Зовнішня політика України в період 1919–1923 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

раковський міжнародний договір дипломатичний

Актуальність теми. В період тривалого часу Україна була важливою темою в міжнародних відносинах між сусідніми країнах та важливою частиною світовою політики. В цей непростий час важливо вивчити зовнішню політику УСРР, їхні дипломатичні перемоги і поразки. Відносини зі сусідами та провідними країнами світу. Одним із основних чинників, що визначають життєздатність і безпечне існування держави є проведення її урядом реалістичної зовнішньої політики. Активність і систематичність, цілеспрямованість і безперервність цього процесу гарантують отримання державою певних гарантій політичної та економічної безпеки, дозволяють запобігти появі деяких негативних явищ у внутрішньому житті країни, забезпечують її існування і подальший розвиток. На сучасному етапі розвитку України її зовнішньополітичні орієнтири, залежно від внутрішньої ситуації і міжнародного становища, періодично корегуються та змінюються. Передумовою розуміння цілісної картини історії зовнішньої політики України є поєднання досвіду минулого й сьогодення, врахування прорахунків і здобутків. Тому, одним із першочергових завдань є наукове переосмислення зовнішньої політики України радянської доби.

Об'єктом даного дослідження є УСРР.

Предметом є зовнішня політика УСРР в період 1919-1923 рр.

Метою курсової роботи є:дослідити особливості зовнішньої політики 1919-1923 рр.

Завдання дослідження:

* процес організаційного становлення НКЗС УСРР, визначити його періодизацію і хронологічну послідовність, з'ясувати здатність НКЗС УСРР, враховуючи його структуру і кадровий склад, самостійно, без допомоги РСФРР, вирішувати покладені на наркомат завдання;

* місце і роль УСРР у системі радянської зовнішньої політики;

* головні напрямки зовнішньополітичних зусиль УСРР;

* рамки залежності й характер самостійності уряду УСРР у сфері зовнішньої політики;

* головні напрямки зовнішньополітичних зусиль УСРР;

* переговорний процес щодо встановлення дипломатичних відносин між УСРР та іноземними державами.

Хронологічні рамки - з 1919 по 1923 рр.

Історіографічна база дослідження. У сучасній вітчизняній і зарубіжній історіографії наукових розробок, у яких здійснювався б ґрунтовний аналіз перших кроків уряду УСРР у зовнішній політиці, обмаль. Деякі проблемні напрями цієї тематики розглядаються в узагальнюючих роботах з історії держави та права, зовнішньої політики й політичної історії України.

Наявний комплекс історіографічного матеріалу з питань зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР у 1919-1923 рр. можна розподілити на кілька етапів.

До першого етапу належить радянська історіографія (початок 1920-х - кінець 1980-х рр.). У період становлення радянської історичної науки на початку 1920-х рр. жодної помітної праці з історії зовнішньополітичної діяльності уряду УСРР не з'явилося.

Висвітлення проблем зовнішньої політики УСРР не знаходило належного місця і взагалі уникалося дослідниками на початку 1930-х - наприкінці 1950-х рр. Згадувати про самостійний досвід зовнішньої політики УСРР, коли міжнародна діяльність стала прерогативою Москви, вважалося недоцільним і «некоректним». Відновлення у 1944 р. роботи НКЗС УРСР жодних змін у цю тенденцію не внесло.

Пом'якшення суспільно - політичного життя в СРСР у роки хрущовської «відлиги» (кінець 1950 - перша половина 1960-х рр.) надало дослідникам змогу розширити рамки творчих пошуків. Однак, науковці й надалі дотримувались офіційної - радянської концепції історії зовнішньої політики. [2]

У другій половині 1960 - середині 1980-х рр. об'єктами досліджень здебільшого стають двосторонні міждержавні стосунки УСРР з країнами Європи. У цих працях увага приділялася взаємовідносинам УСРР з Польщею і Румунією, які межували і мали територіальні суперечки. [2]

Радянські дослідники аналізували діалог УСРР з країнами Західної Європи. Акцент робився на розгляді стосунків з урядом Німеччини. Учені оцінили підписання 5 листопада 1922 р. угоди «Про поширення дії Рапальського договору» для утвердження УСРР на міжнародній арені. [2]

Другий етап: сучасний цією темою займалися дослідники Гісем[9], Єфіменко[5], Нікітін[8], Галкін[1], Терлюк[7], Кульчицький[10], Шабельніков[3], Гетьманчук[2], та інші науковці.

Дослідження було проведено на основі таких-то: договорів Ризький мирний договір[1], Союзного робітничо-селянського договору[8], Угоду про поглиблення співпраці з Німеччиною[2], Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді - з Естонією[2] та інші.

Також в цьому дослідженні створення дипломатичних місії РСФРР[5], Польщі[1], Німеччині[5], Туреччині[5] та інших країнах світу. Опис діяльності Християна Раковського[12], питання кордону з РСФРР[1], участь Християна Раковського на Генуезький Конференції[12].Зараз потребує все охоплю чого вивчення ця тема нашої історії. Проблема відсутність повної інформації на радянському етапіта недостатність джерел.

Методи дослідження. На різних етапах дослідження використано такі методи: аналіз, синтез, систематизація та узагальнення історичних праць, що дозволило виявити фактологічні матеріали для вивчення досліджуваної теми.

Структура та обсяг роботи. Структура курсової роботи обсягом 42сторінок підпорядкована меті та завданням. Складається зі змісту, вступу, 3 розділів і 8 підрозділів, списку використаних джерел і літератури 16 позиції.

