Політико-ідеологічний контекст сучасної російської історіографії етнічної історії східних слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблема етногенезу східних слов'ян належить до числа тих, які ніколи не втратять своєї актуальності та, на превеликий жаль, етнополітичного потенціалу. Це яскраво демонструє і сучасність. Поява незалежних держав, у яких домінуючими етносами є східнослов'янські спільноти, зумовила і нові тенденції наукового переосмислення етнічної історії цих спільнот, які щоправда не завжди відзначаються об'єктивністю та неупередженістю. Крім відвертої політичної заангажованості деяких поглядів, пошуку істини в цьому напрямі істотно шкодять також бажання певних авторів «відшукати» у слов'янській давнині етнічні сенсації, а з іншого полюсу - небажання вести конструктивні дискусії з представниками різних наукових таборів щодо цієї, дійсно непростої проблематики. Зайвим тому підтвердженням є власне і відсутність будь-якої історіографічної рефлексії з цього приводу, причому не лише в російській, але і в українській, і в білоруській історичній науці.

Безперечність етнічного розвитку східних слов'ян зумовлена фундаментальністю та засадничістю цієї сторінки минулого для всієї східнослов'янської історіографії, а тому «в межах розвитку національних слов'янських історіографій у XVIII - ХХ ст. історія „давніх” слов'ян до ІХ - Х ст. неминуче ставала вступною частиною до узагальнюючих національних історій». Дотепер багатьох істориків, у тому числі й російських, хвилює проблема (вже, можна сказати, «легендарної» в межах загальнослов'янської історіографії) так званої «прабатьківщини слов'ян», пошуки якої ведуться не одне століття. Так, Ю. Дєнісов з цього приводу слушно зауважує: «Деякі версії були відкинуті з різних причин, у тому числі через їхню неспроможність, інші не отримали підтвердження в результаті археологічних досліджень, але і сьогодні, в ХХІ ст. кількість версій походження слов'ян залишається досить значною. Пошук прабатьківщини слов'ян ускладнюється ще й тим, що цей процес не обмежується лише боротьбою наукових ідей, а охоплює сфери ідеології та політики. Відтак, питання, де і коли з'явилися перші слов'яни, залишається відкритим». До цього варто додати ще й не завжди адекватне теоретичне наповнення інтерпретації слов'янського етногенезу. Тому з кожним новим поколінням істориків ситуація заплутується ще більше.

Доволі непростою вона залишається й у сучасному історіографічному просторі, зумовленого зміцненням традицій національного східнослов'янського історіописання. Не оминають своєю увагою це явище і сучасні російські фахівці, зокрема Л. Горізонтов, на думку якого, в постсоціалістичний час заговорили про націоналізацію історії, а в міру її дерадянізації гору взяли саме національні пріоритети. В результаті, «за наявності загальних типологічних рис, у різних країнах склалися специфічні історіографічні ситуації, що наповнюють національність науки реальним змістом». З огляду на це, можна констатувати, що й проблема етнічної історії східних слов'ян виходить по суті за рамки винятково фахової історії, але й перетворюється на цілком реальний інструмент конструктивістських концепцій сучасних національних історіографій. Тому «сучасні процеси у пострадянських державах неможливо збагнути, ігноруючи етніцизм, тобто постійне використання етнічного фактора в ідеології та політиці». Звідси, до речі, й міжетнічна напруга, характерна для всього пострадянського простору, є не стільки результатом діяльності якихось <зловредных> екстремістів (хоча й таких чимало), скільки похідним від базисних світоглядних установок усього суспільства.

