограниччі, просили залишити їх у Ростовському повіті, адже вони, як хлібороби, не хотіли ставати козаками й побоювалися, що в разі такого переходу їхні землі привласнить козацька верхівка Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII -- перша половина ХІХ ст.). -- Запоріжжя, 1999. -- С. 331-334..

Катеринославська губернія опинилася серед тих, куди не поспішало їхати на службу петербурзьке чиновництво. Тож 1804 р. було ухвалене рішення відступити від усталеної практики й призначати на посади не за класами чинів, а за здібностями ПСЗ РИ. -- Т. 28: 1804-1805. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 21273.. Наступного року запроваджено суттєві зміни щодо повітового справника. Серед губерній, в яких було допущено порушення закону (а серед них і Катеринославська), ця виборна від дворянства посада відтепер ставала призначуваною. Проте вже 1817 р. міністр юстиції, виходець з України Д. Трощинський, повернув її виборний статус, підтримавши подання південного генерал-губернатора О. Ланжерона, котрий стверджував, що, зважаючи на збільшення чисельності дворянства, уже є, з кого обирати начальника повіту Шандра В. Справник // Енциклопедія історії України. -- Т. 9. -- К., 2012. -- С. 769-770; ПСЗ РИ. -- Т. 28: 1804-1805. -- № 21648; Т. 34: 1817. -- Санкт-Петербург, 1830. -- № 26617. На цей час суттєво зросла чисельність населення Катеринославської губернії, становлячи понад 512 тис. осіб (див.: Тлєуш В.М. Історія становлення територіального устрою Катеринославської губернії. -- С. 61)..

Про уніфікацію мережі державних інституцій у Катеринославській губернії свідчить укладений 1806 р. штат, яким визначалася кількість установ, число чиновників і канцелярських службовців, а також розмір їхнього жалування. Із восьми повітів три (Бахмутський, Слов'яносербський, Таганрозький) припадали на територію Катеринославщини. Певну увагу було звернуто на Маріуполь як водний контрольно-перепускний пункт. Міністерство комерції виділило додаткові кошти на утримання місцевої застави Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України. -- С. 297-299; ПСЗ РИ. -- Т. 29: 1806-1807. -- № 22569..

У 1822 р. Олександр І повернувся до продовження на півдні генерал-губернаторської форми управління, пов'язавши її на 32 роки з ім'ям досвідченого адміністратора М. Воронцова. Його владні повноваження визначати, а то й корегувати політику центру в регіоні у складі кількох губерній - Херсонської, Таврійської, а також Бессарабській області, поширювалися й на Катеринославщину. М. Воронцов використав усі важелі свого впливу, аби змусити верховну владу знову звернути увагу на Таганрог для розвитку на Азовському морі російсько-турецької торгівлі. Для цього купцям і містянам 1829 р. було надано суттєві податкові пільги (їх неодноразово продовжували практично всю першу половину ХІХ ст.).

Неврожай 1833 р. змусив верховну владу звернути більшу увагу на Катеринославську губернію, зокрема на Бахмут і Слов'яносербськ, куди з ревізією забезпечення продовольством було направлено сенатора генерал-ад'ютанта П. Д'якова. Його вразило велике число жебраків у цих містах, зокрема й серед відставних офіцерів, солдатів та їхніх родин Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета министров. -- Т. 2. -- Ч. 1. -- Санкт-Петербург, 1902. -- С. 189, 308..

Із відсутністю кодифікованого права на видобуток корисних копалин у Бахмутському повіті зіткнувся М. Воронцов, коли врешті зацікавився відкритими там покладами вугілля, адже його приватно розпочали видобувати місцеві селяни. Аби з'ясувати становище у цій ділянці він доручив відрядженому в його розпорядження гірничому чиновнику з Луганського ливарного заводу зайнятися цим питанням та підготувати відповідні правила видобутку приватними особами. Підготовлені як регіональні вони практично не зацікавили Комітет міністрів і лише через звернення по дозвіл у середині 1850-х рр. приватних осіб з інших країв імперії ті набули чинності Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні ХІХ -- початок ХХ ст.). -- К., 2005. -- С. 199-200..

