"В обороні честі дому шляхетського": справа про страту слуг князем Самуелем Каролем Корецьким на Волині 1645 р.

28

Размещено на http://www.allbest.ru/

"В обороні честі дому шляхетського": справа про страту слуг князем Самуелем Каролем Корецьким на Волині 1645 р.

Н.П. Старченко

На прикладі історії про публічну страту за наказом князя Самуеля Кароля Корецького його слуг продемонстровано, як може змінюватися сприйняття на перший погляд цілком "вірогідного" джерела, а з ним - і самої події залежно від дослідницьких підходів. Прочитаний буквально, як зліпок минулого, він засвідчує свавільні дії маґната, що порушив право, головні шляхетські цінності та настанови доброго християнина. Натомість пропонується аналізувати текст позову як наративний конструкт, вибудуваний з урахуванням особливостей тогочасної судової системи та ставлення до злочину як приватної справи потерпілого, де доказовість ґрунтувалася не стільки на ретельному слідстві, скільки на усталених конвенціях, зокрема й риторичних.

Ключові слова: джерело, шляхетські цінності, судочинство, честь, влада, символічний капітал.

Богослов, архімандрит Києво-Печерської лаври та ректор Києво-Моги - лянського колеґіуму Інокентій Ґізель у своєму трактаті з моральної теології "Мир з Богом чоловіку" (1669 р.), розглядаючи гріх обмови, тобто шкоди для слави ближнього, окремо зупиняється на відповідальності історика: "А отже й історики не вільні від гріха огуди, коли згрішення чиїсь таємні описують; а явні вони хоч і можуть описувати, але з доброго вболівання за поправу інших і для користі спільної, а не [.] з наміром уймити слави: бо то є смертний гріх"¹. Схоже, що такими ж міркуваннями керувався й перший автор "корецької історії" Альбрехт Станіслав Радзивілл, оминувши ім'я князя у своєму щоденнику Ґізель І. Вибрані твори у 3-х томах / Пер.Р. Кисельова. - Т. 1. - Кн. 1. - К., 2012. - С. 248. Radziwill A. S. Pami^tnik o dziejach w Polsce / Przel. i oprac. A. Przybos i R. Zelewski. - T. 2 (1637-1646). - Warszawa, 1980. - S. 451-452. . Від функцій "суспільного вчителя" наукова корпорація на рівні фахових текстів потроху, хоч болісно та вкрай нерівномірно в межах різних історіографічних традицій, усе ж відмовилася (утім не без рецидивів). Однак ідеологічна складова тексту диктується не лише суспільним замовленням, а й цілим комплексом світоглядних настанов самого дослідника (не конче усвідомлених), зокрема включеністю його у соціальну практику та вболівання за "на - праву" суспільства White H. Metahistory: The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe. - Baltimore; London, 1975. - P. 22. . Що ж стосується відповідальності за добру славу героїв, то історики, особливо ті, чий об'єкт дослідження віддалений у часі, зазвичай цією проблемою не переймаються. У них, натомість, інша проблема - не потрапити в пастку модернізації, відповідно, спробувати не накинути свою шкалу цінностей та мотивацій на дії героїв. А для цього доводиться вичленовувати за - сади/правила/цінності з часто глухих, суперечливих і непевних голосів минулого. Утім дослідницька орієнтація на розуміння механізмів функціонування "іншої" культури, увага до мови, логіки та виборів акторів, пошуки відповідного культурного контексту, який у підсумку теж виявляється залежним від багатьох обставин - усе це передбачає глибоку інтеґрованість історика у процес пізнання. Один із наслідків - переживання дослідником своїх підходів до об'єкта вивчення, зокрема їх релевантності минулому, як проблеми етичної Етичність, хай і у специфічному значенні та у специфічний спосіб, постає, скажімо, як необхідність пам'ятати про існування індивідуального голосу, котрий може витіснятися владним дискурсом минулого чи методологією дослідника, а це підважує саму можливість індивідуального говоріння (див.: Arnold J. H. The Historian as Inquisitor: The Ethics of Interrogating Subaltern Voices // Rethinking History. - 1998. - №2. - P. 379-386). .

Тож на прикладі історії з життя князя Самуеля Кароля Корецького (1621-1651 рр.) Доводився правнуком відомому захисникові південних теренів Великого князівства Литовського від татар князеві Богушеві Корецькому та племінником - князеві Самійлові Корецькому, героєві битви під Клушином 1610 р., леґендарному воякові у протистояннях із турками, авантюристові й ватажкові, "сарматському Леонідові" (див.: Maciszewski J. Bohusz Korecki // Polski SJownik Biograficzny. - T. 14/1. - Zesz. 60. - Krakow, 1968. - S. 58-59; Zeromski S. Samuel Korecki // Ibid. - S. 60-62). спробую продемонструвати, як може змінюватися сприйняття на перший погляд цілком "достовірного" джерела, а з ним і самої події, залежно від дослідницьких підходів та, відповідно, історіографічної ситуації. Аналізуватиму історію з урахуванням обставин, особливостей постання джерел, досліджуватиму її крізь призму різних контекстів функціонування шляхетської спільноти Волині в ранньомодерний час. З іншого боку, сама ця історія є цеглинкою в їх конструювання.

Тривале функціонування в історіографії епізоду про страту слуг почалося з публікації в 1853 р. позову до Люблінського трибуналу князівського подружжя КорецькихАкты, относящиеся к истории Западной России. - T. 5 (1633-1699). - Санкт-Петербург, 1853. - С. 73-77. . У Ю. Вольфа це - чи не центральний факт біографії князяWolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. - Warszawa, 1895. - S. 176. . На відміну від розбудованої ґлорифікації представників роду Корецьких у гербовнику К. НесецькогоNiesiecki K. Herbaz polski / Wyd. J. N. Bobrowicz. - T. V. - Lipsk, 1840. - S. 228-237. , Ю. Вольф поза скупою генеалогічною інформацією про Самуеля Кароля (народився - одружився - вдруге одружився - помер) уміщує лише один епізод - позивання його з першою дружиною Марціяною з Бобрка в 1645 р. на Трибунал "про скарання на смерть кількох осіб". Щоправда, автори біограми Корецького в "Польському біографічному словнику" оминули цю сторінку життєпису князя, лише вмістивши в бібліографії посилання на публікацію 1853 р. Maciszewski J., Majewski W. Samuel Karol Korecki // Polski SJownik Biograficzny. - T. 14/1. - Zesz. 60. - S. 62-63. Натомість 1985 р. з'явилася стаття І. Сварника, доповнена перекладом двох документів на українську мову - уже згадуваного позову до суду й трибунальського вирокуСварник І. Таємниця Корецького замку: Судова історія з XVII ст., або ж свідчення магнатської сваволі // Жовтень. - 1985. - №10. - С. 106-111. . Автор, поєднавши елементи радянського іс - торієписання із традиційною українською історіографією XIX - початку XX ст., умістив цей епізод у контекст "визвольної війни українського народу проти ополячення та покатоличення", "боротьби селян із закріпаченням" та "наступу на козацтво магнатів", які "затято та бездумно" боролися "проти зміцнення централізованої влади". Відповідно, документи мали продемонструвати "справжнє обличчя магнатів і безсилля королівської влади проти їх сваволі", що в підсумку призвело до загибелі Речі Посполитої¹¹.

