Структура тваринництва колгоспів західних областей Української РСР (1960–1990 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Структура тваринництва колгоспів західних областей Української РСР (1960-1990 рр.)

Сьогодні, коли ми прагнемо осмислити минуле та знайти орієнтири на майбутнє, необхідно всебічно вивчати проблеми української ментальності, які сприяли державному відродженню. Настав час об'єктивно відтворити історію України на різних етапах, вільну від ідеологічних нашарувань та цензури. Адже допускаючи економічний розвиток села, радянський тоталітарний режим усіма наявним в його розпорядженні засобами прагнув не допустити політичного самовираження. Відсутність селянських політичних організацій ускладнювало знаходження спільної мови, вироблення загальної лінії щодо політики на селі. В радянські часи були здійснені певні господарські напрацювання. Попередній історичний досвід необхідно вивчати. Адже великі аграрні господарства можуть досягати високої ефективності за рахунок: впровадження нової техніки, досягнень науки, передового досвіду і максимального використання землі; кращої можливості реалізації, переробки і зберігання продукції та сировини. Однак переваги великих господарств необхідно розглядати в аспекті оптимальних розмірів, окремо для низинних і передгірських зон. Радянська практика господарювання щодо гірських колгоспів і радгоспів показала цілковиту їх нерентабельність. Програма концентрації та спеціалізації виробництва при оптимальних підходах може давати високі прибутки. За певними межами вступають у дію фактори, що знижують ефективність виробництва, - ріст адміністративно-управлінського апарату, збільшення транспортних витрат тощо. Такі господарства ведуться заради прибутку, а коли дохідна частина не компенсує витрат, без підтримки держави вони банкрутують. Проблеми невеликих господарств пом'якшуються за рахунок їх кооперації, поглиблення спеціалізації, інтеграції з різними підприємствами.

Українськими науковцями проаналізовано напрями, етапи, наслідки реформувань в аграрному секторі економіки України у ХХ - ХХІ ст. Це дослідження С. Живори [1], Н. Жулканич [2], М. Лендєл [3], О. Малярчука [4], С. Падалки [5], В. Нечитайла [6] та багатьох інших. В соціально-економічному аспекті дослідниками розкрито динаміку змін в агропромисловому комплексі у процесі реформування форм власності та господарювання, утвердження нових організаційно - виробничих структур в сільському господарстві на сучасному етапі.

Березневий пленум ЦК КПРС (1965 р.) розглянув недоліки в аграрній політиці країни й окреслив подальші

перспективи. Новий керівник держави Л. Брежнєв виступив 24 березня з доповіддю «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР», в якій вказував на причини. Слабким місцем являлося неврахування економічних законів розвитку, нерідко їх ігнорування. На увазі малися такі закони, як закон планомірного і пропорційного розвитку, принципи поєднання суспільних і особистих інтересів, матеріальної зацікавленості та інші. У практиці керівництва сільським господарством верх брали дії вольового характеру, особливо в області планування, ціноутворення, фінансування і кредитування. Численні, порою надумані, перебудови породжували обстановку нервозності і суєти, залишали керівників перспективи, підривали у них віру в свої сили. Перед сільським господарством ставилися дуже великі задачі, але вони не підкріплювалися необхідними економічними заходами, зокрема правильним визначенням рівня цін на сільськогосподарську продукцію і промислові товари, виділенням відповідних капіталовкладень і покращенням матеріально-технічного забезпечення.

Природно-географічні умови західних областей України особливі тим, що на порівняно невеликому просторі, розташовуються різні кліматичні зони: лісостепова, поліська, низинна, пригірська і гірська. Відповідно до цього й формувалися напрямки розвитку тваринництва. Якщо у лісостепу провідними галузями були скотарство молочно-м'ясного напрямку з розвитком свинарства, то в гірській - вівчарство. Тваринництво, як товарна галузь колективізованого сільського господарства формувалося значно повільніше, процес відтворення вимагав більше часу, ніж у рослинництві. У перше десятиліття колгоспного ладу тваринництво у західних областях Української РСР було низькотоварним і малопродуктивним. Грошові доходи від нього ледве сягали 10% у структурі всіх фінансових надходжень. Влада спочатку притримувалася курсу, який себе не виправдав - організація різних галузей тваринництва і птахівництва в кожному колгоспі та радгоспі. Це привело до розпорошення поголів'я худоби і птиці по невеликих бригадах та відділках. Унаслідок цього утруднювалось застосування комплексної механізації виробничих процесів, впровадження передової технології та наукова організації праці тощо.