Підтвердженням неуваги центру до видобувної галузі стала й позиція найвідомішого катеринославського губернатора А. Фабра, який у 1849 р. подав до уряду проект про її розвиток у краї, наголошуючи, що для того, аби земні надра Бахмутського і Слов'яно-сербського повітів принесли державі користь, слід спершу подбати про добрі шляхи Бобкова О.М. А.Я. Фабр: Портрет администратора на фоне эпохи. -- К., 2007. -- С. 85..

Перебування Катеринославської губернії у складі Новоросійського й Бессарабського генерал-губернаторства тривало до 1874 р., коли ліберальні реформи суттєво обмежили місцеву специфіку господарювання та зміцнили військову присутність імперії через запровадження окружної системи. Утім, ліквідація генерал-губернаторського управління не означала позбавлення місцевої влади військових функцій. Зокрема, у Бахмуті та Слов'яносербську продовжували дислокуватися полкові штаби Константінова В. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861-1904 рр.). -- Запоріжжя, 2010. -- С. 158..

Тож станом на перші десятиріччя ХІХ ст. верховна влада більше переймалася організацією морської транзитної торгівлі, облаштуванням портів на Чорноморському й Азовському узбережжях, не проявляючи зацікавленості південно-східною частиною регіону. Утім, поступово ставало очевидним, що південний схід Катеринославської губернії вимагає більшої уваги. Недаремно 1838 р. в міністерстві внутрішніх справ розпочалася дискусія з цього питання. Ішлося про проект заснування нової губернії з територій Бахмут- ського, Слов'яносербського, Ростовського повітів, а також Бердянського та новостворених Таганрозького й Маріупольського. Таганрог став би губернським центром, а «Лугань» - повітовим; сама ж губернія могла називатися Таганрозькою чи Петровською й мати населення 553 тис. осіб обох статей.

Петербурзький губернатор М. Жемчужников уважав, що слід реформувати управління державною власністю, у тому числі для мобілізації місцевих ресурсів. Найуспішніший колоніальний адміністратор в оточенні Миколи І М. Воронцов наполягав на незмінності Маріуполя як центру проживання греків. Не варто було створювати Бердянський повіт, адже його населення перебувало в Маріупольському повіті й належало до одного народу та релігії, дотримувалося одних і тих самих звичаїв і мало споріднені інтереси.

Катеринославський губернатор А. Фабр обстоював збереження цілісності Слов'яносербського повіту, місця проживання сербів, котрі колись переселилися з Османської імперії Бобкова О.М. А.Я. Фабр: Портрет администратора на фоне эпохи. -- С. 88-91.. Дискусія виявила, що центр не мав єдиного збалансованого підходу стосовно адміністративно-територіального поділу, а значить і поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів, тому жодної раціональної пропозиції реалізовано так і не було, як і не було створено нової губернії, зменшені кордони якої сприяли б розвиткові краю.

Не останнє місце в колонізаційній практиці займала й позиція військових, які, вивчаючи ту чи іншу місцевість, визначали її стратегічне значення, що безпосередньо впливало на виділення державних коштів для військових потреб. Так, напередодні Східної (Кримської) війни капітан генерального штабу Драчевський відзначав, що Катеринославська губернія не може бути театром воєнних дій - як із західноєвропейськими державами, так і з Туреччиною. Натомість може використовуватися як військово-економічний плацдарм та вплинути на хід війни чи то з турками, чи з народами Кавказу. Особливо цінна її східна частина з Бахмутським, Слов'яно- сербським і Ростовським повітами, де й було розквартировано запасний Кавказький корпус. Оскільки тут сприятливий клімат, родючі землі, розвинуті землеробство та скотарство, то саме у цих місцях слід тримати війська на квартирах, розміщувати резервну кавалерію. Солдати, уродженці переважно північних територій, зможуть тут акліматизуватися для майбутніх боїв на Кавказі.