вірогідне джерело історія наративний конструкт

Натомість головне питання, на яке варто було б відповісти у процесі аналізу запропонованої історії, полягає в тому, чи могла особа, наділена матеріальними і владними ресурсами, безборонно діяти lewem, і чи існували поза формальними ознаками влади й сили стримуючі чинники для її "сваволі"? Із цим питанням безпосередньо пов'язане інше: чи завжди вчинки людей минулого, які трактуються у джерелах як злочинні, насправді були такими, а чи в руках історика - сконструйований текст, де насильство, в якому звинувачували іншого, лише риторична фігура, коли йшлося про відстоювання власного інтересу? Тож у центрі уваги опиняється незмінний персонаж історіографічного на - ративу - джерело як "непевний свідок", що за неуваги до нього може суттєво викривити наше уявлення про минуле.

Почну з актів, що стосуються провадження справи у судовому просторі - згаданого позову й двох вироків, трибунальського, який був лише проміжним, та остаточного сеймового. Мені не вдалося віднайти слідів "корецької справи" в актових книгахЗнакові для української історіографії XIX - початку XX ст. автори М. Костомаров, В. Ан - тонович та М. Грушевський, попри різницю в підходах до писання історії, загалом тотожні у своєму вироку шляхетській Речі Посполитій. Головною її бідою оголошувалася слабкість королівської влади, а також узурпація шляхтою владних повноважень монарха, яка отримала назву "золотих шляхетських вольностей". Пор.: " [...] становий і особистий егоїзм, що називався в Польщі XVIП століття “золотою шляхетською вольністю”, відомий зазвичай під іменем анархії і безпорядку, обессилював цілком державний організм Речі Посполитої" (див.: Антонович В. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. - К., 1995. - С. 373-374); "Шляхта правила всім, всім кермувала собі на користь, і король мусив робити, чого вона хотіла. Власть королівська, взагалі всяка публічна власть дуже слабка: все було повернене так, щоб боронь Боже шляхтича не стиснено ні в чім" (див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.; Л., 1913. - С. 194 - 195). Цитування можна продовжувати. Див., напр.: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. - Т.І. - Санкт-Петербург, 1870. - С. 1-20. Натомість фіксуються значні майнові негаразди князя Корецького, який був звинувачений у безправному покаранні слуг, зокрема 9 березня 1545 р. возний доставив до Корця 19 трибунальських позовів із приводу баніції у справі з князем Миколаєм Чорторийським, волинським каштеляном, якому Корецький мав виплатити за одним позовом 140 тис. золотих за шкоди й таку саму суму - як заруку, за іншим - 60 тис., далі - 7 тис., 12 тис., 26 тис. золотих (див.: Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 241. - Арк. 696-701). 29 травня 1645 р. возний визнав, що їздив 18 лютого при луцьких земських судді Андрієві Линевському й підсудкові князеві Захаріяшеві Четвертинському для ув'язання Адама Ґумовського в маєтність князя Корецького через невіддачу боргу та заруку загальною сумою 90 тис. зол. (див.: Там само. - Арк. 849 зв. - 850 зв.). , хоч, цілком можливо, вони ще можуть виринути в пізніших записах, скажімо, як репліки в адвокатських контроверсіях чи як посилання на прецедент, що траплялося з іншими гучними історіями. Тож детально зупинюся на тексті позову до Трибуналу князя Корецького, його дружини Марціяни з Бобрка (у першому шлюбі - дружини Яна Кароля Тарла) та низки осіб як їхніх помічників і виконавців наказів: луцького коморника Йозефа Синицького, Івана й Олександра Козинських, Олександра Коритенського, а також слуг, ротмістрів, поручників, драґунів і піхоти, серед яких поіменно названо Калинського, Ґрота, Яна Ростека, Кароля Фаренсбаха, Лубковського та Валентія ВенґринаПро цих осіб із приватного війська князя Корецького ширше див.: Вирський Д. Війни укра - їнні: хроніки татарського прикордоння України (XVI - середина XVII ст.). - К., 2016. - С. 206-209. . Позов за скаргою сандомирського шляхтича Прецслава - Александра Ґарбовського з Ґарбова про "безправний суд" і "безбожне" та жорстоке "замордування" шляхтича Якуба Ґарбовського, рідного брата скаржника та князівського слуги - єдине джерело, яке детально переповідає історіюАкты, относящиеся к истории Западной России. - Т. 5 (1633-1699). - С. 73-77. .

