Шляхта в суспільно-політичних процесах на українських землях XV - першої половини XVI ст.: погляд Митрофана Довнар-Запольського

Погляди М. Довнар-Запольського на роль шляхти в суспільно-політичних процесах на українських землях в XV - першій половині XVI ст. Розгляд внутрішньої диференціації у шляхетському середовищі та особисте бачення процесу її становлення як єдиного стану.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 10.08.2017
Размер файла 24,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Шляхта в суспільно-політичних процесах на українських землях XV - першої половини XVI ст.: погляд Митрофана Довнар-Запольського

Ю.М. Михайлюк

У статті аналізуються погляди М. Довнар-Запольського на роль шляхти в суспільно-політичних процесах на українських землях в XV -- першій половині XVI ст.

Ключові слова: М. Довнар-Запольський, шляхта, Велике князівство Литовське.

Українська історична наука останнім часом виявляє неабиякий інтерес до соціальної історії. Втім, цілком зрозуміло, що соціальна історія - це не сучасний винахід, а діючий уже понад століття напрям історичних студій, якому притаманний у різні часи неоднаковий рівень популярності і діапазону наукових зацікавлень. Історія доводить, що важливим рушієм суспільних перетворень досить часто виступали передусім представники знаті. Цей факт позначився на наукових уподобаннях не лише істориків, а й соціологів і політологів, що породило появу різних інтерпретацій щодо аналізу соціально-економічних та політичних відносин (наприклад, теорій еліт). Однак, попри це, особливий інтерес викликає насамперед історія формування упривілейованого стану на українських землях литовської доби, його соціальної і майнової диференціації, ролі у суспільно-політичних процесах тощо. Мова йде про шляхту, котра через призму джерел XV - XVI ст. постає надзвичайно різноманітною за своїм складом і функціями, порівняно зі знаттю києво-руської доби.

Дослідження історії упривілейованого стану українських земель Великого князівства Литовського (ВКЛ) неможливе без урахування історіографічної спадщини. У цьому контексті серед творчих надбань істориків-литуаністів минулого заслуговує на увагу доробок М. Довнар-Запольського - історика, археографа, фольклориста і етнографа, однієї з найяскравіших постатей в історичній науці України, Білорусі та Росії кінця XIX - першої третини ХХ ст. Написання значної частини його грунтовних наукових робіт з історії ВКЛ припадає на період творчої діяльності в Україні (1901 - 1922 рр.). Тому не випадково у його працях відображена й українська минувшина литовської доби, в тому числі й шляхти. До аналізу творчого доробку історика в контексті поставленої проблеми дотично зверталися окремі науковці, зокрема С. Михальченко [1 - 4]. Однак проблема трактування М. Довнар-Запольським соціальних процесів у середовищі шляхти на українських теренах литовської доби до сьогодні в історіографії не була предметом окремого й докладного дослідження. З огляду на це, метою пропонованої розвідки є аналіз поглядів М. Довнар-Запольського на становлення шляхетського стану українських земель ВКЛ, його ролі в суспільно-політичних процесах, особливості соціальної стратифікації.

Наукові праці останнього, присвячені литовській добі, містять чималий масив матеріалу, який розкриває різні аспекти соціальної історії. Однак матеріали, що стосуються історії української шляхти, містяться насамперед його праці «Украинские староства в первой половине XVI в.», котра стала передмовою до одного з томів «Архива Юго-Западной России» [5]. Характерно, що окреслена проблематика розкривається тут головно через призму аналізу діяльності системи місцевого державного управління та громадського самоврядування, що суттєво позначилося на його твердженнях і висновках. Характерно, що хронологічно названа праця охоплює переважно період першої половини XVI ст.

Розглядаючи проблему станового поділу населення, історик стверджував, що «разделение классов общества» у межах Київської землі було формально затверджено на державному рівні. Підтвердженням цьому називав грамоти-привілеї, в яких соціальна стратифікація регіону, за його словами, є їх «замечательною чертою». Маються на увазі уставні земські грамоти, які визначали привілеї та повинності духовенства, князів, панів, бояр та їх підданих, а також великокнязівські листи та грамоти на магдебурзьке право міщанам. Окремо автором позиціонувалися селяни та слуги - непривілейовані категорії населення, чий статус і повинності були окреслені у люстраціях (передусім 1471 р.) [5, 7].