На думку Драчевського, Ростовський повіт разом із Таганрозьким градоначальством різко відрізнялися від решти Катерино- славщини, адже тут на особливих правах проживали вірмени та греки. Перших, крім міста Нахічевані, було розселено в п'ятьох селах, вони мали магістрат, який здійснював традиційне судочинство. При установі існувала своя експедиція, котра вела діловодство вірменською мовою. Греки Маріупольського округу, крім однойменного міста, мешкали ще у двадцяти чотирьох селах. Вони також мали власний суд і поліцію. На особливому становищі перебувало й Азовське козацьке військо, що складалося з п'яти станиць. Керувала ним військова канцелярія з наказним отаманом на чолі, котра розташувалася у станиці Петровській Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). -- Ф. КМФ-12. -- Оп. 1. -- Спр. 94. -- Арк. 1-8; [Драчевский]. Военностатистическое обозрение Екатеринославской губернии. -- Кн. 11. -- Ч. 4. -- Санкт-Петербург, 1850. -- С. 1-14..

Верховна влада врахувала спостереження капітана генерального штабу й у краї практично до 1880-х рр. зберігався той адміністративно-територіальний поділ, що склався в 1830-х рр. (лише 1874 р. Олександрівський повіт було розділено на два - однойменний і Маріупольський). Виняток можуть становити зміни, пов'язані з Маріупольським і Нахічеванським округами 1859 р., спрямовані на обмеження самоврядності цих етнічних утворень, «згідно із загальними началами адміністрації в державі», як про це йшлося в указі. Ініціював їх новоросійський і бессарабський генерал-губернатор О. Строганов під час перебування Олександра ІІ в Одесі. Унаслідок цього, судова влада відділялася від поліцейської, причому перша залишалася в компетенції Маріупольського грецького суду й Нахічеванського вірменського магістрату. Міська поліція в обох містах і земська в округах переходила до держави, з призначенням особливого поліцмейстера або городничого від корони. І те, і те керівництво в округах продовжувало підпорядковуватися катеринославському губернаторові ПСЗ РИ. -- Собр. 2-е. -- Санкт-Петербург, 1861. -- Т. 34. -- Отд. 2: 1859. -- № 34915..

У 1887 р. Ростовський повіт разом із Таганрозьким градоначальством, містами Ростовом, Нахічеванню, посадом Азов та Міу- ським округом приєднали до Області Війська Донського. Тоді ж припинило існування як окрема адміністративна одиниця Таганрозьке градоначальство Там же. -- Собр. 3-е. -- Т. 7: 1887. -- Санкт-Петербург, 1889. -- № 4466.. Оскільки це питання Державна рада розглядала за ініціативою військового міністра, очевидно, що верховна влада керувалася саме відповідними потребами імперії, зокрема завершенням формування цього регіону як напіввійськового утворення. Адже після входження до Області Війська Донського в Ростовському повіті скасовувалося земське самоврядування (утім, запроваджені 1870 р. мирові суди продовжували свою діяльність - тепер уже за рахунок земських податкових зборів) ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 2: 1882. -- Санкт-Петербург, 1886. -- №7250; Собр. 3-е. -- Т. 10: 1897. -- Санкт-Петербург, 1895. -- № 8134..

Адміністративні зміни відбулись у Слов'яносербському повіті - з 1882 р. повітовим містом став Луганськ, утворений шляхом об'єднання селищ Луганського заводу та Кам'яного Броду. Сюди з повітового Слов'яносербська було переведено всі присутствені місця. У положенні Комітету міністрів, схваленого імператором 2 вересня 1882 р., обумовлювалося, що сільське населення новоутвореного міста за небажання ставати міщанами може залишатися в попередньому стані - під вигони виділялося 700 дес. землі Там же. -- Собр. 3-е. -- Т. 2: 1882. -- Санкт-Петербург, 1886. -- №1085: О возведении Лутанского завода на степень уездного города под именем Лутанска.. Цим актом верховна влада ще раз підкреслила своєрідність формування міст у Російській імперії - ними могли стати лише адміністративні осередки, а не торговельно-виробничі поселення. І справді, з промисловим розвитком Луганська Слов'яносербськ, ставши позаштатним містом, почав втрачати своє значення економічного центру Россия: Полное географическое описание нашего отечества: Настольная и дорожная книга / Ред. В.П. Семёнов-Тян-Шанский. -- Т. 14: Новороссия и Крым. -- Санкт-Петербург, 1910. -- С. 856..