Отже від початку в позові сповіщалося, що небіжчик Якуб був особою "доброї слави", яку здобув завдяки рицарській справі під час коронних "експедицій". На двірську службу до князя він потрапив з ініціативи самого Корецького, упродовж якої всіляко демонстрував свою вірність та "зичливість" панові. Однак, отримуючи "панскую особливую ласку", потрапив у немилість до княгині, котра "грозила ему частокротъ завзятым без вины гневомъ своимъ". Через це Ґарбовський декілька разів намагався звільнитися від служби, проте щоразу його зупиняв сам князьСпосіб описування створює враження тяглості протистояння княгині та Ґарбовського, хоча насправді його тривалість мала щонайбільше двомісячну історію, адже шлюб Самуеля Кароля з Марціяною відбувся десь на початку 1645 р. Див., зокрема, панегірик, присвячений цьому весіллю: Korona M. Witanie, oraz y powinszowanie stanu maizenskiego jasnie oswieconego xienstwa jego mosci pana Samuela Koreckiego xiazeia na Korcu: Takze jej mosci paniey Maryanny paniey Wislickiey, teraz xi^zny Koreckiey: Na przenosinach: W Korcu w Kosciele Oycow Franciszkanow. - Lwow, 1645. . А 11 березня 1645 р. суботнього дня княгиня, скориставшись непевною оповіддю 11-річного хлопця, "взяла оказию до згубы небожчиковское" та розпалила гнів чоловіка проти слуги. Підставою немилості стали свідчення служниці княгині панни Красовської, що їх та дала в результаті побиття й залякування. Тиск на панну чинився з тим, аби вона у чомусь звинуватила Ґарбовського і якогось Тишовского. Коли ж вона відмовилася, до замку покликали ката. Той став із запаленими свічками, маючи намір "палити збиті боки панни", а вона зі страху, "катовскихъ уходячи рукъ", визнала все те, "про що її питано, і так, як хотіли", хоч ні у чому не була винна. А також згадала Тишовського й Ґарбовського, проте їх не звинуватила у жодному вчинку, який би заслуговував на смерть. Тож "за такою марною от слабое плоти одное белоголовы вымученою и выстрашеною повестъю" тих двох осіб ув'язнили до понеділка під охороною 30 угорських піхотинців на чолі з поручником Валентієм Венґрином і стількох же драґунівЦифри в подібних описах зазвичай мають суто символічний характер. Скажімо, при охороні ув'язнених у Корецькому замку не було жодної потреби у присутності тут вершників. . А в понеділок у замку у князівських покоях засадили "несправедливих і неприсяглих" суддів, а саме названих у позові Йозефа Синицького, Івана й Олександра Козинських, Олександра Коритенського та багатьох інших, які засудили на смерть невинних людей, написали й підписали декрет, "праву, звычаям, вольности шляхецкой, ровности стану и свободомъ коронным противный". Потому декрет прочитали ув'язненим і повідомили, аби вони готувалися до смерті. На що озвався Ґарбовський "зъ оздобою клеиноту шляхетства", указуючи на невідповідність такого суду його станові: "Менуючи себе шляхтичемъ правым, сужоныи быти такимъ судомъ не могу, тымъ барзеи с подущенъя невестъего".

Розгніваний князь, коли йому переказали слова слуги, відповів, що він може "его судити, казати стяти и заплатити".

Далі панна Красовська, яку попередньо пообіцяли видати заміж за одного з двох засуджених, під тиском підтвердила свої слова присягою, а обвинувачених змусили підписати той декрет. У вівторок мала відбутися страта, тож Ґарбовський попросив для приготування до смерті відкласти її до наступного ранку, однак на це не пристали. Також він просив про зустріч із князем, "яко шляхтичъ и слуга верныи", щоб попрощатися й подякувати панові "за хліб", але йому було відмовлено. Потому до Корецького звернулися ченці францисканці з проханням, аби Ґарбовському дозволили провести решту життя в монастирі, проте згоди також не отримали.

Тож полудневої години у вівторок на плац перед замком поміж рядами піхоти та драґунів, яких було 200 осіб, вивели ув'язненихПопри те, що такому почту навряд чи знайшлося б місце на подвір'ї замку, де мали розташувати й ешафот, природно виникає питання в його потребі. Зазвичай супровід маґната мав функцію демонстрації символічного капіталу, влади та престижу, однак за даних обставин не було не лише необхідності в такій демонстрації, а й публічності, в очах якої мала б утвердитися "честь" князя. Тож, очевидно, ці деталі в позові повинні були наголошувати на марнославстві Корецького, утвердженні князівської волі понад правом із допомогою сили ("своволенство"). . Дехто із присутніх спробував затримати страту, зокрема з цим звернулися до ротмістра Ростека, який на півгодини затягнув справу. Проте на вимогу князя екзекуцію продовжили. Першим підставив катові шию Ґарбовський, але "не стужили руки катовские на невинного": хоч він і сильно тяв, однак схибив і меч "ганебно" прийшовся не по шиї, а по плечах засудженого. Челядь на те закричала, що "венцей терпети не повинен, раз тылько кату тяти позволено, то вжежъ и такъ жити не будетъ". У відповідь їх почали бити, а драґунам наказано стріляти в Ґарбовського, які хоч і не хотіли, але мусили (із жалості вони хибили й не вбили, а лише поранили Ґарбовського), після чого до нього допустили челядь. Ті загорнули важкопораненого в килим і віднесли до православної церкви біля плацу. Проте невинна душа не хотіла відпускати скатованого тіла, тож Ґарбовський за півгодини опритомнів і попросив пити - йому дали води, "а по пиво побежано што прудчей". Підіслані особи не забарилися повідомити про нові обставини князеві, а він, погрожуючи смертю виконавцям, наказав покінчити з приреченим. У момент, коли францисканські ченці взялися перевозити Ґарбовського з церкви до монастиря, двоє капітанів-німців і декілька десятків драґунів відштовхнули їх від коляски, в якій знаходилася труна з нещасним, повернули її на плац та одночасно зі стратою Тишовського застрелили Ґарбовського з мушкетів. Усі речі скараних віддали піхотинцям і драґунам.

Далі постало питання: що ж робити з Красовською? Увечері того ж дня, щоб приховати ці два вбивства, вирішили, "абы и тая панна повесть свою горломъ запечатовала". Перед смертю вона сказала, що страчено невинных людей, і сама вона "невинную смертъ поносит", "але прудко ее катъ заризалъ по горлу".

Отже який стосунок зазвичай мав позов, тобто цей текст як судовий акт до реальності, яку він теоретично мав би відображати? За умов змагального судочинства та сприйняття злочину (значною мірою) як приватної справи потерпілого, саме на скаржникові лежали обов'язки доводити свою кривдуЗгідно із засадами контрадикторності, судовий процес виглядав як суперечка сторін, а урядники суду, спостерігаючи за нею, визнавали провину оскарженого лише на підставі даних чи арґументів, пропонованих їм сторонами конфлікту. . Тож і визнання возним як офіційним свідком у суді обставин правопорушення, і свідчення обраних позивачем/відповідачем за свідків осіб зазвичай готувалися самою стороною. При цьому свідки в багатьох випадках не стільки були очевидцями події, скільки про неї чули, зокрема й від зацікавленої особи. Відповідно, реальність у текстах скарг присутня, однак препарована на певний спосіб. Численні приклади зустрічних скарг сторін демонструють умовність інформації, яка подавалася до суду, де інколи складно зрозуміти, що йшлося про одну й ту саму подію, представлену кардинально по-іншому кожною із зацікавлених осібСтарченко Н. Честь, кров і риторика: Конфлікт в шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI - початок XVII ст.). - К., 2014. - С. 41-45. .

