Північно-Східна Русь у XII - на початку ХІІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Північно-східна русь у XII - на початку ХІІІ ст

Ще наприкінці XI ст. на з'їзді в Любечі (1097) руські князі визначили порядок, згідно з яким кожний князь "має отчину свою", тобто кожна князівська лінія спадково володіє своїм князівством. Рішення з'їзду відобразило той факт, що в окремих областях зміцніла феодальна власність на землю і в країні сформувалася ієрархія великих землевласників.

Найбільшого значення у Північно-Східній Русі набуло Влади-миро-Суздальське (або Ростово-Суздальське) князівство. Воно займало велику територію від Нижнього Новгорода до Твері по Волзі, до Гороховця, Коломни і Можайська на півдні, включало Устюг і Білоозеро на півночі.

На сході та північному сході влада князівства поширювалася на волзько-камські (мордовські та марійські) і подвінські землі, де виникли такі міста-фортеці, як Нижній Новгород, Устюг та ін. У цій частині Русі досить рано утворилися великі князівські земельні володіння і міста, тому місцеве боярство значно залежало від князів.

Ростово-Суздальська земля вийшла з-під влади Києва на початку XII ст., коли в ній князював син Мономаха Юрій Володимирович (1125-1157). Він першим із суздальських князів не тільки домагався самостійності свого князівства, а і його переваги на Русі. За спроби захопити й утримати такі віддалені від Суздаля міста, як Київ і Новгород, його прозвали Долгоруким. Князь Юрій розширював свої володіння, не нехтуючи жодними засобами.

У ХІІ ст. Владимиро-Суздальська земля зазнала економічного піднесення: споруджувалися нові міста - Переяслав л ь, Звенигород, Дмитров та ін., було засновано Москву.

Наступник Юрія, князь Андрій Боголюбський (1157-1174), брав участь у походах свого батька, був князем у Вишгороді під

Києвом. 1155 р. він перебрався до Владимира на р. Клязьма, що став столицею його князівства. Після смерті батька князь Андрій завершив об'єднання північно-східних земель Київської держави у Владимиро-Суздальське князівство. Його підтримували городяни Ростова, Суздаля та інших центрів, але місцеве велике боярство ворогувало з ним.

Спираючись на підтримку служилих бояр, дворян і міста, Андрій рішуче боровся з непокірною боярською знаттю, частину якої вигнав із князівства. Він привласнив собі титул великого князя всієї Русі.

1169 р. князь Андрій захопив і нещадно зруйнував Київ, а управління ним передав одному зі своїх васалів. Надалі він постійно втручався у внутрішні справи південноруських князів, які, проте, 1173 р. розбили його військо. Він переніс столицю у Владимир, неподалік якого збудував для себе замок у с. Боголюбові (звідси і його прізвище). Не менш енергійно діяв князь Андрій і на півночі, прагнучи до влади в Новгороді.

Політика князя Андрія, спрямована на зміцнення князівської влади, призвела до конфлікту зі знаттю. 1174 р. він був убитий бо-ярами-змовниками у Боголюбові.

Князі Північно-Східної Русі мали зв'язки з Кавказом. Про це свідчить той факт, що син Андрія Боголюбського, одружений з грузинською царицею Тамарою, стояв на чолі грузино-вірменського війська, що визволило від турків-сельджуків стародавню столицю Вірменії - Двін.

Молодший брат Андрія Боголюбського, Всеволод Велике Гніздо (1177-1212), який дістав це прізвисько тому, що мав багато дітей та онуків, зміг ще більше приборкати феодальну знать, багатьох представників якої він стратив. Всеволод мав титул великого князя і міцно утримував під своєю владою Новгород і Рязань.

Владимиро-Суздальська земля посідала значне місце у міжнародних відносинах. Юрій Долгорукий підтримував союз із Візантією. Андрій Боголюбський, використовуючи суперечності між Візантією і Римом, добився організації єпископії у Владимирі. Рим, розуміючи міжнародне значення Владимиро-Суздальської землі, виряджав туди посольства і "проповідників", то намагаючись втягнути руських князів у конфлікт з Німеччиною, то пропонуючи їм прийняти католицтво, однак ці наміри не реалізувалися.

Новгородсько-Псковська земля займала величезну територію і межувала з Владимиро-Суздальською, Смоленською та Полоцькою. Новгород був розташований на головному торговельному шляху, що зв'язував Балтійське, Чорне і Каспійське моря. Новгородські бояри зберегли владу над землями сусідніх народів, які раніше входили до складу Київської держави. У цих землях були розташовані адміністративні центри збирання данини ("погости") і фортеці. На заході, крім великого новгородського передмістя - Пскова, знаходилось місто Юр'їв (Тарту) - важливий центр новгородської влади в естонських і латвійських землях, на півночі - Ладога.

