Примусова праця населення окупованих східнослов'янських територій як складова нацистського фізичного терору в період Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИМУСОВА ПРАЦЯ НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ ЯК СКЛАДОВА НАЦИСТСЬКОГО ФІЗИЧНОГО ТЕРОРУ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

А.П. Іржавська

У статті розглянуто особливості та наслідки використання примусової праці східних робітників в окупаційних зонах і Німеччині у період Другої світової війни.

Ключові слова: Друга світова війна, східні слов'яни, остарбайтери, примусова праця, нацистський фізичний терор.

Складовою частиною злочинної політики нацистів проти східних слов'ян під час Другої світової війни була примусова праця для місцевого населення окупованих територій, яка здійснювалася шляхом залучення до робіт як в окупаційних зонах, так і на території Райху. Проблема примусової праці окупованого населення і східних робітників у Німеччині є актуальною сьогодні і завдання цієї наукової розвідки полягає у розкритті особливостей примусової праці населення окупованих східнослов'янських територіяй як однієї з форм нацистського фізичного терору. Ця тема вже на початку 1990-х рр. стала активно досліджуватися і отримала належну увагу вітчизняних істориків і політиків. Саме цій проблемі присвячено ряд наукових праць вітчизняних і російських дослідників Т Пастушенко [1, 2], С. Гальчака [3], Г Грінченко [4], Г Вербицького [5], в яких використано значний пласт архівних матеріалів і безпосередніх спогадів очевидців та остарбайтерів.

Ознайомившись з різноплановими матеріалами, які презентують широкий спектр питань щодо специфіки примусової праці в окупаційних зонах і перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині, з'ясовуємо, що вже з перших днів окупації за виконанням обов'язкової трудової повинності слідкували як німецькі адміністративні органи, так і органи місцевого управління. 5 серпня 1941 р. райхсміністр окупованих східних областей Розенберг видав наказ про запровадження обов'язкової трудової повинності для окупованого місцевого населення - осіб віком від 18 до 45 років [6, 183, 212]. примусовий праця окупаційний нацистський

У сільських районах населення залучалося до сільськогосподарських, шляхових та будівельних робіт, на торфорозробки, заготівлю дров, випасання коней тощо. Тривалість робочого дня була різною, в залежності від об'єму тієї норми, яку потрібно було виконати. Так, під час жнив гітлерівці примушували селян працювати по 16 - 18 годин на добу - з 5 години ранку і до заходу сонця, а також у святкові й недільні дні. Для роботи на власних присадибних ділянках можна було використовувати лише 2 дні на тиждень, а решту часу кожен селянин повинен був працювати на землях громадського господарства [7, 48-49].

У середині грудня 1941 р. А. Розенберг видав повторне розпорядження про введення трудової повинності в окупованих радянських районах, ухиляння від якої каралося ув'язненням або каторжними роботами [8, 149]. Про експлуатацію населення окупованих східнослов'янських територій та жорстокі покарання у разі непослуху свідчить також директивна вказівка райхскомісаріату України від 1943 р. про встановлення пильного нагляду за місцевою робочою силою: «Рекомендується непокірних або ледачих після двох попереджень піддати тілесному покаранню силами української міліції, або нашими силами, але без свідків. Після цього таких робочих відправляти за допомогою служби безпеки в трудові табори... Міри щодо українців не повинні носити характеру лояльності» [9, 14].

Про те, що праця населення була дійсно дармовою свідчить директива райхсміністра озброєння і військової промисловості Ф. Заукеля про порядок використання робочої сили у східних областях від 28 липня 1941 р.: «Використання робочої сили потрібно, в першу чергу, при навантаженні вручну без винагороди. Робітник за це отримує скромне харчування. Про виплату заробітної плати у фронтовому районі без дозволу не може бути й мови» [10, 150].

Робоча сила також використовувалася на збиранні зброї чи трофеїв після бою, на вантажно-розвантажувальних роботах і перевезеннях із забезпечення військ. Практикувалося використання мирного населення на роботах із розмінування доріг, лісів і полів; збирання нерозірваних снарядів та інших небезпечних видах робіт. Разом із цивільним населенням до примусових робіт у прифронтовій зоні залучалися й військовополонені.