Подібні процеси спостерігаються й на рівні сучасних національних історіографій, у межах яких дедалі більше з'являються різноманітні етнічні стереотипи і відносно спільнот, історію яких вони репрезентують, і відносно сусідніх етносів. Як правило, наука сприймає їх із суспільного середовища, з попередньої наукової традиції та з політичної кон'юнктури. На думку Л. Горізонтова, такі «етноісторіографічні стереотипи становлять стійкі уявлення щодо історичної науки відповідно до її державної „прописки”, „національності”». Попри те, що така проблема присутня в усіх сучасних східнослов'янських історіографіях, вона дотепер майже не досліджена та перебуває поки що на стадії становлення, на чому наголошує і вищеназваний фахівець. Інший відомий російський славіст А. Мильніков з цього приводу стверджує: «Уявлення того чи іншого етносу про самого себе та про інші, перш за все суміжні, народи та, навпаки, останніх про цей етнос являють собою складний, багатозначний соціокультурний та історико-психологічний феномен, комплексно з культурологічних позицій досліджений ще не достатньо та без урахування системного підходу Між тим, будучи якнайтісніше пов'язаним із процесами міжнародного спілкування та зумовленим ними ступенем щільності міжетнічних інфозв'язків, цей феномен із особливою гостротою проступає в перехідні епохи».

Загалом варто окремо виділити теоретично-методологічні погляди цього вченого стосовно аналізу етнічних стереотипів і в історичному, і в історіографічному дискурсах, висловлені ним у другій половині 1990-х рр. Зокрема А. Мильніков, на основі аналізу етнічних міфологем, здогадів і протогіпотез, що мали місце в інтелектуальному середовищі слов'янства ранньомодерної доби, ретельно простежив еволюцію знань, як відіграла «ключову роль у становленні уявлень про виникнення слов'янської суперетнічної спільноти (етногенез першого рівня) та її диференціації на окремі етноси, об'єднані етногенетичною спорідненістю (етногенез другого рівня)». Проведене дослідження засвідчило, що навіть на етапі «докласичної» науки знання слов'ян про власну етнічну історію не було тотально міфологізованим, а деякі аспекти взагалі були підтверджені невдовзі науково. Петербурзький етнолог змушений, зрештою, констатувати: «Якщо погодитись із тим, що легенди суть не підтверджені аутентичними джерелами гіпотези, то не можна не визнати, що пошуки біблійних „першопредків” слов'ян, віра у справжність так званого „привілею” Олександра Македонського або в історичність Чеха, Леха і Руса містили в собі в ілюзорній формі вірні по суті справи здогади... Чи не підтверджує це, - підкреслює автор, - припущень про те, що в епонімічних легендах відклалась історична пам'ять, яка передавалася в дописемний період усно від покоління до покоління?».

Дослідження сучасних етноісторіографічних стереотипів, зокрема у східнослов'янських історіографіях, дозволить, на наш погляд, значно об'єктивніше реконструювати й етнічну історію східнослов'янських спільнот, а також сприятиме розвитку так званої етнічної імагології в межах сучасної історичної науки, як засобу подолання негативних упереджень на науковому, політичному та побутовому рівнях. З позицій імагології досліджує «картину слов'янського світу» все той же А. Мильніков, який трактує цю дисципліну «як науку про ті чи інші уявлення та образи (картини)», предметом якої «має стати комплексне дослідження ґенези та функціонування ендо- і екзоуявлень і образів щодо етнічних спільнот на колективних, групових і особистісних рівнях». Цей напрям безсумнівно має істотне значення, в тому числі й для сучасного взаємопорозуміння між східнослов'янськими історіографіями, а особливо для налагодження міжнародних відносин. Як міждисциплінарна галузь знань, етнічна імагологія, на переконання А. Мильнікова, «долає те, що правомірно назвати „синдром Журдена”, ім'ям того мольєрівського персонажа, який все життя розмовляв прозою, не знаючи про те». Іншими словами, «етнічна імагологія надає нову інтегративну якість тому, про що давно писалося, але розглядалося по різних наукових департаментах».