У багатьох колгоспах і радгоспах знизилось поголів'я худоби, надої молока, приріст живої ваги молодняка. Причина крилася у відставанні кормової бази. При потребі на зиму 17-18 ц. кормових одиниць на умовну голову худоби, фактично заготовлялося 10-12 ц., а в гірських районах 6-8 ц. Великі площі відводилися під «царицю полів» - кукурудзу і навіть розорювалися гірські пасовища. Мало місце необгрунтоване скорочення площ посіву багаторічних трав, а також дуже низький урожай зеленої маси конюшини, люцерни, без яких неможливе «забезпечення зеленого конвеєру» [7, арк. 24]. То ж закономірно, що у 1965 р. середня оплата людино-дня в колгоспах Івано-Франківської області складала лише 1 крб. 67 коп. при середньореспубліканській - 2 крб. 69 коп. Середньомісячний заробіток усіх категорій робітників радгоспів Української РСР становив 69 крб., колгоспників - 50 крб. У радгоспах Івано-Франківської області - 49 крб., колгоспах - 25 крб., тобто майже у два рази менше ніж у республіці. Особливо низькою була оплата праці в колгоспах гірської та передгірської зони

Карпат, де на кінно-ручних роботах середньомісячна оплата праці складала - 16 крб. 50 коп. і в радгоспах -28 крб. У радгоспах оплата праці була у два рази більшою, незважаючи на те, що виконувалися аналогічні сільськогосподарські роботи [8, арк. 112-113].

Державна політика укрупнення й спеціалізації колгоспів дала свої результати негайно. На початок 1960-х років поголів'я худоби та її продуктивність зросли і тваринництво стало високоінтенсивною галуззю сільськогосподарського виробництва. Розвиток тваринницької галузі західного регіону республіки відбувався динамічніше: на кожні 100 га сільгоспугідь тут припадало 75 голів великої рогатої худоби (врх), в тому числі - 35 корів проти 58,2 і 24,7 у цілому по республіці, свиней - відповідно 109 і 81,7, овець - 37 і 33,9 [9, с. 242243]. В основі цього виступили споконвічні господарські традиції регіону.

У виконанні завдань з розвитку «громадського тваринництва», підвищенні його продуктивності, немалу роль відіграла ветеринарна служба районів. Основна увага ветеринарних спеціалістів була спрямована на своєчасне проведення планових профілактичних заходів з метою недопущення виникнення інфекцій, паразитарних захворювань тварин. Ветспеціалісти колгоспів і державної ветеринарної мережі провели велику роботу, яка забезпечила недопущення таких гостро-пошесних захворювань як сибірська язва, ящур, ружа, чума. Постійно проводилося обстеження тварин і птиці громадян, дотримання санітарних норм на фермах і пасовищах [10, арк. 4].

У галузі тваринництва в колгоспах Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей залишалося: для низинних районів - молочно-м'ясне скотарство з розведенням великої рогатої худоби, свиней, тонкорунних овець і птахівництво; для районів гірської зони - м'ясо-молочне скотарство і вівчарство. З метою забезпечення інтенсифікації в галузі тваринництва і виконання накреслених планів необхідно було в найближчий час вирішити комплекс організаційно - господарських і зоотехнічних заходів, в яких передбачити значне покращення кормлення і догляд за тваринами, запровадити високу ветеринарно-санітарну культуру на фермах. Продуктивність тваринництва і надалі мала зростати за рахунок зміцнення кормової бази, покращення племінної справи. Широке використання електроенергії знайшло застосування при переробці кормів, доїнні корів, водопостачанні і освітленні. На середину 60-х років ХХ ст. було електрифіковано майже 80% тваринницьких ферм [11, с. 158]. Проте велику роботу необхідно було проводити у напрямку подальшої механізації трудоємких процесів. У 1967 р. планувалося довести рівень механізації роздачі кормів на фермах великої рогатої худоби до 10%, прибирання гною - 20%, доїння корів - 35% [12, арк. 143].