У створенні тексту позову безпосередню участь брали двоє - скаржник, який намагався представити справу в найсприятливішому для себе світлі, і писар, що надавав оповіді вигляду офіційного документа, відповідно, вкладав інформацію в певні клішовані форми. Однак був і третій "автор" - шляхетська спільнота, чиї життєві настанови та уявлення про те, як має поводитися "правдивий рицар", диктували не лише спосіб дії, а й спосіб її описування. Тож кожна зі сторін представляла себе як безборонну жертву, що перебувала в добрих стосунках з усіма членами соціуму, та дбала про спокій, натомість супротивник поставав особою, котра ламає Божі заповіді й нехтує правом, чинить усупереч етосу "доброго" шляхтича. Причому йшлося не лише про початкові скарги на насильство, а й версії, що озвучувалися під час судового процесу, де часто і самі судді, які виконували арбітральні функції, поставали перед проблемою адекватної інтерпретації події.

Особливо прикметні випадки, пов'язані з убивствами, які траплялися за відсутності свідків, відповідно, скаржники напевно не знали ані особи винуватця, ані обставин злочину. Однак це не ставало на заваді родичам жертви оскаржувати підозрюваного та описувати обставини скоєння злочину таким чином, щоб максимально очорнити потенційного винуватця. Зазвичай наголошувалося, що вбивство коїлося без попередження, з особливою жорстокістю, із подальшим "тиранським" збиткуванням над тілом небіжчика (" [.] над нымъ тирански ся паствили, мертвого в шътуки порозсекали и на розных местцах штуки, не ведати где, поховали") ЦДІАК України. - Ф. 25. - Спр. 54. - Арк. 287-289. Ширше див.: Старченко Н. Честь, кров і риторика... - С. 238-240. . За допомогою певних вербальних маркерів дії обвинуваченого класифікували як кримінальні, що мали каратися позбавленням життя й честі.

Звичайно, і судді, і шляхетський загал, до яких апелював скаржник, мали розуміти умовність таких описів, їх невідповідності, а інколи й відверто абсурдний характер окремих деталей. Про це, скажімо, свідчать жарти канцеляристів, котрі обігрували у своїх пародіях писарські кліше, максимально гіпер - трофуючи їх та зводячи до ґротескуЯковенко Н. Пародії і жарти в актових книгах Житомира та Луцька першої половини XVII ст. // Український археографічний щорічник: Нова серія. - Вип. 2. - Т. 5. - К., 1993. - С. 161 - 176; Білоус Н. "Маскарад тварин" у жартах і пародіях луцьких канцеляристів другої половини XVII ст. // Соціум: Альманах соціальної історії. - Вип. 10. - К., 2013. - С. 161-190. . Тож очевидно, що мета сконструйованого в такий спосіб "офіційного" обвинувачення - позову - мала бути іншою, аніж якомога ближче до реальності представити хід події. Сприйняття факту позивання до суду, окремих елементів процесу й декрету як таких, що ганьблять шляхетську честь оскарженого, перетворювало судочинство на один з етапів конфлікту - поєдинок сторін, де зброєю була риторика. Тож у відповідь на образу завдавався удар у відповідь - максимальне очорнення супротивника, ураза честі через маркування його дій як нешляхетських, "нелицарських". Часто наступною ланкою в ланцюжку взаємних кривд був реверс - позивання до суду недавнім обвинуваченим свого оскаржувача як особу, що завдала непоправної шкоди його добрій славі, "вбила на почтивості".

Зазвичай дослідник має у своєму розпорядженні внесений до актових книг протокол контроверсій (розмов) сторін, де присутні два голоси, хай і препаровані - обвинувача й оскарженого, відповідно, може зауважити незбіги між ними. Натомість слід пам'ятати, що "корецьку історію" ми знаємо з одного голосу - обвинувача Ґарбовського, а точніше - анонімного автора позову, який уклав чутки в ті формули, які мали апелювати до вразливих місць шляхетської свідомості (прикметно, що текст писано руською мовоюТим самим реалізовувалася базова засада судочинства: обвинувачений мав позивати відповідача до суду в межах територіальної одиниці, де перебували маєтки оскарженого, і, відповідно, провадити процес у рамках права, під яке він підпадав. ). А що йшлося про чутки, засвідчує інтервал між стратою (14 березня) і датою позову (4 липня), а також відсутність згадок про шкрутинію, тобто слідство, що мало провадитися у випадках звинувачень у вчинках, які загрожували життю та честі оскарженогоПро провадження scrutinium на Волині див.: Старченко Н. Scrutinium як інквізиційний елемент у судочинстві Волинського воєводства (70-ті рр. XVI - початок XVII ст.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Праці Історично-філософської секції. - T. CCLXIV. - Л., 2012. - С. 171-195. . За конституцією 1588 р. обидві сторони, як обвинувачі, так і обвинувачені, на першому після вчинення злочину засіданні ґродського чи земського суду повинні були поставити свідків, не більше 12 з кожної боку, які перед урядниками оповідали про подію. Перевага мала надаватися очевидцям, а не тим особам, що знали про злочин із чуток, а також свідчення мали особисто виголошуватися, а не читатися з підготовлених заздалегідь "карт". Бажано було, щоб свідки присягою засвідчили правдивість своїх слів, однак у випадку їх відмови дозволялося "говорити правду під вірою і сумлінням". Перед виведенням шкрутинії сторони мали присягнути, що не підкуповували своїх свідків у жоден спосіб. Записи засвідчувалися членами суду й передавалися сторонам у запечатаному вигляді для подальшого провадження справи у вищій судовій інстанціїVolumina constitutionum. - Т. ІІ (1550-1609). - Vol. 2 (1587-1609). - Warszawa, 2008. - S. 67-69. .

Прецслав-Александр Ґарбовський міг з'явитися на Волині далеко не одразу, а тоді, коли чутки про "корецьку подію" досягли Сандомирського воєводства. Скажімо в іншій історії Ян Гнівош, лятовицький староста, прибув до Володимира, щоб зініціювати справу про вбивство свого брата, королівського секретаря Балтазара Гнівоша, через понад місяць після його загибеліСтарченко Н. Судова риторика як вияв цінностей волинської шляхти кінця XVI ст. (на прикладі справи про вбивство Балтазара Гнівоша з Олексова) // Соціум: Альманах соціальної історії. - Вип. 9. - К., 2010. - С. 318-360. . А місце цих осіб у шляхетській ієрархії було принципово вищим від Ґарбовських, тож і інформація мала дістатися раніше. Траплялися випадки, коли інтервал між злочином і судовим провадженням вимірювався роками через непоінформованість кревних. Так, Семен Мировицький, звертаючись зі скаргою в 1601 р. від себе і своїх братів до кременецького ґроду з приводу вбивства брата 1584 р., так пояснював причини затримки: "Для отлеглости далекого краю, кгдысмы в розных землях и в розных сторонах и на розныхъ местцах служили, я самъ и братя моя жадное ведомости мети не могли, ажъ тепер я о том заби - тю брата своего ведомость взявши, теперешнюю протестацыю [.] до вряду вм доношу"ЦДІАК України. - Ф. 21. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 15-15 зв. .