Таким чином, з одного боку етнічна імагологія абстрагується від власне феномену етнічного, на рівні конкретної етнічної спільноти, але з іншого - аналізує суб'єктивний рівень сприйняття цією спільнотою і самої себе, й інших етнічних спільнот, об'єктивуючи тим самим етнічну реальність на рівні колективної свідомості. У такому розрізі, на наше глибоке переконання, будь-яка національна історіографія може позбутися (і позбувається) жорстких меж етнічної («національної») самоізоляції. У подібному ключі розуміють проблему і деякі сучасні російські історики, наприклад Л. Горізонтов, згідно з думкою якого, етноісторіографічний стереотип, який фактично являє собою «образ національної історіографії», виступає «предметом як історично-наукових, так і імагологічних досліджень». Відтак, «власне концепт національних історіографій, який ігнорує і неоднозначну складність історіографічної ситуації в кожній країні, і наслідки інтернаціоналізації досліджень, може бути прийнятий лише з надзвичайно серйозними обмовками».

Все це стосується не в останню чергу й сучасної російської історіографії, в межах якої, як зауважує А. Пєнзін, «й інтернаціоналізація виробництва знань, можливо, також буде мати більш гетерогенний і фрагментований характер, не підкоряючись тоталізуючій моделі Догоняющего развития> і не вишиковуючись навколо національно центрованих академічних середовищ». Це тим більше важливо, оскільки дезорієнтація пострадянської російської історіографії, зумовлена «раптовим» скасуванням радянського ідеологічного контролю, й надалі залишається доволі відчутною. З погляду вищезгаданого фахівця, «наразі російське наукове співтовариство відносно до інтерпретації науки взагалі являє собою свого роду <„затерянный мир”>». Така ситуація властива безпосередньо й тій ділянці російської історичної науки, що присвячена етногенетичним і етносоціальним процесам у середовищі східних слов'ян домонгольської доби.

Дехто із сучасних російських фахівців чудово усвідомлюють цю проблему. Так, досліджуючи сучасну російську історіографію щодо Київської Русі, І. Данілєвскій, недвозначно веде мову про методологічний <разброд>, який «царює практично скрізь». Причому це відбувається не в умовах епістемологічного анархізму, до якого закликав П. Фейєрабенд, а в умовах, коли «більшість істориків перебуває в явній розгубленості, погано знаючи (не встигнувши засвоїти, зробити своїми) та слабко орієнтуючись в екзотичних для радянських дослідників (якими вони продовжують залишатися, незважаючи на всі завіряння та зречення „проклятого методологічного минулого”) „буржуазних” наукових течіях і підходах».

Натомість дехто з російських дослідників (і передусім ті, кого І. Данілєвскій тільки що назвав досі радянськими), попри те, що займаються проблемою етногенезу східних слов'ян вже не одне і не два десятиліття, досі покликаються на «нерозробленість» теоретичних питань у цій сфері. Наприклад, авторитетний археолог та історик В. Сєдов в одній із найновіших своїх праць по суті зізнається у теоретичній безпорадності: «Автор усвідомлює, що далеко не всі складні проблеми етногенезу та ранньої історії слов'ян вдалося вирішити в цій книзі. В ряді місць через брак фактологічної бази читач зустрінеться з гіпотетичними, дискусійними положеннями. Вони неминучі за сучасного стану етногенезології. Полишаючи поза з'ясуванням, що мається на увазі під останнім терміном, мусимо, проте, зауважити, що, на жаль, автор навіть не спробував пояснити, яким же є цей самий «сучасний стан» етногенезології, не говорячи вже про відсутність загалом будь-яких теоретичних міркувань з цього приводу.