На фермах, де запроваджувалася комплексна механізація, створювалися відповідні культурно-побутові умови тваринникам і організовувалася двохзмінна робота доярок, справи покращувалися. Це демонстрував колгосп «Перше травня» Снятинського району Івано-Франківської області. У господарстві проводилася велика селекційна робота і вся худоба була породистою. Якщо порівняти дане господарство з аналогічними, де вирощувалося звичайне стадо, то господарська вигода була суттєвою. Надої молока сягали на 1-1,2 тис. кг від кожної корови більше (це додатково 150-170 крб.), а від усього стада у 900 корів - майже 150 тис. крб. у рік. У зв'язку з цим, в наступному 1967 р. необхідно було здійснити будівництво 170 типових пунктів штучного запліднення і укомплектувати їх досвідченими спеціалістами. В області із 433 ферм мали необхідні стандартні пункти - 241 і 22 будувалося. За технічною характеристикою це нескладна споруда. З надоїв і валу Івано-Франківська область відставала від сусідніх. За 10 місяців 1966 р. в області надій на корову складав 1660 кг, тоді як у Львівській - 1980 кг, Чернівецькій - 2037, Тернопільській - 1835 кг [12, арк. 140-141].

Вівчарство - найстаріша галузь сільського господарства в Карпатах. В минулому тут розводили грубошерстних овець, від яких одержували молоко, вовну, м'ясо, овчини. Вівці найкраще використовували основні корми природних кормових угідь (пасовищну траву і сіно). Науково-дослідним Інститутом землеробства і тваринництва західних районів УРСР розроблялися науково-обґрунтовані «Пропозиції по розвитку вівчарства в гірській зоні Львівської області». В регіоні проводилася значна робота «по якісному покращенню гірсько - карпатського вівчарства шляхом схрещування місцевих грубововних маток з цигайськими баранами». Середній настриг вовни збільшився з 1,2-1,5 кг до 2-2,5 кг, а жива вага маток з 28-32 кг до 38-40 кг. У зв'язку з якісним поліпшенням гірсько-карпатського вівчарства, підвищенням цін на вовну і баранину, створювалися великі перспективи для рентабельного ведення цієї галузі. Однак воно ще залишалося збитковим. Так, у 1967 р. собівартість центнера вовни у гірських радгоспах становила в середньому 720 крб. при реалізації 299 крб. Аналіз стану розвитку вівчарства показував, що на даному етапі головна увага зверталася на налагодження племінної роботи, удосконалення технології виробництва та зміцнення кормової бази. Успіхи у розвитку гірсько - карпатського вівчарства пов'язувалися, перш за все, з племінною базою, умовами відгодівлі, належним доглядом і утриманням тварин [13, арк. 69].

У збільшенні виробництва продукції тваринництва вагому роль відіграла міжколгоспна кооперація відгодівлі худоби. Виникнення міжколгоспних відгодівельних пунктів було зв'язане з потребами раціонального використання в широких масштабах відходів харчової промисловості. Господарства почали організовувати спільні відгодівельні бази поблизу цукрових, спиртових, овоче-консервних заводів. Хімічна індустрія відкривала нові можливості для поліпшення кормової бази за рахунок використання карбаміду, синтетичних білків, амінокислот та інших добавок.

Наступним кроком у цьому напрямку була організація спеціалізованих колгоспів по відгодівлі врх та свиней. Міжколгоспні відгодівельні пункти в низці районів реорганізовувалися у спеціалізовані колгоспи. У Чернівецькій області спеціалізувалися 12 господарств по відгодівлі великої рогатої худоби і 9 - по відгодівлі свиней. Крім того, існувало два міжколгоспних пункти по відгодівлі врх на жомі. В 1964 р. спеціалізовані колгоспи відгодували понад 11 тис. голів врх та 23 тис. голів свиней. Міжколгоспні відгодівельні пункти відгодували і продали державі 3,7 тис. голів врх. У колгоспі «Червоний прапор» Новоселицького району реалізовано яловичини по 168 ц на 100 га угідь при собівартості 69 крб. 88 коп., а в колгоспі ім. ХХ партз'їзду Сокирянського району відгодовано 4,3 тис. голів свиней при собівартості одного центнера свинини 61 крб. 85 коп., або майже в два рази меншій проти 1960 р. [11, с. 158-159].

