Плани нацистського керівництва у сфері налагодження системи управління майбутніми окупованими теренами України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАНИ НАЦИСТСЬКОГО КЕРІВНИЦТВА У СФЕРІ НАЛАГОДЖЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ МАЙБУТНІМИ ОКУПОВАНИМИ ТЕРЕНАМИ УКРАЇНИ

Друга світова війна стала періодом, упродовж якого в Україні кількаразово змінювалась влада, а отже, й органи управління. Кожен режим запроваджував свою управлінську систему. Характер влади, її структурна конституція, технологія функціонування визначалися політичною стратегією кожного учасника збройного протистояння, а також здатністю провести власні плани в життя.

Оскільки Німеччина окупувала практично всю Україну, для розуміння глибинних мотивів лінії Берліна в освоєнні нового «життєвого простору» важливо проаналізувати позицію вождів Третього Райху та основоположні документи політики на Сході, які вони ухвалили. Детальний виклад планів Берліна, пов'язаних із «походом на Схід», було здійснено в генеральному плані «Ост». Розширене трактування окремих його положень знаходимо у виступах і заявах керівників Німеччини. Примітною їхньою ознакою є відмінності в деталях і повна суголосність у засадничих питаннях. Для А. Гітлера було притаманне озвучування його власних поглядів в оточенні вузького кола наближених, які потім набували директивного характеру. Під час однієї з таких бесід фюрер наголосив: «Наш провідний принцип повинен полягати в тому, що ці народи мають тільки одне-єдине виправдання для свого існування -- бути корисними для нас в економічному відношенні».

Навіть напередодні нападу на СРСР керівники Німеччини досить приблизно й по-різному уявляли, яким чином буде організований контроль над майбутніми завойованими територіями. У липні 1940 р., вирішивши розпочати війну проти Радянського Союзу, Гітлер так окреслив геополітичну карту в східноєвропейському регіоні: «Українська держава, Федерація балтійських держав, Білорусь, Фінляндія». 31 липня 1940 р. датовані уточ- нення фюрера: «Після того Україна, Білорусь, балтійські держави будуть нашими».

У процесі обговорення плану «Барбаросса» А. Гітлер 18 грудня 1940 р. висловив таку думку: «Всю територію Росії слід поділити на низку держав з власними урядами, які готові укласти з нами мирні угоди». Фюрер вів мову про «соціалістичні» держави, залежні від Німеччини. Для цього на їхній території необхідно було знищити єврейсько-більшовицьку інтелігенцію, відмовитися від використання старої буржуазно-аристократичної інтелігенції з емігрантів, уникнути небезпеки трансформації більшовицького режиму в націоналістичний. Нацистський лідер вважав, що військовим не до снаги впоратися з цими завданнями. Тому до проекту директиви внесли зміни: передбачалося призначити для захоплених областей імперських комісарів, політичне завдання яких полягало у швидкому формуванні нових квазідержавних утворень, причому оперативний тил сухопутних військ обмежувався. світовий війна окупаційний нацистський

Директиви ОКВ (Верховного головнокомандування Вермахту) про цивільну адміністрацію майбутніх окупованих територій СРСР від 13 березня 1941 р. конкретизували ці загальні міркування. Так, в «Інструкції про особливі області до директиви № 21 (варіант “Барбаросса”)» наголошувалося, що СРСР має бути ліквідований, а його територія -- розчленована на кілька великих регіонів на чолі з райхскомісарами. У директиві ОКВ про цивільну адміністрацію вказувалося, що окуповані землі «повинні бути перетворені на держави з власними урядами», однак ішлося зовсім не про суверенні чи союзні Третьому Райху державні утворення, а держави на правах райхскомісаріатів. «Коли зона бойових дій військ просунеться достатньо вглиб, -- зазначалося в документі, -- вона повинна бути обмежена ззаду. Кожен новий окупований район, що перебуває поза зоною бойових дій, отримає політичну адміністрацію. Поділ буде відтак здійснений за національним принципом та згідно з демаркаційними лініями груп армій, у районах Півночі (Балтійські республіки), Центру (Білорусь) та Півдня (Україна). У цих районах політична адміністрація буде в руках райхскомісарів, які отримуватимуть інструкції від фюрера».