Влада Новгорода поширювалась на Східну Прибалтику до Двіни, на землі карелів, фінів і саамів до кордонів Норвегії, уздовж берега Білого моря аж до Уральського хребта.

Внаслідок несприятливих кліматичних умов та не дуже родючих ґрунтів землеробство не могло задовольнити потреб населення. Хліб постійно постачався із Суздальської землі. Новгородці займались різними промислами - полюванням на хутрових і морських звірів, рибальством, видобуванням солі. Велику роль відігравав видобуток заліза.

У XII ст. у Новгороді та Пскові владу захопили бояри, які вели значні торговельні операції та займалися лихварством. У Новгородсько-Псковській землі утворилася аристократична боярська республіка. Формально верховну владу там мало віче - збори всіх дорослих чоловіків, проте фактично вона булав руках бояр, з яких обиралися посадник (що відав управлінням і судом), тисяцький (помічник посадника, командувач війська, який також відав судом серед купців) і навіть архієпископ. Останньому належало чимало земель, він також відав державною казною, зовнішніми зв'язками республіки та ін. Оскільки республіка не мала постійного війська, а лише у разі великої війни збирала народне ополчення, віче запрошувало князя з дружиною переважно для захисту своїх володінь. Його права були дуже обмежені. Князь одержував "утримання" - певні прибутки від управління, суду і торгівлі. Запрошувані князі постійно ворогували з новгородським боярством, намагаючись зміцнити своє становище в Новгородській землі.

У зв'язку з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі й особливо зі зміцненням торговельних відносин між республікою і Владимиро-Суздальською землею посилилася роль купецтва. Суздальські князі, проводячи об'єднавчу політику, неухильно намагалися підпорядкувати Новгородську республіку. Опір частини новгородського боярства цій політиці ставав причиною неодноразових сутичок. Вплив владимирських князів помітно посилився у XIII ст., коли їхні війська надали допомогу Новгороду і Пскову в боротьбі із зовнішніми ворогами.

Розвиток феодальних відносин привів до відокремлення Псковської землі, де в XIII ст. утворилася самостійна боярська республіка.

Чингісхан та його походи

Власне ім'я Чингісхана - Темучин (бл. 1166-1227). Він народився в сім'ї вождя родоплемінного об'єднання. Його рід кочував у долині річок Онону і Керулену - на території сучасної Монголії.

Його батька отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від їхньої сім'ї. Життя було голодним, але вдова виростила і вигодувала двох дітей. Коли Темучин виріс, родичі, злякавшись помсти, схопили його і закували в колодки, але він зміг втекти.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед монгольських племен, навколо нього згуртувалися перші соратники. Однак доля знову завдала йому удару - його дружину розгромили чжурчжени, а сам він 11 років був чжурчженським рабом і носив колодки, але знову втік і зумів зібрати колишніх прихильників. Темучин склав для свого війська кодекс правил, які визнали ті, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убивство, крадіжку, недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. князь чингісхан монгольський завоювання

Наприкінці ХП - на початку XIII ст. Чингізхан, перемігши в багаторічній міжусобній боротьбі низку монгольських родів, об'єднав під своєю владою кочові племена монголів і створив ранньофеодальну державу - централізовану військову деспотію, метою якої стало завоювання і пограбування сусідніх народів. 1206 р. на з'їзді (курултаї) монгольської знаті Темучин був проголошений Чингізханом (великим ханом), правителем усіх монголів.

У ХІІІ ст. військо Чингісхана підкорило Сибір, Північний Китай, Середню Азію, спустошивши і зруйнувавши міста Самарканд, Бухару, Ургенч, Ходжент, Мерв, Термез та ін.

1221 р. військо Чингісхана вдерлося до Азербайджану та Грузії, пройшло через Кавказ і дійшло до Криму, а 1228 р. здійснило грабіжницький похід на руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським князям та половцям на р. Калка, повернули на Булгарію.

Незадовго до смерті Чингізхан розподілив завойовані землі (улуси) між своїми синами Джучі, Джагатаєм, Угедеєм і Тулуєм. Нащадки Чингісхана продовжували загарбницькі війни проти народів Азії та Європи.

Навала монголів, очолювана Чингізханом, призводила до руйнування міст та винищення населення і надовго затримала соціально-економічний розвиток підкорених народів.

Армія та держава монголів

Размещено на Allbest.ru