Українська лівиця Галичини в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої: боротьба за українізацію шкільництва

Аналіз ставлення соціалістичних та комуністичних сил Галичини до освітньої політики Другої Речі Посполитої. Засоби боротьби української лівиці із закриттям українських шкіл та утраквістичною політикою Варшави. Дискримінація українців в Галичині.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 13.07.2017
Размер файла 29,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ

Українська лівиця Галичини в умовах політичної системи Другої Речі Посполитої: боротьба за українізацію шкільництва

Бегей І. І. кандидат політичних наук,

докторант, доцент кафедри суспільних дисциплін

Львів

Проаналізовано ставлення соціалістичних та комуністичних сил Галичини до освітньої політики Другої Речі Посполитої. На конкретних прикладах показано її колонізаційний характер, виокремлено засоби боротьби української лівиці із закриттям українських шкіл та утраквістичною політикою Варшави. Проаналізовано окремі статті в періодичних органах Української радикальної партії -- Української соціалістично--радикальної партії (УРП--УСРП), які стосувалися становлення та розвитку шкільництва на західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. Відзначено, що упродовж 1920--1930--х рр. українці Галичини зазнали дискримінації у мовно--культурній сфері, а основним засобом лівиці у відстоюванні інтересів титульного населення залишалися виступи в періодичній пресі, протестні акції, законопроекти у вищому законодавчому органі Польщі, які, однак, не приносили відчутних результатів.

Ключові слова: Польща, партія, школа, двомовність.

В умовах політичної системи Другої Речі Посполитої українські партії лівого спектру надзвичайно важливого значення надавали проблемі національно-культурного розвитку українців, передусім - шкільництву. Побудова української школи - незмінний лейтмотив діяльності української лівиці в Галичині. Саме у 1920-1930-х рр. українські ліві, передусім соціалісти-радикали, розгорнули активну роботу у двох напрямах: перший - боротьба із ополячення та поширенням польських народних шкіл і, другий, - утворення українських вчительських товариств. Обидва напрями зустріли опір серед польського населення краю та політичних сил, які репрезентували інтереси цієї національності. галичина річ посполита лівиця

Сучасні українські та польські науковці надають надзвичайно важливого значення дослідженню комплексу проблем, пов'язаних із розвитком системи освіти на західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. Проте в історико-політологічних розвідках відсутні окремі сюжети цієї тематичної ніші, що зумовлює актуальність статті. Її джерельну основу становлять архівні документи, спогади та матеріали періодичної преси.

Починаючи із початку ХХ ст. у Галичині розгорнулася боротьба між українцями та поляками за вплив на національно-культурне життя в Галичині. Щодо шкільництва, протидіяти Крайовій шкільній раді, де більшість утримували поляки, ліві політичні сили Галичини не мали реальної змоги, вони, як і націонал- демократи, підтримували ідею створення українських учительських товариств, які повинні буди б дбати про українізацію місцевої школи та соціальне забезпечення українських педагогів. Союзниками соціал-демократів та радикалів виступили учительські організації - “Взаїмна поміч галицьких та буковинських вчителів” (1905 р.) та “Учительська громада” (1908 р.).

Власне за допомогою учительських товариств, а також широких кіл громадськості під впливом націонал-демократів та соціалістів українська школа завойовувала все більший вплив у Галичині: якщо у 1911 р. у краї функціонувало 2514 урядових початкових шкіл з українською мовою навчання, то у 1913 р. - 2613. У 1912 р. у Галичині нараховувалося сім державних українських гімназій, планувалося відкриття декількох класів української приватної середньої школи. Напередодні Першої світової війни існувало вісім державних українських гімназій (Львів, Перемишль, Тернопіль, Коломия, Станиславів, Вижниця, Кіцмань, Чернівці) та чотири приватні (Рогатин, Яворів, Городенка, Львів) [1, с. 2].