1. Формування системи міжнародних договорів

1.1 Укладання міжнародного договору з Польщею

Активність УСРР за цих умов обмежувалась центральними установами РСФРР. У цілому Українська Соціалістична Радянська Республіка повторювала дії Радянської Росії. Але існував феноменальний виняток утворення Наркомату закордонних справ УСРР на чолі з X. Г. Раковським, що робило Україну дипломатичною одиницею на міжнародній арені.

За цих умов конфлікт Польщі й УНР з РСФРР та УСРР був неминучий. 25 квітня 1920 p. наступ польських військ разом з формуваннями, підпорядкованими C. Петлюрі, ознаменував різке загострення відносин між обома сторонами, в яких до цього часу домінували непорозуміння та небажання йти назустріч. Війна стала неминучою. Проте в цій війні ознаки швидкого мирного врегулювання конфлікту проявились уже влітку 1920 p. з активізацією зовнішньополітичної діяльності Раднаркому та НКЗС УСРР. 22 липня 1920 p. Польща погодилася на переговорний процес, що розпочався в серпні цього ж року в Мінську. Від УСРР у переговорах брав участь M. Скрипник.

Ситуація навколо переговорів була напруженою, оскільки сторони відстоювали діаметрально протилежні позиції. Російська сторона з мовчазної згоди представниківУСРР (E. Й. Квірінга і O. Я. Шумського на правах рядових членів в російсько-українській делегації) висувала такі умови підписання прелімінарного миру і перемир'я, з якими рішуче не погоджувалась Польська Республіка. Польська ж сторона намагалася вкласти у запропоновані до розгляду матеріали максимальну кількість корисних для себе вимог, які пізніше знайшли б своє втілення у подальшому переговорному процесі та кінцевому документі [2]. Після п'ятьох засідань та нарад конференції в Мінську (перша відбулося 17 серпня) переговори вирішено було перенести до Риги, де 18 березня 1921 p. було підписано Ризький мирний договір. Під ним підписалися представники Польської Республіки, РСФРР і уповноважені від УСРР Ю. Коцюбинський та E. Квірінг.

У договорі декларувалися гарантії дотримання принципів невтручання у внутрішні справи кожної зі сторін. Ризька мирна конференція (1920-1921 рр.) була важливим етапом в історії України. Радянсько-польські переговори засвідчили, що українське питання стало ключовим у роботі конференції. Конференція розглядалася польським урядом виключно як реальна можливість розширення кордонів Польщі за рахунок західноукраїнських і західнобілоруських земель. Про це свідчить лінія перемир'я, накреслена в ході дебатів Радою оборони Польщі, з якою польські делегати повинні було домовитися в Ризі. Польщею було визнано радянські республіки Україну та Білорусь [2].Перш за все польський уряд запропонував обмежитися призначенням довірених осіб в справах, або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Литві.

Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня 1921 р. РРФСР звернулось до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л.М. Карахану на початку червня приїхати в Варшаву. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського представника тоді, коли польський дипломат приїде в Москву. Хоча Т.Філіпович був призначеним польським послом в Москві, ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня. Перед цим в Варшаву приїхав Карахан. З УССР дипломатичні відносини були встановленні лише 6 жовтня 1921 р., коли польські дипломати прибули в Харків, а українські - в Варшаву[3].

В цей момент Антанта вирішила прискорити події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі направити РРФСР ультиматум, у випадку відхилення якого потрібно було розпочати військові дії. 5 вересня Польща закрила східні кордони, стягнувши туди сили жандармерії. З своєї сторони Москва вимагала від Варшави припинити допомогу білогвардійцям. 14 вересня Польща направила РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору.

Від Москви вимагалося до 1 жовтня звільнити і доставити до кордону всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і дорогоцінності, передбаченні їй договором і негайно почати роботу реевакуації і спеціально змішаної комісії. В іншому випадку Варшава погрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і приступити до роботи реевакуаційної комісії у тому випадку, якщо Польща до цього часу депортує і покарає винних у диверсіях на радянській території.

На наступний день радянській стороні було передане підтвердження вище названих вимог і повідомляли про готовність Польщі повідомити про заходи, які застосовувались проти переходу кордону небажаним людям [1].В Москві боялися виникнення війни, тому СРСР своїм наказом №145 від 21 вересня 1921 р., вирішив, що через ситуацію, яка склалася у зв'язку з польським ультиматумом потрібно тримати армію напоготові. Це зупинило демобілізацію червоноармійців з частин, які базувалися на радянсько-польському кордоні [4].

Бажаючи уникнути наростаючої конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала Польщі конкретну програму нормалізації відносин на основі виконання Ризького договору. Радянська сторона знову наполягала на депортації з Польщі осіб, причетних до набігів на радянську територію. Строк виконання цих вимог було продовжено до 5 жовтня. Ha початку жовтня, за умовами Ризького договору, до Варшави виїхав представник УСРР O. Я. Шумський, а з польської сторони послом в Україні було призначено графа Ф. Пулавського. [5]

Першочерговим завданням, яке постало перед учасниками договору, була його практична реалізація: обмін військовополоненими, інтернованими, біженцями, подолання тяжких наслідків війни, реевакуація державного майна, виплата репарацій, повернення культурних цінностей. Ці питання регулювалися 26 статтями Ризького мирного договору. [1]

Стаття XI регулювала питання повернення культурних цінностей: 1. РСФРР та УСРР зобов'язувалась повернути Польщі предмети, вивезені в Росію чи Ук­раїну від 1 січня 1772 p.:

а) будь-які військові трофеї - прапори, штандарти, військові знаки, зброю, полкові регалії, а також трофеї, взяті, починаючи з 1792 p., у польського народу під час його боротьби проти царської Росії за свою незалежність. He підлягають поверненню тільки трофеї російсько-українсько-польської війни 1918-1921 pp.;

б) бібліотеки, книжкові, археологічні й ар­хівні зібрання, твори мистецтва, предмети старовини, а також колекції та предмети, що мають історичну, національну, художню, археологічну, наукову та культурну цінність. Зібрання та предмети мають бути повернені незалежно від того, за яких обставин і розпоряджень тодішніх властей вони були вивезені, а також незалежно від того, яким юридичним чи фізичним установам вони належали.