Концентрація відгодівлі худоби у спеціалізованих міжколгоспних господарствах забезпечила не тільки збільшення виробництва тваринницької продукції, але й створила умови його здешевлення. Цьому сприяла механізація трудомісткихпроцесів, внаслідок чогозростала продуктивність праці, а собівартість одиниці продукції знижувалась. Важливою галуззю сільгоспвиробництва було птахівництво. Створення великих птахівницьких господарств, міжколгоспних птахоферм і птахофабрик дало змогу широко застосовувати механізацію та передову технологію вирощування птиці. У низці районів Прикарпаття були звіроферми, на яких вирощували кролі, нутрії, норки, чорнобурі лисиці, фредки, видри тощо. Багато господарств спеціалізувалися на вирощуванні водоплавної птиці. Розвивалося бджільництво і рибне господарство.

Одним із факторів поліпшення економічних показників відгодівлі у спеціалізованих господарствах було збільшення концентрації виробництва. Перевагою великих спеціалізованих на відгодівлі худоби господарств перед міжколгоспними відгодівельними пунктами була можливість створити при своїх колгоспах власну міцну і сталу кормову базу. Це сприяло значному скороченню транспортних витрат, давало можливість розширити асортимент кормів і т.д. Здійснення поглибленої спеціалізації у тваринництві вимагало змін у розвитку землеробства, більш раціонального поєднання галузей тваринництва і рослинництва. У системі заходів із підвищення продуктивності тваринництва регіону, як і республіки, головне місце займало питання міцної кормової бази.

Літом зеленими кормами мали забезпечувати культурні пасовища, зимою грубі корми (сіно, солома) і коренеплоди (кормові буряки, морква, кукурудза). Постійний дефіцит білка у малопоживних кормах призводив до їх перерозходів. Єдиним виходом являлися посіви зернобобових культур, які за останні роки в господарствах регіону безпідставно скорочувалися до мінімуму. Недооцінка посівів гороху, бобів, вікосуміші, люпину призводила до «тупцювання на місці» з молоком, м'ясом і в цілому з продуктами тваринництва. Великий перерозхід кормів вів і до подорожчання вартості кожного центнера виробленої тваринницької продукції. Закріплення і заліснення ярів, балок, пісків, берегів річок, водоймищ і інших непридатних земель виступало вагомим резервом. Акцент робився на створення високопродуктивних луків і пасовищ по державних господарствах. Необхідно було ширше використовувати для виробництва кормів малопродуктивні угіддя (чагарники, болота, балки, пустирі).

У результаті клопіткої дворічної дослідної роботи науковці-аграрники Чернівецької державної сільськогосподарської дослідної станції зробили висновок, що врожайність сіна на гірсько-лісових луках становить 345% при внесенні в ґрунт усього 1,5 ц аміачної селітри в суміші з 3 ц фосфоритного борошна на гектар землі. Результати, одержані Бактинською дослідною станцією на Закарпатті та місцевими агрономами ще у період володіння цими територіями Чехословаччиною, доводили, що вапнування ґрунтів підвищує врожайність зернових і технічних культур у 1,5-2 рази при внесенні 5-10 т меленого вапняку на гектар землі. Врожайність полонинних сіножатей і пасовищ значно підвищувалась за більш високих норм вапнування (10-20 тонн на гектар). Зростання місцевого виробництва меленого вапняку, при потребах області 500 тисяч тонн у рік, могли реально збільшити продукцію сільгоспвиробництва. Однак партійно-господарський апарат не поспішав обґрунтовану думку науковців застосовувати практично, а, у свою чергу, піддавав їх критиці за малоефективну роботу [4, с. 129].