Аналіз сучасної російської історіографії (але не тільки її) переконує нас, що досить часто за такими гучними, але по суті беззмістовними висловлюваннями криється елементарна необізнаність, а подекуди наукове недбальство та вперте небажання з'ясовувати теоретичні проблеми пізнання означеної проблеми (а між тим, саме в цьому полягає успішна реконструкція етнічної історії). Зрештою, це приводить деяких «істориків» до відвертих нісенітниць і фантазувань, які, зрозуміло, не вносять жодного конструктиву. З іншого боку, можна відзначити й певну методологічну підміну в дослідженнях етнічної історії східних слов'ян з боку російських учених. Однак засіб такого спрощеного калькування також не виглядає надто переконливим.

Схожий підхід демонструє, скажімо, оренбурзький історик А. Поляков. Слушно зауважуючи, що «сучасна <русская> наука потребує нового осмислення історичного процесу», адже «історику потрібна теорія», він вважає найбільш перспективним цивілізаційний підхід, хоча сам же змушений визнати, що «він викликає чимало питань». Водночас, крім запозиченої термінології та методологічної канви «нової теорії», нічого нового автор не пропонує, а його висновки цілком суголосні з постулатами, які домінували в радянській історичній науці. По суті, це той самий ефект, на якому наголошує, згадуваний вже неодноразово, Л. Горізонтов: «Євразійці науково доводили необхідність заміни комуністичної ідеї євразійською ідеократією, демонструючи все той же тоталітарний образ мислення».

Проте, не можна не відзначити й певні позитивні зміни, що сталися в межах сучасної російської історіографії, порівняно з радянськими часами. Хоча сучасний період її розвитку, той таки І. Данілєвскій кваліфікує як «один із найнезвичайніших». Оскільки, за ним, з одного боку, дослідження зокрема Київської Русі в Росії якби продовжує розвиток у напрямах, що складалися в рамках радянської історичної науки. З іншого - історіографічна ситуація зазнала істотних змін. Єдине ж, на думку вченого, що змінилося скрізь і радикально, - це термінологія, адже «на зміну „марксистсько-ленінському” формаційному тезаурусу прийшов насичений іншомовними запозиченнями надзвичайно строкатий понятійно-категоріальний апарат (який „промовляється”, як правило, з марксоїдним акцентом)». Звісно, це лише шкодить науці, оскільки «багато дослідників (особливо старшого покоління) продовжують писати в попередньому ключі, намагаючись використати „лише” нову (для них) термінологію. Однак нові терміни тягнуть за собою доволі складні смислові шлейфи, що надає таким працям досить еклектичного вигляду».

З огляду на це, І. Данілєвскій вважає, що вже назріла необхідність проведення «інвентаризації» понятійно-категоріального апарату, який застосовувався та застосовується в історіографії впродовж останніх двох століть. Відрадно, що для цього російський вчений пропонує проаналізувати «русско- и украиноязычную историю исторической мысли» з позиції герменевтичного підходу, коли праці істориків минулого будуть розглянуті під джерелознавчим кутом зору, як історичні джерела особливого роду. При цьому, як переконує московський фахівець, особливу увагу, очевидно, варто надати відмінностям у змістовому наповненні одних і тих самих термінів у різних істориків». Під час дискусії з приводу цієї статті (вона була доповіддю на одній із українсько-російських конференцій) її учасники наголосили також на інших аспектах, які мали б позитивно вплинути на сучасний дискурс східнослов'янської проблематики. Зокрема мова йшла про подолання ізольованості різних наукових дисциплін у висвітленні означеної проблематики, а з іншого - подолання ізольованого розвитку сучасних східнослов'янських національних історіографій.

Справедливість цих міркувань не може викликати сумнівів, але в руслі з'ясування основних перешкод для сучасного дискурсу щодо етнічної історії східних слов'ян не можна оминути увагою і суто політичний його контекст. М. Фуко свого часу зауважив, що нерідко саме влада визначає, що є «знанням» і що ним не є. Тим більше там, де етнічність набуває політичних прав, слід говорити про політизацію й інституціоналізацію етнічності. А це, на думку В. Шнірельмана, веде до етнізації історії, причому дослідження етногенезу стає важливою інтелектуальною основою націєбудівництва, на допомогу якому приходить примордіалізм, тісно пов'язаний з націоналізмом. Все це, на думку російського етнолога, «служить легітимізації сучасної політики та сприяє ефективній політичній мобілізації». На жаль, в умовах такої «мобілізації» опиняється й історична наука, котра починає продукувати не завжди об'єктивні знання, а подекуди намагається якомога більше «догодити» соціальному замовленню з боку влади.