У своєму доробку М. Довнар-Запольський приділив чимало уваги формуванню шляхти як окремого стану. Шукаючи витоки становлення її правового статусу, він спирався насамперед на положення уставних грамот жителям Київської землі (1507 та 1529 рр.). Розглядаючи їх зміст, історик зробив висновок, що перелічені там повинності шляхти (насамперед військова служба князів, панів і бояр, а також давній обов'язок останніх, згідно з розпорядженням великого князя литовського, супроводжувати послів до Орди) сягають часів Вітовта [5, 7-8]. Іншими словами, початок процесу виокремлення шляхти від інших станів М. Довнар-Запольський відносив щонайменше до періоду кінця XIV - першої третини XV ст.

У контексті становлення шляхетського стану, М. Довнар-Запольський розглядав питання ієрархічного структурування шляхти. Для виокремлення привілейованих груп він використовував різні критерії. З огляду на підпорядкування, поділяв шляхту на дві категорії: залежну від воєводи та підлеглу старостам (замкові бояри) [5, 18,71]. Усвідомлюючи різний майновий стан та суспільний статус військово-службової верстви, історик розділяв її на «крупные элементы», до яких зараховував князів та панів, та «рядовую шляхту» - зем'ян та бояр (інколи іменував їх боярами-шляхтою) [5, 81]. Примітно, що князівській та панській верствам він приділяв надто мало уваги, зосередившись переважно на «рядовій шляхті». Бояр-шляхту розрізняв як таких, що володіють маєтками та тих, «которые имеют только дома в городе». Автор зрідка дозволяв собі підміняти поняття «зем'яни» і «бояри» одне іншим [5, 14-15]. Однак цей факт аж ніяк не слід розглядати як приклад нерозуміння ним різниці між обома представниками станової ієрархії. Він ясно усвідомлював складність категоричного розрізнення цих привілейованих груп, передусім через різнорідність їхнього походження у різних регіонах українських земель, нечіткість розмежування правового статусу і схожість функціонального навантаження в державі. Особливо це виявлялося на прикладі бояр, що намагався проілюструвати М. Довнар-Запольський. Він указував, що боярська служба в західних повітах Київщини була аналогічною до зем'янської, натомість у південних повітах воєводства зем'янами іменувався «различный прихожий сброд, происхождение которого не всегда можно было подтвердить генеалогическими документами». Стосовно східних повітів зазначав, що там осіло боярство більш пізнього походження, яке було породжене або урядовою колонізаційною політикою, або ж походило від боярства, котре служило в панів [5, 81-82]. Зем'ян усіх повітів Київського воєводства поділяв на «ровнейших» (таких, що особисто прибували на військову службу під оруду воєводи) та «преложнейших» (направляли туди своїх слуг). Важливо відмітити, що з контексту суджень автора досить чітко простежується використання терміну «зем'яни» як збірної назви - синоніма поняття «шляхта». Він переконано заявляв, що «земянство целого воеводства... составляло одно шляхетское общество, Киевскую шляхту, объединенную общим присудом, повинностями, участием при воеводе в некоторых административных делах, наконец некоторыми доходами» [5, 10-15].

З огляду на це твердження виникає ряд запитань та дискусійних моментів. Наприклад, які військово-службові прошарки він зачисляв до цього єдиного «шляхетского общества»? На наш погляд, використання тут терміну «зем'яни» свідчить, що автор мав на увазі насамперед «рядову шляхту» - власне зем'ян та бояр. Аргументація М. Довнар-Запольським фактів оформлення шляхти Київського воєводства як монолітної спільноти яскраво простежується в текстуальній частині праці, де аналізуються суспільні взаємини на рівні «воєвода - шляхта». Зважаючи на використання тут аргументів, на прикладі матеріалів замкових ревізій 1545 - 1552 рр. [5, 13-15], напрошується висновок, що автор датує становлення шляхти Київської землі як єдиного сформованого стану періодом другої половини 40-х - початком 50-х рр. XVI ст. На перший погляд, така позиція дослідника здасться фахівцеві невідповідною часовим реаліям (приміром, сучасні українські історики датують завершення юридичного оформлення шляхти в Україні як привілейованого стану 60-ми рр. XVI ст. [6, 37-59]) і недостатньо обґрунтованою. На нашу думку, сенс, висловленої М. Довнар- Запольським, тези полягає в іншому: імовірно він розглядав хід формування шляхетського стану як окремої спільноти на Київщині як такий, що проходив дещо швидше, аніж в інших, принаймні, українських землях ВКЛ.

