"В обороні честі дому шляхетського": справа про страту слуг князем Самуелем Каролем Корецьким на Волині 1645 р.

Наступного ранку про нічну пригоду доповіли панові, а той викликав до себе покойового й, ніби нічого не сталося, описав йому подію як гіпотетичну та запитав його ради - на яку кару заслуговує слуга, котрий спробував у домі свого пана зґвалтувати дівчину. Той відповів (чи то не підозрюючи про поінформованість пана, чи будучи певним щодо його ласки), що така особа заслуговує на смерть. Пан на це зауважив, що сам слуга осудив себе за вчорашній нічний учинок, та наказав ув'язнити як покойовця, так і писаря. Дівчина не хотіла ні у чому признаватися, хоч її сильно били та замкнули в окремому приміщенні.

На третій день, "після провадження формального суду", усіх трьох засудили на смерть. Автор зауважує, що шляхтич намагався апелювати до ґродського суду, однак його не слухали, тобто знову з'являється дражлива деталь невідповідності приватного суду над особою шляхетського стану. Опис страти покойовця порівняно з позовом Ґарбовського дуже стислий: кат схибив; засудженого спробували добити пострілами з рушниць, після чого занесли до церкви, однак виявилося, що він ще живий; про це стало відомо панові, за наказом якого слугу прикінчили пострілом у голову, коли францисканці у труні намагалися перенести його до монастиря. Автор щоденника беземоційний у цій частині оповіді. Натомість цілий абзац присвячено страті панни, її стійкому сприйняттю смерті та глибокій побожності: утішена сповіддю й причастям, дівчина висловила надію у швидкому часі побачити Матір Божу. Радзивілл зупиняється на таких деталях, як відсутність килима на ешафоті, на який мала схилити коліна панна (замість нього було лише трохи соломи); як і в описі страти Ґарбовського, з'являється мотив катової невправності, що мало сприйматися як знак невинуватості панни, посилений описом її передсмертних страждань. Загалом страту дівчини князь називає "мучеництвом". Як видається, і сам опис побудовано за законами певного жанру, що й невипадково, адже саме страта Красовської у цій історії виглядає найменш умотивованою.

Далі автор описує подію, що трапилася після страти слуг, посилаючись на свідчення осіб, віри гідних. Якогось дня перед світанком усі троє скараних зі свічками в руках з'явилися на церковному цвинтарі, а з першими променями зникли. Коли чутки дійшли до пана, він запитав, якого це було дня. І потім клявся, що саме в той час йому в напівсні з'явився покойовий, який промовив: "Отож, пане, хотів моєї крові - то маєш", і вихлюпнув із долонь кров маґнатові в обличчя.

Історію Радзивілл закінчує таким підсумком: "Звістка про це зменшила добру славу цього маґната в усіх, а він сам пізніше шкодував про свій учинок". І далі: "Страшна це подія й гідна жалю, коли покладаються на злу раду, а ще гірше, коли їй слідують, адже пізніше той пан, охоплений меланхолією, не приховував, що провадить безсонні ночі, тремтячи у тривозі. Шкода мені чоловіка, якого завжди вважав своїм приятелем".

Зауважимо, що у щоденниковій розповіді немає згадки про дружину магната, натомість провина переноситься на осіб, що були поряд і дали йому злу раду; учинок скараних слуг не виправдовується, він лише констатується - схоже, що автор щоденника не має до них особливих сантиментів, зате наголос робиться на відсутності вини страченої дівчини. Як видається, головний урок цієї історії за Радзивіллом - необхідність великим людям берегти свою "добру славу", що була тісно пов'язана зі стосунками "великих" із "малими", де милосердя пана - одна із засадничих чеснот у підтриманні його авторитету у соціумі. Нагадаю пораду, яку в далекому щодо цієї історії 1581 р. дав князь Костянтин Острозький родичеві автора щоденника - князеві Криштофові Радзивіллу. У своєму листі Острозький наголошував: ласкаве "обходження" великих людей із "малими" винагороджується Богом, адже служить підставою для спокою у спільноті та забезпечує "великим" належну повагу: " [.] добре було б, якби вашій милості вдалося ласкаво з людьми обходитися, адже Бог швидко благословляє таку особу і її потомство, а колотнечі й незгоди не завжди добре закінчуються; також великі люди тішаться повагою, якщо з малими людьми не вдаються у справи, позаяк повага зростає, коли вони з великими справи провадять"Цит. за: Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 - 1608): Wojewoda kijowski i marszalek ziemi wolynskiej. - Torun, 1997. - S. 185 (" [...] zdaloby mi si§, abym Wmsci rozkazal laska - wiej si§ z ludzmi obchodzic, bo Bog ryczle takiemu i potomstwu jego blogoslawic b^dzie, a rozruchy niezgody nie zawsze do dobrego konca przychodzq, a tez to wielkich ludzi jest powaga z malymi ludzmi nie wdawac si§ w sprawy, bo stqd w powag§ rosn% gdy z woelkimi sprawy maj^"). .