Незважаючи на сучасний ідеологічний плюралізм у науковому середовищі, ми все ж таки мусимо визнати наявність подібних явищ в усіх сьогоднішніх східнослов'янських історіографіях, у тому числі й у російській. Отже, вважати демократизацію наукової сфери Росії остаточною буде надто оптимістичним. Основна біда, з погляду Л. Горізонтова, полягає в тому, що авторитарні тенденції яскраво помітні в діяльності керівників окремих установ та їхніх «команд», які «контролюють ситуацію на місцях». Більше того «вчені-гуманітарії відчувають на собі тиск (або більш нейтрально - <воздействие>) як суспільної думки своїх країн, так і держав». Політизація етногенезу та етнічної історії східних слов'ян має доволі глибоке коріння в російській історіографії (варто згадати вже дискусії щодо норманів середини XVIII ст.), а тому чимало істориків наголошують, що саме через політичні пристрасті «дотепер багато питань етнічної належності слов'ян не з'ясовані та зумовлюють суперечки».

Характерним епізодом щодо політизації цієї проблеми була зокрема спроба Президента РФ В. Путіна «відшукати» етнополітичну прабатьківщину східних слов'ян поза межами нинішньої території України. Так, авторитетний російський етнолог В. Шнірельман інтерпретував цю подію наступним чином: «У листопаді Путін зустрівся з провідними московськими істориками й археологами і намагався обговорювати з ними проблему створення національної ідеї. Тоді його більше за все цікавило питання про місце Києва в російській історії та з чого починати цю історію після набуття Україною незалежності. Історики одностайно підкреслили видатну роль Новгорода, але для застосування аналогій з давнього минулого для створення національної ідеї вони поставилися без ентузіазму».

Втім, «пошуки» не припинилися і вже 10 грудня 2002 р. російський президент підписав Указ «Про святкування 1250-річчя заснування села Старая Ладога Ленінградської області». Цей ювілей, призначений на серпень наступного року, широко висвітлювався і коментувався російською пресою, а Старую Ладогу почали все частіше іменувати не інакше, як «первой столицей Руси». На думку В. Шнірельмана, «такий підхід пропонував Росії привабливе вирішення складного питання початків своєї державності, з яким вона зіштовхнулася після відокремлення України та втрати Києва». На наше переконання, через очевидну надуманість і штучність цього проекту «ідея Ладоги» так і не набула імперативу російської національної ідеї.

Незважаючи на в цілому невдалу спробу «піднести Ладогу» до рівня ядра російського державогенезу та швидке охолодження до цього проекту з боку Президента РФ і його адміністрації, цей новітній міф все ж таки зайняв свою нішу в сучасній російській історіографії етногенезу східних слов'ян. Ось, скажімо, вельми промовистий вислів одного з дослідників: «Где же произошло восприятие слова „русь” славянами и возникновение особой группы населения „русь”? Ответ очевиден - в Ладоге... Русь сохраняет Ладогу как родной очаг, как верный тыл, продолжает обогащать её - но в возросшей своей массе сдвигается на юг». Створенню етногенетичного іміджу Ладозі присвячені й інші історичні праці, покликані надати сучасній Росії більшої «європейськості», а крім цього, «факт участі варягів у створенні російської державності дозволяє Росії отримати символічну перемогу над Україною. Однак, попри всі зусилля, поки що російському політичному та науковому істеблішменту не вдається переконливо «задавнити» етногенез і східних слов'ян, і російську державність зокрема. З іншого боку, такі спроби безперечно відчутно шкодять насамперед об'єктивності сучасного історіографічного процесу, в тому числі й щодо реконструкції етнічного минулого східного слов'янства.