Натомість більше уваги звертали на Маріуполь, де 1890 р. почав функціонувати новий порт із власною митницею, яка отримані кошти спрямовувала до повітового казначейства ПСЗ РИ. -- Т. 10: 1897. -- Санкт-Петербург, 1895. -- № 6897.. В орбіту підвищеного інтересу держави потрапив і Бердянський порт, для облаштування котрого було створено тимчасову комісію, що працювала в 1887-1892 рр. Там же. -- Собр. 3-е. -- Т. 12: 1891. -- Санкт-Петербург, 1895. -- № 8385.

реформаторський губернаторський земство дума

Роль земств у розвитку інфраструктури місцевого господарювання

Ліберальні реформи 1860-1870-х рр., до яких змушений був удатися Олександр ІІ, засвідчили намагання держави стимулювати громадськість до участі в управлінні на тих ділянках, де вона сама виявилася неспроможною. Мережа створюваних земських та міських самоврядних установ накладалася на вже існуючий територіальний поділ, і тому виборні органи локалізувалися в повітових та губернських центрах, де традиційно розміщувалися й адміністративні структури. На відміну від останніх вони поділялися в межах повіту й губернії на дві внутрішні складові влади: та, яка ухвалювала рішення (зібрання), і та, яка їх виконувала (управи). Відрізнялися вони й способом комплектування кадрів - їх обирали місцеві жителі. Змінювався також характер взаємовідносин земств із державною владою, зокрема ступінь контролю губернської та центральної адміністрації за їх діяльністю суттєво зменшувався.

Земствам Донецького регіону були притаманні такі самі риси, як і повсюдно: дрібна законодавча регламентація, хронічне невиконання населенням земських вимог, накопичення недоїмок, боротьба з центром за владу й фінанси, дефіцит здібних управлінців. У Катеринославській губернії треба було ще поєднати сільськогосподарську галузь з розвитком промисловості, розібратися з частими неврожаями та міграціями прийшлого сільського населення.

Головне завдання земської реформи 1864 р. полягало у залученні кращих представників усіх станів до керівництва місцевим господарством і створенні для цього органів самоврядування на принципах буржуазного права. Передбачалося, що виборні місцеві діячі матимуть переваги перед призначуваними чиновниками завдяки кращому розумінню нагальних потреб, більшому зацікавленню в розвитку локальної економіки. Повітові зібрання, котрі також у межах повіту наділялися розпорядчими функціями, очолювали місцеві предводителі дворянства, які відзначилися в період утілення положень селянської реформи. Їм належало обговорювати та пропонувати дієві заходи, формувати бюджети розвитку. Виконавчі органи - повітові управи - мали реалізовувати заплановане. Наявні державні установи, у віданні яких дотепер перебувало управління місцевим господарством, ліквідовувалися. Земства частково успадковували майно та справи казенної палати, будівельної, шляхової комісій, приказу громадської опіки.

Катеринославське губернське земство було відкрите 15 вересня 1866 р. У своїй діяльності воно спиралося на ініціативу знаних людей краю, серед яких П. Струков, О. Поль, М. Корф, Я. Савельєв, брати Миклашевські (Павло, Андрій, Ілля) Лазебник В. Неизвестная Екатеринославщина. -- Днепропетровск, 2012. -- С. 35., а тому найбільше, порівняно з іншими, переймалося матеріальним добробутом населення, займаючись охороною здоров'я та розробляючи ефективні форми надання освіти. Формування Катеринославського земства як органу губернської господарської влади здійснювалося на принципах виборності та всестановості. Кількість землі, що давала право участі у виборах, визначалася такими показниками: 200 дес. у Ростовському повіті й 250 - в усіх інших. Після виборів гласними губернського земства стали 60 землевласників, 20 осіб від міст, 134 - від сільських громад. Бахмутський повіт представляли 9, Слов'яносербський - 5, Ростовський - 7 осіб. У губернському зібранні вони мали відстоювати місцеві інтереси Лохматова А. Катеринославське земство. -- Запоріжжя, 1999. -- С. 17..