Принципово важливим для розуміння змісту функцій та специфіки управлінського апарату на землях, які передбачалося захопити, є п. 3 директиви, що окреслювала перед головнокомандувачем Вермахту такі завдання: «б) експлуатація країни та охорона її економічних ресурсів для потреб німецької економіки; в) експлуатація країни для забезпечення продовольством військ згідно з потребами ОКГ; г) військова охорона цієї території».

У незавізованій пам'ятці-меморандумі № 1 від 2 квітня 1941 р. викладено цілі війни, яка за словами авторів, «призведе до надзвичайно швидкої окупації важливих частин Радянського Союзу» й завершиться його розпадом. У якості головної мети визначалось отримання необхідних для німецької економіки сировини, матеріалів, енергоносіїв, а також сільськогосподарської продукції. Передбачалося поділити СРСР на сім «національних або географічних утворень»: Велику Росію, Білорусь, країни Балтії, Україну й Крим, район Дону, район Кавказу, Середню Азію.

Політична мета полягала, за словами А. Розенберга, у тривалому ослабленні Росії через «тимчасову окупацію території» й особливо через «повне знищення єврейсько-більшовицької влади», «знищення існуючого і створення нового адміністративного апарату», через «широку економічну експлуатацію» й «передачу важливих російських районів для нових адміністративних утворень, зокрема для Білорусії, України і Донського району». В Україні визнавалося право на організацію «власного національного життя аж до можливого створення політичної формації, яка б мала на меті сама чи в поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході».

Автори документа пропонували створити спеціальний орган для координації дій на території СРСР. Його завдання полягало в тому, щоб спільно з іншими державними службами імперії виробляти директивні політичні розпорядження окремим адміністративним одиницям з урахуванням конкретної ситуації і стратегічної мети, забезпечувати важливі військові поставки з усіх окупованих областей на користь імперії, а також вирішення принципово важливих для всіх зайнятих територій економічних питань (видобуток нафти, вугілля, руд, виробництво сільськогосподарської продукції тощо). Врахувавши ці рекомендації, Гітлер 20 квітня 1941 р. підписав наказ про призначення А. Розенберга «уповноваженим з центрального контролю над питаннями, пов'язаними зі східноєвропейськими областями». Уже в цьому статусі той підготував «Загальні інструкції для всіх райхскомісарів окупованих східних територій» від 8 травня 1941 р. У документі деталізувалися погляди на майбутнє окремих регіонів Радянського Союзу та України. Зокрема зазначалося, що «перед імперським комісаріатом "Остланд", який включає Білорусію, буде стояти завдання підготуватися шляхом поступового перетворення його в германізований протекторат до тіснішого зв'язку з Німеччиною, а Кавказ з розташованими поряд північними територіями стане федеративною державою з німецьким повноважним представником». Ця теза ілюструє другий принцип запропонованого А. Розенбергом курсу -- диференційований підхід та окрема лінія щодо кожного регіону СРСР.

А. Розенберг найтонше серед інших керівників Третього Райху відчував усі нюанси ситуації й проблеми, з якими німці зіткнуться на Сході. Далеко йдучи в деклараціях та обіцянках, він однак ніколи не вказував конкретні дати тих чи інших політичних акцій, що мали доленосне значення. 20 червня 1941 р. у промові перед вузьким колом нацистських лідерів з приводу «українського питання» він пояснював: «Російське панування всюди царює сьогодні в Україні. Звідси постає перед Німеччиною завдання -- забезпечити свободу українському народові. Це завдання має розглядатися як програмова вимога. В яких формах і в якому обсязі буде відтворена українська держава, -- про це говорити сьогодні немає сенсу». Промовець пропонував підігра- ти українським національним домаганням, керуючись суто прагматичними мотивами: він чудово розумів, що німці не зможуть обсадити всі державні служби й інституції власними кадрами, тому без місцевих фахівців та професійної бюрократії їм не обійтися. «Є різниця, -- отримаємо ми через кілька років сорок мільйонів осіб, які будуть з нами добровільно співпрацювати, чи будемо змушені ставити за кожним селянином солдата».