В окупованих населених пунктах широко використовувалася і дитяча праця. Щодо вікового обмеження працюючих дітей і підлітків, то воно варіювався залежно від конкретних обставин і в міру ускладнення військово- економічного становища Німеччини, набуваючи стійкої тенденції до зниження. Якщо у початковий період німецької окупації об'єктом експлуатації були переважно підлітки віком 12 - 15 років, то пізніше вік залучених до праці дітей знижувався до 11 років [11, 93]. Дітей примушували працювати по 8 годин на добу. Жителька с. Глодоси Новоукраїнського (тоді - Хмелівського) району Кіровоградської області Г. Шевченко згадує: «...Я пам'ятаю, як ми, дівчата і жінки, цілий день сапали буряки в степу всі разом, а поліцай ходив позаду нас із нагайкою: хто відставав, то того дуже бив. А ми вже були дуже стомлені. Одну дівчину він так ударив, що вона впала і знепритомніла, а я коло неї сапала, то так злякалася, що стала швиденько сапать, щоб мене не били» [12]. За роботу молоді часто відповідали батьки. Якщо неповнолітні не виконували у якийсь день трудову повинність, за них повинні були відпрацювати батьки.

На окупованих територіях створювалися спеціальні трудові табори, куди відправлялися місцеві мешканці, які ухилялися чи відмовлялися виходити на роботу. Так, у наказі Чернігівської міжрайонної управи про створення таборів для осіб, які ухиляються від виконання трудової повинності від 29 січня 1942 р. давалася наступна вказівка: «Усім районним управам Чернігівщини створити трудові табори, куди інтернувати всіх працездатних осіб, які ухиляються від трудової повинності. У цих таборах утримувати інтернованих за їхній власний рахунок і використовувати на різноманітних роботах» [13, 66-67]. По суті німці відродили на окупованих східнослов'янських територіях систему рабсько-кріпосницької праці. Зрештою, дармова праця східних слов'ян нацистськими ідеологами виправдовувалася «теорією» расової переваги німецької нації.

Уперше тема широкого використання у німецькій промисловості та сільському господарстві робочої сили з окупованих радянських територій обговорювалася на нараді в Берліні 7 листопада 1941 р. [6, 212]. На цій нараді було наголошено на тому, що іноземні робітники, головним чином з Радянського Союзу, мають виконувати найважчу некваліфіковану роботу. У кінці 1941 - на початку 1942 рр. було розгорнуто пропагандистську кампанію масового добровільного виїзду до Німеччини. Мешканців окупованих територій німецькі окупанти намагалися спокусити принадами всіляких благ, котрі чекали на добровольців у Німеччині: високі заробітки, отримання спеціальностей і кваліфікації, кращі умови життя, земельні наділи, різноманітні пільги. Враховуючи те, що нацистська окупація принесла з собою масове безробіття і голод, на які так розраховували німці, то їхня агітація спершу частково спрацьовувала. За даними окупаційних властей, з території України 80 - 90% записаних їхали на роботу добровільно [14, 212]. Жителька с. Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області Г. Калашник згадує: «Серед тих, хто їхав добровільно була в основному інтернатівська молодь віком по 16 - 17 років. Вони думали, що знайдуть там краще життя» [15]. Станом на вересень 1941 р. у Німеччині нараховувалося 275 тис. цивільних робітників і військовополонених - це в більшості своїй були добровольці [5, 12].

Однак на початок 1942 р. потік добровольців припинився. Серед східнослов'янського населення посилилися ухильницькі настрої, котрі стали домінуючими, коли були поширені відомості про погане поводження з першими остарбайтерами в Німеччині. Німецькі вербувальні служби не врахували, що листи перших остарбайтерів з Німеччини нейтралізують і навіть перекреслять усю німецьку агітацію. Так, в одному із повідомлень поліції безпеки про становище в окупованих Східних областях від 1.10.1942 р. говориться: «Зараз у м. Києві знову проходить кампанія по набору до Німеччини і на це питання потрібно звернути особливу увагу всіх органів пропаганди. Між тим, у місті настрої знову нездорові і поширюються різноманітні чутки» [16, 70]. А у повідомленнях штабу командування начальника поліції безпеки з окупованих східних областей імперському комісару з безпеки XVII військового округа від 4.12.1942 р. зазначалося: «Добровільний запис для поїздки до Німеччини на роботу проходить не так добре, як передбачалося» [17, 6-7].