Серед земців Бахмутського повіту активністю відзначалися П. Янченко, який 12 років очолював повітову управу, а також В. Карпов та А. Новак, котрі розважливо займалися питаннями місцевого врядування Кочергін І. Земське самоврядування Катеринославщини (персонологічний вимір). -- Дніпропетровськ, 2011. -- С. 101, 156, 181..

Було б перебільшенням стверджувати, що земські органи Донеччини відразу стали прикладом ефективного управління, адже їм також були притаманні загальні вади земств, у тому числі залежність від адміністративних установ, боротьба за владу між гласними, котра виливалась у формування «партій» прибічників голів повітових земств (як це було 1903 р. у Слов'яносербську).

Невисоку оцінку сучасників на перших порах отримали Бахмутське та Слов'яносербське земства, які не переймалися діяльністю на користь місцевого населення, а розводили кумівство, погрузли у чварах. Доволі часто, особливо на перших порах, їх очолювали недалекоглядні місцеві керівники, що аж ніяк не сприяло ефективній діяльності. Саме тому в Бахмутському повіті впродовж 18701882 рр. недоїмки становили 61-76 тис. руб. Лише на кінець ХІХ ст. місцева промисловість почала сплачувати такий оціночний збір, котрий став головною складовою надходжень до земського бюджету та давав можливість витрачати на одного жителя до 1 руб. 54 коп. Лохматова А. Катеринославське земство. -- С. 21, 29, 44. Головну частину бюджету земств Бахмутського і Слов'яносербського повітів становили податки, що їх сплачували розташовані тут промислові підприємства - шахти, рудники, заводи.

Повітові земські зібрання Донеччини розпочали свою діяльність із підняття загальної культури сільського господарства. Для боротьби з неврожаями організовувалося насадження лісів, що мало пом'якшити сухий і суворий клімат. Перед урядом порушувалося питання про звільнення лісових ділянок від оподаткування. Бахмутське зібрання постановило вести боротьбу з гризунами, хлібним жуком та іншими шкідниками. На відміну від попередніх установ земства почали створювати тимчасові комісії з місцевих фахівців, які оперативно з'ясовували становище в будь-яких сферах місцевого господарства, пропонуючи дієві заходи для його поліпшення. Повітові земства запровадили посади агронома, завідувача сільськогосподарськими складами та ветеринара (після епізоотії чуми великої рогатої худоби в Бахмутському й Маріупольському повітах 1871, 1875-1877 рр.).

Бахмутське повітове земство одним із перших почало підтримувати кустарно-ремісничі промисли (виготовлення жорен, молотильних катків, гострильних брусків тощо), що мало поліпшити добробут населення Там само. -- С. 72.. Утім, ще 1903 р., як відзначала Є. Радакова - одна з учасниць підготовки етнографічної виставки, приуроченої до ХІІ археологічного з'їзду, котрий мав відбутися у Харкові - селяни їздили на возах із дерев'яними осями, користувалися ручними млинками (жорнами), кам'яними катками для обмолоту хліба тощо. І все це відбувалося у самісінькому центрі розвитку гірничої промисловості ЦДІАК України. -- Ф. 2017. -- Оп. 1. -- Спр. 991. -- Арк. 5..

Запровадження складів сільськогосподарських знарядь, що набули функцій споживчих товариств, де хлібороби за незначні кошти могли отримати знаряддя праці, стало характерною рисою діяльності Маріупольського й Слов'яносербського земств (в останньому, крім того, продавався якісний посівний матеріал). Пропозицію губернського земства засновувати позичково-ощадні товариства підтримала Маріупольська управа. Їх кількість швидко зростала та на 1875 р. становила 11 організацій. Проте в наступні роки, як більш оперативні, запроваджувалися все ж каси дрібного кредиту.