Можна припустити, що 4 липня, яким датується позов, недалеко відбігає від появи обвинувача у Волинському воєводстві. Малоймовірно також, щоб він знайшов тут аудиторію, готову всіляко допомагати чужинцеві в його пошуках достовірних фактів проти "свого" князя. Відповідно, джерелом знань Ґарбовського були чутки й домисли, які мали кружляти навколо цієї історії.

Очевидно, що позивач уникав говорити, що ж саме інкримінувалося його братові й Тишовському, у чому змушена була звинуватити їх панна Красов - ська. Натомість він наголошував, що дівчина давала свідчення під фізичним і моральним тиском, до того ж її визнання не містили підстав для смертної кари навіть у найсуворішому суді. Дещо несподівано при цьому виглядає поява в позові згадки, що Красовська присягою підтвердила все, нею сказане, а засуджені підписали декрет і тим засвідчили свою провину та згоду з ухваленим рішенням. Нагадаю, що позов містив ті елементи, які сам позивач уважав важливими, тож згадка про існування декрету з підписами засуджених (яка була не на руку скаржникові), із великою долею ймовірності може свідчити, що цей доказ вини страчених перебував у руках князя і напевно мав з'явитися на процесі. Відповідно, його спробували нейтралізувати. Підставою обвинувачень були слова Красовської, підтверджені присягою, правдивість якої Ґарбовський не оскаржував. Адже поставити її під сумнів означало звинуватити Красовську у вчиненні двох смертних гріхів - обмови невинуватих, що призвело до їх смерті, та кривоприсяжництва - "великого безчестя Богові, бо ж його, хто є самою Істиною і Правдою, притягають до утвердження брехні"Див. також далі: "Про що Захарія дуже страшно пише: “Бачив я, - мовить, - летючого сувоя, і сказав до мене Господь: Це те прокляття, що виходить на поверхню всієї землі [...] і прийде воно до дому злодія, і до дому того, хто ложно присягає іменем моїм, і воно міцно осядеться в середині дому його, і вигубить його (Зах. 5) ”" ( (див.: Ґізель І. Вибрані твори... - Т. 1. - Кн. 1. - С. 212-213). . Зазвичай, як засвідчує судова практика, присяги намагалися, якщо це було можливо, уникати. Особливо показова відмова від неї навіть ціною втратЦДІАК України. - Ф. 26. - Оп. 1. - Спр. 7. - Арк. 88 зв. Суд присудив присягу потерпілій стороні на доведення своїх шкод, однак супротивна сторона не допустила присяги, "уживши на то людей зацных" і відшкодувавши всі збитки. , мотивацією чого могло бути: " [.] не хотячи я о такъ реч малую присягати, бомъ яко чоловикъ почтивый, з молодости литъ своихъ ажъ и по сесь часъ николи ни о што не присегалъ"ЦДІАК України. - Ф. 26. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 714. . Сприйняття як гріха не лише особистої клятви іменем Бога, а й провокування інших на цей крок чи неставання йому на заваді, можна зауважити у випадках, коли засуджений на смерть звільняв від присяги обвинувача, "спомневши на сумнене свое"Там само. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 385-386. , і тим самим остаточно визнавав себе винним ("присеги вызволили и поприсегат собе не допустили, даючися винными во всемъ") Там само. - Спр. 35. - Арк. 58 зв. - 60, 100-101. .

Тож поставити під сумнів визнання Красовської, стверджені присягою, означало перенести основний тягар провини за скоєне з князівського подружжя на панну. Це мало би створити й наративний конфлікт - на рівні тексту позову, адже слова дівчини підтвердили самі засуджені. Утім такими невідповідностями "автори" судових актів не конче переймалися.

Отже Ґарбовський вибудував свою оповідь у двох модусах - як обвинувачення князя та його помічників і легітимацію "якогось" учинку брата. До леґі - тимізуючих засобів належало замовчування суті обвинувачення, натомість від початку підважувалися його підстави: вони ґрунтувалися на дитячій нероз - судності (непевних словах неповнолітнього) й жіночій слабкості, викликаній фізичним і психологічним тиском. Украй сумнівно, що обвинувач міг корис - татися з інформації безпосередніх свідків того, що відбулося у князівських покоях. Зауважу, що в наступному позові - на сеймовий суд, текст було дещо зредаговано, зокрема зникли згадки про ката та побиття Красовської, натомість говорилося, що вона дала свідчення під страхом фізичних мук. Після згадки про непевність обвинувачень страчених указано, що покарання перевищувало реальну їхню провину, а також наголошувалося на характеристиках Якуба Ґарбовського як особи "доброї слави" - вірного слуги Речі Посполитої та незрадливого, завжди готового до послуг слуги свого пана, свідченням чому була "особлива" до нього ласка князя. Наголошувалося натомість на несиметричній "платі" Корецького за вірну службу Ґарбовського: замість "милості" (в актових джерелах зазвичай нормативної "любові") чи принаймні милосердя у випадку якогось переступу слуги - жорстокість, пов'язана з відсутністю Бога у серці. На рівні соціальних стосунків це означало зламання князем договору між паном і слугою, базового зв'язку, на якому тримався усталений порядок Речі Посполитої. Такий опис мав відсилали читача/слухача до поняття "тиранії" - вивищення особи понад правом, що було одним із найтяжчих звинувачень у публічному річпосполитському просторіШирше про поняття тиранії у політичному словництві Речі Посполитої див.: Brzezinski S. Tyran i tyrania w staropolskim jзzyku politycznym (XVI-XVII w.) // Spoleczenstwo staropolskie: Seria nowa. - T. 1. - Warszawa, 2008. - S. 287-389. . Така інтерпретація тексту позову тісно пов'язана з головним закидом князівському подружжю і їх помічникам - порушення засадничого права кожного шляхтича: ніхто не може бути скараний без суду. У позові наголошувалося: особи, що засудили Ґарбовського на смерть, творили лише подобу судочинства, однак насправді їхні дії були узурпацією функцій відповідних судових урядників, які, заступаючи на уряд, присягають шляхетському загалові (у позові акцентується увага на неприсяглості так званих суддів). Тож такі дії тягнуть за собою кару, передбачену "в праве посполитомъ и коронном". Усі інші обставини, пов'язані зі стратою несправедливо засуджених, були, скоріш за все, похідними й мали поглибити провину князівського подружжя та їхніх співвідповідачів. Вони також маркували смерть засуджених, особливо Ґарбовського, як мученицьку, тим самим очищуючи його від звинувачень. На відсутність вини мала б указувати й та обставина, що катові не вдалося стратити Ґарбовського - відвести катову руку було у волі Божій.