На початку 1942 р. керівництвом Райху було поставлено завдання вивезти з окупованих районів СРСР 15 млн осіб для використання на роботах промисловості та у сільському господарстві Німеччини [18, 738]. Тому з весни 1942 р. для виконання цього завдання нацистський уряд бере курс на примус. Серед причин насильницької депортації мирного населення до Німеччини був крах плану «блискавичної» війни. Остарбайтери розглядалися як дешеве джерело покриття дефіциту робочих рук. 21 березня 1942 р. було створено спеціальну установу - «Імперське бюро з використання робочої сили» на чолі з Ф. Заукелем [6, 213]. Передбачалася примусова мобілізація чоловіків і жінок віком від 15 до 60 років. У своїх нотатках, під час поїздки до райхскомісаріату «Україна», Розенберг зазначав, що «найскладнішим завданням на окупованих східних територіях була відправка людей на роботу до Німеччини. При цьому, Україна, з її найбільш густо заселеною територією, мала бути використана особливо активно... Райхскомісаріат відправив 1,2 млн осіб» [19, 91].

До проведення широкомасштабних операцій із захоплення й вивезення великих мас населення до Німеччини були підключені війська Вермахту, частини СС. Проводилося «планомірне полювання на людей» [1, 59] у місцях масового скупчення: на базарах, вокзалах, площах, майданах, у храмах, кінотеатрах. Не дивлячись на загрозу бути розстріляним чи повішеним, місцеві жителі робили все можливе, щоб уникнути вивезення до Німеччини: фізично калічили себе, тікали в ліси, переховувалися у ямах, погребах, навмисне спричиняли хвороби. Поширеною формою врятування від німецької каторги для населення було самокаліцтво. Щоб обманути медичну комісію юнаки і дівчата завдавали собі рани, роз'ятрюючи їх екстрактом часнику, сірчаною та соляною кислотою, вводили бензин у судини, ошпарювалися окропом, тяжко застуджувалися, пили настій тютюну аби штучно викликати хвороби серця, самозаражалися висипним тифом, туберкульозом, малярією, коростою. У багатьох випадках такий засіб зробити себе непридатним для Райху закінчувався трагічно - вони помирали в страшних муках [20, 448]. У доповідній цензурного відомства від 28 червня 1943 р. про настрої українців, вивезених на роботу до Німеччини, і населення окупованих областей України повідомлялося: «Населення окупованих областей України всіляко ухиляється від вербування до Німеччини, вдаючись до таких виключних заходів, як самопошкодження, що призводить до каліцтва; фіктивні шлюби підлітків, втеча, спричинення хвороб. У зв'язку з цим німецькою окупаційною владою застосовувались наступні контрзаходи: насильницьке вербування матерів, яких розлучали з маленькими дітьми, конфіскація зерна і власності, спалення будинків, облави, побиття населення, насильницькі аборти у вагітних жінок» [21, 1].

З боку радянського керівництва для захисту своїх громадян від примусового вивезення до Німеччини розповсюджувалися листівки-заклики і листівки-звернення такого змісту: «Ховайтесь від гітлерівської мобілізації, ідіть у партизани. Не виконуйте жодного наказу німецького командування...» [22, 1]. Однак за такі дії нацисти могли знищити всю родину. Зі спогадів колишнього остарбайтера, мешканця с. Пекарі Конотопського (тоді - Хмелівського) району Сумської області С. Іржавського: «Спочатку я хотів було втекти у Брянські ліси, але німці оголосили, що будуть розстрілювати сім'ї утікачів, і мені довелося підкоритися їхньому наказові і з'явитися до сільради» [23].

Вагому роль у порятунку молоді від примусового вивезення до Німеччини відіграли радянські партизани, які здійснювали напади на колони мобілізованих робітників та залізничні ешелони. Так, партизани Ленінградської області зірвали відправку більше 400 тис. осіб. На території Мінської області партизанами було врятовано близько 70 тис. мешканців Мінська, Борисова, Слуцька та ін. [18, 738]. Почасти партизани здійснювали заходи із запобігання вивезення сільської молоді до Німеччини, виводячи її до лісу у спеціально створені таємні лісові табори, які створювалися, забезпечувалися і захищалися партизанськими формуваннями. Наприклад, у такому таборі, у Чернігівському партизанському з'єднанні «За Батьківщину» під командуванням І. Бовкуна у лютому 1943 р. перебували 5 тис. осіб [20, 449; 24, 50].