У справі медичного обслуговування земствам довелося починати практично з нуля - розбудовувати мережу установ, призначати туди лікарів, оплачувати їхню працю, готувати середній медперсонал - фельдшерів та акушерок, яких попросту не було. Земства Бахмутського та Маріупольського повітів із трудом відшуковували фахівців, кількість населення на одного лікаря там була найбільшою Лохматова А. Катеринославське земство. -- С. 100.. Маріупольська повітова земська управа почала активно займатися наданням медичної допомоги, і у звіті за 1882 р. вказувала на порівняно задовільне становище. Станом на 1903 р. ішлося про поділ повіту на 12 лікарських дільниць, в яких служило 14 лікарів, 22 фельдшери, 12 акушерок Михненко А.М. Історія Донбасу (1861-1945 рр.) -- Донецьк, 1999. -- С.43, 103.. На поширення сифілісу як наслідку низької медичної культури людності, зокрема прийшлих робітників, повітові земства реагували заснуванням лікарсько-продовольчих пунктів. Незабаром у наданні медичних послуг відбувся суттєвий прорив, адже земці збільшили фінансування лікарень у рази. Значних успіхів досягло, зокрема, Бахмутське земство, котре запровадило реєстраційні картки, організувало медично-статистичні бюро, які вивчали причини захворювань, динаміку їх поширення. Активно закуповувалися ліки, відкривалися аптеки, підвищувалася зарплатня фельдшерам (до 30 руб. на місяць). На кошти земства функціонувала міська лікарня в Луганську Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- Луганськ, 2009. -- С. 168..

Попри те, що положення 1864 р. не передбачало, аби земства займались освітою, вони все ж звернулися до цієї сфери як до потужного засобу формування нового соціуму, здатного самостійно поліпшувати якість життя. Активну участь у налагодженні шкільної освіти брав барон М. Корф, котрий як гласний займався освітньою мережею в Маріупольському й Бердянському повітах, розпочавши з подолання негативного ставлення до школи у середовищі селянства та робітництва, а також розгорнувши продуктивну дискусію про потребу поєднання загальної й спеціальної освіти. Гальмував освітню справу гострий брак учителів, яких земства почали активно готувати за допомогою різноманітних курсів, з'їздів, семінарів.

Помітними були успіхи земств у справі створення мережі шкіл для греків і німців. Так, у Маріуполі одними з перших підтримали рух за запровадження обов'язкової початкової освіти Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса: Век ХІХ-й. -- Луганск, 2001. -- С. 153; Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- С. 47.. При земській управі у Слов'яносербську було відкрито центральний музей шкільних наочних посібників, а за два роки, у 1898 р. - бібліотеку для земських службовців. Крім того, земства активно включилися у справу просвіти дорослого населення через організацію народних читалень, недільних і вечірніх занять. У Луганську й Лозовій Павлівці було влаштовано народні аудиторії Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- С. 273..

Обстежуючи кількість і якість шкіл, земства встановили, що лише 17% дітей охоплено ними, а тому почали витрачати на освіту більше коштів. Проте розкиданість сіл, віддаленість населених пунктів один від одного не сприяли в налагодженні якісного навчання у школах. Це спричинило заснування складів для торгівлі книжками, що виявилося однією з дієвих форм позашкільної освіти. Її доповнювали народні читання та повторювальні курси.

У результаті ліберальних реформ ліквідовувалися етнічно забарвлені самоврядні установи та вливалися у систему нових органів місцевого самоврядування. Маріупольський грецький суд - головну адміністративну установу місцевої грецької громади - було скасовано, а його місце заступило земське самоврядування.

Пореформені міські думи

Після реформи 1870 р. міські думи почали засновуватися в багатьох містах. На них покладалися завдання налагодження господарства - освітлення, водопостачання, мощення вулиць, надання населенню медичних послуг тощо. Розбудова інфраструктури здійснювалася коштом бюджету, який кожне місто формувало на основі місцевих податків. Дохідна частина формувалась зі зборів із міських підприємств та майна, а витратна йшла на утримання міських лікарень, шкіл, богаділень, підприємств, на сплату боргів, а також забезпечення установ державного й міського керівництва, поліції, в'язниць, пожежних та військових частин. Перші особи громадського управління очолювали й міські сирітські суди.