Детально плануючи свої дії в майбутній війні, правляча верхівка виробила інструкції стосовно різних категорій населення Радянського Союзу. Так, у рапорті про політичних та військових діячів, які потраплятимуть у полон, наголошувалося, що представників влади й політичних керівників (комісарів) необхідно знищити. Зважаючи на те, що терміни «представники влади» «чи приналежні до державного апарату» могли трактуватися дуже широко, фактично йшлося про радянську, партійну, профспілкову бюрократію, яка за певних умов могла бути ліквідована фізично на всіх рівнях. Можна припустити, що тоді в Берліні погано уявляли можливі наслідки такої суцільної «чистки» державних служб, адже, як виявилося пізніше, замінити їх суто німецькими управлінцями було неможливо.

Слід мати на увазі, що й надалі розбіжності в поглядах на технології освоєння «життєвого простору» та ролі в цьому процесі місцевого населення залишалися у нацистських лідерів досить суттєвими. Оскільки у «зваженого» курсу А. Розенберга були такі опоненти, як Е. Кох, Г. Гіммлер і, зрештою, сам А. Гітлер, це й вирішувало справу на користь жорсткої лінії.

16 липня 1941 р. у ставці фюрера відбулося засідання, відкриваючи яке, він виклав своє бачення ситуації. Райхсканцлер вважав головним завданням «цей величезний пиріг зручно розкласти для того, щоб могти: по-перше, ним оволодіти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати». Райхсляйтер А. Розенберг обстоював думку про диференційоване ставлення до корінних мешканців кожного райхскомісаріату. «В Україні, -- наголошував він, -- нам треба буде дозволити певне культурне піклування, ми повинні б підняти історичну свідомість українців, відкрити у Києві університет і т.п.». Виступивши проти таких кроків, райхсмаршал Г. Герінг висловив переконання, що Берлін має думати спочатку про те, «щоб забезпечити німців продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше». Отже, ставилася під сумнів спроможність українців виконувати технічні, культурні й управлінські функції в якості державних службовців навіть нижчих рангів.

Останнім пунктом із тих, що обговорювалися на засіданні, стало питання про призначення райхскомісара України. А. Гітлер зупинив свій вибір на Е. Коху, який вважався справжнім «цербером» фюрера. Пояснив він це тим, що «найважливіша територія у найближчі три роки -- це, без сумніву, Україна».

24 вересня 1941 р. у присутності райхспротектора фон Нойрата, держсекретарів Франка і Бакке, даючи характеристику народів, які населяли Радянський Союз, фюрер сказав, що «українці також ліниві, погано організовані, по-азійськи нігілістичні, як і великороси. Тут не повинно стояти питання етики праці й обов'язку, ці люди не зрозуміють таких речей ніколи, оскільки вони реагують тільки на нагайку. Сталін -- один із найбільш великих сучасників, оскільки йому все ж вдалося, щоправда, тільки завдяки найсуворішому примусу, викувати державу з цього сімейства кролів».

Таким чином, плануючи велику загарбницьку війну, нацистська верхівка Німеччини вбачала в Україні в першу чергу невичерпне джерело сировини і трудових ресурсів, а також майбутнього «життєвого простору». Генеральна лінія полягала в тому, що всі владні повноваження в цих землях належатимуть німцям, а механізми й технології управління ними базуватимуться на німецьких зразках. Представники автохтонного населення через низьку оцінку їх культурно-освітнього рівня, здатності до самоорганізації, виконавської дисципліни могли розраховувати на залучення до найнижчого рівня державного апарату.

Ставлення нацистів до населення, яке опинилося на окупованих територіях, та принципові підходи до порядку майбутньої управлінської системи характеризують різноманітні інструкції, настанови, одну з яких представляє документ під назвою «Дванадцять заповідей для поведінки на Сході і поводження з росіянами», який призначався для чиновників Райхсміністерства східних окупованих територій. Не вдаючись у детальне цитування відповідного тексту, виокремимо основні положення, запропоновані автором документа.