Аналізуючи поняття справедливості у середньовіччі, Дж. Козьол зауважує, що справжня влада була тісно пов'язана не з відповідним застосуванням правових норм, а з моральною владою вирішувати, коли карати, а коли виявляти милість. "Суд і ласка", "справедливість і милість" - найчастіше вживані поняття у середньовічній політичній риториці, де милість доповнювала справедливість. Наділена владою особа мала взоруватися на Бога, де Божа справедливість була актом Божого милосердя, тож жоден пан не міг бути добрим володарем, якщо не вмів виявляти милосердяKoziol G. Begging Pardon and Favor: Ritual and Political Order in Early Medieval France. - Ithaca, N. Y., 1992. - P. 216-218. .

Судові книги дають достатньо підстав для твердження, що невідповідне поводження зі слугою негативно позначалося на репутації пана серед шляхетського загалу. Так, Федір Ольшевський у скарзі на безпричинне насильство свого пана ("маючи, деи, якиисъ гневъ закрытый и недобрый") князя Андрія Головні Острожецького, указував, що добровільний посередник у конфлікті - Андрій Романовський - намагався залагодити ситуацію, схиливши пана до того, "абы ся со мною ласкаве а хрестиянске обышол, мене пристойне отпустил и отправилъ". Така миротворча поведінка представника волинської шляхетської спільноти була спрямована, за словами слуги, на те, щоб він не звертався до суду й цим не "не славил" князя ГоловнюЦДІАК України. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 15. - Арк. 95-96. .

Показова також історія з фальшуванням слугою князя Януша Острозького - Яном Яворським підпису свого панаОсь як Яворський пояснював свою провину перед князем: "Руку-мъ княжати его милости формовал и на подобенъство подпису его княжатъское милости фалебный подпис на оных квитах я своею рукою подписал". . Тож спійманий зловмисник через третіх осіб просив князя бути милосердним і не вдаватися до суворого права. Як указувалося в тексті, князь як "хрестиянский" пан ужив ласки більшої, аніж можна було сподіватися у цьому випадку, та відмовився від звинувачень під умовою публічної обіцянки Яворського більше подібного не чинитиЦДІАК України. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 40. - Арк. 285-285 зв. . В аналогічний спосіб діяв і Іван Красенський, слуги якого - Ян Кричевський і Шимко Кухар - улаштували порахунки в домі свого пана, під час чого поранили інших слуг, тобто поводилися як "лотри", забувши "добродейства" власного господаря. Красенський спочатку звернувся до ґродського суду, але "за вложенъем веле зацных и учтивых людеи до его милости", а також за "покорною и плачливою прозбою" винуватців, змилостивився над ними, і, відмовившись від застосування "за таковыи злыи а своволныи и запаметалыи учинокъ" строгого права - смертної кари, помилував їх із "самого змилованъя и милосердъя". Тож, як заявляли слуги в листі, який вони принесли до ґро - ду для запису в актові книги, пан, "власне нас горлы даровавши, волных от того всего з ласки и милосердъя своего волными учинил, за што мы, покол живы, п [а] на Бога за его милостъ доброе здорове просити и вечне служити повинъны есмо"Там само. - Спр. 41. - Арк. 438 зв. - 439. .