На Донеччині думи та управи розпочали свою діяльність як у повітових, так і в безповітових містах: Бахмуті, Слов'янську, Маріуполі, Таганрозі, Ростові, Нахічевані, Азові. Так, 15 жовтня 1871 р. було скликано міську думу у складі 72 гласних у Ростові. Очолив її місцевий купець першої гільдії П. Максимов [Електронний ресурс] http://www.donvrem.dermartology.ru/Files/artide/m1/22/ art. aspx? art_id=817. Запровадження в місті самоврядних органів вплинуло на розвиток сфери послуг. Уже наступного року розпочалося мощення вулиць, будівництво каналізації та водогону. Газове освітлення з'явилося 1879 р., 1886 р. було проведено телефон, збудовано критий ринок, а 1896 р. - замінено конку трамвайною лінією, яка з'єднала Ростов із Нахічеванню Россия: Полное географическое описание нашего Отечества: Настольная и дорожная книга / Ред. В.П. Семёнов-Тян-Шанский. -- Т. 14: Новороссия и Крым. -- Санкт-Петербург, 1910. -- С. 822..

Характерною специфікою поселень Донеччини було те, що значна їх кількість за чисельністю мешканців, рівнем розвитку промисловості й торгівлі цілком могла б мати статус міста, проте вони залишалися робітничими селищами, не маючи права на створення органів самоврядування, які опікувалися б відповідною інфраструктурою соціальної й культурної спрямованості Див.: Миронов Б.Н. Социальная история России (XVIII -- начало ХХ в.). -- Т. 1. -- Санкт-Петербург, 2000. -- С. 317-318.. Яскравим прикладом тут може бути Юзівка. У звіті Бахмутської земської управи читаємо: «Юзівка ані місто, ані посад, ані містечко», вона «цілковито підпорядкована своєму власникові», а діяльність місцевої поліції спрямована на охорону інтересів заводу, а не жителів Див.: Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- С. 258..

На відміну від європейських, пореформені міста в Росії й надалі зберігали адміністративні функції. Луганськ перейшов на громадське управління лише з наданням йому статусу повітового міста. У 1882 р. було створено комісію, яка оцінювала розміри власності, аби з'ясувати, хто отримає виборчі права; обумовлювалося, що їх можуть мати й представники селянського стану ПСЗ РИ. -- Собр. 3-е. -- Т. 2: 1882. -- Санкт-Петербург, 1886. -- № 1085..

Утім, місцеві особливості цим не обмежувалися. На Донеччині існувала ціла низка міст і містечок, в яких через брак коштів, специфіку зайнятості населення, ступінь розвитку торгівлі та промислів запроваджувалося спрощене громадське управління, коли замість міських дум засновувалися зібрання міських уповноважених. Їх число визначав катеринославський губернатор, а обирали - місцеві домовласники. Як правило, 12-15 уповноважених визначалися з кандидатурою міського старости. Наприклад, 1893 р. такими в Катеринославській губернії стали місто Слов'яносербськ і містечко Нікополь Там же. -- Т. 13: 1893. -- Санкт-Петербург, 1897. -- № 9572.. У першому посаду старости обійняв міщанин П. Лихобабин, а у другому - купець О. Чепов Календарь и справочная книга Екатеринославской губернии 1899 г. -- Екатеринослав, 1899. -- С. 59.. Перелік міст, що потрапляли під спрощене міське управління, за поданням губернатора розглядав міністр внутрішніх справ і схвалював імператор.

Одним із головних джерел наповнення бюджету були міські податки, розмір і види яких обговорювалися на зібраннях міських дум. Апробованим, зокрема в Ростові й Таганрозі, стало стягнення мита з фур і возів, котрі доставляли різноманітні товари Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861--1862 гг. -- Ч. 1. -- С. 27, 45.. Бахмутська дума 1872 р., прагнучи якнайшвидше наповнити бюджет міста, установила податок на «тяглових і легкових» візників у розмірі 3 руб. 25 коп. на кожного коня. На кінець століття дума обклала податком не лише візників, а й велосипедистів та власників автомобілів, що становило в кошторисі 855 руб. Суттєво бюджет могли поповнити надходження від залізниці Подов В.І., Курило В.С. Історія Донбасу. -- С. 256; Кованько П.Л. Финансовые проблемы землевладения русских городов. -- К., 1919. -- С. 177..