Перша та друга «заповіді» найповнішою мірою засвідчують сутність окупаційного режиму. «Для Вас, як співробітників, направлених на Схід, діє принцип, відповідно до якого необхідно працювати виключно на результат. Тому, я зобов'язую Вас відповідально і безжалісно, не рахуючись ні з чим вимагати виконання». «Не потрібно боятися ухвалювати рішення. Хто нічого не робить, той не робить помилок. Кілька допущених помилок не є важливими, оскільки потрібно діяти. Той із Вас, хто боїться відповідальності, є непридатним», -- зазначалося в інструкції.

Наступні пункти інструкції конкретизували ці висловлювання у вигляді гасел: «Максимальна готовність», «Краще невірне рішення, аніж його відсутність», «Здатність видавати директиви і документи належить центральному керівництву, але не дивлячись на це, потрібно діяти і зберігати власну ініціативу», «Підлеглим віддавати зрозумілі і чіткі інструкції у вигляді наказів», «Ніяких пояснень і обґрунтувань -- вимагати щоб росіяни бачили в наших людях керівників», «Німецькі установи та організації механічно не копіюються», «У разі, якщо підлеглі здійснюють помилки, щодо них ніяких обмежень не застосовувати, а завжди рухатися до мети».

Один із пунктів інструкції стосувався вимог до кадрів, яких направляли працювати на Сході. Ці працівники повинні були усвідомити, що вони є представниками Великої Німеччини і націонал-соціалістичного руху. Тому всі заходи, які проводилися з причин державної необхідності, вимагалося здійснювати твердо, безжалісно і з гідністю. Особи, які не могли виконувати ці вимоги, підлягали звільненню з посад. При цьому вони втрачали можливість зайняти керівні посади в Райху. Їх закликали бути непідкупними й коректними, принциповими, але не догматичними ідеалістами, а до підкорених ставитись суворо, але справедливо та бути їм за приклад.

У інструкції містяться історичні відомості про особливості колишнього державно-політичного устрою завойованих народів, зокрема, легенда про пришестя варягів. «Наша країна велика і красива, але панує у ній відсутність порядку. Прийшов і пануй над нами. Таким був девіз росіян на початку їх державності при запрошенні варягів», -- стверджувалось у «заповідях». «Із багатовікового досвіду росіяни завжди розглядали німців у якості вищої істоти», -- зазначалося в інструкції, а тому необхідно піклуватися про збереження цього авторитету.

Особливості «співпраці» з окупованим народом пояснювала ще одна «заповідь»: «Не розмовляти, а діяти. Росіян ніколи не умовляти або через розмову переконувати», «Росіяни завжди намагаються бути лише масою, якою управляють. Таким чином буде також і німецьке вторгнення на них діяти. Адже знову збуваються їх бажання: Прийди і керуй нами», «Не ставати усім м'якими і сентиментальними!», «Коли Ви будете росіянину плакатись, він буде щасливим, а в такому випадку світ може поставитися до Вас з відразою», «Співчуття до росіян є фальшивим, адже цей народ століття переносить нужду та голод. Не пробувати німецький життєвий стандарт перекладати та відповідно до нього змінювати російський спосіб життя». Працівникам окупаційних органів влади наказувалось «не влаштовувати пиятик з росіянами» та остерігатися спілкування з місцевою інтелігенцією.

Отже, основними принципами, якими керувалися представники окупаційної адміністрації, стали: безапеляційність, суворість та безжальність у спілкуванні з підкореним народом, використання його потенціалу винятково для потреб Рейху, досягнення поставлених завдань будь-якими засобами, високий рівень самостійних дій, виправдання можливих помилок нагальною потребою й необхідністю діяти.

Зазначені принципи всупереч думкам їх ініціаторів із самого початку діяльності окупаційної адміністрації вносили деструктивні імпульси в роботу органів управління, оскільки вони децентралізували саму адміністративну систему, а заклик «не боятись» відповідальності за помилки та самостійні дії вносив елементи дезорганізації та «власного» бачення реалізації існуючих проблем. Закладання вищезазначених принципів в основу функціонування організаційної структури управлінської системи Рейху на захоплених «східних» територіях стало причиною не лише неефективної роботи місцевої адміністрації, а й відіграло важливу роль у формуванні системної кризи окупаційного режиму в Україні.

Размещено на Allbest.ru