Після закінчення Першої світової українська лівиця (радикали та соціал-демократи) перебувала у вкрай важкому становищі, що не дозволило на належному рівні підтримати українську школу та учительські товариства. Рішення Ради держав Антанти від 14 березня 1923 р. про приєднання Східної Галичини до складу Польської держави прискорило полонізацію українських освітніх закладів, значно ускладнило діяльність українських політичних партій лівого спектру, передусім тих, які опиралися на комуністичну ідеологію (наприкінці 1923 р. на етнічних українських територіях ліквідовано 827 українських шкіл, у 19241925 рр. - 303) [2, с. 1].

В умовах боротьби із комуністичними силами (Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), протидіяти полонізації української школи, де-факто, могла тільки Українська радикальна партія (УРП). На засіданні її Головної Управи уже 29 вересня 1923 р. підготувлено комунікат у якому закликано всіх партійних діячів незалежно від політичних уподобань “всякими засобами протидіяти нищенню української школи, а зокрема піддержати матеріально і морально українську молодь в її боротьбі за Українські Високі Школи”. Аналогічні завдання відображали й резолюції партійного з'їзду УРП, який відбувся у квітні 1924 р.

Проте через декілька місяців -31 липня 1924 р. вищий законодавчий орган Польщі ухвалив “Закон про деякі положення в організації шкільництва”, (т.зв. “кресовий шкільний закон”) [2, с. 1]. Згідно з цим документом у державних школах, на територіях де проживало 25% непольського населення батьки, за умов наявності в шкільній окрузі 40-а дітей шкільного віку, могли отримати освіту рідною мовою [3, с. 3]. Закон не дозволяв українцям ініціювати відкриття власних народних шкіл і передбачав утворення в Галичині “спільних шкіл” для “згідного співжиття людности національно мішаних земель” [4, с. 1].

Саме ст.6 документу передбачала об'єднання в окремих місцевостях польських та українських шкіл в “одну спільну двомовну”. Після об'єднання шкіл передбачалося, що українською мовою викладатиметься: релігія (для греко-католиків та православних), латинська та українська мова, малювання та фізкультура (15 год./тиждень), натомість польською - релігія (для римо-католиків), польська мова, історія, географія, математика і природа (17 год./тиждень) [4, с. 1].

Завдяки нормативно-правовому акту, уже у 19251926 р. було сполонізовано 2065 українських шкіл у Східній Галичині [5, с. 1]. Тижневик соціалістів- радикалів - “Громадський голос” писав, що українському народові “потрібна школа, яка була би сівачем поступу й вільної думки. Йому потрібне учительство, яке з посвятою спрямовувало би думки української молоді на шлях вірної служби й захисту інтересів широких народних мас. За таку школу й таке учительство змагається український працюючий народ і прийде час, що він здобуде одно й друге. Тепер же, він має школу накинену собі польською буржуазією. Ця школа має виконати подвійне завдання: зломити душу української молоді, викривати її та зробити українську молодь тупою, глухою й сліпою на визвольні стремління українського працюючого народа” [6, с. 2].

Журналісти відзначали, що “польська буржуазія й її прислужники хочуть осягнути свою ціль через сотки польських шкіл по українських селах і містах а також і через українські школи заставляючи українське учительство, терором робити її службу деправаторів і денаціоналізаторів... Подавляюча його більшість є добрими польськими державними урядниками й не приймає навіть дуже віддаленої участі в змаганню за українську школу. Громадським життям власного народа не цікавиться” [6, с. 2].

Відповідно, відзначали соціалісти-радикали, “характеристична риса цієї школи... - отупіння молоді через відповідно спрепароване навчання “моралі”, вбиття в корні найменших проявів у дитини ініціативи, активності і творчості. Тут учитель має “вчити”, а діти повинні сліпо, німо і по рабськи вислухувати його “наук” [6, с. 2].

Члени УСРП констатували, що “українські народні вчителі відчувають найболючіше важкі кайдани малокультурності, наложені на них пануючими клясами. Через те наперекір гнобителям свого народу, більшість нашого вчительства прямує безупинно до поширення й поглиблення своєї освіти різними шляхами, як через педагогічні видавництва, центральну й окружні бібліотеки, педагогічний музей, відчити, виклади, реферати, конференції і т. д.. Цей культурний рух не є вузько професійний, але він має широкий соціальний підклад. До цього руху мусить приглядатися пильно і на нього впливати працюючий український народ, бо відроджені і культурно й інтелектуально зміцнені народні вчителі мусять стати новими кадрами борців у визвольнім змаганні працюючого народу” [6, с. 2].