2. Вимоги про повернення культурних цінностей польського народу не поширюються:

а) на предмети, вивезені зі східних від кордону c Польщею територій, якщо буде доведено, що вони є складовою частиною української духовної культури й потрапили свого часу на тери­торію Польщі не шляхом добровільним чи успадкування;

б) на предмети, що потрапили на територію Росії чи України добровільним шляхом чи успад­кування, або були вивезені в Україну їх законними власниками. [1]

3. Якщо у Польщі були віднайдені колекції чи предмети, зазначені в пунктах 1, 2, вивезені з Росії й України, за цей період часу, то вони підлягають поверненню. Відповідно до статті XI Ризького договору УСРР та РСФРР зобов'язувались:

1. Передати Польщі вивезені з її території, починаючи від 1 січня 1772 p. до 1918 p. в часи російського правління на польських землях, що входили до складу Польської республіки - архівні матеріали, справи, документи, реєстри, мапи, плани, креслення законодавчих закладів, центральних, обласних та місцевих органів усіх міністерств, відомств та управлінь, а також самоврядувань, громадських та публічних закладів, оскільки вони належать сьогоднішній Польській Республіці, а фактично знаходяться на території Росії та України. Поверненню підлягали також вищезазначені предмети, які не могли бути розділені через територіальну належність.

2. Параграф 5 не поширювався на архіви, реєстри і т.д., що стосуються боротьби після 1876 p. колишніх царських властей з революційним рухом в Польщі, до спеціального договору між обома сторонами про їх повернення; на предмети, що становлять військово-секретні матеріали після 1870 p.

3. Договірні сторони погоджувались, що систематизовані, науково опрацьовані, завершено цілі колекції, що є основою скарбниць світового культурного значення, не підлягають руйнуванню. Якщо повернення якогось предмета порушувало б цілісність колекції, то за погодженням сторін, він міг залишитися на місці, за умови отримання еквівалента цього предмета, рівного за науковим чи художнім значенням.

4. Російська та українська сторони зобов'язувались реевакуювати в Польщу евакуйовані в Росію чи Україну примусово або добровільно з території Польської Республіки, починаючи з 1 серпня 1914 p. по 1 жовтня 1915 p., всі предмети, що належали державним органам, громадським установам, юридичним та фізичним особам. [1]

5. Кожна зі сторін зобов'язується видати іншій культурні чи художні цінності, принесені в дар чи успадковані до 7 листопада 1917 p. громадянами або закладами іншої сторони, своїй державі чи її громадським, науковим, художнім установам, якщо даний акт здійснено в межах правового поля даної країни. Якщо б у Польщі знайшлися предмети, перераховані у вищезгаданих пунктах, що були під територією в кордонах Росії та України, то Польща на та тих самих засадах зобов'язується передати їх Росії та Україні. Ризький договір передбачав створення на паритетній основі спеціальної змішаної комісії, що мала складатись із трьох представників і необхідної кількості експертів від кожної зі сторін, з місцем перебування у Москві. [1]

Таким чином, стаття XI Ризького мирного договору створювала законодавче та правове поле діяльності, формувала певну спрямованість, встановлювала рамки, в яких мали працювати сторони. Радянська Росія ж вважала, що поступками з її боку було взагалі створення тако­го широкого кола питань для обговорення та повернення культурних цінностей Польщі [4]. Ставлення обох сторін до своїх вимог було різним. Польська Республіка вимагала повернення культурних цінностей.

Російська-українська ж сторона відстоювала позиції повернення, але й збереження того, що знаходилось на території України та Росії. Намагання Польської Республіки статтю XI Ризького мирного договору привести у відповідність до європейських аналогів, що успішно діяли в Європі після Першої світової війни, є зрозумілим. [1]

Однак Польща зустрілась з Радянською Росією, яка вже відчувала подих «капіталістичного оточення», тому запропонована система саме європейського типу ускладнювала майбутній переговорний процес. Саме на пошук та предметне обговорення покладалася Польська Республіка в майбутніх дискусіях з РСФРР та УСРР. У березні 1921 p. Народний комісаріат закордонних справ УСРР приступив до виконання умов Ризького договору, а Народний комісаріат освіти отримав вказівку допомагати у виявленні та обліку польських культурних цінностей та майна, а також у підготовці списку евакуйованих в Україну з Царства Польського установ та відомств у роки Першої світової війни.

3 метою координації зусиль щодо розшуку та повернення польських культурних цінностей українським урядом було створено українське управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей. Українське управління у справах евакуйованого з Польщі майна, архівів та художніх цінностей разом з комісією по виконанню реевакуаційних статей Ризького договору, що діяла в Одесі, навесні повідомили НКЗС УСРР про виконання значного обсягу роботи. Польська Республіка вимагала від УСРР повернути: 1. Бібліотеку та колекцію колишнього Кременецького ліцею.

2. Частину архівних документів колишнього Волинського воєводства.

3. Архіви Варшавсько-Петровського гірничого округу.

4. Архівалій Варшавського фінансового архіву Царства Польського.

5. Колекцію предметів старовини та мистецтва, депозитів Польського товариства охорони пам'яток старовини в Києві.