Обвинувачувальна риторика князівського подружжя вибудувана за традиціями опису умисного вбивства, в основі якого - мотив. Як і у випадку з родинними конфліктами, котрі виступають, згідно зі статутовими приписами, мотивом при вбивстві одного з подружжя, попередній гнів княгині на Ґарбовського й бажання позбутися його, що не вдавалося здійснити іншим способом через особливу прихильність Корецького до нього, свідчить про її злочинну волю чи намірМалиновский И. Учение о преступлении по Литовскому статуту. - К., 1894. - С. 31-32. . А це дозволяє трактувати скоєне як кримінальний злочин, що тягне за собою загрозу смертної кари та втрату честі. У коронному праві до умисних, "добровільних" убивств (НотісМіа voluntaria) зараховували ті, де був присутній злий намір, які коїлися без примусу й усвідомленоKutrzeba S. Dawne polskie prawo s^dowe w zarysie. - Warszawa, 1927. - S. 16-17. . Попри обвинувачення князя та княгині як співучасників убивства, саме на діях останньої концентрується увага в тексті, де князь постає радше засобом в її руках: саме вона розпалює його гнів проти вірного слуги й тим спрямовує дії чоловіка. Цей риторичний хід був єдино можливим для того, щоб вибудувати страту як кримінальне вбивство, де присутній злий намір. Адже звинуватити у цьому князя, в якого Ґарбовський був улюбленим слугою, неможливоРозповідь у позові про намагання княгині позбутися слуги свого чоловіка виглядає як тривалий процес, натомість шлюб князя Корецького відбувся, найімовірніше, на початку 1645 р. (див. панегірик: Korona M. Witanie, oraz y powinszowanie stanu malzenskiego jasnie oswieconego xienstwa jego mosci pana Samuela Koreckiego xiazeia na Korcu...). Тож і історія ворожості Марціяни, якщо вона взагалі існувала, а не була лише риторичним актом, мала стати дуже короткою. .

Утім такий хід, як звинувачення жінки в намові чоловіка на зло, був використаний і в іншій справі - з приводу згадуваного вже вбивства в 1588 р. Балтазара Гнівоша. Дружині головного обвинуваченого Яна Жоравницького - Олені Коптівні також інкримінували спробу отруєння жертви, участь у вбивстві й "тиранське" поводження з тілом убитого: коли Балтазар упав мертвий біля її ніг, вона вдарила його ножем, наказала розтяти труп, а потім утопити його без поховання. А в підсумку на сеймовому суді єдиною позваною особою, чию вину не вдалося довести через шкрутинію, була саме Олена Коптівна, яку звільнили від звинуваченьСтарченко Н. Судова риторика... - С. 339. .

З іншого боку, неслушний гнів, що виникав із ненависті до певної особи та провокував бажання помсти, уважався смертним гріхом, якщо тягнув за собою велике зло. Звернімо увагу на його опис Інокентієм Ґізелем, який дивовижно збігається з репрезентацією "корецької історії" в позові Ґарбовського. Отже бажання помсти мало ображати самого Бога, адже йому належить карати за кривди, зокрема через судову владу. Гнів зараховувався до смертних гріхів тоді, коли був пов'язаний із відповідними обставинами: месник чинить розправу самовільно, не звертаючись до суду та не дбаючи про дотримання справедливості; вина покараного не відповідна до покарання, яке провадиться з великою люттю, без належного смирення; помста чиниться винятково для по - гамування гніву з метою заподіяти зло ближньому, без наміру зберегти справедливість і відповідно покарати злочинця за провину. Така ворожнеча, де гнів підштовхує людину до великої помсти й не вгамовується, аж поки вона не буде здійснена, уважається найтяжчим ступенем із можливих варіантів гріха гнівуҐізель І. Вибрані твори... - Т. 1. - Кн. 1. - С. 254-255. . Відповідно, дії князівського подружжя були не просто кримінальним злочином, а й мали сприйматися як учинок, що ображає Бога.

Спробуємо проаналізувати ще два моменти, які стосуються вини й кари у цій історії. Обіцянка князя видати Красовську заміж за котрогось зі звинувачених як один із мотивів її готовності повідомити те, чого від неї вимагали, непрямо вказує на оскарження Ґарбовського й Тишовського у зґвалтуванні дівчини чи спробі його здійснити. Адже саме таким чином - через одруження - можна було леґітимно звільнити ґвалтівника від смертної кари, що передбачалася за цей злочин у різних правових системахДив., напр.: Krawiec A. Seksualnosc w sredniowiecznej Polsce. - Poznan, 2000. - S. 168-200. . У цьому випадку зрозуміла й підстава для суворого покарання в "корецькій історії" (саме така кара передбачена правовими приписамиЗгідно з ІІ Литовським статутом (розд. 11, арт. 8), за зґвалтування дівки або "учтивої" жінки будь-якого стану передбачалася смертна кара - однак за умови, якщо жертва доведе цей факт. Під час зґвалтування жертва обов'язково мала "волати про кгвалт", після того показати тим, хто прибігав на крики, "знак кгвалту", а далі - позвати кривдника до суду, де двома - трьома свідками підтвердити факт наруги й особисто присягнути на підтвердження своєї скарги. Грошове відшкодування потерпілій мало платитися "водле стану" з маєтків ґвалтівника. Жінці, однак, дозволено було вийти заміж за насильника й тим урятувати його від смертної кари. ІІІ Литовський статут (розд. 11, арт. 12) дублював текст ІІ ЛС, утім додавалося, що у випадку, якби потерпіла не кликала на допомогу, оскарження не мали брати до уваги. ), і гнів князівського подружжя, адже ганьба падала й на дім, де коївся злочинУ давньоґерманському праві існувала норма про зруйнування будинку, в якому відбулося ґвалтування (див.: Margolis N. Rape // Women in the Middle Ages: An Encyclopedia / Ed. K. M. Wilson, N. Margolis. - Westport, Conn., 2004. - P. 785). . Цікаво, що у зібранні звичаєвих норм, укладеному у Франції у XVIII ст., смертна кара однозначно призначалася для слуги, який із дому пана викрав, а чи зґвалтував його дружину, дочку або будь-яку особу, що була довірена його опіці. Такі дії слуги трактувалися як віроломство та зрадаVigarello G. Historia gwaitu / Przei. A. Leyk. - Warszawa, 2010. - S. 87. , де остання розумілася широко як порушення базового зв'язку між патроном і клієнтом (паном і слугою) В основі ж творення поняття "зрада" у середньовічній Європі лежала засада дотримання лояльності васала щодо свого сеньйора. Див.: Baran K. Dzieje przestзpstw politycznych w Anglii miзdzy sredniowieczem a wspфiczesnosci^. - Krakow, 2000. - S. 48-63. .