У гірських і передгірських районах, відчувався великий дефіцит у грубих і соковитих кормах. Щорічно завозилося із південних областей республіки 4550 тис. т соломи (солома, як і сухі стебла кукурудзи, виступали малопоживним замінником). Соковиті корми, коренеплоди, силос, трав'яне борошно і сіно були постійним дефіцитом. Великим резервом поповнення балансу кормів являлося підвищення продуктивності природних пасовищ і сінокосів, які займали 30% всіх сільгоспугідь. Однак, вони давали низьку віддачу через недостатню кількість у ґрунтах поживних речовин, високу кислотність (необхідність вапнування) [14, арк. 110].

Однією з вагомих причин відставання було ігнорування місцевого досвіду ведення тваринництва, що нагромаджувався століттями. Для кращого й ощадливішого використання полонин організовувався випас худоби зверху вниз, а не знизу вверх. Тваринницькі приміщення розташовували біля угідь на випадок непогоди чи передчасного випадання снігу, маючи поруч резервні кормові фонди. Для покращення годівельної бази особливу увагу звертали на чагарники, що росли на схилах гір і не допускали ерозії землі.

У західних областях УРСР створювалися показово - експериментальні господарства з вирощування врх у яких вироблялося на 100 га сільськогосподарських угідь «по 280 ц м'яса». Середньоздаточна вага однієї голови сягала 400 кг і 99% тварин продавалося вищої вгодованості. Такі господарства, використовуючи передовий вітчизняний і закордонний досвід, почали застосовувати годівлю худоби сухими гранульованими або брикетованими кормами. Склад гранул: вітамінне трав'яне борошно, солом'яне борошно, концентровані корми, меляса, карбамід, мікроелементи. З метою більш широко вивчення нового методу годівлі, було вирішено перевести тваринництво таких показово-експериментальних спеціалізованих з відгодівлі врх господарств на круглорічну годівлю сухими гранульованими кормами [15, арк. 88]. У наступних роках цей метод набув широкого розповсюдження у тваринництві й республіки.

У 1970-ті роки комбікормова промисловість республіки розвивалася досить інтенсивно - масово будувалися державні підприємства з виробництва повнораціональних кормів. Колгоспні, міжколгоспні, колгоспно-радгоспні комбікормові підприємства з використанням власного зерна, отримали широкий розвиток. Протягом 1970-1980 рр. кількість міжколгоспних комбікормових підприємств по республіці збільшилася у 6 разів (з 59 до 356). Якщо у 1971 р. було вироблено 315 тис. т, то наприкінці п'ятирічки - майже 3,8 млн. т, а в 1978 р. - більше 7 млн. т [16, с. 167-168]. Незважаючи на швидкий розвиток комбікормової промисловості, потреби тваринництва в кормах не задовольнялися повною мірою.

На листопадовому (1976 р.) пленумі ЦК Компартії України в доповіді першого секретаря ЦК тов. В. Щербицького Ровенська область піддавалася гострій критиці за незадовільне проведення зимівлі худоби. Рішення листопадового пленуму ЦК Компартії України, критику на ньому області обговорено на бюро обкому, райкомів партії, в первинних партійних організаціях колгоспів і радгоспів. Щоосені відбувалися обласні наради зооветеринарних спеціалістів і керівників спеціалізованих господарств з питань дальшого розвитку громадського тваринництва, на яких ставилися завдання з покращення зимівлі та забезпечення виконання планів і соцзобов'язань по виробництву і продажу державі тваринницької продукції. У листопад - грудні в усіх районах і господарствах області проводилися громадські огляди ведення тваринництва і ходу зимівлі худоби. В оглядах приймали участь члени бюро обкому партії, облвиконкому, керівники і спеціалісти обласних сільськогосподарських організацій. Результати показували, що в переважній більшості господарств зимівля худоби проводилася «організовано».