Власне завершення процесу формування шляхетського стану М. Довнар-Запольський розглядав у двох площинах - правовій та фактичній. Він наголошував, що остаточне на загальнодержавному рівні відмежування шляхти від нижчих станів, проведення чіткої межі «между шляхетским управлением и самоуправлением и между управлением других классов общества» здійснила земська реформа 1565 р. [5, 42]. Однак на практиці утвердження шляхти як окремого стану дослідник відносить до моменту укладення унії, аргументуючи таке подовження часу боротьбою окремих осіб за шляхетські права в судах. Показовою ознакою завершення цього процесу визначає той факт, що відтоді всі, хто підтвердили шляхетство, остаточно вийшли із старостівського присуду [5, 82]. Однак, із контексту не вповні ясно, яку унію (Люблінську чи Берестейську) має на увазі дослідник. У цілому обґрунтування процесу формування шляхти як стану у праці М. Довнар-Запольського не є достатньо виваженим і ґрунтовним. Причиною цьому є насамперед не залучення до аналізу низки нормативно-правових актів, які ілюстрували юридичне оформлення упривілейованого стану (наприклад, привілей 1447 р., Перший та Другий литовський статути, акт Люблінської унії тощо). Та все ж слід зауважити, що хід його суджень в цілому йшов у правильному руслі.

Розглядаючи привілеї та повинності вищих станів, М. Довнар-Запольський чимало уваги приділив насамперед аналізові відповідних положень уставних грамот Київській землі 1507 та 1529 рр. У числі найважливіших загальних прав, пожалуваних шляхетству власне Київської землі, виділяв заборону покарання без сущу, збереження права на вотчини і попередні вислуги, перебування шляхти під присудом київського воєводи, але з правом апеляції до великого князя, входження князів і бояр до складу воєводського сулу [5, 7-8]. Поряд з цим, дослідник виокремив одне з положень уставних грамот, котре надавало місцевій службовій верстві специфічний привілей - право на отримання в управління волостей і замків регіону винятково для шляхти Київщини [11, 10]. Щоправда він не вказує, наскільки великокнязівська влада, декларуючи таку прерогативу, сама її дотримувала. Як виявляється, великий князь сам порушував, ним же наданий, привілей. Це засвідчує приклад Черкаського староства, де у 40 - 60-х рр. XVI ст., із шести місцевих старост троє (А. Пронський, Д. Сангушко, М. Вишневецький) представляли князівські роди Волині [7, 143]. Розбираючи шляхетські повинності, М. Довнар-Запольський зазначав, що на князів, панів і бояр була покладена військова служба, до того ж бояри ще залучалися до супроводу литовських послів до Орди. Решту загальнодержавних повинностей відбували шляхетські піддані. У цьому контексті він висловив цілком слушне переконання (хоча в текстах уставних грамот про це не йдеться), що спонукання до виконання згаданих вище повинностей та контроль за їх здійсненням належали до функцій уряду київського воєводи [5, 7-8].

М. Довнар-Запольський аргументовано заявляв, що в першій половині XVI ст. шляхта Київської землі у військовій та судово-адміністративній сферах підпорядковувалися безпосередньо місцевим воєводам. З огляду на це, він дав цікаве визначення, що являло собою воєводство у власному сенсі - «оно объединяло под властью воеводы и под его присудом военно-служилый класс всего воеводства». Водночас вказував на відмінність деяких аспектів військової повинності шляхти на Київщині та Волині (до останньої зараховував і регіон східного Поділля). Зокрема київська шляхта мала обов'язок виступати на війну при воєводі за його наказом. Щоправда в деяких повітах (зокрема, Житомирському та Овруцькому) за власним бажанням могла долучатися до військових акцій, організованих місцевими старостами [5, 14]. Натомість волинська шляхта підпорядковувалася безпосередньо місцевим старостам, хоча об'єднане шляхетське ополчення, зрештою, потрапляло під загальне командування місцевого маршалка як начальника військових сил Волинської землі. М. Довнар-Запольсь- кий відмітив ще одну особливість - найзнатніші пани і князі (Вишневецькі, Збаразькі, Сангушки, Чорторийські, Заславські, Дубровицькі, Острозькі тощо) зі своїм загонами збиралися в ополчення не під керівництво старост, як це було повсюдно у ВКЛ, а з'являлися безпосередньо до маршалка. Хоча причину цього він не називає. У мирний час, за словами дослідника, волинська шляхта також певним чином перебувала в полі зору маршалка, котрий здійснював її переписи та огляди, атестував службові якості зем'ян [5, 25-27]. Зважаючи на регіональну специфіку та різновиди військової служби шляхти, учений наголошує, що на Поділлі вона була важчою, ніж на Київщині. Водночас додає, що в обох регіонах вона не йде у жодне порівняння із центральною частиною держави, де шляхта брала участь лише в «посполитом рушении» і, відповідно, «не знала ни «лежи» на замках, ни выезда «под шляхи», ни «доведанья вестей» [5, 80-81].