Існувала планова рознарядка для кожного населеного пункту з визначення кількості робітників, яку необхідно надіслати до Райху. Так, наприклад, рознарядка для Києва у квітні 1942 р. становила 60 тис. робітників, для всієї генеральної області «Київ» - 360 тис. [1, 54]. Якщо кількість виділених робітників виявлялася меншою, то сім'ї тих, кому вдалося уникнути відправки, суворо каралися: спалювалися будинки, членів таких сімей заарештовували, а частіше розстрілювали. Усі ці міри почали давати результат: наприклад, тільки з Гродненської області (БРСР) за період окупації було вивезено до Німеччини 53955 осіб [25, 92].

Середній вік остарбайтерів сягав 20 років, високий відсоток складали підлітки до 16 років. Більшість забраних до Німеччини прибували до місця призначення без сезонного одягу і взуття. Транспортування цих людей відбувалося - особливо в 1942 р. - в страшних умовах. Депортованих заганяли у товарні вагони, в дорозі нерідко вони залишалися без води і їжі. Про це свідчить розповідь С. Іржавського: «Пригнали нас в Ромни з усіх ближніх районів і через три дні відправили до Німеччини поїздами. Везли нас в товарних вагонах, які охороняли німці з кулеметами на дахах і в тамбурах, щоб ніхто по дорозі не міг втекти. Я, як зараз, пам'ятаю усі станції, через які нас везли: Ромни - Талалаївка - Бахмач - Ніжин - Київ - Козятин - Люблін - Варшава - Дрезден - Дортмунд. Приїхали в Козятин, там нам дали суп з нечищеної і немитої картоплі, тому що в казанку було на дні на палець землі. А на наступних зупинках вже нічого не давали» [23].

Із постулатів расистської політики витікали і правила поводження зі східними робітниками. Найбільше вони були зайняті в сільському господарстві (34%) і металообробній промисловості (30%). Робочий день сягав 10 - 12 годин і більше, вихідні дні були рідкісним явищем. Житлові умови були незадовільними: жили в бараках за колючим дротом, спали на двоярусних нарах, на матрацах, набитих соломою. За найнезначніші провини жорстоко били. Годували баландою, хліб був найнижчої якості і видавався мізерними порціями, які урізалися в разі невиконання східним робітником непосильної робочої норми. Близько 50 тис. використовувалися в якості прислуги, що мало демонструвати німецькому народові ті форми колоніального панування, які могли стати реальністю в результаті «остаточної перемоги» [26, 595- 596]. Відношення до східних робітників, які були задіяні у сільському господарстві, повністю залежало від їхніх німецьких господарів. Про життя остарбайтерів свідчать усні розповіді живих свідків та листи остарбайтерів, які зберігаються у фондах українських, білоруських та російських архівів [27].

Правовий статус іноземного робітника в нацистській Німеччині та його становище залежало від національності й, відповідно, «раси», а також від політичних критеріїв - стосунків Райху з країною, звідки походив іноземний робітник [2, 35]. Проте, в основному соціально-правове становище остарбайтерів відповідало становищу рабів. Місця перебування остарбайтерів в Німеччині не підлягають точному фіксуванню. Значна частина з них загинула - могили східних робітників зустрічаються майже в усіх німецьких містах. Тисячі з них тікали на батьківщину, тисячі навіть за найменший непослух відправлялися до концтаборів. Примусовий вивіз остар- байтерів до Німеччини вкрай негативно вплинув на демографічну ситуацію в Україні, Білорусі та Росії, наслідки якого відчуваються і донині. Встановлено, що з України було вивезено на примусові роботи до Німеччини 2,4 - 2,8 млн чол. [6, 561; 18, 738].; з Росії - 2,1 млн [5, 12]; з Білорусі - 384 тис. 786 осіб [28, 115], за іншими даними - 400 тис. [18, 738].

Література

1. Пастушенко Т.В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1941 -- 1953). К., 2009.

2. Пастушенко Т.В. Ідеологія нацизму та правовий статус «остарбайтерів» у системі примусової праці нацистської Німеччини // Друга світова війна і доля народів України: Мат. ДругоїВсеукр. наук. конф. К., 2007.

3. Гальчак С.Д. «Східніробітники» з Поділля у третьому рейху. Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Вінниця, 2003; Гальчак С.Д. На узбіччі суспільства: Доля українських «остарбайтерів» (Поділля, 1942 -- 2007рр.). Вінниця, 2009.

4. Грінченко Г.Г. Пам'ять про війну як об'єкт історичного дослідження: інверсія традиційної перспективи // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. Вип. 10. Ч. 1. К., 2006; Грінченко Г Між визволенням і визнанням: примусова праця в нацистській Німеччині в політиці пам 'яті СРСР і ФРН часів «холодної війни». Х., 2010.