Звинувачення Ґарбовським князівського подружжя в неправових діях щодо скарання на смерть слуг між тим лише виглядало як безправне в контексті шляхетських ідеалів. Натомість за нормою ІІ Литовського статуту, котрий формально діяв на території Волині як єдине джерело права згідно з умовами Люблінської унії, пан міг карати свого слугу аж до позбавлення його життя.

Єдиною умовою у цьому випадку мала бути присутність на такому суді поряд із паном інших поштивих шляхтичів (розд.3, арт.8). Проілюструю цю правову норму фраґментом справи, яка розглядалася у Володимирському ґрод - ському суді, щодо звинувачення шляхтича Томаша Голубицького Михайлом Дубницьким у фальшивій присязі. Під час процесу було зауважено, що першого звинувачено "о фалшъ, за которыи, яко право посполитое учить, горлом" карають, тож він як слуга володимирського й берестейського владики, мав би бути скараний на суді владичиному, адже "статут право посполитое кождому пану слугу шляхтича о кождыи выступокъ судити и на каране сказоват позволяет". У підсумку справа з ґродського суду була перенесена на розгляд владикиЦДІАК України. - Ф. 28. - Спр. 22. - Арк. 642 зв. - 644. . В іншій справі знаходимо аналогічну мотивацію: "Пану слугу а звласча шкодника своего волно карати, не пытаючисе о то никого. О чом ясное право артикул осмыи в розделе третем где пишет, абы п [а] нове слуг своих толко о почтивост не судили, а о злодеиство, забииство и иншие выступки, засадивши при собе суседовь околных, не толко судити, але и горло карати позваляет"Там само. - Ф. 26. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 454-464. .

А слуга князя Романа Романовича Сангушка - волинський шляхтич Іван Берестський - за вбивство у своєму домі коронного шляхтича Яна Олдаковського з метою пограбування був позбавлений життя ухвалою суду, що складався з "приятелеи и суседов его милости [князя], на тую справу высажоных, князя Дмитра Ружинского, пана Ивана Гавриловича Яковицкого, пана Воитеха а пана Захаряша Краевских, пана Михаила, пана Яцка, пана Романа Марковских"Там само. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 384 зв. - 385 зв. . Ці й подібні справи, де слугу за злочини карали на доменіальному суді, цілком відповідали як правовим приписам, так і певним усталеним волинським практикамЗвернімо увагу на скаргу князя Григорія Сангушка на свого слугу - шляхтича Миколая Волинця, де перший ототожнював позицію другого з позицією підданого: "Тебе позываеть о то, ижь ты, запомневши боязни Божое, так же повинности своее служебничее и подданское, которую кождыи добрыи и цнотливыи подданыи, такь же слуга п [а] ну своему отдават звыклъ" (Там само. - Ф. 25. - Оп. 1. - Спр. 57. - Арк. 6-8 зв.). Попри те, у суді зазвичай було представлено й іншу позицію, у рамках котрої наголошували на належності слуги до шляхетського стану, де кожна особа наділена рівними правами та вольностями. Так, в одній зі справ Ян Скочанович Обчинський оскаржував князя Григорія Сангушка, який ув'язнив "хотя ж слугу, але мене, шляхтича волного, правом непереконаного" (Там само. - Ф. 26. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 454-464). .

Щоправда, за відповідною нормою ІІІ Литовського статуту, термін судового засідання у справах, де слузі загрожувала смертна кара, мав призначатися не раніше, аніж за чотири тижні, щоб обвинувачений устиг зібрати родичів і приятелів. Слузі також належало право апеляції у випадку незгоди з присудом (розд.3, арт.11). Можливо, що Прецслав Ґарбовський знав ці норми, або ж, найімовірніше, варто говорити про обізнаність у праві адвоката, який від імені коронного шляхтича займався справою (нагадаю про руську мову позову). Цілком імовірно, що постійне наголошення в позові на кількох днях, упродовж яких відбувалася подія (від суботи до вівторка), а також на намаганні відтягнути виконання вироку певними особами, мало підкреслити поспіх князівського подружжя в такій важливій справі. Утім підпис страчених на декреті внеможливлював їхню апеляцію. А вимога присутності родичів обвинувачених на панському суді фіксується лише у ІІІ статуті, географія дії якого офіційно обмежувалася Великим князівством Литовським і на Волинь як коронну територію формально не поширювалася"К тому, што, деи, тут сторона подобенства выводит з обчих правъ и показует конституции коронъные и статут новый литовскии, теды, деи, того на подпору собе брат не может, бо, деи, привилемъ, на унии воеводству Волынскому даным, же не иншим правом судитися мают, толко твім статутом литовскимъ, которыи в он часъ был и которым ся на Волвіню тепер судят, есть добре варована. А в тым зас статуте есть то варовано и поприсяжено, же не иншим правом судити, толко тым правом писаным" (див.: Там само. - Ф. 28. - Оп. 1. - Спр. 22. - Арк. 596). . Натомість припис ІІ статуту про присутність на суді поштивих шляхтичів було дотримано: і Козинські, і Коритенський, і луцький коморник Йозеф Синицький належали до волинської шляхетської корпорації, а в пізнішому позові Ґарбовського на сеймовий суд з'являється і згадка про писаря Володимирського ґродського суду Олександра Палуського, який писав декрет і був присутній при підписуванні його засудженими. Однак цілком можливо, що для коронного шляхтича статутовий припис міг сприйматися як порушення шляхетських коронних прав, і як наслідок - незбіг уявлень про прийнятне/недопустиме на Волині й на питомо коронних територіях.