Очевидно, що провина на слугах князя Корецького була й вони мали бути покараними, однак, як засвідчують відомі справи про зґвалтування, для шляхетського загалу позбавлення шляхтича життя було неспівмірним із цим переступомСтарченко Н. Справи про зґвалтування в шляхетському середовищі Волині (остання третина XVI ст.) // Соціум: Альманах соціальної історії. - Вип. 11. - К., 2015. - С. 104-134. . Наруга над дівчиною-шляхтянкою сприймалася як порушення усталеного порядку, це могло обернутися для ґвалтівника серйозними наслідками у вигляді удару по "добрій славі" та майновими втратами. Проте неслава, схоже, тривала до моменту залагодження стосунків між кривдником і жертвою, що дозволяє говорити про сприйняття злочину як приватної кривди. Саме конфлікт був джерелом підваження честі, натомість його залагодження очищувало шляхтича. Тож метою спільноти й було не покарати винного, а запропонувати шляхи виправлення ситуації та замирення сторін. Показова у цьому контексті справа про зґвалтування князем Михайлом Заславським доньки свого слуги Валентія Збирського, за яке Луцький ґродський суд присудив винуватцеві смертну кару. Однак за певний час справу було припинено через примирення Заславського зі Збирськими. Королівський лист, в якому сповіщалося про скасування вироку, прибили на публічних місцях кількох міст, його обволав возний. У документі детально переказувалися деталі справи та її проходження судовими інстанціями, однак у підсумку зауважувалося, що всі записи у судах мають бути знищені, а "тая справа ему самому (князеві - Н. С.) и доброи славе его и потомковъ его ничого шкодити и заважати не маетъ часы вечними". Тож у такий спосіб Заславський "викупив" свою підважену у спільноті "добру славу", а шляхетський загал за те погоджувався "вимарати" з пам'яті його вчинок і більше про нього не згадувати.

"Корецька історія" мала закінчитися, як засвідчують сотні інших конфліктних епізодів, публічним перепрошенням слугами свого пана та прощенням їх князем на знак християнського милосердя. Можливо, такого не трапилося через відсутність серед осіб, що складали суд, представників самих засуджених, адже вони були чужими на Волині людьми, не захищеними мережею родинних і приятельських зв'язків, або ж особами малозначущими у шляхетському соціумі. Події зайшли у глухий кут, як і в уже згадуваній історії зі вбивством Балтазара Гнівоша, у котрого теж, попри певний статус і наявність немалих землеволодінь, не знайшлося серед волинської шляхти осіб, що виступили б ґарантами й поручителями дотримання домовленостей. Адже в конфлікти, як тільки вони набирали небезпечних форм, зазвичай втручалися приятелі, котрі бралися залагоджувати суперечності та шукати компроміси. У більшості справ, де слуги мали бути покарані найсерйознішим чином, зазвичай і з'являлися приятелі, на чиє прохання пан виявляв свою "ласку й милосердя". Однак у середовищі князя Корецького не виявилося добрих "кризових менеджерів", які могли б передбачити наслідки ужитих ним в обороні честі суворих заходів, хай навіть цілком у рамках правових приписів. Тож закиди Радзивілла щодо "злої ради" були небезпідставними. Схоже, що на інший сценарій сподівалися до останнього, про що свідчить згадка в позові про спроби затримати страту. Очевидно, що від князя чекали помилування, яке дало б змогу залагодити конфлікт через певний компроміс і повернутися до порушеної рівноваги, що дозволило б "кожному залишитися при своїй справедливості", зокрема спільноті - зберегти жаданий "покой посполитий", а князеві - "добру славу".

Тож навіть якщо в "корецькій історії" відбулося реальне групове зґвалтування, а не лише його спроба з боку покойового слуги, надмірне, за уявленнями шляхетського загалу, покарання та, відповідно, мученицька смерть мали виправдати страчених, перетворити їх в історіях, що поширювалися, на безборонних жертв маґнатської сваволіМ. Фуко зауважив, що публічна кара змінювала позиції її учасників: суддів ототожнювала зі злочинцями, які чинять убивство, а злочинці стають об'єктами співчуття чи навіть захоплення (див.: Фуко М. Наглядати і карати. - К., 1998. - С. 13-14). . І правові підстави дій пана важили тут щонайменшеЯк зауважує І. Тесленко, у доменіальному суді, який у випадку маґнатів міг взоруватися на задвірний суд, часто важила не правова норма, а особистий стосунок пана до суб'єкта судового процесу (див.: Тесленко І. Організація та функціонування задворного суду князів Острозьких (до постановки проблеми) // Магнацкі двор і сацьіяльнае узаемадзеянне (XV-XVIII стст.): Зб. навук. пр. - Мінск, 2014. - С. 197-208). . Цілком імовірно, що швидка смерть дружини князя Марціяни була витлумачена як Божа помста за невинну кров, а завершення життя Самуеля Кароля 12 лютого 1651 р. в неповних тридцять років за декілька днів після весілля зі Софією Опалінською мало лише утвердити загал у цій думці. На герої цієї історії обірвався й рід КорецькихWolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. - Warszawa, 1895. - S. 176. .