Виходячи з описаного вище становища, необхідно також зауважити ще одну (до того ж не зовсім приємну?) деталь, яка підкреслює певну дратівливість для сучасної російської історіографії не лише «втрати» Києва (в етнополітологічному фреймі), але й контролю за українським історіописанням. Звідси доволі чітко простежуються дві не вповні конструктивні тенденції дослідження етнічної історії східних слов'ян. По-перше, бажання (очевидно, за старою звичкою) неодмінно здобути якусь «перемогу» над українською історіографією, а по-друге, майже тотальне ігнорування здобутків і напрацювань у визначеній сфері російськими істориками не лише українських, але й білоруських їхніх колег, причому з телеологічним присмаком завідомої їхньої неправдивості.

Крім цього, деякі російські фахівці чомусь упевнені, що лише в сусідніх пострадянських історіографіях присутні спроби «вивести» національну ідентичність із найраніших стадій історичного розвитку (ефект «колоди у власному оці»?). Хоча той же ж В. Шнірельман слушно констатує, що «націоналізм у сучасній Росії мало чим відрізняється від націоналізмів в інших постарадянських державах». І як ми могли вже вище переконатися, конструювання нових національних міфів далеко не чуже і сучасній російській історичній науці, що відображає цілком закономірний і природний процес будь-якого націєстановлення.

Водночас деякі російські дослідники, не помічаючи (або не визнаючи) цього, намагаються критикувати своїх (і то передовсім українських) колег у поспішності національної міфотворчості. Наприклад, відома російський антрополог М. Соколова з цього приводу стверджує: «Нашвидкуруч створюються нові національні міфології та пропонується якийсь узагальнюючий образ представника народу, своєрідний автопортрет... У створенні подібних автопортретів інколи спираються і на наукові розшуки. Не в останню чергу це відноситься і до сучасної української культури». Авторка насамперед не погоджується на «реставрацію» відомої «автохтоністської» теорії М. Грушевського, справедливо зазначаючи, що й у сучасній українській історіографії вона піддається критиці. Нинішніх же адептів цієї концепції вона небезпідставно закликає врахувати здобутки антропологічної науки, що «залишаються значною мірою за кадром». Однак, поступово вчена переходить до не зовсім логічного з'ясування, «наскільки обґрунтована „автохтоністська” концепція, що пов'язує сучасний український етнос із племінними утвореннями, створившими свого часу феномен трипільської культури». Алогічність цього очевидна, адже М. Грушевський ніколи не пов'язував українців з трипільцями.

Не в останню чергу такі казуси пов'язані, швидше за все, із небажанням сучасних російських дослідників заглиблюватися в проблематику українського історіописання, а тому їхні враження досить часто, на жаль, мають поверховий характер. Заради уникнення можливих закидів у наш бік щодо упередженості та суб'єктивності, пропонуємо послухати російського фахівця, котрий визначає цю ситуацію так: «Огульні судження знову ж таки щодо націоналізму й до того ж низького рівня української історіографії, як правило, в цілому не є результатом знайомства з новітньою продукцією істориків цієї країни, а, навпаки, часто служать приводом, щоб її ігнорувати. Або береться один „зручний”, а за уважнішого розгляду, непрофесійний, маргінальний твір і подається точкою зору цілої національної історіографії. Зрозуміло, що це надзвичайно ускладнює взаємодію історіографій». Як прийнято казати в таких випадках: коментарі зайві. Загалом же подібне ігнорування сучасними російськими істориками поглядів українських і білоруських дослідників істотно звужує їхній кругозір, насамперед щодо наукової реконструкції етногенетичних процесів у середовищі східнослов'янських спільнот.