Повертаючись до перебігу справи зі звинуваченням подружжя Корецьких, зауважу, що на трибунальське засідання відповідачі не з'явилися й були засуджені на баніцію та інфамію. Декрет публічно "обволав" возний. Усім у державі заборонялося підтримувати стосунки із засудженими та допомагати їм під загрозою такої ж кари, а відповідним повітовим судам наказувалося негайно конфіскувати князівські маєтки. Вигнання із землі (баніція) було традиційним вироком у випадку нехтування відповідачем суду у справах, які мали "завитий" характер, тобто не могли бути перенесені на наступні засідання. Натомість трибунальські судді, позбавивши своєю ухвалою винуватців честі, утрутилися в компетенцію сеймового, королівського суду, якому й належали справи про честь. Звернімо увагу на присутність у "Postqpku prawnym. эктсопут", прийнятому на варшавському сеймі 1611 р., серед справ "кримінальних приватних" (criminales privata), які мав судити сеймовий суд, "про страту рівної собі особи, чи то з уряду, а чи під приводом виконання декрету, або теж приватно з якоїсь іншої причини""o stracenie osoby sobie rownej, b^dz pretekstem urz^dow i exekucji, bqdz tez privatim z jakiej inszej miary". . Також додавалося, що у сеймовій юрисдикції перебувають усі справи, "що стосуються учтивості, і через які карають горлом, честю, конфіскацією майна, або, як кажуть знавці права, виною покорною чи кримінальною""ktore si§ uczciwosci dotykaj^ i za ktorych wyst^pkem, gardiem, uczciwosci^ konfiskowaniem dobr karz^ abo jako iurisperiti zowiq, win^ pokarn^ abo kryminaln^" (див.: Volumina constitutio - num. - T. III (1611-1640). - Vol. 1 (1611-1626). - Warszawa, 2008. - S. 57). .

Тож саме на сеймі 5 грудня 1646 р. розігралися фінальні епізоди "корецької історії"ЦДІАК України. - КМФ-36 (Волинська метрика). - Ф. 389. - Оп. 1. - Спр. 214. - Арк. 394 зв. - 397. . На жаль, сеймовий декрет містить лише текст позову, що в основних пунктах збігається з трибунальським, щоправда на той час княгині Марціяни, "за радою і волею" якої діяв Корецький (що зазначено в позові), уже не було серед живих. Натомість за кадром залишилися контроверсії сторін і отже - легітимація дій князя. Для читача, що нехтує настановою - сприймати текст позову Ґарбовського як сконструйований наратив, сеймовий декрет звучатиме несподівано: князь Корецький на віки-вічні був звільнений від обвинувачень на тій підставі, що Ґарбовський "в оброне почтивости дому шляхецъкого забитыи естъ", тобто дії князя були не вбивством, а кроками у захисті честі "дому шляхетського". Позивач Ґарбовський у цьому випадку не просто мав із поваги до сеймового декрету припинити переслідувати Корецького, а й ставав відповідальним за знеславлення князя своїм обвинуваченням. Однак poena talionis щодо нього була скасована, зауважувалося, що дії Ґарбовського спровоковані жалем за братом. В осерді архаїчної кари таліону, про яку йшлося, лежала помста скривдженої сторони задля вирівнювання втрат, вона мала бути симетричною завданим шкодам, тобто реалізовувалася засада "око за око", "зуб за зуб".

У контексті цього вироку принаймні можна допустити мотив скарання панни Красовської "на горло" разом із чоловіками, що могли вчинити наругу над нею чи здійснити таку спробу. Цілком імовірно, що її розглядали як співучасницю образи князівського дому, яка своєю "вшетечною" (розпусною) поведінкою спровокувала чоловіків, а також мовчанкою намагалася приховати їхній учинок, тим самим захищаючи "здрайців" пана й ототожнюючись із ними. Те, що родичі Тишовського та Красовської не позивали князя, може непрямо вказувати на неналежність їх до шляхетського стану. Хоча можливо, що на перешкоді цьому став і їх невисокий статус у волинській шляхетській спільноті та специфіка справиЯкийсь Остафій Тишовський виступає разом із дружиною, можливо з родини Кевличів, під час поділу Микільського ґрунту в Київському воєводстві (див.: Там само. - Ф. 11. - Оп. 1. - Спр. 13. - Арк. 63 зв. - 65 зв. (1648 р., але дату поділу не зазначено). Дякую І. Тесленку за цю згадку. . Родина дівчини могла не бажати розголосу, у результаті якого випливли б деякі обставини її особистого життя, що не додавали їй та родичам "доброї слави". Тож Красовська виявилася винною самою своєю причетністю до цієї історії, навіть якщо йшлося фактично про статус жертви.

Утім у всій цій історії існує ще один голос - князя Альбрехта Станіслава Радзивілла, родича Самуеля Кароля КорецькогоТітка Самуеля Кароля Корецького була заміжня за Яном Альбрехтом Радзивіллом, а сам Станіслав Альбрехт був опікуном Самуеля Кароля по смерті його батьків. , про котрого згадувалося на початку цієї статті. Отже під червнем 1645 р. Радзивілл у щоденнику подав свій варіант подіїRadziwill A. S. Pami^tnik o dziejach w Polsce. - S. 451-452. . Одразу зауважу, що йшлося, скоріш за все, про "авторство" шляхетського загалу, котрий "творив" і позов, - варіант, який князеві подали його волинські інформатори. Себто він мав в основних деталях збігатися з позовом Ґарбовського. Тож для нас важлива не стільки подієва канва, яка, повторюся, була значною мірою результатом масової творчості, скільки сприйняття цієї історії у шляхетському середовищі, а в даному випадку - ще й самим Радзивіллом. Князь не згадує ані імені маґната, який перебуває у центрі його оповіді (а саме він, як на мене, його головний герой), ані родинних пов'язань із ним. За його версією, певний маґнат мав покойового слугу доброго роду, а іншого - писаря-нешляхтича, які часто жартували зі служницею дружини пана. Урешті в дівчини з писарем дійшло до роману й намірів одружитися, тож вони, обмінявшись обітницями, не стали зволікати до весілля з тілесними втіхами. Однієї ночі, коли панна очікувала на прихід коханця, покойовець, випивши більше, аніж звичайно, почав схиляти дівчину до зв'язку, зрештою через її непоступливість дійшло до бійки та смикання за волосся. Писар, який саме нагодився до покою, чи то маючи щось на думці, чи боячися гніву панського улюбленця покойового, покинув кімнату. Однак колотнеча розбудила інших слуг, тож налякана дівчина втекла з місця події.