Українські ліві, констатували, що “польська буржуазія й її прислужники хочуть осягнути свою ціль через сотки польських шкіл по українських селах і містах а також і через українські школи заставляючи українське учительство, террором робити її службу деправаторів і денаціоналізаторів. Подавляюча його більшість є добрими польськими державними урядниками й не приймає навіть дуже віддаленої участі в змаганню за українську школу. Громадським життям власного народа не цікавиться. В білянсі українського громадського життя їх значіння рівне нулі. Маса українського вчительства є безвольною й безрадною іграшкою в руках польської буржуазії. Вона робить з неї що хоче. Перекидає на Мазури, гонить з місця на місце, до школи не приймає і т.д. А яку відповідь дістає польська буржуазія від цеї маси?” [7, с. 1].

Виступи у пресі українських лівих не покращили ситуації у шкільництві, навпаки - у доповненнях до освітнього закону, що побачили світ на початку 1925 р., від батьків дітей шкільного віку витребувано письмового підтвердження їх бажання на отримання освіти рідною мовою. Відповідні документи польська влада змушувала батьків подавати до місцевих війтів або ж нотаріусів, які чинили всілякі можливі перепони на шляху до реєстрації заяв [8, с. 1]. Щоб ускладнити процес підготовки заяви, шкільні інспектори наполягали, щоб селяни приносили заяви особисто [9, с. 2].

У другій половині 1920-х рр. виступи у пресі українські ліві почали поєднувати із протестними акціями. Зокрема політику польської адміністрації у справі українського шкільництва на вічі соціалістів- радикалів у Станіславі 8 липня 1928 р. різко розкритикував голова УСРП Л. Бачинський. Інший член партії - посол К. Стефанів на вічах в Іспасі (23 вересня 1928 р.) та Гвіздці (27 вересня 1928 р.) відкрито заявляв про те, що поляки через систему освіти прагнуть до повного “винародування українців” [10, с. 2]. Загалом у 1926-1927 рр. кількість українських шкіл у Східній Галичині зменшилася до 925 [10, с. 1].

Представники Української партії праці (УПП), проаналізувавши значення української школи для відродження нації, відзначили, що “рідне шкільництво - це підстава народу, без нього народ - власне такий, як ми тепер під Польщею, - то так як сліпий на велелюдній вулиці, кожний його штуркне, відштовхне, переверне, авто його переїде - і згине марно. Тому і серед найважчої біди треба нам старатися про своє рідне шкільництво і посилати рідні діти до своїх шкіл, бо лише свої школи виховують дитину на славу. народу, а чужі зроблять з неї яничара, а в кожнім разі не усвідомлять її і не навчуть працювати для народу [11, с. 1].

Проте, незважаючи на протести українського населення Галичини, шкільництво все більше полонізувалося. У доповненнях до освітнього закону, що побачили світ на початку 1925 р., вимагалося від батьків дітей шкільного віку письмового підтвердження їх бажання на отримання освіти рідною мовою. Відповідні документи польська влада змушувала батьків подавати до місцевих війтів або ж нотаріусів, які чинили всілякі можливі перепони на шляху до реєстрації заяв. Найпоширенішим способом у відмові реєстрації заяв залишалася вимога “метрикального витягу для доказу, що селянин має дітей шкільного віку”.

Необхідність відкриття українських шкіл у Другій Речі Посполитій - одна з постійних тем послів УСРП у польському сеймі і сенаті. Б. Білинський, М. Вахнюк, Д. Ладика, М. Матчак подавали інтерпеляції у яких наводили численні факти зловживань до яких вдавалася польська адміністративна влада під час проведення на терені західноукраїнських воєводств акції шкільного плебісциту. Однак, запити українських депутатів залишалися без належного розгляду. УСРП також виступала за заснування Українського університету у Львові.