6. Колекцію предметів старовини та мистецтва K. Браницького в маєтку Рось. 7. Колекцію інженера Л. Бішлегера, подаровану Польській Республіці. [1]

Остаточно спеціальна змішана комісія завершила свою роботу 18 квітня 1934 p., після підписання останнього протоколу про виконання пунктів Генеральної угоди. Отже, Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 p. між Польською Республікою й РСФРР та УСРР, ознаменував завершення радянсько-польської війни. Умови, що висувалися та закріплювалися договором, на мою думку, не враховували позиції УСРР [5].

1.2 Укладання міжнародного договору з РСФСР

Вдруге радянська влада буде встановлена у лютому 1919 р., коли війська Директорії УНР під тиском російської радянської армії залишили Київ. Влада формально перейшла до Тимчасового робітничо-селянського уряду України, що був створений восени 1918 р. у Суджі, у січні 1919 р. він був перейменований в РНК України. І уже з весни 1919 р. починається правове оформлення процесу підпорядкування України радянській Росії.28 січня 1919 р. у «Зверненні Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України до всіх народів і урядів» запрошувались народи і уряди всіх країн встановити правильні дипломатичні «зносини з УСРР» [8].

У цьому зверненні пропонувалось соціалістичним урядам Росії, Латвії, Білорусії, Естляндії та Литви заключити «тісний оборонний союз проти всіляких спроб повалити встановлену ціною тяжких жертв владу робітників і селян». Через деякий час Президія Вищої ради народного господарства РСФРР на засіданні 3 березня 1919 р. розробила проект положення про економічні взаємовідносини між РСФРР та іншими радянськими республіками, що утворилися на території колишньої Російської імперії. У документі йшлося про централізацію управління народним господарством радянських республік. На основі цього документу відбулося об'єднання ВРНГ Російської федерації із Радою Народного господарства України. РНК України дав згоду на об'єднання банківської справи і надав право російським банкам поширити свої дії на територію України.

У березні 1919 року були об'єднані статистичні органи Росії і України, а у квітні 1919 р. В. Ленін підписав проект постанови ЦК РКП(б) про необхідність єдиного командування Червоною Армією, єдиного постачання армії, єдиного управління залізничним транспортом, про розповсюдження функцій Наркомату народного контролю РСФРР на всі установи України.11 квітня 1919 р. керівництво Наркомату торгівлі і промисловості Росії пропонує голові Раднаркому України Х. Раковському організувати спільну торгівлю, особливо росіян цікавили порти Чорного моря. На кінець травня 1919 р. потік директив, розпоряджень та інших документів, які надходили з Москви від ЦК РКП(б) вищих урядових установ, міністерств до установ різного рангу України значно зріс. Це приводило до дезорганізації, безладу в економічному житті України. Тому питання про взаємини РСФРР і УСРР розглядалось на Пленумі ЦК КП(б) У 27 травня 1919 р.

В резолюції Пленуму говорилось: «Формальна самостійність УСРР повинна ще залишатись… Безпосередні розпорядження на місця, минуючи центральні установи Української республіки, безумовно недопустимі… Запропонували ЦК РКП(б) суворо підтвердити всім економічним організаціям УСРР, що вони є органами УСРР і що вони зобов'язані підкорюватись центральним і місцевим органам УСРР».Таким чином із змісту постанови випливає, що керівництво республіки не виступало проти об'єднання, а виступало проти дій московських чиновників, які не хотіли навіть формально визнавати українську державність. Зважаючи на те, що директиви, розпорядження російських властей не мали юридичної сили для українських державних органів, Х. Раковський намагався уникнути виконання цих розпоряджень і постанов.

Але сам Х. Раковський і інші керівники української держави не могли не виконувати партійні розпорядження, бо діяла сувора партійна дисципліна, а керівники республіки були членами КП(б) У, що була обласною партійною організацією РКП(б). Яскравим свідченням ігнорування самостійності УСРР є телеграма голови РНК РСФРР голові РНК УСРР Х. Раковському від 22 травня 1919 р. «ЦК РКП пропонує ЦК КП(б) У не ставити на обговорення Української РНГ відповідальних фінансових рішень, як випуск нових грошових знаків або обмін карбованців, попередньо не запитавши ЦК РКП, бо до таких заходів можна вдаватись тільки у всеросійському масштабі» [7].

1 червня 1919 р. ЦВК РСФРР видає декрет про об'єднання соціалістичних республік у сфері:

1) військової організації і військового командування;

2) рад народного господарства;

3) залізничного управління і господарства;

4) фінансової справи;

5) комісаріатів праці радянських соціалістичних республік.

З юридичної точки зору це був абсолютно неправомірний акт, бо рішення вищого законодавчого органу Росії не мало чинності на території Україні. Розуміючи це, Л. Троцький беручи командування українськими радянськими військам, посилався на угоду між ЦВК Росії і ВУЦВК, хоча такої угоди ніколи не було. Знову ж таки по партійній лінії Х. Раковського змусили від імені ВУЦВК оголосити про визнання декрету ЦВК Росії від 1 червня 1919 р. Але об'єднанню став на перешкоді наступ денікінських військ. Разом з органами державної безпеки і міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик силоміць насадженій диктатурі. Проте пролетарські вожді розуміли, що утримувати тільки силою величезну республіку неможливо.