У колгоспах і радгоспах у роботу задіювалися нові кормоцехи і кормокухні. Для забезпечення безперебійної роботи фермської техніки в зимовий період на ферми направлялося додатково 800-900 передових механізаторів. В кожному районі і господарстві складалися помісячні, подекадні та щоденні плани витрачання кормів, встановлювався систематичний контроль за їх дотриманням. Постійна увага приділялася підготовці кормів до згодування. Силами райоб'єднань «Сільгосптехніка» та промислових підприємств у кормоцехах встановлювалися високопродуктивні машини для здрібнення і змішування кормів. В колгоспах і радгоспах області діяли лабораторії по застосуванню в годівлі тварин хімічних сполук. Партійними і комсомольськими організаціями господарств направлялися для роботи на фермах в зимовий період понад 400 комуністів і комсомольців. Всі ферми були повністю укомплектовані кадрами тваринників. Для забезпечення нормальних умов праці і відпочинку на фермах працювали кімнати і будинки тваринника, медичні профілакторії [17, арк. 18].

З метою прискорення розвитку інтенсивного м'ясного скотарства і дальшого збільшення виробництва високоякісної яловичини, Міністерство сільського господарства УРСР вважало за доцільне здійснити низку заходів у масштабах республіки і досліджуваного нами регіону. На першому етапі роботи по створенні галузі інтенсивного м'ясного скотарства, починаючи з 1977 р., спеціалізувати: Корюківський, Новгород-Сіверський,

Семнівський і Щорський райони Чернігівської області; Зарічненський і Рокитнівський Ровенської; Любешівський, Ратнівський, Камінь-Каширський і Старовижівський Волинської; Сколівський і Турківський Львівської; Ізяславський і Славутський Хмельницької; Верховинський Івано-Франківської; Путильський Чернівецької; Олевський і Луганський Житомирської; Середино-Бугський і Ямпільський райони Сумської областей. На наступному етапі (1978-1980 рр.) розширити мережу районів по м'ясному скотарству та організувати в них близько 70 міжгосподарських об'єднань із загальним обсягом виробництва на кінець десятої п'ятирічки не менше 300 тис. т яловичини [17, арк. 10].

У господарствах проводилися певні заходи з поліпшення селекційно-племінної роботи, збільшення кількості племінної худоби та підвищення її продуктивності. Ведучу роль в цьому процесі відігравали племінні господарства (племзаводи). Найвищого рівня досяг племзавод ордена Леніна «Перше травня» Снятинського району Івано-Франківської області. Питома вага корів І класу, еліта та еліта-рекорд становили 88,7%. Середній удій на корову в 1981 р. сягнув 4138 кг молока. В той же час, надій молока від корови на племзаводі «Україна» становив 1980 кг. Такий стан в значній мірі пояснювався низькою забезпеченістю кормами на зимово - стійловий період [18, арк. 54-55].

Шляхи покращення сільськогосподарського виробництва тваринницького напрямку полягали в посиленні спеціалізації Закарпатської, Івано-Франківської, гірських районів Львівської і Чернівецької областей, підпорядкувавши цьому інтенсивне ведення землеробства. Для цього необхідно було провести низку заходів: залуження земель в заплавах річок і ерозованих схилів на площі 25-30 тис. га; довести посів багаторічних трав у польових сівозмінах до 20%; посилити ефективність луківництва - на всіх площах поліпшити осушення, підсів сумішей трав, збільшити внесення мінеральних добрив, розширити площі під культурними пасовищами; значно збільшити роботи з меліорації, в обсягах визначених 100-105 тис. га; проводити щорічні вапнування кислих Грунтів на площі 55-60 тис. га і культуртехнічні роботи на площі 35 тис га; збільшити виробництво органічних добрив, насамперед за рахунок розширення добування торфу; довести внесення мінеральних добрив в 1975 р. до 9-10 ц/га в умовних стандартах на гектар ріллі. На загал головним завданням колгоспів виступало збільшення виробництва кормів і поліпшення їх якості за рахунок удосконалення агротехніки, збільшення внесення органічних і мінеральних добрив.

На початку 80-х років ХХ ст. була зроблена чергова спроба прискорити розвиток сільського господарства. Напрямки розвитку визначалися Продовольчою програмою - повсюдний перехід до інтенсивних методів господарювання. Перетворення кормовиробництва у спеціальну галузь, мало стати головним джерелом збільшення ресурсів м'яса і продуктів тваринництва. Їх реалізація зіткнулася з недостатнім фінансуванням і суперечливими тенденціями в розвитку сільського господарства країни. До кінця 1980-х років залишалася невирішеною проблема поліпшення кормової бази тваринництва і пов'язаних із нею завдань. Складною залишалася ситуація у вирощуванні парниково-тепличних культур, ранніх овочів, плодоягідної продукції та садівництві. Значні недоліки мали місце в організації заготівель, зберіганні, переробці і торгівлі плодоовочевою продукцією та картоплею.