Яскравим тому прикладом є прагнення російських істориків підтримувати деякі застарілі «етнологічні» гіпотези й передусім такий суперечливий конструкт радянської ідеологічної системи, яким виступає «давньоруська народність». Мусимо визнати, що, на жаль, ця концепція поки що залишається домінуючою у сучасній російській історіографії щодо етнічного розвитку Київської Русі. Причому на рівні історичних праць вона присутня, як правило, без будь-яких критичних застережень і сприймається вченими як сама собою зрозуміла річ. На відміну, скажімо, від сучасної української історіографії, де вона є предметом і досить темпераментних дискусій, і предметом фахового історіографічного аналізу.

На рівні ж сучасного російського історіографічного дискурсу концепція давньоруської народності має й надалі міцні позиції і не в останню чергу завдяки науковому авторитету колишніх радянських її апологетів.

Однак, попри ідеологічну штучність (сконструйованість) цієї теорії та її сумнівну епістемологічну придатність для сучасного розвитку історичної науки, варто наголосити на не менш характерній обставині, пов'язаної з її теперішнім побутуванням. Мова йде про цілковите ігнорування істориками (і то не лише російськими) теоретичного обґрунтування більшості ключових понять і вживаних ними концептів у зв'язку зі східнослов'янською етноісторією. Тому дотепер достеменно незрозуміло, що власне є, скажімо, «народність» у їхньому (істориків) розумінні та наскільки можливо говорити про населення Київської Русі як про суспільну одиницю цього таксономічного рівня. етнос історичний давньоруський

Простежуються у сучасному російському історіографічному дискурсі й спроби відійти від таких поглядів, які є відвертим продуктом радянського ідеологічного мислення. Щоправда інколи під «новими вивісками» концепція давньоруської народності продовжує своє буття. Характерним у цьому контексті можна визнати епізод, коли ця спільнота набуває своєрідного рестайлінгу «під соусом» так званого цивілізаційного підходу, трансформуючись у «давньоруську цивілізацію». Подібна «модернізація», на нашу думку, істотно суті справи не змінює, а відтак, навряд чи дозволить відшукати нові (невідомі науці) механізми та обставини в реконструкції етногенезу східнослов'янських спільнот.

Одним же із небагатьох російських дослідників, які доволі скептично та критично підходять до концепції давньоруської народності сьогодні є І. Данілєвскій. Крім теоретичної недосконалості історичної міфологеми «давньоруська народність» та її застосування у сучасній російській історіографії, необхідно зауважити й інші, ще більш сумнівні пропозиції, що останнім часом все частіше постулюються як «доведені» висновки, але які, насправді, базуються на нічим не підтверджених припущеннях і гучних голослівних твердженнях. Проти подібних концепцій виступають й інші представники академічного російського істеблішменту. Наприклад, Є. Мєльнікова препарує ситуацію тим, що довготривале дотримання ідеологічно заданих схем і догм породило у суспільстві недовіру до російської історичної науки ще в радянський час, а огульна її критика в 1990-х рр. зумовила її остаточну дискредитацію в очах значної частини мислячої публіки. Результат, на думку дослідниці, не примусив на себе довго чекати: наскільки багаточисельні, постільки й дилетантські «нові історії» стали гнітюче популярні в Росії.

Звідси ж вчена виводить і новітню російську національну міфотворчість: «Соціопсихічна криза вимагала компенсації на ідеологічному рівні. Однією з відповідей на ідеологічний дефіцит стало активне міфотворення в галузі ранньої історії та поширення етногенетичних побудов, у яких власному народу надавалися функції героїчного першопрохідця, його минуле звеличувалося за рахунок приниження сусідніх народів, визначався зовнішній ворог, чиї підступні дії зумовили теперішнє жалюгідне становище суспільства».