Наприкінці 1919 р. було змінено ленінський курс в політиці щодо України (резолюція VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні»), відтепер спрямований на врахування національного фактора. Це стало підставою для заміни декрету Всеросійського ЦВК у взаємовідносинах з Україною видимістю міжнародного договору, який в науковій літературі відомий під назвою «Союзного робітничо-селянського договору» (28 грудня 1920 р.). [8]

Підписаний головою Раднаркому РСФРР В. Леніним і наркомом закордонних справ Г. Чичеріним, з одного боку, а також головою Раднаркому і за сумісництвом наркомом закордонних справ УСРР X. Раковським - з іншого, цей «рівноправний» договір про військовий і господарський союз вважаємо другим ударом по суверенітету радянської України. [2]

Попри те, що у преамбулі договору підтверджувалась незалежність і суверенність обох договірних сторін, зокрема, наголошувалося (ст. 2), що з факту приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливало ніяких зобов'язань, Я. Дашкевич обґрунтовано називає цей договір цинічним. Бо посилання на незалежність і суверенність радянської України тут - порожній звук, тому що цілком формально, до того ж і незаконно, цієї незалежності й суверенітету її позбавив декрет ЦВК РСФРР від 1 червня 1919 р. Насправді, зміст договору суперечив преамбулі.

Найважливіші галузі державного управління були визнані спільними для обох державних формацій, але передані під керівництво уряду РСФРР. За ст. З Договору об'єднаними вважались сім комісаріатів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів та Вищої ради народного господарства. Це означало, що відповідні комісаріати Раднаркому радянської Росії здійснювали свої функції в Україні через уповноваженій при уряді УСРР. Останніх повинні були затверджувати і контролювати ЦВК і з'їзди Рад УСРР. Додамо, що Всеросійські з'їзди Рад і їх ЦВК (від 16 червня 1920 р. до складу ЦВК Росії введено також 30 делегатів від УСРР) мали право видавати у цих галузях закони й постанови, спільні для обох радянських республік При цьому ЦВК УСРР, як правило, й собі повторював їх законодавчим порядком. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, сільського господарства, юстиції. [2]

Проте й вони діяли під впливом жорстко централізованої системи, запровадженої комуністичною партією, і орієнтувалися на московські відомства.Після третього встановлення радянської влади на початку 1920 р. ІV Всеукраїнський з'їзд рад у резолюції «Про державні відносини між УСРР і РСФР заявив, що УСРР, зберігаючи свою самостійну державну конституцію є членом Всеросійської Соціалістичної Радянської Федеративної Республіки» [8]. Проте ця резолюція не могла мати правового наслідку, бо з'їзд проголошував УСРР членом неіснуючої держави. Першим і єдиним двостороннім правовим актом на шляху до утворення союзу обох республік був «Союзний робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР», укладений 28 грудня 1920 р. Договір визнавав «незалежність і суверенність кожної із договірних сторін». [7]

З огляду на те, що найбільш вагомі зміни в територіальному наповненні «українських» губерній сталися на східному напрямку, актуальними є праці, у яких досліджується формування і організаційне зміцнення Донецької губернії у 1920 р. На засіданні політбюро ЦК КП(б) У від 28 квітня пункт порядку денного мав назву «Про північні повіти Чернігівської губернії». Ухвала була однозначною: «Остаточно залишити їх в складі Росії».Таким чином, кінцевим наслідком зміни лінії кордону між УСРР та РСФРР у 1919 р. стало зменшення території радянської України на чотири повіти. [1]

За аналогічних передумов адміністративно-економічної близькості російських повітів Курщини до Харкова та українських повітів Чернігівщини до Гомеля вирішальним аргументом стало саме можливе відокремлення Украни від Росії, що відповідно спричинило б втрату хлібних Білгородського та Грайворонського повітів для центральної Росії. Однак населені українцями повіти та волості РСФРР він не збирався передавати Україні, обмеживши застосування цього критерію губерніальним рівнем.

Таким чином, другим за важливістю фактором, що впливав на розмежування між УСРР та РСФРР, став дореволюційний адмінподіл. З огляду на те, що заселені переважно неукраїнцями північні повіти Чернігівської губернії відійшли до складу РСФРР, варто виокремити ще один критерій - політичної доцільності. [1].

Таким чином, потреба зосередження під одним началом усієї промислової території Донбасу була визнана центром. На місцях таке об'єднання відбувалося явочним порядком. Так, приміром, щойно утворений Донецький губревком своїм рішенням від 17 січня 1920 р. «надалі до з'ясування економічної території Донецької губернії» затвердив тимчасові межі 11 районів, які мали увійти до її складу. Центри чотирьох з них - Чистяківського, Біло-Калитвенського, Боково-Хрустальського та Олександрівсько-Грушевського - до революції не входили до складу «української» Катеринославської губернії. На території Донецької губернії такі повноваження часом на себе перебирали військові організації Південно-Західного фронту або інші альтернативні губревкому органи, такі як Проддонбас, ЦПКП (Центральне правління кам'яновугільної промисловості). [1]

Після утворення Укррадтрударму саме цей орган визнавався Кремлем за головний як в Україні взагалі, так і на території Донбасу зокрема. Та обставина, що Укррадтрударм очолив член політбюро ЦК РКП(б) та нарком у справах національностей РСФРР, говорила про непересічну роль цього органу [3].15 березня Й. Сталін підписав постанову Укррадтрударму, за якою до Донецької губернії від РСФРР мали відійти такі території (назви подаємо за тогочасним україномовним варіантом з ідентичної постанови Президії ВУЦВК від 16 квітня 1920 р.): «Від краю Донецького війська:

а) Донецької округи: станиці: Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська;

б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнєрепінська (у постанові ВУЦВК від 16 квітня «Нижнє-Кременська» - Авт.) і дальше до межі з Таганрозькою округою; [1].