Так само М. Довнар-Запольський розглядав проблему судового підпорядкування військово-службового стану та вказав на його регіональні відмінності. На противагу Київській землі, де місцева шляхта перебувала в судовій юрисдикції воєвод, у східному Поділлі право суду над нею мали місцеві старости. Юридичною підставою цьому дослідник називає уставну грамоту Волинській землі. Посилання на неї дає підстави припускати, що він аналогічно трактував судове підпорядкування і власне волинської шляхти, хоча й не означував це конкретними тезами [5, 30,34]. Додамо, що апеляційною судовою інстанцією для волинської шляхи автор називав місцевого маршалка [5, 28]. Водночас він зазначав, що одним із способів винагороди шляхті за службу чи збитки, отримані під час її виконання, було пожалування волостю. Таке «хлібокормління» передбачалося терміном на один-два роки, а бояри-володільці, будучи намісниками таких волостей, окрім доходів мали ще й право суду над місцевим людом. Історик припускає, що населення таких волостей у справах судово-адміністративної сфери могло також звертатися і до воєвод, як вищої інстанції [5, 10-11]. Втім, із матеріалів його праці зовсім не зрозуміло, чи мали місце в системі великокнязівських пожалувань, окрім волостей, дрібні маєтки, наприклад, у вигляді села. Також він практично оминув питання надання шляхті інших статей доходів (зокрема, корчма, мито тощо).

Розглядаючи питання отримання шляхтою Київщини службового землеволодіння, М. Довнар-Запольський небезпідставно наголошував на важливій ролі у цій процедурі місцевих урядовців - воєвод та старост. Аргументував це тим, що традиційно великокнязівський лист про земельне пожалування боярину направлявся саме воєводі. Той, у свою чергу, мав чітко володіти інформацією про службове становище боярина та його землеволодіння, а інформацію про вільні землі, котрими можна наділити боярина, зазвичай надавали місцеві старости. З огляду на це, згідно з господарським розпорядженням воєвода «вводив» службову особу в користування землею. Так само він мав повноваження повертати шляхетські маєтності у державне підпорядкування [5, 17,49]. Щоправда автор не пояснював, за яких причин, обставин та в який спосіб це здійснювалося. Натомість він переконує, що в компетенції воєвод перебувало вирішення всіх суперечок, що стосувалися шляхетського землеволодіння. Відтак, історик робить закономірний висновок: всі питання земельного облаштування службового стану перебували у віданні воєвод як військових начальників воєводства. Водночас він робить важливе і правильне уточнення, що це стосується виключно шляхти, яка перебувала в прямому підпорядкуванні воєводи [5, 1718]. Відповідно, підвідомчим тому чи іншому старості, боярам земельні маєтки надавалися або самими старостами із санкції великого князя або ж за безпосереднім розпорядженням останнього [5, 72].

Слід зауважити, що М. Довнар-Запольський часом звертав увагу на приклади шляхетського невдоволення системою зобов'язань перед державою. Зокрема запримітив, що шляхта не сприймала функцію військової служби як святий обов'язок. Зем'яни з великою неохотою збиралися до війська, що, на думку історика, було великим недоліком в організації оборони держави від зовнішньої агресії [5, 63]. Також він відмітив факт негативного сприйняття місцевими князями, панами і зем'янами королівських комісарів, котрі прибули 1545 р. на Волинь, з метою ревізії тутешніх замків. Їх протести пояснював небажанням здійснення будь-якої реєстрації своїх обов'язків перед державою, про що шляхта апелювала навіть до найближчих сеймів [8, 149-152]. Однак зауваги з цього питання так і не переросли в його дослідження як окремої проблеми.