Отже, на основі значних капіталовкладень, комплексного підходу до вирішення назрілих проблем тваринницької галузі зі сторони держави великі спеціалізовані господарства добре зарекомендували себе і їм належить майбутнє. Здійснення поглибленої спеціалізації у тваринництві вимагає змін у розвитку землеробства, раціонального поєднання тваринництва і рослинництва. На основі поліпшення загальної культури землеробства, зміцнення кормової бази господарства могли підвищувати продуктивність худоби і птиці. Головна увага повинна бути звернена на створення достатку кормів, особливо концентрованих без чого неможливе піднесення виробництва м'яса, молока та інших продуктів. Розвиток тваринництва значною мірою стримувався відставанням кормової бази. Найважливішим чинником, який міг впливати на розвиток тваринництва, мали стати якісні корми. Виробництво комбінованих кормів, тобто розвиток спеціальної кормовиробничої промисловості, покращення стану культурних пасовищ і сільгоспугідь - не відповідали потребам. Створення повноцінної кормової бази за умов концентрації і спеціалізації виробництва, висували проблему «кількості і якості». Основна проблема тваринництва - належна кормова база не була вирішена, як в регіоні, так і в республіці. Площі, зайняті під кормовими культурами, зокрема, на осушених землях, використовувалися мало ефективно.

Повільно покращувався породний склад худоби. Мали місце істотні недоліки в годівлі, догляду та утриманні тварин. Недостатніми темпами впроваджувалася спеціалізація і концентрація виробництва. Специфіка розвитку тваринництва на Україні і в західному регіоні зокрема, полягала в тому, що воно розвивалося не на природній, а на штучній кормовій базі. Однак успіхи, досягнуті у 1960-1970 рр. великими господарствами необхідно вивчати, брати усі кращі їх напрацювання.

Список використаних джерел

брежнєв сільський кормовиробництво тваринництво

1. Живора С.М. Аграрна реформа в Україні (1991-2001 роки): автореф. дис…. канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / С.М. Живора. - Запоріжжя, 2002. - 16 с.

2. Лендєл М.А. Аграрне виробництво в Карпатському регіоні: сучасний стан, тенденції, перспективи розвитку / М.А. Лендєл. - Ужгород: Карпати, 2006. - 216 с.

3. Малярчук О.М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села / О.М. Малярчук. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. - 228 с.

4. Падалка С.С. Українське село в контексті політики тоталітарної держави (60-80-ті роки ХХ ст.). - К., 2003. - 165 с.

5. Нечитайло В.В. Становлення селянських господарств фермерського типу в Україні: історична ретроспектива і сучасний стан: автореф. дис. д-ра іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / В.В. Нечитайло. - Львів, 2006. - 33 с.

6. Держархів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. П-1. - Оп.1. - Спр.2967. - 110 арк.

7. Там само. - Спр.3073. - 181 арк.

8. Розквіт економіки західних областей УРСР (1939-1964 рр.) / [Відп. ред. М. І. Петровський; І. Ф. Гриновець, І.О. Луцик, В.І. Михайлов та ін.]. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1964. - 290 с.

9. ДАІФО. - Ф. Р-6. - Оп.2. - Спр.2372. - 87 арк.

10. Радянська Буковина. 1946-1970. Документи і матеріали [Відп. ред. М. І. Іванеско]. - Ужгород: Карпати, 1980. - 272 с.

11. ДАІФО. - Ф. П-1. - Оп.1. - Спр.4907. - 126 арк.

12. Там само. - Спр.3814. - 100 арк.

13. Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфері Донбасу. Друга половина 40-х - кінець 80-х рр. ХХ ст. - Донецьк: ООО «Лебедь», 2004. - 412 c.

Размещено на Allbest.ru