Ігнорування законопроектів лівиці у сфері освіти, змушували УСРП, представників Сель-Робу шукати інших шляхів захисту українського шкільництва. У лютому-березні 1931 р., сеймі обговорювались проекти законів “Про шкільний устрій” (передбачалося скасування двох перших класів гімназії і поділ середньої школи на чотирикласну гімназію і двокласний ліцей). Низку поправок до законопроекту запропонували соціалісти-радикали які вважали необхідним враховувати при укладанні програм для шкіл потреби навчання історії і географії національних меншин у Польщі, до складання програм залучати наукові установи цих меншин (для українців - Наукове товариство ім. Шевченка у Львові), а також утворювати ліцеї з української і білоруською мовами викладання [12, с. 1].

Реформи освітньої сфери Другої Речі Посполитої на початку 1920-х рр. ще більше ускладнило становище української школи та педагогів. Протести українців, знову ж таки, не принесли бажаних результатів. Щоб надати видимої законності реакційним акціям польської влади в освітній сфері, у 1932 р. на основі декрету президента уряд провів новий шкільний плебісцит. Проте, і на цей раз шкільна й загальна адміністрація не зупинилася перед різноманітними засобами, щоби його результати не вийшли на користь українського населення в Галичині: у 1932 р. батьки 400 тис. українських дітей зібрали 300 тис. декларацій з вимогою рідної мови навчання дітей у школах, близько 500 українських шкіл були перетворені на польські або утраквістичні [13, с. 2].

Відзначаючи погіршення стану української школи, соціалісти-радикали відзначали, що “загальна неграмотність росте ще й з тої причини, що українська шкільна дітвора щораз більше позбавлена своєї рідної школи і рідного вчителя. Це є велика причина зросту неграмотности в українському селі й місті. Коли настав шкільний закон Грабського зістало українських народніх шкіл у 1925/26 році 1055, у 1926/27 вже лиш 925, а в 1927/28 774. По обчисленнях посла Стронського є це 1 проц. усіх народніх шкіл у Польщі в той час, коли відсоток українського населення у Польщі перевищає 20” [13, с. 2].

“Нормалізація” польсько-українських відносин, що розпочалася у 1935 р., не принесла для українців бажаних змін в освітній сфері. Підтвердженням полонізаційних намірів уряду став черговий плебісцит 1937 р. У 1938 р. підготовлений і виданий проект розпорядження міністерства освіти “У справі виконання закону від 31.07.1924 р. та змін деяких постанов в організації шкільництва”, узгоджений із міністерством внутрішніх справ. Згідно з розпорядженням зміна мови навчання в існуючих школах може бути проведена тільки з початком нового навчального року і розповсюджується виключно на перший клас.

Критикуючи “нормалізацію” польсько-українських відносин, започатковану Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО) у 1935 р., соціалісти-радикали розкритикували культурно-освітню політику Другої Речі Посполитої. УСРП відзначала, що уряд не піде на поступки українцям, а т.зв. “нормалізація” не принесе користі українцям. Подальші події підтвердили правильність політичної програми української лівиці.

Таким чином, українські партії лівого спрямування Галичини, за невеликим винятком, діяли у вкрай несприятливих суспільно-політичних умовах, що, водночас, ускладнювало й становища українських педагогів. Після включення території Західної України до складу Польської держави, розпочалася широкомасштабна полонізація українського населення краю, ліквідація українських освітніх установ та організацій. Ухвалені на зламі 1920-1930-х рр. закони у сфері освіти діяли без суттєвих змін до початку Другої світової війни. У 1937-1938 рр. у Польщі була тільки 461 (41 приватна) загальна школа та 24 гімназії і ліцеї з українською мовою викладання (19 приватних). Водночас в українських школах не вистарчало підручників, через що діти були змушені навчатися із польських книжок [14, с. 169].

Список використаних джерел

1. Діло. 1912. Ч. 54. С. 2.