"Корецька історія" має декілька контекстів, в які вона не просто вмонтовується, а й конструює їх самим фактом існування, мовою акторів та їхнім вибором. Цей казус може слугувати в розмові про ґендерні стосунки, себто про становище жінки, суспільні настанови та упередження щодо неї, ставлення до зґвалтування тощо. Вона може бути частиною дослідження в рамках антропології права, зокрема складного аналізу про співвідношення права і справедливості, легітимного, квазілеґітимного та нелеґітимного, важливості позасудових механізмів залагодження конфлікту тощо. Скажімо, взаємини між жертвою, кривдником, а також свідками чи особами, від яких залежала оцінка провини та відповідальності, може багато розповісти про суспільство. За цим казусом, цілком очевидно, приховується й важлива джерелознавча проблема - про взаємодію джерела та реальності поза ним. Однак чи не найцікавіший контекст цієї історії - проблема влади в ранньомодерному шляхетському соціумі Речі Посполитої, важлива для розуміння його влаштування, однак важка для аналізу. Адже джерела вкрай рідко містять безпосередню інформацію про основні засади функціонування спільноти, а риторика, до якої вдаються герої, радше апелює до декларованих цінностей, аніж виявляє їх підкладку. Натомість подібні історії, попри їх фраґментарність, дозволяють принаймні засиґналізувати проблемуДив. також: Старченко Н. "Постєрєгаючи прав, волностєй и свобод наших": боротьба за домінування на волинському сеймику 1593 р. // Theatrum humanae vitae: Студії на пошану Наталі Яковенко. - К., 2012. - С. 259-276. Про спосіб панування, заснований на символічній, м'якій формі примусу, що не визнається як примус, див.: Бурдье П. Практический смысл. - Москва; Санкт-Петербург, 2001. - С. 216-217, 250-265. .

Мотив необхідності великим людям зберігати "добру славу", що звучить у цій історії, відсилає до розуміння влади як авторитету чи престижу, тобто влади як символічного насильства. "М'який" варіант примусу був властивий для спільнот, де владні відносини переважно ґрунтувалися на неформальних патронально-клієнтарних зв'язках, які домінували в ранньомодерній Речі Посполитій з її слабкою центральною владою й сильними позиціями маґнатерії в окремих регіонахТам же. - С. 205-237. "Символічний капітал - це капітал честі і престижу, який продукує інститут клієнтели" (див.: Там же. - С. 231). . Попри асиметричність стосунків "патрон - клієнт" та "домінування - підкорення" як сутності такого зв'язку, залежність між сторонами не була жорсткою. Вона вибудовувалася за рахунок не стільки насильства, скільки впливів, маніпуляції, авторитету як джерела влади, тобто йшлося про символічний капітал особи - позицію в межах своєї групи, і ширше - спільноти. Важливою її складовою виступала репутація, що передбачала визнання й довіру з боку інших, тобто йшлося про доволі нестабільний владний ресурс, який потребував постійного підкріплення, завоювання, відстоювання. Звичайно, символічний капітал важко виміряти матеріальними мірками, однак звернімо увагу на слова шляхтича Станіслава Ґожовського, слуги Марка Жоравницького, який у суперечці зі Семеном Русиновичем-Берестецьким наголошував на своїй "кращості" та пояснював, у чому ж вона полягала: "Я маю с ким, а тьі ни маешь". У відповідь Семен вніс протестацію до ґродських книг, аби "напрод Богу, а потом'ь всимь людемь учтивммь бьіл'ь прав'ь"⁶⁷. Тобто обидва контраґенти апелювали до шляхетського загалу, який визначав місце та вагу особи, уважаючи саме його мірилом "лепшости".

Тож невластива поведінка великих загрожувала їм відмовою в повазі чи довірі спільноти, зокрема й малих людей. Відповідно, особи з вищого ешелону влади, попри формальні статусні ознаки (майновий стан, обіймання урядів, наближеність до двору, публічні функції) мали також дотримуватися певних конвенційних норм співжиття, на яких, зокрема, наголошував князь Костянтин Острозький у листі до Криштофа Радзивілла.

Размещено на Allbest.ru