Критично ставляться до таких тенденцій у сучасній російській історіографії й інші дослідники з Росії. Так, згадуваний нами уже неодноразово І. Данілєвскій, стверджує, що «нинішня історіографічна ситуація в Росії, для якої характерним є плюралізм підходів і методик, до межі загострила проблему верифікації результатів, які отримуються... Міфи радянської історіографії скрізь замінюються новими міфами... Я говорю про ідеологічні міфи, за допомогою яких певні (в більшості політичні) групи намагаються маніпулювати суспільною свідомістю. До них слід віднести національно-патріотичні міфи, настільки популярні в соціумах, які грунтуються на комплексі етнічної неповноцінності (до них, судячи з усього, можна віднести значну частину населення сучасної Росії)».

У свою чергу В. Волков і Л. Горізонтов зауважують, що справедливий докір можна звернути й на адресу сучасної російської навчальної літератури, яка відходить від показу історичних витоків тих процесів, які стали сьогодні визначальними в долях східного слов'янства. Дослідники «сподіваються, що вчені рано чи пізно знайдуть між собою спільну мову, подолають хвороби зростання, відновлять втрачені зв'язки, але зерна ксенофобії, посіяні в умах підростаючого покоління дадуть найзловісніші сходи». Отже, в цілому можна погодитись із тим, що чим більше історична наука ангажована політикою, чим бідніші міжнародні контакти вчених, чим більше історики «ледачі та незацікавлені», чим сильніші власні комплекси, в тому числі втілені в етнічних стереотипах, тим стають міцнішими та затребуваними вже етноісторіографічні стереотипи, але, на жаль, тим менше місця для науки.

Аналізуючи сучасні тенденції російської історіографії щодо етнічної історії східних слов'ян, ми маємо також наголосити на необхідності розширення наукового діалогу між представниками всіх сучасних східнослов'янських історіографій. Не викликає сумнівів та обставина, що досліджувати, скажімо українську історію без врахування російського контексту (рівно як і без польського чи австро-угорського) приречені на невдачу. Однак, на чому наголошує той таки Л. Горізонтов, «російські історики однозначно програють, ігноруючи українсько-білоруські аспекти, в тому числі при вивченні формування російської нації та російської державності». Усвідомлюють це й інші дослідники, зокрема редактори збірки «Автопортрет слов'янина», наголошуючи, що «всі варіанти слов'янських автопортретів заслуговують на розгляд». Втім, навіть неозброєним оком видно, що дотепер тема Росії в Україні (та й у Білорусі) і тема східнослов'янських сусідів у Росії далеко не одне й те саме.

Безумовно, робити остаточні висновки щодо означеної проблематики поки завчасно, а тим більше робити це у формі «діагнозу» - взагалі не конструктивно. Хоча не це було метою нашої «діагностики», а намагання виопуклити новітні тенденції сучасної російської історіографії етнічної історії східних слов'ян й передусім на рівні політико-ідеологічної рефлексії. Проведений аналіз засвідчив її доволі помітне навантаження на цей сегмент сучасного російського історіописання, а відтак, ученим доведеться ще доволі серйозно переосмислювати проблему і в теоретичному, і в методологічному, і в ідейному вимірах. Причому об'єктивність студіювань залежатиме в першу чергу від фахового й неупередженого міжспільнотного діалогу, зокрема й історіографічного.

Таким чином, саме науковий діалог здатний до подолання взаємних упереджень і руйнування не лише етноісторіографічних, але й політико-ідеологічних стереотипів щодо етнічної історії східних слов'ян домонгольського періоду На нашу думку, саме в цьому полягає єдиний шлях до нормалізації не лише східнослов'янського гуманітарного дискурсу, але й міжспільнотних взаємин сучасних східних слов'ян, тим більше в умовах глобалізаційного виклику І оскільки, швидше за все, інструменталістські підходи до історії з боку влади явище нездоланне, постільки лише в царині фахового дослідження минулого можливе об'єктивне встановлення істини.

Размещено на Allbest.ru