2. За українську школу під Польщею // Діло. 1928. 22 березня. С. 1.

3. Оборона українського шкільництва й учительства // Діло. 15 листопада. С. 3.

4. “Нова ера” в шкільництві // Діло. 1925. 28 серпня. С. 1.

5. Білянс українського шкільництва під Польщею // Діло. 1930. 17 жовтня - С.1.

6. Вірний І. Шляхи культурної праці українського народнього вчительства / І. Вірний // Громадський голос. 1927. Ч. 34. С. 2.

7. На культурнім фронті // Громадський голос. 1925. 18 липня. С. 1.

8. Українська школа в ярмі // Діло. 1925. 1 липня. С. 1.

9. Наше життя. 1925. 29 січня. С. 2.

10. Громадський голос. 1928. Ч. 35. С. 2.

11. Гей, до школи, школярі! // Праця. 1928. 26 серпня. С. 1.

12. Діло. 1931. 5 березня. С. 1.

13. Українська шкільна справа в Польщі // Громадський голос. 1934. Ч. 38. С. 2.

14. Українська школа. 1938. Ч. 7-12. С. 169.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Дослідження перебування Східної Галичини у складі Другої Речі Посполитої. Денаціоналізація самоідентифікації українців. Збереження української мови та освіти у період окупації. Переселення неблагонадійних учителів у центральні та західні райони Польщі.

    статья [20,0 K], добавлен 10.08.2017

  • Діяльність української скаутської організації Пласту на Галичині протягом міжвоєнного періоду 1920-1939 р. в умовах перебування території під владою Другої Речі Посполитої. Його відносини з польською владою, роль у молодіжному русі й суспільному житті.

    курсовая работа [89,6 K], добавлен 25.06.2015

  • Особливості становища Речі Посполитої до початку першого розподілу, обґрунтування його причин. Дослідження передісторії та історії розділів, роль у них російської, австрійської і прусської сторін. Визначення здобутків союзників та втрат Речі Посполитої.

    курсовая работа [45,7 K], добавлен 17.01.2010

  • Передумови, причини та здійснення першого поділу Речі Посполитої. Політична ситуація в 1770-х – 1780-х роках та другий поділ Польщі. Реформи сеймів та стан земель, окупованих Австрією, Росією та Пруссією. Третій поділ Польщі та ліквідація Речі Посполитої.

    дипломная работа [80,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Аналіз системи прямого оподаткування на українських землях під владою Литви, Польщі та Речі Посполитої в середині XIV-XVII ст. Основні види податків: данина, подимщина, серебщина, стація. Зближення Великого князівства Литовського з Королівством Польським.

    статья [27,9 K], добавлен 11.08.2017

  • Економічні передумови проведення аграрної реформи. Основні напрями польської урядової аграрної політики, шляхи та методи її реалізації у процесі реформування аграрного устрою у 1921-1939 рр. та її наслідки для соціально-економічного розвитку країни.

    дипломная работа [41,0 K], добавлен 06.07.2012

  • Розвиток українського народу після входження до складу Речі Посполитої. Чисельність та етнічний склад населення. Традиційна їжа та одяг українців. Мовна ситуація на українських землях. Вплив гуманістичних ідей на кристалізацію національної свідомості.

    реферат [19,3 K], добавлен 16.03.2010

  • Боротьба українського народу за незалежність і соборність. Українська Народна республіка в 1917-1919 роках. Боротьба українців в роки Другої світової війни. Українська повстанська армія (УПА) як Збройні сили українського народу. УПА на Вінниччині.

    курсовая работа [38,1 K], добавлен 04.01.2011

  • Відносини Речі Посполитої та Московської держави в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Особливості політичних відносин Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Відносини з імперією Габсбургів.

    курсовая работа [58,4 K], добавлен 24.09.2010

  • Розвиток української культури в Добу Польського і Литовського періоду. Етапи зближення Литви і Польщі. Українські землі під владою Речі Посполитої. Зміни державного політичного устрою на українських землях. Польська експансія на українській землі.

    курсовая работа [59,4 K], добавлен 26.08.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.