Таким чином до грудня 1922 р. Україна формально була незалежною державою і на юридичному рівні це визнавала радянська Росія. [10]

1.3 Укладання міжнародного договору з Німеччиною та іншими країнами

У ній зазначено, що Україна перебуває напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин із Польщею і країнами Балтії, а у віддаленішому майбутньому - з Великою Британією, Францією, Німеччиною, США й Італією. Та оскільки це так і оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам становила б для цих держав показник фіктивності всіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю всім нашим ворогам». Уже 2 лютого 1921 р. записка Е. Квірінга була внесена на обговорення Політбюро ЦК КП (б) У, де вирішено визнати бажаною організацію представництв іноземних держав в Україні. [2]

У 1921 р. НКЗС УСРР активно встановлював дипломатичні зв'язки із зарубіжними країнами. Наприклад, у квітні в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими й інтернованими громадянами. У листопаді 1922 р. з метою реалізації рапалльських угод між Україною і Німеччиною було укладено Угоду про поглиблення співпраці. Радянський уряд прагнув проводити наступальну зовнішню політику часто за допомогою Комінтерну. [2]

Курс на експорт революції не спрацював. Спроба підняти у Німеччині пролетарську революцію за допомогою місцевих комуністів улітку 1923 р. спричинила незначне повстання у Гамбурзі, яке було придушене за два дні. Однак соціал-демократичний уряд Німеччини, прагнучи втримати баланс і забезпечити себе від тиску Великобританії та Франції, продовжував курс «Рапалло».У серпні 1921 р.

Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді - з Естонією. [2] На початку 1922 р. Україна уклала договір з Туреччиною, який за змістом повторював російсько-турецький договір, підписаний раніше. Дипломатичні зв'язки Україна використовувала передусім для налагодження економічного співробітництва. Було утворено наркомат зовнішньої торгівлі, експортний фонд у сумі 60 млн рублів золотом. До сфери впливу НКЗТ відійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, Балканські країни, Туреччина. [2]

До кінця 1921 р. торговельні представництва та місії УСРР працювали у Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Здолбунові, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі[5].Німеччина посідала перше місце в українському експорті товарів як за обсягом, так і за вартістю. Основними товарами українського експорту до Німеччини були залізо і марганцева руда, зерно, продукти тваринництва, прядиво, текстиль тощо.

Зазначимо, що ці відносини не розвивались в односторонньому напрямі. Лише з квітня до грудня 1922 р. з Німеччини в Україну було завезено товарів на загальну суму понад 800 тис. крб золотом. Безперечно, укладенням господарського і військового союзу з Росією й іншими радянськими республіками і приєднанням до рапалльських домовленостей між Росією та Німеччиною український уряд все більше приєднувався до зовнішньополітичної діяльності радянської Росії. [2]

Показове входження України до складу СРСР 30 грудня 1922 р. і втрата суверенітету, що зафіксовано у нотах уряду УСРР від 16 червня 1923 р. та наркомату закордонних справ СРСР від 21 липня цього ж року про передачу всіх повноважень у проведенні зовнішньої політики союзному урядові. Аналогічні процеси тривали і в галузі зовнішньоекономічної (зовнішньоторговельної) діяльності уряду УСРР. [7]

Україна в 1921-1923 pp. мала дев'ять торговельних представництв у європейських державах. Основним експортним товаром і далі були вугілля та сільськогосподарська продукція. Водночас не існувало об'єктивних ресурсів, необхідних для експортно-імпортних операцій. Проте, незважаючи на такі умови, торговельні контакти зі Сходом підтримувалися. Це пояснюється традиційністю таких контактів у попередні періоди економічного розвитку Півдня України. Визнаним центром торговельних операцій і найбільшим портом залишалася Одеса, яку називали воротами до близькосхідних ринків.

2. Процес формування дипломатичних місій

2.1 Процес формування дипломатичної місії в Польщі

Попри те, що УСРР фактично мала формальний статус, вона у 1920-1923 рр. була єдиною, крім РСФРР, радянською республікою, яка широко користувалася дозволом проводити зовнішньополітичну діяльність. [9].

Крім того, польський напрям у зовнішній політиці радянської Росії на тривалий час стає пріоритетним і, відповідно, мати додаткові важелі у відносинах з Польщею не було зайвим. Вважаючи цю сильну фігуру в політичному істеблішменті республіки своєю, центр міг не турбуватися про небезпеку пожвавлення українського сепаратизму навіть у комуністичних шатах. Якщо так, то на передній план для нього виступали переваги, а не недоліки самостійних, але скоординованих дій радянських республік на зовнішньополітичній арені» [9].

У лютому 1920 р. уряд УСРР звертається до урядів і народів інших держав з миролюбними пропозиціями та висуває основні тези щодо своєї зовнішньополітичної програми: захист незалежності України і недоторканність її кордонів, прагнення до рівноправних стосунків з міжнародними партнерами та встановлення з ними дипломатичних зносин. Протягом року УСРР стає учасником угод з іншими державами, котрі хоч і не передбачали встановлення дипломатичних зносин, але дозволяли говорити про визнання республіки де-факто. Реально питання про створення дипломатичного представництва УСРР і вихід на міжнародну арену постало під час мирних переговорів у Ризі між Польщею - з одного боку, та РСФРР і УСРР - з іншого. УСРР на цих переговорах представляли Е.Й. Квірінг і О.Я. Шумський, які входили на правах рядових членів до складу об'єднаної делегації на чолі з А.А. Йоффе. [6]