У кращому становищі була міська дума Маріуполя, яка розпоряджалася великими земельними площами, що дісталися грецькій громаді від часу її переселення у Приазов'я і котрі здавалися в оренду. Ці доходи суттєво поповнювали бюджет міста, що дозволяло організовувати підприємства (наприклад, міську електростанцію). Решта міст краю мали набагато менше земель, тож і прибутки від них були відповідними Кованько П.Л. Финансовые проблемы землевладения русских городов. -- С. 176-177..

Попри те, що міста Донеччини стали центрами промислового розвитку Росії, вони не могли похвалитися розвиненою сферою послуг. Так, Бахмут лише 1872 р. спромігся збудувати водогін, Азов і Нахічевань отримали його на початку ХХ ст., а в Маріуполі та Слов'янську водопостачання з'явилося тільки в 1910-1915 рр. (інші міста користувалися річковою й криничною водою). Нічне освітлення було не електричним, а гасовим (у більшості міст Росії використовували газові ліхтарі) Города России в 1904 г. -- Санкт-Петербург, 1906. -- С. 196.. Винятком був Таганрог, де ще на початку 1860-х рр. нараховувалося 216 ліхтарів, з яких 116 олійних, решта - спиртово-скипидарні Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 18611862 гг. -- С. 45.. Складною була й ситуація з чистотою вулиць. Один Луганськ міг похвалитися вимощеним центром, та й то - лише на початку ХХ ст. Жодне місто не мало каналізації, «асенізація» полягала у простому вивезенні нечистот за місто.

Трамвайний рух на початку ХХ ст. розвивався в Ростові, Таганрозі, Нахічевані. Міста мали лікарні, утім їх кількість не дозволяла охопити лікарськими послугами населення, котре дедалі зростало. Дві лікарні в Бахмуті обслуговували 33,5 тис., одна в Луганську - 34,2 тис. містян Города России в 1904 г. -- С. 198, 228, 395-398; Вологодцев И.К. Особенности развития городов Украины // Труды комиссии по изучению перспектив развития городов. -- Вып. 2. -- К., 1930. -- С. 96-97, 132-134.. Думи постійно шукали джерела наповнення міських скарбниць, і нерідко замість розвитку підприємств посилено займалися оподаткуванням. Наприклад, Слов'янська дума вирішила обкласти податком навіть курортників.

Доволі швидко назріло питання про роз'єднання земського та міського самоврядування. До загальноросійського процесу надання статусу окремої земської одиниці активно включилися й міста Донбасу. Першою це зробила Луганська дума, 1 вересня 1909 р. порушивши питання перед міністерством внутрішніх справ Чорний Д.М. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець ХІХ -- початок ХХ ст.). -- Х., 2007. -- С. 141-142.. На початок ХХ ст. Бахмутська, Луганська, Маріупольська та думи в інших населених пунктах стали повноправними господарями у своїх містах. Так, станом на 1912 р. їхні доходи й видатки становили Кованько П.Л. Местный бюджет Украины в 1912 г. (в нынешних территориальных границах и административно-территориальном делении). -- Х., 1930. -- С. 22-23, 61.:

Натомість робітничі поселення, які за чисельністю населення переважали названі міста, зокрема Юзівка (28 тис. осіб), Краматорськ (12 тис.), Горлівка (7,2 тис.), Дружківка (6 тис.), Лисичанськ (3,2 тис.) Єнакієве (2,7 тис.), Дебальцеве (2 тис.) Подов В., Курило В. История Донбасса. -- Т. 2. -- Луганск, 2004. -- С. 257-258., на кінець ХІХ ст. так і не мали впорядкованої міської інфраструктури, якою в містах опікувалися органи міського управління.

Размещено на Allbest.ru