Певну увагу в своєму доробку М. Довнар-Запольський приділив ще одній соціальній групі, яку іменував «типом низшей военной службы» [5, 63,87]. До неї зараховував ординських слуг, панцирних, путних і поляницьких бояр, а також замкових слуг та старостинських служебників. Осіб, що виконували ординську, панцирну, путну і поляницьку службу, автор кваліфікував як категорію «спеціальних слуг», котрі на етапі завершення формування шляхти як єдиного стану урівнялися з боярством [5, 82]. Окрім того, що вони були причетні до військової служби, ніякої іншої інформації про них він не наводить. Натомість про замкових слуг та старостинських служебників певну інформацію можемо почерпнути. Їх головним обов'язком, на думку дослідника, було виконання розвідувальних функцій, що доповнювалися військовою службою на замку і при старості [5, 83]. Він, попри загальну схожість функціонального навантаження, усе ж намагався виявити між ними різницю. Стосовно замкових слуг зазначав, що вони походять із селян і уходників та являють собою більш давній і найбільш поширений, із числа найнижчої ланки військової служби, прошарок населення. Натомість служебників за походженням характеризував як «вольный сброд, являющийся на службу к казакующим старостам», людей неосілих, котрі, щоправда, невдовзі осідають, здобувши землю від старости або ж шляхом купівлі чи одруження. За М. Довнар-Запольським, замкові слуги теж користувалися землею, але він не уточнює механізму її отримання. Також про останніх зазначав, що, порівняно з попереднім часом, у середині XVI ст. їх кількість суттєво зменшилась. З його погляду, таке явище було зумовлене двома основними причинами, які, щоправда, за авторським змістом виглядають незавершеними. Стосовно першої, він зауважував, що поступово повинності слуг стали чітко обмеженими «стариною», що «создавало известную неподвижность повинностей слуг, что было мало пригодно в военном деле на Украине». Цю причину, вірогідно, слід розуміти так, що держава, зважаючи на таку ситуацію, перестала бути зацікавленою в слугах і не стимулювала збільшення їх чисельності. Суть іншої причини він формулював наступним чином: «социальное положение слуг по мере роста сословной дифференциации государства понижалось, что побуждало слуг усилено добиваться шляхетских прав». Мабуть, історик мав на увазі, що чимало таких випадків боротьби закінчувалися для слуг успішно, а відтак, вони набували шляхетського статусу. З огляду на це, він резюмує, що замкові слуги стали малопридатними у сфері військової служби [5, 62-63].

Таким чином, розглядаючи питання еволюції української шляхти, М. Довнар-Запольський показав особисте бачення процесу її становлення як єдиного стану. Найважливішою суспільно-політичною місією упривілейованого стану дослідник вважав військову службу задля захисту держави від зовнішньої небезпеки. Йому також удалося показати внутрішню диференціацію у шляхетському середовищі. Однак князівська верства опинилася поза його докладним аналізом. Попри всі можливі критичні зауваження щодо тих чи інших тверджень і висновків поважного науковця, варто наголосити, що його доробок у сфері дослідження історії української шляхти литовської доби заслуговує на увагу.

Література

шляхта політичний диференціація запольський

1. Михальченко С.И. Проблемы социально-политической истории Великого княжества Литовского в творчестве М. В. Довнар-Запольского. -- Брянск, 1990.

2. Михальченко С.И. Феодальная Россия и Литва в трудах М. Довнар-Запольского: Дисс. ... канд. ист. наук. -- М., 1990.

3. Михальченко С.И. М. В. Довнар-Запольский //Михальченко С.И. Киевская школа в российской историографии (В. Б. Антонович, М. В. Довнар-Запольский и их ученики). -- М.; Брянск, 1997.

4. Михальченко С.И. М. В. Довнар-Запольскнй о социальнополитической истории Великого княжества Литовского //Проблемы отечественной и всемирной истории.-- Брянск, 1998.

5. Довнар-Запольский М. Украинские староства в первой половине XVI в. //Архив Юго-Западной России. -- Ч. 8. -- Т. 5. -- К., 1907.

6. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV -- до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. -- Вид. 2-е.--К., 2008.

7. Михайлюк Ю. Південна Київщина в 60-х рр. XIV -- 60-х рр. XVI ст.: державне управління та громадське самоврядування. -- Черкаси, 2011.

8. Довнар-Запольский М. Крестьянская реформа в Литовско-русском государстве в первой половине XVI века // Журнал Министерства народного просвещения. -- 1905. -- Ч. CCCLVIII.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.