Під час цих переговорів вперше реально постало питання про державні інтереси УСРР, хоча на переговорах УСРР «представляла собою ту саму неодмінну волю Росії, її цілі і інтереси, а тим самим не є самостійним представником, ні виразником волі і1нтересів українського народу…» Незважаючи на це, окремі керівники УСРР почали усвідомлювати відмінність інтересів між Україною та Росією і те, що вони є представниками держави, а не лише посланцями Російської комуністичної партії (більшовиків) в Україні. Вони взялися до активної праці, намагаючись реалізувати ті перспективи зміцнення суверенітету, що відкривалися з підписанням Ризького миру. Тоді ж з`являється перше Положення про Наркомат закордонних справ республіки, який за сумісництвом очолював голова РНК УСРР Х. Раковський. [9]

Згодом воно доповнювалося і уточнювалося. Згідно з ним, на НКЗС покладалися такі головні функції: - дипломатичні зносини з іншими державами за завданнями уряду; - вироблення проектів міжнародних актів для затвердження їх верховною владою УСРР; - керівництво діяльністю дипломатичних і консульських установ України; - захист законних інтересів громадян України, контакти з дипломатичним корпусом інших держав; - збирання відомостей про соціально-економічне, політичне, культурне життя держав; - ведення зовнішньополітичної пропаганди У 1921 р. структура НКЗС УСРР виглядала так. На чолі наркомату стояла колегія, до складу якої входили народний комісар з закордонних справ, його заступник і члени колегії. При колегії існував секретаріат, який відав прийманням відвідувачів до наркома, зносинами з іноземними представниками, виконував окремі доручення колегії. Безпосередньо при колегії перебували радники НКЗС, які займалися виробленням загальних положень, норм, наданням консультацій з питань, що вирішувалися в колегії. [1]

Управління справами відало всіма організаційно-адміністративними питаннями всіх відділів НКЗС. При Управлінні справами організовувалися загальна канцелярія, що обслуговувала секретаріат і всі відділи; підвідділ зв'язку; агенти для доручень; стіл особового складу; стіл наказів; експедиторська та машинна частини. До складу Наркомату входило п ять відділів: відділ зовнішніх зносин, економіко-правовий, інформаційний, техніко-матеріальний (фінансова, господарська, транспортна частини та управління будинками), відділ віз і паспортів. При НКЗС було організовано ряд комісій: комісія щодо виконання анкет і скорочення штатів службовців НКЗС, кошторисна та штатна. У жовтні 1921 р. були засновані посади уповноважених НКЗС у містах Києві та Одесі для полегшення вирішення на місцях питань, які виникали: по-перше, при застосуванні законів відносно іноземців, а по-друге, при виконанні зобов'язань з міжнародних договорів. [9]

Отже, можна констатувати, що структура НКЗС УСРР повністю відповідала вимогам проведення і реалізації власного зовнішньополітичного курсу. Один з напрямків діяльності НКЗС - це діяльність дипломатичних представництв. Питання про те, в яких країнах, на яких правах будуть вони функціонувати, яку роль виконувати, стали предметом обговорення у Політбюро ЦК КП(б) У. [1]

Цікавими з цього приводу є думки викладені членом делегації УСРР на переговорах у Ризі Є. Квірінгом у листах до голови раднаркому УСРР і наркома закордонних справ Х. Раковського (листопад-грудень 1920 р.), а особливо в доповіді «Про дипломатичні представництва УСРР», що була надіслана з Риги на розгляд ЦК КП(б) У 14 січня 1921 р. [9]

2.2 Формування дипломатичної місії в РСФСР

IV Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, що відбувся в травні 1920 р. в Харкові, прийняв резолюцію «Про державні взаємини між УСРР і РСФРР». Новообраному ВУЦВК доручалося й надалі здійснювати лінію на щільніше зближення з Росією. Показовим було й те, що з'їзд, обстоюючи ідею самостійної державної конституції, водночас вважав Україну та інші радянські республіки такими, що «входять до складу РСФРР». 22 травня 1920 р. в «Известиях ВЦВК» під №109 було опубліковано декрет Всеросійського центрального виконавчого комітету про реорганізацію Народного комісаріату в справах національностей. При Наркомнаці, в якості його складових частин, створювалися представництва автономних республік РСФРР. 8 липня 1920 р. політбюро ЦК КП(б) У прийняло постанову про призначення також і Українського Представництва при Наркомнаці РСФРР. Практично відразу ж Рада Народних Комісарів УСРР делегувала до Москви Колегію представництва Української СРР в складі трьох осіб, призначених українським урядом. Очолив Колегію Ю.М. Коцюбинський, членами були визначені В.К. Лях. З 1 серпня 1920 р. Колегія приступила до організації українського Представництва при Народному комісаріаті в справах національностей РСФРР.

Оскільки зовнішньополітичний чинник в укладенні російсько - українського договору відіграв важливу роль, то невдовзі після його ратифікації Всеросійським з'їздом Рад Українське Представництво при РСФРР на чолі із Юрієм Коцюбинським перебрало на себе функції дипломатичної місії України. Так як ні в Харкові, під час призначення Колегії, для Раднаркому не було достеменно відомі завдання і функції цього представництва, ні у Москві, в Наркоманці не існувало певних інструкцій, які б вказували на місце Українського Представництва в організаційній структурі Наркоманці, тому Колегія Українського Представництва спершу поставила перед собою завданням вироблення «Положення про Українське Представництво при Наркоманці». При цьому при виробленні «Положення» в його основу спочатку була покладена ідея Представництва Української Республіки, як складової частини РСФРР і українців, які мешкають поза межами України [5].

На організаційному засіданні членів Колегії Українського Представництва при Наркоманці, що відбулося 31 липня 1920 р., слухалося питання про повноваження Українського відділу при Наркоманці РСФРР. Необхідність існування такого відділу була очевидною з огляду на становище мільйонів українців, що проживали на території Росії та прагнення України забезпечувати їх національні інтереси і підтримувати постійний зв'язок з Батьківщиною. Тому в постанові було записано про необхідність організації Українського відділу при Наркоманці РСФРР. [5]

Голова Колегії Українського Представництва Ю. Коцюбинський доручив В. Ляху ознайомитися з роботою вже існуючих національних відділів при Наркоманці і до наступного засідання проінформувати про їх діяльність [4]. Українське Представництво при Наркомнаці приступило до роботи з 1 серпня 1920 р. Проект Положення був складений В.К. Ляхом разом з секретарем Колегії Гриценком на підставі декрету ВЦВК від 22 травня 1920 р. і матеріалів про діяльність інших національних Представництв при Наркоманці. Завдання Українського Представництва, як одного з відділів Наркомату, повинні були обмежуватися тільки всебічним обслуговуванням українців, що мешкали на території РСФРР. Функції ж Представництва України як держави перед урядовими органами РСФРР рішуче відкидалися. Та Раднарком України все ж таки намагався організувати в Москві Представництво УСРР, яке аж ніяк не могло входити в Наркомат, а повинне було існувати як цілком самостійний орган уряду України при уряді РСФРР. Проект Положення обговорювався в колегії Представництва разом з заступником Наркома в справах національностей А.З. Каменським, а потім був переданий на затвердження колегії Наркомату. Пізніше, у процесі роботи, з'ясувалася повна неможливість як з мотивів принципового характеру, так і з чисто технічних можливостей зобов'язати Українське Представництво при Наркоманці представляти інтереси України, як держави. [5]

З огляду на це Колегія постановила звернутися до Раднаркому України з мотивованою доповідною запискою про реорганізацію Українського Представництва при Наркоманці в Центральний український відділ при Наркоманці з покладанням на нього функцій по обслуговуванню потреб українців, що мешкають поза межами України, на території РСФРР [4]. До функцій Українського Представництва відносилося збір статистичних даних, які б характеризували кількість і територіальний розподіл українців, що мешкали поза межами України.

Необхідність цієї роботи була викликана потребою мати більш точні дані про місця компактного проживання етнічних українців в РСФРР, без чого було немислимо приступити до створення плану діяльності Українського Представництва на місцях.

Представництво займалося складання плану діяльності, згідно якого в Москві організовувався Центральний Український відділ при Наркоманці, а в регіонах з місцями компактного проживання українців утворювалися шість обласних українських відділів (Киргизький, Башкирський, Туркестанський, Сибірський, Далекосхідний, Північнокавказький) з поділом на 17 губернських відділів і 9 губернських відділів європейської частини Росії.

Всього було 26 губернських відділів, які в свою чергу поділялися на повітові відділення, число яких залежало виключно від місцевих умов. Українське Організація Українського відділу при Наркомпросі була доручена О. Єременку під час перебування в Москві Наркома освіти України Г. Гринька. [5]

Ним було обіцяно командирувати для роботи в Українському відділі двох чи трьох представників із Харкова з вищою педагогічною освітою. Ставилося завдання надіслати українські підручники і посібники, що дозволило б Українському відділу при Наркомпросі провести широку культосвітню роботу серед маси українців, що проживали на території РСФРР.

Повсякденна робота Українського Представництва полягала, головним чином, у прийомі відвідувачі, які шукали в ньому підтримки та з різних питань[4]. З метою організації своїх відділів на місцях і встановлення та підтримання з ними зв'язку, Представництво планувало відкомандирувати співробітників у Поволжя, на Урал, Сибір і Туркестан, а також в губернії, що безпосередньо прилягали до України. 23 вересня 1920 р. на засіданні Колегії Українського Представництва слухався проект Положення про Українське Представництво при Наркоманці 12 листопада 1920 р. відбулася нарада завідуючих національними відділами при ЦК КП(б) У.

Враховуючи багатонаціональний склад населення України, основним стало питання про організацію Наркомнацу в УСРР. За дорученням Й. Сталіна з цим питанням виступив заступник Наркома в справах національностей Я. Шварцман. 16 грудня 1920 р. були засновані уповноважені при урядах автономних і договірних республік і при виконкомах автономних областей.

2.3 Формування дипломатичних місії в інших країнах світу

У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншими державами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Він засвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Україна уклала мирний договір з Литвою, а в листопаді - з Естонією. Одночасно проводились переговори про визнання Росії і України і укладення ними торговельних угод з Чехословаччиною та Італією.7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. [2]

Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М. Коцюбинського.У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і братерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві Алі Фуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих Національних Зборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з ним договору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можуть початися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР - Харків.

Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважного представника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду Великих Національних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі. Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що в такий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. [11]

Уряд УСРР у відповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкарі прийняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладення переговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних сил України і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару. [5] Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів було підписання «Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених», укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р.

Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві Алі Фуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцією передбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованих цивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецька комісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов'язаних передусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі був підписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною.

За дорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученням уряду Великих Національних Зборів Туреччини - міністр закордонних справ Юсуф Кемаль. [2]

Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності з дня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня 1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними Зборами Туреччини.

В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. В Харкові почало працювати посольство Туреччини. Дипломатичні зв'язки з іншими країнами були потрібні Чаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Він утвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Української економічної наради визнав добру його роботу. [2]

У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія, балканські країни, Туреччина. Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921 р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи уряду Чаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру.

По-перше, посилилася тенденція центрального партійно-державного апарату «автономізувати» незалежні республіки. По-друге, вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, він завжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, а Троцький опинився в політичній ізоляції.

Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконував функції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власне представництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італії торговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б) У у березні 1922 р. засудило такі дії НКЗТ.